Темна матерія

Розділ перший

Люблю вечори четвергів.

Вони дарують відчуття випадіння з часу.

Сімейний вечір утрьох — наша традиція.

Мій син Чарлі сидить за столом, щось малює в альбомі. Йому майже п’ятнадцять. За літо хлопчина підріс на п’ять сантиметрів, і тепер зростом зрівнявся зі мною.

Я відвертаюся від цибулі, яку нарізаю півкільцями, й запитую:

— Можна глянути?

Він піднімає альбом, показує мені гірське пасмо якогось нетутешнього виду.

— Чудово. Просто так малюєш?

— Домашнє завдання на завтра.

— Ну, тоді не відволікайся, містере Остання Хвилина.

Стою на кухні, щасливий, трохи напідпитку, і не підозрюю, що сьогодні кінець оцьому всьому. Кінець усьому, що я знаю, усьому, що люблю.

Ніхто тобі не скаже, що ось-ось усе зміниться, що все піде шкереберть. І немає ніякого сигналу про небезпечне зближення, ніякого знаку, що ти стоїш на краєчку прірви. І може, саме від того трагедія стає ще трагічнішою. Не тільки від того, що стається, а й від того, як це стається: підступний удар нишком, невідь звідки, неочікувано. Й часу нема ані усвідомити все, ані приготуватися.

Світло люстри виблискує на поверхні вина в моєму келиху, від цибулі сльозяться очі. У кабінеті на старому програвачі крутиться платівка Телоніуса Монка[2]. Є в аналогового запису багатство, яке ні з чим не зрівняти — потріскування статики між доріжками. Кабінет завалений стосами рідкісного вінілу, який я все обіцяю собі розібрати найближчими днями.

Моя дружина, Даніела, сидить біля кухонного острова, в одній руці крутить майже порожній келих з вином, а в другій тримає телефон. Вона відчуває на собі мій погляд і всміхається, не відриваючись од екрана.

— Я знаю, — каже вона. — Я порушую головне правило сімейного вечора.

— Щось важливе? — питаю.

Вона зводить на мене погляд своїх темних іспанських очей.

— Нічого.

Я підходжу до неї, обережно беру телефон з її руки і кладу його на стіл.

— Не хочеш зайнятися макаронами? — питаю.

— Мені більше до вподоби дивитися, як ти куховариш.

— Справді? — потім тихіше: — Це тебе заводить, еге ж?

— Ні, просто так набагато цікавіше: пити й нічого не робити.

Її подих винно-солодкий, а усмішка — з тих, що здаються неможливими з архітектурної точки зору. Вона й досі бентежить мене.

Я допиваю свій келих.

— Відкриємо ще пляшку?

— Дурні були б, якби не відкрили.

Поки я відкорковую нову пляшку, вона знову бере телефон і показує мені екран.

— Я читала в «Чикаго меґезін» рецензію про виставку Марші Альтман.

— Позитивний?

— Практично любовний лист.

— Радий за неї.

— Мені завжди здавалось... — вона замовкає, але я знаю, до чого йдеться. П’ятнадцять років тому, до нашого знайомства, Даніела подавала великі надії у світі мистецтва в Чикаго. Вона мала власну студію в Бактауні, виставляла свої роботи в кількох галереях, підготувала свою першу персональну виставку в Нью-Йорку. Та життя диктувало своє. Я. Чарлі. Напад важкої післяпологової депресії.

Крах усіх її планів.

Тепер вона дає приватні уроки учням середніх класів.

— Не скажу, що не радію за неї. Ну, тобто, вона талановита й цілком заслуговує на все це.

Я кажу:

— Якщо тобі від цього трохи полегшає, то Раян Голдер щойно отримав премію Павійського університету.

— Що це?

— Міждисциплінарна нагорода, яку присуджують за досягнення в медико-біологічних та природничих науках. Цю премію Раян отримав за дослідження в неврології.

— Щось солідне?

— Мільйон доларів. Визнання. Відкриті шлюзи для грантів.

— Крутіше ТА?

— Авжеж, це справжня премія. Він запросив мене на невелику неформальну вечірку з цього приводу, але я відмовився.

— Чому?

— Бо це наш вечір.

— Треба було піти.

— Та мені й справді якось не хочеться.

Даніела підняла порожній келих.

— Отже, ти хочеш сказати, що в нас обох є непоганий привід добряче напитися сьогодні ввечері.

Я цілую її, а потім щедро наливаю із щойно відкоркованої пляшки.

— Ти міг би отримати цю премію, — каже Даніела.

— А весь світ мистецтва в цьому місті міг би належати тобі.

— Але ми зробили оце, — вона вказує на високу стелю й просторі кімнати нашого особняка. Я придбав його ще до Даніели, за гроші від спадщини. — І ось це, — додає вона, показуючи на Чарлі, який захоплено малює, чим нагадує мені саму Даніелу, занурену в малювання.

Дивно відчувати себе батьком підлітка. Одна річ виховувати маленького хлопчика, зовсім інша, коли людина на порозі дорослого життя чекає від тебе мудрої поради. Боюсь, я мало чим можу йому допомогти. Так, є батьки із чітким, ясним і впевненим поглядом на життя, які точно знають, що треба сказати своїм синам і донькам. Я не такий. Що старше я стаю, то менше тямлю. Я люблю свого сина. Він — усе для мене. Та я не можу позбутися відчуття, що підводжу його. Випихую його у жорстокий світ і не даю нічого, крім крихт своєї туманної перспективи.

Я йду до шафи біля раковини, відчиняю її і починаю там лашпотіти, шукаючи коробку фетучині.

Даніела звертається до Чарлі:

— Твій батько міг би отримати Нобелівську премію.

Я сміюся.

— Ну, це перебільшення.

— Чарлі, не слухай його. Він геній.

— Ти дуже мила, — кажу я. — І трошки п’яна.

— Це правда, і ти це знаєш. Наука багато чого втрачає, бо ти дуже любиш свою сім’ю.

Я лишень всміхаюся на це. Коли Даніела хильне зайвого, відбуваються три речі: вчувається її рідний акцент, вона стає агресивно доброю і вдається до гіпербол.

— Якось уночі твій батько сказав мені — і я ніколи цього не забуду — що чиста наука з’їдає життя. Він сказав... — Раптом я здивовано зауважив, що емоції взяли над нею гору. Її погляд затуманився, вона похитала головою, як робила завжди, збираючись заплакати. В останню мить вона опановує себе, пересилює. — Він сказав: «Даніело, на смертному одрі я б хотів згадувати тебе, а не холодну, стерильну лабораторію».

Я дивлюся на Чарлі, помічаю, як його очі округлюються.

