Темна матерія

Розділ тринадцятий

Сніг після недавнього шторму припорошив бетон і вкрив генератори попід вікнами з вибитими шибками.

Ще й досі вітер з озера заносить сюди жмені снігу, й сніжинки повільно опадають додолу, мов холодне конфетті.

Я відходжу від куба, намагаючись приборкати свої сподівання.

Ця закинута електростанція у Південному Чикаго може належати будь-якому із світів.

Я повільно йду вздовж ряду генераторів, аж раптом краєм ока ловлю якийсь блиск на підлозі.

Підходжу ближче.

У тріщині бетонної підлоги за п’ятнадцять сантиметрів від генератора лежить порожня ампула з відламаною шийкою. У жодній із закинутих електростанцій, в яких мені довелося побувати за останній місяць, такого я не бачив.

Мабуть це та ампула, яку вколов собі Джейсон-2 за кілька секунд перед тим, як я знепритомнів, у ту ніч, коли він украв моє життя.

Я вибираюся із промислового міста-примари.

Голодний, спраглий, виснажений.

Десь на півночі мріють обриси міста, і хоч низькі зимові хмари зітнули їхню верхню частину, вони мені таки добре знайомі.

Уже в сутінках я сідаю на поїзд «Червоної лінії» на Вісімдесят сьомій вулиці.

У цьому метро-елі немає ніяких фіксаторів на сидіннях, ніяких голограм.

Це просто повільна заколисуюча поїздка через Південний Чикаго.

Далі — через відгалуження ділового центру.

Я пересідаю на інший поїзд.

«Синя лінія» довозить мене до затишних північних околиць.

За останній місяць мені вже траплялися схожі Чикаго. Але в цьому відчувається щось особливе. І це не тільки порожня ампула. Це щось глибше, чого я не можу пояснити, а можу тільки сказати, що відчуваю, що це моє місце, місце, до якого я належу.

Коли ми проїжджаємо повз численні затори на швидкісних шосе в годину-пік, сніг густішає.

Я запитую себе...

Чи Даніела, моя Даніела, жива-здорова під цими хмарами, напханими снігом?

Чи мій Чарлі дихає повітрям цього світу?

Я виходжу з поїзда на платформу еля на Логан-сквер, засуваю руки глибоко в кишені бушлата. Сніг засипає знайомі вулиці мого району. Тротуари. Машини, припарковані вздовж бордюрів. Крізь снігову завісу пробивається світло фар із заторів вечірньої години-пік.

Уздовж мого кварталу привітно світять вікнами закутані хурделицею будинки.

Сходи мого ґанку вже накрила пухка ковдра снігу із сантиметр завтовшки, на якій видніється одна вервечка слідів, що ведуть до вхідних дверей.

Через переднє вікно особняка видно, що всередині світиться, а з того місця на тротуарі, де я стою, все це виглядає, як мій дім.

Я все боюся виявити, що якісь дрібниці все порушать — не такі вхідні двері, не той номер будинку, якісь незнайомі мені меблі на ґанку.

Але двері ті самі.

Номер будинку правильний.

Навіть люстра-гіперкуб висить над обіднім столом у вітальні, і з того місця, де я стою, я б міг навіть розгледіти велику фотографію на каміні — Даніела, Чарлі та я на оглядовому майданчику в Національному парку Єллоустоун.

У відчинені двері з їдальні до кухні я мигцем бачу Джейсона, який стоїть біля кухонного стола-острова з пляшкою вина в руці. Він перехиляється через стіл і наливає вино в чийсь келих.

Мене охоплює радість, та не надовго.

Мені видно тільки красиву руку, яка тримає ніжку келиха, і мене знову придавлює згадка про те, що цей чоловік зробив зі мною.

Про те, що він забрав.

Про все, що він украв.

Я нічого не чую звідси, але мені видно, що він сміється і відпиває вино.

Про що вони розмовляють?

Коли вони кохалися востаннє?

Чи щасливіша Даніела, ніж вона була місяць тому зі мною?

Чи витримаю я відповідь на це питання?

Розважливий, спокійний голос здорового глузду настійливо радить мені йти звідси геть негайно.

Я не готовий до цього. У мене немає плану.

Тільки лють і ревнощі.

Не варто випереджати події. Мені потрібні переконливі підтвердження, що це мій світ.

Трохи далі від будинку я помічаю знайомий багажник нашого «Субурбана». Підходжу ближче й зішкрібаю сніг, що налипнув на позначення штату Іллінойс.

Номерний знак мій.

Фарба правильного кольору.

Я витираю заднє вітрове скло.

Лілова наклейка доброчинного клубу «Лейкмонт лайонз» виглядає чудово, принаймні та її половина, яка від неї залишилась. Щойно я причепив на скло цю наклейку, відразу ж про це пошкодував. Спробував віддерти її, але мені вдалося відірвати лише верхню частину лев’ячої морди. Зосталась тільки роззявлена паща.

Але це було три роки тому.

Мені потрібне щось свіжіше, переконливіше.

За кілька тижнів до мого викрадення я випадково зачепив багажником «Субурбана» лічильник на парковці. Нічого страшного не сталося — тільки тріщинка в правій задній фарі та вм’ятина на бампері.

Я зчищаю сніг з червоного пластику задньої фари, а потім з бампера.

Торкаюся тріщини.

Торкаюся вм’ятини.

Жоден «Субурбан» в усіх отих незчисленних Чикаго, де я побував, не мав цих відмітин.

Підводжуся й кидаю погляд через вулицю на ту лавку, Де одного разу я просидів цілий день, витріщаючись на те, як перед моїми очима розгорталась одна з версій мого життя. Зараз вона порожня, на її сидінні насипано снігу.

Чорт.

Неподалік за лавкою бовваніє якась постать і дивиться на мене крізь темну снігову круговерть.

Я швидко йду геть тротуаром. Той за лавкою міг подумати, що я знімаю номерний знак із «Субурбана».

Треба бути обережнішим.

Синє неонове світло у вітрині бару «Віллидж Теп» кліпає крізь заметіль, наче прожектор маяка, попереджаючи мене, що я неподалік од дому.

У цьому світі немає готелю «Роял», тож я зупиняюсь у дешевому готелі «Дейз Інн» через дорогу від мого улюбленого бару.

Дві ночі — це все, що я можу собі дозволити, і це зменшує мій запас готівки до 120 доларів з дріб’язком.

Бізнес-центр — це крихітна кімнатка в коридорі на першому поверсі, де на старому столі з оббитими краями стоять факс і принтер.

В інтернеті я знаходжу підтвердження по трьох пунктах.

Джейсон Дессен — професор кафедри фізики в коледжі.

Раян Голдер нещодавно отримав Павійську премію за свою дослідницьку працю в галузі нейробіології.

Даніела Варгас-Дессен не є уславленим Чиказьким художником, і в неї немає бізнесу з графічного дизайну. На її чарівному аматорському вебсайті можна побачити деякі з її найкращих робіт і пропозицію її послуг викладача живопису.

Плентаючись сходами до свого номера на третьому поверсі, я нарешті дозволяю собі повірити.

Це — мій світ.

Я сиджу біля вікна свого готельного номера й дивлюсь на миготіння неонової вивіски «Віллидж Теп».

Я не жорстока людина.

Я жодного разу нікого не вдарив.

Навіть не намагався.

Але якщо я хочу повернути свою сім’ю, то іншого виходу просто немає.

Я мушу зробити жахливу річ.

Мушу зробити те, що Джейсон-2 зробив зі мною, тільки без отого варіанту для очистки совісті — просто запхати його назад у куб. Хоч у мене й залишилась одна ампула, я не повторю його помилки.

Треба було йому вбити мене, коли в нього був такий шанс.

Я відчуваю, як у мені заворушився фізик, намагаючись взяти все під свій контроль.

Зрештою, я вчений. Людина, орієнтована на створення й управління процесами.

Отож я вважатиму це лабораторним експериментом.

Є результат, якого я прагну досягти.

Що мені треба зробити, щоб досягти бажаного результату?

Спочатку визначити, чого я хочу досягти.

Убити Джейсона Дессена, який живе в моєму домі, й помістити його в таке місце, де ніхто й ніколи його більше не знайде.

Які інструменти для цього мені знадобляться?

Машина.

Пістолет.

Якийсь засіб, щоб угамувати його.

Лопата.

Безпечне місце, щоб позбутися його тіла.

Я ненавиджу ці думки.

Так, він забрав мою дружину, мого сина, моє життя, але сама думка про ці приготування і насильство — огидна.

За годину їзди на південь від Чикаго є лісовий заповідник. Національний парк Канкакі Рівер. Ми були там кілька разів із Чарлі й Даніелою, зазвичай восени, коли все вкрите листям, і нам так хочеться вирватись на дику природу, усамітнитися і провести бодай день подалі від міста.

Я можу вночі привезти туди Джейсона-2, або примусити його їхати, як він примусив їхати мене.

Проведу його однією з відомих мені стежок на північному боці річки.

За день-два я туди навідаюсь, тож його могила вже буде готова в якійсь тихій віддаленій місцині. Я з’ясую, наскільки глибоко треба буде копати, щоб тварини не почули запаху розкладання. Скажу, що йому доведеться копати собі могилу, щоб він думав, що в нього буде час зорієнтуватися і втекти, або переконати мене не робити цього. Потім, метрів за п’ять од ями, я кину лопату й скажу, щоб він починав копати.

Коли він нахилиться, щоб узяти її, я зроблю те, чого я не можу собі уявити.

Я вистрелю йому в потилицю.

Потім я підтягну його до ями, вкину туди, й закидаю землею.

Гарна новина в тому, що його ніхто не шукатиме.

Я прослизну в його життя так само, як він прослизнув у моє.

Може, колись, через багато років, я розповім Даніелі правду.

А може, я ніколи нічого їй не скажу.

Магазин спортивних товарів — за три квартали звідси, і до закриття ще трохи менше години. Раніше я раз на рік зазирав сюди, щоб купити бутси й м’ячі, коли Чарлі займався футболом у середній школі.

Навіть тоді прилавок зі зброєю збурював у мені якісь дивні відчуття.

Щось містичне.

Я ніколи не міг собі уявити, що примушує людей так прагнути мати якусь зброю.

Раз у житті я вистрелив, коли навчався у старшій школі в Айові. Навіть тоді, стріляючи по якихось іржавих бочках з-під мастила на фермі мого найкращого друга, я не відчував такого збудження, як інші хлопці. Мені було дуже страшно. Коли я дивився на ціль, спрямовуючи на неї важкий пістолет, я не міг позбутися думки, що тримаю в руках смерть.

