Темна матерія

Розділ п’ятий

— Містере Дессен?

Я рвучко прокидаюся.

— Вітаю. Вибачте, що злякала вас.

Зверху на мене дивиться лікарка — низького зросту, зеленоока й рудоволоса, у білому халаті, в одній руці чашка кави, у другій — планшет.

Я сідаю.

За вікном біля мого ліжка вже день, і хвилин із п’ять я геть не розумію, де перебуваю.

За склом низькі хмари накривають місто, обрізаючи обрій на висоті триста метрів. Звідси мені видно озеро і кілометрів три околиць Чикаго, приглушені кольори під похмурою середньозахідною сірятиною.

— Містере Дессен, ви знаєте, де ви?

— У «Лікарні Милосердя».

— Правильно. Минулої ночі ви увійшли до приймального відділення зовсім дезорієнтовані. Вас приймав один із моїх колег, доктор Рендольф, і коли вранці він пішов, то передав вашу карточку мені. Я — Джуліанна Спрінгер.

Я дивлюся вниз на голку крапельниці, встромлену у мій зап’ясток, і веду поглядом по трубці аж до пакета, закріпленого на металевій стійці.

— Що ви мені вливаєте? — питаю.

— Звичайну Н₂0. У вас було сильне зневоднення. Як ви зараз почуваєтеся?

Я проводжу швидку самодіагностику.

Мене нудить.

У голові б’ється пульс.

У роті наче клубок вати.

Я показую на вікно.

— Так, як там, — кажу. — Важке похмілля.

Крім фізичного дискомфорту я відчуваю жахливе спустошення, наче дощ іде прямо мені в душу.

Наче з мене все висмоктали.

— У мене є результати вашого МРТ, — каже вона, вмикаючи планшет. — Результати сканування в межах норми. Кілька синців, але нічого серйозного. А от результати токсикологічного аналізу більш промовисті. Ми знайшли сліди алкоголю, так як ви й повідомляли доктору Рендольфу, але є ще дещо.

— Що саме?

— Кетамін.

— Не знаю, що це.

— Це хірургічний анестетик. Одним із побічних ефектів якого є короткострокова амнезія. Чим можна пояснити деякі прояви вашої дезорієнтації. Токсикологічний аналіз виявив ще щось, чого я раніше ніколи не бачила. Психоактивна сполука. Просто якийсь чудернацький коктейль. — Вона сьорбає свою каву. — Я вимушена спитати: ви самі не приймали ці препарати?

— Звісно, що ні.

— Минулої ночі ви повідомили доктору Рендольфу ім’я вашої дружини, і дали кілька телефонних номерів.

— Так, її мобільник і наш стаціонарний.

— Увесь ранок я намагалася до неї додзвонитися, але номер її мобільного телефону належить якомусь хлопцю на ім’я Ральф, а ваш стаціонарний телефон увесь час перемикається на голосову пошту.

— Чи не могли б ви прочитати мені номер її телефону?

Спрінгер читає номер мобільника Даніели.

— Все правильно, — кажу я.

— Ви впевнені?

— На сто відсотків.

Вона знову заглядає у свій планшет, і я питаю:

— А ці препарати, які ви знайшли в моєму організмі, здатні викликати довгострокові змінені стани?

— Ви маєте на увазі марення? Галюцинації?

— Саме так.

— Чесно кажучи, я не знаю, що це за психогенний препарат, а отже, я не можу сказати, як саме він може впливати на вашу нервову систему.

— То він і досі може на мене діяти?

— Знову ж таки, я не знаю його періоду напіввиведення чи за який час ваше тіло позбудеться його. Але я не здивуюсь, якщо ви й досі перебуваєте під впливом чого-небудь.

У пам’яті спливають події останньої ночі.

Я бачу, як голий іду під дулом пістолета в якійсь занедбаній будівлі.

Укол у шию.

В ногу.

Уривки дивної розмови з якимось чоловіком у масці гейші.

Кімната, завалена старими генераторами й залита місячним світлом.

І хоча думки про минулу ніч емоційно наповнені, як і личить реальним спогадам, вони більше нагадують сон або нічне жахіття.

Що зі мною робили в отій старій будівлі?

Спрінгер підсунула стілець і сіла біля мого ліжка. З такої відстані мені було видно ластовиння на її обличчі, наче до нього поприлипали бліді піщинки.

— Поговорімо про те, що ви сказали доктору Рендольфу. Він записав... — Вона зітхає. — Даруйте, почерк у нього жахливий. «Пацієнт заявляє: Це був мій будинок, але це був не мій будинок». До того ж ви сказали, що рани й синці на вашому обличчі з’явилися через те, що вас переслідували якісь люди, але на запитання про те, чому вони вас переслідували, ви не змогли відповісти. — Вона відірвала погляд від екрана. — Ви професор?

— Правильно.

— В...

— У коледжі Лейкмонта.

— Тут така справа, Джейсоне. За той час, поки ви спали, й опісля нам не вдалося знайти жодного сліду вашої дружини...

— Що значить — вам не вдалося знайти жодного її сліду?

— Її звуть Даніела Дессен, правильно?

— Так.

— Тридцять дев’ять років?

— Еге ж.

— В усьому Чикаго ми не знайшли жодної людини з таким прізвищем і такого віку.

Мені відбирає мову. Я дивлюся повз Спрінгер, у вікно. Там усе таке сіре, що не розбереш, ранок воно, полудень чи вечір. Дрібні краплі дощу прилипають до зовнішнього боку скла.

Тепер я навіть не знаю, чого боятися — цієї реальності, яка, мабуть, і є правдою, чи того, що в моїй голові все розбилося на друзки. Мені більше подобалось, коли я думав, що причина всьому — пухлина в моїй голові. Це було хоч якесь пояснення.

— Джейсоне, ми взяли на себе сміливість пошукати про вас інформацію. Ваше ім’я. Професію. Все, що можна знайти. Я хочу, щоб ви мені дуже точно відповіли. Ви справді вірите в те, що ви професор фізики в коледжі?

— Я не вірю в це. Це я і є.

— Ми прочесали вебсторінки викладацького складу наукових відділень у кожному університеті й коледжі Чикаго. Абсолютно ніде ви не числитесь професором.

— Цього не може бути. Я викладаю там уже...

— Дозвольте, я закінчу, бо ми таки знайшли деяку інформацію про вас. — Вона щось друкує на своєму планшеті. — Джейсон Ешлі Дессен, народився в 1973 році, в місті Денісон, штат Айова, батьки: Рендалл і Еллі Дессен. Тут написано, що ваша мати померла, коли вам було вісім років. Від чого? Якщо ви не проти, що я питаю.

— У неї було хворе серце, на цьому фоні вона підхопила небезпечний штам грипу, що закінчилось пневмонією.

— Дуже вам співчуваю, — вона читає далі, — 1995 рік, ступінь бакалавра в університеті Чикаго. 2002 рік, учена ступінь доктора наук у цьому ж університеті. Поки що все збігається?

Я киваю.

— У 2004 році отримав премію Павійського університету, і цього ж таки року журнал «Science» пошанував вашу роботу, присвятивши їй головну статтю, де назвав її «проривом року». Гостьовий лектор у Гарварді, Принстоні, Університеті Берклі.

Вона підводить голову, зустрічає мій ошелешений погляд, а потім повертає до мене планшет, щоб я міг читати у Вікіпедії сторінку про Джейсона Е. Дессена.

Мій синусовий ритм на кардіомоніторі, до якого я підключений, значно прискорився.

Спрінгер говорить:

— Ви не опублікували жодної нової роботи, не займали ніяких викладацьких посад після 2005 року, коли стали головним науковим співробітником у «Лабораторіях швидкості», у відділі реактивних двигунів. Ну, і під кінець тут написано, що вісім місяців тому на прохання вашого брата на вас було заведено справу, як на особу, що пропала безвісти, і що ви більше року ніде не з’являлися публічно.

Усе це настільки глибоко мене вражає, що я ледве дихаю.

Рівень мого кров’яного тиску виходить за якісь межі, чим здіймає тривогу, і кардіомонітор починає відчайдушно верещати.

У дверях з’являється дебелий санітар.

— У нас усе добре, — каже Спрінгер. — Ви можете вимкнути цю штуку?

Санітар підходить до монітора, вимикає сигналізацію.

Коли він виходить, лікарка тягнеться через перила й торкається моєї руки.

— Я хочу вам допомогти, Джейсоне. Я бачу, що ви нажахані. Я не знаю, що з вами сталося, і відчуваю, що ви й самі цього не знаєте.

Із озера дме вітер, такий сильний, що здуває струмені дощу вбік. Мені видно, як краплі мережать скло й перетворюють світ за вікном у якийсь імпресіоністичний міський пейзаж сірого кольору, поцяцькований плямами світла від фар і задніх вогнів.