Мабуть, він збентежений виявом батьківської мелодрами.

Я втуплююся в шафу, чекаю, поки зникне грудка в горлі.

Відтак хапаю макарони й зачиняю дверцята.

Даніела п’є вино.

Чарлі малює.

Момент минає.

— І де ця Раянова вечірка?

— У «Віллидж Теп».

— Так це ж твій бар, Джейсоне.

— То й що?

Вона підходить, бере в мене коробку макаронів.

— Піди випий зі своїм старим приятелем по коледжу. Скажи, що ти пишаєшся ним. Із високо піднятою головою. Передай йому мої вітання.

— Я не передаватиму йому вітань од тебе.

— Чому?

— Бо він на тебе запав.

— Припини.

— Вже давно. Ще коли ми були сусідами по кімнаті. Пам’ятаєш оту останню різдвяну вечірку? Він усе намагався виманити тебе постояти з ним під омелою.

Вона лише сміється і каже:

— Поки ти повернешся, вечеря вже буде на столі.

— Тобто я мушу повернутися через...

— Сорок п’ять хвилин.

— І що б я без тебе робив?

Вона цілує мене.

— Не будемо навіть думати про це.

Я хапаю ключі й гаманець із керамічної тарілки біля мікрохвилівки й рушаю в бар. Мій погляд падає на люстру-гіперкуб над обіднім столом. Даніела подарувала її мені на десяту річницю нашого весілля. Найкращий подарунок на світі.

Я доходжу до вхідних дверей, і Даніела кричить:

— Повертайся з морозивом!

— М’ятне з шоколадною стружкою! — додає Чарлі.

Я здіймаю руку, піднімаю великий палець.

Не озираюся.

Не кажу до побачення.

І ця мить прослизає непомітно.

Кінець всьому, що я знаю, кінець всьому, що люблю.

Я живу на Логан-сквер ось уже впродовж двадцяти років, і ніколи вона не буває такою красивою, як у перший тиждень жовтня. Мені завжди пригадується рядок із Ф. Скотта Фітцджеральда: «Прийдуть прохолодні осінні дні, і життя завирує знову».

Вечір прохолодний, небо чисте, тож навіть видно жменьку зірок. У барах, напханих розчарованими вболівальниками «Чикаго кубс», галасливіше, ніж звичайно.

Я зупиняюся на тротуарі у світлі занадто яскравої вивіски, яка блимає написом «Віллидж Теп», і вдивляюся крізь відчинені двері вглиб звичайнісінького бару, котрий можна знайти на кожному розі будь-якої пристойної околиці Чикаго. Це найближчий шинок од мого дому — всього лишень за кілька кварталів.

Я проходжу крізь сяйво блакитної неонової вивіски у вітрині й ступаю в дверний отвір.

Метт, бармен і власник, киває мені, коли я заходжу досередини, проштовхуючись крізь натовп навколо Раяна Голдера.

— Щойно розповідав про тебе Даніелі, — кажу Раяну.

Він усміхається, занадто випещений і вичепурений як на того, хто заробляє читанням лекцій, — стрункий, засмаглий, у чорній водолазці, з доглянутим заростом на обличчі.

— Чорт забирай, я такий радий тебе бачити! Я зворушений, що ти прийшов. Люба? — він торкається оголеного плеча молодої жінки, яка сидить на стільці поряд із ним. — Ти не проти, якщо мій дорогий старий друг украде на хвилинку твого стільця?

Жінка слухняно звільняє своє місце, і я видираюсь на барний стілець поруч із Раяном.

Він підкликає бармена.

— А пригости-но нас парочкою найдорожчих напоїв у барі.

— Раяне, це не обов’язково.

Він хапає мене за руку.

— Сьогодні ми п’ємо найкраще.

— У мене є віскі «Макаллан» двадцятип’ятирічної витримки, — каже Метт.

— Подвійний. За мій рахунок.

Коли бармен відходить, Раян б’є мене по руці. Сильно. З першого погляду й не скажеш, що він учений. На старших курсах він грав у лакрос, і ще й досі має міцну статуру — широкоплечий, зграбно й легко рухається, наче справжній атлет.

— Як там Чарлі й прекрасна Даніела?

— У них все чудово.

— Шкода, що ти не привів її із собою. Я не бачив її з минулого Різдва.

— Вона передає тобі вітання.

— У тебе чудова дружина, але це зовсім не новина.

— Ти не збираєшся осісти десь найближчим часом?

— Навряд. Мене влаштовує парубоцьке життя і його численні принади. А ти так само в Лейкемонтському коледжі?

— Так.

— Пристойний заклад. Фізика для старших курсів, еге ж?

— Точно.

— Отже ти викладаєш...

— Квантову механіку — переважно вступний курс. Нічого аж такого сексуального.

Метт приносить нам напої, Раян бере їх у нього, один ставить переді мною.

— То це вечірка... — кажу я.

— Це просто імпровізація кількох моїх аспірантів. Їм ото за щастя підпоїти мене, а потім під шумок назбирати теплу компанію.

— Успішний рік для тебе. А я й досі пам’ятаю, як ти мало не завалив диференційні рівняння.

— А ти рятував мій зад. І не раз.

На якусь мить крізь самовпевненість і глянець мені привидівся недалекий парубок-веселун, випускник, з яким я півтора року ділив якусь гидотну квартиру.

Я питаю:

— Ця Павійська премія була за твої дослідження у...

— Визначення префронтальної кори головного мозку як генератора свідомості.

— Точно. Я читав твою статтю про це.

— І як тобі?

— Блискуче.

Він щиро радіє компліменту.

— Якщо чесно, Джейсоне, і це без зайвої скромності, я завжди думав, що це ти писатимеш про основоположні речі.

— Справді?

Він уважно дивиться на мене поверх чорної пластикової оправи окулярів.

— Звичайно, ти розумніший за мене — усі це знають.

Я п’ю віскі і не намагаюся притлумлювати думу про те, наскільки приємно це чути.

— Просто питання: ким ти наразі більше почуваєшся — вченим-дослідником чи викладачем? — запитує він.

— Я...

— Бо себе я вважаю в першу чергу людиною, яка шукає відповіді на фундаментальні питання. І якщо люди навколо мене, — він показує на своїх студентів, яких уже нашевкався цілий натовп, — достатньо розумні, щоб увібрати знання завдяки безпосередній близькості до мене... чудово. Та мені не цікава передача знань. Важить тільки наука. Дослідження.

Я помічаю нотки роздратування, чи то гніву в його голосі, він явно до чогось веде.

Я намагаюся перевести все на жарт:

— Я засмутив тебе, Раяне? Бо ти наче вважаєш, що я тебе підвів.

