Темна матерія

Розділ десятий

ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 44

Аманда відриває погляд од записника.

— Ти впевнений, що записувати — це найкращий спосіб?

— Коли ти щось пишеш, то цілком на цьому зосереджуєшся. Практично неможливо писати одне, а думати про інше. Сама дія викладення інформації на папері узгоджує думки й наміри.

— І багато треба написати?

— Для початку не ускладнюй, що простіше — то краще. Один невеликий абзац.

Вона закінчує речення, яке саме писала, згортає записник і підводиться.

— Ти тримаєш це в голові, зосередилась на цьому? — питаю.

— Здається, так.

Я надіваю на плечі наш рюкзак. Аманда підходить до дверей, натискає на ручку, штовхає. Ранкове сонячне світло вривається в коридор, таке сліпуче, що якусь хвилю я не бачу нічого назовні.

Коли очі пристосовуються до цього сяйва, помалу проступає навколишня місцевість.

Ми стоїмо у дверях куба, на вершині пагорба, перед яким розкинувся парк.

На схід, аж до берега озера Мічиган, на кілька сотень метрів стелиться смарагдова трава. А вдалині вимальовуються обриси будинків, яких я ніколи не бачив — стрункі будівлі, конструкції зі скла й сталі такі дзеркальні, аж невидимі, враження таке, наче це якийсь міраж.

У небі аж кишить від рухомих об’єктів, більшість розтинають небо над Чикаго, а деякі шугають вертикально, миттю зникаючи в глибокій синяві.

Аманда дивиться на мене, самовдоволено посміхається, постукуючи по записнику.

Я розгортаю його на першій сторінці.

Вона пише...

Я кажу:

— Непогано.

— Це місце реальне? — питає вона.

— Так. І ти нас привела сюди.

— Гляньмо, що тут та як. Все одно нам треба трохи передихнути від цього препарату.

Вона вибирається з куба й вирушає вниз трав’янистим схилом. Ми проходимо повз спортивний майданчик, далі йдемо пішохідною доріжкою, яка веде через парк.

Холодний чудовий ранок. У мене з рота йде пара.

Траву прихопив морозець до перших сонячних променів, а на листяних деревах, які обрамовують парк, поскручувалося листя.

Озеро спокійне, як скло.

Попереду, за півкілометра, парк перерізає ряд елегантних споруд у формі літери Y, які стоять через кожні п’ятдесят метрів.

Тільки підійшовши ближче, я розумію, що це таке.

Ми піднімаємося ліфтом на північну платформу й чекаємо під навісом з підігрівом на висоті 12 метрів над зеленим «морем». На цифровій інтерактивній карті, прикрашеній емблемою управління міського транспорту Чикаго, цей маршрут називається «Експрес Червона лінія». Він з’єднує Південний Чикаго з центром міста.

Різкий жіночий голос горлає з гучномовця над головою.

Відійдіть від краю платформи. Поїзд прибуває. Відійдіть від краю платформи. Поїзд прибуває за п’ять... чотири... три...

Я подивився вздовж лінії праворуч і ліворуч, але не помітив, щоб щось наближалося.

Дві...

З-за ряду дерев вилітає якесь розмите марево.

Одну...

Лискучий поїзд із трьох вагонів гальмує на станції, і коли двері відчиняються, той самий комп’ютеризований жіночий голос говорить:

Будь-ласка, заходьте після зеленого сигналу.

Нечисленні пасажири, котрі виходять із поїзда й проходять повз нас, одягнені в спортивний одяг. Червоний сигнал над кожним входом змінюється на зелений.

Можна сідати у вагон. Поїзд їде до станції «Центр».

Ми з Амандою перезираємося, стенаємо плечима й заходимо в перший вагон. Він майже вщерть заповнений приміськими жителями.

Це зовсім не той ель, не те метро, яке я так добре знаю. Тут просторо. Ніхто не стоїть. Усі зафіксовані в кріслах, і все це нагадує аеросани.

Над кожним порожнім кріслом послужливо світиться напис «ВІЛЬНЕ».

Коли ми з Амандою йдемо проходом, автоматичний провідник каже:

Будь-паска, знайдіть вільне місце. Поїзд не зможе рушити, поки всі не будуть надійно розташовані в кріслах.

Ми швиденько сідаємо на місця в передній частині вагона. Коли я відкидаюся на спинку крісла, раптово висуваються м’які обмежувачі й обережно притримують мене за плечі й за талію.

Будь-ласка, притисніть голову до спинки крісла. Поїзд рушає за три... дві... одну.

Прискорення м’яке, але потужне. На пару секунд воно втискає мене в м’яку спинку крісла, а потім ми летимо вздовж однієї рейки на неймовірній швидкості, під нами зовсім не відчувається тертя, а за вікном суцільною розмитою плямою пливе міський пейзаж, і на такій швидкості практично неможливо що-небудь розгледіти.

Здалеку повільно насувається фантастичний обрій. Вигляд у будинків якийсь нелогічний, нераціональний. У різкому ранковому світлі здається, наче хтось розбив дзеркало, зібрав осколки й поставив їх сторчма. Надто вже спонтанно й невимушено розкидані вони навколо. Прекрасні у своїй недосконалості й асиметрії, наче гірський кряж, або вигин ріки.

Дорога пірнає вниз.

Мій шлунок злітає вгору.

Ми зі свистом пролітаємо тунель — темрява, в яку вриваються спалахи світла, що тільки посилює відчуття дезорієнтації і швидкості.

Ми вириваємось із темряви, і я хапаюся за ручки крісла, бо мене кидає вперед на обмежувачі, коли поїзд із шумом зупиняється.

Провідник оголошує:

Станція «Центр».

Це ваша зупинка? — з’являється голографічний напис «Т?» і «Н?» сантиметрів за п’ятнадцять од мого обличчя над

— Давай вийдемо тут, пропонує Аманда.

