Ми мчимо на північ порожньою федеральною трасою, обрій невпинно насувається. З кожним кілометром я відчуваю, як до мене поступово повертається здоровий глузд, бо мене зігріває сама думка про те, що скоро я буду дома.
Даніела допоможе мені розібратися в усьому, що відбувається.
Таксист припарковується через дорогу від мого особняка, і я плачу йому обіцяну решту.
Я поспішно переходжу через вулицю, швидко піднімаюся сходами, витягаю з кишені ключі, а це зовсім не мої ключі. Я намагаюся знайти потрібний ключ, який би підійшов до замка у дверях, і розумію, що двері не мої. Ні, це мої двері. Моя вулиця. Мій номер на поштовій скриньці. Але ручка не така. Деревина дуже вишукана, а петлі такі залізні, готичного штибу, вони б краще пасували якійсь середньовічній таверні.
Я повертаю замок.
Двері прочиняються досередини.
Щось не так.
Зовсім, зовсім не так.
Я переступаю через поріг і заходжу в їдальню.
Це запах не мого дому. Не пахне нічим, тільки пробивається слабенький запах пилюки. Наче тут довго ніхто не жив. Світло не горить. Не просто десь темно, а вимкнене все. До останньої лампи.
Я зачиняю двері й нишпорю по стіні в темряві, аж поки не намацую димер. Люстра, зроблена з оленячих рогів, заливає кімнату теплим світлом над мінімалістським скляним столом, не моїм, і над стільцями, також не моїми.
Я гукаю:
— Привіт!
В будинку дуже тихо.
Мерзотно тихо.
У мене дома на каміні за обіднім столом є велика репортажна фотографія, де ми з Даніелою і Чарлі стоїмо на оглядовому майданчику в Національному парку Єллоустоун.
У цьому будинку є чорно-біле з глибоким контрастом фото цього ж таки каньйону. Зроблене набагато майстерніше, тільки нікого з нас на ньому немає.
Я заходжу на кухню. При моїй появі датчик вмикає підсвітку.
Це чудово.
Дорого.
І бездушно.
У мене дома на нашому білому холодильнику магнітиками прикріплена робота Чарлі-першокласника (зроблена з макаронів). Я завжди усміхаюся, коли дивлюся на неї. А в цій кухні на сталевому фасаді холодильника «Gaggenau» нема жодної плямочки.
— Даніело!
Навіть луна від мого голосу тут звучить інакше.
— Чарлі!
Тут менше речей, відлуння сильніше.
Я проходжу через вітальню і бачу, що мій старий програвач тулиться до найсучаснішої аудіосистеми, а моя колекція джазового вінілу любовно розставлена в алфавітному порядку на зроблених на замовлення вбудованих полицях.
Я піднімаюся сходами на другий поверх.
У коридорі темно, вимикача немає на звичному місці, та це байдуже. Майже вся система освітлення працює на датчиках руху, а наді мною ще й мерехтить підсвітка.
Це не моя дерев’яна підлога. Вона краща, дошки ширші й трохи грубіші.
Між передпокоєм і вітальнею триптих із зображенням моєї сім’ї у Вісконсин Деллс замінений на ескіз пірса на березі озера Мічиган. Вугільним олівцем на пергаменті. В око впадає підпис художника в правому нижньому кутку — Даніела Варгас.
Я заходжу в наступну кімнату ліворуч.
У кімнату мого сина.
Тільки це не вона. Не видно його сюрреалістичних малюнків. Ні ліжка, ні постерів манга, ні стола з горою зошитів і підручників на ньому, ні лава-лампи, ні рюкзака, ні одягу, розкиданого по підлозі.
Натомість — монітор на широкому столі з книжками й аркушами паперу.
Шокований, доходжу до кінця коридору. Штовхаю матові розсувні двері в стінну нішу й заходжу до основної спальні — вона розкішна, холодна, і, як усе в цьому особняку, не моя.
Стіни прикрашені ще кількома ескізами, зробленими вугільним олівцем на пергаменті, у тому ж стилі, що й той, у вітальні. Але центральне місце в кімнаті займає скляна вітрина, вмонтована в підставку з деревини акації. Зісподу театрально б’ють промені світла, висвітлюючи свідоцтво у м’якій шкіряній папці, котра спирається на оббитий оксамитом стовпчик, а з нього звисає тоненький ланцюжок із золотою монетою, на якій викарбувано портрет Джуліана Павії.