Спрінгер каже:

— Я зателефонувала в поліцію. Вони пришлють слідчого, щоб він узяв у вас заяву й почав розбиратися в тому, що сталося минулої ночі. Це перше, що ми будемо робити. Далі, я так і не зв’язалася з Даніелою, але мені вдалося знайти координати вашого брата Майкла в Айова-Сіті. Я буду просити вашого дозволу зателефонувати йому й повідомити, що ви тут, а також обговорити з ним ваш стан.

Я не знаю, що на це сказати. Я не спілкувався з братом уже років зо два.

— Не впевнений, що я хочу, щоб ви йому телефонували, — кажу я.

— Цілком справедливо, але, для ясності: у відповідності до закону НІРАА[6], якщо, на мою думку, пацієнт не може ні погоджуватися, ні виступати проти розголошення інформації у зв’язку з недієздатністю чи з надзвичайними обставинами, я уповноважена самостійно вирішувати, чи буде розголошення інформації члену вашої сім’ї чи вашому другу у ваших інтересах. Я думаю, що ваш теперішній психічний стан кваліфікується як недієздатність, і консультація з кимось, хто знає вас і вашу історію, буде вам тільки на користь. Тому я зателефоную Майклу.

Вона втуплюється в підлогу, наче їй не хочеться говорити мені, що там далі.

— Третє і останнє, — каже вона. — Нам потрібна допомога психіатра, щоб розібратися у вашій ситуації. Я переведу вас до «Чикаго Ред», центру психічного здоров’я, трохи далі в північній частині.

— Послухайте, я визнаю, що маю не досить чітке уявлення про те, що відбувається, але я не божевільний. Я із задоволенням поговорю з психіатром. Я просто з великою радістю скористаюся такою нагодою. Але я зовсім не хочу, щоб мене поклали в психіатричну лікарню, якщо це те, про що ви питаєте.

— Це не те, про що я питаю. При всій повазі до вас, Джейсоне, мушу заявити, що у вас у даному випадку немає вибору.

— Вибачте?

— Це називається «Затримання М1» — затримання за показаннями психічного стану, і за законом, якщо я вважаю, що ви становите загрозу для себе та для інших, я можу застосувати до вас примусову шпиталізацію на сімдесят дві години. Послухайте, це для вас найкращий вихід. Ви у жодному разі...

— Я прийшов у цю лікарню з власної волі, бо хотів з’ясувати, що зі мною не так.

— І це був правильний вибір, саме це й збираємося робити: з’ясувати, чому у вас з’явився такий розрив із реальністю, та підібрати вам відповідне лікування для вашого цілковитого одужання.

Я бачу, як на моніторі загрозливо піднімається показник тиску крові.

Я не хочу знову здіймати тривогу.

Заплющую очі, вдихаю.

Видихаю.

Роблю ще один ковток кисню.

Показники мого стану втихомирюються.

Я кажу:

— Ви збираєтеся помістити мене в гумову кімнату, без паска, без гострих предметів, і накачувати ліками, поки я не впаду в ступор?

— Ні, зовсім не так. Ви ж прийшли в цю лікарню, бо хочете одужати, так? То це й буде перший крок. Мені потрібно, щоб ви мені довіряли.

Спрінгер підводиться зі стільця й переносить його через усю палату аж під телевізор.

— Відпочивайте, Джейсоне. Скоро прийде поліція, а під вечір ми переведемо вас до центру «Чикаго Ред».

Я дивлюсь, як вона виходить. На мене навалюється загроза викриття, придавлює, паралізує.

А що, як ті огризки моєї переконаності й спогадів, які є складовими того, ким я себе відчуваю, — моя професія, Даніела, мій син — це просто якийсь трагічний збій, осічка в тій сірій речовині в мене між вухами? І що мені робити: і далі боротися, щоб бути людиною, якою я себе вважаю, чи відректися від цієї людини й від усього, що вона любить, і влізти в шкуру тієї особистості, якою цей світ хоче мене бачити?

А що як я з’їхав з глузду?

А раптом, все, що я знаю, це помилка?

Ні. Стоп.

Я не божеволію.

За останню ніч у моїй крові з’явились якісь наркотики, а на тілі — синці. Мій ключ відчиняє двері не мого дому. У мене немає пухлини мозку. На моєму підмізинному пальці слід від обручки. Зараз я в лікарняній палаті, і все це відбувається насправді.

Не дозволяй собі думати, що ти божевільний.

Думай лише про те, як із цього виплутатись.

У вестибюль лікарні я проштовхуюсь повз двох чоловіків у дешевих костюмах і мокрих пальтах. У них вигляд копів, і коли вони заходять у кабінку ліфта й наші погляди зустрічаються, я думаю, чи не по мене вони прийшли.

Я минаю приймальне відділення і прямую до автоматичних дверей. Оскільки до мене не була приставлена охорона, вислизнути з лікарні виявилося простіше, ніж я думав. Я просто зодягнувся, зачекав, поки спорожніє коридор, і спокійно пройшов повз сестринський пост, ніхто й оком не кліпнув.

Я підходжу до виходу й чекаю, що зараз зірветься сирена, загукають моє ім’я, охоронці побіжать за мною по вестибюлю.

Ось я й надворі, під дощем. Мене огортає ранній вечір, звична загальна метушня, що настає десь о шостій вечора.

Я швидко збігаю сходами, ступаю на тротуар і так само швидко минаю квартал. Я обережно озираюсь.

Мене ніхто не переслідує, в усякому разі, я нікого не бачу.

Просто море парасольок.

Я змок до рубця.

Не уявляю, куди йду.

Біля банку звертаю з тротуару й ховаюсь під навіс над входом. Спираюсь на вапнякову колону й дивлюсь, як сюди-туди снують люди, як періщить дощ.

Витягаю з кишені штанів затискач з банкнотами. Прогулянка на таксі минулої ночі добряче потріпала мою і так мізерну казну. У мене лишилося 182 долари, а мої кредитні картки нічого не варті.

Про те, щоб іти додому, навіть мови нема, але десь тут неподалік, за кілька кварталів од мого особняка, є дешевенький готель, такий зачуханий, що може, на кімнатку там я ще й нашкребу.

Я знову виходжу під дощ.

З кожною хвилиною стає дедалі темніше.

І холодніше.

За два квартали без пальта чи куртки я промокаю до рубця.

Готель «Дейз Інн» займає будівлю по той бік вулиці від бару «Віллидж Теп». Але я помиляюсь. Навіс іншого кольору, та й увесь фасад якийсь екстравагантно фешенебельний. У цьому готелі розкішні апартаменти. Я навіть бачу швейцара, який стоїть на узбіччі під парасолькою і намагається зловити таксі для якоїсь жінки в чорному плащі.

Може, я вийшов не на ту вулицю?

Кидаю погляд на свій улюблений бар на розі.

Назва «ВІЛЛИДЖ ТЕП» мусить блимати неоном у вітрині, натомість тут важкий дерев’яний щит з мідними буквами, причеплений до стовпа. Щит обертається над входом, поскрипуючи од вітру.

Я йду далі, все швидше, бо дощ уже заливає мені очі.

Повз галасливі бари.

Ресторани, де вас умить нагодують смачною вечерею — тільки й видно, як зблискують келихи та столове срібло, коли їх розставляють на білих льняних скатертинах, поки офіціанти записують замовлення.

Кав’ярню, яку я не впізнаю, де раз у раз гарчать еспресо-машини, перемелюючи свіжі кавові зерна.

Наш із Даніелою улюблений італійський куточок, де все, як завжди. Він нагадує мені, що я не їв майже двадцять чотири години.

Але я йду далі.

Поки на мені не лишилося сухого рубця.

Поки я вже не здатен був вгамувати дрож.

Поки не впала ніч і я не опинився перед триповерховим готелем із ґратами на вікнах і виклично величезною вивіскою над входом:

Я заходжу досередини, з мене натікає калюжа на потріскані кахлі, вимощені в шаховому порядку.

Такого я зовсім не чекав. Не обшарпаний і не брудний у зловісному значенні слова. Просто забутий. Той, що віджив своє. Схожий на вітальню моїх прадідів у їхньому старезному фермерському будиночку в Айові. Наче ці зношені меблі стоять тут уже тисячі років, вмерзлі в час, тоді, коли решта світу давно вже рвонула вперед. У повітрі чується запах цвілі, а з невидимого програвана тихо линуть мелодії біг-бенду, щось із 1940-х років.

За реєстраційною стійкою старий клерк у смокінгу ніби й не помічає мого «промоклого» становища. Просто бере 95 доларів вологими купюрами й вручає мені ключ від кімнати на третьому поверсі.

Кабіна ліфта тісна, і я дивлюся прямо у своє спотворене відображення в бронзових дверях, поки ліфт, важко, із сапанням і грацією гладуна, який видирається сходами, піднімається на третій поверх.

Посередині тьмяного коридору, такого вузького, що ледве можна протиснутись удвох, я знаходжу двері з номером своєї кімнати й довго колупаюсь ключем у старомодному замку.

Обстановка скромна.

Односпальне ліжко з хисткою металевою рамою і жорстким матрацом.

Ванна кімната розміром з маленьку комірчину.

Комод.

Телевізор із електронно-променевою трубкою.

Стілець біля вікна, за яким щось світиться.

