Темна матерія

Розділ третій

Ми мчимо на північ порожньою федеральною трасою, обрій невпинно насувається. З кожним кілометром я відчуваю, як до мене поступово повертається здоровий глузд, бо мене зігріває сама думка про те, що скоро я буду дома.

Даніела допоможе мені розібратися в усьому, що відбувається.

Таксист припарковується через дорогу від мого особняка, і я плачу йому обіцяну решту.

Я поспішно переходжу через вулицю, швидко піднімаюся сходами, витягаю з кишені ключі, а це зовсім не мої ключі. Я намагаюся знайти потрібний ключ, який би підійшов до замка у дверях, і розумію, що двері не мої. Ні, це мої двері. Моя вулиця. Мій номер на поштовій скриньці. Але ручка не така. Деревина дуже вишукана, а петлі такі залізні, готичного штибу, вони б краще пасували якійсь середньовічній таверні.

Я повертаю замок.

Двері прочиняються досередини.

Щось не так.

Зовсім, зовсім не так.

Я переступаю через поріг і заходжу в їдальню.

Це запах не мого дому. Не пахне нічим, тільки пробивається слабенький запах пилюки. Наче тут довго ніхто не жив. Світло не горить. Не просто десь темно, а вимкнене все. До останньої лампи.

Я зачиняю двері й нишпорю по стіні в темряві, аж поки не намацую димер. Люстра, зроблена з оленячих рогів, заливає кімнату теплим світлом над мінімалістським скляним столом, не моїм, і над стільцями, також не моїми.

Я гукаю:

— Привіт!

В будинку дуже тихо.

Мерзотно тихо.

У мене дома на каміні за обіднім столом є велика репортажна фотографія, де ми з Даніелою і Чарлі стоїмо на оглядовому майданчику в Національному парку Єллоустоун.

У цьому будинку є чорно-біле з глибоким контрастом фото цього ж таки каньйону. Зроблене набагато майстерніше, тільки нікого з нас на ньому немає.

Я заходжу на кухню. При моїй появі датчик вмикає підсвітку.

Це чудово.

Дорого.

І бездушно.

У мене дома на нашому білому холодильнику магнітиками прикріплена робота Чарлі-першокласника (зроблена з макаронів). Я завжди усміхаюся, коли дивлюся на неї. А в цій кухні на сталевому фасаді холодильника «Gaggenau» нема жодної плямочки.

— Даніело!

Навіть луна від мого голосу тут звучить інакше.

— Чарлі!

Тут менше речей, відлуння сильніше.

Я проходжу через вітальню і бачу, що мій старий програвач тулиться до найсучаснішої аудіосистеми, а моя колекція джазового вінілу любовно розставлена в алфавітному порядку на зроблених на замовлення вбудованих полицях.

Я піднімаюся сходами на другий поверх.

У коридорі темно, вимикача немає на звичному місці, та це байдуже. Майже вся система освітлення працює на датчиках руху, а наді мною ще й мерехтить підсвітка.

Це не моя дерев’яна підлога. Вона краща, дошки ширші й трохи грубіші.

Між передпокоєм і вітальнею триптих із зображенням моєї сім’ї у Вісконсин Деллс замінений на ескіз пірса на березі озера Мічиган. Вугільним олівцем на пергаменті. В око впадає підпис художника в правому нижньому кутку — Даніела Варгас.

Я заходжу в наступну кімнату ліворуч.

У кімнату мого сина.

Тільки це не вона. Не видно його сюрреалістичних малюнків. Ні ліжка, ні постерів манга, ні стола з горою зошитів і підручників на ньому, ні лава-лампи, ні рюкзака, ні одягу, розкиданого по підлозі.

Натомість — монітор на широкому столі з книжками й аркушами паперу.

Шокований, доходжу до кінця коридору. Штовхаю матові розсувні двері в стінну нішу й заходжу до основної спальні — вона розкішна, холодна, і, як усе в цьому особняку, не моя.

Стіни прикрашені ще кількома ескізами, зробленими вугільним олівцем на пергаменті, у тому ж стилі, що й той, у вітальні. Але центральне місце в кімнаті займає скляна вітрина, вмонтована в підставку з деревини акації. Зісподу театрально б’ють промені світла, висвітлюючи свідоцтво у м’якій шкіряній папці, котра спирається на оббитий оксамитом стовпчик, а з нього звисає тоненький ланцюжок із золотою монетою, на якій викарбувано портрет Джуліана Павії.

У сертифікаті сказано:

Я сідаю на край ліжка.