У сертифікаті сказано:
Премія Павійського Університету присуджена
ДЖЕЙСОНУ ЕШЛІ ДЕССЕНУ
за видатні досягнення в поглибленні наших знань і розуміння походження, розвитку та властивостей Всесвіту шляхом поміщення макроскопічного об’єкта в стан квантової суперпозиції.
Я сідаю на край ліжка.
Щось мені недобре.
Щось мені зовсім погано.
Мій дім повинен бути моїм притулком, місцем безпеки й затишку, де мене оточує сім’я. А він навіть не мій.
Мій шлунок бунтує.
Я мчу в чужу ванну, ривком піднімаю сидіння унітазу й випорожнюю свої нутрощі в незайману чашу.
Я вмираю від спраги.
Я відкручую кран і підставляю рот під струмінь води.
Обливаю водою обличчя.
Плентаюся назад у спальню.
Десь подівся мій мобільник, але на приліжковому столику є стаціонарний телефон.
Я ніколи не набирав номер мобільного телефону Даніели, тому якийсь час доводиться згадувати. Нарешті це мені вдається.
Чотири гудки.
Відповідає чоловічий голос, низький, сонний.
— Алло?
— Де Даніела?
— Мабуть, ви помилились.
Я називаю номер Даніели, і він каже:
— Так, це той номер, по якому ви подзвонили, але це мій номер.
— Як це може бути?
Розмова уривається.
Я знову набираю її номер. Цього разу він відповідає після першого гудка.
— Третя ранку. Не дзвони мені більше, козел.
Моя третя спроба натрапляє на голосову пошту того чоловіка. Я не залишаю повідомлення.
Встаю з ліжка, повертаюсь у ванну, роздивляюся себе в дзеркалі над раковиною.
Моє обличчя в синцях, подряпане, закривавлене, заляпане грязюкою. Я заріс, у мене червоні очі, але це все ще я.
Хвиля виснаження нокаутує мене.
Коліна підгинаються, але я міцно тримаюся за стільницю.
І тут, внизу, на першому поверсі — якийсь шум.
Наче тихенько причинили двері.
Я випрямляюся.
Стережися.
Знову повертаюсь у спальню, тихенько підходжу до дверей і виглядаю в коридор.
Я чую шепіт.
Радіоперешкоди в портативному приймачі.
Лункий скрип дерев’яної сходинки під чиєюсь ногою.
Голоси стають чіткішими, відбиваються луною від стін прогону, заповнюють увесь коридор.
Тепер я бачу на стінах їхні тіні, які випереджають їх на сходах, мов привиди.
Я тихенько ступаю в коридор і чую, як зі сходів лунає чоловічий голос — спокійний, виважений — голос Лейтона:
— Джейсоне?
П’ять кроків, і я у ванній у кінці коридору.
— Ми тут не для того, щоб завдати тобі болю.
Тепер їхні кроки вже в коридорі.
Ступають повільно, розмірено.
— Я знаю, що ти збентежений і дезорієнтований. Шкода, що ти нічого не розповів у лабораторії. Я не уявляв, наскільки згубно це на тебе вплинуло. Вибач, що я це проґавив.
Я обережно зачиняю за собою двері й повертаю замок.
— Ми просто проведемо тебе, щоб ти не наробив шкоди собі, чи ще комусь.
Ця ванна вдвічі більша за мене. Тут є душова кабінка з гранітними стінами і мармурова стільниця з двома раковинами. Напроти унітазу я бачу те, що шукаю: велика полиця, вбудована в стіну з люком, який відчиняється в спускну шахту для брудної білизни.
— Джейсоне.
Крізь двері ванної я чую потріскування радіо.
— Джейсоне. Будь ласка, поговори зі мною. — Несподівано в його голосі чується розчарування. — Ми всі із шкури пнулися, працюючи на результат цієї ночі. Та виходь уже! Це вже просто якесь божевілля!
Якось одного недільного дощового дня, коли Чарлі було дев’ять чи десять років, ми з ним гралися в спелеологів. Я спускав його в шахту для білизни знову й знову, наче це був вхід у печеру. У нього навіть був маленький рюкзачок, а на голові — імпровізований налобний ліхтар, який ми зробили з кишенькового ліхтарика.
Я відчиняю люк, видираюся на полицю.
Лейтон командує:
— Беремо спальню.
Тупотіння в коридорі.
Здається, шахта вузька. Мабуть, занадто вузька.
Я чую, як смикаються двері ванної, клацає ручка, а потім жіночий голос вигукує:
— Гей, а тут зачинено.
Я зазираю в шахту.
Цілковита темрява.
Двері ванної досить товсті, після перших спроб зламати їх вони тільки потріскаються.
