Знак Єдинорога

9

Місячне світло… примарне світло смолоскипів, ніби вогонь в чорно-білих фільмах… зірки… рідкісні прозорі нитки туману…

Я сперся на поручні і дивився на світ… Абсолютна тиша тримала в обіймах ніч, спляче місто, весь всесвіт. Вдалині — море, Амбер, Арден, Гарнаті, маяк Кабре, гай Єдинорога, моя гробниця на схилі Колвіра… Мовчазні, далеко внизу, але ясно видні. Напевно, так бачать світ очі богів, або душі, вільні від тіл і пливучі в небі… в середині ночі…

Я приїхав туди, де навіть духи грають в привидів, де предмети, знаки, чуда і втілені в духів бажання пробираються по нічних проспектах і високих палацових залах небесного Амбера. Тир-на-Нгот…

Повернувшись спиною до поручнів і безмовного стародавнього світу, лежачого внизу, я дивився на вулиці і темні тераси, зали владик і квартали простолюдинів. Місяць у Тир-на-Нготі світить яскраво, сріблячи стіни наших уявних будівель. Я рушив уперед, спираючись на різьблену тростину, і примари навколо заворушилися, з'явилися біля вікон, воріт, на балконах…

Невидимий, я йшов по місту, і це — чиста правда, бо я сам був примарою для тих, хто населяє Тир-на-Нгот, хто б вони не були. Тиша і сріблясте світло місяця… Тільки приглушене постукування моєї тростини… В центрі завжди збирався туман… Палац, немов біле багаття… роса, ніби краплі ртуті на найтонше відшліфованих пелюстках і ніжках квітів в садах уздовж тротуарів… Місяць над головою сліпить очі, подібно полуденному сонцю, затінюючи зірки, які бліднуть перед ним. Сріблясте світло і тиша… Сяйво…

Я не збирався в Тир-на-Нгот, бо його пророкування, якщо можна так сказати, оманливі, його схожість з містами і людьми, що залишилися внизу, турбує, і часто його пейзажі призводять до божевілля. І все ж я тут… Частина моєї угоди з часом…

Залишивши Бранда одужувати під наглядом Жерара, я зрозумів, що мені і самому пора відпочити, але так, щоб про моє поранення нічого не знали. Фіона дійсно втекла. Ні з нею, ні з Джуліаном не можна було зв'язатися через Карти. Розкажи я Жерару і Бенедикту те, що я дізнався від Бранда, вони б, поза сумнівом, наполягли б на тому, щоб ми спробували вистежити і схопити її, або їх обох. Я був абсолютно впевнений, що ці спроби виявляться марними.

Я послав за Рендомом і Ганелоном і віддалився в свої кімнати, повідомивши, що маю намір весь день відпочивати і спокійно поміркувати напередодні ночі, яку я проведу в Тир-на-Нготі — дуже розумний вчинок для амберіта в скрутну пору. Я не дуже-то вірив в Тир-на-Нгот, але більшість інших ставилися до нього позитивно й серйозно. Оскільки час для такого паломництва був самий що ні на є підходящий, я вважав, що моє денне усамітнення нікому не здасться підозрілим. Звичайно, доведеться наступної ночі відправитися в Тир-на-Нгот, але і це було на краще. Тепер на те, щоб рана зажила, у мене були день, ніч і частина завтрашнього дня. Я відчував, що цей час буде витрачено не даремно.

Але завжди хочеться поділитися новинами. Я поділився ними з Рендомом і Ганелоном. Сидячи в ліжку, я розповів їм про плани Бранда, Фіони і Блейза, про кліку Ерік-Каїн-Джуліан. Я розповів їм усе, що дізнався від Бранда про своє повернення і про те, як його союзники запроторили його в башту. Вони зрозуміли, чому втекли решту членів обох угруповань — Джуліан і Фіона — щоб залишитися в живих. Безсумнівно, вони будуть збирати свої сили. Можливо, вони виступлять один проти одного, але вірогідність цього невелика. Принаймні, зараз. Швидше за все, хтось із них рушить на Амбер, щоб першим захопити його.

— Доведеться їм встати в чергу і чекати, як і всім іншим, — заявив тоді Рендом.

— Не зовсім так, — відповів я йому. — Союзники Фіони і тварюки з Чорної Дороги — одна і та ж сволота.