— Послухай, я де тільки не викладав: у МІТ[3], Гарварді, Університеті Джона Гопкінса — найкращих навчальних закладах планети. Мені траплялися такі розумаки! Джейсоне, ти міг би перевернути світ, якби вирішив обрати цей шлях. Якби не звертав з дороги. Натомість ти викладаєш фізику майбутнім лікарям і патентним повіреним.

— Не всім же бути суперзірками, як ти, Раяне.

— Якщо тільки ти сам цього не захочеш.

Я допиваю віскі.

— Ну що ж, був радий забігти на вогник, — я злізаю з барного стільця.

— Не треба так, Джейсоне. Я ж до тебе по-доброму.

— Пишаюся тобою, хлопче. Це чесно.

— Джейсоне.

— Дякую за випивку.

Виходжу надвір, прямую тротуаром. Що далі йду від Раяна, то більше навіснію.

І навіть не знаю, на кого злюсь.

Моє обличчя палахкотить.

По спині тече піт.

Втративши пильність, ступаю на пішохідний перехід і в ту ж мить чую, як вищать гальма й шкварчить гума об асфальт. Я повертаюся на звук і ошелешено спостерігаю, як на мене летить таксі.

У вітрове скло, що наближається, дуже чітко бачу таксиста — вусаня з виряченими від жаху очима, який приготувався до зіткнення.

І тут мої долоні впираються в теплий жовтий метал капота, а таксист визирає з вікна й горлає на мене:

— Ти, придурок, ти ледве не здох! Вийми голову з дупи!

Позаду нього починають ревти клаксони.

Я відступаю на тротуар і дивлюся, як відновлюється потік машин.

Водії трьох різних автомобілів люб’язно пригальмовують, щоб я краще розчув, куди саме вони мене посилають.

Від супермаркета «Здорове харчування» пахне, як від гіпі, з якою я зустрічався ще до Даніели — настоєм свіжих продуктів, меленої кави й ефірними оліями.

Переляк після випадку з таксі трохи приглушив моє збудження, і я мляво зазираю до холодильників з морозивом, наче в якомусь тумані чи летаргічному сні.

Коли я виходжу з маркета, надворі стає ще холодніше, різкий вітер задуває з озера, віщуючи гидку зиму, яка маячить просто за рогом.

Напхавши морозивом полотняну торбину, йду додому іншою дорогою. Вона довша на шість кварталів, та програючи у швидкості, я виграю усамітнення. Розмова з Раяном, випадок із таксі — мені потрібен якийсь час, щоб повністю оговтатися.

Я минаю будівельний майданчик, зачинений на ніч, далі, через кілька кварталів, — спортивний майданчик школи, де навчається мій син. Металева дитяча гірка виблискує у світлі вуличного ліхтаря, гойдалки ворушаться од вітру.

У цих осінніх вечорах є якась енергія, яка пробуджує в мені щось первісне. Щось із далекого минулого, з мого дитинства в західній частині штату Айова. Я згадую змагання з футболу в середній школі, прожектори на стадіоні, які освітлюють гравців. Я чую запах достиглих яблук, кислий запах пива з пивних вечірок у кукурудзяних полях. Я відчуваю, як вітер дме мені в обличчя, коли їду нічною сільською дорогою у кузові пікапа. Пилюка кушпелить позаду, червона у світлі габаритних вогнів, а переді мною розстеляється увесь сувій мого життя.

Це чудові миті юності.

Усе таке невагоме, бо ще не зроблений згубний вибір, не обраний шлях, а дорога, що простирається попереду, — це безкінечне море можливостей.

Мені подобається моє життя, але з плином часу перестав відчувати легкості буття. Осінні вечори, такі як цей, ще трохи нагадують про неї.

Холод трохи освіжає голову.

Непогано було б уже повернутися додому. Мабуть, варто увімкнути газовий камін. Ми ніколи не вмикаємо опалення до Геловіна, але сьогодні так не по сезону холодно, що пройшовши з милю на такому вітрі, я лишень хочу вмоститися біля каміна з келихом вина і щоби поруч були Даніела й Чарлі.

Вулицю перетинає метро — ель[4].

Я проходжу під іржавою металевою конструкцією залізниці.

Як на мене, саме ель уособлює місто.

Це мій улюблений відрізок дороги додому, бо тут найтемніше й найтихіше.

У цей момент...

Жоден поїзд не наближається.

Жодна фара не світить у жодному напрямку.

Не чути гамору з пабів.

Нічого, крім віддаленого шуму реактивного літака, який заходить на посадку в аеропорт О’Гара.

Стривайте...

Щось наближається — чуються звуки кроків по тротуару.

Я озираюсь.

До мене кидається тінь, відстань між нами скорочується швидше, ніж я встигаю зрозуміти, що відбувається.

Перше, що я бачу — обличчя.

Крейдяне, мов у примари.

Високі вигнуті брови, ніби намальовані.

Червоні стиснуті губи — дуже тонкі, надто досконалі.

І жаскі очі — великі, смоляні — ані зіниць, ані райдужки.

Наступне, що я бачу, — це ствол пістолета за десять сантиметрів од мого носа.

Низький хрипкий голос з-поза маски гейші командує:

— Повернись.

Я вагаюсь, надто приголомшений, щоб рухатися.

Він тицяє пістолетом мені в обличчя.

Я повертаюсь.

Перш ніж я спромагаюся повідомити йому, що гаманець у передній лівій кишені, він каже:

— Я тут не по твої гроші. Рушай.

Я рушаю.

— Швидше.

Йду швидше.

— Що вам треба? — питаю.

— Не розтуляй рота.

Над головою гуркоче поїзд, ми виходимо з темряви, серце вискакує з моїх грудей. Я жадібно вдивляюсь у все, що мене зараз оточує. На протилежному боці вулиці — житловий комплекс, обнесений парканом, а по цей бік кварталу — ряд контор, які зачиняються о п’ятій.

Манікюрний салон.

Юридичне бюро.

Майстерня з ремонту побутової техніки.

Склад шин.

Цей район — місто-привид, жодної живої душі.

— Бачиш отой бездоріжник? — питає він. Попереду видніється чорний «Лінкольн Навігатор», припаркований на узбіччі. Пищить сигналізація.

— Сідай на місце водія.

— Що б ви там не задумали...

— Або валятимешся отут на тротуарі в калюжі крові.

Я відчиняю дверцята з боку водія і сковзаю за кермо.

— Мій пакет із магазину, — кажу я.

— Бери його, — він всідається позаду мене. — Заводь машину.

