Темна матерія

Розділ другий

Я відчуваю, як хтось сіпає мене за щиколотки.

Руки ковзають мені під плечі, і якась жінка каже:

— Як же його витягти з цієї коробки?

Чоловік відповідає:

— Гадки не маю. Дивись-но, він приходить до тями.

Я розплющую очі, але бачу тільки якийсь змазаний рух і світло.

Чоловік гиркає:

— Виймаймо вже його звідси, чорт забирай.

Я намагаюся щось сказати, але з мого рота вилазить якась словесна каша.

Жінка говорить:

— Докторе Дессен? Ви мене чуєте? Ми зараз перекладемо вас на каталку.

Я дивлюсь у бік своїх ніг, і постать чоловіка набуває чіткіших обрисів. Він дивиться на мене крізь віконце алюмінованого захисного костюма з автономним дихальним апаратом.

Він переводить погляд на жінку десь позад мене й командує:

— Раз, два, три.

Вони перекладають мене на каталку і застібають фіксатори навколо моїх щиколоток і кистей.

— Це тільки для вашої безпеки, докторе Дессен.

Я бачу, як наді мною, десь на висоті 12-15 метрів, мелькає стеля.

Господи, де це я? В якомусь ангарі?

У пам’яті спалахує спогад — укол голки в шию. Мені щось укололи. Це якась божевільна галюцинація.

Тріщить рація:

— Евакуаційна група, доповідайте. Прийом.

Жінка відповідає, в голосі бринить хвилювання:

— Дессен у нас. Ми в дорозі. Прийом.

Я чую, як повискують на ходу колеса.

— Вас зрозумів. Оцінка початкового стану? Прийом.

Вона простягає руку в рукавичці, вмикає якийсь вимірювальний прилад, приліплений до моєї лівої руки.

— Частота пульсу: сто п’ятнадцять. Кров’яний тиск: сто сорок на дев’яносто два. Температура: тридцять шість і дев’ять. Кисень: дев’яносто п’ять відсотків. Гамма: вісімдесят сім сотих. Час прибуття: тридцять секунд. Кінець зв’язку.

Я здригаюся від якогось гудіння.

Ми в’їжджаємо в товсті броньовані двері, які повільно відчиняються.

Боже мій!

Спокійно. Тобі це сниться.

Колеса попискують частіше, нетерплячіше.

Ми в коридорі, стіни затягнені поліетиленом, у мене мружаться очі від навали світла, яке ллється з люмінесцентних ламп над головою.

Двері за нами зачиняються з грюкотом і зловісним клацанням, ніби ворота фортеці.

Мене вкочують в операційну залу до величної фігури у скафандрі, яка стоїть у морі світла, що лине з хірургічних світильників.

Він усміхається до мене крізь маску-віконце і говорить, наче ми з ним знайомі:

— Із поверненням, Джейсоне. Вітаю. Ти зробив це.

Повернення?

Мені видно тільки його очі, але нікого зі знайомих вони мені не нагадують.

— Ти відчуваєш біль де-небудь? — питає він.

Я хитаю головою.

— Ти знаєш, звідки в тебе ці порізи й синяки на обличчі?

Хитаю головою.

— Ти знаєш, хто ти?

Киваю.

— Ти знаєш, де ти?

Хитаю головою.

— Ти впізнаєш мене?

Хитаю головою.

— Я — Лейтон Вене, генеральний директор і лікар. Ми колеги й друзі. — Він тримає пару ножиць. — Треба звільнити тебе від цього одягу.

Він знімає вимірювальний пристрій і зрізає з мене джинси й труси, кидаючи їх у металевий лоток. Коли він ріже на мені сорочку, я втуплююся в лампи й намагаюсь не панікувати.

Але я голий і прив’язаний до каталки.

Ні, нагадую я собі, це галюцинація, що я голий і прив’язаний до каталки. Бо нічого цього не може бути.

Лейтон піднімає піднос із моїми черевиками й одягом і передає комусь за моєю головою, не в полі мого зору.

— Усе перевірити.

Із зали хтось швидко виходить.

Відчуваю пощипування від ізопропилового спирту за мить до того, як Лейтон витер ділянку шкіри на моїй руці.

Він зав’язує джгут над моїм ліктем.

— Візьмемо трохи крові, — каже він і бере з лотка з інструментами товсту голку для підшкірних ін’єкцій.

Він вправний. Я навіть не відчув уколу.