Ступаю півкроку від ліжка, відтуляю завісу, визираю у вікно і впираюсь очима у верхню частину вивіски готелю прямо перед вікном, так що видно, як краплі дощу мерехтять на тлі зеленого неонового світла.

Внизу на тротуарі я несподівано помічаю якогось чоловіка, який сперся на опору вуличного ліхтаря. Димок від його сигарети звивається під дощем, а попіл мерехтить і опадає кудись у темряву під його капелюхом.

Чи не на мене він там чекає?

Може, я стаю параноїком, але я підходжу до дверей, перевіряю засув і беру двері на ланцюжок.

Потім скидаю черевики, роздягаюся і витираюсь єдиним рушником, який є у ванні.

Найкраща річ у цій кімнаті — це старовинний чавунний радіатор, який стоїть під вікном. Я вмикаю його на повну котушку й грію руки між його ребрами.

Розвішую одяг на спинці стільця і присовую його поближче до радіатора.

В шухляді приліжкової тумбочки я знаходжу «Біблію» Гедеона й розхристаний телефонний довідник Чикаго й околиць.

Умостившись на скрипучому ліжку, я розгортаю довідник на літері «Д» і починаю шукати своє прізвище.

Швидко знаходжу себе в списку.

Джейсон Е. Дессен.

Правильна адреса.

Правильний номер телефону.

Я беру телефонну слухавку з приліжкової тумбочки й набираю номер свого стаціонарного телефону.

Лунають чотири гудки, а потім я чую свій голос:

— Привіт, це Джейсон, правда, не зовсім, бо мене зараз немає дома і я не можу вам відповісти. Це автовідповідач. Ви знаєте, що робити.

Я кладу слухавку до звукового сигналу.

Це не наше домашнє повідомлення для автовідповідача.

Я відчуваю, як знову насувається божевілля, загрожуючи заволодіти моїм розумом і розбити його на мільйон друзок.

Але я швидко укоськую його, повторюючи свою нову мантру.

Не дозволяй собі думати, що ти божевільний.

Думай лише про те, як вирішити цю проблему.

Експериментальна фізика, та що там, будь-яка наука, тільки те й робить, що вирішує якісь проблеми. Але неможливо вирішити їх усі одразу. Завжди є більша, всеосяжна ідея — надзавдання. Та якщо зациклитись на самій її величі, то можна втратити фокус.

Головне — почати з малого. Зосередитися на вирішенні питань, на які ти можеш відповісти. Вибудувати собі підґрунтя, на яке можна спертися. І коли ти докладеш усіх зусиль, і якщо тобі пощастить, то таємниця надзавдання почне вимальовуватися. Це так, як у фотомонтажі — приймаєш усе зайве, і починає проявлятися первісне зображення.

Треба відкинути страх, параною, жах, і просто взятися за вирішення цієї проблеми, як у лабораторії — повільно, крок за кроком.

Вибудувати підґрунтя, на яке можна спертися.

Надзавдання, основне питання, яке наразі мучить мене: Що зі мною сталося? Відповісти на це питання неможливо. Поки що. Звісно, я маю певні підозри, але ці підозри заводять на манівці, а манівцями до істини не доберешся.

Чому Даніели і Чарлі не було вдома минулої ночі? Чому все виглядало так, наче я живу сам?

Ні, це ще занадто велике й занадто складне питання. Звузимо область даних.

Де Даніела й Чарлі?

Уже краще, та конкретизуємо ще. Даніела знатиме, де мій син.

Отже, ось звідки я почну: де Даніела?

Оті ескізи, які я бачив минулої ночі на стінах будинку, що не є моїм будинком, — їх намалювала Даніела Варгас. Вона підписалася своїм дівочим прізвищем. Чому?

Я підставляю підмізинний палець під неонове світло, яке вливається у вікно.

Сліду від обручки немає.

А він там був?

Я відриваю шматок нитки, яка звисає із завіси, і зав’язую її навколо свого підмізинного пальця, як матеріальний зв’язок зі світом і життям, до якого я належу.

Потім знову розгортаю телефонний довідник і шукаю на «В», зупиняючись на єдиній Даніелі Варгас. Я видираю всю сторінку й набираю її номер.

Близькість її голосу на автовідповідачі глибоко зворушує мене, хоча саме повідомлення зовсім збиває мене з пантелику.

— Ви зателефонували Даніелі. Мене немає. Я поїхала малювати. Залиште повідомлення. Чао.

Десь за годину мій одяг нагрівається і майже висихає. Я миюсь, одягаюсь і спускаюся сходами у вестибюль.

Виходжу надвір. Тут дме вітер, але дощ послабшав.

Курця, який ошивався під ліхтарем, уже нема.

Від голоду в мене паморочиться голова.

Я минаю з півдесятка ресторанів, поки не натрапляю на такий, щоб не зовсім почистив мої кишені — веселу, закоптілу піцерію, де подають здоровенні шматки піци, спеченої в глибокій формі. Усередині нема де сісти, тож я стою на тротуарі, уминаю за обидві щоки з таким апетитом, що мені здається, що це, мабуть, чарівна піца, яка змінить моє життя, хоча, швидше за все, я просто такий голодний, що хапаю все без розбору.

Даніела живе в Бактауні. У мене лишилося 75 доларів з копійками, і я ще можу взяти таксі, але мені хочеться пройтись.

За кількістю перехожих і машин вгадується вечір п’ятниці й у повітрі витає відповідний настрій.

Я прямую на схід шукати свою дружину.

Будинок Даніели збудований із жовтої цегли, фасад обплетений в’юнким плющем, який від недавнього похолодання геть почервонів. Домофон — у вигляді старомодної латунної панелі, де я знаходжу дівоче прізвище Даніели — у першій колонці, друге знизу.

Я тричі натискаю кнопку, але вона не відповідає.

Крізь шибки високих дверних вікон я бачу жінку у вечірній сукні й пальті. Вона наближається, і в холі чується цокання її високих підборів. Коли двері розчиняються, я відступаю од вікна й відвертаюся.

Вона розмовляє по мобільному телефону, і аромат алкоголю, яким війнуло від неї, коли вона проходила поряд, наштовхує на думку, що вона почала свій романтичний вечір з великим відривом.

Я хапаюся за краєчок дверей, перш ніж вони зачиняються, і піднімаюся сходами на четвертий поверх.

Двері Даніели — в кінці коридору.

Я стукаю і чекаю.

Ніхто не озивається.

Я йду назад у вестибюль, роздумуючи, чи не почекати її тут. А якщо вона поїхала з міста? А що, як вона повернеться додому й побачить, як я тиняюся тут перед будинком, ніби якийсь нишпорка?

Коли я підходжу до головного входу, мені на очі потрапляє дошка оголошень, обліплена листівками з оголошеннями про все на світі: од відкриття галерей до замовлення книжок і поетичних слем-турнірів.

Мою увагу привертає найбільше оголошення, приклеєне посеред дошки. Насправді це плакат про шоу Даніели Варгас у галереї з назвою «Тріумф».

Я шукаю дату відкриття.

П’ятниця, другого жовтня.

Сьогодні ввечері.

Виходжу на вулицю. Знову дощить.

Зупиняю таксі.

Ця галерея кварталів за десять звідси, і поки ми їдемо Дамен-авеню, забитою таксі в розпал вечірніх веселощів, я відчуваю, що мої нерви не витримають напруги і я лусну.

Я вискакую з таксі й приєднуюсь до натовпу гіпстерів, який жваво просувається крізь крижану мжичку.

«Тріумф» — це колишній пакувальний завод, переобладнаний під мистецьку галерею. Черга з охочих туди потрапити розтяглася на півкварталу.

Через сорок п’ять хвилин, змучений, хапаючи дрижаки, я нарешті ховаюся від дощу, плачу 15 доларів за вхід, і мене та ще з десяток чоловік пропускають у вестибюль, де на стіні по периметру величезними літерами в стилі графіті написане ім’я та прізвище Даніели.

За п’ятнадцять років нашого життя разом ми з Даніелою на які тільки виставки й презентації не ходили, але такого я ще не бачив.

Раптом з непомітних дверей у стіні з’являється якийсь худорлявий бородань.

Світло тьмяніє.

Він каже:

— Я Стівен Конкой, продюсер того, що ви зараз побачите. — Він відриває пластиковий пакет із рулону на дверях. — Телефони побудуть в пакеті. Ви їх отримаєте на виході.

Пакет для телефонів іде по колу.

— Кілька слів про наступні десять хвилин вашого життя. Художниця просить вас припинити інтелектуальний аналіз і спробувати сприйняти її інсталяцію на емоційному рівні. Ласкаво просимо до «Хитросплетіння».

Конкой узяв пакет з телефонами й відчинив двері.

Я увійшов останнім.

На якусь хвилю наша групка скупчується в темному тісному проході, який стає чорним, мов смола, а луна від звуку різко зачинених дверей свідчить про те, що ми в якісь великій, схожій на складське приміщення, кімнаті.

Мій погляд прикутий до стелі, бо там мерехтять якісь світлові точки.