Я зачиняю дверцята й кладу пакет «Здорове харчування» на підлогу біля переднього сидіння. У машині так тихо, що я чую власний пульс — швидкий лункий стукіт у барабанну перетинку.

— Чого ти чекаєш? — питає він.

Я натискаю кнопку запуску двигуна.

— Увімкни навігацію.

Я вмикаю.

— Натисни на «попередні пункти призначення».

У мене ніколи не було автомобіля з вмонтованою системою GPS, і я трохи гаюся, шукаючи потрібну вкладку на сенсорному екрані.

На екрані з’являються три адреси. Одна — це моя домашня адреса. Друга — адреса університету, де я працюю.

— Ви що, стежили за мною? — запитую.

— Вибери Пуласкі-драйв.

Я вибираю «1400 вулиця Пуласкі, Чикаго, Іллінойс 60616», не маючи жодного уявлення, де це. GPS жіночим голосом інструктує мене: «По можливості розверніться і проїдьте один кілометр двадцять вісім метрів».

Перемикаю передачу і виїжджаю на темну вулицю.

Чоловік позаду мене каже:

— Пристебни пасок безпеки.

Я пристібаю, він робить те ж саме.

— Джейсоне, щоб між нами все було ясно. Якщо ти не виконуватимеш інструкції буквально, я застрелю тебе через спинку сидіння. Ти розумієш, що я тобі кажу?

— Так.

Я їду через свій район і не знаю, чи побачу його колись знов.

Червоне світло. Зупиняюсь перед баром на розі. Через тоноване пасажирське вікно мені видно, що двері й досі розчахнуті навстіж. Я бачу Метта і крізь натовп — Раяна, який тепер розвернувся спиною до бару, спершись ліктями на зачовгане дерево, — щось розповідає своїм аспірантам. Можливо, розважає їх жахливою повчальною історією про невдалий кар’єрний злет свого колишнього сусіда по кімнаті.

Я вирішую зателефонувати йому. Дати йому зрозуміти, що я в біді. Що мені потрібна...

— Зелене світло, Джейсоне.

Я проскочую перехрестя. GPS навігатор спрямовує нас через Логан-сквер на автостраду Кеннеді, де байдужий жіночий голос каже: «Через тридцять метрів поверніть праворуч і проїдьте тридцять два кілометри».

Транспортний потік у південному напрямку не надто інтенсивний, тому я можу встановити на спідометрі швидкість 70 км і так тримати. У мене пітніють руки на кермі зі шкіряною оббивкою, з голови ніяк не йде думка: невже я помру сьогодні вночі?

Мені спадає на думку, що як станеться диво і я виживу, то до скону пам’ятатиму нове одкровення: ми полишаємо це життя так само, як і прийшли в нього — геть самотні, позбавлені всього. Мені страшно, бо не допоможуть ані Даніела, ані Чарлі, у мить, коли я понад усе потребую їхньої допомоги. Вони навіть не здогадуються, що я зараз переживаю.

Федеральна автомагістраль обрамляє західну частину ділового центру міста. На фоні ночі Вілліс-Тауер і цілий виводок менших хмарочосів випромінюють спокійне тепло.

Крізь судоми паніки й страху мій розум усе ж силкується розгадати загадку того, що відбувається.

Моя адреса в пам’яті GPS. Значить, зустріч ця не випадкова. Цей чоловік слідкував за мною. Він знає мене. Отже, я вчинив щось таке, що призвело до такого результату.

Але що?

Я не багатий.

Моє життя не варте нічого, воно має цінність тільки для мене й для моїх близьких.

Мене ніколи не арештовували, я ніколи не скоював злочину.

Ніколи не спав із чужою дружиною.

Ну, я посилав людей «далеко» в дорожніх заторах, але це ж Чикаго.

Вперше і востаннє я розмахував кулаками у шостому класі, коли дав у ніс своєму однокласнику, бо той вилив мені на спину молоко.

Я нікого нічим не образив аж так, щоб це закінчилося цією поїздкою на «Лінкольн Навігатор» із приставленим до потилиці пістолетом.

Я — фізик-ядерник і професор у невеликому коледжі.

До студентів, навіть до найгірших, я ставлюся тільки з повагою. Ті, хто не склали в мене екзамени, провалилися лише з власної провини, і вже ж ніхто з них мене не звинуватить, що я зруйнував їхнє життя. Я із шкіри пнуся, щоб витягти їх за вуха.

Обрій у боковому дзеркалі дрібніє, тане, відсувається все далі й далі, наче знайомий і затишний шматочок берегової лінії.

Я насмілююся:

— Може, я чимось завинив перед вами в минулому? Чи перед кимось, на кого ви працюєте? Я просто не розумію, що вам може бути потрібно від...

— Що більше розмовляєш, то гірше тобі буде.

Чи не вперше я вловлюю щось знайоме в його голосі. Я не можу, хоч убий, згадати, коли чи де, але ми вже зустрічалися. Я знаю напевне.

Я відчуваю, як вібрує мій телефон, приймаючи повідомлення.

Потім ще одне.

І ще одне.

Він забув забрати в мене телефон.

Дивлюся на час: 21:05.

Я вийшов з дому трохи більше години тому. Це точно Даніела, цікавиться, де я. Я запізнююсь вже на п’ятнадцять хвилин, а я ж бо ніколи не запізнююсь.

Я дивлюся в дзеркало заднього виду, але дуже темно й видно тільки смужку примарної маски. Я наважуюсь на експеримент. Я приймаю ліву руку з керма, кладу її собі на коліно й рахую до десяти.

Він мовчить.

Я знову беруся лівою рукою за кермо.

Комп’ютерний голос порушує тишу: «Через шість кілометрів дев’ятсот метрів перемістіться праворуч на Вісімдесят сьому вулицю».

І знову я повільно приймаю ліву руку з керма.

Цього разу я лізу в кишеню своїх штанів кольору хакі. Телефон на самому дні кишені, і я ледве торкаюся його вказівним і середнім пальцями, намагаючись якось затиснути його між ними.

Міліметр за міліметром тягну його, гумовий корпус чіпляється за кожну складку тканини, а тепер ще й між пальцями довго деренчить вібрація — вхідний виклик.

Нарешті я витягаю телефон, кладу його собі на коліно монітором догори і повертаю руку на кермо.

Навігатор поновлює інформацію про відстань до потрібного повороту, і я кидаю оком на телефон.

Пропущений виклик від «Дані» і три повідомлення:

ДАНІ 2 хв. тому:

«Обід на столі»

ДАНІ 2 хв. тому:

«Поспішай додому. Ми ВМИРАЄМО З ГОЛОДУ!»

ДАНІ і хв. тому:

«Ти заблукав? :)»

Я переводжу погляд на дорогу. Цікаво, чи світло від мого телефону видно із заднього сидіння?

