2


Я уважно дивився на Рендома і згадував про те, як чудово він грав у карти. По його обличчю неможливо було зрозуміти, бреше він чи говорить правду, або півправду. З таким же успіхом і я міг би розглядати Бубнового валета. Адже прекрасний штришок! В оповіданні Рендома було достатньо саме таких деталей, і це додавало йому правдоподібність.

— Як говорили Едіп, Гамлет, Лір і всі інші: «Шкода, що я не знав цього раніше», — сказав я.

— Раніше в цьому не було необхідності, — відповів Рендом.

— Твоя правда, — погодився я. — Шкода тільки, що твоя розповідь не тільки нічого не пояснює, але й ще більше заплутує справу. От вже не думав, що це можливо! Отже, — до підніжжя Колвіра веде Чорна Дорога. Вона проходить через Відображення і по ній в Амбер пре всяка чортівня. Ми не знаємо, які сили стоять за цим, але очевидно, що вони злі і стають все сильніше. Мені давно здається, що в цьому є і моя вина, тому що все це пов'язано з моїм прокляттям. Так, я прокляв вас! Але прокляття прокляттям, а все зводиться врешті-решт до чогось відчутного, реального, з чим треба боротися. Чим ми і займаємося. Але весь тиждень мене мучить одне питання: при чому тут Дара? Хто вона насправді? Або що вона? Чому вона так рвалася в Лабіринт? Як їй вдалося пройти його? І ця її остання загроза: «Амбер загине», — заявила вона. І все це відбулося одночасно з нападом з Чорної Дороги. Якщо це не збіг, а частини одного плану, все вказує на те, що в Амбері завівся зрадник. Смерть Каїна, записки… Або хтось тут допомагає зовнішньому ворогу, або сам стоїть за цим. А тепер через хлопця з довгими руками все це пов'язується зі зникненням Бранда. — Я штовхнув труп ногою. — Дуже схоже, що смерть або зникнення батька — теж частина того ж плану. Якщо це так, то ми маємо справу з величезною змовою, всі деталі якого, одна за одною, продумувалися роками, а може і сотнями років.

Рендом понишпорив у буфеті, що стояв у кутку, витягнув пляшку і два кубки. Потім він наповнив їх, подав один кубок мені і повернувся у своє крісло. Ми мовчки випили за марні зусилля.

— Ну що ж, — почав він, — змови у нас — улюблена розвага, а часу у всіх було предостатньо. Ми обоє молоді і не пам'ятаємо братів Озріка і Фінндо, які віддали життя за Амбер. Однак, після розмов з Бенедиктом у мене склалося враження, що…

— Точно, — продовжив я, — що вони так серйозно задумалися про трон, що їх геройська смерть за Амбер стала необхідною. Про це я теж чув. Правда це чи ні, цього ми ніколи не дізнаємося. Не сумніваюся, що щось в цьому роді вже намагалися провернути. Майже всі ми здатні на таке. Але хто саме? Поки ми цього не дізнаємося, ми в невигідному становищі. Будь-який удар, нанесений нами по зовнішньому ворогу, швидше за все відсіче лише одну голову дракона. Давай, викладай свою ідею.

— Корвін, — вимовив він, — чесно кажучи, під це можна підвести кожного, і мене в тому числі: життя на положенні бранця і все таке інше. Ну справді, це ж прекрасне прикриття! Я б отримав колосальне задоволення, прикидаючись безпорадним, смикати за мотузки, примушуючи танцювати інших під свою дудочку. Як і будь-який інший. У кожного з нас є свої мотиви, свої амбіції. І за всі ці роки у нас було достатньо часу і можливостей, щоб закласти фундамент. Ні! Шукати винуватця таким способом — справа марна. У цю категорію потрапляють всі. Давай краще подумаємо, що крім мотивів і можливостей має відрізняти таку особистість. По-моєму, потрібно подумати про те, якими методами він діє.

— Добре, починай.

