Повне зібрання короткої прози. Том 1

Трофейний корабель _{(пер. В. Корсун)}

Генерал Томас Гроувз похмуро розглядав тактичні мапи на стіні. Тоненька чорна лінія, залізне кільце навколо Ганімеда, була все ще на місці. Якусь мить він ще невпевнено, проте з надією чекав, але лінія не зникла. Зрештою, він розвернувся і повз ряди столів рушив геть із штурманського крила.

Біля дверей його зупинив майор Сіллер.

— Що трапилося, сер? На війні без змін?

— Саме так.

— Що робитимемо?

— Погодимося на умови. На їхні умови. Не можна затягувати війну ще на місяць. Усі це розуміють. І вони теж.

— Схилитися перед таким маленьким камінцем як Ганімед.

— Якби ж то ми мали більше часу! Проте його немає. Кораблі повинні негайно вирушити у глибокий космос. Якщо для цього доведеться капітулювати, що ж, ми зробимо це. Ганімед! — сплюнув він. — Нам би лише пробитися до нього. Але до того часу...

— До того часу від колоній уже нічого не лишиться.

— Ми мусимо повернути назад наші пускові шахти, — похмуро сказав Гроувз. — Навіть якщо для цього доведеться капітулювати.

— Невже немає іншого способу?

— От ви його й шукайте, — Гроувз протиснувся повз Сіллера в коридор. — І повідомте, якщо знайдете.

Війна тривала вже два терранські місяці, і не видно було їй ні кінця ні краю. Сенат Системи перебував у скрутному становищі, оскільки Ганімед був злітним майданчиком для перельотів між Системою та її вразливою мережею колоній у Проксимі Центавра. Всі кораблі, що вирушали із Системи у глибокий космос, стартували з велетенських шахтних пускових комплексів на Ганімеді. У розпорядженні Системи не було інших шахт. Свого часу з Ганімеда вирішили зробити злітний майданчик, і саме на ньому були споруджені пускові комплекси.

Ганімедяни швидко розбагатіли, перевозячи своїми маленькими пузатими кораблями всілякі вантажі та припаси. З часом усе більше й більше їхніх кораблів здіймалося в небо: вантажні судна, крейсери, патрульні кораблі.

Одного дня весь цей різношерстий флот приземлився поміж космічних пускових комплексів, одних терранських та марсіанських охоронців вбили, інших — взяли у полон. Ганімедяни оголосили, що віднині і шахти, і весь Ганімед перебувають під їхнім контролем. Якщо Сенат хотів скористатися пусковими шахтами, він мав платити, і платити чимало. Двадцять п’ять відсотків вартості усіх зафрахтованих товарів належало відраховувати імператору Ганімеда, який правив супутником. А ще вони хотіли мати представництво в Сенаті.

Якщо Сенат спробує захопити пускові комплекси силою, їх знищать. Ганімедяни вже розмістили там водневі бомби. Сам супутник був оточений флотом ганімедян, немов кільцем з незламної криці. Якщо флот Сенату спробує прорватись, дістатися до поверхні супутника, це стане кінцем пускових установок. І що могла вдіяти Сонячна система?

А тим часом на Проксимі вимирали з голоду колонії.

— Ми точно не можемо відправляти кораблі у глибокий космос із звичайних злітних майданчиків? — запитав сенатор від Марса.

— Лише кораблі першого класу мають шанси долетіти до колоній, — втомлено відповів командер Джеймс Кармайкл. — Корабель першого класу вдесятеро більший за звичайний внутрішньосистемний корабель. Кораблю першого класу необхідні пускові шахти в кілька миль завглибшки. В кілька миль завширшки. Такий корабель неможливо підняти у повітря просто з галявини.

Запала тиша. Велика зала засідань Сенату була переповнена, забита вщерть представниками всіх дев’яти планет.

— Колонії на Проксимі не протримаються й двадцяти днів, — заявив доктор Бассет. — А це означає, що ми маємо відправити корабель не пізніше наступного тижня. Інакше, коли ми все-таки туди дістанемося, там не лишиться жодної живої душі.

— А коли завершиться будівництво нових шахт на Місяці?

— За чотири тижні, — відповів Кармайкл.

— А раніше ніяк?

— Ніяк.

— Отже, нам доведеться погодитися на умови Ганімеда, — обурено пирхнув голова Сенату. — Дев’ять планет проти одного жалюгідного супутника! Та як вони наважилися вимагати права голосу нарівні з представниками Сонячної системи!

— Ми могли б прорватися крізь їхнє кільце, — заявив Кармайкл, — проте вони, ні миті не вагаючись, знищать пускові комплекси.

— Якби ж то ми могли відіслати в колонії припаси без допомоги космічних пускових установок, — промовив сенатор від Плутона.

— Кораблям першого класу без них не обійтися.

— А інший корабель до Проксими не долетить?

— Жоден з нам відомих.

Підвівся сенатор від Сатурна:

— Командере, а які кораблі має у своєму розпорядженні Ганімед? Вони відрізняються від ваших, так?

— Так. Але більше нам про них нічого не відомо.

— Як вони злітають?

Кармайкл знизав плечима:

— Як і всі. Зі злітних майданчиків.

— А як ви вважаєте...

— Я не думаю, що вони придатні для подорожей у глибокий космос. Ми вже починаємо за соломинку хапатися. Ну немає таких кораблів, які були б достатньо великими, щоб впоратися з подорожжю у глибокий космос, і водночас не потребували б пускових шахтних комплексів. Змирімося з цим.

Обізвався голова Сенату:

— На розгляд Сенату вноситься пропозиція прийняти умови Ганімеда і покласти край війні. Почнемо голосування, чи є ще питання для обговорення?

Ніхто не натиснув на кнопку, не заблимав жодний вогник.

— Отже, почнімо. Меркурій. За що голосуватиме Перша планета?

— Меркурій голосує за прийняття умов ворога.

— Венера. За що голосує Венера?

— Венера голосує...

— Стривайте! — раптово підвівся командер Кармайкл. Голова Сенату підняв руку.

— У чому річ? Триває голосування!

Кармайкл пильно вдивлявся у смужку фольги, яку йому кинули через увесь зал. Смужку передали із штурманського крила.