По завершенні Лейтон котить каталку аж у протилежний куток операційної до скляних дверей, на стіні біля яких вмонтовано сенсорний екран.

— І хотів би я тобі сказати, що зараз буде весело, — каже він. — Якщо ти й справді настільки збитий з пантелику, що не пам’ятаєш, що зараз буде, то, може, воно й на краще.

Я хочу спитати, що відбувається, та язик і досі не слухається. Пальці Лейтона бігають по сенсорному екрану. Скляні двері відчиняються і він заштовхує мене в камеру, де саме стільки місця, щоб помістилася каталка.

— Дев’яносто секунд, — каже він. — Усе буде добре. Від цієї штуки ще ніхто не помирав.

Чується шипіння повітря і скляні двері зачиняються.

Утоплені в стелю світильники випускають холодне синє світло.

Я витягаю шию.

Стіни зусібіч помережані мудрованою системою отворів.

Зі стелі розпилюється дрібний переохолоджений туман і вкриває всього мене, з голови до ніг.

Тіло напружується, холодні краплі на шкірі замерзають і перетворюються на крижані бісеринки.

Я тремчу, а стіни камери починають гудіти.

Із отворів з наростаючим шипінням виривається біла пара.

Спочатку стрімкий потік.

Потім розбризкування.

Зустрічні струмені врізаються один в один над каталкою, наповнюючи камеру густим туманом, який приглушує верхнє світло. Там, де туман торкається моєї шкіри, замерзлі бісеринки неминуче вибухають.

Вентилятори починають працювати на видув.

За п’ять секунд газ викачується з камери, а в ній залишається специфічний запах неначе в повітрі літнього дня перед бурею — суха гроза й озон.

У результаті реакції цього газу з переохолодженою рідиною на моїй шкірі утворюється пекуча піна, яка шмалить не згірше за кислотну ванну.

Я гарчу, сіпаюсь у своїх оковах і думаю, скільки ж це ще триватиме. Я ледве витримую цей біль, і вже підступає вирішальний момент: або це припиниться, або воно мене вб’є.

Думки «вистрелюють» зі швидкістю світла.

Невже наркотик здатен на таке? Створювати галюцинації і викликати біль із такою жахливою правдоподібністю?

Надто відчутно, надто реально.

А раптом це відбувається насправді?

Може, це якісь штучки ЦРУ? І я піддослідний в якійсь «чорній» клініці, де мене мордують різними експериментами? То саме ці люди й викрали мене?

Чудова, тепла вода ринула зі стелі, немов із пожежного шланга, змиваючи пекучу піну.

Коли вода перестає текти, з отворів виривається підігріте повітря, обдуваючи мою шкіру наче гарячий вітер у пустелі.

Біль минає.

Я зовсім оговтався.

Двері позаду мене відчиняються і каталку викочують.

Лейтон дивиться на мене.

— Непогано, так?

Він завозить мене в сусідню палату й розстібає фіксатори навколо моїх щиколоток і кистей.

Рукою в рукавичці він ривком допомагає мені сісти на каталці, у мене паморочиться в голові й кімната встигає зробити кілька обертів, перш ніж все навколо стає на свої місця.

Він оглядає мене.

— То що, краще?

Я киваю.

Тут стоїть ліжко й тумбочка, на якій акуратним стосиком складений чистий одяг. Стіни оббиті чимось м’яким. Ніде не видно гострих країв. Я сковзаю до краю каталки, а Лейтон притримує мене за лікоть, допомагаючи встати.

У мене ватяні ноги, я ледве стою.

Він підводить мене до ліжка.

— Я залишу тебе, щоб ти одягнувся, і повернусь, як принесуть результати твоїх аналізів. Це не надовго. Все гаразд, я можу залишити тебе на хвилину?

Нарешті в мене прорізується голос:

— Я не розумію, що відбувається. Я не знаю, де я...

— Дезорієнтація мине. Я за цим простежу. Ми тебе витягнемо.

Він котить каталку до дверей, але на порозі зупиняється, дивиться на мене крізь віконце в скафандрі.

— Я справді радий тебе знову бачити, брате. Нагадує Центр управління польотами, коли повернувся «Аполлон-13». Ми всі дуже пишаємося тобою.

Двері за ним зачиняються.

Три ригелі клацають у замку, наче три постріли.

Я встаю з ліжка і, ледве переставляючи ноги, підходжу до тумбочки.