— Хтось із нас знає про Відображення більше за інших — що, де, як і чому. У нього є союзники, яких він придбав десь далеко. Все це він направив проти Амбера. Йдемо далі. По зовнішньому вигляді людини не скажеш, що він знає про Відображення. Але давай подумаємо, де він усього цього навчився? Можливо, він просто наткнувся на щось де-небудь в Відображеннях? Або він весь час вчився, поки Дворкін був ще живий і охоче давав уроки?

Я втупився в свій кубок. Дуже може бути, що Дворкін і зараз живий! Він допоміг мені врятуватися з підземель Амбера — коли це було? Я нікому не розповідав про це. І не збирався розповідати. По-перше, Дворкін був божевільний — за це батько і запроторив його до в'язниці. По-друге — володарював над силами, яких я не розумів, і тому міг бути дуже небезпечний. Але з іншого боку, для того, щоб привернути його до себе, знадобилося лише трохи лестощів і спогадів. Я підозрював, що будь Дворкін тут, я б упорався з ним. Тому я замкнув все це в своїй голові. Хто знає, може ця секретна зброя ще придасться? В даний час я не бачив причин змінювати своє рішення. З чого б це?

— Бранд і справді весь час тинявся біля Дворкіна, — я нарешті зрозумів, до чого хилить Рендом. — Його завжди цікавили подібні речі.

— Саме так, — відгукнувся Рендом, — цілком зрозуміло, що він знав більше всіх нас, якщо вже примудрився зв'язатися зі мною без Карти.

— Ти вважаєш, що Бранд уклав угоду з ворогами, відкрив їм дорогу, а потім, коли став їм більше не потрібний, вони позбавилися від нього?

— Зовсім не обов'язково. Хоча цілком можливо. Я думав про інше. Я не приховую, що він мені подобався. Здається мені, що він знав достатньо і здогадався, що з Картами, Лабіринтом і Відображенням навколо Амбера коїться щось недобре. А потім припустився помилки. Швидше за все він недооцінив зрадника і вирішив зійтися з ним один на один, не звертаючись до батька або Дворкіна. Що ж далі? Ворог виявився сильнішим і уклав його в ту саму вежу. Або він занадто поважав Бранда і не захотів вбивати його без потреби, або розраховує пізніше якось використати його в своїх цілях.

— Звучить цілком правдоподібно, — заявив я, але мені дуже хотілося додати: «І добре поєднується з твоєю розповіддю». І тоді ще помилуватися на його непроникне обличчя, але один спогад утримувало мене. Коли я був у Блейза, ще до нашої атаки на Амбер, я перебирав Карти і несподівано, на мить, зловив Бранда. Він встиг передати, що знаходиться в полоні — і контакт перервався. Це дійсно добре поєднувалося з розповіддю Рендома. Тому я виголосив інше:

— Якщо він може вказати винного, значить треба повернути його додому, і нехай вкаже.

— Я сподівався, що ти скажеш це, — зронив Рендом. — Я звик доводити такі справи до кінця.

Я встав, взяв пляшку, знову наповнив кубки, сьорбнув вина і закурив ще одну сигарету.

— Але перед тим, як ми займемося Брандом, треба вирішити, як краще повідомити про смерть Каїна. Так, до речі, де Флора?

— У місті, напевно. Зранку була тут. Я її розшукаю.

— Зроби милість. Наскільки я знаю, ніхто крім нас і Флори не бачив цих типів, а вона познайомилася з ними, коли вони вдерлися до її будинку у Вестчестері. Треба, щоб вона була під рукою, на випадок, якщо доведеться підтвердити, що це за мерзотники. І мені необхідно про дещо її розпитати.

Рендом допив вино і встав.

— Гаразд, зараз займуся. Куди її привести?

— До мене. Якщо мене не буде, зачекайте.

Він кивнув.

Я встав разом з ним і вийшов у зал.

— У тебе є ключ від цієї кімнати? — Запитав я.

— Висить на гачку зсередини.

— Візьми-но його й замкни кімнату, щоб ніхто сюди завчасно не сунувся.

Рендом замкнув двері і віддав мені ключ. Я провів його до першого сходового майданчика і попрямував до себе.

