Темна матерія (Блейк Крауч) читать бесплатно онлайн полную версию книги

Розділ восьмий

Я сідаю.

Голова ясна, я напоготові.

Аманда вже не лежить на підлозі. Вона стоїть трохи далі, спиною до мене.

Я гукаю її, питаю, чи все в неї гаразд, та вона не озивається.

Я зводжуся на ноги.

Аманда тримає ліхтар, і коли я підходжу до неї, то бачу, що світло не падає на стінку куба, яка мусить бути перед нами.

Я оминаю її.

Вона йде за мною з ліхтарем.

У світлі видніються ще одні двері, такі ж як і ті, в які ми щойно ввійшли з ангара.

Я йду далі.

Через три з половиною метри доходимо ще до одних дверей.

Потім ще.

І ще.

Наш ліхтар світить з потужністю однієї лампочки в шістдесят ват, і на відстані двадцяти-двадцяти п’яти метрів світло тьмяніє та перетворюється на якісь нав’язливі примарні плями, які відбиваються від холодної поверхні металевих стін по один бік, і від ряду дверей по інший.

За межами світла нашого ліхтаря — суцільна темрява.

Я зупиняюсь у німому благоговінні.

Я думаю про тисячі статей і книжок, які прочитав за життя. Скільки екзаменів здано. Скільки уроків вивчено. Скільки теорій визубрено. Скільки рівнянь нашкрябано на дошках. Я згадую ті місяці, коли гибів у тій чистій кімнаті, намагаючись створити щось, що було лише хирлявою подобою цього місця.

Для студентів факультету фізики й космології найближчим результатом їхніх досліджень є древні галактики, які видно в телескопи. Зчитування даних після зіткнення часток, про факт якого нам відомо, але чого ми ніколи не побачимо.

Завжди існує межа, бар’єр між рівняннями й реальністю, яку вони виражають.

Але все це скінчилося. Принаймні для мене.

Я не можу повірити, що тут стою. Що я й справді перебуваю в цьому місці. Що воно існує.

Страх полишає мене, бодай на мить.

Мене розбирає цікавість.

— Найпрекрасніше, що ми можемо переживати — це відчуття таємниці — кажу.

Аманда дивиться на мене.

— Це не я сказав — Ейнштейн.

— А це місце хоча б реальне? — питає вона.

— Що ти маєш на увазі під словом «реальне»?

— Ми стоїмо на матеріальному місці?

— Я думаю, що це прояв розуму, коли він намагається візуально пояснити щось таке, чого наш мозок не здатен збагнути.

— І що ж це?

— Суперпозиція.

— Тобто зараз ми переживаємо квантовий стан?

Я роззираюсь, вдивляюся в коридор позаду. Потім дивлюсь у темряву попереду. Навіть у тьмяному світлі видно, що простір має рекурсивну властивість, наче два дзеркала, одне напроти одного.

— Та-а-ак. Він просто має вигляд коридору, та я думаю, насправді — це куб повторює себе в усіх можливих реальностях у тій самій точці простору й часу.

— Наче поперечний переріз?

— Точно. У квантовій механіці об’єкт, який містить усю інформацію про систему — перед тим, як він колапсує внаслідок спостереження — іноді називають хвильовою функцією. Мені здається, цей коридор — це те, як наш мозок візуалізує вміст хвильової функції, в усіх можливих проявах, для нашого квантового стану суперпозиції.

— То куди ж веде цей коридор? — питає вона. — Якщо ми просто йтимемо, то куди дійдемо?

Коли я вимовляю це вголос, диво зникає і з’являється жах:

— Кінця немає.

Ми йдемо далі, щоб довідатися, що станеться, якщо щось зміниться, якщо ми щось змінимо.

Але ми бачимо тільки двері, двері, двері, двері.

Коли ми вже йдемо якийсь час, я кажу:

— Я рахував їх, відколи ми рушили коридором, і оце вже чотириста сорокові двері. Кожний куб повторюється через три з половиною метри, тобто ми вже пройшли добрих півтора кілометра.

Аманда зупиняється і скидає рюкзак з плечей. Вона сідає під стіну, я вмощуюся поряд із нею, ліхтар — між нами.

Я кажу:

— А що, як Лейтон вирішить кольнутися, добереться сюди й ганятиметься тут за нами?

— Він ніколи цього не зробить.

— Чому?

— Бо він до смерті боїться того куба. Як і всі ми. Крім тебе, бо ти єдиний, хто зайшов у нього і вийшов назад. Ось чому Лейтон хотів за всяку ціну примусити тебе розповісти, як ним управляти.

— А що сталося з пілотами-випробувальниками?

— Перший, хто зайшов у куб, був хлопець на ім’я Метью Смелл. Ми не уявляли, з чим маємо справу, тому дали Смеллу прості й чіткі інструкції. Зайти в куб. Зачинити двері. Сісти. Вколоти собі препарат. Що б не сталося, що б він не побачив, він мав сидіти на тому ж місці, чекати, поки не припиниться дія препарату, і вийти назад прямо в ангар. Навіть, якби він побачив оце все, він не мав права залишати куб. Йому було заборонено рухатись.

— І що сталося потім?

— Минула година. Він запізнювався. Ми хотіли відчинити двері, але боялися, що порушимо щось, що відбувалося всередині. Через двадцять чотири години ми нарешті відчинили його.

— І куб був порожній.

— Так, — у блакитному світлі Аманда виглядала виснаженою. — Зайти в куб і вколоти собі препарат — це подорож в один кінець. Повернення немає, і ніхто не буде ризикувати, ганяючись за нами. Ми тут самі. То що ти збираєшся робити?

— Які кожен поважний учений — експеримент. Відчинити двері, подивитися, що буде.

— Ну, і так, для ясності. Ти уявляєш, що там може бути за всіма цими дверима?

— Абсолютно не уявляю.

Я подаю Аманді руку. Завдаючи рюкзак собі на плечі, я відчуваю перші ознаки спраги. Цікаво, чи прихопила вона бодай трохи води?

Ми йдемо коридором, і насправді я боюсь зробити вибір. Якщо є безкінечна кількість дверей, то, зі статистичної точки зору, вибір сам по собі означає все й нічого. Кожен вибір правильний. Кожен вибір помилковий.

Нарешті я зупиняюсь і кажу:

— Може, оці?

Вона стенає плечима.

— Давай.

Узявшись за холодну металеву ручку, я питаю:

— У нас же є ампули, правда? Бо це було б...