— Не знаю, наскільки це важливо, проте, гадаю, перш ніж продовжувати голосування, Сенат має про це дізнатися.

— Про що саме дізнатися?

— Я отримав оперативну інформацію. В результаті раптового нападу марсіанського рейдера було захоплено дослідницьку станцію ганімедян на астероїді між Марсом та Юпітером. У їхнє розпорядження потрапила велика кількість обладнання гані в робочому стані, — Кармайкл оглянув зал, — включаючи корабель, найновіший корабель, який випробовували на станції.

Весь персонал знищено, проте трофейний корабель неушкоджений. Рейдер уже транспортує його сюди, щоб наші експерти могли його вивчити.

Залом прокотився гомін.

— Пропоную відкласти ухвалення остаточного рішення Сенату доти, доки не буде досліджено ганімедянський корабель, — сказав сенатор від Урану. — Це може нам щось та дати!

— Ганімедяни вкладають чимало зусиль у проектування кораблів, — зашепотів Кармайкл голові Сенату. — Їхні кораблі дуже дивні. Зовсім не такі, як наші. Можливо...

— Хто за цю пропозицію? — запитав голова Сенату. — Чекатимемо результатів дослідження корабля?

— Давайте зачекаємо! — залунали голоси. — Зачекаємо! Подивимось.

Кармайкл замислено потер підборіддя.

— Варто спробувати. Але якщо нічого путнього з цього не вийде — доведеться капітулювати. — Він то згортав смужку фольги, то розгортав. — У будь-якому разі, необхідно на нього поглянути. Корабель гані. Цікаво...

Обличчя доктора Ерла Бассета почервоніло від збудження.

— Дайте пройти, — протиснувся він крізь шеренгу військовиків у одностроях. — Будь ласка, дайте пройти.

Двоє вифранчених лейтенантів відступили з дороги, і він нарешті побачив трофейний ганімедянський корабель — велетенську кулю зі сталі та рексеноїду.

— Лише погляньте на нього, — прошепотів майор Сіллер. — Зовсім не схожий на наші кораблі. Як він літає?

— У нього немає реактивних двигунів, — відповів командер Кармайкл. — Лише гальмівні для посадки. Але що змушує його літати — загадка.

Здіймаючись над людьми, немов велетенська бульбашка, ганімедянська куля розташувалась в центрі терранської експериментальної лабораторії. Цей дивовижний корабель вилискував металевим сяйвом, мерехтів, випромінюючи холодне світло.

— Він справляє якесь химерне враження, — промовив генерал Гроувз, і раптом у нього перехопило подих. — А чи не можна припустити, що... що це може бути корабель з гравітаційним двигуном? До нас доходили чутки, нібито гані експериментують з гравітацією.

— Ви про що?

— Корабель з гравітаційним двигуном має досягати пункту призначення миттєво. Швидкість гравітації необмежена. Тобто її неможливо виміряти. Якщо ця куля...

— Нісенітниці, — сказав Кармайкл. — Ейнштейн довів, що гравітація — це не сила, а викривлення, викривлення простору.

— Але ж чому не можна побудувати корабель, використовуючи...

— Шановні! — в оточенні охорони до лабораторії швидко зайшов голова Сенату. — Це і є той корабель? Ця куля?

Офіцери квапливо розступилися, голова Сенату обережно підійшов до велетенської блискучої кулі й торкнувся її поверхні.

— Він у робочому стані, — повідомив Сіллер. — Наші спеціалісти вже перекладають написи на панелі керування.

— Отже, ми маємо ганімедянський корабель. Це нам якось допоможе?

— Поки що важко сказати, — відповів Кармайкл.

— А ось і наші розумники, — зауважив Гроувз.

Люк кулі відчинився, і звідти обережно вийшли двоє чоловіків у білих лабораторних халатах із семантизатором в руках.

— Як успіхи? — запитав голова Сенату.

— Ми переклали всі написи. Тепер терранська команда зможе керувати кораблем. Ми підписали кожну кнопку.

— Перш ніж підіймати корабель, необхідно вивчити його двигуни, — мовив доктор Бассет. — Що нам про них відомо? Ми ж не знаємо, ні за яким принципом вони працюють, ні яке паливо їм потрібне.

— Скільки необхідно часу для такого дослідження? — запитав голова Сенату.

— Щонайменше кілька днів, — відповів Кармайкл.

— Чому так довго?

— Хто знає, що з’ясується у ході дослідження. Ми можемо натрапити на кардинально новий тип двигуна і пального.

А для завершення аналізу може взагалі знадобитися кілька тижнів.

Голова Сенату замислився.

— Сер, — почав Кармайкл. — Я вважаю, ми мусимо ризикнути і зробити тестовий запуск. Добровольці знайдуться.

— Пробний запуск можна зробити хоч зараз, — сказав Гроувз. — Але на вивчення двигуна все одно можуть знадобитися тижні.

— Ви справді думаєте, що набереться повний екіпаж добровольців?

Кармайкл потер руки.

— За це не турбуйтеся. Чотирьох знайдемо. Точніше, трьох, бо четвертим буду я.

— Двох, — промовив генерал Гроувз.

— Як щодо мене? — з надією запитав майор Сіллер.

Уперед нервово проштовхнувся доктор Бассет.

— А добровольців з цивільних набираєте? Мені цікаво до нестями.

Голова Сенату посміхнувся:

— Чому б і ні? Якщо від вас буде користь — долучайтеся.

Отже, екіпаж у нас вже є.

Усміхаючись, четверо чоловіків обмінялися поглядами.

— Ну? — сказав Гроувз. — Чого чекаємо? Почнімо!

Лінгвіст тицьнув пальцем на панель:

— Ось тут ганські позначки. Біля кожної ми написали терранський переклад. Щоправда, є одна заковика. Ми знаємо, як буде ганською, скажімо, «п’ять» — «Zahf». Отже, скрізь, де ми бачили «zahf», ми писали «п’ять». А тепер погляньте на цю шкалу. Бачите, стрілка вказує на «nesi»? Тобто на «нуль». Дивіться, ось ми підписали.

Кармайкл кивнув:

— І що?

— У тому-то й проблема. Ми не маємо уявлення, що все це означає. «П’ять», але п’ять чого? «П’ятдесят», але п’ятдесят чого? Можливо, це швидкість. Чи віддаль? Принцип роботи цього корабля зовсім не вивчений, тому...