Зі свого сейфа я вийняв Камінь Правосуддя — рубіновий кулон, що давав батькові та Еріку владу над погодою навколо Амбера. Перед смертю Ерік пояснив мені, як налаштувати його на себе. Але до цих пір у мене не було часу. Зараз його теж не було, але розмовляючи з Рендомом я вирішив, що доведеться його знайти. Я відшукав записки Дворкіна під каменем біля каміна Еріка. Про це він мені теж сказав, вмираючи. Але мені дуже хотілося знати, де сам Ерік наткнувся на них, тому що вони були неповними. Я витягнув замітки з сейфа і ще раз переглянув їх. Все збігалося зі словами Еріка.

Але крім того, там говорилося, що Камінь можна використовувати не тільки в метеорологічних цілях. Управління погодою було майже побічною, хоча і вражаючою демонстрацією комплексу принципів, які лежать в основі дії Карт, Лабіринту і фізичної цілісності самого Амбера, не кажучи вже про Відображення. На жаль, деталі були відсутні. Але чим більше я напружував пам'ять, тим більше знаходив натяків на це. Батько дуже рідко використовував Камінь, і хоча стверджував, що він служить для керування погодою, далеко не завжди після використання рубіна вона змінювалася. Він часто брав Камінь з собою, вирушаючи в свої мандри. Тому я цілком готовий був повірити, що справа тут не тільки в погоді. Ерік, мабуть, міркував так само, але він не зміг уяснити, для чого ще служить рубін. Коли ми з Блейзом атакували Амбер, він скористався лише відомими йому силами червоного каменя. Те ж саме зробив він і минулого тижня, коли на місто напали тварюки з Чорної Дороги. В обох випадках Камінь добре послужив Еріку, хоча цього виявилося недостатньо для порятунку його життя. Тому я вирішив, що пора мені вчитися користуватися каменем Правосуддя, і якнайшвидше. Будь-яка, навіть сама незначна перевага може виявитися вирішальною. До того ж, всі побачать, що я ношу Камінь Правосуддя, а це теж не завадить. Особливо зараз.

Я знову сховав записки в сейф, поклав рубін в кишеню і став спускатися вниз по сходах. Я проходив по залах і як завжди у мене виникло таке відчуття, ніби я ніколи не залишав їх. Тут мій дім, те, що я люблю найбільше. Тепер я був його захисником. Я навіть не носив корону, але всі його проблеми стали моїми. Я повернувся додому, щоб пред'явити свої права на корону, вирвати її з лап Еріка і покрити себе славою. Щоб царювати. І раптом все пішло через пень-колоду. Незабаром я зрозумів, що Ерік допустив помилку. Якщо він і справді розправився з батьком, то не мав права на корону. Якщо ж ні, то він занадто поквапився. У будь-якому випадку коронація ще більш роздула його і без того непомірну зарозумілість. Я прагнув влади і знав, що можу захопити її. Але було б не менш безвідповідально зробити це зараз, коли мої війська розквартировані в Амбері, коли мене почнуть підозрювати у вбивстві Каїна, коли я раптово розпізнав ознаки фантастичної змови, коли ще залишалася ймовірність того, що батько живий. Кілька разів мені здавалося, що ми встановлювали контакт, і в одному з таких випадків, багато років тому, він назвав мене своїм спадкоємцем. Але в хід було пущено стільки брехні і обману, що я отримав травму голови і не дуже добре знав, чого хочу. У мозку людини творяться предивні речі. Я навіть своєму розуму і то не довіряв.

Можливо, все це мені привиділось. З тих пір багато води витекло. Така ціна життя в Амбері, — подумав я, — навіть собі не довіряєш. Цікаво, що сказав би з цього приводу Фрейд? Правда, він не міг вилікувати мою амнезію, але деякі його здогади щодо мого батька і наших з ним стосунків були дуже близькі до істини, хоча в той час я цього не розумів. Шкода, що не можна було ще раз поговорити з ним.