Сенсорний екран гасне.

Тягнуся до телефону, натискаю кнопку ВКЛ./ВИКЛ, і проводжу пальцем по екрану. Ввожу свій чотиризначний пароль, натискаю зелену піктограму «Повідомлення». Номер Даніели на самому початку. Та щойно я намагаюся ввести повідомлення, мій викрадач починає ворушитися позаду мене.

Я знову хапаю кермо обома руками.

«Через три кілометри перемістіться праворуч на Вісімдесят сьому вулицю».

Запускається заставка екрана, спрацьовує автоблокування, телефон гасне.

Чорт.

Опускаю руку, знову вводжу пароль, починаю набирати найважливіший текст у своєму житті, вказівним пальцем незграбно тицяю в сенсорний екран, кожне слово набираю по два-три рази, бо заважає автокоректор.

Дуло пістолета впирається мені в потилицю.

Я сіпаюсь, перескакую на швидкісну смугу.

— Що це ти робиш, Джейсоне?

Я вирівнюю кермо однією рукою, вертаючи машину на основну смугу, а другою рукою тягнуся до телефону, щоб вимкнути його після команди «Відправити».

Він різко кидається між передніми кріслами, його рука в рукавичці обвивається навколо моєї талії і вихоплює телефон.

«Через сто п’ятдесят два метри перемістіться праворуч на виїзд на Вісімдесят сьому вулицю».

— Який у тебе пароль, Джейсоне?

Коли я не відповідаю, він каже:

— Стривай-но. Б’юсь об заклад, що знаю. Місяць і рік твого дня народження задом наперед. Ану, подивимось... три-сім-два-один. Ну ось.

У дзеркало заднього виду я бачу, як телефон освітив його маску.

Він читає текст, який не дав мені відправити:

— «1400 Пуласкі викликай 91...» Поганий хлопчик.

Я повертаю і з’їжджаю на шосе між штатами.

GPS командує: «Поверніть ліворуч на Вісімдесят сьому вулицю і їдьте на схід шість кілометрів сто метрів».

Ми прямуємо до Південного Чикаго, куди взагалі краще не потикатися.

Минаємо ряди заводських корпусів.

Будівельні майданчики житлових будинків.

Порожні парки з іржавими гойдалками й баскетбольними обручами без сіток.

Вітрини магазинів, зачинені на ніч і обнесені огорожею з укріпленими воротами.

Усе розмальоване якимись бандитськими знаками.

Він питає:

— То як ти її називаєш — Дані чи Даніела?

Мені перехоплює подих.

Всередині збурюються лють, страх і безпорадність.

— Джейсоне, я поставив тобі запитання.

— Іди к бісу.

Він прихиляється ближче, його слова обпікають вухо:

— Не варто так поводитися зі мною. Я можу завдати тобі такого болю, якого ти в житті не куштував. Такого болю, який ти собі навіть уявити не можеш. То як ти її називаєш?

Я зціплюю зуби:

— Даніела.

— І ніколи Дані? Навіть попри те, що написано в тебе в телефоні?

Мені хочеться перекинути автомобіль на високій швидкості й просто вбити нас обох. Я кажу:

— Рідко. Вона не любить це ім’я.

— Що в магазинному пакеті?

— Для чого вам знати, як я її називаю?

— Що в пакеті?

— Морозиво.

— Сімейний вечір, так?

— Так.

У дзеркало заднього виду я бачу, як він щось набирає в моєму телефоні.

— Що ви там пишете? — питаю.

Він не відповідає.

Ми вже покинули гетто, і зараз їдемо нічийною землею, яка навіть і не нагадує більше Чикаго, де міський силует — це всього лише мазок світла на далекому обрії. Будинки руйнуються, темні й неживі. Все давно покинуте.

Ми переїжджаємо річку й прямо перед нами розливається озеро Мічиган. Його чорна гладь — достойне завершення урбаністичної глушини.

Наче світ отут і закінчується.

Ну, мій — так точно.

«Поверніть праворуч і їдьте на південь по Пуласкі-драйв вісімсот чотири метри до пункту призначення».

Він посміюється собі під ніс:

— Ага, то в тебе проблеми з дружиною, — я стискаю кермо. — А хто був той чоловік, з яким ти пив віскі сьогодні ввечері, Джейсоне? Я не розібрав з вулиці.

Тут так темно, на цьому кордоні між Чикаго й Індіаною.

Ми проїжджаємо руїни сортувальних станцій і заводів.

— Джейсоне!

— Його звуть Раян Голдер. Він був...

— Твоїм сусідом по кімнаті.

— Звідки ви це знаєте?

— Ви близькі друзі? Я щось не бачу його в твоїх контактах.

— Не дуже. Звідки ви...

— Я знаю про тебе все, Джейсоне. Можеш вважати, що твоє життя я зробив своїм фахом.

— Хто ви?

«До пункту призначення ви прибудете через сто п’ятдесят метрів».

— Хто ви?

Він не відповідає, але мене вже цікавить не так він, як ця надзвичайно глуха місцевість.

Під фари нашого бездоріжника стрімко тече тротуар.

Порожнеча позаду.

Порожнеча попереду.

Ліворуч — озеро, праворуч — покинуті склади.

«Ви прибули до пункту призначення».

Я зупиняю автомобіль посеред дороги.

— Вхід попереду ліворуч, — каже він.

Світло фар вихоплює з темряви шматок чотириметрової огорожі, увінчаної тіарою з іржавого колючого дроту. Ворота прочинені, а ланцюг, який колись їх замикав, зрізали, скрутили в кільце й кинули в бур’ян при дорозі.

— Обережно штовхни ворота переднім бампером.

Вищання іржавих воріт ріже вухо навіть у кабіні мало не герметично зачиненого бездоріжника. Конуси світла падають на розбиту дорогу, на порепаний і покручений безжальними чиказькими зимами тротуар.

Я вмикаю фари дальнього світла.

Потужні промені ковзають по парковці, де валяються вуличні ліхтарі, немов розсипані сірники.

Трохи далі бовваніє розкарякувата споруда.

Цегляний фасад понівеченої часом будівлі підпирають величезні цистерни, пара тридцятиметрових димарів прохромлює небо.

— Що це за місце? — питаю.

— Припаркуйся і вимкни двигун.

Я зупиняю машину, перемикаю передачу й глушу мотор.

Западає мертва тиша.

— Що це за місце? — питаю знову.

— Які в тебе плани на п’ятницю?

— Прошу?

Від різкого удару в голову збоку «смачно» прикладаюся обличчям до керма. Приголомшений, та все ж за якусь мить пролітає думка, що отак і почуваєшся, коли тобі вистрелять у голову.