Магазин називається «Поле й рукавичка», о цій пізній порі тут я один із трьох відвідувачів.

Походивши між стійками з куртками й проминувши стіну з кросівками, я прямую до прилавка в кінці торговельної зали.

На стіні над коробками з патронами висять дробовики й рушниці.

Під склом прилавка виблискують пістолети.

Чорні.

Хромовані.

Із барабанами.

Без барабанів.

У деяких такий вигляд, наче їх позичили в полісменів-месників із художніх фільмів 1970-х років.

Підходить жінка в чорній футболці й потертих джинсах. Рудоволоса і Татуюванням навколо правиці, вкритої ластовинням, вона скидається на циркачку-стрільця Анні Оуклі. «...право людей на зберігання і носіння вогнепальної зброї не повинно порушуватися».

— Чи можу вам допомогти? — запитує вона.

— Так, я хочу придбати пістолет, та, по правді, зовсім у цьому не розбираюсь.

— Навіщо він вам?

— Для захисту домівки.

Вона витягає з кишені зв’язку ключів і відчиняє вітрину, перед якою я стою. Я бачу, як її рука ковзає під скло й дістає чорний пістолет.

— Отож, це — «Глок 23». Сороковий калібр. Австрійського виробництва. Висока убійна сила. Можу вам також запропонувати суперкомпактну модель, якщо вам потрібне щось менше і якщо у вас є дозвіл на приховане носіння зброї.

— І він може зупинити нападника?

— Авжеж. Звалить так, що більше не встане.

Вона відтягує затвор, перевіряє, чи порожній ствол, встановлює затвор на місце, і витягає магазин.

— А скільки куль у нього вміщається?

— Тринадцять патронів.

Вона простягає мені пістолет.

Я не знаю, що повинен із ним робити. Цілитися з нього? Зважувати на руці?

Я незграбно тримаю пістолет, і хоч знаю, що він не заряджений, у мене виникає те саме жаске відчуття: я тримаю в руці смерть.

На ціннику, який звисає зі спускової скоби, написано 599,99 доларів.

Я мушу визначитися зі своєю фінансовою ситуацією. Я міг би просто піти в банк і потрусити ощадний рахунок Чарлі. Коли я востаннє перевіряв його, там було 4000 доларів. Чарлі ніколи не користується цим рахунком. І ніхто не користується. Якщо я зніму пару тисяч доларів, навряд чи хтось помітить. Принаймні не відразу. Звісно, спочатку мені ще треба буде якось дістатися до своїх водійських прав.

— То що скажете? — питає вона.

— Так. Тобто, відчувається, що це пістолет.

— Я можу показати вам кілька інших. У мене є просто чудовий «Сміт» і «Вессон 357», якщо вас більше цікавлять револьвери.

— Ні, цей чудово підійде. Просто мені треба нашкребти трохи грошей. Що потрібно для перевірки благонадійності?

— У вас є картка FOID[9]?

— А що це?

— Ідентифікаційна картка власника вогнепальної зброї, яку видає поліція штату Іллінойс. Вам треба подати заяву на її отримання.

— І скільки часу це займе?

Вона не відповідає.

Просто якось дивно мене розглядає, потім простягає руку, забирає в мене «Глок» і кладе його на місце під скло.

Я питаю:

— Я щось не так сказав?

— Ви Джейсон, правильно?

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— А я оце стою тут і намагаюся зібрати все докупи, переконатися, що я не з’їхала з глузду. А ви не знаєте моє ім’я?

— Ні.

— Послухайте, схоже, ви морочите мені голову, а це не розумно...

— Я ніколи до цього з вами не розмовляв. Насправді, я років чотири сюди не заходив.

Вона замикає вітрину і ховає зв’язку ключів назад у кишеню.

— Я думаю, вам краще зараз піти звідси, Джейсоне.

— Я не розумію...

— Якщо це якась гра, то у вас травма голови, хвороба Альцгеймера або ви просто божевільний.

— Про що ви говорите?

— А ви справді не знаєте?

— Ні.

Вона спирається ліктями на прилавок.

— Два дні тому ви зайшли сюди, сказали, що хочете купити пістолет. Я показала вам той самий «Глок». Ви сказали, що це для захисту домівки.

Що все це означає? Джейсон-2 підстраховується на випадок мого повернення, чи він і справді чекає на мене?

— Ви продали мені пістолет?

— Ні, у вас не було картки FOID. Ви сказали, що вам треба дістати гроші. Я думаю, що у вас не було навіть водійських прав.

У мене мурашки повзуть по спині.

Коліна підгинаються.

Вона веде далі:

— І це було не тільки два дні тому. Щось мені здалося підозрілим, тому вчора я спитала в Гері, який також працює в цьому відділі зброї, чи він коли-небудь бачив вас тут. Він бачив. Три рази за останній тиждень. І ось ви знову з’являєтесь.

Я спираюся на прилавок.

— Отож, Джейсоне, я не хочу вас більше бачити в цьому магазині. Навіть якщо ви схочете купити труси. Якщо я вас ще побачу, то викличу поліцію. Ви розумієте, що я вам кажу?

У неї переляканий і рішучий вигляд, і мені не хотілося б зустрітися з нею у темному провулку, де вона мене злякається.

— Я розумію, — кажу.

— Тоді забирайтеся геть з мого магазину.

Я виходжу у сніжну заметіль, сніжинки з розгону ліплять мені ляпаси, голова йде обертом.

Дивлюся вниз по вулиці, бачу таксі, що наближається. Я піднімаю руку, він звертає до мене, пригальмовує і зупиняється біля бордюру. Ривком відчиняю задні двері пасажирського салону й застрибую досередини.

— Куди їдемо? — питає таксист.

Куди.

Чудове питання.

— У готель, будь ласка.

— В який саме?

— Не знаю. У будь-який у межах десяти кварталів. Що-небудь подешевше. Залишаю на ваш розсуд.

Він обертається і дивиться крізь віконце з плексигласу, що розділяє передні й задні сидіння.

— Ви хочете, щоб я вибрав?

— Так.

На якусь секунду мені здається, що він відмовиться. Мабуть, це дуже дивне прохання. Може, він зараз вижене мене геть. Натомість, він вмикає лічильник і ми пірнаємо назад у потік машин.

Я дивлюся крізь вікно на снігу заметіль у світлі фар, габаритних вогнів, вуличних ліхтарів, миготливих вогників.

Серце гупає в грудях, без упину мчать думки.

Мені треба заспокоїтись.

Підійти до цього логічно, раціонально.

Таксі зупиняється перед якимось миршавим готельчиком із назвою «Кінець світу».

Таксист озирається, питає:

— Такий підійде?

Я плачу за проїзд і йду до адміністратора.

По радіо передають трансляцію гри «Чикаго Булз». За стійкою сидить дебелий портьє і наминає китайську їжу з армади білих картонних коробочок.

Струшуючи сніг із плечей, реєструюсь під іменем батька моєї матері — Джесс МакКре.

Я плачу за одну ніч.

У мене лишається 14,76 долара.

Я піднімаюсь на четвертий поверх і замикаюсь у номері на замок і на ланцюжок.

Не знаю, як тут можна жити.

Ліжко, накрите гнітючим покривалом із квітчастої набивної тканини.

Стіл «Форміка».

Шафи з деревостружкових плит.

Принаймні тут тепло.

Я підходжу до штор і визираю на вулицю.

Надворі валить такий сніг, що вулиці швидко порожніють, асфальт вкривається памороззю, на якій проступають сліди від шин автомобілів, що проїжджають.

Я роздягаюсь і ховаю останню ампулу в Біблію у нижній шухляді приліжкової тумбочки.

Потім застрибую в душ.

Мені треба подумати.

Спускаюся ліфтом на перший поверх і за допомогою свого ключа-картки заходжу в бізнес-центр.

У мене є ідея.

Використовуючи безкоштовний поштовий сервіс, до якого я звик у цьому світі, в поле «Ім’я користувача» вводжу перше, що спадає на думку.

Моє ім’я, написане «поросячою латиною»: asonjayes-senday.

Не дивуюсь, що воно вже зайняте.

Пароль очевидний.

Той, яким я користуюсь майже скрізь останні років з двадцять — марка, модель і рік мого першого автомобіля: jeepwrangler89.

Намагаюсь увійти в систему.

Спрацьовує.

Я опиняюсь у новоствореному обліковому записі електронної пошти, в поштовій скриньці якого є кілька вступних листів від провайдера і один останній лист від «Джейсона», який саме й відкрився.

У темі листа написано: «Ласкаво просимо додому, справжній Джейсоне Дессен».

Я відкриваю його.

Тут є тільки гіперпосилання.

Завантажується нова сторінка і на екран виводиться попереджувальне повідомлення:

Ласкаво просимо до UberChat!

Наразі у чаті присутні три активні учасники.

Ви новий користувач?

Я натискаю «Так».

Ваше ім’я користувача: Jason9.

Мені треба створити пароль перед входом у систему. Відкривається велике вікно з усією історією розмови. Набір смайликів.

Невеличке поле, куди треба вводити відкриті повідомлення для дошки оголошень і приватні повідомлення окремим користувачам.

Я переходжу на верх розмови, яка почалася приблизно вісімнадцять годин тому. Найостанніше повідомлення відправлене сорок хвилин тому.

JasonADMIN: Я бачив деяких із вас біля будинку. Я знаю, що вас там ще більше.

Jason3: Це насправді відбувається?

Jason4: Це насправді відбувається?

Jason6: Нереально.

Jason3: І хто з вас ходив у поле?

JasonADMIN: Три дні тому.

Jason4: Два.

Jason6: Я купив у Південному Чикаго.

Jason5: У тебе є пістолет?

Jason6: Так.

JasonADMIN: Зізнавайтесь, хто думав про Канкакі?

Jason3: Зізнаюсь.

Jason4: Зізнаюсь.

Jason6: А я й справді поїхав туди сьогодні вночі й викопав яму. Усе було готове. Машина на старті. Лопата. Мотузка. Усе сплановано, краще не придумаєш. Сьогодні ввечері я пішов до того будинку піджидати, коли вийде той Джейсон, який зробив оце з нами всіма. Але потім я побачив себе за «Субурбаном».

Jason8: Чому ти все відмінив, Jason6?

Jason6: А який сенс поспішати? Якби я позбувся його, то підскочив би хтось із вас і зробив би те саме зі мною.