Зорі.

Вони на диво реальні, кожна зірка міниться.

Одні близько, інші далеко, і час від часу якась зблискує і падає у безодню.

Я дивлюся на те, що в нас попереду.

Хтось у нашій групі бурмоче:

— О Боже!

Це лабіринт, виготовлений із прозорого оргскла, і, завдяки якомусь візуальному ефекту здається, що він безкінечний під огромом всесвіту й міріадами зірок.

По стінках котяться хвилі світла.

Наша група рушає вперед.

Лабіринт має п’ять входів. Я стою на стику їх усіх, спостерігаючи, як інші заходять — кожен в окремий вхід.

Вухо вловлює якийсь постійний низький звук — це навіть не музика, а швидше «білий шум», схожий на телевізійні перешкоди, якесь безперервне шипіння, що наче виходить десь із глибини.

Я вибираю собі вхід, і щойно заходжу в лабіринт, його стінки стають зовсім непрозорими.

Оргскло спалахує майже сліпучим світлом, навіть у мене під ногами.

Мить, і на деяких стінках з’являються відеокадри, які циклічно повторюються.

Народження — дитина кричить, мати плаче від щастя.

Засуджений до страти чоловік сіпається і корчиться в петлі.

Хуртовина.

Океан.

Простягається безкінечна пустеля.

Іду далі.

Потрапляю в тупики.

Роблю різкі повороти.

Відеокадри миготять дедалі частіше. Цикли прискорюються.

Рештки потрощеної в автокатастрофі машини.

Пара в запалі пристрасті.

Те, що бачить пацієнт, якого на каталці везуть по лікарняному коридору, і над яким схилилися лікарі й медсестри.

Хрест.

Будда.

Пентаграма.

Емблема миру.

Ядерний вибух.

Світло гасне.

З’являються зірки.

Я знову можу бачити крізь оргскло, тільки тепер на його прозорість накладається якась подоба цифрового фільтру — комахи: одні непорушні, інші метушаться, і снігова заметіль.

Через це всі інші подорожні в лабіринті мають вигляд силуетів, що бредуть у якійсь пустці.

І, незважаючи на всю цю пертурбацію і жах останніх двадцяти чотирьох годин, а може, саме завдяки тому, що я оце пережив, те, що я зараз бачу, надзвичайно мене вражає і вдаряє прямо в серце.

Хоч я й бачу інших людей у лабіринті, у мене немає відчуття, що ми перебуваємо в одному приміщенні, чи навіть в одному просторі.

Здається, що вони витають в інших світах, і кожен іде якимось своїм шляхом.

На якусь хвилю мене приголомшує неймовірне відчуття втрати.

Не горе чи біль, а щось дуже первісне.

Усвідомлення і жах, який охоплює після цього — жах від безмежної байдужості навколо нас.

Не знаю, чи такого ефекту домагалася Даніела своєю інсталяцією, але на мене все це справило саме таке враження.

Ми всі бредемо тундрою нашого буття, наділяючи бозна-яким значенням те, що значення не має взагалі, а все те, що ми любимо й ненавидимо, все, у що ми віримо й за що боремось, за що вбиваємо, і за що вмираємо, таке ж безглузде, як зображення, які проектуються на оргскло.

На виході з лабіринту повторюється останнє відео — чоловік і жінка тримають за ручки свою дитину й біжать разом по зарослому зеленою травою пагорбі, під ясним блакитним небом — і на цьому тлі повільно з’являються слова:

Я заходжу ще в якийсь вестибюль, де решта моєї групи оточила пластиковий пакет, виловлюючи з нього свої мобілки.

Попереду, у просторій, яскраво освітленій галереї з блискучою дерев’яною підлогою, розмальованими стінами, скрипковим тріо... якась жінка в приголомшливій чорній сукні стоїть на підвищенні й промовляє до натовпу.

Аж через п’ять довгих секунд до мене доходить, що це Даніела.

Вона сяє, тримаючи келих червоного вина в одній руці й жестикулюючи другою.

— ...це просто найчудовіший вечір, і я така вдячна всім вам за те, що ви прийшли підтримати мій новий проект. Він символізує світ.

Даніела піднімає свій келих з вином.

— Salud!

Натовп відгукується і, поки всі п’ють, я рушаю до неї.

Зблизька вона дуже збуджена, світиться від радості й така наповнена життям, що я ледве втримуюся, щоб не гукнути її. Це Даніела, така ж енергійна, як і тоді, коли ми вперше зустрілися п’ятнадцять років тому, перш ніж наступні роки життя — буденність, радість, печаль, компроміс — перетворили її на жінку, з якою ми тепер спимо в одному ліжку: чудова мати, чудова дружина, яка все ж постійно притлумлює тоненький внутрішній голосок, який попискує, що все б могло бути й по-іншому.

В очах моєї Даніели тягар і відсторонення, які часом мене лякають.

Ця Даніела ширяє над землею.

Тепер я стою метрів за три від неї, моє серце калатає, сподіваючись, що ось вона гляне на мене, і тоді...

Наші очі зустрічаються.

Її очі розширюються, рот відкривається, і я не розумію, чи вона налякана, чи рада, чи просто здивована, побачивши моє обличчя.

Вона проштовхується крізь натовп, обвиває руками мою шию і міцно пригортається до мене.

— О Боже, я не вірю, що ти прийшов. У тебе все добре? Я чула, що ти на якийсь час виїжджав із країни, чи десь пропав.

Я не знаю, що на це відповісти, тому просто кажу:

— Ну, ось і я.

Даніела вже давно не пахтилася парфумами, але сьогодні від неї пахне Даніелою без мене, Даніелою до того, як наші окремі запахи змішалися в один наш.

Я не хочу, щоб вона мене відпускала — мені потрібен її дотик — але вона відсторонюється.

Я питаю:

— А де Чарлі?

— Хто?

— Чарлі.

— Про кого ти говориш?

Щось перевертається в мене всередині.

— Джейсоне?

Вона не знає нашого сина.

А хіба у нас є син?

Хіба Чарлі існує?

Звичайно, існує. Я був присутній при його народженні. Я тримав його у своїх руках через десять секунд після того, як він прийшов у цей світ, скорчений, надриваючись від крику.

— Все гаразд? — питає вона.

— Авжеж. Я щойно вийшов із лабіринту.

— І що ти скажеш?

— Я мало не заплакав.

— Це все ти, — каже вона.

— Про що ти?

— А та наша розмова півтора року тому? Коли ти приходив до мене? Ти мене надихнув, Джейсоне. Я думала про тебе щодня, поки його робила. Я думала про те, що ти сказав. Хіба ти не бачив присвяту?

— А де вона була?

— Біля входу в лабіринт. Це для тебе. Я присвятила його тобі, і я хотіла тебе знайти. Я хотіла, щоб ти був моїм особливим гостем цього вечора, але ніхто не міг тебе знайти. — Вона усміхається. — А тепер ти тут. Тільки це й має значення.

Моє серце б’ється так швидко, що здається, наче кімната ось-ось закрутиться, і раптом біля Даніели з’являється Раян Голдер і невимушено пригортає її. На ньому твідовий піджак, волосся сивувате, на вид він трохи блідіший і не в такій гарній формі, як тоді, коли я його бачив востаннє, найнеймовірніше в барі «Віллидж Теп» минулої ночі, коли він святкував присудження премії Павійського університету.

— Так, так, — каже Раян, потискаючи мені руку. — Містер Павія. Власною персоною.

Даніела каже:

— Хлопці, мені треба дотримуватися формальностей і піти трохи потусуватися, але, Джейсоне, коли все закінчиться, у мене будуть невеличкі таємні посиденьки. Ти прийдеш?

— Та я б залюбки.

Я дивлюся, як натовп поглинає Даніелу, а Раян питає:

— Хочеш випити?

Ще б пак.

У галереї розходилися не на жарт. Офіціанти в смокінгах пригощали всіх закусками й шампанським, крім того, тут був ще й платний бар — у дальньому кінці кімнати під триптихом автопортретів Даніели.

Бармен наливає нам віскі — «Макаллан» дванадцятирічної витримки — у пластянки, а Раян каже:

— Я чув, що в тебе справи йдуть непогано, ну, а я маю те, що маю.

Так дивно — в ньому нема й сліду тієї зарозумілості й пихи, якими хизувався цей чоловік у місцевому барі минулої ночі.

Ми беремо своє віскі, ідемо в затишний куточок, подалі від натовпу, який доймає Даніелу.

Ми стоїмо там, спостерігаючи, як із лабіринту все прибувають нові люди, і я питаю:

— То чим ти займаєшся? Я якось загубив твої сліди.

— Я перейшов до Чиказького університету.

— Вітаю. То ти викладаєш?

— Клітинна й молекулярна неврологія. Крім того, проводжу одне круте дослідження, яке стосується також префронтальної кори головного мозку.

— Звучить цікаво.

Раян нахиляється ближче.