— Я перевірила сумку, коли ми зупинялися хвилину тому.

Я повертаю ручку вниз, чую ковзання ригеля і смикаю.

Двері відчиняються всередину. Видніється рама.

Аманда шепоче:

— Що ти там бачиш?

— Поки що нічого. Дуже темно. Ану, дай-но. — Коли я беру в неї ліхтар, то помічаю, що ми знову стоїмо в одному кубі. — Глянь, — кажу я. — Коридор пропав.

— Це тебе дивує?

— Насправді це має сенс. Середовище за дверима взаємодіє з внутрішньою частиною куба. Це дестабілізує квантовий стан.

Я повертаюсь до відчинених дверей, тримаючи перед собою ліхтар. Просто перед нами видно землю.

Потрісканий тротуар.

Масляні плями.

Коли я виходжу, під ногами в мене хрустить скло.

Я допомагаю Аманді вийти, і ми обережно ступаємо. Світло розсіюється, падає на бетонну колону.

Фургон.

Кабріолет.

Седан.

Це парковка.

Ми піднімаємося похилою дорогою, обабіч якої стоять автомобілі. Орієнтуємось по залишках білої смуги, котра розділяє ліву й праву смуги.

Куб залишився десь позаду, пропав з виду, поглинутий темрявою.

Минаємо знак зі стрілою, яка вказує ліворуч поряд зі словами:

«ВИХІД НА ВУЛИЦЮ»

Завертаємо за ріг, піднімаємося іншим з’їздом.

Праворуч уздовж валяються шматки стелі, які, падаючи, розчавили лобове скло, капоти й дахи машин. Що далі ми рухаємося, то гірше стає навколо. І ось ми вже видираємось на бетонні валуни, а навкруги ножами й химерним плетивом стриміє іржава арматура.

На півдорозі до наступного рівня дорогу нам перепинає величезна купа сміття.

— Мабуть, нам краще просто повернутися, — кажу я.

— Глянь... — вона бере ліхтар, і я йду за нею до входу на прогін.

Двері прочинені й Аманда відчиняє їх повністю.

Суцільна темрява.

Ми піднімаємося нагору, до сходових дверей.

Нам доводиться удвох відчиняти їх.

У вестибюлі гуляє вітер.

Крізь порожні сталеві рами того, що колись було величезними двоповерховими вікнами, пробивається якась подоба денного світла.

Спершу мені здається, що на підлозі лежить сніг, але він не холодний.

Я стаю навколішки, набираю повну жменю. Він сухий, мармурова підлога вкрита шаром цього «снігу» заввишки сантиметрів з тридцять. Він вислизає крізь пальці.

Ми пробираємось повз довгу стійку реєстрації з назвою готелю мудрованими прописними літерами, які все ще тримаються на її фасаді.

На вході ми проходимо між двома здоровенними ящиками, в котрих стирчать дерева, зовсім сухі, з покрученими вузлуватими гілками, на яких теліпається висохле, аж наче бляшане листя, і торохтить під вітерцем.

Аманда вимикає ліхтар.

Ми проходимо крізь обертові двері з вибитим склом.

Хоч надворі й не холодно, враження таке, що навколо лютує хуртовина.

Я виходжу на вулицю і дивлюся між темними будинками на небо із слабеньким натяком на червонястий відтінок. Воно світиться так, як ото буває в місті, коли небо затягнуте низькими хмарами й вогні будинків відбиваються у їхній волозі.

Але ніде немає ніяких вогнів.

Жодного вогника навколо.

Ці частинки падають, як сніг, струмують, наче тюлеві фіранки на вітрі, летять в обличчя, але не жалять холодом.

— Це попіл, — каже Аманда.

Попільна заметіль.

Тут, надворі, попелу по коліна, і в повітрі стоїть такий запах, як уранці від холодного каміна.

Мертвотний сморід згарища.

Попіл дуже густий, верхніх поверхів хмарочосів не видно. Довкола панує тиша, і тільки вітер дме між будинками й крізь будинки, і чути посвистування попелу, коли він сірими кучугурами намітається довкола покинутих автомобілів і автобусів.

Я не вірю власним очам.

У те, що я справді перебуваю в чужому світі.

Ми йдемо серединою вулиці, вітер дме нам у спину.

Я не можу позбутися відчуття, що темрява хмарочосів оманлива. Це просто кістяки, самі контури в зливі попелу. Вони більше нагадують якісь неймовірні гори, ніж щось, створене людськими руками. Деякі похилились, якісь уже попадали, а високо вгорі, де панує безжальний вітер, я чую стогін сталевих каркасів, які ще тримаються з останніх сил.

Раптом я відчуваю якийсь різкий тиск позаду очей.

Він з’являється і зникає менше ніж за секунду, наче спрацьовує якийсь вимикач.

Аманда питає:

— Ти теж це відчуваєш?

— Такий тиск за очима?

— Точно.

— Так, не інакше як закінчується дія препарату.

Через кілька кварталів будинки закінчуються. Ми доходимо до поручнів, які простягаються вздовж хвилевідбійної стінки. Озеро широчіє на кілометри під радіоактивним небом, і зовсім не схоже на озеро Мічиган, а швидше виглядає, як величезна сіра пустеля. Попіл накопичується на поверхні води й хвилеподібно здіймається, як водяний матрац, коли хвилі чорної піни вдаряються об хвилевідбійну стінку.

Назад ми йдемо проти вітру.

Попіл лізе в очі й рот.

Наші сліди вже занесло.

Десь за квартал од готелю, зовсім поруч, чується звук, як від наростаючого грому.

Земля двигтить під ногами.

Ще один будинок падає на коліна.

Куб на тому ж місці, де ми його залишили — в дальньому кутку парковки на найнижчому рівні.

Ми вкриті попелом, тож біля дверей зупиняємося і струшуємо його з одягу й волосся.

Забираємося всередину, ляскає замок і за нами зачиняються двері.

Ми знову в простому замкненому обширі куба.

Чотири стіни.

Двері.

Ліхтар.

Рюкзак.

І дві спантеличені людські істоти.

Аманда сидить, обійнявши коліна й притиснувши їх до грудей.

— Як ти думаєш, що тут сталося? — питає вона.

— Супервулкан. Удар астероїда. Ядерна війна. Важко сказати.

— Ми в майбутньому?

— Ні, куб може просто під’єднати нас до інших реальностей в одній і тій самій точці в просторі й часі. Але я думаю, що деякі світи можуть здатися майбутнім, якщо вони зробили технологічні прориви, які нам і не снилися.