Я, мабуть, не влізу в цю штуку. Але коли вони навалюються на двері вдруге, й ті зриваються з петель і з гуркотом падають на плитку, я розумію, що інших варіантів у мене немає.
Вони вдираються до ванної і на якусь мить я ловлю віддзеркалення в люстрі Лейтона Венса й одного з тих консультантів з безпеки, що були в лабораторії, в руках у якого видніється електрошокер.
На півсекунди ми з Лейтоном зустрічаємось очима в люстрі, і ось уже той чоловік із електрошокером розвертається і піднімає свою зброю.
Я складаю руки на грудях і ввіряюся шахті.
Крик у ванній віддаляється, а я з розгону гепаюсь у порожній кошик для брудної білизни, пластмаса з тріском розламується, і я відлітаю в проміжок між пральною машиною і сушаркою.
Їхні кроки вже поряд, гупають сходами.
Гострий біль прошиває мою праву ногу. Я підхоплююсь і кидаюсь до французьких скляних дверей, які виходять на задній двір особняка.
Латунні ручки зачинені.
Кроки наближаються, голоси гучнішають, рація пищить, коли команди пересилюють тріск.
Я повертаю ручки, розчахую двері й мчу по настилу із секвої через гриль-альтанку, кращу, ніж у мене, й повз сауну, якої в мене ніколи не було.
Униз сходами на задній двір, повз розарій.
Я смикаю двері гаража, але вони замкнені.
В будинку метушня, усе світло увімкнене. Чоловік із п’ять гасають по першому поверху, шукаючи мене, кричать один на одного.
Задній двір оточений парканом заввишки два з половиною метри, і коли я відсуваю засув на хвіртці, хтось вибігає на настил, вигукуючи моє ім’я.
Провулок порожній, та я не зупиняюся, щоб вирішити, куди саме звернути.
Я просто біжу.
На наступній вулиці озираюсь і бачу, як дві постаті женуться за мною.
Десь поблизу вмикають автомобільний двигун, вищать шини, вибираючись на дорогу.
Я звертаю ліворуч і мчу до наступного провулка.
Майже всі двори обнесені високими парканами, але п’ятий за ними обгороджений якоюсь невисокою, по пояс, огорожею із кованого металу. Бездоріжник розвертається, і влітає в цей провулок.
Я кидаюсь до низької огорожі.
У мене немає сил перестрибувати її, я мішком перевалююсь через металеві гостряки й падаю у двір. Повзу по траві до якогось крихітного сарайчика за гаражем, на дверях якого не видно висячого замка.
Двері зі скрипом відчиняються, і я ледве встигаю пірнути всередину, як хтось уже біжить через двір.
Я причиняю двері, щоб ніхто не почув мого хекання.
Ніяк не можу віддихатись.
У сарайчику — непроглядна пітьма, пахне бензином, залежаною травою. Мої груди впираються у двері.
З підборіддя капає піт.
Здираю з обличчя густу павутину.
У темряві намацую фанерні стіни, пальці натрапляють на якісь інструменти — секатор, пилка, граблі, ось лезо сокири.
Знімаю сокиру зі стіни, берусь за топорище, проводжу пальцями по лезу. Не бачу нічого, але пальці відчувають, що сокиру давно не гострили — глибокі щербини, крайки леза нема взагалі.
Моргаючи від пекучого поту, обережно відхиляю Двері.
Ані шелесне.
Я легенько штовхаю їх ще на кілька сантиметрів, щоб роздивитися, що там у дворі.
Він порожній.
У цю коротку мить тиші та спокою я чую підказку принципу леза Окками — за наявності інших рівнозначних пояснень, найпростіше й буде найправильнішим. То чи підходить сюди пояснення, що якась секретна, експериментальна група накачала мене наркотиками й викрала з метою маніпулювання свідомістю чи ще хто-його-зна-для-чого? Навряд. Навіщо тоді промивати мені мізки й переконувати мене, що мій будинок — це не мій будинок, або за кілька годин подіти кудись мою сім’ю і випатрати мій будинок так, щоб я взагалі нічого не впізнав?
Чи, може, все набагато простіше: у мене пухлина в головному мозку, і це вона перевернула мій звичний світ догори ногами?
Упродовж місяців і років вона тихенько собі росла в моєму черепі, а тепер порушує мої пізнавальні процеси й спотворює сприйняття реальності.
Ця думка наче вирок причавлює мене своєю непохитністю й переконливістю.
Що ще могло так швидко і з такою руйнівною силою збити мене з ніг?
Що ще могло примусити мене за якихось кілька годин розірвати зв’язок із самим собою настільки, що тепер я сумніваюся в усьому, в чому, як мені здавалось, я був цілковито впевнений?