Але я помиляюсь, він просто вдарив мене пістолетом.

Доторкаюся до місця удару.

На пальцях лишається липка кров.

— Завтра, — каже він. — Що в тебе заплановано на завтра?

Завтра. Якесь чужорідне поняття.

— Я... проводжу контрольну в групі ФІЗ 3316.

— Що ще?

— Це все.

— Знімай увесь свій одяг.

Я дивлюся в дзеркало заднього виду.

Навіщо я потрібен йому голий?

Він каже:

— Якщо ти хотів щось зробити, то треба було робити це, поки ти управляв машиною. Із цього моменту й надалі ти мій. А тепер роздягайся, і якщо мені доведеться повторити це знову, я пущу тобі кров. Багато крові.

Я відстібаю пасок безпеки.

Розстібаючи «блискавку» своєї сірої толстовки й витягаючи руки з рукавів, я чіпляюся за єдиний огризок надії — він і досі в масці, значить він не хоче, щоб я побачив його обличчя. Якби він збирався мене вбити, то йому було б байдуже, що я можу його впізнати.

Логічно?

Я розстібаю сорочку.

— Черевики також?

— Усе.

Я скидаю кросівки, шкарпетки.

Стягаю з ніг штани й труси.

Потім увесь свій одяг — до останнього — складаю стосиком на передньому пасажирському сидінні.

Я почуваюся вразливим.

Беззахисним.

Мені надзвичайно соромно.

А що, як він захоче мене зґвалтувати? І оце ради цього все це було?

Він кладе ліхтарик на кронштейн між сидіннями.

— Вилазь із машини, Джейсоне.

Я відчуваю, що кабіна автомобіля — це свого роду рятувальна шлюпка. Поки я перебуваю всередині, він нічого страшного мені не заподіє.

Тут він не чинитиме розправу.

— Джейсоне.

Груди розпирає, дихання прискорюється, чорні плями стрибають перед очима.

— Я знаю, про що ти думаєш, — каже він. — Я можу спокійнісінько прикінчити тебе й у машині.

Мені бракує кисню. Туманіє голова.

Майже задихаючись, я встигаю сказати:

— Чорта з два. Ти не схочеш, щоб тут усе було в крові.

Коли я оговтуюсь, він саме тягне мене за руки з переднього сидіння. Він кидає мене на гравій, де я сиджу, майже непритомний, і чекаю, поки в мене проясніє голова.

Біля води завжди холодніше, і сьогоднішній день не виняток. Вітер люто впивається в моє голе тіло, вкрите гусячою шкірою.

Тут так темно, що видно разів у п’ять більше зірок, ніж у місті.

В голові пульсує, по скроні біжить свіжа цівка крові. Але викид адреналіну такий потужний, що притлумлює біль.

Він кидає ліхтарик у грязюку біля мене, а свій направляє на руїни будинку, який я помітив, коли ми сюди під’їхали.

— Після тебе.

Я стискаю в руці ліхтарик і спинаюсь на ноги. Шкандибаю до того будинку, босими ногами натрапляю на мокру газету. Стараюся не наступати на зім’яті пивні банки й уламки скла, які виблискують у промені ліхтарика.

Наближаючись до головного входу, я уявляю цю закинуту парковку іншої ночі. Тієї, що буде. Рання зима, крізь завісу снігу темрява, посмугована блакитними й червоними спалахами. Слідчі й спеціально навчені пошукові собаки метушаться серед цих руїн. Десь усередині вони оглядають моє тіло, голе, розчленоване, яке вже почало розкладатися, і тоді патрульна машина зупиняється біля мого особняка на Логан-сквер. Друга година ночі, Даніела виходить до них у нічній сорочці. Мене немає вже кілька тижнів, і десь у глибині свого серця вона знає, що я не повернусь, і думає, що вона вже змирилася із цим жорстоким фактом. Але ось вона бачить цих молодих офіцерів поліції із суворими, розумними очима, їхні плечі й кашкети, які вони поштиво тримають під пахвами, трохи присипані снігом... І раптом щось всередині в неї остаточно ламається, те, про що вона й сама не здогадувалась. Вона відчуває, як ватяніють її ноги, як сили полишають її, і коли вона падає на килимок під дверима, позаду неї скрипучими сходами збігає Чарлі, патлатий, із божевільними очима. Питає: «Ви щось знаєте про тата?»

Коли ми зовсім близько підходимо до будівлі, на вицвілій цеглі над входом проявляються два слова. Мені вдається розібрати кілька літер: «CAGO POWER».

Він штовхає мене крізь пролом у стіні.

Промені наших ліхтарів миготять по стінах приймальні.

Меблі згнили аж до металевих рам.

Старий кулер для води.

Залишки чийогось багаття.

Використаний презерватив на вицвілому килимі.

Ми входимо в довгий коридор.

Без наших ліхтарів тут була б пітьма така, хоч в око стрель.

Я зупиняюсь, щоб присвітити, але світло тоне в темряві. Під ногами на пожолобленому лінолеумі вже менше сміття. Ніяких звуків, тільки низький, далекий стогін вітру за стінами.

Із кожною секундою я замерзаю дедалі більше.

Він тицяє пістолетом мені в нирки, підганяючи.

А може, колись я потрапив у поле зору якогось психопата, якому чомусь заманулось усе про мене взнати, і тільки потім убити? Я часто контактую із незнайомцями. Може, ми перекинулись із ним кількома словами в тій кав’ярні біля кампусу. Або в метро. Або за пивом у моєму барі на розі.

А якщо в нього є плани ще й стосовно Чарлі й Даніели?

— Може, ви хочете почути мої благання? — питаю, і голос мій зривається. — То я готовий. Я зроблю все, що ви захочете.

І найжахливіше те, що це правда. Я візьму гріх на душу. Зроблю кому-небудь зло, що завгодно, аби він тільки повернув мене в мій район, і щоб ця ніч тривала так, як і задумувалось — щоб я йшов додому до своєї сім’ї і ніс їм морозиво, як і обіцяв.

— Для чого? — питає він. — Щоб я тебе відпустив?

— Так.

Звук його реготу рикошетом відбивається од стін коридору.

— Я просто боюсь побачити оте «все», на що ти будеш готовий, щоб витягти себе із цього.

— Із чого саме?

Але він не відповідає.

Я падаю на коліна. Мій ліхтарик котиться по підлозі.

— Будь ласка, — благаю я. — Не робіть цього. — Я ледве впізнаю свій голос. — Ви можете просто піти. Я не знаю, за що ви хочете мене скривдити, але ось просто задумайтесь на хвилину. Я...