Я натискаю «Т?». Вона робить те ж саме.

Наші обмежувачі розмикаються і ховаються в крісла. Підводимось і разом з іншими пасажирами виходимо з вагона на платформу розкішної станції — зменшеної копії Центрального вокзалу Нью-Йорка. Це велична, аж дух перехоплює, споруда зі стелею, яка нагадує скло з фаскою, судячи з того, як сонячне світло проходить крізь нього й розсіюється в залі крихітними діамантами, розкидаючи веселих сонячних зайчиків по мармурових стінах.

У залі повно людей.

Довгі тужливі звуки саксофона витають у повітрі.

На протилежному боці зали ми піднімаємося приголомшливим водоспадом сходів.

Усі навколо нас розмовляють самі з собою — телефонні розмови, здогадуюсь я, хоча не бачу ніяких мобільних пристроїв.

Піднявшись сходами нагору, проходимо через один із десятка турнікетів.

Вулиця запруджена пішоходами — ані машин, ані світлофорів. Ми стоїмо біля цоколя найвищої будівлі, яку я тільки бачив. Навіть зблизька вона якась нереальна. У неї не видно поділу на поверхи і тому вона нагадує шматок льоду або кристал.

Суто з цікавості перетинаємо вулицю, заходимо у вестибюль цієї вежі й, керуючись вказівними знаками, стаємо в чергу на оглядовий майданчик.

Ліфт на диво швидкий.

Мені доводиться ковтати, щоб звільнитися від закладення у вухах через постійну зміну тиску.

За дві хвилини ліфт зупиняється.

Провідник повідомляє, що в нас десять хвилин, щоб помилуватися видами згори.

Коли двері розсуваються, нас зустрічає холодний порив вітру. Виходимо з кабіни, проминаємо голограму з повідомленням: Ви перебуваєте на висоті 2159 метрів над рівнем вулиці.

Шахта ліфта займає центральну частину крихітного оглядового майданчика. Вершина вежі всього за п’ятнадцять метрів над нами, а верхівка скляної структури виготовлена у вигляді невеличкого полум’я.

Коли ми підходимо до краю, перед нами матеріалізується ще одна голограма: «Скляна Вежа — найвища будівля на Середньому заході й третя за висотою в Америці».

Тут холодно, з озера постійно дме бриз. Здається, що повітря тоненькою цівочкою вливається в мої легені, і я відчуваю ознаки запаморочення, правда, не знаю, від чого це: від браку кисню чи від страху висоти.

Ми підходимо до перил.

Голова йде обертом. Шлунок бунтує.

Занадто багато вражень — ігристий розлив міста, надмір сусідніх веж, величезний обшир озера, яке легко проглядається аж до південної частини штату Мічиган.

На тисячі кілометрів на схід і на південь від передмість у ранковому світлі сяють прерії.

Вежа похитується.

В ясний день можна побачити чотири штати — Іллінойс, Індіану, Мічиган і Вісконсин.

Стоячи на цьому витворі мистецтва і уяви, я почуваюсь маленьким у найкращому сенсі цього слова.

Так захоплююче дихати повітрям цього світу, здатного збудувати щось таке чудове, як ця вежа.

Аманда поруч зі мною, і ми милуємося розкішними жіночними формами цієї будівлі. Тут панує спокій і тиша.

Чути тільки самотній шепіт вітру.

Шум вулиці не долинає сюди знизу.

— Ти про все оце думала? — питаю.

— Не усвідомлено, та загалом так. Наче напівзабута мрія.

Я дивлюся в бік північних околиць, де має бути Логан-сквер.

Там і близько немає мого дому.

За кілька метрів од нас бачу літнього чоловіка, який стоїть позаду своєї літньої дружини. Його вузлуваті руки лежать на її плечах, а вона дивиться в телескоп на найчудернацькіше «чортове колесо», яке я будь-коли бачив. Заввишки 305 метрів, воно здіймається над берегом озера, де має бути Неві Пір.

Я думаю про Даніелу.

Про те, що той інший Джейсон — Джейсон-2 — робить у даний момент.

Що він може робити з моєю дружиною.

Гнів, страх і ностальгія навалюються на мене, як хвороба.

Цей світ, незважаючи на всю його велич, — не мій дім. Навіть приблизно.

ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 42

Наші кроки відлунюють у безмір темного коридору крізь міжсвіття.

Я тримаю ліхтар і думаю, що мені написати в записнику, коли Аманда раптом зупиняється.

— Що сталося? — питаю.

— Послухай.

Стає так тихо, що я чую прискорене биття свого серця. А потім — щось неможливе.

Звук.

Десь далеко, далеко в коридорі.

Аманда дивиться на мене.

Вона шепоче:

— Що за чорт?

Я вдивляюся в темряву.

Нічого не видно, крім тьмяного світла ліхтаря, яке відбивається в безкінечній стіні.

Звук гучнішає з кожною секундою.

Це човгання кроків.

Я кажу:

— Хтось іде.

— Як це може бути?

Рух досягає кола світла.

До нас наближається якась постать.

Я відступаю крок назад, коли вона наближається. Мені хочеться втекти, але куди ж я втечу?

Доведеться зустрітися лицем до лиця.

Це чоловік.

Він голий.

Його шкіра вкрита багном, чи брудом, чи...

Кров’ю.

Точно кров.

Від нього тхне кров’ю.

Наче він качався в калюжі крові.

Його волосся сплутане, обличчя замурзане й укрите кіркою настільки, що білки очей світяться на її тлі.

Руки в нього тремтять, а пальці намертво скоцюрблені, наче він щось відчайдушно дряпав.

Тільки коли він опиняється метрів за три від мене, я розумію, що цей чоловік — я.