— І не можна здогадатися?

— Як? — лінгвіст клацнув перемикачем. Ось це очевидно вмикає двигун. «Mel» означає «увімкнути». Знову клацаєте перемикачем, і з’являється напис «іо» — «вимкнути». Але як керувати кораблем — це вже питання. Ми не можемо сказати вам, що це за шкала.

Гроувз торкнувся штурвалу.

— А хіба не це керує рухом корабля?

— Це керує лише гальмівними дюзами, двигунами для приземлення. Що стосується основного двигуна, ми не знаємо, ані що це за штука, ані як ним керувати після запуску. Тут семантика не допоможе. Визначити це можна лише дослідним шляхом. Цифри ми можемо перекласти лише як цифри.

Гроувз і Кармайкл переглянулися.

— Ну то що? — запитав Гроувз. — Ми можемо опинитися десь посеред космосу. Або впасти на Сонце. Якось я бачив, як корабель падав по спіралі на Сонце. Все швидше, швидше, все нижче, нижче...

— Звідси далеко до Сонця. Крім того, ми скеруємо корабель в інший бік, у напрямку Плутона. І, думаю, ми все ж дамо собі раду з тим управлінням. Чи ви хочете відмовитися?

— Звісно, що ні.

— А ви що скажете? — Кармайкл повернувся до Бассета і Сіллера. — Ви все ще в команді?

— Авжеж, — Бассет саме обережно натягував на себе скафандр. — Ми в команді.

— Перевірте, чи надійно зафіксували шолом. — Кармайкл взявся допомагати йому зі штаньми. — А тепер черевики.

— Командере, — звернувся до нього Гроувз, — уже закінчують монтувати відеоекран. Я розпорядився, щоб його встановили, аби ми могли мати зворотний зв’язок. Нам може знадобитися стороння допомога.

— Хороша ідея, — Кармайкл підійшов до відеоекрана і став розглядати дроти. — Живлення автономне?

— Так, для надійності. Щоб не залежати від корабля.

Кармайкл сів перед екраном, клацнув вимикачем і під’єднався до місцевої мережі.

— З’єднайте мене з гарнізоном на Марсі. Покличте командера Вечі.

Чекаючи з’єднання, Кармайкл взявся зашнуровувати черевики та підтягувати шнурівку штанів. Він саме припасовував шолом, коли засвітився екран. На ньому з’явилося зображення Вечі, темношкірого чоловіка з худорлявими рисами обличчя, особливо чіткими на тлі яскраво-червоної уніформи.

— Мої вітання, командере Кармайкл, — пробурмотів він, зацікавлено розглядаючи костюм Кармайкла. — Збираєтесь у подорож, командере?

— Можливо, навіть до вас навідаємося. Летітимемо на трофейному ганімедському кораблі. Якщо все вдасться, планую до вечора посадити його на вашому злітному майданчику.

— Ми звільнимо його для вас.

— А ще тримайте напоготові аварійне спорядження. Ми так і не зрозуміли принципу керування кораблем.

— Щасти! — У Вечі загорілися очі. — Я бачу, ви в кабіні корабля. Що у нього за двигун?

— Самі ще не знаємо. В цьому й проблема.

— Сподіваюся, ви зможете посадити його, командере.

— Дякую. Ми також на це сподіваємось. — Кармайкл відключився.

Гроувз і Сіллер були вже вдягнені і допомагали Бассету впоратися з фіксаторами навушників.

— Ми готові, — сказав Гроувз і визирнув крізь ілюмінатор назовні. Оточивши корабель колом, за ним спостерігали офіцери.

— Попрощайтеся, — промовив Сіллер Бассету. — Можливо, це наша остання хвилина на Террі.

— Невже це насправді так небезпечно?

Гроувз сів за панель керування поруч із Кармайклом.

— Готові? — почув Кармайкл у навушниках його голос.

— Готовий, — рука Кармайкла на якусь мить зависла над перемикачем з позначкою «mel».— Поїхали. Тримайтеся міцніше!

Він рішуче вхопився за штурвал і потягнув.

Вони кудись падали.

— Допоможіть! — заволав доктор Бассет. Він покотився по нахиленій підлозі і врізався у стіл. Кармайкл і Гроувз із похмурою рішучістю вчепилися за панель керування.

Куля крутячись падала, все нижче і нижче, крізь суцільну пелену дощу. А далеко під ними, ледь видимий крізь ілюмінатор, скільки бачило око здіймався синіми хвилями безмежний океан. Стіллер стояв навкарачки і виглядав назовні.

— Командере, а де... де ми мали опинитися?

— Десь у районі Марса. Але це не може бути Марсом!

Гроувз заклацав вимикачами гальмівних двигунів. Куля затремтіла: то пооживали встановлені на її корпусі дюзи.

— Скидаємо швидкість! — крикнув Кармайкл, вивертаючи шию, щоб виглянути в ілюмінатор. — Океан? Що за чорт...

Куля вирівнялась і тепер мчала над водною поверхнею. Сіллер повільно підвівся і вхопився за поручні. Потім допоміг підвестися Бассету.

— Ви в нормі, доку?

— Дякую, — похитуючись, вимовив Бассет. Під шоломом з нього злетіли окуляри. — Де ми? Вже на Марсі?

— Ми прилетіли, — відповів Гроувз, — але не на Марс.

— А я думав, ми на Марс летимо.

— Усі так думали, — Гроувз обережно скинув швидкість кулі. — Можете самі переконатися: це не Марс.

— Тоді що ж це?

— Не знаю. Але ми з’ясуємо. Командере, подивіться на правий двигун. Ми хилимось у його бік. Вимикач перед вами.

Кармайкл відрегулював двигун.

— Як думаєте, де ми? Я не маю жодного уявлення. Ми все ще на Террі? Чи на Венері?

Гроувз увімкнув відеоекран.

— Якщо ми на Террі, то зараз про це довідаємося. — Він запустив сканування ефіру, проте екран залишався порожнім. — Ми не на Террі.

— Ми взагалі не в Сонячній системі, — Гроувз почав крутити ручку регулювання частот. — Жодного сигналу.

— Спробуйте частоти великого марсіанського передавача.