Щось мені недобре.

Щось мені зовсім погано.

Мій дім повинен бути моїм притулком, місцем безпеки й затишку, де мене оточує сім’я. А він навіть не мій.

Мій шлунок бунтує.

Я мчу в чужу ванну, ривком піднімаю сидіння унітазу й випорожнюю свої нутрощі в незайману чашу.

Я вмираю від спраги.

Я відкручую кран і підставляю рот під струмінь води.

Обливаю водою обличчя.

Плентаюся назад у спальню.

Десь подівся мій мобільник, але на приліжковому столику є стаціонарний телефон.

Я ніколи не набирав номер мобільного телефону Даніели, тому якийсь час доводиться згадувати. Нарешті це мені вдається.

Чотири гудки.

Відповідає чоловічий голос, низький, сонний.

— Алло?

— Де Даніела?

— Мабуть, ви помилились.

Я називаю номер Даніели, і він каже:

— Так, це той номер, по якому ви подзвонили, але це мій номер.

— Як це може бути?

Розмова уривається.

Я знову набираю її номер. Цього разу він відповідає після першого гудка.

— Третя ранку. Не дзвони мені більше, козел.

Моя третя спроба натрапляє на голосову пошту того чоловіка. Я не залишаю повідомлення.

Встаю з ліжка, повертаюсь у ванну, роздивляюся себе в дзеркалі над раковиною.

Моє обличчя в синцях, подряпане, закривавлене, заляпане грязюкою. Я заріс, у мене червоні очі, але це все ще я.

Хвиля виснаження нокаутує мене.

Коліна підгинаються, але я міцно тримаюся за стільницю.

І тут, внизу, на першому поверсі — якийсь шум.

Наче тихенько причинили двері.

Я випрямляюся.

Стережися.

Знову повертаюсь у спальню, тихенько підходжу до дверей і виглядаю в коридор.

Я чую шепіт.

Радіоперешкоди в портативному приймачі.

Лункий скрип дерев’яної сходинки під чиєюсь ногою.

Голоси стають чіткішими, відбиваються луною від стін прогону, заповнюють увесь коридор.

Тепер я бачу на стінах їхні тіні, які випереджають їх на сходах, мов привиди.

Я тихенько ступаю в коридор і чую, як зі сходів лунає чоловічий голос — спокійний, виважений — голос Лейтона:

— Джейсоне?

П’ять кроків, і я у ванній у кінці коридору.

— Ми тут не для того, щоб завдати тобі болю.

Тепер їхні кроки вже в коридорі.

Ступають повільно, розмірено.

— Я знаю, що ти збентежений і дезорієнтований. Шкода, що ти нічого не розповів у лабораторії. Я не уявляв, наскільки згубно це на тебе вплинуло. Вибач, що я це проґавив.

Я обережно зачиняю за собою двері й повертаю замок.

— Ми просто проведемо тебе, щоб ти не наробив шкоди собі, чи ще комусь.

Ця ванна вдвічі більша за мене. Тут є душова кабінка з гранітними стінами і мармурова стільниця з двома раковинами. Напроти унітазу я бачу те, що шукаю: велика полиця, вбудована в стіну з люком, який відчиняється в спускну шахту для брудної білизни.

— Джейсоне.

Крізь двері ванної я чую потріскування радіо.

— Джейсоне. Будь ласка, поговори зі мною. — Несподівано в його голосі чується розчарування. — Ми всі із шкури пнулися, працюючи на результат цієї ночі. Та виходь уже! Це вже просто якесь божевілля!

Якось одного недільного дощового дня, коли Чарлі було дев’ять чи десять років, ми з ним гралися в спелеологів. Я спускав його в шахту для білизни знову й знову, наче це був вхід у печеру. У нього навіть був маленький рюкзачок, а на голові — імпровізований налобний ліхтар, який ми зробили з кишенькового ліхтарика.

Я відчиняю люк, видираюся на полицю.

Лейтон командує:

— Беремо спальню.

Тупотіння в коридорі.

Здається, шахта вузька. Мабуть, занадто вузька.

Я чую, як смикаються двері ванної, клацає ручка, а потім жіночий голос вигукує:

— Гей, а тут зачинено.

Я зазираю в шахту.

Цілковита темрява.

Двері ванної досить товсті, після перших спроб зламати їх вони тільки потріскаються.

Я, мабуть, не влізу в цю штуку. Але коли вони навалюються на двері вдруге, й ті зриваються з петель і з гуркотом падають на плитку, я розумію, що інших варіантів у мене немає.