Я пропускаю його, притуляючись до найближчої стіни, щоб йому вільніше було йти.

Коли він, хитаючись, бреде повз мене, його очі втуплюються в мене.

Я навіть не впевнений, що він мене бачить.

У нього приголомшений вигляд.

Спустошений.

Наче він щойно вийшов із пекла.

З його спини й плечей вирвані шматки плоті.

Я питаю:

— Що з тобою сталося?

Він зупиняється, дивиться на мене, а потім відкриває рота, і я чую найжахливіший звук з усього, що я коли-небудь чув — несамовитий, нелюдський вереск.

Коли луна від його крику розноситься коридором, Аманда хапає мене за руку й тягне геть.

Він не женеться за нами.

Він просто дивиться, як ми віддаляємось, а потім човгає далі коридором.

У ту безкінечну темряву.

Через тридцять хвилин я сиджу перед дверима, такими ж, як і всі інші, намагаючись викинути з голови щойно побачене у коридорі, і укоськати емоції.

Я дістаю записник із рюкзака, розгортаю його, ручка застигає в мене в руці.

Мені навіть не треба думати.

Я просто пишу ці слова:

Цікаво, невже це те, що відчував Бог? Піднесення від створення світу самим тільки промовлянням слів? Авжеж, цей світ уже існував, але я під’єднав нас до нього. Із усіх можливих світів я знайшов саме цей, і, судячи з того, що бачу в прочинені двері куба, — це те, що мені потрібно.

Я ступаю крок уперед, під ногами на бетонній підлозі хрустить скло, а полуденне світло вливається у вікна високо вгорі, осяваючи ряд металевих генераторів з якогось іншого часу.

І хоч я не бачив цієї кімнати при світлі, я її добре знаю.

Коли я востаннє був тут, над озером Мічиган сходив місяць повня. Мене притулили спиною до однієї з цих древніх хитромудрих штуковин, попередньо накачавши наркотиками. І я дивився на чоловіка в масці гейші, який під дулом пістолета приволік мене на територію цього закинутого заводу.

Дивився — хоч я тоді й не знав цього — на самого себе.

Я навіть не міг уявити собі такої подорожі.

Того пекла, яке насправді чекало на мене.

Куб стоїть у дальньому кінці залу генераторів, захований під сходами.

— Ну? — питає Аманда.

— Здається, в мене вийшло. Це останнє місце, яке я бачив перед пробудженням у вашому світі.

Ми пробираємося через покинуту електростанцію.

Надворі сяє сонце.

Сідає.

Вечоріє і чути тільки самотні крики чайок, що літають над озером.

Ми мандруємо околицями південного Чикаго, йдучи узбіччям дороги, як пара волоцюг.

Звіддаля видніються знайомі обриси будівель.

Ці обриси я знаю і люблю.

Сонце схиляється нижче й ми йдемо вже хвилин з двадцять, коли до мене доходить, що ми ще не бачили на дорозі жодної машини.

— Якось дуже тихо, правда? — питаю.

Аманда дивиться на мене.

На тому промисловому пустирищі біля озера ця тиша не була такою помітною.

А тут вона оглушує.

Не видно машин.

Не видно людей.

Так тихо, що я чую, як по лініях електропередач над нами тече струм.

Станція «Вісімдесят сьома вулиця» Чиказького управління міського транспорту зачинена — не їздять ані автобуси, ані поїзди.

Єдина ознака життя — вуличний чорний кіт із закрученим хвостом, який крадеться через дорогу з пацюком у зубах.

— Може, нам краще повернутися в куб? — запитує Аманда.

— Я хочу побачити свій дім.

— Тут якась погана енергетика, Джейсоне. Невже ти не відчуваєш?

— Ми не навчимося управляти кубом, якщо не розберемося, куди він нас заносить.

— А де ти живеш?

— Логан-сквер.

— Неблизький світ.

— То позичмо машину.

Ми перетинаємо Вісімдесят сьому вулицю і йдемо житловим кварталом. Схоже, тут не прибиралось кілька тижнів. Скрізь купа сміття. Воно нагромаджене величезними купами гидких порваних мішків уздовж тротуарів.

Багато вікон забиті.

Деякі затулені листами пластику.

Майже на всіх вікнах теліпаються шматки одягу.

Червоні.

Чорні.

Десь із будинків чується гудіння радіо й телевізорів.

Плач дитини.

А так, увесь район охоплений зловісною тишею.

Посеред шостого кварталу Аманда вигукує:

— Одна є!

Я переходжу вулицю, підходжу до автомобіля «Сієра» середини 90-х.

Білого кольору, місцями поржавілий, колеса без ковпаків.

Крізь брудне скло помічаю ключі, що стирчать із замка запалювання.

Ривком одчиняю дверцята водія і сковзаю за кермо.

— Отож, ми таки це робимо? — питає Аманда.

Я заводжу двигун, поки вона вмощується на сидінні пасажира.

Пального — ще чверть баку.

Має вистачити.

Лобове скло настільки брудне, що секунд десять я відшкрібаю його, обливши миючим розчином, від сажі, бруду й налиплого листя.

Федеральна траса абсолютно порожня.

Нічого подібного я ніколи не бачив.

Порожньо в обох напрямках, скільки сягає око. Вечоріє, сонце виблискує на хмарочосі Вілліс-тауер. Я поспішаю на північ, і з кожним кілометром вузол у мене в шлунку зав’язується тугіше.

— Давай повернемось, — пропонує Аманда. — Серйозно. Тут, очевидно, щось зовсім не так.

— Якщо моя сім’я тут, моє місце — поряд із нею.

— Ти хоча б упевнений, що це твоє Чикаго?

Вона вмикає радіоприймач і крутить ручку, аж поки в гучномовцях не з’являється знайомий сигнал аварійного оповіщення про надзвичайний стан.