Я пройшов через мармурову їдальню в темний вузький коридор. Кивнувши стражникові, я повернувся до дверей, вийшов на платформу, перетнув її і почав спуск. Нескінченні гвинтові сходи, ведучі в надра Колвіра. Щаблі. Іноді — вогні. За ними — тьма.

Здавалося, що десь на пів-шляху все змінилося: я вже діяв не з власної волі, мене змушувала рухатися якась незрозуміла сила. Вона гнала мене, немов барана. Кожен рух вів до наступного. Коли все це почалося? Можливо багато років тому, і я лише зараз помітив і усвідомив це? Можливо всі ми жертви, але ніхто не може сказати чому і до якої міри? Яка їжа для патологічних думок! Зигмунд, де ти? Я завжди хотів стати королем більше всього на світі. Я і зараз хочу стати королем. Але чим більше я дізнаюся, тим більше мені здається, що я не більше ніж королівський пішак у шаховій партії Амбера. До мене дійшло, що це почуття виникло у мене давно. Воно росло і все це мені абсолютно не подобалося. Але нікому з живучих зараз і тих, які жили до мене, не вдавалося уникнути помилок, втішав я сам себе. Якщо моя інтуїція не підвела мене, то з кожним дзвінком мій Павлов, той, що експериментував зі мною, все ближче і ближче підходив до моїх ікол. Скоро, тепер вже скоро, я відчував, що чекати залишилося недовго. Я підпущу його зовсім близько. А потім вже мені доведеться подбати про те, щоб йому не вдалося втекти щоб знову повернутися.

Поворот, ще поворот, нижче і нижче, тут і там вогні, мої думки немов нитки в клубку, змотуються і розмотуються, я ні в чому не впевнений. Десь внизу метал скрегоче об камінь. Піхви стражника. Це він встає. Нерівне світло піднятого ліхтаря.

— Лорд Корвін…

— Здрастуй, Джермі.

Спустившись на дно, я взяв з полиці ліхтар, засвітив його, повернувся й попрямував до тунелю, підштовхуючи перед собою темряву. Крок за кроком.

Нарешті тунель. Вгору по ньому і рахувати бічні проходи. Мені потрібен сьомий. Луна кроків, Відображення. Цвіль і пил.

Ну ось і прохід. Повернути. Тепер уже близько.

Нарешті величезні, темні, мішаючі металеві двері. Я відімкнув їх і штовхнув щосили. Вони скрипіли, не піддавалася але нарешті відчинилися всередину.

За дверима праворуч я поставив на підлогу ліхтар, більше він не був потрібен: сам Лабіринт давав достатньо світла.

Кілька секунд я розглядав Лабіринт, сяючу масу кривих ліній, простежити за якими було неможливо. Ось він, величезний, вмурований в блискучу, чорну підлогу. Він дав мені владу над Відображенням, він майже повністю відновив мою пам'ять. Він же в одну мить знищить мене, якщо я спробую пройти його не так, як треба. Тому я відчував до Лабіринту подяку з неабиякою дещицею страху. Це була стара таємнича фамільна реліквія, яка зберігалася там, де їй і слід було бути. У підземеллі.

Я підійшов до кута, де починався візерунок, зібрав в грудку волю, розслабився і ступив лівою ногою в Лабіринт. Не зупиняючись, я пішов вперед і відчув, як потекла енергія, і голубі іскри окреслили мої чоботи. Ще крок. Тепер я почув виразне потріскування і відчув опір, поки ще легкий. Я швидко пройшов перший віраж, намагаючись якнайшвидше дійти до Першої Вуалі. Коли я добрався до неї, моє волосся ворушилися, а іскри ставали все довшими і яскравішими.

Опір посилився. Кожен крок давався важче, ніж попередній. Тріск ставав голоснішим, струм сильнішим. Моє волосся стало дибки, іскри так і летіли з мене. Не відриваючись, я дивився на вогненну лінію і пробивався далі.