— Джейсоне.

— ...люблю свою сім’ю. Я люблю свою дружину. Я люблю...

— Джейсоне.

— ...свого сина.

— Джейсоне!

— Я зроблю, що завгодно.

Тепер я тремчу безконтрольно — від холоду, від страху.

Він б’є мене під дихало, і коли з моїх легенів вилітає все повітря, я падаю на спину. Він валиться на мене зверху, встромляє дуло пістолета мені в губи, в рот, в саме горло, аж мені вже несила терпіти смак старого мастила й сажі.

За мить до того, як я маю виблювати випите ввечері вино й віскі, він висмикує пістолет.

Кричить:

— Вставай!

Він хапає мене за руку, сіпає, допомагаючи звестися на ноги.

Тримаючи пістолет у перед моїм носом, знову тицяє мені в руку ліхтарик.

Я втуплююсь в його маску. Світло мого ліхтарика виблискує на зброї.

Уперше я бачу зброю так близько. Я майже нічого не знаю про вогнепальну зброю. Тільки те, що це пістолет, і в нього є бойок, циліндр і здоровенна дірка на кінці ствола, звідки запросто може вилетіти моя смерть. У світлі мого ліхтарика кінчик кулі, націленої мені в обличчя, відливає міддю. Чомусь у мене перед очима постає картина, як цей чоловік в однокімнатній квартирі вкладає кулі в циліндр, готуючись робити те, що він зробив.

Швидше за все, тут я і помру. І може, просто зараз.

Кожна мить може бути останньою.

— Пішов, — гарчить він.

Я рушаю.

Ми доходимо до розвилки й звертаємо в інший коридор, він ширший, вищий, склепінчастий. Затхле вологе повітря. Десь крапає вода: крап... крап... крап. Стіни бетонні, на підлозі замість лінолеуму — вологий «килим» моху, і з кожним кроком він стає товщим і мокрішим.

У роті гидко від пістолета, ще й додається кислий присмак жовчі.

Обличчя німіє від холоду.

Тоненький голосок у голові волає до мене, щоб я щось зробив, щось спробував бодай щось. Не дозволяй отак слухняно, крок за кроком, вести себе, мов ягня на заклання. Чого це в нього все так просто виходить?

Ясно, чого.

Бо я боюсь.

Так боюсь, що ледве тримаюся на ногах.

І мої думки уривчасті й хаотичні.

Тепер я розумію, чому жертви не опираються. Я не уявляю, як мені здужати цього чоловіка. Або спробувати втекти.

А ось і найганебніша правда: якась частина мене не проти, щоб все це швидше скінчилося, бо мертвий не відчуває ні страху, ні болю. Це означає, що я боягуз? І це остання правда, яку мені судилося взнати перед смертю?

Ні.

Я мушу щось зробити.

Ми виходимо з тунелю на якусь металеву поверхню, підошвами босих ніг одразу відчуваю холод. Я хапаюся за іржаву залізну огорожу, яка оточує платформу. Тут холодніше і безпомилково вгадується відкритий простір.

Ніби на таймері, жовтий місяць виповзає з озера Мічиган, поволі сходить. Його світло вливається у просторе приміщення через верхні вікна, воно досить яскраве і я можу все добре роздивитися і без ліхтарика.

У мене стискається шлунок.

Ми стоїмо на верху відкритих сходів, які ведуть униз метрів на п’ятнадцять.

Усе навколо нагадує якусь старовинну картину, написану олією: урочисте світло падає на ряд навічно поснулих генераторів унизу, а над ними — хитросплетіння двотаврових балок.

Тихо, як у соборі.

— Ми йдемо вниз, — каже він. — Дивись під ноги.

Ми спускаємося.

Не доходячи двох сходинок до наступної платформи, я міцно затискаю ліхтарик у правій руці й роблю різкий поворот, мітячи йому в голову...

...і поціляю в порожнечу. За інерцією, не зустрічаючи опору, роблю більше ніж повний оборот навколо себе.

Втрачаю рівновагу, падаю.

З усього маху гепаюсь на платформу, ліхтарик випадає з руки і щезає за краєм платформи.

Через секунду чую, як він розбивається об підлогу метрів через дванадцять.

Мій викрадач дивиться на мене зверху, з-під бездушної маски, захиливши голову, наставивши пістолет мені в обличчя.

Знімає пістолет із запобіжника, підступає до мене.

Я стогну, коли він коліном упирається мені в груди, придавлюючи мене до платформи.

Пістолет торкається моєї голови.

Він промовляє:

— Мушу визнати, я пишаюся тим, що ти спробував. Це було пафосно. Я знав про це за кілометр, та принаймні ти програв не без бою.

Я здригаюся, бо щось гостре впивається мені збоку в шию.

— Не смикайся, — попереджає він.

— Що ви мені вкололи?

Не встигає він відповісти, як щось прориває мій гематоенцефалічний бар’єр, мов здоровенна фура. Я почуваюся надзвичайно важким і невагомим водночас, світ шалено крутиться і вивертається навиворіт.

А потім так само швидко все минає.

Ще одна голка впивається мені в ногу.

Я скрикую, він викидає обидва шприци за край платформи.

— Ходімо.

— Що ви мені вкололи?

— Вставай!

Я підводжуся, чіпляючись за огорожу. На коліні кровоточить рана від падіння. Із рани на голові й досі тече кров. Мені холодно, я брудний і мокрий, зуби клацають так, наче зараз повилітають із рота.

Ми спускаємося. Хистка сталева конструкція хилитається під нашою вагою. Ступаємо вниз із останньої сходинки й прямуємо повз ряд старих генераторів.

Із підлоги зала здається ще грандіознішою.

Посередині ряду він зупиняється і світить ліхтариком на спортивну сумку, притулену до одного з генераторів.

— Новий одяг. Швидше.

— Новий одяг? Я не...

— Тобі не треба розуміти. Тобі просто треба вдягтися.

Попри весь цей жах я відчуваю проблиск надії. Невже він збирається відпустити мене? А для чого ж іще він примушує мене вдягатися? Невже в мене є шанс вижити?

— Хто ви? — питаю.

— Швидше. У тебе лишилося мало часу.

Я присів біля сумки.

— Утрися спочатку.

Зверху лежить рушник, яким я витираю грязюку з ніг, кров з коліна й обличчя. Я натягаю труси й джинси. Вони якраз мого розміру. Не знаю, що він мені вколов, тепер воно відчувається в пальцях — вони втратили спритність, і я незграбно застібаю ґудзики на картатій сорочці. Ноги легко влазять у дорогі шкіряні сліпони. Вони так само підійшли по розміру, як і джинси.