У бік півдня на високій швидкості мчить колона з чотирьох закамуфльованих бездоріжників «Гамві».

Аманда дивиться на мене.

— Чому ти не розвертаєшся?

У моєму кварталі ніде припаркуватися, тому я залишаю машину посеред дороги й не глушу мотор.

— Ти зовсім з’їхав зі свого чортового глузду, — каже Аманда.

Я вказую на особняк із червоною спідницею і чорним светром, які звисають з вікна головної спальні.

— Це мій дім, Амандо.

— Тільки швидше. І будь обережним, будь ласка.

Я виходжу з машини.

Тут оглушливо тихо, вулиці синіють у сутінках.

За квартал звідси я бачу бліді постаті, які ледве пересуваються серединою вулиці.

Я доходжу до бордюру.

Лінії живлення німують, світло, яке видніється в будинках, м’якше, ніж зазвичай.

Світло свічок.

У моєму районі відімкнена електрика.

Піднімаючись сходами до вхідних дверей, зазираю у велике вікно, через яке видно їдальню.

Там глибока темрява.

Я стукаю.

Минає певний час, і з кухні виринає якась тінь, повільно йде повз обідній стіл до вхідних дверей.

У мене пересихає в роті.

Мене тут не повинно бути.

Це навіть не мій дім.

Це чужа люстра.

Так само, як і репродукція Ван Гога над каміном.

Я чую, як тричі клацає замок, який відмикають.

Двері прочиняються сантиметрів на два, і звідти виривається струмінь запаху, який зовсім не пахне моєю домівкою.

А лише хворобою і смертю.

Даніела тримає свічку, яка тремтить у її руках.

Навіть у тьмяному світлі мені видно, що вся її шкіра вкрита пухирями.

Її очі здаються чорними.

Із них тече кров.

Видніються тільки рисочки білків.

Вона промовляє:

— Джейсоне? — голос у неї м’який і вологий. Із очей у неї течуть сльози. — О Боже. Це ти?

Вона розчиняє двері й, хитаючись, кидається до мене.

Це нестерпно боляче, відчувати відразу до коханої людини.

Я відступаю на крок.

Відчуваючи мій жах, вона зупиняється сама.

— Як це може бути? — хрипить вона. — Ти ж помер.

— Про що ти говориш?

— Тиждень тому тебе винесли звідси в похоронному мішку, повному крові.

— Де Чарлі? — питаю.

Вона хитає головою, і разом із сльозами її душать ридання, вона заходиться кривавим кашлем у згин ліктя.

— Мертвий? — не вірю я.

— Ніхто не прийшов забрати його. Він і досі у своїй кімнаті. Він розкладається там, Джейсоне.

На секунду вона втрачає рівновагу, потім хапається за одвірок.

— Ти реальний? — питає вона.

Чи реальний я?

Ну й питання.

Я не можу говорити.

Від горя мені здушило горло.

Мені на очі набігають сльози.

Мені її дуже шкода, але жахлива правда в тому, що я боюсь її, мій інстинкт самозбереження відштовхує мене від неї.

Аманда гукає з машини:

— Сюди хтось їде!

Я визираю на вулицю, бачу дві фари, які наближаються в темряві.

— Джейсоне, чорт забирай, я тебе тут покину! — кричить Аманда.

— Хто це? — питає Даніела.

Гуркіт двигуна, що наближається, нагадує дизель.

Правду казала Аманда. Треба було одразу повернутись, як тільки я зрозумів, наскільки небезпечним може бути це місце.

Це не мій світ.

І все ж мене тягне на другий поверх цього будинку, в спальню, де мертвою лежить якась версія мого сина.

Мені хочеться побігти туди й винести його звідти, але це означатиме мою смерть.

Я збігаю сходами на вулицю саме тоді, як «Гамві» зупиняється посеред дороги, за три метри від бампера машини, яку ми прихопили в Південному районі.

Бездоріжник обліплений різними емблемами — Червоний хрест, Національна гвардія, ЦКЗ.

Аманда висувається з вікна.

— Якого чорта, Джейсоне?

Я витираю очі.

— Там мій мертвий син. Даніела помирає.

Дверцята «Гамві» з боку переднього пасажира відчиняються і звідти вилазить постать у чорному костюмі хімзахисту й протигазі, тримаючи мене на мушці автомата.

Голос, який пробивається крізь маску, належить жінці.

Вона каже:

— Стійте, де стоїте.

Я інстинктивно піднімаю руки.

Потім вона націляє автомат на лобове скло «Сієри» й рушає до машини.

Наказує Аманді:

— Заглушіть двигун.

Коли водій «Гамві» вилазить із бездоріжника, Аманда простягає руку до центральної консолі й вимикає запалювання.

Я вказую на Даніелу, яка, хитаючись, стоїть на ґанку.

— Моя дружина дуже хвора. Нагорі лежить мій мертвий син.

Водій дивиться крізь маску на фасад особняка.

— Ви правильно вивісили кольори. Коли буде проїжджати служба...

— Їй потрібна медична допомога просто зараз.

— Це ваша машина?

— Так.

— Куди ви збираєтесь їхати?

— Я хочу відвезти дружину туди, де їй можуть допомогти. Тут є десь поблизу якісь лікарні чи...

— Чекайте тут.

— Будь ласка.

— Чекайте.

Водій ступає на тротуар і піднімається сходами туди, де тепер на найвищій сходинці, спершись на поручень, сидить Даніела.

Він стає перед нею навколішки, і хоч я чую його голос, слів я не розбираю.

Жінка з автоматом контролює мене й Аманду.

На протилежному боці вулиці в якомусь вікні я помічаю мерехтливе світло. Це хтось із наших сусідів виглядає, щоб подивитись на те, що там діється перед моїм будинком.