Гроувз знову взявся за ручку. Але й на цих частотах панувала тиша. Четверо чоловіків ошелешено витріщились на екран.

Все своє життя вони бачили на цьому каналі ті самі впевнені обличчя дикторів Марса. Двадцять чотири години на добу. Це був найпотужніший передавач Системи. Марсіанський передавач вів мовлення на всі дев’ять планет і навіть у далекий космос.

Його програми завжди були в ефірі.

— Господи, — вимовив Бассет. — Ми покинули Систему.

— Ми точно не в Системі, — погодився Гроувз. — Зверніть увагу на вигин лінії горизонту... Ми на невеличкій планеті. Можливо, на супутнику. Проте такого немає ні у нас, ні в системі Проксими Центавра.

Кармайкл підвівся.

— Мабуть, одиниці виміру на панелі — дуже великі, це свого роду скорочення. Ми далеко за межами Системи, можливо, навіть на іншому краю галактики. — Він пильно подивився на океанські хвилі за ілюмінатором.

— Зірок не видно, — промовив Бассет.

— Згодом спробуємо за ними зорієнтуватись. Коли будемо на протилежному кінці планети, по той бік від сонця.

— Океан, — пробурмотів Сіллер. — Безкраї милі океану. І сприятлива температура, — він обережно зняв шолом. — Можливо, це нам більше не знадобиться.

— Краще б вам зачекати, поки ми не візьмемо зразків повітря, — порадив Гроувз. — На цій кулі є колба для взяття проб?

— Не бачу такої, — відповів Кармайкл.

— Ну, це не так і важливо. Якщо ми...

— Сер! — вигукнув Сіллер. — Земля!

Усі кинулися до ілюмінатора. На видноколі поволі здіймався суходіл. Довга вузька смужка берегової лінії. Можна було навіть розгледіти зелень: отже, земля була плодючою.

— Я візьму трохи праворуч, — сказав Гроувз, сідаючи за панель, і покрутив якимись важелями. — Як тепер?

— Узяли курс на землю, — промовив, умощуючись поряд із ним, Кармайкл. — Що ж, принаймні, не потонемо. Цікаво, де ми? І як нам про це дізнатись? Що, як карта зоряного неба нічого нам не скаже? Можна спробувати провести спектроскопічний аналіз, пошукати відому зірку...

— Майже прилетіли, — збуджено, з помітним напруженням у голосі повідомив Бассет. — Скиньте швидкість, генерале. А то ще розіб’ємося.

— Роблю все, що в моїх силах. Там є якісь гори чи вершини?

— Ні, здається, суцільна рівнина.

Скидаючи швидкість, куля опускалася все нижче і нижче. Під ними почав проноситися зелений ландшафт. Нарешті на горизонті показався кряж невисоких пагорбів. Тепер куля вже ледь не зачіпала верхівок дерев, а пілоти все намагалися її спинити.

— Тихше, тихше, — бурмотів Гроувз. — Надто швидко.

З усіх гальмівних дюз виривався вогонь. Куля божевільно двигтіла, від натуги двигунів її смикало з боку в бік. Поступово вона скинула швидкість і практично зависла в повітрі. Потім повільно, немов іграшкова повітряна кулька, почала опускатися на порослу травою рівнину.

— Вимкнути двигуни!

Пілоти клацнули вимикачами, і гуркіт стих. Вони обмінялися поглядами.

— Секунду... — пробурмотів Кармайкл.

Гуп!

— Приземлилися, — вимовив Бассет. — Приземлилися.

Вони обережно відкрутили болти, якими кріпився люк, все ще не знімаючи щільно закритих шоломів. Сіллер тримав напоготові рушницю «Борис», а Гроувз і Кармайкл відкинули вбік важелезний диск з рексеноїду. Кулю затопило хвилею теплого повітря.

— Бачите що-небудь? — запитав Бассет.

— Нічого. Суцільна рівнина. Ну і планетка. — Генерал ступив на землю. — Маленькі рослини! Тисячі рослин. Ніколи таких не бачив.

За ним вийшли решта чоловіків і навсібіч роззирнулися. Їхні черевики вгрузали у вологий ґрунт.

— Куди підемо? — запитав Сіллер. — До пагорбів?

— Чому б і ні? Яка ж рівнинна планета! — Кармайкл широкими кроками рушив уперед, залишаючи по собі глибокі сліди. Інші пішли за ним.

— Виглядає доволі спокійно, — промовив Бассет і зірвав жмут тоненьких стебелець. — Що це? Якийсь бур’ян, чи що? — і засунув рослини в кишеню скафандра.

— Стійте! — Сіллер завмер з рушницею напоготові.

— Що трапилось?

— Щось ворухнулося. Там, за чагарниками.

Вони принишкли. Довкола панувала тиша. Трава ледь колихалася від слабкого вітерцю. На ясно-блакитному небі пропливало кілька хмаринок.

— Як воно виглядало? — запитав Бассет.

— Якась комаха. Чекайте.

Сіллер рушив до чагарників і зашелестів гіллям. Раптом звідти вискочило якесь крихітне створіння і кинулося навтьоки.

Сіллер вистрелив. Від пострілу «Бориса» земля зайнялася білим полум’ям. Коли дим розсіявся, на місці вибуху не лишилося нічого, окрім голої вирви.

— Вибачте, — Сіллер опустив рушницю. Його руки тремтіли.

— Усе нормально. На чужій планеті краще спершу стріляти.

Гроувз і Кармайкл рушили далі, у напрямку пагорбів.

— Заждіть! — гукнув Бассет, помітно відстаючи. — Мені тут щось у черевик потрапило.

— Доженете, — троє чоловіків пішли далі, лишивши доктора самого. Він незадоволено буркнув, сів на вологий ґрунт і почав обережно розшнуровувати черевика.

Його обдувало теплим вітерцем. Доктор зітхнув і розслабився. За мить він уже зняв шолом і поправляв окуляри. У повітрі стояв густий запах трави і квітів. Він набрав повні груди повітря і повільно видихнув. Потім знову одяг шолом і закінчив шнурувати черевик.

Раптом з-поза якогось кущика вискочив крихітний чоловічок, не вище шести дюймів на зріст, і випустив у нього стрілу.