Я чекаю.
І чекаю.
І чекаю.
Нарешті я ступаю крок назовні, стою в траві.
Ні голосів.
Ні кроків.
Ні тіней.
Ні ревища автомобілів.
Ніч знову жива й реальна.
І тепер я знаю, куди мені йти.
Чиказька «Лікарня милосердя» за десять кварталів од мого будинку, і о 4:05 ранку я, шкандибаючи, заходжу в його приймальне відділення, залите різким світлом.
Я ненавиджу лікарні.
Я бачив, як в одній з них помирала моя мати.
Чарлі провів перші тижні свого життя у відділенні інтенсивної терапії новонароджених.
Передпокій майже порожній. Крім мене тут ще будівельник нічної зміни із закривавленою пов’язкою на руці, і перелякана сім’я з трьох чоловік, батько тримає на руках немовля, у нього червоне личко й воно весь час плаче.
Жінка за стійкою реєстрації визирає зі своїх паперів, вигляд у неї на диво жвавий, зважаючи на ранню годину. Вона питає з-поза оргскла:
— Чим я можу вам допомогти?
Я не придумав заздалегідь, що мені казати, навіть як почати розмову про свої проблеми.
Я не відповідаю одразу й вона питає:
— Ви потрапили в аварію?
— Ні.
— У вас усе обличчя в ранах.
— Я погано почуваюся.
— Що ви маєте на увазі?
— Мені треба з кимось поговорити.
— Ви бездомний?
— Ні.
— Де ваша сім’я?
— Я не знаю.
Вона швидким професійним поглядом оглядає мене з голови до ніг.
— Як ваше ім’я, сер?
— Джейсон.
— Хвилиночку.
Вона підводиться зі свого місця і зникає за рогом. Секунд через тридцять чується якесь дзижчання, у дверях біля її віконця клацає замок і вони відчиняються. Медсестра усміхається.
— Підійдіть сюди.
Вона веде мене в оглядову кімнату.
— Зараз до вас прийдуть.
Коли за нею зачиняються двері, я сідаю на кушетку й мружуся від сяйва ламп. Ще ніколи в житті я так не втомлювався.
Я клюю носом.
Випрямляюся.
Я мало не заснув сидячи.
Двері відчиняються.
Заходить огрядний молодий лікар із папкою-планшетом у руках. Його супроводжує інша медсестра — фарбована блондинка в синій формі. У неї на обличчі каменем висить вираз «виснаження о четвертій ранку».
— Ви — Джейсон? — питає лікар, не подаючи руки й навіть не намагаючись змінити на обличчі виразу байдужості після нічного чергування.
Я киваю.
— Прізвище?
Я вагаюся, чи називати йому своє повне ім’я, та може, це на мене так діє пухлина, або в мене щось не так із головою.
— Дессен.
Я вимовляю його по буквах, коли він заповнює щось схоже на бланк реєстрації.
— Я доктор Рендольф, лікар. Що привело вас у такий час в лікарню швидкої допомоги?
— Мені здається, щось не так з моєю головою. Якась пухлина, чи ще щось.
— Чому ви так вважаєте?
— Все виглядає не так, як треба.
— Так. Чи не могли б ви пояснити детальніше?
— Я... ну, добре, це буде схоже на якесь божевілля. Просто знайте, що я це усвідомлюю.
Він одриває погляд від папки-планшета.
— Мій будинок — не мій будинок.
— Я не розумію.
— Саме так, як я сказав. Мій будинок — не мій будинок. Моєї сім’ї там немає. Усе набагато... краще. Усе оновлене і...
— Але це все ж ваша адреса?
— Точно.
— Отже, ви стверджуєте, що всередині все інше, а зовні те ж саме? — він говорить так, ніби розмовляє з малою дитиною.
— Так.
— Джейсоне, звідки у вас рани на обличчі? Грязюка на одязі?
— За мною гнались якісь люди.
Не треба б йому це казати, але в мене вже немає сил звертати на це увагу. Мабуть, я справляю враження божевільного.
— Гналися за вами.
— Авжеж.
— Хто саме гнався за вами?
— Я не знаю.
— А ви знаєте, чому вони за вами гналися?
— Бо... це складно пояснити.
Він кидає на мене професійний оцінюючий, ледь вловимий, скептичний погляд, чого не скажеш про медсестру.
— Ви приймали сьогодні ввечері наркотики чи алкоголь? — питає він.
— Трохи вина спочатку, потім віскі, але це було кілька годин тому.