Я ще дуже слабкий, тож кілька хвилин натягую добротні просторі штани без ременя і льняну сорочку.

Просто над дверима за мною спостерігає відеокамера.

Я повертаюся до ліжка, сиджу сам-один у цій стерильній тихій кімнаті, і намагаюся зібрати докупи свої останні реальні спогади. При цьому в мене таке враження, ніби я тону за три метри від берега. Онде на березі лежать мої спогади, я їх бачу, я майже торкаюся їх рукою, але мої легені наповнюються водою. Мені важко тримати голову на поверхні. Що більше я силкуюся зібрати ці уривки, то більше енергії витрачаю, сильніше борсаюся, більше панікую.

Усе, що я назбирав, сидячи в цій білій, оббитій м’яким кімнаті, це:

Телоніус Монк.

Аромат червоного вина.

Я стою на кухні, ріжу цибулю півкільцями.

Підліток малює.

Чекай-но.

Не просто підліток.

Мій підліток.

Мій син.

Не просто кухня.

Моя кухня.

Мій дім.

Це був сімейний вечір. Ми разом готували вечерю. Я бачу, як Даніела усміхається. Я чую її голос і джазову мелодію. Відчуваю запах цибулі, кислувато-солодкий аромат вина в подиху Даніели. Бачу блиск у її очах. Як безпечно й затишно на нашій кухні цього сімейного вечора.

Але я не залишився. З якоїсь причини я пішов. Чому?

Ось воно, іще трохи, і я згадаю...

Ригелі відсуваються, знов наче постріл — і двері до палати відчиняються. Лейтон змінив скафандр на класичний лабораторний халат, він стоїть у дверях і всміхається, наче насилу стримується і наперед смакує новину. Тепер я бачу, що він десь мого віку, привабливий, з виглядом «зірки школи», з помірним легким заростом на обличчі.

— Гарні новини, — каже він. — Усе чисто.

— Чисто від чого?

— Від радіаційного зараження, біологічної загрози, інфекційних хвороб. Остаточні результати сканування твоєї крові будуть готові вранці, але карантин тобі не потрібен. Ага. Ось що в мене є для тебе.

Він дає мені пакет зіп-лок зі зв’язкою ключів і затискачем для банкнотів.

«Джейсон Дессен», недбало написано чорним маркером на шматку клейкої стрічки, приліпленої до пластику.

— То що? Всі чекають на тебе.

Я кладу в кишеню те, що, вочевидь, є моїми особистими речами, і прямую за Лейтоном через операційну.

У коридорі з півдесятка робітників здирають поліетилен зі стін.

Побачивши мене, всі починають аплодувати.

Якась жінка вигукує:

— Ти супер, Дессен!

Ми йдемо й скляні двері розчиняються навстіж.

До мене повертаються сила й рівновага.

Ми виходимо на сходи, піднімаємося, наші кроки дзвінко лунають на металевих східцях.

— У тебе там все гаразд? — питає Лейтон.

— Так. А куди ми йдемо?

— На дебрифінг[5].

— Але ж я навіть...

— Краще залиш свої думки для бесіди. Ти ж знаєш — протокол і всяке таке.

Два прольоти вгору й він відчиняє скляні двері завтовшки з три сантиметри. Ми заходимо в інший коридор, де з одного боку — вікна від підлоги до стелі. Вони виходять на ангар, навколо якого цей коридор і обертається — всього чотири поверхи — нагадуючи атріум.

Я підходжу до вікон, щоб краще роздивитись, однак натомість Лейтон заводить мене в другі двері ліворуч і ми опиняємося в кімнаті з приглушеним світлом, де за столом стоїть жінка в чорному брючному костюмі, ніби чекаючи мого приходу.

— Привіт, Джейсоне, — каже вона.

— Привіт.

Її очі на мить перехоплюють мій погляд, коли Лейтон чіпляє вимірювальний прилад мені на ліву руку.

— Ти ж не проти, правда? — питає він. — Мені буде спокійніше, якщо я контролюватиму твої найважливіші життєві показники. Скоро тобі вже нічого не загрожуватиме.

Лейтон легенько торкається моїх лопаток, спонукаючи мене йти далі вглиб кімнати.

Я чую, як позаду зачиняються двері.

Жінці років сорок. Коротке чорне волосся підкреслює дивовижні очі, добрі й водночас проникливі.

Світло м’яке й комфортне, наче в кінотеатрі перед початком фільму.