Jason3: Усі знайомі зі сценаріями теорії ігор?

Jason4: Так.

Jason6: Так.

Jason8: Так.

JasonADMIN: Так.

Jason3: Отож усі в курсі, що нічим добрим це не закінчиться.

Jason4: Ви всі можете повбиватися і лишити її мені.

JasonADMIN: Я відкрив цей чат і маю права адміністратора. Іще п’ять Джейсонів вештаються десь поблизу. Тож майте на увазі.

Jason3: А чому б нам не об’єднатися і не захопити весь світ? Ви можете собі уявити, що буде, якщо всі наші версії об’єднаються і дадуть перцю? (Це жарт тільки наполовину).

Jason6: Чи можу я уявити, що трапиться? Ще й як можу. Вони запхнуть нас у яку-небудь урядову лабораторію і вивчатимуть до другого пришестя.

Jason4: А хочете скажу, що всі ми думаємо? Що це з біса неправдоподібно.

Jason5: У мене теж є пістолет. Жоден з вас не боровся так, як я, щоб повернутися додому. Жоден з вас не бачив те, що бачив я.

Jason7: Ти навіть уявити собі не можеш, через що пройшли решта нас.

Jason5: Я бачив пекло. В прямому сенсі слова. Агов, Jason7, де ти там? Я вже убив двох із нас.

На екрані з’являється нове попередження:

Ви отримали приватне повідомлення від Jason7.

Я відкриваю повідомлення. У голові бухає пульс. Вона ось-ось вибухне.

Я розумію, що ця ситуація абсолютно божевільна, але чи не хочеш ти зі мною об’єднатися? Дві голови краще, ніж одна. Ми могли б скооперуватися і разом позбавитися їх усіх, а потім, коли розвіється дим, не сумніваюсь, що ми вже щось придумаємо. Часу майже нема. То що скажеш?

Що я скажу?

Та я ледве дихаю.

Я виходжу з бізнес-центру.

Увесь спітнілий, але в мене зуб на зуб не попадає.

У коридорі першого поверху порожньо й тихо.

Я забігаю в ліфт і їду на четвертий поверх.

Виходжу на бежеву килимову доріжку, швидко йду коридором і зачиняюсь у своєму номері.

Паніка наростає.

Як я міг цього не передбачити?

Тепер мені ясно, що це було неминуче.

Хоч я й не розгалужувався на альтернативні реальності в тому коридорі, але я ж таки побував у кожному світі, куди ступала моя нога. А це означає, що в тих світах попелу, льоду й чуми від мене повідділялися мої інші версії.

Завдяки безкінечності коридору я не зустрічався з цими своїми версіями, але ж одного я таки бачив — того Джейсона з обідраною спиною.

Швидше за все, більшість із тих Джейсонів загинули, або безповоротно розбрелися десь по інших світах, але деякі, такі, як я, зробили правильний вибір. Або ж їм пощастило. Вони йшли іншими, ніж я, шляхами, відчиняли інші двері, в інші світи, та зрештою таки зуміли повернутися в це Чикаго.

І всі ми хочемо одного й того ж — отримати назад своє життя.

Господи.

Наше життя.

Нашу сім’ю.

А що, як більшість цих Джейсонів такі ж самі, як я? Пристойні чоловіки, які хочуть повернути те, що в них забрали. І якщо це так і є, то чому я маю більше право на Даніелу і на Чарлі, ніж вони?

Це не просто гра в шахи. Це гра в шахи проти самого себе.

Я не хочу про це так думати, але нічого не можу вдіяти. Інші Джейсони хочуть те, що для мене найдорожче у світі — мою сім’ю. І це робить їх моїми ворогами. Мене мучить питання, як повернути своє життя. Чи мушу я вбити якусь свою версію, якщо тільки таким чином зможу прожити з Даніелою решту життя? А інші мої версії теж мусять?

Я уявляю, як вони сидять у своїх самотніх готельних номерах, або тиняються засніженими вулицями, або видивляються на мій будинок і сушать собі голову такими ж думками.

І ставлять собі ті ж самі питання.

Намагаються спрогнозувати наступні кроки своїх двійників.

Поділитися тут не вийде. Це суперництво, гра з нульовою сумою, де переможцем буде лише один з нас.

Якщо хтось із нас полізе напролом, якщо все вийде з-під контролю, а Даніела або Чарлі будуть поранені, або загинуть, тоді не виграє ніхто. Ось чому я бачив таку мирну картину, заглядаючи у вікна свого будинку кілька годин тому.

Ніхто не знає, який крок зробити, тож ніхто не вступає в гру проти Джейсона-2. Це класична пастка, чиста теорія ігор.

Жахливий повтор «дилеми в’язня»: чи можна перехитрити самого себе?

Я в небезпеці.

Моя сім’я в небезпеці.

Але що ж мені робити?

Якщо будь-який мій крок, про котрий я тільки подумаю, обов’язково буде передбачений, а то й зроблений, перш ніж я пальцем ворухну, то яка з того користь?

Я ніби вискакую з власної шкіри.

Найгірші дні в кубі — коли вулканічний попіл сипався мені на голову, коли я мало до смерті не замерз, коли я зустрів Даніелу в такому світі, де вона ніколи імені мого не вимовляла — і ті не зрівняються з ураганом, який вирує всередині мене.

Ніколи ще я не почувався так далеко від дому.

Дзвонить телефон, повертаючи мене до реальності.

Я підходжу до столу, знімаю слухавку на третій дзвінок.

— Алло?

Мовчання, ледь чутне дихання.

Кладу слухавку.

Підходжу до вікна.

Розсуваю штори.

Чотирма поверхами нижче — порожня вулиця, сніг так само валить валом.

Знову дзвонить телефон, але тільки раз.

Що за чорт.

Я всідаюся на ліжко, але ці дзвінки не йдуть мені з голови.

А раптом це якась моя версія хоче переконатися, що я у своєму номері?

По-перше, яким чином він знайшов би мене в цьому готелі?

Відповідь зринає швидко, і вона жахає.

У цей момент, мабуть, цілий натовп моїх версій на Логан-сквер робить те ж саме, що й він — обдзвонює всі найближчі мотелі й готелі в пошуках інших Джейсонів. І це не удача, що він знайшов мене. Це — статистична ймовірність. Навіть жменька Джейсонів, зробивши з десяток дзвінків кожен, запросто накриє всі готелі в межах кількох кілометрів од мого дому.

Невже той портьє видав йому номер моєї кімнати?

Він міг це зробити й ненавмисно. Того мужика внизу, який слухає трансляцію гри «Чикаго Булз» і запихається китайською їжею, могли просто обдурити.

А як би я його обдурив? Якби це не я шукав сам себе, то ім’я, під яким я зареєструвався, мабуть, захистило б мене. Але ж усі оці мої версії чудово знають ім’я батька моєї матері. Тут я лопухнувся. Якщо моєю першою думкою було використати це ім’я, то й для іншого Джейсона ця думка також була першою. Отож, припустимо, що я знав ім’я, під яким я міг зареєструватися. Що б я робив далі?

Портьє просто так не назвав би номер моєї кімнати.

Я б удав, що мені відомо, що я тут зупинився.

Я б подзвонив у готель і попросив би з’єднати мене з номером Джесса МакКре.

Почувши мій голос на тому кінці дроту, я б зрозумів, що я тут, і відразу почепив би слухавку.

Потім, секунд через тридцять я б знову подзвонив портьє: «Вибачте, що я знову вас турбую, але я телефонував секунду тому і мене випадково роз’єднали. Чи не могли б ви мене з’єднати з... О чорт, який же то був номер кімнати?»

І якби мені пощастило, і портьє виявився б роззявкуватим ідіотом, то саме тут він би й вибовкнув номер моєї кімнати, перш ніж знову мене з’єднати.

Отже, перший дзвінок — щоб переконатися, що відповідаю саме я.

І другий дзвінок — коли той, хто дзвонив, почепив слухавку зразу після того, як довідався номер моєї кімнати.

Я встаю з ліжка.

Думка абсурдна, але я не можу її ігнорувати.

Невже я зараз іду сюди, щоб убити мене?

Я всуваю руки в рукави мого вовняного бушлата й прямую до дверей.

У мене голова йде обертом від страху, що я збожеволів, навіть якщо я й перехитрив сам себе. Може, я намагаюся знайти якесь надзвичайне пояснення для прозаїчної події — телефон двічі подзвонив у моєму номері.

Можливо.

Але після того чату мене вже нічим не здивуєш.

А раптом усе так і є, а я не хочу дослухатися до своєї інтуїції?

Тікати.

Негайно.

Я обережно відчиняю двері.

Виходжу в коридор.

Тут порожньо.

Тихо, тільки ледве чутне гудіння флуоресцентних ламп угорі.

Сходами чи ліфтом?

У дальньому кінці коридору дзенькає ліфт.

Я чую, як двері ліфта починають розсуватися, а потім із кабіни ліфта виходить чоловік у мокрій куртці.

Якусь мить я не можу ворухнутися.

Не можу відірвати очей.

Це я іду до мене.

Наші очі зустрічаються.

Він не усміхається.

На його обличчі немає емоцій, лише холодна зосередженість.

Він піднімає пістолет, а я раптово кидаюсь бігти в протилежний бік, мчу коридором до дверей аж у самому кінці, й молюся, щоб вони були не замкнені.

Я стрімголов влітаю під світний знак «ВИХІД», озираюсь, вискакуючи на сходи.

Мій двійник біжить за мною.

Униз сходами. Моя рука ковзає по перилах, допомагаючи втримати рівновагу. В голові гупає лиш одна думка: Не впади, не впади, не впади.

Добігаючи до площадки третього поверху, я чую, як угорі з бахканням відчиняються двері й відлуння його кроків заповнює весь прогін.

Біжу далі.

Ось уже другий поверх.

Тепер перший, де одні двері з віконцем посередині ведуть у вестибюль, а другі, без віконця, — ще кудись.

Я вибираю ще кудись і кидаюсь туди...

У стіну промерзлого, забитого снігом повітря.

Спотикаючись, збігаю кількома сходинками й потрапляю у кількасантиметрову ковдру свіжого снігу, ковзаючись на підмерзлому тротуарі.

Не встигаю відновити рівновагу, як із тіні між двома контейнерами для сміття вискакує якась постать.

На ньому такий само бушлат, як у мене.

Його волосся припорошене снігом.

Це я.