— Знову ж таки, я перепрошую — у мене було дуже довге чергування — чому ви вважаєте, що у вас щось не так із головою?
— Бо останні вісім годин мого життя абсолютно безглузді. Усе наче реальне, але цього просто не може бути.
— У вас були недавно травми голови?
— Ні. Ну, тобто, мені здається, хтось ударив мене ззаду по голові. Туди боляче доторкатися.
— Хто вас ударив?
— Я точно не знаю. Я тепер ні в чому не впевнений.
— Гаразд. Ви приймаєте наркотики? Зараз чи в минулому?
— Пару разів на рік покурюю травичку. Але то було давно.
Лікар повертається до медсестри.
— Я попрошу Барбару, щоб вона взяла трохи крові на аналіз.
Він кладе папку-планшет на стіл, дістає з нагрудної кишені халата ручку-ліхтарик.
— Не заперечуєте, якщо я вас огляну?
— Ні.
Рендольф присувається ближче, аж поки між нашими обличчями залишається кілька сантиметрів, так близько, що мені чути запах поганої кави в його подиху, видно свіжий поріз від бритви на його підборідді. Він світить ліхтариком прямо мені в праве око. На мить у полі мого зору лишається тільки яскрава точка, яка моментально випалює решту світу.
— Джейсоне, а ви самі не могли собі таке зробити?
— У мене немає суїцидальних нахилів.
Ліхтарик світить мені в ліве око.
— У вас раніше були випадки психіатричної госпіталізації?
— Ні.
Він обережно бере моє зап’ястя у свої м’які, прохолодні руки, вимірює частоту пульсу.
— Чим ви заробляєте на життя? — питає він.
— Викладаю в коледжі Лейкмонт.
— Ви одружені?
— Так.
Я інстинктивно намагаюся намацати весільну обручку.
Немає.
Господи.
Медсестра починає закочувати лівий рукав моєї сорочки.
— Як звуть вашу дружину? — питає лікар.
— Даніела.
— Добре ладнаєте?
— Так.
— Вам не здається, що вона хвилюється, де ви? Я думаю, ми мусимо їй зателефонувати.
— Я вже пробував.
— Коли?
— Годину тому, в себе дома. Відповів хтось чужий. Це був не той номер.
— Може, ви неправильно набрали?
— Я знаю номер своєї дружини.
Медсестра питає:
— Ви не боїтеся голок, містере Дессен?
— Ні.
Коли вона стерилізує внутрішній згин мого ліктя, то каже:
— Докторе Рендольф, гляньте.
Вона торкається сліду від голки, коли кілька годин тому Дейтон брав у мене кров на аналіз.
— Коли це сталося? — питає він.
— Я не знаю, — краще не згадувати про лабораторію, з якої я щойно втік, як мені здається.
— Ви не пам’ятаєте, як хтось встромляв голку вам у руку?
— Ні.
Рендольф киває медсестрі, й вона каже:
— Зараз буде трохи боляче.
Він питає:
— Ваш мобільних у вас?
— Я не знаю, де він.
Він бере папку-планшет.
— Назвіть мені ще раз ім’я вашої дружини. І номер телефону. Ми спробуємо додзвонитися до неї.
Поки в пластмасовий флакон набирається моя кров, я по буквах вимовляю ім’я Даніели і диктую номер її телефону й номер нашого домашнього телефону.
— Ви проскануєте мою голову? — питаю. — Подивитесь, що там?
— Обов’язково.
Мені надають окрему палату на восьмому поверсі.
Я вмиваюсь у ванній, скидаю черевики й вкладаюсь у ліжко.
Сон навалюється на мене, але вчений десь у моєму мозку ніяк не вгамується.
Думки безперестанно обертаються в голові.
Гіпотези формулюються і розпадаються на друзки.
Я намагаюся знайти якусь логіку в усіх подіях.
Наразі я не розумію, що реально, а що ні. Я навіть не впевнений, що я одружений.
Хоча ні. Зажди.
Я піднімаю ліву руку й роздивляюсь підмізинний палець.
Обручки немає, але доказ її існування залишився у вигляді слабкої вм’ятини навколо основи пальця. Вона була там. Вона залишила слід. Значить, хтось її забрав.
Я торкаюся цієї вм’ятини, відчуваючи одночасно жах і розраду від того, що вона означає — рештки моєї реальності.
Цікаво...
Що буде, коли цей останній фізичний доказ мого шлюбу щезне?
Коли не буде за що зачепитися?
У небі над Чикаго намічається світанок — похмурий, пурпуровий, затягнутий хмарами — і тоді я провалююся в сон.