У кімнаті два дерев’яні стільці з прямими спинками, на маленькому столику — ноутбук, карафка з водою, дві склянки, сталевий глек і кухоль, з якого піднімається пара й наповнює всю кімнату пахощами доброї кави.

Стіни й стеля зроблені з димчастого скла.

— Джейсоне, прошу, сідайте, і ми можемо починати.

Я вагаюся п’ять довгих секунд, роздумуючи, чи не вийти з кімнати, але щось мені підказує, що це буде погана, а може й катастрофічна ідея.

Тож я сідаю на стілець, беру карафку і наливаю собі склянку води.

— Якщо ви голодні, то зараз принесуть їжу.

— Ні, дякую.

Вона всідається напроти мене, поправляє окуляри на переніссі й щось друкує на ноутбуці.

— Зараз...— вона дивиться на свій наручний годинник, — 00:07 ранку, другого жовтня. Я — Аманда Лукас, ідентифікаційний номер співробітника дев’ять-п’ять-шість-сім, і сьогодні ввечері зі мною... — вона робить мені знак рукою.

— Гм, Джейсон Дессен.

— Дякую, Джейсоне. Для довідки та для протоколу: приблизно о 22:59 першого жовтня технік Чад Ходж, під час звичайного обходу внутрішніх приміщень, виявив непритомного доктора Дессена, який лежав на підлозі в ангарі. Була викликана евакуаційна бригада, і доктора Дессена помістили в карантин о 23:24. Після знезараження й первісної лабораторної очистки, яку провів доктор Лейтон Вене, доктора Дессена припровадили до конференц-зали на підрівні два, де й починається наша перша бесіда дебрифінгу.

Тепер вона дивиться на мене з усмішкою.

— Джейсоне, ми надзвичайно раді вашому поверненню. Вже пізно, але майже вся команда примчала сюди з міста. Ви, мабуть, здогадуєтеся, що всі зараз спостерігають за склом.

Навколо нас зриваються аплодисменти й вітання, кілька людей вигукують моє ім’я.

Світла вистачає настільки, щоб бачити, що робиться за склом. Засклену кабінку оточують театральні сидіння. П’ятнадцять чи двадцять чоловік стоять, більшість усміхається, деякі навіть витирають очі, наче я повернувся з якоїсь героїчної місії.

Я помічаю, що двоє з них озброєні, видно, як виблискують під світлом ручки їхніх пістолетів.

Ці чоловіки не усміхаються і не аплодують.

Аманда штовхає назад свій стілець, підхоплюється і плескає в долоні разом з усіма.

Здається, вона також глибоко зворушена.

А в мене в голові б’ється лише одна думка: «Та що в біса зі мною сталося?»

Коли аплодисменти вщухають, Аманда знову сідає.

Вона каже:

— Вибачте нам таку пристрасть, але досі повернулися лише ви.

Я не маю жодного уявлення, про що вона говорить. Якась частина мене хоче так і сказати, а інша частина підозрює, що, мабуть, не варто.

Світло знову тьмяніє.

Я вхопився за склянку з водою, мов за рятівний круг.

— Чи знаєте ви, як довго були відсутні? — питає вона.

Де це я був відсутній?

— Ні.

— Чотирнадцять місяців.

Господи.

— Це для вас шок, Джейсоне?

— Можна й так сказати.

— Що ж, ми всі сидимо, як на голках, палаємо від нетерпіння, аж підстрибуємо. Ми чекаємо вже більше року, щоб спитати: що ви бачили? де були? як вам вдалося повернутись? Розкажіть нам усе, і, будь ласка, почніть із самого початку.

Я відпиваю ковток води, чіпляючись за останній чіткий спомин, як потопаючий за соломину, — я йду з дому в сімейний вечір.

А потім...

Я йду тротуаром крізь холодну осінню ніч. З усіх барів долинає трансляція гри «Чикаго кубс».

Куди?

Куди я йшов?

— Не поспішайте, Джейсоне. Ми вас не підганяємо.

Раян Голдер.

Ось із ким я мав зустрітися.

Я прийшов у бар «Віллидж Теп» і там випив — дві порції найкращого шотландського віскі, якщо вже зовсім точно — із моїм колишнім сусідом по кімнаті в коледжі, Раяном Голдером.

Невже він якось причетний до цього?

Я знову себе запитую: невже все це реально відбувається?

Я піднімаю склянку води. На вигляд вона абсолютно реальна, на ній навіть утворюється конденсат і на пальцях відчувається прохолодна волога.