Лезо в його руці зблискує, відбиваючи світло вуличного ліхтаря, він підходить і наставляє ножа мені в живіт — ножа, який входить у стандартний рятувальний комплект рюкзака «Лабораторій швидкості».

Я насилу встигаю відхилитися, хапаю його за руку й щосили штовхаю на сходи, що ведуть у готель.

Він гепається на сходи саме тоді, як над нами розчахаються двері. Перед тим, як я даю дьору, мені в пам’ять врізається неймовірна картина: одна моя версія вискакує на ґанок із пістолетом, а ще одна — намагається підвестися зі сходів і гарячково обмацує навколо себе у пошуках ножа, який зник у снігу.

Цікаво, вони спільники?

Об’єдналися, щоб убивати кожного зустрічного Джейсона?

Я мчу між будинками, сніг заліпляє мені обличчя, легені горять.

Звертаю на тротуар наступної вулиці, оглядаюсь і бачу, як по провулку до мене наближаються дві тіні.

Я пробиваюся крізь заметіль.

Ані душі.

Вулиці порожні.

Десь неподалік чується вибух шуму — оплески, схвальні вигуки.

Біжу туди, проштовхуюсь через обідрані дерев’яні двері в якусь забігайлівку із стоячими місцями. Усі позадирали голови й витріщаються на ряд плоских екранів над баром, де в смертельному двобої четвертого кварталу зійшлися «Чикаго Булз» і гостьова команда.

Пролізаю в середину натовпу, щоб він накрив мене з головою.

Тут ніде сісти, ледве можна встояти, та я нарешті протоптую собі крихітну місцину під мішенню для дартс, аби лиш поставити ноги.

Усі вшнипились у гру, а я очима впиваюсь у двері.

Захисник «Чикаго Булз» робить результативний триочковий кидок, і вся зала зривається ревищем непідробного щастя, незнайомці дають одне одному «п’ять» і душать один одного в обіймах.

Двері бару різко відчиняються.

Я бачу себе, який стоїть на порозі, весь у снігу.

Він заходить всередину.

На секунду я гублю його з поля зору, а коли натовп ворушиться, знову бачу.

Що пережила ця версія Джейсона Дессена? Які світи він бачив? Через яке пекло він пробивався, щоб повернутися назад у Чикаго?

Він сканує натовп.

Позаду нього мені видно снігову завірюху надворі.

У нього жорстокі й холодні очі. Цікаво, чи сказав би він те ж саме про мене?

Коли його погляд наближається до мого сховку в кінці зали, я присідаю під мішенню для дротиків і ховаюсь за лісом ніг.

Я вичікую цілу хвилину.

Коли натовп знову заходиться від радощів, я поволі підводжуся.

Тепер двері в бар зачинені.

Мій двійник пішов.

«Чикаго Булз» виграють.

Народ тут іще якийсь час товчеться, щасливий і п’яний.

Десь аж за годину стає трохи вільніше, й оскільки йти мені нікуди, я видираюсь на табурет і замовляю світле пиво, після чого мій баланс падає нижче 10 доларів.

Я вмираю з голоду, але тут не подають їжу, тому я виїдаю кілька мисочок зі снеками, запиваючи їх пивом.

Якийсь чоловік напідпитку намагається втягти мене в розмову про післясезонні перспективи «Чикаго Булз», але я незворушно втуплююсь у свій кухоль з пивом, аж поки він, вилаявшись на мою адресу, не починає чіплятися до двох жінок, які стоять позаду нас.

Він крикливий і агресивний.

Підходить охоронець і виштовхує його надвір.

Натовп рідшає.

Я сиджу в барі, намагаючись не звертати уваги на шум, і всі мої роздуми закінчуються одним висновком: я мушу якось витягти Даніелу й Чарлі з нашого особняка на Елеанор-стріт, 44. Поки вони залишаються дома, зберігається загроза того, що ці Джейсони таки утнуть якусь божевільну гидоту.

Але як?

Джейсон-2, мабуть, зараз із ними.

Уже середина ночі.

Тинятися біля будинку занадто ризиковано.

Треба, щоб Даніела вийшла з дому й прийшла до мене.

Але щойно в мене з’являється якась ідея, в ту ж мить вона з’являється і в інших Джейсонів, або вже з’явилася, або скоро з’явиться.

У мене ніяких перспектив для виграшу.

Двері в бар відчиняються і я озираюся.

Ще одна моя версія — рюкзак, бушлат, черевики — заходить всередину, і коли наші очі зустрічаються, він не може стримати здивування й миролюбно піднімає обидві руки.

От і добре. Може, він тут не мене шукає.

Якщо по Логан-сквер вештається стільки Джейсонів, як я думаю, то цей, швидше за все, заскочив сюди погрітися, шукаючи притулку і безпеки. Так само, як і я.

Він підходить до барної стійки, залазить на вільний табурет біля мене. Його голі руки трусяться від холоду.

А, може, від страху.

Підходить барменша й зачудовано дивиться на нас обох, наче їй кортить спитати, але вона тільки питає нового прибульця:

— Що вам налити?

— Те саме, що в нього.

Ми дивимось, як вона наливає з-під крана півлітра пива і приносить скляний кухоль, по боках якого стікає піна.

Джейсон піднімає свій кухоль.

Я піднімаю свій.

Ми дивимось один на одного.

На правій половині його обличчя — свіжий шрам, наче хтось полоснув його ножем.

Нитка на його підмізинному пальці така ж, як і в мене.

Ми п’ємо.

— Коли ти повернувся?..

— Коли ти повернувся?..

Мимоволі всміхаємося.

Я кажу:

— Сьогодні після обіду. А ти?

— Учора.

— Щось мені підказує, що нам буде важкувато...

— ...не закінчувати речення один за одного?

— Ти знаєш, про що я зараз думаю?

— Я не можу читати твоїх думок.

Дивно — я розмовляю сам із собою, але його голос звучить не так, як мені здавалося, мусив би звучати мій голос.

Я кажу:

— Цікаво, наскільки далеко ми з тобою розгалузились. Ти бачив світ, де навкруги сипався попіл?

— Так. А потім лід. Я насилу втік звідти.

— А як Аманда? — питаю.

— Ми загубили одне одного під час бурі.

Я відчуваю гострий біль втрати, наче всередині в мене щось вибухає.

— А в моєму варіанті ми залишилися разом. Сховалися в будинку.

— У тому, що був занесений по самі вікна спальні?

— Еге ж.

— Я теж знайшов той будинок. Із мертвою сім’єю всередині.

— То куди ж тоді?..

— То куди ж тоді?..

— Давай ти, — каже він.

Він сьорбає своє пиво, а я питаю:

— Куди ти пішов після крижаного світу?

— Я вийшов із куба в підвалі якогось хлопця. Він злякався. У нього був пістолет. Він зв’язав мене. Мабуть, убив би, але взяв одну з ампул і вирішив сам подивитися на той коридор.

— Отож, він пішов і не повернувся.

— Точно.

— А потім?

На секунду його погляд стає відстороненим.

Він робить ще один великий ковток пива.

— Потім я бачив погані світи. Справді погані. Темні світи. Жахливі місця. А як було в тебе?

Я розповідаю йому свою історію, і хоч виговоритися — це добре, все ж якось дивно вивалювати все це на нього.

Місяць тому ми з цим чоловіком були однією людиною. Тобто, на дев’яносто дев’ять цілих і дев’ять десятих у нас була спільна історія.

Ми казали одне й те ж. Робили однаковий вибір. Відчували одні й ті ж страхи.

Одну й ту ж любов.

І коли він купує нам ще по пиву, я не можу відвести від нього погляд.

Я сиджу поряд із собою.

У ньому є щось таке, в реальність чого неможливо повірити.

Може тому, що я спостерігаю з неймовірної точки зору — дивлюся на себе, перебуваючи поза межами себе.

У нього вигляд сильної людини, і водночас — втомленої, знесиленої і переляканої.

Наче розмовляєш із другом, який про тебе все знає, але крім того, між вами ще існує якась нестерпна близькість. За винятком останнього місяця, між нами немає ніяких таємниць. Він знає про все погане, що я зробив. Кожну мою думку. Усі мої слабкості. Мої таємні страхи.

— Ми називаємо його Джейсон-2, — кажу я, — тобто це означає, що ми вважаємо себе Джейсоном-1. Оригіналом. Але ж ми не можемо обидва бути Джейсоном-1. А ще ж існують інші, які теж думають, що вони оригінал.

— Ніхто з нас не оригінал.

— Ні. Ми частинки цілого.

— Грані, — каже він. — Деякі сходяться дуже близько, майже стаючи однією й тією ж людиною, наче оце ти і я. А між іншими — цілі світи.

Я кажу:

— Це змушує подивитися на себе по-іншому, правда ж?

— Спонукає задуматися, хто ж тоді ідеальний Джейсон? І чи існує він?

— Усе, що можна зробити — це прожити свою найкращу версію, так?

— Щойно хотів сказати.

Барменша оголошує про закриття.

— Мало хто може цим похвалитися, — кажу я.

— Чим? Тим, що випив пиво сам із собою?

— Еге ж.

Він допиває своє пиво.

Я — своє.

Зісковзуючи зі свого табурета, він каже:

— Я піду перший.

— А куди ти вирушаєш?

Він вагається.

— На північ.

— Я не збираюся переслідувати тебе. Можу я сподіватися на те ж саме?

— Так.

— Ми не можемо обидва мати їх.

Він каже:

— Це ще питання, хто на них заслуговує, і на нього може не бути відповіді. Але якщо вибір впаде на нас, то навіть не думай ставати в мене на дорозі до Даніели й Чарлі. Я цього не хочу, але якщо доведеться, то я вб’ю тебе.

— Дякую за пиво, Джейсоне.

Я дивлюсь, як він іде.

Чекаю п’ять хвилин.

Останнім виходжу з бару.

Сніг і досі валить.

Вже сантиметрів п’ятнадцять насипало, а снігоочисників не видно.

Виходжу на тротуар і швидко роззираюсь довкола.

Кілька відвідувачів бару розбрідаються, хто куди, більше надворі нікого.

Я не знаю, куди йти.

Мені нікуди йти.

У кишені дві дійсні готельні магнітні картки, але використовувати їх небезпечно. Інші Джейсони вже давно могли зробити собі копії. Сидять, мабуть, зараз у моєму номері й піджидають, коли я повернусь.

Раптом мене осяває: остання ампула схована в тому другому готелі.

Тепер можна про неї забути.

Рушаю тротуаром.

Друга година ночі, я просто падаю з ніг.