— А що, як вони всі знищені, як оцей?

Я кажу:

— Нам треба знову прийняти препарат. Я не впевнений, що ми в безпеці під цим хмарочосом, який розвалюється.

Аманда скидає балетки й витрушує з них попіл.

Я кажу:

— Те, що ти зробила для мене в тій лабораторії... Ти врятувала мені життя.

Вона дивиться на мене, і її нижня губа починає тремтіти.

— Я так заздрила тим першим пілотам, які зайшли в куб. Жахіття. Я не можу повірити, що це відбувається насправді.

Я розстібаю рюкзак і починаю витягати весь його вміст, щоб подивитися, що в нас є.

Я знаходжу шкіряну сумку з ампулами й наборами для ін’єкцій.

Три записники, запаяні в пластик.

Коробка ручок.

Ніж у нейлоновому футлярі.

Аптечка.

Рятувальна термоковдра.

Дощовик.

Туалетні речі.

Дві пачки готівки.

Лічильник Гейгера.

Компас.

Дві повні однолітрові пляшки з водою.

Шість армійських індивідуальних харчових пакетів.

— Ти все це спакувала? — питаю.

— Ні, я просто вхопила його на складі. Це стандартний набір. Те, що кожен бере в куб. Нам треба було ще вдягнути скафандри, але я не встигла прихопити жодного.

— Що правда, то правда. А якщо світ такий? Рівень радіації може зашкалювати, або склад атмосфери відрізнятиметься. Якщо щось не так буде з тиском — занизький, наприклад — то наша кров і всі рідини в нашому тілі закиплять.

Впадають в око пляшки з водою. Я не пив нічого вже кілька годин, ще з обіду. Пити хочеться страшенно.

Я відкриваю шкіряну сумку. Вона наче спеціально зроблена для ампул, кожна скляна пляшечка утримується в окремому мініатюрному рукаві.

Я починаю рахувати їх.

— П’ятдесят, — каже Аманда. — Ну, тепер сорок вісім. Треба було хапати два рюкзаки, але...

— Ти не збиралася йти зі мною.

— Наскільки кепські наші справи? — питає вона. — Тільки чесно.

— Не знаю. Але це наш космічний корабель. І краще нам навчитися літати на ньому.

Я починаю складати все назад у рюкзак. Аманда бере набори для ін’єкцій.

Цього разу ми ламаємо шийки ампул і п’ємо препарат. Рідина ковзає по моєму язику, вона солодкава, аж нудотна на смак.

Залишилось сорок шість ампул.

Я запускаю таймер на годиннику Аманди й питаю:

— Скільки разів можна приймати цю бурду, щоб не зашкварити собі мізки?

— Недавно ми проводили деякі дослідження.

— Затягли в лабораторію якогось бомжа з вулиці?

Вона майже усміхається.

— Ніхто не помер. Ми з’ясували, що повторне використання значно посилює неврологічне функціонування і виробляє звикання. Гарною новиною є те, що період напіврозпаду дуже короткий, і якщо ми не будемо ковтати ампули одну за одною, то все буде добре. — Вона встромляє ноги в балетки, дивиться на мене. — Ти вражений собою?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти побудував цю штуку.

— Так, але я й досі не знаю, як. Я знаю теорію. Але створення стабільного квантового стану в людей це...

— Неймовірний прорив?

Ще б пак. Волосся в мене на потилиці стає дибки, коли я усвідомлюю, що цього не може бути.

Я кажу:

— Це один шанс на мільярд, але ми маємо справу з мультивсесвітом. Із безкінечністю. Може, існує мільйон світів, таких, як твій, де я нічого цього не придумував. Але потрібен лише один, де я таки докопався до істини.

На відмітці тридцять хвилин я помічаю перші ознаки дії препарату — мерехтіння сяючої, блискучої ейфорії.

Чудове відчуття звільнення.

Хоч і не таке інтенсивне, як у кубі в «Лабораторіях швидкості».

Я дивлюсь на Аманду.

— Здається, мене чіпляє.

— Мене теж, — каже вона.

І знову ми в коридорі.

Я питаю:

— Твій годинник ще йде?

Аманда задирає рукав светра й показує циферблат годинника з тритієвою зеленою підсвіткою.

31:15.

31:16.

31:17.

— Отже, минуло трохи більше тридцяти однієї хвилини відтоді, як ми випили препарат. Ти знаєш, як довго він впливатиме на хімію нашого мозку?

— Здається, близько години.

— Давай засічемо час, щоб знати напевно.

Я повертаюся до дверей, які вели на парковку, й відчиняю їх.

Тепер переді мною ліс.

Тільки тут немає й сліду рослинності.

І сліду життя.

Просто обпалені стовбури, скільки сягає око.

Дерева немов якісь примари, їхнє довге тонке гілля неначе чорна павутина на тлі вугільно-сірого неба.

Я зачиняю двері.

Вони автоматично замикаються.

У мене паморочиться голова, коли я бачу, як куб знову віддаляється від мене, розчиняється в безкінечності.

Я відмикаю замок, відчиняю двері.

Коридор знову зникає.

Мертвий ліс усе ще тут.

Я кажу:

— Ага, отже тепер ми знаємо, що зв’язок між дверима й цими світами встановлюється тільки на час дії препарату. Ось чому ніхто з ваших пілотів так і не повернувся назад в лабораторію.

— Тобто, коли препарат починає діяти, коридор з’являється знову?

— Здається, так.

— Тоді, як же ми повернемось додому?

_____________

Аманда починає йти.

Швидше й швидше.

Потім біжить підтюпцем.

Тепер біжить.

У темряву, яка не міняється.

В якої немає кінця.

Лаштунки мультивсесвіту.

Від цих зусиль я пітнію, і моя спрага стає просто нестерпною, але я мовчу, думаючи, що, можливо, їй це необхідно. Може, їй треба спалити якусь енергію. Переконатися, що скільки б вона не рухалась вперед, цей коридор ніколи не закінчиться.

Я думаю, що ми обоє просто намагаємось усвідомити, який це жах — безкінечність.

Нарешті вона спустошується.

Сповільнюється.

Кругом тихо, чути тільки, як наші кроки відлунюють попереду в темряві.

У мене паморочиться в голові від голоду й спраги, і я все думаю про ті два літри води в нашому рюкзаку, в мене просто руки тягнуться вхопити їх, але я знаю, що їх треба берегти.