Мені більше не холодно. Здається, ніби в грудях розпечене осердя, тепло з якого випромінюється крізь мої руки й ноги.

— Куртку теж.

Я витягаю чорну шкірянку з дна сумки, встромляю руки в рукави.

— Чудово, — каже він. — Тепер присядь.

Я сповзаю по металевій станині генератора. Це масивна частина агрегату завбільшки з двигун локомотива.

Він сідає навпроти мене, помахуючи пістолетом у мій бік. Місячне світло заливає всю цю місцину, відбивається від розбитого скла високо вгорі, розсівається і падає на... Плутанину кабелів.

Шестерні.

Труби.

Важелі й шківи.

Пульти управління, засипані побитими вимірювальними інструментами й датчиками.

Техніка минулого століття.

Питаю:

— І що тепер?

— Ми чекаємо.

— Чого?

Він відмахується від мого питання.

Мене охоплює дивний спокій. Якесь недоречне відчуття умиротворення.

— Ви привели мене сюди, щоб убити? — питаю.

— Ні.

Мені так зручно сидіти, спираючись на стару машину. Я ніби потопаю в ній.

— Але ж ви хотіли, щоб я так думав.

— Бо не було іншого способу.

— Іншого способу для чого?

— Привести тебе сюди.

— А чому ми тут?

Він лише хитає головою, лізе лівою рукою під маску гейші й чухається.

У мене якесь дивне відчуття.

Ніби я одночасно дивлюся фільм і граю в ньому.

На плечі навалюється непереборна сонливість. Голова хилиться донизу.

— Хай подіє, — каже він.

Але я цього не хочу. Я опираюся, думаючи, як підозріло швидко він змінив пластинку. Він ніби перетворився на іншу людину, і ця різниця між тим, який він зараз, і тією жорстокістю, яку він демонстрував ще кілька хвилин тому, мусила б мене вжахнутися. Мені не можна так розслаблятися, але моєму тілу так затишно.

Я такий безтурботний, так глибоко й так далеко.

Він говорить до мене, ніби зізнається:

— Це була довга дорога. Мені не віриться, що я справді сиджу отут і дивлюсь на тебе. Розмовляю з тобою. Я знаю, що ти не розумієш, але мені так багато треба запитати в тебе.

— Про що?

— Як це: бути тобою?

— Про що ви?

Він вагається, потім питає:

— Що ти думаєш про своє місце в житті, Джейсоне?

Я відповідаю повільно, старанно добираючи слова:

— Це цікаве питання, враховуючи ніч, яку ви мені влаштували.

— Ти щасливий у своєму житті?

У контексті даного моменту, моє життя прекрасне до болю.

— У мене пречудова сім’я. Захоплююча робота. У нас затишне житло. Ніхто не хворіє.

У мене заплітається язик. Слова стають нерозбірливими.

— Але?

— Моє життя чудове, — кажу я. — Просто воно не визначне. Але був час, коли воно могло таким стати.

— Ти вбив свою амбіцію, так?

— Вона померла природнім шляхом. Від недогляду.

— А ти знаєш точно, як це сталося? Чи був якийсь момент, коли...

— Мій син. Мені було двадцять сім, і ми з Даніелою були разом кілька місяців. Вона повідомила, що завагітніла. Нам було добре разом, але це не було кохання. А може, й було. Не знаю. Ми точно не збиралися заводити сім’ю.

— Але завели.

— Якщо ти вчений, то час, коли тобі під тридцять, критичний. І якщо на цей час ти не заявив про щось видатне, то ти вибуваєш із гри.

Може, це дія наркотику, але розмовляти так приємно. Оазис нормальності після двох найбожевільніших годин у моєму житті. Я знаю, що це не так, але мені здається, що поки ми розмовляємо, нічого поганого не станеться. Наче слова мене захищають.

— У тебе були якісь значні досягнення? — питає він.

Тепер я мушу робити зусилля, щоб у мене не заплющувалися очі.

— Так.

— І що це було?

Я чую його голос десь іздаля.

— Я намагався створити квантову суперпозицію об’єкта, видимого людському оку.

— І чому ти закинув свої дослідження?

— Коли народився Чарлі, то в перший рік життя в нього були серйозні проблеми зі здоров’ям. Я мусив не вилазити з «чистої кімнати» тисячі годин. Але я просто не міг до неї добратися. Я був потрібний Даніелі. Я був потрібний своєму синові. Я втратив фінансування. Втратив імпульс. Я виявився молодим, новоявленим генієм на хвилину, і коли я спіткнувся, моє місце зайняв хтось інший.

— Ти шкодував про своє рішення залишитися з Даніелою і пов’язати власне життя з нею?

— Ні.

— Ніколи?

Я думаю про Даніелу, і мене затоплює хвиля ніжності разом із усвідомленням жаху моменту. Страх повертається, а з ним — ностальгія, яка пронизує до кісток. Зараз я потребую її так, як нікого в житті.

— Ніколи.

І ось я лежу на підлозі, моє обличчя на холодному бетоні, а від наркотику моя свідомість кудись провалюється.

Він колінкує біля мене, перевертаючи мене на спину, а я дивлюся вгору на це місячне світло, яке вливається у високі вікна цього забутого місця, на темряву, яка береться брижами від метушіння світла й кольору, на те, як біля генераторів з’являється і пропадає порожнеча.

— Я побачу її знову? — запитую.

— Не знаю.

Я вкотре хочу спитати, що йому треба від мене, але не можу зібрати слів докупи.

Мої очі заплющуються, я намагаюсь опиратися цьому, та марно.

Він знімає рукавичку й торкається мого обличчя голою рукою.

Стримано.

Обережно.

Він каже:

— Послухай мене. Ти злякаєшся, але впораєшся. У тебе буде все, чого ніколи не було. Мені шкода, що я так налякав тебе сьогодні, але я мусив привести тебе сюди. Мені дуже шкода, Джейсоне. Я роблю це для нас обох.

Я вичавлюю:

— Хто ви?

Замість відповіді він лізе в кишеню, витягає ще один шприц і маленьку скляну ампулу, наповнену прозорою рідиною, яка в місячному світлі виблискує, наче ртуть. Він знімає кришку з голки й набирає в шприц вміст ампули.

Мої повіки поволі опускаються, але я бачу, як він задирає рукав на лівій руці й робить собі укол.

Потім він кидає ампулу й шприц на бетонну підлогу між нами, і останнє, що я бачу, перш ніж мої очі зовсім заплющуються, це скляна ампула, яка котиться до мого обличчя.

Я шепочу:

— Що тепер?

І він говорить:

— Якщо я скажу, ти не повіриш.