— А Круг в Лорені? — Запитав Ганелон.

— Того ж поля ягода, тільки Відображення інші. Вони пройшли тривалий і довгий шлях.

— Всюдисущі гади, — зауважив зі злістю Рендом.

Кивнувши, я постарався все пояснити.

Так я опинився в Тир-на-Нготі. Коли зійшов місяць і в небесах з'явилося слабке віддзеркалення Амбера, з серпанком обрамляючих його зірок, які блідим ореолом оточили його вежі, і крихітні відблиски замиготіли на стінах, я вже чекав разом з Рендомом і Ганелоном, чекав на самій вершині Колвіра, де на камені вирубані три грубих щаблі.

Коли місячний промінь торкнувся їх, поступово стали проявлятися сходинки, що вели через величезну прірву до неба, туди, де над морем висіло місто-привид. Коли світить повний місяць, сходи міцніше всього. Я ступив на камінь… Рендом тримав повну колоду, моя Колода лежала в кишені куртки. Грейсвандір, викувана при місячному світлі на цьому самому камені, зберігала свою силу і в небесному місті, і я взяв її з собою. Я відпочивав весь день, і у мене був посох, на який я міг опиратися. Ілюзія часу і відстані… Я якось піднімався в небо… не звертайте ані найменшої уваги на пересування: якщо ви ступили на небесну драбину, то піднімаєтеся не по-порядку, зі сходинки на сходинку. Одна нога тут, інша там, — і чверть шляху залишилася позаду, хоча моє плече все ще відчувало прощальний потиск Ганелона. Якщо я пильно вдивлявся в сходи, її мерехтлива безперервність зникала і далеко під собою я бачив океан, ніби через прозору лінзу… Я втратив лік часу, хоча опісля завжди здається, що шлях був недовгий… Праворуч від мене, в глибині під хвилями з'явилися блискучі загнуті обриси Рембо. Я згадав Мойру, подумав, як вона там живе. Що станеться з нашим підводним двором, якщо Амбер колись впаде? Чи залишиться Відображення в цьому дзеркалі цілим? Чи камені і люди теж будуть розкидані, як кістки в підводних казино-каньйонах, над якими плаватимуть кораблі? Води-вбивці мовчали, залишивши Корвіна в збентеженні, хоча він і відчував різку біль у боці.

На вершині сходів я увійшов в примарне місто, як входять у Амбер, по незліченних сходинках, вирубаних на зверненому до моря схилі Колвіра.

Я знову сперся на поруччя, дивлячись на свій світ…

Чорна Дорога йшла на південь. Вночі її не було видно, але яке це мало значення? Я знав, куди вона веде. Вірніше, Бранд сказав мені це. Оскільки, як мені здавалося, він виснажив відпущений людині запас брехні, то я вважав, що знаю, куди веде Чорна Дорога.

У нескінченність.

Від сяючого Амбера і могутнього, чистого, пишного найближчого Відображення, через поступово темніючі вторинні Відображення, що розходяться в усіх напрямках, далі і далі, уже через якісь потворні Відображення, і ще далі, по тих світах, які можна побачити тільки п'яним, в маренні або хворобливому сні, і все далі, повз ті місця, де я змушений зупинитися… Я буду змушений зупинитися…

Як виразити простими словами те, що зовсім непросто? Напевно, треба почати з соліпсизму — твердження про те, що нічого не існує, крім самої людини, або, принаймні, як воно є насправді, крім свого власного існування і відчуттів. Де-небудь в Відображеннях я можу знайти все, що уявляю. Як і будь-який з нас. Чесно кажучи, це не виходить за межі людського Я. Можна заперечити, як це робимо майже всі ми, що ми самі створюємо власні світи, Відображення, в які йдемо, з субстанції власної душі, що тільки ми самі існуємо реально, що Відображення, по яких ми подорожуємо, всього лише проекція наших власних бажань.