Скільки інших Джейсонів тиняються зараз цими вулицями, відчувають ті самі страхи, мордуються тими ж питаннями?

Скількох уже вбито?

Скільки їх зараз вийшло на лови?

Я не можу позбутися відчуття, що на Логан-сквер я не можу почуватися в безпеці навіть серед ночі. У кожному провулку, який я минаю, у кожному дверному отворі мені ввижається якийсь рух, здається, що хтось скрадається позаду.

Десь через кілометр я доходжу до Гумбольд-парку.

Пробираюся сніговими кучугурами.

Виходжу на застиглу галявину.

Я страшенно втомився.

Ноги гудуть.

У шлунку бурчить од голоду.

Я більше не можу йти.

Попереду бовваніє якась вічнозелена деревина. Її гілки присипані снігом.

Найнижчі гілки метра за півтора над землею. Вони утворюють щось подібне на укриття від шторму.

Під самим стволом тільки трохи припорошено снігом. Я відгрібаю його й сідаю на землю під деревом з підвітряного боку.

Надзвичайно тихо.

Мені чути далеке деренчання снігоочисників, які працюють по всьому місту.

Небо неоново-рожевого кольору від усіх вогнів, які відбиваються від низьких хмар.

Я щільніше закутуюсь у бушлат, міцніше стискаю кулаки, щоб тепло хоч жевріло десь у долонях.

Із того місця, де я сиджу, видно відкрите поле, де-не-де поросле деревами.

Трохи далі, за мерехтінням снігу, вздовж пішохідної доріжки мріють ліхтарі з ореолами блискіток навколо світла.

Ніщо не ворухнеться.

Холодно, але так краще, ніж ясна погода.

Не думаю, що я замерзну на смерть.

Але ж і заснути я тут не зможу.

Коли я заплющую очі, мене осяває ідея.

Випадковість.

Як можна перемогти суперника, налаштованого передбачати будь-який твій крок?

Треба зробити щось несподіване.

Незаплановане.

Зробити хід навмання, хід, який ти майже, а бо й зовсім не обдумував наперед.

Може, це й поганий хід, який обернеться проти тебе і вартуватиме тобі усієї гри.

А може, він стане ключем для іншої гри, яка тобі й на думку не спадала, і яка надасть тобі несподівану стратегічну перевагу.

То як же мені пристосувати цю ідею до моєї ситуації?

Яку ж несподіванку можу я втнути, щоб її неможливо було прорахувати?

Я трохи задрімав.

Прокидаюся в сіро-білому світі, хапаючи дрижаки.

Ні снігу, ні вітру. Звіддаля крізь голі дерева видніється шматочок обрію. Найвищі будівлі ледь торкаються ковдри хмар, яка нависає над містом.

Відкрите поле біле й спокійне.

Світанок.

Вуличні ліхтарі гаснуть.

Я сідаю, усе тіло закам’яніло.

Бушлат припорошений снігом.

На морозі моє дихання закручується завитками.

У жодній версії Чикаго мені не траплялося такого спокійного ранку.

Коли в тиші порожніх вулиць тоне будь-який звук.

Коли на тлі білого неба й білої землі різко виділяються будинки й дерева.

Я уявляю, як сім мільйонів людей усе ще сплять під ковдрами, або стоять перед своїми запнутими вікнами й обережно визирають у щілини між завісами, розглядаючи те, що лишила по собі негода.

І коли я думаю про це, мені стає затишно й безпечно.

Спинаюся на ноги.

Я прокинувся з божевільною ідеєю.

І надихнуло мене те, що відбулось у тому барі вчора ввечері, якраз перед приходом того другого Джейсона. Таке досі ніколи не спадало мені на думку, тому я майже повністю довіряю цій ідеї.

Іду назад через парк, прямуючи на північ у бік Логан-сквер.

У бік дому.

Заходжу в перший-ліпший магазин і купую сигару «Swisher Sweets» і запальничку.

У мене лишається 8,21 долара.

Мій бушлат мокрий від снігу.

Я знімаю його, чіпляю біля входу й прямую до стійки.

Ця місцина так природно й затишно сюди вписалася, наче була тут завжди. Атмосферу 1950-х років створює не червона вінілова оббивка кабінок і табуретів, і не фотографії завсідників у рамочках на стінах, які збиралися десятиліттями. Ця атмосфера з’являється, як мені здається, від того, що тут ніколи нічого не змінюється. І прямуючи до столу крізь хмари сигаретного диму, я відчуваю, як тут усе пропахло смальцем, свіжозвареною кавою і непозбутнім запахом минулого.

Крім кількох відвідувачів біля стійки, я помічаю двох полісменів у одній кабінці, трьох медсестер, мабуть, тільки-но після чергування, — в іншій, і літнього чоловіка в чорному костюмі, котрий з якоюсь нудьгою і впертістю втупився у свою чашку з кавою.

Я всідаюся за стійкою поближче до тепла, яке випромінюється з відкритого грилю.

До мене підходить поважного віку офіціантка.

Я знаю, що в мене, мабуть, вигляд бомжа й наркомана, але вона й виду не подає, не придивляється до мене, — просто приймає моє замовлення зі старомодною, характерною для середнього заходу, ввічливістю.

Так гарно сидіти тут усередині.

Вікна запотівають.

Холод виходить із моїх кісток.

Ця цілодобова закусочна всього за вісім кварталів од мого будинку, але я ніколи сюди не заходив.

Коли приносять каву, я обхоплюю чашку брудними пальцями, вбираючи в себе тепло.

Треба все розрахувати заздалегідь.

Все, що я можу собі дозволити — це чашка кави, два яйця і кілька грінок.

Намагаюся їсти поволі, але я просто вмираю з голоду.

Офіціантка явно жаліє мене, тож приносить трохи тостів безплатно.

Вона добра.

Від цього мені стає ще паскудніше на душі, коли я уявляю, що зараз буде.

Я перевіряю час на своєму підпільному телефоні-розкладачці, який придбав, щоб зателефонувати Даніелі в іншому Чикаго. У цьому світі по ньому не зателефонуєш — навряд чи хвилини передаються через мультивсесвіт.

8:15 ранку.

Джейсон-2, мабуть, уже вийшов з дому хвилин двадцять тому, щоб сісти на поїзд і встигнути на свою лекцію о 9:30.

А може, він зовсім не виходив. Може, він захворів, або просто сьогодні залишився дома з якоїсь причини, котру я не передбачив. Це була б катастрофа, але тинятися навколо будинку, щоб переконатися, що там його немає, дуже ризиковано.

Я витягаю з кишені 8 доларів 21 цент і кладу на стійку.

Цього насилу вистачає, щоб заплатити за сніданок, плюс жалюгідні чайові.

Допиваю останній ковток кави.

Потім з кишені сорочки дістаю сигару й запальничку.

Роззираюся.

У закусочній тепер людно.

Вже пішли ті двоє полісменів, які тут сиділи, коли я зайшов, але є ще один, он він сидить у кутовій кабінці аж у самому кінці.

У мене ледь помітно тремтять руки, коли я відкриваю упаковку.

Виправдовуючи свою назву, кінчик сигари солодкуватий на смак.

Лише з третього разу мені вдається викресати вогонь.

Я підпалюю тютюн з одного боку сигари, набираю повний рот диму і струменем видуваю його в спину кухаря, який перевертає пиріжки на сковороді.

Секунд із десять ніхто нічого не помічає.

Потім літня жінка в кофті, вкритій котячою шерстю, яка сидить біля мене, повертається й каже:

— Не можна цього робити.

А я відповідаю їй так, як мені ще з мільйон років не спало б на думку сказати:

— Але ж як приємно викурити сигару після їжі.

Вона дивиться на мене крізь товсті скельця своїх окулярів, як на божевільного.

Підходить офіціантка, несучи горнятко кави, над якою звивається димок. Вигляд у неї надзвичайно розчарований.

Хитаючи головою, вона каже голосом матері, яка шпетить своє чадо:

— Знаєте, тут не можна цього робити.

— Але ж це так приємно.

— Ви хочете, щоб я покликала менеджера?

Я затягаюся ще.

Пахкаю димом.

Кухар — дебелий м’язистий хлопець з руками, вкритими татуюванням — повертається і дивиться на мене.

Я кажу офіціантці:

— Це чудова ідея. Вам доведеться піти й покликати менеджера, бо я не збираюся це припиняти.

Коли офіціантка йде, літня жінка, яка сидить біля мене, і якій я зіпсував сніданок, бурмоче:

— Який грубий молодик.

Вона кидає виделку, злазить з табурета й прямує до дверей.

Деякі інші відвідувачі, які сидять поблизу, вже почали звертати на мене увагу.

Але я собі курю, поки зі службового приміщення в кінці ресторану не виходить високий чоловік у супроводі офіціантки. На ньому чорні джинси, біла строга сорочка з плямами поту по боках і однотонна краватка, вузол якої ось-ось розв’яжеться.

Судячи з його жалюгідного вигляду висновую, що він працював усю ніч.

Він зупиняється позаду мене й каже:

— Я Нік, черговий менеджер. Не можна курити в приміщенні. Ви заважаєте іншим відвідувачам.

Я трохи повертаюся і зустрічаюся з ним поглядом. У нього втомлений і роздратований вигляд, і я почуваюся скотиною за те, що втягую його в це. Але зупинятися вже пізно.

Я роззираюся навколо. Тепер усі дивляться на мене, на пательні підгоряє пиріжок.

Я питаю:

— Невже вам усім заважає моя чудова сигара?

Звучить цілий хор «Так».

Хтось називає мене придурком.

Краєм ока я помічаю якийсь рух у дальньому кінці закусочної.

Нарешті.

Із кутової кабінки вибирається полісмен, він іде по проходу до мене, і я чую потріскування його рації.

Він молодий.

Років так під тридцять.

Невисокий і кремезний.

В очах світиться твердість морпіха й інтелект.

Менеджер з полегшенням відступає на крок.

Тепер полісмен стоїть біля мене й каже:

— У нашому місті діє закон про чистоту повітря в приміщенні, і ви його зараз порушуєте.

Я пахкаю новою порцією сигарного диму.

Полісмен робить ще одну спробу:

— Послухайте, я всю ніч провів на ногах. Як і багато хто із цих відвідувачів. Навіщо ви псуєте їм сніданок?

— А навіщо ви псуєте мені сигару?

На обличчі полісмена з’являється тінь гніву.

Його зіниці розширюються.

— Негайно приберіть сигару. Останнє попередження.