Тепер ми йдемо по коридору розміреною ходою.

Я тримаю ліхтарик так, щоб мені було видно кожні двері кожного кубу.

Я не знаю, що саме шукаю.

Може, якесь порушення одноманітності.

Що завгодно, може, якийсь знак, аби хоч за щось зачепитися.

А в голові тим часом б’ється настирлива думка...

Що буде, коли закінчиться вода?

Коли закінчиться їжа?

Коли сядуть батарейки, які живлять цей ліхтар — наше єдине джерело світла?

Як мені знайти дорогу додому?

Цікаво, скільки часу минуло відтоді, як ми вперше ввійшли в куб ще в «Лабораторіях швидкості»?

Я втратив відчуття часу.

Я розгублений.

Виснаження навалюється на мене з такою силою, що сон здається бажанішим за воду.

Я дивлюся на Аманду. У блакитному світлі її риси холодні, але прекрасні.

У неї переляканий вигляд.

— Ти ще не голодний?

— Та не дуже.

— Мені страшенно хочеться пити, але ж нам треба берегти воду, правда?

— Так, я думаю, це не завадить.

— Я зовсім дезорієнтована, і з кожною секундою стає дедалі гірше. Я виросла в Північній Дакоті, і у нас там часто бували оті дикі хуртовини. Біла імла. Ти їдеш по рівнині, і тут здіймається такий вітер, що ти стаєш цілковито дезорієнтований. Так дме, що голова йде обертом тільки від того, що дивишся у вітрове скло. Тоді треба з’їхати на узбіччя дороги й перечекати. І коли сидиш отак у холодній машині, здається, що це вже кінець світу. Отак я почуваюся зараз.

— Мені теж страшно. Але я саме намагаюся знайти якесь рішення.

— Як?

— Ну, для початку треба точно визначити, скільки «коридорного» часу дає нам цей препарат. Аж до хвилини.

— І наскільки ти хочеш завести таймер?

— Якщо, як ти кажеш, у нас є близько години, тоді наш дедлайн — дев’яносто хвилин на твоєму годиннику. Тобто, тридцять хвилин, поки подіє препарат, плюс шістдесят хвилин самої його дії.

— Я важу менше за тебе. А що, як він діятиме на мене довше?

— Це не має значення. Як тільки препарат перестає діяти на когось із нас, ця людина декогерує квантовий стан і цим самим руйнує коридор. Про всяк випадок давай починати відчиняти двері на відмітці вісімдесят п’ять хвилин.

— А що ми хочемо знайти?

— Світ, який не з’їсть нас живцем.

Вона зупиняється і дивиться на мене.

— Я знаю, що насправді ти не будував цей куб, але, схоже, ти трохи розбираєшся в тому, як це все працює.

— Послухай, все це настільки за гранню того, що я міг би...

— Тобто, це означає: «Ні, не маю жодного уявлення»?

— Про що ти питаєш мене, Амандо?

— Ми заблукали?

— Ми збираємо інформацію. Ми працюємо над вирішенням проблеми.

— Але проблема в тому, що ми заблукали. Так?

— Ми проводимо дослідження.

— Боже мій!

— Що таке?

— Я не хочу решту свого життя тинятися цим безкінечним тунелем.

— Я цього не допущу.

— Яким чином?

— Ще не знаю.

— Але ти працюєш над цим?

— Так. Я працюю над цим.

— І ми не заблукали.

Ми заблукали, та ще й як. Буквально бродимо в порожнечі між світами.

— Ми не заблукали.

— Добре, — вона всміхається. — Тоді я поки що не буду втрачати глузд.

Якийсь час ми йдемо мовчки.

Металеві стіни гладкі й безликі, нічим не відрізняються одна від одної. Ще... Ще... Ще...

Аманда питає:

— Як ти думаєш, до яких світів ми реально маємо доступ?

— Та ось якраз ламаю собі цим голову. Припустімо, що мультивсесвіт почався із єдиної події — Великого Вибуху. Це відправна точка, основа стовбура найвеличезнішого, найрозлогішого дерева, яке можна собі уявити. Ось розгортається час, і матерія починає організовуватися в зірки й планети в яких завгодно поєднаннях, і в нашого дерева виростають гілки, а з тих гілок виростають ще гілки, і так далі, і так далі, аж поки через чотирнадцять мільярдів років десь у майбутньому моє народження не випустило новий пагін. І з цього моменту кожен вибір, який я зробив чи не зробив, дії інших людей, які вплинули на мене, усе це спричинило нові розгалуження, появу безкінечного числа Джейсонів Дессенів, що живуть у паралельних світах, причому якісь із них дуже схожі на той, який я називаю «домом», а якісь просто запаморочливо інші.

Усе, що може статися, станеться. Усе. Тобто, десь у цьому коридорі існує версія тебе й мене, які так і не дісталися до куба, коли ти намагалася допомогти мені втекти. І тепер нас десь мордують, або вже вбили.

— Дякую за моральну підтримку.

— Могло бути й гірше. Я не думаю, що ми маємо доступ до всього обширу мультивсесвіту. Тобто, якщо існує світ, де сонце вже перегоріло, як тоді, коли на Землі з’явилися прокаріоти — первісні форми життя, то я не думаю, що якісь із цих дверей відчиняться в такий світ.

— Отже, ми можемо зазирати тільки в ті світи...

— Ризикну припустити, що в ті світи, які перебувають поруч з нашими. Світи, які розділилися в якійсь точці в недалекому минулому, і десь існують неподалік од наших. Там, де ми існуємо, чи існували в якійсь точці. Я не знаю, як далеко назад вони розгалужуються, але підозрюю, що працює якась форма вибірковості. Це просто моя робоча гіпотеза.

— Але ми все ще говоримо про безкінечну кількість світів, правда?

— Так, авжеж.

Я беру її зап’ястя і натискаю кнопку підсвітки на її годиннику.

Крихітний квадратик зеленого світла показує...

84:50.

84:51.

Я кажу:

— Через п’ять хвилин препарат перестане діяти. Здається, саме час.

Я підходжу до наступних дверей, віддаю Аманді ліхтар і беруся за ручку.

Натискаю і відчиняю двері на три сантиметри.

Я бачу бетонну підлогу.

Шість сантиметрів.

Знайоме вікно прямо попереду.

Десять.

Аманда каже:

— Це — ангар.

— Що ти хочеш робити?

Вона проштовхується повз мене й виходить із куба.

Я йду за нею. Зверху на нас падає яскраве світло.