— Без жартів. Тут плітки ходять — одна одної дурніша. Увесь вулик розбурканий. Подейкують, — він знизив голос — що в тебе був передоз і ти з’їхав з глузду. Що тебе запроторили до божевільні. Що ти помер.

— Та ось я. Притомний, живий, здоровий.

— Отже та сполука, яку я для тебе зробив... я так розумію, вона спрацювала?

Я витріщаюся на нього, не маючи жодного уявлення, про що він говорить. І коли я не відповідаю одразу, він каже:

— Гаразд, я розумію. Вони придавили тебе купою угод про нерозголошення.

Я попиваю своє питво. Я все ще голодний, і алкоголь швидко вдаряє мені в голову. Коли поряд з’являється черговий офіціант, я загрібаю з його срібної таці аж три тарталетки.

Але якщо Раяна щось гризе, він не заспокоїться.

— Послухай, я не збираюся канючити, — править він своєї, — але хіба я не зробив для тебе і «Лабораторій швидкості» чимало лівої роботи? Ми ж із тобою пуд солі з’їли, і ось ти просуваєшся в кар’єрі, а я не знаю... Я думаю, ти отримав від мене те, що хотів, і...

— Що?

— Забудь.

— Та ні, будь ласка.

— Ти б міг виказати більше поваги до свого старого товариша по кімнаті, ось, що я хочу сказати.

— Про яку сполуку ти говориш?

Він дивиться на мене з неприхованим презирством.

— Та пішов ти.

Ми мовчки стоїмо осторонь, а кімната й далі набивається людьми.

— Отже, ви разом? — питаю. — Ти й Даніела?

— Щось таке, — каже він.

— Що це означає?

— Ми час від часу зустрічаємось.

— Тебе завжди до неї вабило, еге ж?

Він лише ошкіряється.

Я пробігаю очима по натовпу, знаходжу Даніелу. На мить вона вигулькує серед шанувальників і знову мені її застують репортери з розкритими блокнотами, куди вони несамовито строчать те, що вона каже.

— Ну, і як воно? — питаю, хоча я не впевнений, що справді хочу почути відповідь. — Ти й моя... і Даніела.

— Неймовірно. Вона — жінка моєї мрії.

Він загадково посміхається, і не минає й трьох секунд, як мені хочеться його вбити.

О першій ночі я сиджу на дивані в Даніели вдома й дивлюсь, як вона проводжає до дверей останніх гостей. Ці останні кілька годин були для мене справжнісінькою мукою — з розумним виглядом розводити теревені-вені з друзями Даніели по мистецькому цеху, в нервовому очікуванні миті побути з нею наодинці. Вочевидь, я не дочекаюся цього моменту: Раян Голдер, чоловік, який спить з моєю дружиною, все ще тут, і з огляду на те, як він плюхається в шкіряне крісло напроти мене, я відчуваю, що влаштувався він у ньому принаймні на всю ніч.

Із грубої кутастої склянки попиваю якесь односолодове алкогольне пійло, не п’яний, а задоволений і з біса «тепленький». Алкоголь — як приємний буфер між моєю психікою і цією кролячою норою, в яку я провалився.

Ця країна чудес претендує на те, що вона стане моїм життям.

Цікаво, чи хоче Даніела, щоб я пішов? Невже я той неделікатний останній гість, який пропустив момент, коли він «пересидів» і став небажаним?

Вона зачиняє двері й накидає ланцюжок.

Різким рухом вона скидає свої «шпильки», шкутильгає до дивана і знесилено падає на подушки.

— Оце так вечір!

Вона висуває шухлядку із журнального столика біля дивана й дістає запальничку й люльку з кольорового скла.

Даніела перестала курити «травичку», коли носила Чарлі, і більше не починала. Я бачу, як вона затягується і передає люльку мені. Навряд чи ця ніч іще чимось здивує, то чом би й ні?

Скоро ми ловимо кайф і непорушно сидимо в просторій мансарді, стіни якої розмальовані еклектично різношерстими малюнками, і в такій тиші, що аж у вухах дзвенить.

Даніела підняла жалюзі на величезному вікні, яке дивиться на південь і служить тлом для вітальні, де за склом мерехтливим видовищем розкинувся центр міста.

Раян передає люльку Даніелі, й поки вона натовкує її новою порцією травички, мій старий товариш по кімнаті відкидається на спинку крісла й утуплюється в стелю. Я усміхаюся, помітивши, що він безперестанку облизує передні зуби, бо так він завжди робив, коли курив травичку, ще зі студентської пори.

Я дивлюсь у вікно на всі ті вогники й запитую:

— А наскільки добре ви мене знаєте обоє?

Здається, це привертає їхню увагу.

Даніела кладе люльку на стіл і, підтягнувши коліна до грудей, повертається на дивані, щоб краще мене бачити.

Раптом Раян широко розплющує очі.

Він випрямляється в кріслі.

— Що ти маєш на увазі? — питає Даніела.

— Ви мені довіряєте?

Вона простягає руку й торкається мене. Справжній електричний розряд.

— Звичайно, любий.

Раян каже:

— Навіть якщо ми коли й сварилися, я завжди поважав твою порядність і чесність.

У Даніели стурбований вигляд.

— Усе гаразд?

Не треба цього робити. Ні, ну справді, не треба цього робити.

Але я веду далі.

— Чисто гіпотетично, — кажу я. — Учений, професор фізики, живе тут у Чикаго. Він не такий страшенно успішний, як йому завжди хотілося, але щасливий, загалом усім задоволений і одружений, — я дивлюсь на Даніелу й згадую слова Раяна в галереї, — на жінці своєї мрії. У них є син. Вони живуть душа в душу.

— Якось увечері цей чоловік іде в бар побачитися зі своїм старим другом, приятелем по коледжу, який нещодавно отримав престижну нагороду. Коли він повертається додому, щось стається. Додому він так і не доходить. Його викрадають. Далі все тоне в тумані, але коли він остаточно прочумлюється, то виявляється в лабораторії в Південному Чикаго й усе міняється. Його будинок якийсь не такий. Він більше не професор. І він не одружений на цій жінці.

Даніела питає:

— Ти кажеш, він думає, що все змінилося. А чи й справді все змінилося?

— Я кажу так, як він все це бачить, це більше не його світ.

— У нього рак мозку, — припускає Раян.

Я дивлюся на мого старого друга.

— МРТ показує, що ні.

— Тоді, може, хтось його розігрує. Утнули таку хитру витівку, яка торкається всіх сторін його життя. Здається, я щось таке бачила в кіно.

— Менше ніж за вісім годин усе всередині його будинку було оновлене. І не просто на стінах з’явилися інші картини. Нове обладнання. Нові меблі. Вимикачі на іншому місці. Жодна витівка не буває такою складною. Та й навіщо? Це просто звичайна людина. Для розіграшу — й такі складнощі?

— Ну, тоді він божевільний, — каже Раян.

— Я не божевільний.

На мансарді стає дуже тихо.

Даніела бере мене за руку.

— Що ти намагаєшся нам сказати, Джейсоне?

Я дивлюсь на неї.

— Сьогодні ввечері ти казала, що розмова зі мною надихнула тебе на цю інсталяцію.

— Так і було.

— Ти можеш розповісти мені про цю розмову?

— Хіба ти не пам’ятаєш?

— Жодного слова.

— Як це може бути?

— Даніело, будь ласка.

Западає довга мовчанка, впродовж якої Даніела дивиться мені в очі, може, хоче переконатися, що я не жартую.

Нарешті вона каже:

— Здається, це була весна. Ми вже давно не зустрічалися та й не розмовляли до ладу, бо всі ці роки кожен із нас жив своїм життям. Звичайно, я слідкувала за твоїми успіхами. Я завжди пишалася тобою.

І ось, якось увечері ти з’явився в моїй студії. Ні сіло ні впало. Сказав, що думав про мене останнім часом, і спочатку мені здалося, що ти просто намагаєшся роздмухати старе полум’я, але тут було щось інше. Ти й справді нічого цього не пам’ятаєш?

— Наче мене там і не було.

— Ми заговорили про твої дослідження, про те, що ти з головою поринув у цей проект, який ще був і засекречений до того ж, і ти сказав — я це дуже добре пам’ятаю — ти сказав, що ти, мабуть, мене більше ніколи не побачиш. І я зрозуміла, що ти прийшов не клинці підбивати. Ти прийшов попрощатися. Потім ти говорив про те, що наше життя — це те, що ми вибираємо, і що деякі шанси ти проґавив, але найбільше ти жалкував за мною. Ти сказав, що шкодуєш про все. Це було дуже емоційно. Ти пішов, і я не бачила тебе й нічого не чула про тебе аж до сьогоднішнього вечора. А тепер у мене питання до тебе.

— Згода, — у мене паморочиться голова від випивки, дурману й того, що вона мені розказує.

— Перше, про що ти мене запитав, коли побачив на прийомі ввечері, чи не знаю я, де Чарлі. Хто це?

От що мені найбільше подобається в Даніелі, то це її чесність. Між серцем і вустами в неї прямий зв’язок. Ніяких фільтрів чи саморедагування. Вона говорить те, що відчуває, без тіні хитрощів чи лукавства. Вона визнає лише прямий шлях.

