Темна матерія

Розділ дванадцятий

На ранок Аманди біля мене вже нема. Я лежу на боку, роздивляючись сонячні промені, які пробиваються крізь жалюзі, прислухаючись до шуму машин, який просочується крізь стіни. Годинник десь позаду мене на приліжковій тумбочці. Я не бачу, котра година, але відчуваю, що вже пізно. Ми проспали.

Я сідаю, відкидаю ковдри, дивлюся на ліжко Аманди. Воно порожнє.

— Амандо?

Я кидаюсь у ванну, подивитися, чи вона не там, але те, що я бачу на комоді, змушує мене зупинитися.

Трохи готівки.

Кілька монет.

Вісім ампул.

І шматок паперу, вирваний із записника, де щось написано почерком Аманди.

ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 7

Я сам. Мене затоплює весь жах коридору.

Я ніколи не почувався таким самотнім.

У цьому світі немає Даніели.

Без неї Чикаго — не Чикаго.

Я ненавиджу все це.

З неба наче вичавили весь колір.

Знайомі будинки глузують з мене.

Навіть повітря на смак, як брехня.

Бо це не моє місто.

Воно — наше.

ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 6

Я починаю все спочатку.

Усю ніч я самотою тиняюсь вулицями.

Приголомшений.

Переляканий.

Чекаю, поки з мене вивітриться препарат.

Я їм у цілодобовій закусочній, і на світанку їду поїздом у Південний бік.

Коли я йду на закинуту електростанцію, мене помічають три підлітки.

Вони по той бік дороги, але в цей час вулиці порожні.

Вони щось кричать мені.

Глузують і сиплять образами.

Я не звертаю на них уваги.

Прискорюю ходу.

Але коли вони переходять дорогу і прямують у мій бік, я розумію, що потрапив у халепу.

Спершу я подумую про втечу, але вони молоді і явно швидше бігають. У мене пересихає в роті, й рефлекс «бий чи тікай» впорскує першу порцію адреналіну в організм. Та вже за мить мені спадає на думку, що не варто витрачати сили.

Вони наздоганяють мене на околиці міста, де закінчуються будинки й починається депо.

Довкола більше ані душі.

Допомоги чекати нізвідки.

Вони навіть молодші, ніж я спочатку подумав, і від них смердить солодовим напоєм, наче гидким одеколоном. Дика енергія, яка світиться в їхніх очах, свідчить про те, що вони тиняються всю ніч, може, якраз і чекаючи такої нагоди.

Б’ють методично.

Вони навіть не лаються.

Я надто втомлений і розбитий, щоб відбиватися.

Перш ніж я встигаю зрозуміти, що відбувається, я вже лежу на тротуарі, а вони гамселять мене в живіт, по спині, в обличчя. На якусь мить я відключаюсь, а коли приходжу до тями, вони руками нишпорять по моєму тілу, мабуть, шукаючи гаманець, якого там нема.

Під кінець вони здирають і закидають мій рюкзак, а коли я харкаю кров’ю на тротуар, відстають з реготом і вшиваються.

Я довго лежу там, прислухаючись до того, як жвавішає рух на дорозі.

Розвидняється.

Повз мене по тротуару проходять люди і навіть не зупиняються.

Кожен подих вбиває клин болю між моїми потовченими ребрами, ліве око запливло й не відкривається.

Через якийсь час мені вдається сісти.

Чорт.

Ампули.

Чіпляючись за сітчасту огорожу, спинаюся на ноги.

Я засовую руку під сорочку й намацую шматок клейкої стрічки, приліпленої до мого боку.

Страшенно боляче віддирати його від тіла, але все страшенно боляче.

Ампули на місці.

Три роздушені.

Три цілі.

Спотикаючись, добираюся до куба й зачиняюся зсередини.

Грошей катма.

Записники зникли.

Шприци й голки також.

У мене залишилося тільки моє побите тіло й ще три шанси все виправити.

ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 2

Першу половину дня я проводжу, старцюючи на розі якоїсь вулиці, щоб назбирати грошей на поїзд до міста.

Решту дня проводжу за чотири квартали від свого будинку, сидячи на тротуарі за шматком картону, де написано:

Схоже, вигляд мого побитого обличчя зовсім не викликає співчуття, бо коли сонце вже сідає, у мене назбирано всього 28 доларів 15 центів.

Я голодний, хочу пити, в мене все болить.

Вибираю доволі благеньку закусочну, щоб мене туди пустили, і з останніх сил плачу за їжу.

Мені нікуди йти.

Немає грошей навіть на кімнату в мотелі.

Назовні западає холодна дощова ніч.

Я йду до свого будинку, обходжу квартал і звертаю в провулок, підшукуючи якийсь закуток, де можна сховатись і передрімати.

Знаходжу щілину між своїм гаражем і гаражем сусіда, затулену контейнерами для сміття. Пробираюся туди, прихопивши сплющену картонну коробку, яку притуляю до стінки свого гаража.

Накриваюся нею, чую, як над головою дощ лупить по картону і сподіваюсь, що мій імпровізований притулок протримається всю ніч.

Звідси я можу навіть зазирнути у вікна другого поверху мого будинку, які видніються над високим парканом навколо мого заднього подвір’я.

Це хазяйська спальня.

У вікні мелькає Джейсон.

Це не Джейсон-2. Я впевнений, бо це не мій світ. Магазини й ресторани далі за квартал від мого будинку не ті. У цих Дессенів інші автомобілі, не такі, як у нашій сім’ї. І він повніший за мене, я таким ніколи не був.

На мить у вікні з’являється Даніела, піднімає руки, опускає жалюзі.

Добраніч, кохана.

Дощ припускає сильніше.

Коробка прогинається.

Я починаю тремтіти.

На восьмий день мого життя на вулицях Логан-сквер, сам Джейсон Дессен вкидає банкноту в 5 доларів у мою коробочку для пожертв.

Я в безпеці.

Упізнати мене неможливо.

Моє обличчя обвітрене, заросле бородою, і від мене відгонить крайніми злиднями.

Люди в моїй окрузі щедрі. Щодня я назбирую стільки, що можу дешево поїсти й припасти кілька доларів.

Щоночі я сплю у провулку за будинком 44 на Елеанор-стріт.

Це перетворюється на якусь гру. Коли світло в хазяйській спальні гасне, я заплющую очі й уявляю, що я — це він.

Із нею.

За кілька днів я відчуваю, що мій розум потьмарюється.

Аманда якось сказала, що її старий світ починає уявлятися їй якоюсь примарою, здається, я розумію, що вона мала на увазі. Ми асоціюємо реальність із чимось відчутним — із тим, що ми можемо сприйняти відчуттями. І хоч я постійно переконую себе, що на півдні Чикаго стоїть куб, який може перенести мене у світ, де в мене буде все необхідне й бажане, я більше не вірю, що таке місце існує. Дедалі більше моєю реальністю стає цей світ. Де в мене немає нічого. Де я бездомне, жалюгідне створіння, чиє життя викликає тільки співчуття, жаль і відразу.

Неподалік од мене на тротуарі стоїть ще якийсь безхатченко, котрий жваво й голосно розмовляє сам з собою.

Мені спадає на думку: а чи так уже я від нього відрізняюся? Може, ми обидва загубилися у світах, котрі з якихось непідвладних нам причин більше не збігаються з нашою ідентичністю?

Але найстрашнішими є миті, які виникають із дедалі загрозливішою наполегливістю. Миті, коли думка про чарівний куб навіть мені здається маячнею божевільного.

Якось увечері я проходжу повз винну крамницю й розумію, що в мене вистачає грошей на пляшку спиртного.

Я випиваю цілу півлітрову пляшку шотландського віскі «J&B».

Приходжу до тями в хазяйській спальні дому 44 на вулиці Елеанор-стріт, витріщаючись на Джейсона й Даніелу, які сплять у своєму ліжку під купою ковдр.