Вони вдираються до ванної і на якусь мить я ловлю віддзеркалення в люстрі Лейтона Венса й одного з тих консультантів з безпеки, що були в лабораторії, в руках у якого видніється електрошокер.

На півсекунди ми з Лейтоном зустрічаємось очима в люстрі, і ось уже той чоловік із електрошокером розвертається і піднімає свою зброю.

Я складаю руки на грудях і ввіряюся шахті.

Крик у ванній віддаляється, а я з розгону гепаюсь у порожній кошик для брудної білизни, пластмаса з тріском розламується, і я відлітаю в проміжок між пральною машиною і сушаркою.

Їхні кроки вже поряд, гупають сходами.

Гострий біль прошиває мою праву ногу. Я підхоплююсь і кидаюсь до французьких скляних дверей, які виходять на задній двір особняка.

Латунні ручки зачинені.

Кроки наближаються, голоси гучнішають, рація пищить, коли команди пересилюють тріск.

Я повертаю ручки, розчахую двері й мчу по настилу із секвої через гриль-альтанку, кращу, ніж у мене, й повз сауну, якої в мене ніколи не було.

Униз сходами на задній двір, повз розарій.

Я смикаю двері гаража, але вони замкнені.

В будинку метушня, усе світло увімкнене. Чоловік із п’ять гасають по першому поверху, шукаючи мене, кричать один на одного.

Задній двір оточений парканом заввишки два з половиною метри, і коли я відсуваю засув на хвіртці, хтось вибігає на настил, вигукуючи моє ім’я.

Провулок порожній, та я не зупиняюся, щоб вирішити, куди саме звернути.

Я просто біжу.

На наступній вулиці озираюсь і бачу, як дві постаті женуться за мною.

Десь поблизу вмикають автомобільний двигун, вищать шини, вибираючись на дорогу.

Я звертаю ліворуч і мчу до наступного провулка.

Майже всі двори обнесені високими парканами, але п’ятий за ними обгороджений якоюсь невисокою, по пояс, огорожею із кованого металу. Бездоріжник розвертається, і влітає в цей провулок.

Я кидаюсь до низької огорожі.

У мене немає сил перестрибувати її, я мішком перевалююсь через металеві гостряки й падаю у двір. Повзу по траві до якогось крихітного сарайчика за гаражем, на дверях якого не видно висячого замка.

Двері зі скрипом відчиняються, і я ледве встигаю пірнути всередину, як хтось уже біжить через двір.

Я причиняю двері, щоб ніхто не почув мого хекання.

Ніяк не можу віддихатись.

У сарайчику — непроглядна пітьма, пахне бензином, залежаною травою. Мої груди впираються у двері.

З підборіддя капає піт.

Здираю з обличчя густу павутину.

У темряві намацую фанерні стіни, пальці натрапляють на якісь інструменти — секатор, пилка, граблі, ось лезо сокири.

Знімаю сокиру зі стіни, берусь за топорище, проводжу пальцями по лезу. Не бачу нічого, але пальці відчувають, що сокиру давно не гострили — глибокі щербини, крайки леза нема взагалі.

Моргаючи від пекучого поту, обережно відхиляю Двері.

Ані шелесне.

Я легенько штовхаю їх ще на кілька сантиметрів, щоб роздивитися, що там у дворі.

Він порожній.

У цю коротку мить тиші та спокою я чую підказку принципу леза Окками — за наявності інших рівнозначних пояснень, найпростіше й буде найправильнішим. То чи підходить сюди пояснення, що якась секретна, експериментальна група накачала мене наркотиками й викрала з метою маніпулювання свідомістю чи ще хто-його-зна-для-чого? Навряд. Навіщо тоді промивати мені мізки й переконувати мене, що мій будинок — це не мій будинок, або за кілька годин подіти кудись мою сім’ю і випатрати мій будинок так, щоб я взагалі нічого не впізнав?

Чи, може, все набагато простіше: у мене пухлина в головному мозку, і це вона перевернула мій звичний світ догори ногами?

Упродовж місяців і років вона тихенько собі росла в моєму черепі, а тепер порушує мої пізнавальні процеси й спотворює сприйняття реальності.

Ця думка наче вирок причавлює мене своєю непохитністю й переконливістю.

Що ще могло так швидко і з такою руйнівною силою збити мене з ніг?

Що ще могло примусити мене за якихось кілька годин розірвати зв’язок із самим собою настільки, що тепер я сумніваюся в усьому, в чому, як мені здавалось, я був цілковито впевнений?

Я чекаю.