Водій повертається і каже:

— Послухайте, ЦКЗ уже два тижні як переповнений, везти її туди немає жодного сенсу. Раз із очей пішла кров, то кінець близько. Не знаю, як ви, а я б хотів померти у власному ліжку, а не на розкладачці в наметі ФЕМА, вщерть набитому мертвими і людей при смерті.

Він гукає через плече:

— Надю, будь-ласка, захопи для цього чоловіка кілька автоін’єкторів. І маску заодно.

— Майку, — озивається вона.

— Чорт, просто візьми й зроби це.

Надя відчиняє дверцята багажника «Гамві».

— Значить, вона помре?

— Мені дуже шкода.

— Скільки в неї часу?

— Я здивуюсь, якщо вона дотягне до ранку.

Даніела стогне в темряві позаду мене.

Надя повертається, тицяє мені в руку п’ять автоін’єкторів і маску для обличчя.

Водій каже:

— Маску носіть увесь час, і я знаю, що це важко, але постарайтеся не доторкатися до дружини.

— А що це за препарат?

— Морфій. Якщо ви зразу дасте їй усі п’ять, вона просто згасне. Я б не чекав. Останні вісім годин наймерзотніші.

— У неї немає шансів?

— Ні.

— А де ліки?

— Їх не встигнуть зробити, щоб врятувати місто.

— То вони просто залишають людей помирати у своїх будинках?

Він дивиться на мене крізь свій захисний лицьовий щиток.

Цей щиток тонований.

Я навіть не бачу його очей.

— Якщо ви спробуєте втекти й натрапите не на той блокпост, вони вас уб’ють. Особливо вночі.

Він повертається і йде геть.

Я дивлюсь, як вони знову залазять у «Гамві», заводять двигун і виїжджають з кварталу.

Сонце сховалося за обрієм.

На вулиці темніє.

— Нам треба негайно їхати, — каже Аманда.

— Дай мені секунду.

— Вона заразна.

— Я знаю.

— Джейсоне...

— Там нагорі моя дружина.

— Ні, це одна з версій твоєї дружини, і якщо ти підхопиш те, що в неї, то ти ніколи більше не побачиш свою справжню дружину.

Я надіваю маску й піднімаюся на ґанок перед входом.

Даніела дивиться, як я наближаюсь.

Її спотворене обличчя жахає мене.

Вона всю себе заблювала кров’ю і чорною жовчю.

— Вони не заберуть мене? — питає вона.

Я хитаю головою.

Мені хочеться обійняти й заспокоїти її.

Мені хочеться втекти від неї.

— Все нормально, — каже вона. — Тобі не треба вдавати, що все буде добре. Я готова.

— Вони дали мені ось це, — кажу я і кладу автоін’єктори.

— Що це?

— Спосіб усе закінчити.

— Я бачила, як ти помирав у своєму ліжку, — каже вона. — Я бачила, як мій син помирав у своєму. Я навіть не хочу повертатися в той будинок. Я навіть уявити собі не могла, що моє життя буде таким.

— Твоє життя не було таким. Воно тільки так закінчилось. Твоє життя було прекрасне.

Свічка випадає в неї з рук і гасне на бетоні, від ґноту піднімається димок.

— Якщо я дам тобі їх усі зразу, то все скінчиться, — кажу я. — Ти цього хочеш?

Вона киває, криваві сльози течуть по її щоках.

Я знімаю ліловий ковпачок із одного автоін’єктора, приставляю його одним кінцем до її стегна й натискаю кнопку на протилежному кінці.

Даніела ледь здригається, коли пружина подає голку, по якій доза морфіну впорскується в її тіло.

Я підготував інші чотири і один по одному швидко їх застосував.

Ефект настав майже миттєво.

Вона сповзає по перилах і валиться на спину, коли наркотик діє, її чорні очі скліють.

— Тепер краще? — питаю.

Вона майже всміхається, потім каже, і її слова тужавіють:

— Я знаю, це в мене галюцинації, але ти — мій ангел. Ти повернувся до мене. Я так боялася помирати сама в цьому будинку.

Темрява густішає.

Перша зірка з’являється в зловісних чорних небесах над Чикаго.

— Мені щось таке... мариться, — каже вона.

Я думаю про всі ті вечори, коли ми сиділи отут на ґанку. Пили вино. Сміялися. Перекидалися жартами із сусідами, котрі проходили повз нас, коли вуличні ліхтарі починали підморгувати вздовж усієї вулиці.

У цей момент мій світ здається таким безпечним і чудовим. Тепер я розумію — я сприймав увесь той затишок, як щось звичайне. Мій світ був такий чудовий, і як же легко, виявляється, в будь-який спосіб, котрих існує доволі, обернути його на прах.

— Мені так хочеться, щоб ти доторкнувся до мене, Джейсоне, — каже Даніела.

Її голос хрипне й ламається, перетворюється майже на шепіт.

Її очі заплющуються.

Кожен цикл її дихання подовжується на одну-дві секунди.

Аж поки вона зовсім не перестає дихати.

Я не хочу, щоб вона отак тут лежала, але знаю, що не повинен до неї торкатися.

Підводжуся, іду до дверей і заходжу всередину. Будинок мовчазний і темний, присутність смерті чіпляється до моєї шкіри.

Я минаю освітлені свічками стіни їдальні, проходжу через кухню і зазираю в кабінет. Дерев’яна підлога скрипить під ногами, і це єдиний звук у будинку.

Перед сходами нагору я зупиняюся і вдивляюся в темряву другого поверху, де у своєму ліжку лежить і розкладається мій син.

Я відчуваю, як мені хочеться піднятися нагору, наче непереборно затягує в чорну діру.

Але я опираюся.

Я хапаю ковдру, накинуту на диван, виношу надвір і накриваю нею тіло Даніели.