— А то що?

Він зітхає.

— Це була не та відповідь, на яку я сподівався. Підводьтеся.

— Чого це?

— Бо ви їдете до в’язниці. Якщо за п’ять секунд ви не приберете цю сигару, я вважатиму, що ви чинили опір при затриманні, а отже, я буду не таким ніжним.

Я кидаю сигару в чашку з кавою, злізаю з табурета, а полісмен спритно дістає з-за пояса наручники й надіває мені на зап’ястя.

— У вас є при собі зброя чи голки? Все, що може мені зашкодити, і про що я мушу знати?

— Ні, сер.

— Чи перебуваєте ви під дією якихось наркотиків або ліків?

— Ні, сер.

Він побіжно обшукує мене, потім бере за руку.

Коли ми йдемо до виходу, всі відвідувачі аплодують.

Його джип припаркований перед входом.

Він відчиняє задні двері й каже, щоб я беріг голову.

Спробуйте граціозно й хвацько залізти в задній відсік поліцейської машини, коли у вас руки скуті кайданками за спиною. Полісмен сідає за кермо.

Він пристібається паском безпеки, заводить двигун і виїжджає на засніжену вулицю.

Заднє сидіння, схоже, спеціально зробили незручним. Тут узагалі немає місця для ніг, коліна впираються в клітку, а самі сидіння зроблені з такої твердої пластмаси, що здається, ніби ти сидиш на бетоні.

Я дивлюся крізь заґратовані вікна, бачу, як повз нас пролітають знайомі сусідні будинки, і думаю, чи є бодай одна малесенька надія, нехай йому трясця, що все це спрацює.

Ми в’їжджаємо в гараж 14-го окружного поліцейського відділку.

Полісмен Гаммонд стягує мене з заднього сидіння і проводить через кілька сталевих дверей у відділ реєстрації.

З одного боку кімнати стоїть ряд столів зі стільцями для затриманих. Перегородкою з плексигласу вони відділяються від робочої зони з іншого боку кімнати.

Кімната смердить блювотою і розпачем, залитими лізолом.

У цей ранковий час, крім мене, тут є ще один затриманий — жінка в дальньому кінці кімнати, прикута до столу. Вона маніакально розхитується, чухається, щипає себе.

Гаммонд знову обшукує мене, потім наказує сісти.

Він знімає наручник з моєї лівої руки, пристібає його до кільця, вмонтованого в стіл, і каже:

— Мені потрібно подивитися ваші водійські права.

— Я їх загубив.

Він записує це у своїх паперах, переходить до іншого кінця столу, вмикає комп’ютер.

Питає моє ім’я.

Номер соціального страхування.

Адресу.

Місце роботи.

Я питаю:

— А в чому конкретно мене звинувачують?

— Хуліганство й порушення громадського порядку.

Гаммонд починає заповнювати протокол затримання.

Через кілька хвилин він перестає друкувати й дивиться на мене крізь подряпаний плексиглас.

— Ви не схожі на божевільного чи на придурка. Вас немає в базі. У вас ніколи не було проблем із законом. То що ж там сталося? Складається враження, ніби ви... набивалися на затримання. Ви нічого не хочете мені розповісти?

— Ні. Вибачте, що зіпсував вам сніданок.

Він стенає плечима.

— Будуть інші.

У мене беруть відбитки пальців.

Мене фотографують.

У мене забирають черевики, видають мені пару капців і ковдру.

Коли він заносить мене в базу, я запитую:

— А коли я можу скористуватися своїм правом на телефонний дзвінок?

— Ви можете зробити це просто зараз, — він знімає слухавку. — Кому ви хочете зателефонувати?

— Своїй дружині.

Я кажу йому номер і дивлюсь, як він його набирає.

Коли виклик іде, він подає мені слухавку через перегородку.

У мене калатає серце.

Візьми слухавку, люба. Ну ж бо.

Голосова пошта.

Я чую свій голос, але це не моє повідомлення. Невже Джейсон-2 переписав його, хитро маркуючи свою територію?

Я кажу полісмену Гаммонду:

— Вона не відповідає. Чи не могли б ви почепити слухавку?

Він кладе слухавку за секунду до сигналу.

— Очевидно, Даніела не впізнала номер. Вам не важко буде спробувати ще раз?

Він знову набирає номер.

Знову йде виклик.

Я роздумую — якщо вона не відповість, може ризикнути й залишити повідомлення?

Ні.

А раптом Джейсон-2 почує? Якщо цього разу вона не відповість, доведеться придумати щось інше, щоб...

— Алло?

— Даніело.

— Джейсоне?

Сльози обпікають мені очі, коли я чую її голос.

— Так, це я.

— Звідки ти телефонуєш? Визначник номера пише, що це — поліція Чикаго. Я думала, це одне з тих благодійних товариств, тому й не...

— Я просто хочу, щоб ти мене хвилиночку послухала.

— Все гаразд?

— Зі мною дещо трапилось по дорозі на роботу. Я все поясню, коли...

— У тебе все добре?

— У мене все добре, але я у в’язниці.

На мить по той бік стає так тихо, що до мене долинають звуки радіошоу, яке вона слухає.

Нарешті вона питає:

— Тебе заарештували?

— Так.

— За що?

— Треба, щоб ти приїхала й внесла за мене заставу.

— Господи, що ти накоїв?

— Послухай, у мене обмаль часу пояснювати. Виходить так, що в мене є право тільки на один дзвінок.

— Зателефонувати адвокату?

— Ні, просто приїжджай сюди якомога скоріше. Я в чотирнадцятому окружному відділку поліції на... — я дивлюся на Гаммонда, щоб він підказав назву вулиці.

— Авеню Північ-Каліфорнія.

— Північ-Каліфорнія. І прихопи свою чекову книжку. Чарлі вже пішов у школу?

— Так.

— Я хочу, щоб ти його забрала й привезла з собою, коли їхатимеш до мене. Це дуже...

— І не подумаю.

— Даніело...

— Я не буду привозити сина, щоб витягти батька з-за ґрат. Що в біса сталося, Джейсоне?

Полісмен Гаммонд стукає кісточками пальців по оргсклу і проводить пальцем по горлу.

Я кажу:

— Я мушу завершувати розмову. Будь ласка, приїжджай якнайшвидше.

— Гаразд.

— Люба.

— Що?

— Я так тебе кохаю.

Вона кладе слухавку.

У моїй самотній камері тільки тонкий, як папірець, матрац на бетонній основі.

Унітаз.

Раковина.

Відеокамера над дверима, яка спостерігає за мною.

Я лежу на ліжку під в’язничною ковдрою і дивлюся на пляму на стелі, на яку, мабуть, хто тільки не дивився в муках відчаю, розпачу й безсилля.

У моїй голові без упину проносяться різні варіанти того, що може піти не так і перешкодити Даніелі приїхати до мене.

Вона може зателефонувати Джейсону-2 по мобілці.

Він може зателефонувати їй між парами, просто щоб сказати «привіт».

Хтось із інших Джейсонів вирішить зробити якийсь крок.

Якщо станеться щось подібне, то весь мій план лусне, як мильна бульбашка.

У мене болить живіт.

Серце калатає.

Я намагаюся заспокоїтись, але мені не вдається укоськати всі ці страхи.

Цікаво, чи прорахував хтось із моїх двійників такий хід? Заспокоюю себе, сподіваючись, що навряд чи вони до такого додумались. Якби я сам минулої ночі в барі не побачив, як той агресивний п’яниця безпардонно чіплявся до жінок, а потім його випхав у шию охоронець, мені б і на думку не спало навмисне спровокувати свій арешт, щоб таким чином змусити Даніелу й Чарлі приїхати до мене в безпечне місце.

Те, що привело до такого рішення, було результатом унікального досвіду, який був тільки моїм.

Утім, я можу помилятися.

Я можу помилятися щодо всього.

Я встаю, товчуся між унітазом і ліжком, але тут не надто розженешся, у цій камері два на два з половиною метри. І що більше я ходжу туди-сюди, то тіснішою здається камера, і ось уже я відчуваю, як напад клаустрофобії стискає мені груди.

Мені спирає дихання.

Нарешті я підходжу до крихітного вічка у дверях на рівні очей.

Виглядаю крізь нього в стерильно-білий коридор.

Жіночий плач в одній із сусідніх камер лунко відбивається від шлакобетонних стін.

У ньому чується така безнадія.

Цікаво, чи це та сама жінка, яку я бачив у відділі реєстрації?

Повз мою камеру проходить охоронець, тримаючи іншого ув’язненого за руку вище ліктя.

Повертаюся до ліжка, скручують клубком під ковдрою, втуплююся в стіну й намагаюся не думати, та марно.

Мені здається, що минуло вже кілька годин.

Чого ж вона так довго?

У мене є тільки одне пояснення.

Щось сталося.

Вона не приїде.

Двері до моєї камери відчиняються з металевим грюкотом, від чого мій пульс наче з цепу зривається.

Я сідаю.

На порозі з’являється охоронець з дитячим обличчям і каже:

— Ви можете йти додому, містере Дессен. Ваша дружина внесла за вас заставу.

Він знову веде мене у відділ реєстрації, де я підписую якісь папери, які навіть не читаю.

Мені віддають черевики й проводять через кілька коридорів.

Я штовхаю двері в кінці останнього коридору й у мене перехоплює дихання, а сльози застилають очі.

Де я тільки не уявляв нашу зустріч, але вестибюля 14-го окружного поліцейського відділку серед цих місць не було.

Даніела підводиться зі стільця.

Не та Даніела, яка мене не знає, або одружена з іншим чоловіком, чи з іншою моєю версією.

Моя Даніела.

Одна-єдина.

На ній сорочка, в якій вона іноді малює — блакитна, вилиняла, з ґудзиками на комірі, забризкана масляними й акриловими фарбами. Вона дивиться на мене, і її обличчя стає розгубленим і недовірливим.

Я біжу до неї через вестибюль, обіймаю її, вона вимовляє моє ім’я, вимовляє так, наче відчуває, що щось не так, щось не сходиться, але я не відпускаю її, бо я не можу її відпустити. Я згадую всі ті світи, через які я пройшов, усе те, що я зробив, витримав, пережив, щоб повернутися в обійми цієї жінки.

Я не можу повірити, як це чудово — доторкатися до неї.

Дихати з нею одним повітрям.

Вдихати її запах.

Відчувати, як від доторку до її шкіри по моїй шкірі пробігає струм.

Я беру її обличчя у свої руки.

Я цілую її рот.