Раптово тиск зник. Я похитнувся, але продовжував шлях. Перша Вуаль залишилася позаду і мене охопило відчуття полегшення. Я згадав, як в останній раз проходив Лабіринт в підземному місті Рембо. Після цього до мене стала повертатися пам'ять. Так. Я йшов далі, іскри знову стали яскравіші, струми зросли, все тіло стало пощипувати.

Друга Вуаль… Кути… тут потрібна максимальна напруга сил. Здавалося, все твоє єство переходило в чисту енергію. Це було несамовите, безпорадне відчуття. У цей момент для мене не існувало нічого, крім необхідності пройти Лабіринт. Я завжди був тут, пробиваючись вперед, ніколи не покидав його, завжди буду в ньому, вічна боротьба моєї волі проти сил Лабіринту. Час зник. Залишилося лише одне бажання.

Іскри дійшли мені до пояса. Я увійшов у Великий Віраж і насилу пройшов його. На кожному кроці я вмирав і знову відроджувався, згораючи у полум'ї творіння, замерзаючи в холоді кінця ентропії.

Віраж скінчився. Далі, далі. Поворот. Ще три віражі, пряма, кілька дуг. Запаморочення. Відчуття ніби я зникаю і знову виникаю, вібруючи між небуттям і існуванням. Поворот… поворот, поворот, ще поворот… коротка, крута дуга… пряма, що веде до останньої Вуалі. До цього часу я майже задихався, з мене лив піт, але потім я нічого такого не пам'ятав. Я ледве пересував ноги, іскри були вже по плечі. Вони засліпили мене, і я більше не бачив Лабіринту, Крок, ще крок… ось вона. Я протягнув праву ногу вперед. Ось як відчував себе Бенедикт, коли чорна трава обплутала йому ноги! Перед тим, як я трахнув його по потилиці. Я відчував себе так, ніби мене з ніг до голови обробили кийком. Ліва нога, вперед… так повільно, що важко було зрозуміти, чи рухається вона реально. Мої руки — блакитні спалахи, ноги — вогненні стовпи. Ще крок, ще, і ще.

Я відчував себе повільно оживаючою статуєю, розтаючим сніговиком, балкою, що прогнулась… ще два кроки… три… я рухався як заледенілий, але управляв своїми рухами. Часу у мене була ціла вічність, воля моя була непохитною. Вона допоможе… якщо що.

Вуаль залишилася позаду. За нею була коротка дуга. Три кроки до темряви і спокій. Ці кроки виявилися найважчими.

Коли я вийшов з Лабіринту, перша думка була: обідню перерву і спати! Друга: знову пройшов! І третя: все, це в останній раз!

Я дозволив собі кілька разів глибоко зітхнути і розім'ятися. Потім я витягнув з кишені Самоцвіт, підняв його за ланцюжок і підніс до очей.

Звичайно, всередині він червоний з димчастим відливом, сяючий. Здавалося, що поки я знаходився в Лабіринті, Камінь вбирав у себе світло і блиск. Я все ще дивився на нього, повторюючи про себе команди, порівнюючи їх з тими, що я вже знав.

Людина, яка пройшла Лабіринт і дісталася до цього місця, може перенестися куди завгодно. Потрібно лише подумки уявити собі це місце. І ще потрібно дуже добре хотіти цього і мати волю. Якщо все пройде нормально… то я все ж можу вгодити в підступний капкан. На якийсь момент мені стало страшно. Але Еріку це вдалося. Не виявився же він в середині самоцвіту десь у Відображеннях. Дворкін, який написав ці замітки, був великою людиною, і я вірив йому.

Зібравшись з думками, я ще уважніше вдивився вглиб Каменя. Усередині нього було викривлене відображення Лабіринту, оточене вогниками — миготливими, крихітними язичками полум'я, іншими віражами і стежками. Я зважився і зосередив волю.