Тому, коли я зазираю в очі Даніели і бачу, що вона абсолютно щира, у мене холоне серце.

— Це не має значення, — кажу я.

— Мабуть таки має, раз це перше, про що ти мене питаєш після того, як ми не бачились півтора року.

Я допиваю своє питво, перемелюю кутніми зубами останній шматочок льоду.

— Чарлі — це наш син.

Кров відливає від її обличчя.

— Не тринди, — різко уриває мене Раян. — Я думав, у нас просто теревені під кайфом. Що це? — Він дивиться на Даніелу, потім знову на мене. — Це якийсь жарт?

— Ні, не жарт.

Даніела каже:

— У нас немає сина, і ти знаєш про це. Ми не були разом п’ятнадцять років. І ти це знаєш, Джейсоне. Ти знаєш це.

Мені здається, що я міг би дуже швидко переконати її. Я стільки знаю про цю жінку. Секрети з її дитинства, про які вона розповіла мені в останні п’ять років нашого подружнього життя. Та чи не матимуть ці «одкровення» зворотного ефекту? Вона може сприйняти їх не як докази, а як спритне маніпулювання. Дешевий трюк. Навіть не сумніваюся, що найкращий спосіб переконати її, що я кажу правду, це абсолютна щирість.

Я кажу:

— Ось що я знаю, Даніело. Ми з тобою живемо в моєму особняку на Логан-сквер. У нас є чотирнадцятирічний син Чарлі. Я професор-середнячок у Лейкмонті. Ти чудова жінка й мати, яка пожертвувала своєю мистецькою кар’єрою, щоб сидіти дома. Про тебе, Раяне. Ти знаменитий нейробіолог. Ти виграв Павійську премію. Ти читаєш лекції по всьому світу. І я знаю, що це звучить, як повна маячня, але в мене не рак мозку, мене ніхто не розігрує і я не божевільний.

Раян сміється, але цей сміх якийсь силуваний, неприродній.

— Припустімо, чисто теоретично, що все, тільки-но розказане тобою, це правда. Принаймні, що ти так вважаєш. Невідомою змінною у всій цій історії є те, над чим ти працював усі ці кілька останніх років. Цей секретний проект. Що ти можеш нам розказати про нього?

— Нічого.

Раян підводиться.

— Ти вже йдеш? — питає Даніела.

— Уже пізно. З мене досить.

Я кажу:

— Раяне, це не тому, що я не хочу тобі казати. Я не можу тобі нічого сказати. Я нічого про це не знаю. Я професор фізики. Я прокинувся в тій лабораторії, і всі думали, що я їхній, але це не так.

Раян бере капелюха й прямує до дверей.

Уже майже за порогом він обертається, дивиться на мене й каже:

— Ти хворий. Давай я відвезу тебе до лікарні.

— Я вже там був. І не збираюся туди повертатися.

Він дивиться на Даніелу.

— Ти хочеш, щоб він пішов?

Вона повертається до мене, роздумуючи, — так мені здається, — чи хоче вона залишитися наодинці з божевільним. А що, як вона вирішить не довіряти мені?

Нарешті вона хитає головою і каже:

— Все гаразд.

— Раяне, — питаю. — Яку сполуку ти для мене зробив?

Він уважно дивиться на мене, і на якусь мить мені ввижається, що він збирається відповісти, напруга спадає з його обличчя, ніби він намагається вирішити, чи я несповна розуму, чи просто дурень під кайфом.

І раптом він оговтується.

Обличчя знову кам’яніє.

Дуже сухо він промовляє:

— На добраніч, Даніело.

Потім повертається.

Іде.

Грюкає дверима.

Даніела заходить до вітальні в штанах для йоги й майці, і несе велику чашку чаю.

Я прийняв душ.

Краще мені не стало, але тепер я хоча б чистий, і від мене більше не тхне лікарняним запахом хвороби й хлорки.

Сидячи на краю матраца, вона простягає мені чашку.

— З ромашкою.

Я беруся за гарячу керамічну чашку обома руками, кажу:

— Не треба було тобі цього робити. У мене є, куди піти.

— Ти залишаєшся тут, зі мною. І без розмов.

Вона перелазить через мої ноги й сідає біля мене, спираючись спиною об бильце ліжка.

Я сьорбаю чай.

Він теплий, заспокійливий, солодкуватий.

Даніела дивиться на мене.

— Коли ти звернувся в лікарню, вони сказали, що з тобою не так?

— Вони самі не знали. Вони хотіли покласти мене в лікарню.

— У психлікарню?

— Авжеж.

— А ти не згодився?

— Ні, я втік.

— Тобто, це було б примусово.

— Точно.

— А тобі не здається, що так було б краще в такій ситуації, Джейсоне? Ну, от що б ти подумав, якби хтось розповідав тобі те, що ти зараз розповідаєш мені?

— Я подумав би, що він з’їхав з глузду. Але це не так.

— Тоді скажи мені, — просить вона. — Як ти можеш пояснити те, що з тобою відбувається?

— Я не зовсім упевнений.

— Але ти ж учений. У тебе ж є якесь припущення?

— У мене недостатньо інформації.

— А що тобі підказує інтуїція?

Я попиваю ромашковий чай, насолоджуюсь тим, як хвиля тепла омиває моє горло.

— Ми проживаємо своє життя день за днем, і навіть не здогадуємося, що ми є частиною якоїсь більшої і загадковішої реальності, яку ми навіть уявити собі не можемо.

Вона бере мої руки у свої, і хоча це не та Даніела, яку я знаю, я не можу приховати, як божевільно я люблю цю жінку, навіть тут і зараз, сидячи в цьому ліжку, в цьому перевернутому світі.

Я дивлюся на неї, у ці іспанські очі, блискучі й пристрасні. Я ледве стримуюся, щоб не обійняти її.

— Тобі страшно? — питає вона.

Я згадую того чоловіка, який тримав мене на мушці. Ту лабораторію. Ту компанію, яка ганялася за мною по моєму особняку, намагаючись схопити мене. Я згадую того чоловіка, який курив цигарку під вікном моєї кімнати в готелі. На вершині всіх складових моєї ідентичності й цієї реальності, які не збігаються, десь там, за цими стінами, існують дуже реальні люди, які хочуть знайти мене.

Які раніше завдали мені болю, і, вочевидь, хочуть це зробити ще раз.

Раптом я тверезію від жахливої думки — а що, як вони вистежили мене тут? Чи не наразив я Даніелу на небезпеку?

Та ні.

Якщо вона не моя дружина, якщо вона всього лише була моєю дівчиною п’ятнадцять років тому, то кому треба було за нею слідкувати?

— Джейсоне? — знову питає вона. — Тобі страшно?

— Дуже.

Вона ніжно доторкається до мого обличчя, каже:

— Синці.

— Я навіть не знаю, звідки вони взялись.

— Розкажи мені про нього.

— Про кого?

— Про Чарлі.

— Тобі, мабуть, буде дивно це чути.

— Я й не сумніваюсь, що буде.

— Ну, я вже казав, що йому чотирнадцять. Майже п’ятнадцять. Його день народження — двадцять перше жовтня, він народився передчасно в Медичному центрі «Лікарня милосердя». Якихось вісімсот вісімдесят грамів. Впродовж першого року він потребував чималої допомоги, але він виявився борцем. Тепер він здоровий і такий же високий, як і я.

В її очах заблищали сльози.

— У нього темне волосся, як у тебе, і чудове почуття гумору. Вчиться на тверду четвірку. Дуже розсудливий, як його мама. Схибнутий на японських коміксах і скейтбордах. Любить малювати оті божевільні пейзажі. Думаю, вже можна сказати, що в нього твій талант.

— Припини.

— Що?

Вона заплющує очі, з’являються сльози й течуть по щоках.

— У нас немає сина.

— Ти можеш заприсягнутися, що ти його не пам’ятаєш? — питаю. — Це не якась гра? Якщо ти мені зараз скажеш, я не...

— Джейсоне, ми розлучилися п’ятнадцять років тому. Точніше, це ти зі мною порвав.

— Це неправда.

— Напередодні я сказала тобі, що вагітна. Тобі треба було це обдумати. Ти прийшов до мене на горище й сказав, що це було найважче рішення у твоєму житті, але що ти дуже зайнятий своїми дослідженнями, за які зрештою і отримав цю велику нагороду. Ти сказав, що весь наступний рік свого життя мусиш провести в «чистій кімнаті», і що я заслуговую на краще. І що наша дитина заслуговує на краще.

— Усе було не так, — заперечую. — Я сказав тобі, що нам буде важко, але ми витримаємо. Ми одружилися. У нас народився Чарлі. Я втратив фінансування. Ти закинула своє малювання. Я став професором. А ти стала домогосподаркою.

— Проте сьогодні ми тут. Неодружені. Без дітей. Ти щойно повернувся з відкриття інсталяції, яка мене прославить, а сам ти отримав ту премію. Я не знаю, що відбувається у твоїй голові. Може, в тебе якісь суперечливі спогади, але я точно знаю, що було насправді.