В ангарі тихо.

Ми зупиняємось на розі куба, виглядаємо й дивимось на броньовані двері.

Я кажу:

— Це небезпечно.

Мої слова ширяться ангаром, як шепіт у соборі.

— А куб?

З голосним гуркотом броньовані двері здригаються і починають розходитися.

Збуджені голоси просочуються в щілину.

Я кажу:

— Ходімо. Просто зараз.

Якась жінка протискається у щілину між стулками дверей.

Аманда вигукує:

— О Боже!

Броньовані двері всього за п’ятнадцять метрів од нас, і я знаю що нам треба вертатися в куб, але не можу відвести погляду.

Жінка проштовхується крізь двері в ангар, повертається і подає руку чоловіку позаду неї.

Ця жінка — Аманда.

Обличчя чоловіка таке набрякле й побите, що я б і не зрозумів, що то я, якби не достоту такий само одяг, як на мені.

Коли вони починають бігти в наш бік, я мимоволі задкую до дверей куба.

Але вони встигають пробігти всього три метри, як люди Лейтона вриваються у двері за ними.

Постріл примушує Джейсона й Аманду зупинитися.

Моя Аманда рветься до них, але я відсмикую її назад.

— Ми повинні їм допомогти, — шепоче Аманда.

— Ми не можемо.

Визираючи з-за рогу куба, ми дивимось, як наші двійники повільно повертаються обличчям до людей Лейтона.

Нам треба йти.

Я знаю це.

Частина мене кричить, щоб ми йшли.

Але я не можу відірватися.

Моя перша думка, що ми повернулися назад у часі, але звичайно ж це неможливо. В кубі не відбувається переміщення в часі. Це просто світ, в якому ми з Амандою тікали на кілька годин пізніше.

Або не втекли.

Люди Лейтона зі зброєю напоготові заходять в ангар і йдуть прямо до Джейсона й Аманди.

Лейтон заходить за ними, і я чую, як моя версія каже:

— Це не її провина. Я залякав її. Це я її примусив.

Лейтон дивиться на Аманду.

Він питає:

— Це правда? Він примусив тебе? Бо я знаю тебе більше десяти років, і ще не бачив нікого, хто б міг тебе до чого-небудь присилувати.

У Аманди переляканий і водночас зухвалий вигляд.

Вона відповідає з тремтінням у голосі:

— Я не стоятиму осторонь і не дивитимусь, як ви вбиваєте людей. З мене досить.

— О! Ну, в такому разі...

Лейтон кладе руку на міцне плече чоловіка праворуч.

Оглушливий постріл.

Сліпучий спалах зі ствола.

Аманда падає, наче хтось відімкнув від неї струм. А в Аманди поряд зі мною з уст зривається здавлений крик.

Той інший Джейсон кидається на Лейтона, а другий охоронець блискавично стріляє, і ось уже той Джейсон кричить і корчиться на підлозі ангара.

Крик моєї Аманди виказує нас.

Лейтон витріщається на нас, зовсім збитий з пантелику.

Він кричить:

— Агов!

Вони біжать до нас.

Я хапаю Аманду за руку, затягую її в куб і зачиняю Двері.

Двері клацають, з’являється коридор, але дія препарату може припинитися будь-якої миті.

Аманда тремтить, і я хочу сказати їй, що все добре, та марно. Вона щойно була свідком власного вбивства.

— То не ти там була, — кажу я їй. — Ти стоїш ось тут, біля мене. Жива й здорова. А то була не ти.

Навіть при тьмяному світлі я бачу, що вона плаче.

Сльози течуть по її брудному обличчі, наче то потекла туш для очей.

— Це частина мене, — каже вона. — Була.

Я обережно беру її за руку й повертаю так, щоб видно було годинник. До відмітки дев’яносто хвилин нам лишається сорок п’ять секунд.

Я кажу:

— Нам треба йти.

Я рушаю коридором.

— Амандо, бігом!

Вона наздоганяє мене, і я відчиняю двері.

Тьма-тьмуща.

Ані звуку, ані запаху. Абсолютна порожнеча.

Я грюкаю дверима.

Намагаюся не панікувати, але мені доведеться відчиняти інші двері, щоб ухопитися хоч за якийсь шанс знайти місце перепочити й оговтатися.

Я відчиняю наступні двері.

За три метри, в бур’янах, перед хистким парканом із дротяної сітки, стоїть вовк і дивиться на мене великими жовтими очима. Гарчить, нахиливши голову.

Коли він рушає до мене, я швидко зачиняю двері.

Аманда хапає мене за руку.

Ми йдемо далі.

Треба ще й ще відчиняти двері, але мене проймає жах. Я вже боюсь, що ми не знайдемо світ, де можна почуватися безпечно.

Я кліпаю, і ми знову опиняємося в окремому кубі.

На одного з нас препарат перестав діяти.

Цього разу вона відчиняє двері.

В куб наносить снігу.

Лютий холод обпікає обличчя.

Через завісу заметілі я помічаю силуети дерев, а оддалік — будинки.

— Що скажеш? — питаю.

— Скажу, що я більше жодної чортової секунди не хочу сидіти в цій коробці.

Аманда ступає в сніг і по коліна провалюється в м’який пух.

Вона відразу починає тремтіти.

Я відчуваю, що препарат вивітрився з мене, і цього разу відчуття таке, ніби мені в ліве око вдарили льодорубом.

Біль нестерпний, але миттєвий.

Я виходжу з куба слідом за Амандою, і ми йдемо кудись майже навмання.

Пробивши перший шар пухкого снігу, відчуваю, що провалююсь далі — з кожним кроком ноги дедалі глибше вгрузають у кірку старого, злежаного снігу.

Я наздоганяю Аманду.

Ми просуваємося через поле в бік околиці, яка, здається, поволі розчиняється перед моїми очима.

Джинси й толстовка трохи захищають мене від холоду, а от Аманді, в її червоній спідниці, чорному светрі й балетках, явно непереливки.

Більшу частину свого життя я прожив на Середньому Заході, але не думав, що буває так холодно. Вуха й вилиці в мене майже відмерзли, я ледве ворушу пальцями рук.

Сильний вітер дме нам прямо в обличчя і коли сніг починає валити сильніше, весь світ навколо нагадує снігову кулю, яку хтось добряче потрусив.

Ми продираємося крізь сніг, намагаючись рухатися якомога швидше, але дедалі глибше провалюємося і, не маючи жодного орієнтиру, вже майже борсаємося на місці.