Потім зачиняю двері свого будинку, спускаюся сходами й іду геть, подалі від цього жаху.

Я сідаю в машину, заводжу двигун.

Дивлюся на Аманду.

— Дякую, що не кинула мене.

— А треба було.

Я від’їжджаю.

Якісь райони міста освітлені.

А інші затоплені пітьмою.

Мої очі повні сліз.

Я майже не бачу, куди їду.

— Джейсоне, це не твій світ. Це була не твоя дружина, — каже Аманда. Ти все ще можеш дістатися додому і знайти їх.

Розумом я осягаю, що так воно і є, але на рівні емоцій у мене просто їде дах.

Я запрограмований любити й захищати цю жінку.

Ми проїжджаємо Бактаун.

Здалеку видно, як над усім містом у небо здіймаються багатометрові стовпи полум’я.

Федеральна траса темна й порожня.

Аманда простягає руку і знімає маску з мого обличчя.

Запах смерті, що витав усередині мого будинку, засів у носі.

Я не можу його позбутися.

Я все думаю про Даніелу, як вона, мертва, лежить під ковдрою на нашому ґанку.

Коли ми добираємося до західної частини центру, я визираю з вікна.

На тлі зірок досить чітко вимальовуються обриси хмарочосів.

Вони чорні, неживі.

— Джейсоне?

— Що?

— За нами їде якась машина.

Я дивлюся в дзеркало заднього виду.

Без світла фар вона виглядає, як привид, що нависає над моїм бампером.

Раптово вмикаються і засліплюють фари дальнього світла й червоно-синя «блимавка», заливаючи кабіну яскравими світловими плямами.

Позаду нас лунає голос, підсилений мегафоном: «З’їдьте на узбіччя!»

Паніка наростає.

Нам нічим захищатися.

На цьому шматку лайна ми нікого не зможемо обігнати.

Я знімаю ногу з педалі газу й дивлюся, як стрілка спідометра повзе проти годинникової стрілки.

Аманда питає:

— Ти зупиняєшся?

— Так.

— Чому?

Я трохи збавляю швидкість, натискаючи на педаль гальма, і коли швидкість падає, з’їжджаю на узбіччя й зупиняю машину.

— Джейсоне, — хапає мене за руку Аманда. — Що ти робиш?

У бічне дзеркало мені видно, як чорний бездоріжник зупиняється за нами.

«Вимкніть двигун і викиньте ключі у вікно».

— Джейсоне!

— Просто довірся мені.

«Це останнє попередження. Вимкніть двигун і викиньте ключі у вікно. При спробі втекти буде відкрито вогонь на ураження».

Позаду, за кілометр чи далі, з’являється більше фар.

Вимикаю двигун і вимикаю все світло. Потім опускаю вікно на кілька сантиметрів, висуваю руку і вдаю, що викидаю ключі.

Дверцята з боку водія на бездоріжнику відчиняються і звідти вилазить чоловік у протигазі зі зброєю напоготові.

Я знову заводжу двигун, врубаю все світло і вдавлюю педаль газу в підлогу.

Крізь гуркіт двигуна чую звук пострілу.

У лобовому склі з’являється дірка від кулі.

Потім ще одна.

Наступна вціляє у відсік для касет.

Озираюсь і бачу бездоріжник на узбіччі вже за сотню метрів.

Стрілка спідометра вказує на дев’яносто п’ять і повзе вище.

— Як далеко ми від нашого з’їзду?

— Два-три кілометри.

— За нами їх ціла купа.

— Я їх бачу.

— Джейсоне, якщо вони нас схоплять...

— Я знаю.

Зараз ми їдемо на швидкості, трохи вищій ста сорока, двигун надривається, утримуючи її, оберти повзуть у червону зону.

Ми пролітаємо вказівник, що наш з’їзд за півкілометра попереду праворуч.

На цій швидкості ми будемо там за кілька секунд.

На з’їзд я виїжджаю на швидкості сто двадцять і різко гальмую.

Ми обоє не пристебнуті.

Інерція кидає Аманду на бардачок, а мене — на кермо.

У кінці рампи я роблю жорсткий лівий поворот на знак «стоп» — вереск шин, запах горілої гуми. Аманду жбурляє на двері з її боку, а мене мало не кидає на її сидіння.

Коли я минаю шляхопровід, на федеральній трасі помічаю п’ять «блимавок», найближчий бездоріжник тепер летить до виїзної рампи в супроводі двох «Humvees».

Ми мчимо порожніми вулицями Південного Чикаго.

Аманда нахиляється вперед і виглядає в лобове скло.

— Що там? — питаю.

Вона вдивляється в небо.

— Я бачу там вогні.

— Схоже на вертоліт?

— Атож.

Я мчу порожніми перехрестями, повз зачинену станцію метро, потім ми виїжджаємо з гетто, женемо вздовж закинутих складів і депо.

На задвірки міста.

— Вони наближаються, — каже Аманда.

Стукіт у кузов машини.

Потім ще три черги, одна за одною, наче хтось грюкає молотком по металу.

— Це автомат.

— Лягай на підлогу.

Я чую, як наближається хор сирен.

Цей застарілий седан не годиться для того, що на нього чекає.

Ще дві черги продірявлюють заднє вікно й лобове скло.

Одна куля потрапляє в спинку Амандового сидіння.

Через зрешечене кулями скло прямо перед собою я бачу озеро.

— Тримайся, ми майже на місці, — наказую я.

Різко повертаю праворуч на Пуласкі-драйв, і коли у дверцята заднього пасажира поціляють три кулі, вирубаю світло.

Перші кілька секунд, коли я кермую без фар, здається, що ми летимо крізь цілковиту пітьму.

Але потім очі пристосовуються.

Попереду видніється тротуар, чорні силуети споруд навколо.

Тут так темно, як у селі.