Бассет витріщився на чоловічка. Стріла, маленька дерев’яна щепка, встромилась у рукав його скафандра. Він то відкривав, то закривав рота, проте не міг видати ані звуку.

Друга стріла відскочила від прозорого забрала його шолома.

За нею полетіла третя, потім четверта. До крихітного чоловічка приєдналися товариші, один навіть сидів на маленькому коні.

— Матір Божа! — вигукнув Бассет.

— Що трапилося? — долинув з навушників голос генерала Гроувза. — З вами все гаразд, докторе?

— Сер, по мені щойно вистрелив з лука маленький чоловічок.

— Правда?

— Тут... тут їх ціла ватага.

— Ви з глузду з’їхали?

— Ні! — Бассет скочив на ноги. На нього полетів град стріл, вони втикались у скафандр, відскакували від забрала. До нього долинули пискляві голоси чоловічків, збуджені, пронизливі. — Генерале, будь ласка, поверніться сюди.

На вершині пагорба з’явилися Гроувз і Сіллер.

— Бассете, ви точно з глузду... — вони приголомшено зупинилися. Сіллер звів рушиницю, проте Гроувз жестом руки опустив її дуло вниз. — Не може бути! — Він рушив уперед, пильно вдивляючись у траву. В його шолом врізалася стріла. — Чоловічки. З луками та стрілами.

Раптом чоловічки розвернулись і кинулися тікати. Вони помчали геть, одні пішки, інші верхи на конячках, і зникли у бур’янах.

— Вони тікають, — помітив Сіллер. — Підемо за ними? Подивимось, де вони живуть.

— Цього не може бути, — похитав головою Гроувз. — Жодної планети не населяють такі маленькі люди. Такі крихітні!

Широкими кроками до них із пагорба спустився командер Кармайкл.

— Мені це не здалося? Ви також їх бачили? Крихітних чоловічків, що чкурнули звідси.

Гроувз висмикнув зі свого скафандра стрілу.

— Бачили. І навіть на собі відчули, — він підніс стрілу якомога ближче до забрала і почав її розглядати. — Погляньте... у неї поблискує кінчик. Це металевий наконечник.

— А ви роздивились їхнє вбрання? — запитав Бассет. — Як із книжки. Я колись в дитинстві одну таку читав. Про Робіна Гуда. Маленькі каптурики, черевички, все таке.

— З книжки... — Гроувз потер підборіддя, в його очах раптом з’явився дивний вираз. — Саме так, з історичної книжки.

— Про що ви, сер? — запитав Сіллер.

— Та так, ні про що, — Гроувз стрепенувся і рушив з місця. — Ходімо за ними. Хочу побачити їхнє місто.

Він наддав ходи, наздоганяючи крихітних чоловічків, які ще не встигли далеко відбігти.

— Ходімо, — сказав Сіллер. — Поки вони не втекли.

Разом з Кармайклом та Бассетом він поквапився за Гроувзом. Четверо чоловіків йшли по п’ятах за крихітними людьми, які тікали що було сил. Зрештою, один із чоловічків зупинився і впав на землю. Решта завагалась, озираючись на нього.

— Видихався, — констатував Сіллер. — Не може більше бігти.

Пронизливий писк підганяв чоловічка, спонукаючи того підводитися.

— Треба йому допомогти, — промовив Бассет, нагинаючись та піднімаючи крихітну фігурку. Він обережно почав вертіти його в руках, розглядаючи з усіх боків.

— Ай! — він швидко опустив чоловічка на землю.

— Що трапилося? — спитав Гроувз.

— Він мене ужалив, — Бассет розтирав великого пальця.

— Ужалив?

— Ну, вколов. Мечем, мабуть.

— Загоїться, — Гроувз рушив далі за чоловічками.

— Сер, — звернувся Сіллер до Кармайкла, — на тлі цього проблема з Ганімедом не така вже й важлива.

— І надто далека.

— Цікаво, як виглядає їхнє місто, — промовив Гроувз.

— Думаю, я вже знаю як, — відповів Бассет.

— Знаєте? Звідки?

Бассет не відповів. Здавалося, він поринув у глибокі роздуми, пильно розглядаючи чоловічків на землі.

— Ходімо, — промовив він. — А то ще загубимо їх.

Вони, всі четверо, стояли мовчки, боячись порушити тишу. Попереду, на схилі пагорба, лежало мініатюрне місто. Крихітні постаті прошмигнули в нього по розвідному мосту, і тепер міст підіймався вгору на майже невидимих канатах. У них на очах міст закрив собою ворота.

— Ну що, доку? — запитав Сіллер. — Це ви очікували побачити?

Бассет кивнув:

— Саме це.

Місто оточував мур, зведений із сірого каменю. Навколо нього пролягав вузенький оборонний рів. Понад гостроверхими дахами вгору підносилося безліч шпилів. Місто кипіло від несамовитої метушні. До чоловіків долинала какофонія пронизливих криків з безлічі горлянок, і з кожною миттю вона гучнішала. На мурах міста з’явилися солдати в обладунках: вони уважно спостерігали за прибульцями.

Раптом розвідний міст почав поволі опускатись і плавно ліг на своє місце. На якусь мить усе завмерло. А потім...

— Дивіться! — вигукнув Гроувз. — Вони наступають.

Сіллер підняв рушницю.

— Господи! Ви тільки-но погляньте на них!

З воріт на поле висипала орда озброєних вершників. Вони мчали прямо на чотирьох чоловіків у скафандрах, на їхніх щитах і списах виблискувало сонячне проміння. Їх були сотні, і над ними майоріли вимпели, стяги та прапори всіх можливих форм та забарвлень. Це було вражаюче видовище, хоч і в мініатюрі.

— Усім приготуватися, — скомандував Кармайкл. — Вони налаштовані доволі рішуче. Бережіть ноги, — він підтяг замки на шоломі.

Перша хвиля вершників налетіла на Гроувза, який стояв трохи попереду інших. Воїни одразу оточили його щільним кільцем; крихітні фігурки в латах з плюмажами заходилися несамовито рубати своїми мініатюрними мечами його щиколотки.

— Заберіть їх від мене! — заволав Гроувз, відскакуючи назад. — Та годі вже!

— Скидається на те, вони таки завдадуть нам клопоту, — зауважив Кармайкл.