Не знаю, чи вірний цей аргумент, але він досить вагомий. Він пояснює багато в відношенні нашої сім'ї до людей, країн і речей поза Амбером… А саме — ми лялькарі, а вони — наші ляльки, іграшки, звичайно, іноді оживаючі і навіть небезпечні, але це входить в правила гри. За своїм характером всі ми — імпресаріо, і відповідно звертаємося одне до одного. Хоча питання «чому?» приводить прихильників соліпсизму в деяке замішання. Завжди можна уникнути цього, оголосивши незручні питання неправомірними. Як мені часто доводилося помічати, більшість з нас в своїх справах майже чисті прагматики. Майже…

І все ж, все ж у цю струнку картину вривається один тривожний елемент. Але ж є місця, де Відображення божеволіють… Якщо цілеспрямовано продиратися крізь Відображення, шар за шаром, на кожному кроці, знову-таки умисно, віддаючи частину свого розуму, то нарешті потрапляєш в божевільну країну, і далі шляху немає. Навіщо це робити? У надії на осяяння або на нову гру… Але коли опиняєшся там, а всі ми були в цій країні, то розумієш, що дійшов до краю Відображень або до кінця власної свідомості — як ми завжди вважали, це синоніми. Але тепер…

Тепер я знаю, що це не так. Тепер, коли я стою в очікуванні під Двором Хаосу, і розповідаю вам про це, я знаю, що це не так. Але я знав це і тоді, тієї ночі в Тир-на-Нготі, і ще раніше, коли я воював з людиною-козлом в Чорному Крузі на Лорені, знав це в маяку Кабре в той день, коли я втік з темниці Амбера, коли я дивився на занапащений Гарнаті…

Я знав, що там ще не кінець, тому що Чорна Дорога вела далі. Вона проходила крізь безумство і хаос і продовжувала свій біг. Тварюки, що проходили по ній, звідкись з'являлися, але я їх не створював. Якимось чином я допоміг їм пройти, але вони з'явилися не з мого варіанту дійсності. Вони створили самі себе або хтось ще створив їх — в даному випадку це значення не має — і це розривало на частини всю затишну метафізику, створену і розвинуту нами за століття. Вони увійшли в наш заповідник, вони були чужинцями в ньому, погрожували йому, погрожували нам. Фіона і Бранд вийшли за ці межі і знайшли щось там, де, за переконанням інших, нічого не існувало. У якомусь сенсі ця новина вартувала небезпеки, яку вона несла з собою. Ми були не одні, а Відображення в дійсності не наші іграшки. Ніколи вже я не зможу дивитися на Відображення по-старому.

І все це тому, що Чорна Дорога вела на південь і йшла за кінець світу, і я не зможу пройти її до кінця…

Тиша і сріблясте світло… Я відходжу від перил, спираючись на посох, проходжу через затягнуту туманом, перевиту серпанком, розписану місячним світлом тканину видінь в дивне місто… Привиди… Відображення тіней… образи ймовірностей… Те, що може і могло статися… втрачена можливість… набута можливість…

Тепер йду по бульвару… Фігури, лиця багатьох знайомі мені. Що вони роблять? Важко сказати… Губи деяких рухаються, на деяких лицях пожвавлення… Я не чую слів. Я проходжу повз них непоміченим.

Ось одна з цих фігур… Жінка одна, вона когось чекає… Її пальці розв'язують хвилини часу, відкидаючи їх в сторону… вона дивиться в іншу сторону, але я хочу побачити її обличчя… Знак того, що я побачу чи повинен бачити його… Жінка сидить на кам'яній лаві під сучкуватим кривим деревом… Вона дивиться на палац… Мені дуже знайома її фігура… наблизившись, я впізнаю Лорен… вона продовжує дивитися вдалину, повз мене, вона не чує, що я кажу, що помстився за її смерть.

Не в моїх силах бути почутим у Тир-на-Нготі. Те, що дає мені силу, висить у піхвах у мене на боці.

Витягнувши Грейсвандір, я піднімаю його над головою і візерунок на клинку оживає під місячним світлом. Я кладу шпагу на землю між нами.

— Корвін!

Вона швидко піднімає голову і впізнає мене. У світлі місяця її волосся стають рудуватими.

— Звідки ти взявся, адже тобі ще рано?

— Ти чекаєш мене?

— Звичайно. Ти ж сказав мені.

— Як ти потрапила сюди?

— На цю лаву?

— Ні, в це місто.

— У Амбер? Я не розумію. Ти ж сам привів мене. Я…

— Ти щаслива тут?

— Ти ж знаєш, що поки я з тобою, я щаслива.

Я не забув її рівні зуби, веснянки, ледь помітні за м'якою вуаллю світла.