Я дивлюся в очі Аманди.

Я уважно дивлюся на стіни.

Вони не розчиняються в повітрі.

Якщо це якась подорож, навіяна наркотиками, то це щось зовсім новеньке. Ні візуальних, ні слухових спотворень. Ніякої ейфорії. Річ не в тім, що це місце нереальне. Просто мене тут не повинно бути. Щось не так із моєю присутністю тут. Я навіть до пуття не розумію, що це означає, просто я це точно знаю.

Ні, це не галюцинація. Це щось зовсім інше.

— Спробуймо по-іншому, — пропонує Аманда. — Що останнє ви запам’ятали перед тим, як прокинулись в ангарі?

— Це був бар.

— Що ви там робили?

— Зустрічався зі старим другом.

— А де був цей бар?

— На Логан-сквер.

— Тобто, ви все ще перебували в Чикаго.

— Так.

— Гаразд, а ви можете описати?..

Її голос повисає в тиші.

Я бачу ель.

Темно.

Тихо.

Занадто тихо для Чикаго.

Хтось наближається.

Хтось, хто хоче завдати мені болю.

Моє серце починає калатати.

Руки пітніють.

Я ставлю склянку на стіл.

— Джейсоне, Лейтон каже, що ваші життєві показники підвищуються.

Я знову чую її голос, але між нами океан.

Чи це якийсь фокус?

Мене з кимось переплутали?

Ні, не питай її про це. Не вимовляй цих слів. Стань тим, ким вони тебе вважають. Ці люди холодні, спокійні, а двоє навіть озброєні. Скажи їм усе, що вони хочуть почути від тебе. Бо якщо вони зрозуміють, що ти не той, за кого вони тебе вважають, то що тоді?

А тоді ти можеш більше ніколи не вийти з цієї кімнати.

В голові починає пульсувати. Я торкаюсь черепа й намацую набряк. Він зовсім свіжий, я здригаюсь.

— Джейсоне?

Мене вдарили?

На мене хтось напав? А якщо мене сюди принесли? А що, як ці люди, хоч які привітні, у змові з тим, хто це зробив зі мною?

Я торкаюся голови збоку й намацую ще одну рану.

— Джейсоне.

Я бачу маску гейші.

Я голий і безпорадний.

— Джейсоне.

Лише кілька годин тому я був удома, готував вечерю.

Я не той чоловік, за якого вони мене вважають. А що буде, коли вони це з’ясують?

— Лейтоне, чи не могли б ви підійти до нас?

Кепські справи.

Мені більше не можна залишатися в цій кімнаті.

Мені треба триматися подалі від цих людей.

Мені треба подумати.

— Амандо, — я повертаю себе до теперішнього моменту, намагаюсь викинути всі ці питання й страхи з голови, та це однаково що підсипати прорвану греблю. Це треба припиняти. Це нікуди не годиться. — Мені ніяково признаватися, — кажу я. — Я зовсім знесилений, та й, по правді, від процедури знезараження радості мало.

— Ви хочете зробити невелику перерву?

— Ви не будете заперечувати? Мені треба трохи провітрити голову. — Я вказую на ноутбук. — Та й на цій штуці хотілося б мати хоч трохи розумний вигляд.

— Звичайно, — вона щось друкує. — Ми припиняємо запис.

Я підводжуся.

Вона пропонує:

— Я можу провести вас в окрему кімнату.

— У цьому немає потреби.

Я відчиняю двері й виходжу в коридор.

Лейтон Вене чекає.

— Джейсоне, я б радив тобі лягти. Твої життєві показники далекі від норми.

Я віддираю пристрій од руки й віддаю лікарю.

— Дякую за турботу, але що б мені справді не завадило, то це туалетна кабінка.

— О, звісно. Я проведу тебе.

Ми прямуємо коридором.

Штовхаючи плечем важкі скляні двері, він веде мене назад до сходів, які зараз порожні. Тихо, тільки чути, як вентиляційна система відкачує нагріте повітря в найближчий вентиляційний отвір. Я хапаюся за поручень і перехиляюся прямо в серцевину відкритого простору.

Два прольоти вниз, два вгору.

Що там Аманда казала на початку бесіди? Що ми на підрівні два? Невже все це під землею?

— Джейсоне? Ти йдеш?

Я йду за Лейтоном, видираюся нагору, попри ватяні ноги й головний біль.