Ці вуста — такі божевільно м’які.

Але вона відсувається від мене.

А потім відштовхує мене, впираючись руками мені в груди, насупивши брови й наморщивши чоло.

— Мені сказали, що тебе затримали за куріння в ресторані, і що ти не... — хід її думок порушується. Вона роздивляється моє обличчя, наче не впізнає його, її пальці торкаються двотижневої щетини. Ясно, що з обличчям щось не так — це не те обличчя, яке вона побачила сьогодні вранці, прокинувшись. — Сьогодні вранці в тебе не було бороди, Джейсоне. — Вона оглядає мене з голови до ніг. — Який ти худий. — Вона доторкається до моєї порваної, брудної сорочки. — Це не той одяг, в якому ти виходив з дому.

Я бачу, як вона силується все це якось осмислити, але їй це не вдається.

— Ти привезла Чарлі? — питаю.

— Ні. Я ж сказала тобі, що не збираюся цього робити. Я що, божеволію, чи?..

— Ти не божеволієш.

Я обережно беру її за руку й підводжу до пари стільців з прямими спинками в невеличкому закутку для відвідувачів.

— Присядьмо на хвилинку, — пропоную.

— Я не хочу сідати, я хочу, щоб ти...

— Будь ласка, Даніело.

Ми сідаємо.

— Ти мені довіряєш?

— Я не знаю. Це все... лякає мене.

— Я все поясню, тільки спочатку я хочу, щоб ти викликала таксі.

— Моя машина припаркована за два квартали...

— Ми не підемо до твоєї машини.

— Чому?

— Це небезпечно для нас.

— Про що ти говориш?

— Даніело, благаю, довірся мені.

Я чекаю, що вона буде впиратися, натомість вона витягає телефон, відкриває додаток і замовляє таксі.

Потім піднімає на мене погляд і каже:

— Готово. У нас три хвилини.

Я роззираюся по вестибюлю.

Полісмен, який привів мене сюди з відділу реєстрації, вже пішов, і зараз ми тут самі, крім жінки у віконці чергового. Але вона сидить за товстим захисним склом, тож я впевнений, що вона нічого не почує.

Я дивлюсь на Даніелу.

Кажу:

— Те, що я зараз тобі розкажу, звучатиме, як повна маячня. Тобі може здатися, що я з’їхав з глузду, але це не так. Пам’ятаєш ту ніч Раянової вечірки у «Віллидж Теп»? Із приводу отриманої премії?

— Так. Це було більше місяця тому.

— Того вечора я вийшов із дверей нашого дому, і то був останній раз, коли я тебе бачив, аж до сьогодні, коли я вийшов із отих дверей п’ять хвилин тому.

— Джейсоне, після тієї вечірки я бачу тебе щодня.

— Той чоловік не я.

На її обличчя наповзає тінь.

— Про що ти говориш?

— Це — одна з моїх версій.

Вона не відводить погляду від моїх очей, кліпає.

— Це якийсь фокус? Чи ти граєш у якусь гру? Бо...

— Не фокус. І не гра.

Я беру в неї з рук телефон і дивлюсь, котра година.

— 12:18. Зараз у мене консультації в кабінеті.

Я набираю номер прямої лінії коледжу й передаю телефон Даніелі.

Він дзвонить двічі, і ось я чую, як мій голос відповідає:

— Привіт, красуне. А я саме думав про тебе.

У Даніели повільно відкривається рот.

Вона полотніє.

Я вмикаю голосний зв’язок і кажу самими губами:

— Скажи що-небудь.

Вона каже:

— Привіт. Як твій день?

— Чудово. Закінчив ранкову лекцію, а тепер у мене кілька студентів після обідньої перерви. У тебе все добре?

— Гм, так. Я просто... хотіла почути твій голос.

Я хапаю телефон у неї з рук і вимикаю мікрофон. Джейсон каже:

— Я весь час думаю про тебе.

Я дивлюсь на Даніелу й кажу:

— Скажи йому, що ти подумала, раз ми так гарно відпочили минулого Різдва на Флорида-Кіс, то ти б хотіла туди повернутися.

— Ми не були минулого Різдва на Флорида-Кіс.

— Я знаю, а він — ні. Я хочу тобі довести, що він не той, за кого себе видає.

Мій двійник подає голос:

— Даніело, ти там? Я не чую тебе.

Вона вмикає мікрофон.

— Так, я тут. Я чого телефоную...

— Отож не просто, щоб почути приємний тембр мого голосу?

— Мені тут пригадалося, як ми їздили на Флорида-Кіс минулого Різдва, і як там було весело. Я знаю, у нас сутужно з грошима, але, може, ми ще якось туди з’їздимо?

Джейсон і бровою не веде.

— Обов’язково. Все, що схочеш, любове моя.

Даніела дивиться мені просто в очі, коли говорить далі:

— Як ти думаєш, може, наймемо той самий будиночок, що й того разу? Рожевий з білим, просто на пляжі. Він був такий чудовий.

На останньому слові її голос тремтить, і я боюсь, що вона зараз зірветься, але їй вдається втримати себе в руках.

— Так і зробимо, — каже він.

Телефон починає тремтіти в неї в руках.

Мені хочеться повільно роздерти його на шматки.

Джейсон каже:

— Люба, там хтось у коридорі хоче мене бачити, мені треба бігти.

— Гаразд.

— Побачимось увечері.

Не побачишся.

— Побачимось увечері, Джейсоне.

Вона закінчує розмову.

Я стискаю її руку й кажу:

— Подивись на мене.

У неї розгублений, пригнічений вигляд.

Я кажу:

— Я знаю, в тебе зараз голова йде обертом.

— Як ти можеш бути одночасно в Лейкмонті й сидіти тут прямо переді мною?

У неї гуде телефон. На дисплеї з’являється повідомлення про прибуття нашого замовленого таксі.

Я кажу:

— Я все поясню, але зараз нам треба сісти в цю машину й забрати сина зі школи.

— Чарлі в небезпеці?

— Ми всі в небезпеці.

Здається, це допомагає їй оговтатись.

Я підводжуся, подаю їй руку й допомагаю встати зі стільця.

Ми йдемо через вестибюль до виходу з відділка.

Чорний «Ескалейд» припаркований край тротуару метрів за шість попереду.

Проштовхуюсь у двері й тягну Даніелу тротуаром до бездоріжника з незаглушеним двигуном.

Від нічної бурі не лишилось і сліду, принаймні на небі. Різкий північний вітер порозганяв хмари й залишив після себе яскравий зимовий день.

Я відчиняю задні пасажирські двері, залізаю слідом за Даніелою, яка дає водієві в чорному костюмі адресу школи Чарлі.

— Будь ласка, їдьмо туди якомога швидше, — каже вона.

Скло у вікнах дуже тоноване. Коли ми від’їжджаємо від відділка, я дивлюсь на Даніелу й кажу:

— Треба надіслати повідомлення Чарлі, щоб він знав, що ми їдемо, й приготувався.

Вона знову береться за телефон, але в неї й досі трусяться руки, не даючи їй набрати текст.

— Зачекай, дай-но я.

Я беру її телефон, відкриваю СМС-додаток, знаходжу останню переписку між нею і Чарлі.

Друкую:

«Ми з татом їдемо, щоб прямо зараз забрати тебе зі школи.

Часу на оформлення дозволу немає, просто попросись у вбиральню, виходь і будь біля школи. Ми будемо на чорному „Ескалейді“. Побачимось через 10 хвилин».

Наш водій виїжджає з парковки на вулицю, яку вже очистили від снігу, і тепер тротуар сохне під яскравим зимовим сонцем.

Через пару кварталів проїжджаємо темно-синю «Хонду» Даніели.

За нею, через дві машини, я бачу чоловіка, як дві краплі води схожого на мене, який сидить за кермом білого фургона.

Обережно виглядаю в заднє вікно.

Позаду нас їде машина, але дуже далеко, і я не можу розібрати, хто там за кермом.

— Що там? — питає Даніела.

— Хочу переконатись, що за нами ніхто не їде.

— А хто може за нами їхати?

Її телефон вібрує, отримавши повідомлення, і даючи мені можливість не відповідати на її питання.

ЧАРЛІ, зараз:

«Усе добре?»

Я відповідаю:

«Усе гаразд. Пояснення при зустрічі».

Я обнімаю Даніелу й міцніше пригортаю до себе.

Вона каже:

— У мене таке враження, що я сплю, мені сниться кошмар, а я ніяк не можу прокинутися. Що відбувається?

— Ми поїдемо в безпечне місце, — шепочу я. — Де зможемо поговорити сам на сам. І тоді я розповім вам із Чарлі все.

Школа Чарлі — це неоковирна цегляна будівля, щось середнє між божевільнею і замком у стилі стімпанк.

Коли ми під’їжджаємо, він сидить на сходах перед входом у школу й дивиться в телефон.

Я прошу Даніелу зачекати, виходжу з машини й іду до свого сина.

Він підводиться і збентежено дивиться на мене.

На мою подобу.

Я міцно стискаю його в обіймах і кажу, забувши про все на світі:

— Боже, як я за тобою скучив.

— Що ти тут робиш? — питає він. — Що з машиною?

— Ходімо, нам треба йти.

— Куди?

Але я просто беру його за руку й підштовхую до відчинених пасажирських дверей «Ескалейда».

Він залазить перший, я — слідом, зачиняю за нами Двері.

Водій озирається і питає із сильним російським акцентом:

— Куди тепер?

Дорогою з поліцейського відділка я надумав один варіант — велике й гамірне місце, де ми можемо легко змішатися з натовпом, навіть якщо хтось із тих Джейсонів і ув’яжеться за нами. Пробую, чи можна його завбачити. У мене три запасні варіанти — ботанічний сад Лінкольн-парк-консерваторі, оглядовий майданчик на Вілліс Тауер і кладовище Роузгіл. Найбезпечнішим і найнесподіванішим видається Роузгіл. Також мене тягне на Вілліс Тауер і в Лінкольн Парк. Отож я іду всупереч інстинкту і таки схиляюсь до першого варіанту.

Я кажу йому:

— Торговий центр «Вотер тауер плейс».

Їдемо в місто у цілковитій тиші.

Коли вже видніються споруди центру міста, починає вібрувати мобілка Даніели.

Вона дивиться на екран, а потім повертає його так, щоб я міг прочитати повідомлення, яке щойно надійшло.

Це якийсь незнайомий номер 773.