Я приймаю ногу з педалі газу, але на гальма не натискаю.

Озирнувшись, бачу, як два бездоріжники різко звертають на Пуласкі-драйв.

Далі я розрізняю два знайомих димарі, які впираються у зоряне небо.

Наша швидкість близько тридцяти кілометрів за годину, і хоча ті бездоріжники швидко нас наздоганяють, я не думаю, що їхні фари дальнього світла можуть до нас дістати.

Я бачу паркан.

Наша швидкість і далі знижується.

Я кермую через дорогу, і решітка радіатора врізається в замкнені ворота, розчиняючи їх.

Ми поволі вкочуємося на стоянку, і, лавіруючи між поваленими ліхтарними стовпами, я озираюся на дорогу.

Сирени гучнішають.

Три бездоріжники проносяться повз ворота, за ними — два «Гамві» із кулеметами на дахах.

Я вимикаю двигун.

У цій новій тиші я чую, як слабшає звук сирен.

Аманда піднімається з підлоги, поки я дістаю наш рюкзак із заднього сидіння.

Грюкіт дверцят нашої машини відбивається від цегляної будівлі, що височіє прямо перед нами.

Ми прямуємо до розваленої споруди із залишком оригінальної вивіски: «...КАЗЬКА ЕЛЕКТРОСТ...».

Над головою деренчить вертоліт, нишпорячи яскравим прожектором по стоянці.

Ревіння двигуна дедалі наближається.

Чорний бездоріжник боком вилітає на Пуласкі-драйв.

Засліплює нас фарами.

Ми біжимо до будинку, а чоловічий голос, посилений мегафоном, наказує нам зупинитись.

Я пролізаю в дірку в цегляному фасаді, подаю руку Аманді.

Суцільна пітьма.

Ривком розстібаю рюкзак, швидко намацую ліхтар.

Світло вихоплює з темряви розвалений головний офіс, і вигляд цього місця в темряві повертає мене назад у ту ніч із Джейсоном-2, коли він під прицілом приволік мене голого в якусь із версій цього будинку.

Ми виходимо з першої кімнати, пронизуючи темряву ліхтарем.

Ідемо коридором.

Швидше, ще швидше.

Під ногами кришиться розбита підлога.

Піт стікає по обличчю, виїдає очі.

Серце колотиться так, що аж боляче ребрам.

Мені нічим дихати.

Позаду чути голоси.

Я озираюся, бачу лазерні промені, які чикрижать темряву, плями зеленого світла, мабуть, від приладів нічного бачення.

Я чую, як крізь стіни просочуються радіошуми, приглушені голоси, ротори вертольота.

Коридор пронизують автоматні черги, і ми притискаємося до підлоги, пережидаючи стрілянину.

Звівшись на ноги, біжимо вперед іще швидше.

На перехресті я звертаю в інший коридор, сподіваючись, що це правильний шлях, бо в такій темряві ні в чому не можна бути впевненим.

Нарешті ми вибігаємо на металеву платформу відкритих сходів, які ведуть униз у генераторний зал.

Спускаємося.

Наші переслідувачі настільки близько, що я навіть добре розрізняю три окремі голоси, які лунають коридором.

Два чоловічих і один жіночий.

Я стрибаю з останньої сходинки, Аманда — слідом за мною, і тут на сходах угорі гупають важкі кроки.

Дві червоні точки перехрещують мені шлях.

Я трохи звертаю і біжу далі прямо в темряву, туди, де мусить бути куб.

Дві постаті в костюмах хімзахисту зістрибують з останніх сходинок і біжать до нас, над нами свистять кулі.

Куб видніється попереду метрів за п’ятнадцять. Двері відчинені й металева поверхня м’яко розсіває світло нашого ліхтаря.

Постріл.

Я чую, як щось продзижчало біля правого вуха, наче джміль.

Куля вдаряє в двері, викрешуючи іскри.

Мені обпікає вухо.

Чоловік позаду нас кричить:

— Вам нікуди тікати!

Аманда першою застрибує в куб.

Потім я ступаю на поріг, повертаюсь, проштовхуюсь плечем уперед у двері.

Солдати вже метрів за шість від нас, так близько, що мені чути, як вони важко дихають у своїх протигазах.

Вони відкривають вогонь, і сліпучі спалахи пострілів та дзенькіт куль об металеву обшивку куба — це останнє, що я бачу і чую в цьому жахливому світі.

Ми негайно вколюємо препарат і починаємо йти коридором.

Через якийсь час Аманда вже хоче зупинитися, але я не можу.

Мені треба рухатися.

Я йду цілу годину.

Упродовж повного циклу дії препарату.

З мого вуха хлище кров, заливаючи весь мій одяг.

Аж поки коридор знову не складається в один куб.

Я скидаю рюкзак.

Холодний.

Укритий засохлим потом.

Аманда стоїть посеред куба, її спідниця брудна й порвана, светр зовсім роздерся після нашої біганини по отій закинутій електростанції.

Коли вона ставить ліхтар на підлогу, щось у мені відм’якає.

Сила, напруження, лють, страх.

Усе схлинуло, як вода, раптовим потоком сліз і судомних ридань.

Аманда вимикає ліхтар.

Я скулююся під холодною стіною, а вона пригортає мене й кладе мою голову собі на коліна.

Запускає пальці в моє волосся.

ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 40

До тями я приходжу в цілковитій темряві, лежачи на боку на долівці куба, спиною до стіни. Аманда міцно притулилась до мене, ми лежимо в одній позі, її голова покоїться на згині моєї руки.

Я голодний і хочу пити.

Цікаво, скільки я проспав.

Принаймні з вуха вже не тече кров.

Хоч-не-хоч, а мусимо визнати реальність нашої безпорадності.

Крім нас самих, цей куб — наш єдиний незмінний атрибут.

