Темна матерія

Розділ четвертий

Даніела саме глибоко занурює руки в теплу, мильну воду, коли чує грюкіт вхідних дверей. Вона припиняє шкребти каструлю, яку мордує останні півхвилини, відвертається від раковини, дивлячись через плече туди, звідки наближаються кроки.

Джейсон з’являється в арці між кухнею і їдальнею, усміхаючись, як сказала б її мати, наче дурень.

Усе ще згадуючи про вечерю, Даніела каже:

— Твоя тарілка в холодильнику.

У запотілому вікні над раковиною їй видно, як її чоловік кладе магазинний пакет на стіл-острів і прямує до неї.

Його руки ковзають по її талії.

Вона напівжартома каже:

— Якщо ти думаєш, що за якісь пару чашок морозива тобі все зійде з рук, то я просто не знаю, що сказати.

Він притискається до неї і шепоче їй на вухо, обпалюючи його гарячим подихом із залишками якогось-там віскі, що він його пив:

— Життя коротке. Не дурій. Ми просто втрачаємо час.

— А як же тоді сорок п’ять хвилин розтяглися на три години?

— Так само, як одна склянка перетворюється на дві, потім на три, і понеслось. Я почуваюся жахливо.

Його губи ззаду на її шиї викликають ніжне тремтіння вздовж хребта.

Вона каже:

— Тобі це так просто не минеться.

Тепер він цілує її шию збоку. Давно він так до неї не торкався.

Його руки ковзають у воду.

Він переплітає їхні пальці.

— Тобі треба щось поїсти. Я розігрію твою тарілку.

Вона намагається прослизнути повз нього до холодильника, та він заступає їй дорогу.

Тепер вона стоїть обличчям до нього, уважно дивиться в його очі, і, можливо тому, що вони обоє трохи випили, між ними в повітрі постає якась напруга, ніби заряджена кожна молекула.

Він каже:

— Боже мій, як же я скучив за тобою.

— Признавайся, скільки ти випив?

Він раптово цілує її, притискає так, що стільниця врізається їй у спину, а він тягнеться до її стегон, висмикує сорочку з її джинсів, тепер його руки, гарячі, як піч, торкаються її шкіри.

Вона відштовхує його до столу.

— Господи, Джейсоне.

Тепер вона роздивляється його у тьмяному світлі кухні, зачудовано прислухаючись до енергії, яку він приніс із собою додому.

— Щось сталося, поки тебе не було, — каже вона.

— Нічого не сталося, крім того, що я втратив лік часу.

— То ти не тріпався там на вечірці Раяна з якоюсь дівахою, яка примусила тебе знову відчути себе двадцятип’ятилітнім? А тепер ти являєшся сюди збуджений, і придурюєшся...

Він сміється. Чудово.

— Чого ти? — питає вона.

— То он як ти все це сприймаєш? — він підступає на крок ближче. — Коли я вийшов з бару, мої думки витали деінде. Я про щось задумався. Ступив на проїжджу частину, і якесь таксі мало не розмазало мене по асфальту. Я перелякався до смерті. Не знаю, як це пояснити, але з того моменту — і в гастрономі, і дорогою додому, і ось тут на кухні — я відчуваю себе таким живим. Наче я раптом побачив своє життя так чітко і ясно. Усе, за що я такий вдячний долі. Тебе. Чарлі.

Вона відчуває, як її гнів починає танути.

Він каже:

— Наче був якийсь застій у наших стосунках, ніби ми позастрягали у своїх канавках, перестали бачити тих, кого ми любимо такими, які вони є. Але сьогодні, просто зараз, я знову бачу тебе, як тоді, коли ми вперше зустрілися, коли звук твого голосу, твій запах були для мене новим світом. Мабуть, я мелю якісь дурниці.

Даніела підходить до нього, бере в долоні його обличчя і цілує.

Потім вона бере його за руку й веде нагору.

У коридорі темно, а вона все намагається пригадати, коли це востаннє чоловік примушував її серце так калатати.

Біля кімнати Чарлі вона ненадовго зупиняється, притуляється вухом до зачинених дверей, вловлює приглушене навушниками ревище музики.

— Усе чисто.

Вони якомога обережніше просуваються скрипучим коридором.

Заходять до спальні, Даніела замикає двері, висуває верхню шухляду свого туалетного столика, шукаючи хоч якусь свічку, але в Джейсона немає на це часу.

Він підштовхує її до ліжка, тягне вниз на матрац, і ось він зверху на ній, цілує її, його руки під її одягом пестять її тіло.

Вона відчуває вологу на своїх щоках, на губах.

Сльози.

Його сльози.

Тримаючи його обличчя в своїх долонях, вона питає:

— Чого ти плачеш?

— Мені здалося, ніби я тебе втратив.

— Я тут, Джейсоне, — каже вона. — Я тут, поряд із тобою, любий. Я твоя.

Коли він роздягає її в темряві їхньої спальні, вона відчуває, що ще ніколи й нікого не хотіла так шалено. Гнів минув. Сонливість від випитого вина мов рукою зняло. Він повернув її в той час, коли вони вперше кохалися на її горищі в Бактауні, і видно було сяйво середмістя у величезні вікна, які вона розчинила навстіж, щоб прохолодне жовтневе повітря вливалося досередини й несло із собою нічні звуки кроків людей, які брели додому з барів, сирен і двигунів великого міста, яке навіть вночі, крізь сон, не зупинялося, не вимикалося, а просто гурчало собі потихеньку, на малих обертах.

І у вирішальну мить вона намагається стримати крик, але ні їй, ні Джейсону це не вдається.

Не цієї ночі.

Бо щось змінилося, стало кращим.

Вони не були нещасливими ці останні кілька років, якраз навпаки. Але як давно вона не відчувала такої запаморочливої любові, яка збурювалась десь у шлунку, а потім якимось неймовірним чином перевертала увесь світ.