Червоне і уповільнений рух. Немов я занурювався в в'язкий океан. Спочатку дуже повільно. Дрейф у темряві, всі червоні вогники ще далеко попереду… швидкість повільно наростала. Далекі, переривчасті спалахи. Здається, ще швидше. Орієнтуватися немає по чому. Я був точкою свідомості невідомих розмірів. Я відчував рух, бачив фігуру, до якої рухався, тепер вже швидше. Червоність майже зникла, здавалося, мене ніщо не оточувало. Опір зникав, я мчав усе швидше й швидше. Все це відбулося в одну мить, і все ще відбувалося в ту ж саму мить. Я нісся до мети з величезною швидкістю. Маленький, кривий Лабіринт ріс, ставав тривимірним відображенням нашого Лабіринту. Він збільшувався у мене на очах, освітлений язиками різнобарвного полум'я, подібно дивній галактиці, що розбушувалася кольорами у вічній ночі і в ореолі сяючою блідим вогнем пилу, з протуберанцями з незліченних зірок. Лабіринт ріс чи я зменшувався; він наближався до мене чи я до нього, ми були близько, зовсім поруч, він заповнив собою все, від верху до низу, справа наліво, і моя швидкість все зростала. Сяйво захопило, приголомшило мене. Я побачив протуберанець і зрозумів, що це вхід. Я був дуже близько до Лабіринту, фактично вже блукав у ньому і вже не міг розрізнити його загальну форму. Але те, що я бачив — вигини, мерехтіння, переплетіння — оточувало мене з усіх боків. Мені здалося, що трьох вимірів не вистачить, щоб пояснити неймовірну складність протяжності Лабіринту. Я відкинув порівняння з галактикою, мій мозок кинувся в іншу крайність. Я по думав про субатомний гільбертовський простір з нескінченним числом вимірів. Але це була метафора, викликана розпачем. А по правді кажучи, я просто нічого не розумів. А хто міг зрозуміти? У мені наростало почуття, чи то інстинктивне, чи то виникле під впливом нашого Лабіринту, що я повинен пройти і через це переплетіння, і оволодіти тією новою владою, яку шукав.

Я не помилився. На тій же величезній швидкості я влетів в Лабіринт — мене крутило, несло по палаючих проходах, я пролетів крізь нематеріальні хмари блиску і світла. Я не відчував опору, як в нашому Лабіринті. Здавалося, що первісного імпульсу вистачить, щоб пролетіти наскрізь. Вихрова прогулянка по Галактиці? Утопленик, якого несе по коралових каньйонах? Горобець, який страждає безсонням, і увечері 4 липня пролітає над парком? Такі смутні думки пролітають у мене в голові, коли я згадую про це.

Я влітаю, все, кінець, спалах яскраво-червоного кольору, і я дивлюся на самого себе, що стоїть біля Лабіринту і тримає в руці кулон з Каменем. Я дивлюся на підвіску, Лабіринт всередині неї, всередині мене, я всередині нього, червоність відступає, гасне, зникає. Потім — тільки я, підвіска і Лабіринт — і більше нічого. Зв'язки між об'єктивним і суб'єктивним відновлені, тільки все на октаву вище, інакше я ніяк не можу це висловити. Тому що тепер я володію якоюсь емпатією! Я немов придбав ще одне почуття, ще один спосіб вираження. Дивне і приємне відчуття.

Горячи бажанням перевірити себе, я знову зібрався і наказав Лабіринту перенести мене в інше місце.

Я стояв в круглій кімнаті на вершині найвищої вежі в Амбері. Я перетнув її і вийшов на крихітний балкончик. Контраст з подорожжю, яка тільки що закінчилася, був разючий. Кілька довгих митей я стояв, не рухаючись, і дивився.

Море переливалося різними відтінками, частина неба була затягнута хмарами. Наближався вечір. В хмарах м'які, яскраві тони чергувалися з різкими тінями. Вітер віяв з берега в море, і я не відчував запаху солі. Високо над водою чорними крапками літали птиці. Піді мною стелилися палацові споруди і тераси міста, які знижувалися у всій своїй вічній витонченості до підніжжя Колвіра. Крихітні люди товпилися на вулицях. Їхні рухи були невиразні. Я відчув себе дуже самотнім.

Я доторкнувся до Каменя і наказав вибухнути грозі.



Загрузка...