Сіллер нервово реготнув, коли повз нього пролетіла хвиля стріл.

— Можна я їх... того, сер? Один постріл з «Бориса» і...

— Ні! Не стріляти! Це наказ.

Гроувз відступав назад: опустивши списи, на нього мчала фаланга вершників. Він заніс ногу і розкидав їх своїм важким черевиком. Утворилася жахлива мішанина людей і коней.

— Відходимо! — крикнув Бассет. — Кляті лучники!

З міста висипала піхота — сотні чоловічків з довгими луками та закріпленими на спинах сагайдаками. Повітря затремтіло від пискливих вигуків.

— Він правий, — погодився Кармайкл. Тканина його скафандра вже зяяла зарубками, зробленими рішучими лицарями, які спішились і тепер розмахували мечами знову і знову, намагаючись порубати його на шматки. — Якщо вже ми не збираємося стріляти, треба відступати. Вони надто настирливі.

Їх поливало дощем зі стріл.

— А вміють же стріляти, — визнав Гроувз. — Ці чоловіки — треновані солдати.

— Обережно, — застеріг його Сіллер. — Вони намагаються нас розділити. Здолати по одному, — він стривожено почав пробиратися до Кармайкла. — Забираймося звідси.

— Ви це чуєте? — запитав Кармайкл. — Вони ж просто шаленіють від люті. І ми їм не подобаємось.

Задкуючи, четверо чоловіків почали відступати. Зрештою, крихітні воїни перестали їх переслідувати і спинилися, щоб переформувати свої лави.

— Наше щастя, що ми у скафандрах, — мовив Гроувз. — А то нам було б непереливки і вочевидь не до сміху.

Сіллер нагнувся, вирвав з корінням жмут трави і замахав ним перед шеренгою лицарів. Ті кинулись урозтіч.

— Ходімо, — кинув Бассет. — Треба забиратися.

— Забиратися?

— Забираймося звідси, — Бассет зблід. — Не можу повірити. Це просто якийсь гіпноз. Немов хтось порпається у наших мізках. Такого просто не може бути.

Сіллер схопив його за руку.

— З вами все гаразд? Що трапилося?

Обличчя Бассета якось дивно скривилося.

— Це неймовірно, — хрипло пробурмотів він. — Це розбиває вщент усі наші уявлення про матерію всесвіту. Всі засадничі теорії світобудови.

— Чому? Про що ви взагалі?

Гроувз поклав руку Бассету на плече.

— Заспокойтеся, доку.

— Але генерале...

— Я знаю, про що ви думаєте. Але це неможливо. Має бути якесь раціональне пояснення. Мусить бути.

— Казка, — пробурмотів Бассет. — Книжка.

— Лише збіг. Ця книжка — не більше ніж соціальна сатира. Сатирична повість, вигадка. Це місце просто дуже схоже. Та й то схоже лише тим...

— Про що ви двоє говорите? — перебив його Кармайкл.

— Про це місце, — видихнув Бассет. — Треба забиратися звідси. Ми втрапили у якусь розумову пастку.

— Про що він взагалі говорить? — Кармайкл перевів погляд з Бассета на Гроувза. — Ви що, знаєте, де ми?

— Ми там, де не можемо бути, — відповів Бассет.

— Де?

— Він же все вигадав. Це казка. Дитяча казка.

— Соціальна сатира, якщо бути точним, — докинув Гроувз.

— Про що це вони, сер? — запитав Сіллер у Кармайкла. — Ви бодай щось розумієте?

Кармайкл зітхнув. Його обличчя прояснилося — він потроху починав розуміти.

— Що?

— Ви знаєте, де ми, сер?

— Повертаймося краще до кулі, — замість відповіді сказав Кармайкл.

Гроувз нервово міряв кроками кабіну. Він зупинився біля ілюмінатора і пильно подивився в далечінь.

— Що, їх стало більше?

— Набагато більше.

— І що вони роблять тепер?

— Усе ще будують свою вежу.

Поряд з кулею чоловічки зводили щось схоже на вежу. Дружно працювали сотні рук: лицарі, лучники, жінки, діти. Коні та бики волочили з міста крихітні підводи з будівельними матеріалами. Їхній галас долинав до чоловіків навіть крізь рексеноїдний корпус кулі.

— Ну що? — запитав Кармайкл. — Що робитимемо? Може, назад?

— З мене годі, — зізнався Гроувз. — Я хочу повернутися на Терру — та й по всьому.

— То де ми зараз? — вкотре допитувався Сіллер. — Доку, ви ж знаєте. Скажіть уже мені, дідько б вас ухопив! Ви усі це знаєте. Чого ж мені не говорите?

— Тому що не хочемо зсунутися з глузду, — стиснувши зуби, відповів Бассет. — Ось чому.

— Але я хочу знати, — пробурмотів Сіллер. — Давайте відійдемо у куток, і там ви мені тихенько скажете.

Бассет похитав головою.

— Дайте мені спокій, майоре.

— Бути цього не може, — знетямлено мовив Гроувз. — Як таке взагалі можливо?

— І якщо ми зараз полетимо звідси, то вже ніколи й не дізнаємось. Ніколи не зможемо знати напевне. Ця непевність переслідуватиме нас усе життя. Невже ми справді були... тут? Невже це місце насправді існує? Невже це правда...

— Було й інше місце, — раптом сказав Кармайкл.

— Інше місце?

— У книжці. Місце, де люди були великими.

Бассет кивнув:

— Так. Воно називалась... Як же пак воно називалося?

— Бробдингнег.

— Так, Бробдингнег. А що, як і воно існує?

— То ви гадаєте, це...

— Хіба не саме це він описував? — Бассет махнув рукою в бік ілюмінатора. — Усе маленьке, крихітні солдатики, мініатюрні мури, бики, коні, лицарі, королі, прапори. Розвідний міст. Рів.

Усі ці кляті вежі. Вони тільки те й роблять, що зводять вежі... та стріляють з луків.

— Доку, — мовив Сіллер. — Хто описував?

Мовчанка.

— Можете хоч на вухо мені сказати?

— Я не уявляю, як таке можливо, — рішуче заявив Кармайкл. — Звісно, я пам’ятаю цю книжку. Я читав її у дитинстві, як і всі ми. Значно пізніше я зрозумів, що це — сатиричний опис тогочасних звичаїв. Але ж, господи, хай там як, однак це місце не може існувати насправді!