У верхній частині прогону, біля армованих сталевих дверей, видніється напис «ЗЕМЛЯ».

Лейтон проводить ключем-карткою, набирає код і відчиняє двері. Перед нами на стіні вивіска: «Лабораторії швидкості».

Ліворуч — ряд ліфтів.

Праворуч — контрольно-пропускний пункт із грізним охоронцем, який стоїть між металодетектором і турнікетом, вихід якраз позаду нього.

Здається, місцева охорона стоїть переважно обличчям до входу, і налаштована більше не пускати людей увійти, ніж вийти.

Лейтон веде мене повз ліфти коридором до пари подвійних дверей у дальньому кінці, котрі він відчиняє своїм ключем-карткою.

Ми входимо, він вмикає світло, перед нашими очима з’являється добре обладнаний кабінет, стіни якого прикрашені фотографіями комерційних пасажирських авіалайнерів, військових надзвукових реактивних літаків і двигунів, котрі приводять їх у рух.

Мені впадає в око фотографія в рамці на столі — літній чоловік тримає на руках хлопчика, дуже схожого на Лейтона. Вони стоять в ангарі перед величезним турбовентиляторним двигуном, прямо по центру агрегату.

— Я подумав, що в моїй ванні тобі буде зручніше, — Лейтон вказує на двері в дальньому кутку. — Я буду тут, — каже він, сідаючи на край столу й витягаючи телефон з кишені. — Гукай, якщо тобі щось буде треба.

Ванна холодна й стерильна.

Тут є туалет, пісуар, душова кабіна й маленьке віконце посередині задньої стінки.

Я зайшов у туалет.

У мене перехопило подих, я ледве дихаю.

Вони чекали мого повернення чотирнадцять місяців. Навряд чи вони випустять мене з цієї будівлі. Не сьогодні. Може, вони мене недовго триматимуть з огляду на те, що я не той чоловік, за якого вони мене вважають.

Хіба що це якесь химерне випробування або гра.

Голос Лейтона пробивається крізь двері:

— У тебе там усе гаразд?

— Так.

— Не знаю, що ти там побачив, усередині тієї штуки, але я хочу, щоб ти знав — я завжди поряд, брате. — Якщо щось не так, то ти кажи мені, я допоможу.

Я підводжуся.

Він веде далі:

— Я дивився на тебе із глядацької зали, мушу сказати, що ти явно не в собі.

Якщо мені доведеться знову йти з ним через вестибюль, чи вдасться мені відірватися і прорватися через охорону? Я уявив того здоровенного охоронця біля металодетектора. Мабуть, що ні.

— З точки зору фізичного стану, все, я думаю, буде гаразд, а от твій психічний стан мене дуже турбує.

Щоб дістатися вікна, мені доводиться стати на обідок порцелянового пісуара. Скло виявляється заблокованим рукоятками з обох боків.

Вікно всього десь шістдесят на шістдесят сантиметрів, і я сумніваюся, що пролізу в нього.

Голос Лейтона відлунюється у ванній, та коли я сповзаю на раковину, його слова чіткішають.

—...найгірше, що ти можеш вчинити, це намагатися впоратися із цим самотужки. Будьмо чесними. Ти з тих хлопців, які вважають, що самі здатні подолати будь-що.

Я підходжу до дверей.

Тут є защіпка.

Тремтячими пальцями я повертаю циліндр замка.

— Хай там що ти відчуваєш, — його голос поряд, за кілька сантиметрів, — я хочу, щоб ти ділився цим зі мною, і якщо треба перенести цей дебрифінг на завтра, чи на наступний...

Коли защіпка, м’яко клацнувши, стає на місце, він замовкає.

Якусь мить усе тихо.

Я обережно відступаю крок назад.

Двері ледь сіпаються, а потім несамовито гуркочуть у рамі.

Лейтон гукає:

— Джейсоне. Джейсоне!

А потім:

— Групу безпеки негайно до мого кабінету! Дессен зачинився у ванній.

Двері здригаються під ударами Лейтона, але замок тримає міцно.

Я кидаюсь до вікна, видираюся на пісуар і сіпаю обидві рукоятки з обох боків скла.

Лейтон на когось кричить, і хоч я не розбираю слів, але мені вчувається наближення чиїхось кроків.

Вікно відчиняється.

До середини вливається нічне повітря.

Навіть стоячи на пісуарі, я не впевнений, що туди доберуся.