Я дивлюсь, як із поверхні чаю піднімається пара.

— Ти думаєш, що я божевільний?

— Не маю жодного уявлення, але тобі точно якось не по собі.

І вона дивиться на мене з таким співчуттям. І в цьому вона вся.

Я торкаюся кільця з нитки, зав’язаного навколо мого пальця, як талісман. Я кажу:

— Послухай, може, ти віриш у те, що я тобі кажу, може, не віриш, але я хочу, щоб ти знала, що я в це вірю. Я ніколи тебе не обманював.

Зараз я переживаю, мабуть, найсюрреалістичніший момент відтоді, як прийшов до тями в тій лабораторії, — сиджу в ліжку в гостьовій кімнаті в квартирі жінки, моєї дружини, і водночас не дружини, розмовляю про сина, якого в нас, очевидно, ніколи не було, про життя, яким ми не жили.

Я прокидаюся сам у ліжку серед ночі, серце вистрибує з грудей, навколо крутиться темрява, в роті мерзотно сухо.

Впродовж цілої жахливої хвилини я не можу зрозуміти, де перебуваю.

Це не алкоголь, і не наркотик.

Це набагато глибший рівень дезорієнтації.

Я міцно замотуюсь у ковдри, але мене б’є пропасниця, все тіло болить з кожною миттю дедалі дужче, ноги смикаються, в голові пульсує.

Коли наступного разу я розплющую очі, кімнату заливає денне світло, а Даніела зі стурбованим виглядом стоїть наді мною.

— Ти весь гориш, Джейсоне. Я відвезу тебе в лікарню.

— У мене все буде добре.

— Але добре ти не виглядаєш, — вона кладе мені на лоба холодний компрес. — Так краще?

— Добре, але тобі не треба цього робити. Я зараз візьму таксі й поїду назад у готель.

— Тільки спробуй кудись поїхати.

Невдовзі після полудня моя лихоманка відступає.

Даніела нашвидкуруч варить мені курячий бульйон з локшиною. Я їм, сидячи в ліжку, а вона вмостилася в куточку крісла з таким знайомим мені відстороненим виразом в очах.

Вона заглиблена в думки, щось обмірковує, і не помічає, що я спостерігаю за нею. Я не збираюся витріщатися на неї, але не можу відірвати від неї погляду. Вона настільки один в один Даніела, хіба що...

У неї коротше волосся.

Вона в кращій формі.

У неї на обличчі косметика, а завдяки одягу — джинсам і обтислій футболці — вона виглядає значно молодшою за свої тридцять дев’ять років.

— А я щаслива? — питає вона.

— Про що ти?

— У тому нашому житті, де, як ти казав, ми живемо разом... я щаслива?

— Мені здавалось, ти не хочеш про це говорити.

— Я не могла заснути цієї ночі, тільки про це й думала.

— Я думаю, що ти щаслива.

— Навіть без мого малювання?

— Звичайно, тобі його не вистачає. Ти бачиш, як твої старі друзі досягають успіху, і я знаю, що ти радієш за них. Але я також знаю, як воно муляє. Так само, як і мені. Це те, що нас об’єднує.

— Ти хочеш сказати, що ми обоє лузери?

— Ми не лузери.

— А ми щасливі? Я маю на увазі, ми разом?

Я відставляю миску з бульйоном.

— Авжеж. Ну, були якісь непорозуміння, у кого їх не буває в подружньому житті, але в нас є син, дім, сім’я. Ти — мій найкращий друг.

Вона дивиться прямо на мене й питає з хитрою усмішкою:

— А як наше сексуальне життя?

Я тільки сміюся.

Вона каже:

— О Боже, невже я змусила тебе почервоніти?

— Таки змусила.

— Але ти не відповів на моє питання.

— Таки не відповів.

— Чому? Воно що, погане?

Тепер вона фліртує.

— Ні, воно чудове. Ти просто мене заскочила зненацька.

Вона підводиться і йде прямо до ліжка.

Вона сідає на край матраца й пильно дивиться на мене своїми величезними, глибокими очима.

— Про що ти думаєш? — питаю я.

Вона хитає головою.

— Про те, що якщо ти не божевільний і не дуриш мене, тоді наша розмова найдивовижніша в історії людства.

Я сиджу в ліжку, спостерігаючи, як над Чикаго блякне денне світло.

Від шторму, який минулої ночі приніс із собою дощ, не лишилося й сліду, небо чисте, дерева розпрямилися, і з наближенням вечора зі світлом творяться якісь дива — воно стає поляризованим і золотим. І коли таке бачиш, то на думку спадає слово «втрата».

Таке нетривке золото Роберта Фроста.

Чути, як на кухні дзвенять каструлі, відчиняються і зачиняються шафи, і запах тушкованого м’яса пливе коридором до гостьової кімнати разом із запахом, який видається мені підозріло знайомим.

Я вибираюся з ліжка, вперше за весь день міцно тримаючись на ногах, і прямую на кухню.

Грає музика Баха, відкорковане червоне вино, і Даніела, у фартуху та окулярах для плавання, стоїть біля кухонного «острова» й кришить цибулю на стільниці з «мильного каменя».

— Запах божественний, — кажу я.

— Можеш помішати?

Я йду до плити, знімаю покришку з глибокої каструлі.

Пара піднімається до мого обличчя і переносить мене додому.

— Як ти почуваєшся?

— Наче інша людина.

— То... краще?

— Набагато.

Це — традиційна іспанська страва: рагу з етнічних сортів бобових і м’яса. Чорізо, панчетта, кров’янка. Даніела готує його раз чи двічі на рік, зазвичай на мій день народження, або коли за вікном падає сніг і нам просто хочеться випити вина і готувати разом цілий день.

Я мішаю рагу, накриваю покришкою.

Даніела каже:

— Це рагу з квасолі за...

Я навіть не встигаю подумати, як з мого язика само собою злітає:

—...рецептом твоєї матері. Точніше — матері — її матері.

Даніела перестає кришити.

Вона повертається до мене.

— Давай мені роботу, — кажу я.

— Що ще ти про мене знаєш?

— Послухай, з моєї точки зору, ми разом уже п’ятнадцять років. Тож я знаю майже все.

— А з моєї точки зору, це всього лише два з половиною місяці, і це було хтозна-коли. І все ж ти знаєш, що цей рецепт передавали в моїй сім’ї з покоління в покоління.

На мить на кухні западає зловісна тиша.

Наче повітря між нами має позитивний заряд, вібруючи з якоюсь частотою десь на межі нашого сприйняття.

Нарешті вона промовляє:

— Якщо ти хочеш допомогти, я саме готую топінг для рагу. Я можу сказати тобі, що для цього потрібно, але ти ж, мабуть, і так знаєш.

— Тертий чедер, коріандр і вершки.

Вона ледь помітно усміхається і піднімає брову.

— Я ж казала, що ти й так знаєш.

Ми вечеряємо за столом біля величезного вікна. Світло свічки відбивається в склі, а за вікном горять вогні міста — наше місцеве сузір’я.

Страва неперевершена, Даніела прекрасна у світлі каміна, і я вперше почуваюсь удома, після того, як я вибрався з тієї лабораторії.

Наприкінці вечері, коли наші келихи спорожніли й ми осушили ще одну пляшку, вона тягнеться через скляний стіл і торкається моєї руки.

— Я не знаю, що діється з тобою, Джейсоне, але я рада, що ти прийшов до мене.

Мені хочеться поцілувати її.

Вона прихистила мене, коли я збився з дороги.

Коли у світі все втратило сенс.

Але я не поцілував її. Я просто стиснув її руку й сказав:

— Ти навіть не уявляєш, що ти зробила для мене.

Ми прибираємо зі столу, завантажуємо посудомийну машину й беремося за купу посуду, який ще залишається в раковині.

Я мию, вона витирає і складає. Достоту старе подружжя. Ніби знічев’я, кажу:

— Раян Голдер, та?

— У тебе є конкретна думка про це, якою ти готовий поділитися?

— Ні, це просто...

— Що? Він був твоїм сусідом по кімнаті, твоїм другом. Ти не схвалюєш?

— Він завжди на тебе поглядав.

— А ми ревниві?

— Само собою.

— Ой, не будь дитиною. Він чудова людина.

Вона знову заходжується витирати.

— І наскільки все це серйозно? — питаю.

— Ну, ми кілька разів зустрічалися. Ніхто ні в кого ще не залишив своєї зубної щітки.

— Я думаю, йому б дуже цього хотілося. Мені здається, він закоханий по вуха.

Даніела самовдоволено посміхається:

— Ще б пак. Я ж прекрасна.

Я лежу в гостьовій кімнаті, вікно прочинене, шум міста я чую наче в навушниках, і він заколисує мене. Дивлюсь у високе вікно й бачу місто, яке спить. Минулої ночі я заповзявся відповісти на просте питання: Де Даніела?

І ось я знайшов її — успішну художницю, яка живе сама.

Ми не одружені, у нас немає сина.