— Що тоді сталося? Це дуже важливо. Давай на хвилинку зробимо вигляд, що я нічого не знаю. Розкажи мені все, що сталося з вами після битви в Чорному Крузі на Лорені.

Вона скривилась і встала, відвернувшись.

— Ми посварилися. Ти пішов за мною, прогнав Мелкіна, ми порозумілися, і я зрозуміла, що ти мав рацію, і поїхала з тобою в Авалон. Там твій брат Бенедикт переконав тебе почати переговори з Еріком. Ви не помирились, але він розповів тобі дещо, через що ти погодився тимчасово припинити війну. Він поклявся не шкодити тобі, а ти присягнувся захищати Амбер. Бенедикт був свідком обох клятв. Ми залишалися в Авалоні, поки ти не роздобув свої хімікати. Потім ми поїхали в інше місце, де ти купив якусь дивну зброю. Ми виграли битву, але Ерік поранений і лежить в ліжку, — вона повернулася до мене. — Ти думаєш порушити перемир'я, Корвін? Скажи мені, я не помилилася?

Я похитав головою, і хоча знав, що роблю дурницю, простягнув до неї руки, щоб обняти. Я хотів пригорнути її до себе, незважаючи на те, що хтось з нас двох не існував, не міг існувати, і коли крихітний проміжок, що розділяє нас, зникне, розповісти, що сталося або ще відбудеться…

Удар був несильним, але я спіткнувся і впав навзнак впоперек Грейсвандір. Мій посох відлетів на кілька кроків убік і валявся на траві. Ставши на коліна, я побачив, що її обличчя-волосся-очі стали безбарвними. вона повернула голову, шукаючи мене, її губи шепотіли беззвучні слова-примари. Я вклав Грейсвандір у піхви, піднявся. Її погляд пройшов крізь мене і зупинився. Її обличчя прояснилося, вона посміхнулася і ступнула вперед. Я відступив убік, повернувся і побачив, що вона біжить до підходячої людини, що він стискає її в обіймах, побачив мигцем його обличчя, сріблясту троянду на його одежі біля самої шиї, побачив, як щасливчик-привид схиляється до неї і цілує її. Людина, яку я ніколи не взнаю, срібну на тлі мовчання. І срібла…

Йду… Не оглядаюсь… Перетинаю бульвар…

Голос Рендома:

— Корвін, все в порядку?

— Так.

— Бачив щось цікаве?

— Потім, Рендом.

— Вибач.

І раптом — блискучі сходи перед палацом… Вгору по них, поворот направо… Тепер не квапся, потихеньку в сад… Квіти-примари хитаються на стеблинках навколо мене, кущі-примари осипані квітами, немов застиглий феєрверк. Всі — без барв. Накидано тільки саме головне, око розрізняє лише різну силу чистого сріблястого світіння. Тільки сутність. Можливо, Тир-на-Нгот — це особлива форма Відображення в реальному світі, керована нашою підсвідомістю, віддзеркалення нашої душі в небі в повну величину, може, навіть лікувальний засіб? Якщо все це шматочок душі, то я доповім вам, що незважаючи на все це срібло, ніч дуже темна… І тиха.

Іду… повз фонтани, лавочи, гаї, хитромудрі алькови в лабіринтах живоплотів… Проходжу по доріжках, піднімаюся по сходах, переходжу містки… Позаду залишаються кущі, дерева, рідко поставлені статуї, валуни, сонячний годинник, чи тут вони називають його місячним? Тримаючись правого боку, вперто йду вперед, незабаром переді мною з'являється північний фасад палацу. Тепер ліворуч, повз дворик з навислими над ним балконами, усюди примари — на балкончиках, за ними, всередині…

Обходжу палац навколо, просто щоб побачити будівлю ззаду. В істинному Амбері при звичайному місячному світлі він прекрасний.

Ще кілька стоячих фігур, вони розмовляють… Все нерухоме, крім мене.

І тут я відчуваю, що мене тягне направо. Я піднімаюся: безкоштовним відчуттям нехтувати не варто.

До високого живоплоту, всередині якого невелика галявина. Якщо вона ще не заросла…

Давним-давно тут було…

На галявині дві фігури в обіймах один одного. Я було відвертаюся, але тут вони розтискають руки. Не моя справа, але… Дейдра… одна з них Дейдра. Ще до того, як вони повертаються, я знаю, хто з нею. Як жорстоко жартують сили, які панують над цим сріблом, цим мовчанням, цими сценами… Назад, назад, геть від цієї огорожі… Повертаюся, спотикаюся, падаю, знову встаю… швидше тікати звідси…

Голос Рендома:

— Корвін, все в порядку?