Щоки в Аманди синіють.

Вона страшенно тремтить.

Волосся в неї побіліло від снігу.

— Треба вертатися, — кажу я, клацаючи зубами.

Вітер уже не виє, він оглушливо реве.

Аманда розгублено дивиться на мене, потім киває.

Я озираюся, але куб зник.

Мене кольнув страх.

Сніг несе збоку, і будинки, що мріли десь удалині, щезли.

Куди не глянь, усюди одноманіття.

Аманда все киває головою вгору-вниз, а я стискаю кулаки, щоб кров прилила до пальців, та все дарма. Моя нитяна обручка вкрилася льодом.

Туманіє голова.

Тіпає від холоду.

Ми вчинили дурницю.

Це не просто холод. Це холод хтозна-скільки-нижче-нуля.

Смертельний холод.

Я не уявляю, як далеко ми відійшли від куба.

Хоча, яка вже тепер різниця, якщо ми практично сліпі.

Цей холод прикінчить нас за якихось кілька хвилин.

Ідемо далі. В Амандиних очах з’являється відсутній вираз. Боюся, що це шок.

Вона стоїть голими ногами в снігу.

— Боляче, — каже вона.

Я нахиляюсь, беру її на руки й занурююсь у шторм, міцно притискаючи її тіло. Аманду б’ють дрижаки.

Ми стоїмо у вирі вітру, снігу й убивчого холоду, і нічого не міняється. Якби я не дивився на свої ноги, то від усієї цієї веремії в мене б уже запаморочилася голова.

Я розумію, що нам кінець.

Але я йду далі.

Крок за кроком, тепер моє обличчя горить від холоду, руки болять під вагою Аманди, ніг майже не чую, бо в черевики набилося повно снігу.

Минають хвилини, сніг валить сильніше, зуби цокотять.

Аманда щось бурмоче в маренні.

У мене більше немає сил.

Немає сил іти.

Немає сил тримати її.

Скоро, дуже скоро, мені доведеться зупинитися. Я сидітиму в снігу, тримаючи цю жінку, яку ледве знаю, і ми замерзнемо в цьому жахливому, чужому нам світі.

Я думаю про свою сім’ю.

Думаю про те, що більше їх не побачу, намагаюся усвідомити це, і мій контроль над страхом врешті щезає...

Перед нами будинок.

Точніше, другий поверх будинку, бо його перший поверх повністю занесло снігом, який уже добирається до трьох мансардних вікон.

— Амандо.

У неї заплющені очі.

— Амандо!

Вона піднімає повіки. Насилу.

— Не спи.

Я притуляю її до даху, пробираюся до середнього мансардного вікна й б’ю в скло ногою.

Повиймавши найгостріші уламки, беру Аманду за руки і втягаю її в дитячу спальню, явно спальню маленької дівчинки.

М’які іграшки.

Дерев’яний ляльковий будиночок.

Атрибути принцеси.

Барбі-ліхтарик на приліжковій тумбочці.

Затягаю Аманду подалі в кімнату, щоб до неї не діставав сніг, який валить у вікно. Потім хапаю Барбі-ліхтарик і виходжу через двері в коридор на верхньому поверсі.

Я гукаю:

— Агов?

Будинок ковтає мій голос і не відповідає.

На другому поверсі всі спальні порожні. У більшості з них немає меблів.

Увімкнувши ліхтарик, спускаюся сходами.

Батарейки майже сіли. З лампочки пробивається слабкий промінь.

Йдучи сходами, минаю вхідні двері, входжу туди, де раніше була їдальня. Упоперек віконних рам прибиті дошки, щоб скло витримало натиск снігу, якого набилося вже повні рами. Сокира притулена до решток столу, порубаного на дрова.

Заходжу у двері, які ведуть у меншу кімнату.

Тьмяний промінь падає на диван.

Пара стільців з майже повністю обдертою шкірою.

Телевізор, прикріплений над каміном, забитим попелом.

Коробка свічок.

Стосик книжок.

Спальні мішки, ковдри й подушки, розстелені на підлозі прямо перед каміном, всередині них — люди.

Чоловік.

Жінка.

Двоє хлопчиків-підлітків.

Маленька дівчинка.

Очі заплющені.

Не рухаються.

Обличчя сині й виснажені.

Фотографія в рамці: сім’я біля Лінкольн-парк консерваторії в кращі часи, лежить у жінки на грудях. Вона й досі стискає її почорнілими пальцями.

Біля каміна бачу сірникові коробки, стоси газет, купу стружок, надертих із ящика для столових приборів.

Другі двері приводять мене з вітальні на кухню. Холодильник відчинений і порожній, шафи також. Стільниці заставлені порожніми бляшанками.

Кукурудза з вершками.

Квасоля.

Чорні боби.

Помідори без шкірок у власному соку.

Супи.

Персики.

Усе те, що стоїть на задвірках шаф, і зазвичай так і псується, нікому не потрібне.

Навіть банки з приправами випорожнені — гірчиця, майонез, желе.

За переповненим сміттєвим відром бачу калюжу крові й скелет — маленький, котячий — обдертий до кісток.

Ці люди не замерзли.

Вони померли від голоду.

_____________

Світло від каміна падає на стіни вітальні. Я лежу голий у спальному мішку, запханому в ще один мішок і накритому ковдрами.

Аманда розмерзає поряд у двох мішках.

Наш мокрий одяг сохне на цегляному каміні, а ми лежимо зовсім близько до вогню, так що я чую, як хвилі тепла напливають на моє обличчя.

Надворі не вщухає люта буря, каркас будинку скрипить під могутніми поривами вітру.

В Аманди розплющені очі.

Вона недавно прокинулась, і ми вже випили оті дві пляшки води, і тепер вони, напхані снігом, стоять біля каміна.

— Як ти думаєш, що сталося з тими, хто тут жив? — питає вона.

Правда: Я перетягнув їхні тіла в кабінет, щоб вона не бачила.

Але я кажу:

— Не знаю. Може, вони пішли туди, де тепліше?

Вона усміхається.

— Брехун. У нашому зорельоті не надто тепло.

— Ось що значить «різко розширити межі свого пізнання».

Вона робить довгий глибокий вдих, видихає.

Каже:

— Мені сорок один рік. У моєму житті не було нічого особливого, але це було моє життя. У мене була робота. Квартира. Собака. Друзі. Телешоу, які я любила дивитися. Той хлопець, Джон, якого я бачила тричі. Вино. — Вона дивиться на мене. — І я ніколи всього цього не побачу, так?