Годинник на приліжковій тумбочці показує 3:38 ранку, і хоч у будинку стоїть мертва тиша, я такий п’яний, що чую, як пульс б’ється об мої барабанні перетинки.

Я не можу второпати, яким побитом мене сюди занесло?

Єдине, що крутиться в голові, — що в мене це було.

Колись дуже давно.

Ця прекрасна мрія про життя.

І цієї миті, коли кімната йде обертом, а сльози заливають обличчя, я не можу згадати, чи те моє життя було реальне, а чи вигадане?

Я підходжу до того краю ліжка, де лежить Джейсон. Мої очі поступово звикають до темряви.

Він мирно спить.

Я з такою силою прагну того, що належить йому, що просто відчуваю це на смак.

Я зроблю все, щоб отримати це життя. Щоб зайняти його місце.

Я уявляю, як я його вбиваю. Душу його до смерті, або всаджую йому кулю в голову.

Я бачу, як пробую зайняти його місце.

Намагаюся сприйняти цю версію Даніели за свою дружину. Цього Чарлі — за свого сина.

Чи зможу я відчути, що це мій дім?

Чи зможу я спати ночами?

Чи зможу дивитися в очі Даніелі, не згадуючи про жах на обличчі її справжнього чоловіка за дві секунди до того, як я забрав його життя?

Ні.

Ні.

Розуміння роздавлює мене — болюче, ганебне, але яке приходить саме тієї миті, коли я так його потребую.

Почуття провини й найдрібніші відмінності перетворять моє життя тут на пекло. У нагадування не тільки про те, що я накоїв, а й про те, що я так і не отримав.

Цей світ ніколи не стане моїм.

Я не здатен на це.

Я не хочу цього.

Я не така людина.

Мене не повинно тут бути.

Коли я, похитуючись, виходжу зі спальні, то розумію, що навіть думати про таке було відмовою від пошуків моєї Даніели.

Наче сказати їй, що я відпускаю її.

Що вона недосяжна.

Можливо, так воно і є. Може, мені так і не вдасться знайти дорогу до неї, до Чарлі й до мого прекрасного світу. До тієї єдиної піщинки на безмежному березі.

Але в мене ще є дві ампули, і я не здамся, поки не використаю їх.

Я йду в секонд-генд і купую новий одяг — джинси, фланелеву сорочку, чорний бушлат.

Потім — туалетне причандалля в аптеці, а ще записник, пачку ручок і ліхтарик.

Я оселяюся в мотелі, викидаю свій одяг, і приймаю найдовший душ у житті.

З мене стікає сіра вода.

Я стою перед дзеркалом, виглядаю майже, як завжди, хіба що від поганого харчування трохи випинаються вилиці.

Прокидаюся аж у пообіддя, потім сідаю на поїзд і їду на південь.

В електростанції тихо, промені сонця косо падають у вікна генераторної.

Сидячи у дверях куба, розгортаю записник.

Ще тільки прокинувшись, я все думав про те, що сказала Аманда у прощальному листі: я нічого не писав про те, що відчуваю.

Що ж, поїхали...

ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 1

Я йду безкінечним коридором, промінь мого ліхтаря відбивається від стін.

Через якийсь час я зупиняюся перед якимись дверима, такими ж, як і всі інші.

Одними з трильйонів, трильйонів, трильйонів.

Моє серце калатає, долоні мокріють.

Я не хочу більше нічого.

Тільки мою Даніелу.

Я не можу пояснити, як я хочу її.

Та й не захочу ніколи зуміти пояснити, бо ця таємниця прекрасна.

Я хочу жінку, яку я побачив на тій вечірці на задньому дворі всі ті роки тому.

Ту, яку я вибрав, щоб побудувати з нею життя, хоч для цього й довелося відмовитися від чогось іншого, що я любив.

Я хочу її.

Більше нічого.

Я роблю вдих.

Видихаю.

І відчиняю двері.