— Потім, чорт візьми, потім!

— Корвін, скоро світанок. Я хотів тобі нагадати.

— Вважай, що нагадав!

Швидше звідси, скоріше… Час в Тир-на-Нготі — теж сон. Невелика розрада, але все ж краще, ніж нічого. Швидше геть, скоріше. Швидше…

До палацу. Яскрава архітектура розуму або душі, зараз більш чітка, ніж в дійсності. Судити про досконалість безглуздо, але я добіг до палацу. Я повинен знати, що там, усередині… Мабуть, там моя мета, бо мене нездоланно тягне туди. Цього разу я не зупинився, щоб знову підняти посох, що впав в виблискуючу траву. Я знаю, що я повинен йти, що я повинен робити. тепер це очевидно, хоча логіка, якою я зваблений — це не логіка свідомого розуму.

Швидше, вгору по щаблях, до заднього порталу… Біль знову вп'ялася мені в бік. Швидше… Через поріг, у палац…

Туди, де немає сяйва зірок і місячного світла… Світло йде нізвідки, воно ніби безцільно плаває з місця на місце, іноді зливаючись в озерця. Там, де його немає, тіні абсолютно чорні, і завішують великі шматки кімнат, коридорів, ніші і сходи.

Між тінями, крізь тіні… Тепер я майже біжу… Одноколірність мого будинку…

Погане передчуття наздоганяє мене… Чорні плями тепер здаються дірами в цій дійсності… Я побоююся підходити до них занадто близько… Боюся провалитися в них і загубитися…

Поворот, коридор… нарешті… Входжу… Тронний зал… Гори темряви нагромаджені там, де мої очі повинні були побачити шлях, що веде до трону…

Хоча… якийсь рух…

Я йду вперед і праворуч від мене щось переміщається. Тьма… Переміщується і піднімається.

Коли я наближаюся до підніжжя трону, в полі мого зору з'являються чоботи, потім ноги в цих чоботях.

У мене в руках опиняється Грейсвандір, сам по собі знаходить шлях до світлої плями, знову починає зростати, обманюючи очі, змінюючи форму, починає сам по собі сяяти.

Я ставлю ліву ногу на щабель, спираюся лівою рукою об коліно. Біль в заживаючому боці тривожить, але її можна терпіти. Я чекаю, коли чорнота, порожнеча розсується немов завіса, і відкриє нові театральні ефекти, якими мене так щедро обсипала ця ніч.

І тьма йде в бік, відкриваючи долоню, руку, плече. Рука зроблена з блискучого металу, її поверхня — немов грань дорогоцінного каменю. Кисть і лікоть — вражаюче сплетіння срібних ниток, сколених іскрами. Долоня стилізована, ніби у скелета. Швейцарська іграшка, механічне комаха, вона діє, вона смертоносна і по-своєму красива…

І тьма йде повністю, відкриваючи його…

Бенедикт стоїть біля трону в недбалої позі, злегка спираючись на нього лівою механічною рукою. Він нахиляється до трону, його губи ворушаться.

Тьму далі відносить в бік, і я бачу, хто сидить на троні.

Дара!

Вона повернулася вправо, вона посміхається, киває Бенедикту, її губи щось вимовляють. Я підходжу ближче і витягую Грейсвандір вперед до тих пір, поки його вістря не зупиняється на западині, трохи нижче грудей.

Повільно, дуже повільно, вона повертає голову і зустрічається зі мною поглядом. Вона оживає і на її обличчі з'являються кольори. Її губи знову ворушаться, і цього разу слова доходять до моїх вух.

— Хто ви і що тут робите?

— Ні, це моє питання. Відповідайте на нього, негайно!

— Я Дара. Дара Амберська, королева Амбера Дара. Я займаю цей трон по праву крові і сили. А хто ви такий?

— Корвін. Теж Амберський. Не ворушитися! Я питав, чому ви тут.

— Корвін помер багато століть тому. Я бачила його гробницю.

— Вона порожня.

— Ні, в ній покоїться тіло.

— Ваш родовід, швидко!