Я не знаю, що відповісти.

Вона веде далі:

— У тебе хоч є якась мета. Світ, у який ти хочеш повернутися. Я не можу повернутися у свій, то куди мені подітися?

Вона дивиться на мене.

Напружено.

Незмигно.

У мене немає відповіді.

Наступного разу, коли я прокидаюся, то бачу, що від вогню лишилася купка розжареного вугілля, а сніг у верхній частині вікон підсвічується й іскриться від сонячних променів, які намагаються пробитися крізь нього.

Навіть усередині будинку нестерпно холодно.

Витягши руку зі спального мішка, я мацаю наш одяг на каміні. З полегшенням виявляю, що він сухий. Я засовую руку назад у мішок і повертаюсь до Аманди. Вона з головою застебнулася в мішку, і я бачу, як її дихання пробивається зсередини хмарками пари, яка перетворюється на кристали льоду й осідає на мішку.

Я одягаюся, розпалюю нове багаття і тримаю руки над вогнем, бо пальці вже почали дубіти.

Залишивши Аманду досипати, я йду через вітальню, де сонця, що пробивається крізь сніг у верхній частині вікон, якраз достатньо, щоб присвітити мені дорогу.

Піднімаюся темними сходами.

Іду коридором.

Знову в кімнату дівчинки, куди нанесло повно снігу й замело майже всю підлогу.

Я пролізаю у віконну раму і мружуся проти яскравого світла, сяйво льоду таке сильне, що секунд із п’ять я взагалі нічого не бачу.

Снігу — в пояс.

Небо пронизливо синє.

Не чути пташок.

Ніяких ознак життя.

Не чути навіть шепоту вітру, не видно наших слідів. Усе замело снігом.

Температура, мабуть, упала космічно нижче нуля, бо навіть на сонці я не відчуваю і натяку на тепло.

Ген-ген вимальовуються обриси Чикаго — хмарочоси, занесені снігом, вкриті льодом, сяють на сонці.

Біле місто.

Світ криги.

По той бік вулиці я бачу відкрите поле, де ми вчора мало не замерзли.

Куба нема й сліду.

Я повертаюся всередину. Аманда вже прокинулась і сидить біля каміна, закутана в спальні мішки й ковдри.

Йду на кухню по які-небудь столові прибори.

Потім відкриваю рюкзак і дістаю пару індивідуальних харчових пакетів.

Вони холодні, але поживні.

Ми жадібно їмо.

Аманда питає:

— Ти бачив куб?

— Ні, я думаю, що його занесло снігом.

— Фантастика, — вона дивиться на мене, потім знову на вогонь, каже: — Не знаю, сердитися на тебе чи дякувати.

— Про що ти?

— Поки ти був нагорі, мені треба було зайти у ванну. Я набрела на кабінет.

— То ти їх бачила.

— Вони померли від голоду, так? Перш ніж у них закінчились дрова.

— Схоже, що так.

Я дивлюсь у вогонь і відчуваю, як щось поколює в задній частині мого мозку.

Якийсь невиразний натяк.

Це почалося, коли хвилину тому я був назовні, дивився на те поле і згадував, як ми мало не загинули в тій білині.

Я кажу:

— Пам’ятаєш, що ти сказала про коридор? Як він нагадав тобі про білу западню?

Вона перестає їсти, дивиться на мене.

— Двері в коридорі — це підключення до безлічі паралельних світів, так? А що, як ми самі визначаємо, до якого світу підключитися?

— Як?

— А що, як це схоже на усвідомлене сновидіння, де ми якимось чином вибираємо певні світи?

— І ти хочеш сказати, що з безкінечної кількості реальностей я навмисне вибрала оцей закутень?

— Ненавмисне. Може, це відображення того, що ти відчувала в той момент, коли відчиняла двері.

Вона доїдає останній шматок сухпайка й кидає порваний пакет у вогонь.

— Згадай той перший світ, який ми побачили — Чикаго в руїнах, де навколо нас розвалювалися будинки. Який стан був у нас, коли ми опинилися в тій підземній парковці?

— Страх. Жах. Розпач. О Боже. Джейсоне.

— Що?

— Перед тим, як ми відчинили двері в ангар і побачили, як наші версії схопили, ти саме про таку можливість і розповідав.

— Хіба?

— Ти розповідав про ідею мультивсесвіту, і про те, що все, що може трапитися, трапляється, і ти сказав, що десь існують наші з тобою версії, які так і не добралися до куба. За мить ти відчинив двері, і ми побачили саме цей сценарій.

Я відчуваю, як у мене поколює в хребті від такого раптового містичного осявання.

— Увесь цей час ми не могли зрозуміти, де важелі управління...

— А ми самі є цими важелями.

— Точно. І якщо це справді так, то ми можемо вирушати куди завгодно. У тому числі й додому.

Рано вранці наступного дня ми стоїмо посеред цього мовчазного містечка по пояс у снігу й тремтимо, дарма, що понатягали на себе увесь зимовий одяг цієї нещасної сім’ї, який тільки знайшли в гардеробі.

Попереду на полі жодного нашого сліду. Ніяких ознак куба. Нічого, тільки гладкий незайманий сніг.

Поле величезне, а куб крихітний.

Шанси, що ми ходитимемо навмання і наштовхнемося на нього, покладаючись на сліпу вдачу, мізерні.

Сонце щойно піднялося над деревами, холод неймовірний.

— І що нам робити, Джейсоне? Угадувати? Починати копати?

Я озираюсь на занесений будинок, роздумуючи якусь жахливу хвилину, як довго ми там протягнемо. Як довго, перш ніж в нас вигорять усі дрова? Перш ніж закінчиться наша їжа? Перш ніж ми здамося й загинемо, як усі тут?

Я відчуваю, як щось темне розбухає в мене в грудях — це заворушився страх.

Я набираю повні легені повітря, але воно таке холодне, що я закашлююсь.

Мене охоплює паніка.

Знайти куб неможливо.

Тут дуже холодно.

У нас буде мало часу, і коли прийде нова буря, і наступна, куб опиниться так глибоко, що ми ніколи до нього не доберемося.

Хіба що...

Я струшую рюкзак з плечей у сніг і розстібаю його тремтячими пальцями.

— Що ти робиш? — питає Аманда.

— Хапаюся за соломинку.

За якусь секунду я знаходжу те, що шукаю.