— Можливо, у нього було якесь шосте чуття. Можливо, він насправді побував там. Тут, тобто. Чи мав видіння. А що як він мав видіння? Кажуть, він страждав на психічні розлади.

— Бробдингнег. Те, інше місце. — Кармайкл замислився. — Якщо існує це, то має існувати й те. Це могло б прояснити справу... Ми маємо переконатися. Треба перевірити.

— Так, нашу теорію. Гіпотезу. Якщо вона правильна, то воно також існує. Його існування й стане доказом.

— З теорії А випливає теорія Б.

— Треба перевірити, — погодився Бассет. — Якщо ми повернемось, не переконавшись, я ніколи не матиму спокою. Воюючи з ганімедянами, якоїсь миті ми зупинимось і почнемо гадати: невже ми справді там побували? Невже вона насправді існує? Всі ці роки ми думали, що це просто казка. Але тепер...

Гроувз підійшов до панелі керування, сів у крісло і почав уважно розглядати позначки. Кармайкл умостився поруч.

— Бачите? — запитав Гроувз, вказуючи пальцем на шкалу в центрі панелі. — Стрілка стоїть на «liw», тобто на «сто». Пам’ятаєте, де вона була спочатку?

— Звісно. На «nesi». На «нулі». А що?

— «Nesi» — це нейтральна позиція. Наша стартова точка, Терра. Ми досягли межі в одному напрямку. Кармайкле, Бассет має рацію. Ми мусимо все з’ясувати. Не можна повертатися на Терру, не знаючи, чи справді це... Ви знаєте що.

— Хочете перегнати корабель у протилежний кінець? Не зупинившись на «нулі»? До іншого «liw»?

Гроувз кивнув.

— Ну що ж, — командер повільно видихнув. — Згоден. Я також хочу це знати. Я мушу це знати.

— Докторе Бассет! — гукнув Гроувз. — Ми поки що не повертатимемось на Терру. Ми хочемо рухатися далі.

— Далі? — обличчям Бассета пройшла судома. — Тобто аж туди? На протилежний кінець?

Обидва кивнули. Запала тиша. Навіть стукіт та брязкання по той бік кулі вмовкли. Вежа була вже майже на рівні ілюмінатора.

— Ми мусимо пересвідчитися, — сказав Гроувз.

— Я з вами, — промовив Бассет.

— Добре, — сказав Кармайкл.

— Бодай хтось із вас пояснить мені нарешті, про що ви увесь час торочите? — благально запитав Сіллер. — Невже так важко сказати?

— Ну, поїхали, — Гроувз узявся за штурвал. Якусь мить він сидів мовчки. — Всі готові?

— Готові, — сказав Бассет.

Гроувз потягнув штурвал до кінця.

Усе довкола стало велетенським, незрозумілим.

Куля хиталася, намагаючись вирівнятись. І знову вони кудись падали, провалювалися. Куля загубилась у морі невиразних туманних форм, велетенських тьмяних постатей, що рухались навколо неї, мелькаючи в ілюмінаторі.

Бассет витріщився назовні, у нього відвисла щелепа:

— Що за...

Куля падала все швидше і швидше. Все виглядало розмитим, безформним. Повз пропливали, мов тіні, якісь фігури, такі величезні, що не було видно навіть їхніх контурів.

— Сер! — пробурмотів Сіллер. — Командере! Швидше! Дивіться!

Кармайкл підскочив до ілюмінатора.

Вони були у світі велетів. Повз них пройшла височенна постать, її тулуб був настільки колосальним, що вони могли розрізнити лише його частину. Були й інші силуети, проте такі неймовірно великі та розпливчасті, що неможливо було визначити, кому чи чому вони належать. Довкола стояло ревище, немов їх затягувало в глибини бурхливого океану. Воно відлунювало від корпусу кулі, змушуючи її тремтіти та хитатися.

Гроувз подивився на Бассета і Кармайкла.

— Отже, це правда, — промовив Бассет.

— Так, усе справджується.

— У голові не вкладається, — сказав Кармайкл. — Але ми знайшли підтвердження своєї гіпотези. Ось воно... там.

А знадвору до них щось наближалося, важелезні кроки лунали все ближче і ближче. Сіллер з криком відскочив від ілюмінатора і схопив «Борис» — його обличчя стало блідим мов крейда.

— Гроувзе! — крикнув Бассет. — Перемикайтесь на нейтральну! Швидко! Треба забиратися звідси!

Кармайкл відвів убік дуло Сіллерової рушниці і посміхнувся:

— Вибачте, але цього разу вона надто мала.

До них потягнулася рука, настільки велетенська, що затулила собою світло. Пальці, шкіра з глибочезними порами, нігті, товстелезні волосини. Куля захиталась — то навколо неї зімкнулися гігантські пальці.

— Генерале, швидше!

Рука зникла. Мить — і тремтіння припинилося. За ілюмінатором була... порожнеча. Стрілка на циферблаті знову рухалася, цього разу в напрямку «nesi». В напрямку нейтрального положення. В напрямку Терри.

Бассет з полегшенням зітхнув. Він зняв шолом і витер чоло.

— Вирвалися, — промовив Гроувз. — Саме вчасно.

— Це була рука, — сказав Сіллер. — До нас тягнулася рука. Гігантська рука. Де ми були? Та скажіть уже!

Кармайкл та Гроувз, що сиділи поруч, мовчки переглянулися.

Кармайкл гмукнув.

— Нікому не можна про це розповідати. Жодній душі. Ніхто нам не повірить, а якщо й повірить, то одразу пошкодує. Суспільство не зможе прийняти щось на зразок цього. Це похитне підвалини людського світосприйняття.

— Мабуть, він бачив це у видінні. А потім написав дитячу книжку. Він знав, що не зможе викласти це як факт.

— Очевидно, так воно й було. Отже, вони таки насправді існують. Обидві. А може, й інші. Країна див, Оз, Пеллюсідар, Едін, усі ці фантастичні, уявні світи...

Гроувз поклав руку на командерове плече.

— Розслабтеся. Просто скажемо всім, що ми не змогли розібратися із системою керування кораблем. І ніхто не дізнається, що ми десь були. Гаразд?