Вона скошує очі направо, де все ще стоїть привид Бенедикта. В його правій руці з'являється клинок. Він здається майже продовженням руки, але Бенедикт тримає його розслаблено, недбало. Його ліва рука тепер спочиває на її плечі. Очі Бенедикта шукають мене за руків'ям Грейсвандіра. Він опускає погляд на те, що видно для нього, на клинок, і впізнає малюнок на ньому…

— Я праправнучка Бенедикта і пекельної діви Лінтри, яку він любив, але потім забув, — Бенедикт при цих словах здригається, але вона продовжує: — Я ніколи не бачила її. Моя мати і мати моєї матері народилися в країні, де час тече по-іншому, ніж у Амбері. Я перша з лінії моєї матері, хто має всі ознаки людини. А ви, лорд Корвін, всього лише примара з давно померлого минулого, хоча й небезпечна. Я не розумію, як ви потрапили сюди, але вам не слід було цього робити. Повертайтеся в свою могилу. І не турбуйте живих.

Моя рука здригається. Грейсвандір на якісь півдюйма відхиляється. Але цього достатньо.

Я не встигаю побачити випад Бенедикта. Його нова рука приводить в дію нову кисть, а та стискає клинок, який вдаряє по Грейсвандіру. Його стара рука перекидає Дару через ручку трону, миттю пізніше підсвідомий образ доходить до мене, я відскакую, рубаю повітря, випрямляюся і рефлекторно займаю бойову стійку.

Сутичка духів — безглуздо і смішно! Це нерівний бій. Він не може навіть дістати мене, а Грейсвандір…

Але ні! Він випускає Дару, перекидає меч з однієї руки в іншу, повертається на місці і зводить стару і нову руки. Його ліва кисть з поворотом ковзає вниз і вперед. будь ми обидва мертві, це була б рукопашна. На якусь мить ми зчіплюються. Цього достатньо…

Блискуча механічна рука, немов звита з місячного світла і вогню, тьми і гладких поверхонь, суцільні кути, жодної кривої лінії, пальці трохи зігнуті, на долоні сріблиться витканий віддалено знайомий візерунок — ця рука вилітає вперед, вперед, до мого горла…

Вона промахується, ловить мене за плече і великим пальцем вчіпляється в гортань або в ключицю, не зрозумію точно, у що. Я б'ю його лівою в живіт, але там порожнеча…

Голос Рендома:

— Корвін, зараз встане сонце! Спускайся скоріше!

Я навіть не можу відповісти. Ще секунда-дві і рука вирве те, за що вона вчепилася. ця рука… Грейсвандір і ця рука, яка по якомусь дивацтву чимось схожа на мою шпагу — ось два предмети, які існують в моєму Світ і в цьому місті примар…

— Я бачу тебе, Корвін! Виривайся і йди на мою Карту!

Я вириваю Грейсвандір з полону, розмахуюся і по великій стрімкій дузі опускаю її…

Перемогти цим маневром Бенедикта або його привид міг би тільки інший привид. Ми стоїмо дуже близько один до одного і він не може відбити удар, але його майстерно нанесений контрвипад залишив би мене без руки, якби на цьому місці була рука смертного…

Але це рука привида і я наношу удар усією силою своєї правої руки. Удар припадає по смертоносній зброї з місячного світла і вогню, темряви і гладких поверхонь, поблизу того місця, де рука входить в примару. Сильно рвонувши мене за плече, рука відлітає від Бенедикта і застигає, чіпляючись за моє плече. Ми обидва падаємо…

— Вставай! Клянуся Єдинорогом, вставай, Корвін! Сонце сходить! Зараз все місто зникне!

Підлога піді мною й справді стає прозорою, паморочиться в голові. Мигцем я бачу освітлені сонцем води… я встаю на ноги, ледь встигнувши вивернувшись від примари, що кинулася за своєю втраченою рукою… вона чіпляється, як кліщ, і бік знову болить…

Раптово я стаю важким і океан більше не зникає. Я починаю провалюватися крізь підлогу. кольори повертаються у світ тремтячими рожевими смужками. З презирством відкидаюча Корвіна підлога розверзається, і відкривається безодня, вбивця Корвіна…

Я падаю.

— Сюди, Корвін, швидше ж!

Рендом стоїть на вершині гори, намагаючись дотягтися до мене рукою.

Я простягаю руку…