Зовсім крихітний кораблик посеред безміру океану.

Наш притулок.

Наша в’язниця.

Наш дім.

Я обережно вивільняюся.

Знімаю толстовку, згортаю її в подобу подушки й підсуваю під Амандину голову.

Вона ворушиться, але не прокидається.

Я навпомацки пробираюся до дверей, знаючи, що не маю права ризикувати й «зривати печатку». Але я мушу знати, що там назовні. На мене навалюється клаустрофобія куба.

Повертаю ручку, повільно відчиняю двері.

Перше відчуття: запах хвойного лісу.

Сонячні промені косо падають у густий сосновий ліс.

Зовсім близько непорушно стоїть олень, дивиться на куб темними, вологими очима.

Я виходжу з куба, і олень беззвучно зникає в лісі.

У лісі на диво тихо.

Унизу над хвойною підстилкою висить туман.

Я трохи відходжу від куба й сідаю на клаптик землі, під прямими променями ранкового сонця, які теплом і світлом лоскочуть мені обличчя.

Легкий вітерець хитає верхівки дерев.

Вітер приносить запах деревного диму.

Від вогнища?

З димаря?

Цікаво, хто тут живе?

Що собою являє цей світ?

Я чую кроки.

Озираюсь і бачу, що до мене між деревами йде Аманда, і відчуваю докори сумління — з моєї вини її мало не вбили в тому останньому світі. Вона тут не тільки через мене. Вона тут тому, що врятувала мене. Бо вона повелася сміливо й ризиковано.

Вона сідає біля мене й підставляє обличчя сонцю.

— Як тобі спалося? — питає вона.

— Погано. Жахливо залежав шию. А як тобі?

— Усе тіло ниє.

Вона нахиляється ближче й оглядає моє вухо.

— Щось страшне?

— Ні, куля просто відірвала шматочок мочки. Я промию рану.

Вона дає мені літр води, яку ми набрали в тому футуристичному Чикаго, і я роблю величезний ковток, і хочу, Щоб він ніколи не кінчався.

— З тобою все гаразд? — питає вона.

— Я все думаю про неї. Як вона лежить мертва на нашому ґанку. А Чарлі нагорі, у своєму ліжку. Ми такі пропащі.

— Я розумію, що це важко, — каже Аманда, — але питання, над яким ти повинен подумати, — над яким ми обоє повинні подумати — чому ти привів нас саме в той світ?

— Усе, що я написав, це: «Я хочу додому».

— Так і є. Саме це ти написав, але через двері ти проніс багаж.

— Про що ти?

— Хіба це не очевидно?

— Очевидно, що ні.

— Свій найбільший страх.

— Хіба в усіх не те саме?

— Можливо, але це настільки твоє, що я дивуюсь, як ти цього не розумієш.

— Що значить «настільки моє»?

— Не просто втратити свою сім’ю, а втратити її через хворобу. Так само, як ти втратив маму, коли тобі було вісім років.

Я дивлюся на Аманду.

— Звідки ти знаєш?

— А як ти думаєш?

Точно. Вона ж була психотерапевтом Джейсона-2.

Вона веде далі:

— Він бачив, як помирала його мати, і це вплинуло на все його подальше життя. Це зіграло вирішальну роль у тому, що він так і не одружився, що в нього не було дітей. Ось чому він цілковито віддавався роботі.

Мене це не дивує. Були моменти, на самому початку, коли я вирішував піти від Даніели. Не тому, що я не кохав її, а тому, що десь підсвідомо я боявся втратити її. І той самий страх я відчув знову, коли довідався, що вона була вагітна Чарлі.

— То чому ж я вибираю такий світ?

— А чому люди одружуються на копіях своїх владних матерів? Або батьків-гуляк? Щоб мати шанс виправити старі помилки. Владнати в дорослому віці те, що завдало болю в дитинстві. Може, зовні це не має сенсу, але підсвідомість живе своїм життям. Мені спало на думку, що світ добре показав нам, як працює куб.

Я повертаю їй воду й кажу:

— Сорок.

— Що сорок?

— Сорок ампул залишилось. Половина — твої. Кожен отримує двадцять шансів, щоб усе виправити. Що ти хочеш робити?

— Не знаю. Наразі я знаю тільки одне: я не хочу повертатися у свій світ.

— Отже, ти хочеш, щоб ми залишилися разом, чи це «прощавай»?

— Не знаю, як ти, а я думаю, що ми ще потрібні одне одному. Я сподіваюся, що, можливо, мені вдасться допомогти тобі повернутися додому.

Я спираюся спиною об стовбур сосни, записник лежить на моїх колінах, у думках — хаос.

Яке дивне рішення — придумати реальний світ, користуючись лише словами, намірами й бажаннями.

Це незбагненний парадокс — я маю цілковитий контроль, але тільки в тих межах, в яких я контролюю себе самого.

Свої емоції.

Своє внутрішнє сум’яття.

Таємничі двигуни, які мною керують.

Якщо світів безліч, то як мені знайти той єдиний, саме мій?

Я дивлюся на сторінку, а потім починаю записувати найдрібніші деталі мого Чикаго, все, що тільки можу згадати. Я малюю своє життя словами.

Щебетання дітей у моєму кварталі, коли вони зграйкою біжать до школи, їхні голоси схожі на потік, який тече по камінцях, — такі ж високі й дзвінкі.

Графіті на вицвілій білій цеглі будинку за три квартали від мого дому, настільки майстерно зроблене, що ні в кого не піднялась рука його замалювати.

Я згадую всякі особливості свого дому.

Четверта сходинка на сходах, яка завжди скрипить.

Ванна на першому поверсі, де тече кран.

Аромат, який наповнює кухню, коли із самого ранку там починає варитися кава.

Усі ці крихітні, наче й незначні деталі, на яких і тримається мій світ.