І чекаю.

І чекаю.

Нарешті я ступаю крок назовні, стою в траві.

Ні голосів.

Ні кроків.

Ні тіней.

Ні ревища автомобілів.

Ніч знову жива й реальна.

І тепер я знаю, куди мені йти.

Чиказька «Лікарня милосердя» за десять кварталів од мого будинку, і о 4:05 ранку я, шкандибаючи, заходжу в його приймальне відділення, залите різким світлом.

Я ненавиджу лікарні.

Я бачив, як в одній з них помирала моя мати.

Чарлі провів перші тижні свого життя у відділенні інтенсивної терапії новонароджених.

Передпокій майже порожній. Крім мене тут ще будівельник нічної зміни із закривавленою пов’язкою на руці, і перелякана сім’я з трьох чоловік, батько тримає на руках немовля, у нього червоне личко й воно весь час плаче.

Жінка за стійкою реєстрації визирає зі своїх паперів, вигляд у неї на диво жвавий, зважаючи на ранню годину. Вона питає з-поза оргскла:

— Чим я можу вам допомогти?

Я не придумав заздалегідь, що мені казати, навіть як почати розмову про свої проблеми.

Я не відповідаю одразу й вона питає:

— Ви потрапили в аварію?

— Ні.

— У вас усе обличчя в ранах.

— Я погано почуваюся.

— Що ви маєте на увазі?

— Мені треба з кимось поговорити.

— Ви бездомний?

— Ні.

— Де ваша сім’я?

— Я не знаю.

Вона швидким професійним поглядом оглядає мене з голови до ніг.

— Як ваше ім’я, сер?

— Джейсон.

— Хвилиночку.

Вона підводиться зі свого місця і зникає за рогом. Секунд через тридцять чується якесь дзижчання, у дверях біля її віконця клацає замок і вони відчиняються. Медсестра усміхається.

— Підійдіть сюди.

Вона веде мене в оглядову кімнату.

— Зараз до вас прийдуть.

Коли за нею зачиняються двері, я сідаю на кушетку й мружуся від сяйва ламп. Ще ніколи в житті я так не втомлювався.

Я клюю носом.

Випрямляюся.

Я мало не заснув сидячи.

Двері відчиняються.

Заходить огрядний молодий лікар із папкою-планшетом у руках. Його супроводжує інша медсестра — фарбована блондинка в синій формі. У неї на обличчі каменем висить вираз «виснаження о четвертій ранку».

— Ви — Джейсон? — питає лікар, не подаючи руки й навіть не намагаючись змінити на обличчі виразу байдужості після нічного чергування.

Я киваю.

— Прізвище?

Я вагаюся, чи називати йому своє повне ім’я, та може, це на мене так діє пухлина, або в мене щось не так із головою.

— Дессен.

Я вимовляю його по буквах, коли він заповнює щось схоже на бланк реєстрації.

— Я доктор Рендольф, лікар. Що привело вас у такий час в лікарню швидкої допомоги?

— Мені здається, щось не так з моєю головою. Якась пухлина, чи ще щось.

— Чому ви так вважаєте?

— Все виглядає не так, як треба.

— Так. Чи не могли б ви пояснити детальніше?

— Я... ну, добре, це буде схоже на якесь божевілля. Просто знайте, що я це усвідомлюю.

Він одриває погляд від папки-планшета.

— Мій будинок — не мій будинок.

— Я не розумію.

— Саме так, як я сказав. Мій будинок — не мій будинок. Моєї сім’ї там немає. Усе набагато... краще. Усе оновлене і...

— Але це все ж ваша адреса?

— Точно.

— Отже, ви стверджуєте, що всередині все інше, а зовні те ж саме? — він говорить так, ніби розмовляє з малою дитиною.

— Так.

— Джейсоне, звідки у вас рани на обличчі? Грязюка на одязі?

— За мною гнались якісь люди.

Не треба б йому це казати, але в мене вже немає сил звертати на це увагу. Мабуть, я справляю враження божевільного.

— Гналися за вами.

— Авжеж.

— Хто саме гнався за вами?

— Я не знаю.

— А ви знаєте, чому вони за вами гналися?

— Бо... це складно пояснити.

Він кидає на мене професійний оцінюючий, ледь вловимий, скептичний погляд, чого не скажеш про медсестру.

— Ви приймали сьогодні ввечері наркотики чи алкоголь? — питає він.

— Трохи вина спочатку, потім віскі, але це було кілька годин тому.

— Знову ж таки, я перепрошую — у мене було дуже довге чергування — чому ви вважаєте, що у вас щось не так із головою?