— Гаразд, — відеоекран заблимав, вочевидь спіймавши сигнал. Почало виникати зображення. — Так і зробимо. Нічого нікому не розповідатимемо. Все це залишиться між нами чотирма, — він кинув погляд на Сіллера. — Тобто між нами трьома.

Тим часом на відеоекрані з’явилося обличчя голови Сенату.

— Командере Кармайкл! Ви живі? Вам вдалося приземлити корабель? Марс ні про що не доповідав. Екіпаж цілий?

Бассет виглянув в ілюмінатор.

— Бачу місто за милю від нас. Терранське місто. Ми повільно спускаємось. У небі повно кораблів. Нам же допомога не потрібна, правда?

— Ні, не потрібна, — відповів Кармайкл і за допомогою гальмівних двигунів почав потроху скидати швидкість.

— Одного дня, коли скінчиться війна, — промовив Бассет, — я розпитаю ганімедян про цей корабель. Хочу знати про нього все.

— Можливо, у вас і буде така можливість, — сказав Гроувз, набуваючи серйозного вигляду. — А я геть забув. Ганімед! Тепер у нас точно немає шансів виграти війну.

— Голові Сенату це зовсім не сподобається, — похмуро зауважив Кармайкл. — Можливо, ваше бажання й здійсниться, до того ж дуже скоро, докторе. Скоріш за все, війна закінчиться найближчими днями, особливо тепер, коли ми повернулися... з порожніми руками.

Стрункий жовтошкірий ганімедянин повільно йшов кімнатою, край мантії волочився за ним по підлозі. Ганімедянин завмер і вклонився.

Командер Кармайкл скупо кивнув у відповідь.

— Мене спрямували сюди, — м’яко прошелестів ганімедянин. — Сказали, нібито дещо, що належить нам, перебуває в цій лабораторії.

— Саме так.

— У такому разі, якщо ви не заперечуєте, ми хотіли б...

— Давайте, можете забирати.

— Добре. Радий бачити, що з вашого боку немає ніякої ворожості. Тепер, коли ми знову друзі, сподіваюся, наша подальша співпраця буде гармонійною та рівноправною...

Кармайкл різко відвернувся і покрокував до дверей.

— Те, що вам належить, перебуває не тут. Ходімо зі мною.

Ганімедянин рушив за командером до приміщення головної лабораторії. Там, посеред велетенської зали, бовваніла куля.

Їм назустріч вийшов Гроувз.

— Бачу, вони таки згадали про нього.

— Ось він, — мовив Кармайкл до ганімедянина. — Ваш космічний корабель. Можете його забирати.

— Наш часовий корабель, ви хотіли сказати.

Гроувз і Кармайкл напружилися:

— Ваш що?

Ганімедянин тихо посміхнувся:

— Наш часовий корабель, — вказав він пальцем на кулю. — Ось він. Я вже можу наказати, щоб його починали вантажити на наш транспорт?

— Бассета сюди, — наказав Кармайкл. — Негайно!

Гроувз вибіг із зали, а за мить вже повернувся з доктором Бассетом.

— Докторе, цей гані прийшов за своєю власністю, — Кармайкл набрав повні груди повітря. — За своїм... за своїм часовим кораблем.

Бассет аж підскочив.

— За ним? За часовим кораблем? — Його обличчя засіпалося, він аж відсахнувся. — Це часовий корабель? А не те, що ми... не...

Зусиллям волі Гроувз погамував свої емоції. З острахом стоячи осторонь, він звернувся до ганімедянина настільки буденним тоном, наскільки міг:

— А можна поставити вам кілька запитань, перш ніж ви заберете свій... часовий корабель?

— Звісно. Я спробую відповісти на всі ваші запитання.

— Ця куля. Вона... вона подорожує крізь час? Не крізь простір? Це — часовий корабель? Він може вирушити у минуле? І в майбутнє?

— Саме так.

— Ясно. А «nesi» на шкалі — це наш час?

— Так.

— А показники над ним — минуле?

— Так.

— Під ним, отже, майбутнє. І останнє запитання. Якщо хтось вирушить у минуле, то, оскільки Всесвіт постійно розширюється, він побачить...

Ганімедянин одразу все зрозумів. На його обличчі з’явилася ледь помітна здогадлива посмішка.

— О, то ви запускали наш корабель?

Гроувз кивнув.

— Ви вирушили у минуле і побачили, що все довкола було крихітним? Зменшеним у розмірі?

— Саме так... тому що Всесвіт розширюється! А в майбутньому все було збільшеним. Розширеним.

— Так, — посмішка ганімедянина розповзлася до вух. — Правда, приголомшливо? Спершу вас дивує, що світ зменшився, що його заселяють крихітні створіння. Але розмір, звісно, це відносна категорія. І ви це розумієте, потрапивши до майбутнього.

— Ось у чім річ, — полегшено видихнув Гроувз. — Що ж, це все. Можете забирати свій корабель.

— Подорожі в часі, — з гіркотою мовив ганімедянин, — починання не з успішних. Минуле надто маленьке, майбутнє надто велике. Цей корабель — наша невдача.

Гані торкнувся корабля своїм мацаком.

— Ми все сушили собі голову, навіщо він вам здався. Деякі навіть припускали, що ви украли корабель, щоб... — гані посміхнувся, — щоб добратися до своїх колоній у далекому космосі. Але це було б уже надто смішно. Ми не могли повірити в таку нісенітницю.

Ніхто не зронив ні слова.

Гані свиснув. Приміщення заповнили робітники і почали вантажити кулю на велетенську платформу.

— От воно що, — пробурмотів Гроувз. — Весь цей час то була Терра. А всі ті крихітні люди — наші предки.

— Зі століття так п’ятнадцятого, — додав Бассет. — Чи щось близько того, судячи з костюмів. Середньовіччя.

Чоловіки переглянулися.

Раптом Кармайкл зігнувся від нападу сміху.

— А ми думали... Ми думали. Що потрапили у...

— Я знав, що то — лише дитяча казка, — сказав Бассет.

— Соціальна сатира, — виправив його Гроувз.

Вони мовчки дивилися, як ганімедяни на платформі вивозять із зали свою кулю, на яку вже чекав транспортний корабель.