Відштовхуюсь од пісуара, підстрибую й тягнуся до відчиненої рами, але мені вдається лише просунути в неї одну руку.

Коли щось гупає у двері, мої черевики саме шкребуть і ковзають по гладкій вертикальній стіні. Нема за що зачепитись або на що спертись.

Я падаю на підлогу, знову видираюсь на пісуар.

Лейтон горлає:

— Давай!

Я знову стрибаю і цього разу мені вдається зачепитися за підвіконня обома руками. Я ледве тримаюся, але принаймні не падаю.

Коли позаду вибивають двері ванної, я вже звиваюсь у вікні.

Лейтон гукає мене, його голос зривається у пронизливий вереск.

Я вивалююсь у темряву.

Півсекунди, і я падаю обличчям на тротуар.

Підхоплююсь на ноги, приголомшений, сторопілий, у вухах дзвенить, по щоці тече кров.

Я надворі, у темному проході між двома будинками.

У рамі відчиненого вікна з’являється обличчя Лейтона.

— Джейсоне, не роби цього. Я тобі допоможу.

Я відвертаюся і біжу, в невідь, спочатку щоб хоч вибратися із цього проходу.

Так, вибрався.

Тепер кілька цегляних сходинок вниз.

Я у бізнес-парку.

Непримітні, невисокі будівлі групуються навколо похмурого озерця з підсвіченим фонтаном посередині.

Вже пізно, тож не дивно, що довкола ані душі.

Я швидко проминаю лавки, підстрижені кущі, альтанку, знак зі стрілкою під написом «ДО ПІШОХІДНИХ ДОРІЖОК».

Кидаю погляд через плече: будівля, з якої я щойно втік, п’ятиповерхова, непоказна, нічим не примітний приклад архітектурної посередності, на виході з якої товчуться люди, ніби оси біля потривоженого вулика.

У кінці озерця я сходжу з тротуару й перебираюся на гравійну стежку.

Піт випікає мені очі, легені палахкотять, але я й далі розмахую руками й крок за кроком іду вперед.

З кожним кроком вогні бізнес-парку залишаються все далі й далі позаду.

Нічого не бачу поперед себе — лишень привітна темрява, і я прямую до неї, в неї, наче від цього залежить моє життя.

Сильний освіжний вітер ударяє мені в обличчя, і я хочу зрозуміти, куди ж це я йду, бо мусить же бути попереду бодай якесь світло? Або хоч якийсь спалах? Та я наближаюсь до якогось величезного чорного провалля.

Я чую плескіт хвиль.

Я виходжу на берег.

Місяця немає, але зорі настільки яскраві, що в темряві вимальовується розбурхана поверхня озера Мічиган.

Я дивлюся назад, у бік бізнес-парку, краєм вуха вловлюю пошматовані вітром голоси, що наближаються, і бачу промені кількох ліхтариків, які виблискують у темряві.

Я повертаю на північ і починаю бігти, під ногами хрускотить відполіроване хвилями каміння. За кілька миль берегової лінії видніється слабке нічне світіння в центрі міста, де хмарочоси нависають над водою.

Я озираюся, бачу, що кілька ліхтариків спрямовані на південь, від мене, а інші спрямовані на північ.

Вони женуться за мною.

Я повертаю геть від води, перетинаю велодоріжку і прямую до стіни кущів.

Голоси наближаються.

Цікаво, чи зараз досить темно, щоб мене не помітили?

На моєму шляху виростає дамба заввишки з метр, я перелізаю через бетонну споруду, обдираючи гомілки, і стаю на всі чотири, продираючись крізь живоплоти. Гілки хапають мене за сорочку, лізуть в обличчя, в очі.

Виборсуюся з кущів і опиняюсь посеред дороги, яка йде паралельно береговій лінії.

З боку бізнес-парку я чую звук двигуна, який швидко наближається.

Мене осліплює дальнє світло фар.

Перебігаю дорогу, перестрибую сітчасту загорожу, і ось вже я біжу чиїмось двором, перескакуючи через перекинуті велосипеди й скейтборди, стрімголов мчу вздовж будинку, поки всередині захлинається від гавкоту собака; вмикається світло, коли я перебігаю через задній двір, знову перелітаю через паркан, і помічаю, що вже біжу через дальній кінець порожнього бейсбольного поля, із жахом думаючи, чи надовго мене вистачить.

Відповідь приходить навдивовижу швидко.