Якщо тільки я не жертва якогось дуже хитрого й складного розіграшу, то спосіб життя Даніели тільки підтверджує той здогад, який вибудовувався впродовж останніх сорока восьми годин, про те, що...

Це не мій світ.

Навіть коли ці чотири слова прошивають мій мозок, я не зовсім упевнений у тому, що вони означають, і як мені нарешті усвідомити їхню справжню вагу.

Отож я вимовляю їх знову.

Я пробую їх на смак.

Я розглядаю, як вони припасовані одне до одного.

Це не мій світ.

Я прокидаюсь від тихенького стукоту у двері.

— Прошу.

Заходить Даніела, вмощується біля мене.

Я сідаю, питаю:

— Усе гаразд?

— Я не можу заснути.

— А що таке?

Вона цілує мене, і цей поцілунок не схожий на той, яким я цілую свою дружину впродовж п’ятнадцяти років, він схожий на наш перший поцілунок п’ятнадцять років тому.

Чиста енергія і зіткнення.

Я лежу на ній, руками сягаю між її стегон, задираючи шовкову сорочку, і тут я зупиняюсь.

Вона питає, затамувавши віддих:

— Чому ти зупинився?

І я мало не кажу: Я не можу цього зробити, бо ти не моя дружина, але це неправда.

Це саме Даніела, єдина людська істота в цьому божевільному світі, яка допомогла мені, і, можливо, я якось і намагаюся виправдатись, але я настільки збитий з пантелику, перевернутий із ніг на голову, наляканий і доведений до відчаю, що я не просто хочу цього, я потребую цього, і мені здається, вона також.

Я дивлюся в її очі, димчасті й блискучі в скрадливому світлі з вікна.

Можна впасти в ці очі, й усе падати, падати, не досягаючи дна.

Вона — не мати мого сина, вона — не моя дружина, ми не пройшли по життю рука в руці, та однак я кохаю її, і не просто як версію Даніели, яка існує в моїй голові, в моїй історії. Я кохаю цю реальну жінку піді мною в цьому ліжку, тут і зараз, де б це не було, бо це та сама організація матерії — ті самі очі, той самий голос, той самий запах, той самий смак...

Далі починається те, що важко назвати любощами одружених людей.

Наш секс — незграбний, наосліп, на-задньому-сидінні-машини, незахищений-бо-кого-це-в-біса-хвилює, що розбиває-протони-на-друзки.

Через якусь хвилю ми лежимо, переплівшись спітнілими й тремтячими тілами, і дивимось на вогні нашого міста.

Серце Даніели стукоче в її грудях, і я відчуваю, як воно б’ється мені в бік — тук-тук — і потроху заспокоюється.

Повільніше.

Повільніше.

— Все гаразд? — шепоче вона. — Мені здалося, наче під’їхала машина.

— Я не знаю, що б я робив, якби не знайшов тебе.

— Але ж знайшов. І що б там не було, а я тут для тебе. Ти ж знаєш це, правда?

Вона пробігає пальцями по моїх руках.

Вони зупиняються біля нитки, зав’язаної навколо мого підмізинного пальця.

— Що це? — питає вона.

— Доказ, — кажу я.

— Доказ?

— Що я не божевільний.

Знову западає тиша.

Я не знаю напевно, котра зараз година, але друга година ночі вже точно минула.

Бари зараз зачиняться.

Потім вулиці стануть тихими й спокійними, хіба що вночі буде заметіль.

Повітря, яке пробивається крізь щілину у вікні, найхолодніше о цій порі.

Воно лоскоче наші вкриті потом тіла.

— Мені треба з’їздити додому, — кажу я.

— В особняк на Логан-сквер?

— Так.

— Навіщо?

— У мене ж дома, мабуть, є кабінет. Я хочу зайти в комп’ютер, подивитися, над чим я працював. Може, я знайду якісь документи, записи, що-небудь, що проллє світло на те, що зі мною відбувається.

— Я можу раненько відвезти тебе.

— Краще тобі цього не робити.

— Чому?

— Це може бути небезпечно.

— А чому воно не...

У вітальні вхідні двері здригаються від грюкоту, наче хтось гатить в них кулаками. Я уявляю, що так стукають копи.

— Кого це чорти принесли в такий час? — питаю.

Даніела вилазить з ліжка й голяка виходить із кімнати.

Я цілу хвилину копирсаюсь, поки знаходжу свої труси-шорти в скрученій ковдрі, і коли я їх натягаю, Даніела з’являється зі своєї спальні в купальному халаті.

Ми прямуємо у вітальню.

Коли Даніела підходить до дверей, грюкіт повторюється.

— Не відчиняй, — шепочу я.

— За жодних обставин.

Вона припадає до вічка у дверях, і тут дзвонить телефон.

Ми одночасно здригаємось.

Даніела перетинає вітальню, щоб узяти бездротовий телефон, який лежить на журнальному столику.

Я зазираю у вічко й бачу чоловіка, який стоїть у коридорі спиною до дверей.

Він розмовляє по мобільнику.

Даніела відповідає:

— Алло.

Чоловік одягнений у чорне — черевики «Док Мартене», джинси, шкіряна куртка.

Даніела питає по телефону:

— Хто це?

Я підходжу до неї і, показуючи на двері, самими губами питаю:

— Це він?

Вона киває.

— Що він хоче?

Вона показує на мене.

Тепер я чую голос того чоловіка одночасно з-за дверей і з телефонної трубки.

Вона каже в телефон:

— Я не розумію, про що ви говорите. Тут тільки я, і я живу сама, і я не збираюся пускати у свою квартиру якогось чужого чоловіка о другій годині...

Двері з гуркотом розчиняються, дверний ланцюжок відривається і летить через усю кімнату, чоловік заходить досередини й піднімає пістолет з довгою чорною трубкою, нагвинченою на ствол.

Він тримає на прицілі нас обох, і коли він ударом зачиняє двері, у вітальні залишається хмара старого й свіжого сигаретного диму, який увірвався на горище.

— Ви прийшли по мене, — кажу я. — Вона тут взагалі ні до чого.

Він сантиметрів на п’ять нижчий за мене, але кремезніший. У нього поголена голова, очі — сірі, й не так холодні, як порожні, ніби він дивиться на мене не як на людську істоту, а як на якусь інформацію. Одиниці й нулі. Як машина.

У мене пересихає в роті.

Між тим, що відбувається і моєю реакцією на це — якесь дивне запізнення. Розрив. Затримка. Мені треба щось зробити, щось сказати, але я паралізований раптовістю появи цього чоловіка.

— Я піду з вами, — кажу я. — Тільки...

Його приціл пересувається трохи далі й вище від мене.

Даніела каже:

— Зачекайте, ні...

Її перебиває спалах вогню і приглушений звук пострілу, не такий голосний, як без глушника.

На півсекунди мене засліплює червоний туман, і ось Даніела сидить на дивані, а точно посередині між її великими, темними очима видніється отвір.

Я кидаюсь до неї, кричу, але кожна молекула в моєму тілі стискається, м’язи безконтрольно скорочуються в жахливій агонії, і я падаю на журнальний столик, здригаюсь і харчу в битому склі, і кажу собі, що цього не може бути.

Чоловік із цигаркою заводить мої неживі руки мені за спину й зв’язує їх навхрест кабельною стяжкою.

Потім я чую, як щось рвуть.

Він заліплює мені рота шматком клейкої стрічки й усідається позаду в шкіряне крісло.

Я кричу крізь цю стрічку, благаю, що цього не може бути, але марно, і я нічого не можу вдіяти, щоб це змінити.

Позаду себе я чую голос того чоловіка — він спокійний і має вищий регістр, ніж я собі уявляв.

— Привіт, я тут... Ні, заходь краще з чорного входу... Точно. Там, де збір відходів і контейнери для сміття. І задні ворота, і задні двері в будинок відчинені... Двох буде достатньо. Ми тут у досить непоганій формі, але, знаєш, краще не баріться... Так... Так... Гаразд, звучить непогано.

Больовий шок, вочевидь, від шокера, нарешті м’якшає, але мені все ще важко рухатись.

Зі свого положення я лиш бачу нижню половину ніг Даніели. Я бачу, як цівка крові стікає по її правій щиколотці, по верхній частині ступні, між її великими пальцями і починає збиратися в калюжу на підлозі.

Я чую, як дзижчить телефон того чоловіка.

Він відповідає:

— Привіт, крихітко... Я знаю, я просто не хотів тебе будити... Так, дещо сталося... Не знаю, може вранці. А давай я тебе поведу снідати в «Золоте яблуко», коли закінчу? — він сміється. — Гаразд. Я теж тебе кохаю. Солодких снів.

У мене з очей без зупину течуть сльози.

Я кричу крізь стрічку, кричу, аж палахкотить у горлі, сподіваючись, що він застрелить мене, або вдарить так, що я втрачу свідомість, що завгодно, аби тільки припинити цей нестерпний біль.

Та, схоже, його це зовсім не хвилює.

Він сидить собі спокійно, не заважаючи мені корчитися і кричати.