Вхопивши компас, залишаю Аманду й рюкзак і пробиваюся на поле.

Вона йде слідом, гукаючи, щоб я зачекав.

Метрів за п’ятнадцять я зупиняюся, щоб вона мене наздогнала.

— Ось дивися, — кажу я, торкаючись лицьового боку компаса. — Ми в Південному Чикаго, так? — я вказую в бік далеких контурів хмарочосів. — Отже, магнітна північ там. А подивися, як стрілка вказує на схід у бік озера?

У неї зазоріли очі.

— Авжеж. Це ж магнітне поле куба збиває стрілку компаса з правильного напрямку.

Ми пробиваємося крізь пухкий сніг. Посеред поля стрілка обертається зі сходу на захід.

— Ми над ним.

Я починаю копати, сніг обдирає мої голі руки, але я не можу зупинитися. Десь через метр я вдаряюся об край куба, копаю далі, для захисту натягнувши рукава на кисті, які вже не просто замерзли, а заніміли.

Коли нарешті мої напівзамерзлі пальці хапаються за верх відчинених дверей, у мене з горла виривається крик, який луною розходиться в цьому скутому кригою світі.

Через десять хвилин ми вже знову всередині куба й випиваємо ампулу сорок шість і ампулу сорок п’ять.

Аманда запускає таймер на своєму годиннику, вимикає ліхтар, щоб зберегти батарейки, і коли ми сидимо поряд у холодній темряві, чекаючи, поки подіє препарат, вона каже:

— Ніколи не думала, що так зрадію, знову побачивши наш чортів маленький рятувальний човен.

— Справді?

Вона схиляє голову на моє плече.

— Дякую, Джейсоне.

— За що?

— Що не дав мені там замерзнути.

— То ми квити?

Вона сміється.

— Аж ніяк. Тобто, не забуваймо, що це все через тебе.

Незвично перебувати в стані сенсорної депривації, сидячи в цілковитій темряві й тиші куба. Єдині фізичні відчуття — це холод металу, який проникає крізь одяг, і тиск Амандиної голови на плече.

— Ти не такий, як він, — каже вона.

— Хто?

— Мій Джейсон.

— А який?

— М’якший. У тому, що стосувалося роботи, він був надзвичайно жорсткий. Я ніколи не зустрічала такої одержимої людини.

— Ти була його терапевтом?

— Іноді.

— Він був щасливий?

Я відчуваю, як вона обмірковує моє питання в темряві.

— То як? — питаю. — Я зачепив делікатне питання лікарської таємниці?

— Теоретично, ви обидва — це одна особа. Очевидно, це вже якась нова сфера. Хоча ні. Я б не сказала, що він був щасливий. Його життя було інтелектуально насичене, але, по суті, одновимірне. Він займався тільки роботою. Останні п’ять років у нього не було ніякого життя поза лабораторією. Фактично, він у ній і жив.

— Ти знаєш, саме оцей твій Джейсон і зробив усе це зі мною. І зараз я сиджу тут, бо кілька ночей тому, коли я повертався додому, хтось викрав мене, приставивши пістолет мені до лоба. Цей «хтось» приволік мене на закинуту електростанцію, накачав наркотиками, витряс із мене купу інформації про моє життя і про вибір, який я зробив. Про те, чи я щасливий. Про те, чи хотів би я прожити життя інакше. Тепер я починаю пригадувати. А потім я прокинувся у вашій лабораторії. У вашому світі. Думаю, що твій Джейсон і зробив усе це.

— Ти хочеш сказати, що він заліз у куб, якимось чином знайшов твій світ, твоє життя, і помінявся з тобою місцями?

— Ти вважаєш, він був здатний на це?

— Не знаю. Це якесь божевілля.

— А хто ж іще міг це зробити?

Аманда хвилину мовчить.

Нарешті вона каже:

— Джейсон був одержимий «неходженими шляхами». Він говорив про це постійно.

Я відчуваю, що мною знову опановує гнів, тож кажу:

— Якась частина мене й досі не хоче в це вірити. Тобто, якщо йому потрібне було моє життя, він міг би просто вбити мене. Так ні, він морочиться, робить мені ін’єкції, і не тільки цим препаратом, а ще й кетаміном, який мене вирубив і стер усі мої спогади про куб і про все, що він учинив. А потім буквально вкидає мене у свій світ. Навіщо?

— Насправді, в цьому немало сенсу.

— Ти так вважаєш?

— Він же не монстр. Якщо він так учинив із тобою, значить у нього було якесь раціональне пояснення. Так це називається, коли начебто пристойні люди виправдовують свої непристойні вчинки. Там, у твоєму світі, ти видатний фізик?

— Ні, я викладач у посередньому коледжі.

— Ти заможний?

— Із професійної і фінансової точки зору, я не вартий і нігтя твого Джейсона.

— Ну, ось. Він же сам каже, що дає тобі шанс усього твого життя. Він хоче спробувати іншого життя. То чому б і тобі не дати шанс? Я не кажу, що це правильно. Я розповідаю про те, як гарна людина довела себе до таких жахливих учинків. Це — вступний курс «Соціальна психологія 101».

Вона, мабуть, відчуває, що мною оволодіває лють, бо каже:

— Джейсоне, не варто казитися саме зараз. За хвилину ми повернемося в той коридор. Ми — важелі управління. Твої слова, чи не так?

— Авжеж.

— Якщо це правда, якщо наш емоційний стан якось впливає на вибір цих світів, то куди нас заведе твоя лють і заздрість? Не можна, щоб ти втримував цю енергію, відчиняючи двері. Тобі треба якимось чином відпустити її.

Я відчуваю, що препарат починає діяти.

Мої м’язи розслабляються.

На секунду гнів щезає в річці миру й спокою, і я б усе віддав, щоб це не закінчувалося, щоб я так і плив у її хвилях.

Коли Аманда вмикає ліхтар, стіни, перпендикулярні до дверей, зникають.

Я дивлюся на шкіряну сумку з рештою ампул і думаю: якщо цей гад, що зробив це зі мною, зумів управляти цим ящиком, то і я навчуся.

У синьому світлі Аманда спостерігає за мною.

Я кажу:

— У нас залишилося сорок чотири ампули. Двадцять дві спроби, щоб усе виправити. Скільки той, другий, Джейсон прихопив із собою в куб?

— Сотню.

Чорт.

Я відчуваю напад паніки, та однаково всміхаюсь.

— Думаю, нам пощастило, що я набагато розумніший за нього, еге ж?