На краю внутрішнього поля бейсбольного майданчика я падаю, як підкошений, обливаючись потом, відчуваючи, як болить кожен м’яз.

Собака й досі гавкає десь там позаду, але озираючись на озеро, я не бачу світла ліхтариків, не чую ніяких голосів.

Я лежу там не знати скільки часу, і здається, що мине вічність, перш ніж я зможу віддихатись.

Нарешті мені вдається сісти.

Ніч прохолодна, і вітер, який дме з озера, розхитує навколишні дерева й жене хвилі осіннього листя на бейсбольний майданчик.

Я спинаюся на ноги, спраглий, втомлений, і намагаюся осмислити все, що сталося зі мною за останні чотири години мого життя, але мій мозок не в змозі зараз аналізувати інформацію.

Я виходжу з бейсбольного поля і опиняюся в робітничому Південному окрузі Чикаго.

Вулиці порожні.

Квартал за кварталом — мирні тихі будинки.

Я проходжу півтора кілометра, може, більше, потім зупиняюсь на безлюдному перехресті ділового району, спостерігаючи за прискореним у нічний час циклом світлофора наді мною.

Головна вулиця за два квартали звідси, а тут взагалі немає ніяких ознак життя, хіба що якийсь занюханий бар по той бік вулиці, у вікнах якого блимають логотипи трьох «найуживаніших» марок пива. Коли звідти вивалюється очманіла компанія в хмарі диму й п’яному варняканні, здалеку з’являються фари першого за останні двадцять хвилин автомобіля.

Таксі, на якому горить знак «Кінець робочого дня».

Я виходжу на перехрестя і стаю у світлі світлофора, розмахуючи руками. Наблизившись, таксі гальмує і намагається об’їхати мене, але я ходжу перед ним, стараючись увесь час триматися прямо перед його бампером, змушуючи його зупинитися.

Розлючений водій опускає вікно.

— Якого дідька ви робите?

— Мені треба їхати.

Таксист сомалієць, його тонке, мов лезо, бородань, він дивиться на мене через величезні окуляри з товстими скельцями.

Він каже:

— Уже друга година ночі. На сьогодні я закінчив. Більше не працюю.

— Будь ласка.

— Ви вмієте читати? Подивіться на знак, — він плескає рукою по даху автомобіля.

— Мені треба дістатися додому.

Вікно починає підніматися.

Я лізу в кишеню, дістаю пластиковий мішечок з моїми особистими речами, розкриваю його й показую йому затискач для банкнотів.

— Я можу заплатити вам більше, ніж...

— Геть з дороги.

— Я плачу дві ціни.

Вікно зупиняється за п’ятнадцять сантиметрів від верхньої частини дверей.

— Готівкою?

— Готівкою.

Я швидко проводжу великим пальцем по стосику банкнот. До Північного округа можна доїхати за 75 доларів, і в мене вистачить на подвійну оплату.

— То сідайте, якщо ми вже їдемо! — кричить він.

Кілька завсідників бару помітили, що таксі зупинилося на перехресті. Вони кидаються в наш бік, гукаючи мені, щоб я притримав машину.

Я закінчую підбивати свій баланс — 332 долари і три задавнені кредитні картки.

Я всідаюся на заднє місце й кажу, що мені треба на Логан-сквер.

— Це ж сорок кілометрів!

— Так я ж плачу вдвічі більше.

Він дивиться на мене в дзеркало заднього виду.

— Де гроші?

Я відраховую 100 доларів і кладу їх на переднє сидіння.

— Решта, коли доїдемо.

Він хапає гроші й пригазовує через перехрестя повз п’яниць.

Я розглядаю вміст затискача банкнот. Під грошима й кредитними картками ще лежить водійське посвідчення штату Іллінойс з моєю фотографією, яке я не бачив, пропуск у тренажерний зал, де я ніколи не був, і картка медичного страхування від перевізника, котрою я ніколи не користувався.

Таксист потай позирає на мене у вікно заднього виду.

— У вас була погана ніч.

— А що, дуже видно?

— Я думав, ви п’яний, та наче не схоже. Одяг порваний. Обличчя в крові.

Я теж, мабуть, не захотів би підвозити такого, як я, котрий стоїть на перехресті о другій ночі, схожий на бомжа і божевільного.

— У вас проблеми, — каже він.

— Точно.

— А що ж сталося?

— Та я і сам до пуття не знаю.

— Я відвезу вас до лікарні.

— Ні, я хочу додому.