«Даніело, це Джейсон. Я пишу тобі з чужого номера, але поясню все при зустрічі. Ти в небезпеці. Ти і Чарлі. Де ти? Будь ласка, зателефонуй мені якомога скоріше. Я дуже вас люблю.»

Даніела налякана до безтями.

Повітря в машині наелектризувалося, аж пощипує.

Водій звертає на Мічиган-авеню, забиту транспортом обідньої пори.

Удалині вже видніється жовтий вапняк водонапірної башти Чикаго-вотер-тауер, придавленої навколишніми хмарочосами, які утворюють розкішні торгові ряди пречудової Магніфісент-майл.

«Ескалейд» під’їжджає до зупинки біля головного входу, але я прошу водія завезти нас на підземну стоянку.

Із Честнат-стріт ми заглиблюємося в темряву багатоповерхового гаража.

Ми спускаємося на четвертий рівень, і я прошу водія зупинитися біля найближчої групи ліфтів.

Наскільки мені було видно, жодна машина за нами не їхала.

Луна від грюкоту зачинених дверцят відбивається від бетонних стін і колон. Авто від’їжджає.

«Вотер тауер плейс» — це торговий центр з вертикальними стінами, заввишки вісім поверхів, напханих бутіками і розкішними магазинами, які юрбляться навколо центрального атріуму зі скла й хромованої сталі.

Ми піднімаємося на мезонінний рівень, де розташовані всі ресторани, й виходимо зі скляного ліфта.

Зимова негода загнала під дах натовпи людей.

На якусь мить я почуваюся абсолютно безликим, непомітним.

Ми знаходимо місцину в тихому куточку, подалі від людських потоків.

Я сиджу між Даніелою і Чарлі й думаю про всіх тих Джейсонів, які бігають зараз по Чикаго, готових на все, навіть убити, аби лиш опинитися на моєму місці.

Я глибоко вдихаю.

Із чого ж почати?

Я дивлюся Даніелі в очі й заправляю пасмо її волосся за вухо.

Я дивлюся в очі Чарлі.

Кажу їм, як сильно я їх люблю.

Що я пройшов крізь пекло, щоб зараз отак сидіти між ними.

Я починаю з мого викрадення в ту хрустку жовтневу ніч, коли мене примусили під дулом пістолета вести машину до закинутої електростанції в Південному Чикаго.

Я розповідаю про свій страх, про те, як думав, що мене збираються вбити, про те, що натомість прокинувся в ангарі секретної наукової лабораторії, де люди, яких я ніколи не бачив, виявляється, не тільки знали мене, а ще й з нетерпінням чекали на моє повернення.

Вони прислухаються до кожної деталі моєї втечі з «Лабораторій швидкості» тієї першої ночі, і мого повернення в наш будинок на Елеанор-стріт, будинок, який не був моєю домівкою, де я жив самотою, як людина, котра вибрала шлях присвятити усе життя своїм науковим дослідженням.

Світ, в якому ми з Даніелою ніколи не одружувалися, а Чарлі ніколи не народжувався.

Я розповів Даніелі, як я зустрів її двійника на художній інсталяції в Бактауні.

Як мене схопили й заточили в лабораторії.

Як ми з Амандою втекли в кубі.

Я описую мультивсесвіт.

Кожні двері, в які заходив.

Кожен зруйнований світ.

Кожне Чикаго, яке було не зовсім моє, але яке на крок наближало мене до дому.

Про деякі речі я не згадую.

Те, про що я поки не насмілююсь розповідати.

Про дві ночі, які я провів із Даніелою після відкриття інсталяції.

Про те, як двічі був свідком її смерті.

Колись я розповім і про це.

Я намагаюсь уявити, що мусять відчувати Даніела й Чарлі, слухаючи цю історію.

Коли по щоках Даніели починають котитися сльози, я питаю:

— Ти віриш мені?

— Звичайно, я тобі вірю.

— Чарлі?

Мій син киває, але його погляд блукає десь дуже далеко. Він байдуже спостерігає за метушливими покупцями, і мені цікаво, чи багато він почув із того, що я розповідав.

Як взагалі можна слухати таку маячню?

Даніела витирає очі й каже:

— Я просто хочу впевнитися, що правильно зрозуміла все, що ти розповідав. Отже, тієї ночі, коли ти пішов на вечірку Раяна Голдера, цей другий Джейсон украв твоє життя? Він запхав тебе в той ящик і закинув у свій світ, щоб самому жити в цьому? Зі мною?

— Саме про це я тобі й кажу.

— Значить, цей чоловік, з яким я жила, — чужий?

— Не зовсім. Я думаю, що він і я були однією особою п’ятнадцять років тому.

— А що сталося п’ятнадцять років тому?

— Ти сказала мені, що вагітна Чарлі. Мультивсесвіт існує, бо кожен вибір, який ми робимо, утворює розвилку на шляху, яка веде в паралельний світ. Та ніч, коли ти сказала мені про вагітність, закінчилася не тільки так, як ми з тобою пам’ятаємо. Вона розділилася на безліч варіантів. В одному світі, в якому ми з тобою живемо, ти і я вирішили жити разом. Ми побралися. У нас народився Чарлі. Ми зажили в нашому будинку. В іншому — вирішив, що не готовий ставати батьком, це не мій шлях. Я боявся, що втрачу роботу, не задовольню своїх амбіцій.

Отож, існує варіант нашого життя, де в нас не було дитини. Чарлі. Ти захопилася своїм мистецтвом. Я захопився своєю наукою. І зрештою, наші шляхи розійшлися. Той чоловік, та моя версія, з якою ти жила впродовж останнього місяця, — саме він і побудував цей ящик.

— Тобто, велику версію тієї штуки, над якою ти працював, коли ми вперше зустрілися — куб?

— Точно. І якоїсь миті він зрозумів, від чого відмовився, зробивши роботу метою свого життя. Він пошкодував про свій вибір, який зробив п’ятнадцять років тому. Але в кубі не можна мандрувати в минуле чи в майбутнє. Він лише з’єднує всі можливі світи в одну мить, у даний час. Тому він шукав те, що йому треба, поки не знайшов мій світ. І помінявся зі мною життям.

На обличчі Даніели потрясіння й огида.

Вона підводиться з лавки й швидко йде до вбиральні.

Чарлі кидається за нею, але я кладу руку йому на плече й кажу:

— Дай їй кілька хвилин.

— Я знав, що щось було не так.

— Про що ти? — питаю.

— У тебе — ну, не в тебе, в нього — в нього була якась інша, ну, щось таке, як енергія, чи що. Ми більше розмовляли, особливо за вечерею. Він був просто, я не знаю...

— Який?

— Інший.

Багато про що мені хочеться спитати у сина, питання так і спалахують в голові.

Чи був він веселіший?

Чи був він кращим батьком?

Кращим чоловіком?

Чи було їхнє життя цікавішим із цим самозванцем?

Та боюсь, що відповіді на ці питання можуть мене знищити.

Даніела повертається.

Дуже бліда.

Коли вона знову всідається, я питаю:

— У тебе все гаразд?

— У мене є до тебе питання.

— Яке?

— Сьогодні вранці, коли ти зробив так, щоб тебе арештували, — це було для того, щоб я прийшла до тебе?

— Так.

— Навіщо? Чом би просто не прийти додому після... Господи, я навіть не знаю, як його називати.

— Джейсон-2.

— Після того, як Джейсон-2 пішов?

— А ось тут починається справжнє божевілля.

— А досі, то було ще не божевілля? — запитує Чарлі.

— Я був не єдиний... — це навіть звучить, як маячня.

Але я мушу їм розповісти.

— Що? — питає Даніела.

— Я був не єдиною версією мене, яка повернулася в цей світ.

— Що це означає?

— Інші Джейсони теж повернулися.

— Які інші Джейсони?

— Мої версії, які втекли за допомогою куба в тій лабораторії, але вибрали різні шляхи в мультивсесвіті.

— І скільки їх? — питає Чарлі.

— Не знаю. Мабуть, багато.

Я розповів про те, що сталося в магазині спорттоварів, а також у чаті. Розповів про того Джейсона, який вистежив мене в готелі, і про того, який напав на мене з ножем.

Сум’яття моєї родини перетворюється на відвертий страх.

— Тому я й так учинив, щоб мене арештували, — пояснюю я. — Бо, наскільки мені відомо, багато Джейсонів стежать за тобою, ходять за тобою назирці, відстежують кожен твій крок і щось замишляють. Мені треба було, щоб ти прийшла до мене в безпечне місце. Тому я попросив тебе викликати таксі. Я знаю, що принаймні одна моя версія простежила за тобою аж до поліцейського відділку. Я бачив його, коли ми проїжджали повз твою «Хонду». Тому я і хотів, щоб ти привезла із собою Чарлі. Але це вже не має значення. Ми тут разом, у безпеці, і тепер ви обоє знаєте правду.

Даніела не одразу спромагається щось сказати.

Вона тихо питає:

— А ці інші... Джейсони... які вони?

— Про що ти?

— Вони всі якось із тобою пов’язані? В основі своїй вони — це ти?

— Так. До того моменту, як я потрапив у мультивсесвіт. Тоді всі ми пішли різними шляхами й отримали різний досвід.

— Але ж деякі схожі на тебе? Версії мого чоловіка, які боролися, як прокляті, щоб повернутися в цей світ. Які хотіли лише одного — бути зі мною. З Чарлі.

— Так.

Її очі звужуються.

Як вона мусить все це сприймати?

Я бачу, як вона намагається якось змиритися з цією неймовірністю.

— Дані, подивися на мене.

Я пильно дивлюся в її мерехтливі очі.

Я кажу:

— Я люблю тебе.

— Я теж тебе люблю. Але ж інші теж люблять, правда? Так сильно, як і ти.

Від цих її слів у мене розривається серце.

У мене немає на це відповіді.

Я роздивляюся людей поблизу нас, думаючи, чи за нами, бува, не стежать.

За той час, що ми тут сидимо, народу на мезонінному рівні побільшало.

Ось якась жінка штовхає візок.

Юні закохані нипають магазином, тримаючись за руки й лизькаючи морозиво, по вуха в блаженстві.

Старий чоловік човгає за дружиною, все його обличчя ніби волає: «Ходімо вже додому, будь ласка».

Ми тут не в безпеці.

Ми не в безпеці ніде в цьому місті.

Я питаю:

— Ти зі мною?

Вона вагається, дивиться на Чарлі.

Тоді знову на мене.

— Так, — каже вона. — Я з тобою.

— Добре.

— То що ж нам тепер робити?