— Бо останні вісім годин мого життя абсолютно безглузді. Усе наче реальне, але цього просто не може бути.

— У вас були недавно травми голови?

— Ні. Ну, тобто, мені здається, хтось ударив мене ззаду по голові. Туди боляче доторкатися.

— Хто вас ударив?

— Я точно не знаю. Я тепер ні в чому не впевнений.

— Гаразд. Ви приймаєте наркотики? Зараз чи в минулому?

— Пару разів на рік покурюю травичку. Але то було давно.

Лікар повертається до медсестри.

— Я попрошу Барбару, щоб вона взяла трохи крові на аналіз.

Він кладе папку-планшет на стіл, дістає з нагрудної кишені халата ручку-ліхтарик.

— Не заперечуєте, якщо я вас огляну?

— Ні.

Рендольф присувається ближче, аж поки між нашими обличчями залишається кілька сантиметрів, так близько, що мені чути запах поганої кави в його подиху, видно свіжий поріз від бритви на його підборідді. Він світить ліхтариком прямо мені в праве око. На мить у полі мого зору лишається тільки яскрава точка, яка моментально випалює решту світу.

— Джейсоне, а ви самі не могли собі таке зробити?

— У мене немає суїцидальних нахилів.

Ліхтарик світить мені в ліве око.

— У вас раніше були випадки психіатричної госпіталізації?

— Ні.

Він обережно бере моє зап’ястя у свої м’які, прохолодні руки, вимірює частоту пульсу.

— Чим ви заробляєте на життя? — питає він.

— Викладаю в коледжі Лейкмонт.

— Ви одружені?

— Так.

Я інстинктивно намагаюся намацати весільну обручку.

Немає.

Господи.

Медсестра починає закочувати лівий рукав моєї сорочки.

— Як звуть вашу дружину? — питає лікар.

— Даніела.

— Добре ладнаєте?

— Так.

— Вам не здається, що вона хвилюється, де ви? Я думаю, ми мусимо їй зателефонувати.

— Я вже пробував.

— Коли?

— Годину тому, в себе дома. Відповів хтось чужий. Це був не той номер.

— Може, ви неправильно набрали?

— Я знаю номер своєї дружини.

Медсестра питає:

— Ви не боїтеся голок, містере Дессен?

— Ні.

Коли вона стерилізує внутрішній згин мого ліктя, то каже:

— Докторе Рендольф, гляньте.

Вона торкається сліду від голки, коли кілька годин тому Дейтон брав у мене кров на аналіз.

— Коли це сталося? — питає він.

— Я не знаю, — краще не згадувати про лабораторію, з якої я щойно втік, як мені здається.

— Ви не пам’ятаєте, як хтось встромляв голку вам у руку?

— Ні.

Рендольф киває медсестрі, й вона каже:

— Зараз буде трохи боляче.

Він питає:

— Ваш мобільних у вас?

— Я не знаю, де він.

Він бере папку-планшет.

— Назвіть мені ще раз ім’я вашої дружини. І номер телефону. Ми спробуємо додзвонитися до неї.

Поки в пластмасовий флакон набирається моя кров, я по буквах вимовляю ім’я Даніели і диктую номер її телефону й номер нашого домашнього телефону.

— Ви проскануєте мою голову? — питаю. — Подивитесь, що там?

— Обов’язково.

Мені надають окрему палату на восьмому поверсі.

Я вмиваюсь у ванній, скидаю черевики й вкладаюсь у ліжко.

Сон навалюється на мене, але вчений десь у моєму мозку ніяк не вгамується.

Думки безперестанно обертаються в голові.

Гіпотези формулюються і розпадаються на друзки.

Я намагаюся знайти якусь логіку в усіх подіях.

Наразі я не розумію, що реально, а що ні. Я навіть не впевнений, що я одружений.

Хоча ні. Зажди.

Я піднімаю ліву руку й роздивляюсь підмізинний палець.

Обручки немає, але доказ її існування залишився у вигляді слабкої вм’ятини навколо основи пальця. Вона була там. Вона залишила слід. Значить, хтось її забрав.

Я торкаюся цієї вм’ятини, відчуваючи одночасно жах і розраду від того, що вона означає — рештки моєї реальності.

Цікаво...

Що буде, коли цей останній фізичний доказ мого шлюбу щезне?

Коли не буде за що зачепитися?

У небі над Чикаго намічається світанок — похмурий, пурпуровий, затягнутий хмарами — і тоді я провалююся в сон.