Сильмариліон

ПРО ПЕРСТЕНІ ВЛАДИ І ТРЕТЮ ЕПОХУ

ПРО ПЕРСТЕНІ ВЛАДИ І ТРЕТЮ ЕПОХУ, НА ЧОМУ ОПОВІДІ ЗАВЕРШУЮТЬСЯ

У старовину був собі мая Саурон, якого синдари Белеріанду звали Ґортауром. На початку становлення Арди Мелкор переманив його до себе на службу, й він став найвизначнішим і найобізнанішим серед поплічників Ворога, а ще й найбільш небезпечним, бо міг прибирати різні форми, і тривалий час йому, за бажанням, удавалося поставати шляхетним і прекрасним, обводячи круг пальця всіх, окрім найпильніших.

Коли зруйнували Танґородрім і скинули Морґота, Саурон знову прибрав світлу подобу, і поклонився Еонве, оповісникові Манве, і зрікся всього свого лихочинства. І дехто вважає, що спершу то було зроблено щиро, що Саурон справді розкаявся, тільки зі страху, бо поразка Морґота і всевишній гнів Володарів Заходу вселили в нього сум’яття. Однак Еонве не наділили владою прощати належних до одного з ним роду, тож він наказав Сауронові повертатися до Аману і там чекати присуду Манве. Тоді Саурон присоромився, і не забажав повертатися приниженим, і коритися вироку валарів, за яким йому, цілком імовірно, довелося би довго та по-рабськи трудитися, доводячи щиру вірність; адже при Морґоті він був наділений величезною владою. Тому, щойно Еонве подався геть, Саурон заховався в Середзем’ї, знову навернувшись до зла, позаяк Морґот скував його преміцними путами.

Під час Великої Битви та зрушень, спричинених падінням Танґородріму, земля билась у страхітливих конвульсіях, і поруйнований Белеріанд перетворився на пустку; на півночі й на заході чимало земель занурилося під води Великого Моря. На сході, в Оссіріанді, стіни Еред-Луіну запалися, й у гірському пасмі дещо на південь утворився значний пролом, у який влилася морська затока. У ту затоку впадало нове русло Ріки Лун, і тому її назвали Лунською Затокою. Колись давно нолдори назвали той край Ліндоном, тож він звався так і надалі; там досі мешкало чимало елдарів, котрі зволікали, не бажаючи наразі залишати Белеріанд, де вони довго боролись і трудилися. Королем їхнім був Ґіл-ґалад, син Фінґона, а з ним і Елронд Напівельф, син Еаренділа Мореплавця та брат Елроса, першого короля Нуменору.

На берегах Лунської Затоки ельфи побудували гавані й назвали їх Мітлондом; там стояло чимало човнів, бо пристановище те було добрим. Час од часу елдари відпливали із Сірих Гаваней, утікаючи від темряви земних днів, адже завдяки милосердю валарів усе ще могли обрати Прямий Шлях і, за бажанням, повернутися до родини на Ерессеа та до Валінору поза окружними морями.

Були й інші елдари, котрі в ту епоху перетнули гори Еред-Луін і перейшли у внутрішні землі. Серед них були головно телери — вцілілі мешканці Доріату й Оссіріанду, — вони заснували спільні з Пралісними ельфами володіння в лісах і в горах, далеко від моря, за яким, попри все, завжди тужили їхні серця. За межами Еред-Луіну тільки в Ереґіоні, який люди називали Краєм Гостролиста, ельфи нолдорської раси заснували постійне королівство. Ереґіон був поблизу величних гномівських палаців, званих Кгазад-думом або Газодрондом — ельфійською, а згодом — Морією. Від Ост-ін-Езіла, ельфійського міста, до західної брами Кгазад-дума слався битий шлях, адже між гномами й ельфами виникла міцна дружба, якої раніше не бувало ніколи і яка збагатила обидва народи. В Ереґіоні майстри з ґваіт-і-мірдайнів, Народу Ковалів-ювелірів, перевершили всіх відомих умільців, окрім хіба самого Феанора; і, правду кажучи, найвправнішим серед них був син Куруфіна — Келебрімбор, який віддалився від батька і залишився в Нарґотронді, коли Келеґорма та Куруфіна вигнали, про що розповідається у «Квенті Сильмариліон».

В інших місцевостях Середзем’я довгі роки панував спокій, але землі були переважно дикі та пустельні, за винятком тих, куди прийшов народ Белеріанду. Насправді, в тих місцинах, як і незліченні роки до того, жило, вільно мандруючи краєм на певній відстані від Моря, чимало ельфів. Але то були авари, до котрих белеріандські подвиги дійшли тільки як поголос, а Валінор був лише назвою далекої країни. А на півдні та на далекому сході розплодилися люди, проте більшість із них навернулася до зла, адже Саурон не гаяв часу.

Побачивши занедбаність світу, Саурон подумки сказав собі, що валари, скинувши Морґота, забули про Середзем’я; і пиха його стрімко помножилася. Він із ненавистю позирав на елдарів і боявся людей Нуменору, котрі по якомусь часі знову прибилися на своїх човнах до берегів Середзем’я; та довго замовчував свої помисли і приховував задуми, які виношував у серці.

Найлегше з усіх народів Землі йому підкорилися люди, а от ельфів Саурон дуже довго намагався зманити до себе на службу, бо знав, що Первородні наділені найбільшою силою. Він усюди навідувався до них, прибравши на той час подобу і прегарну, і мудру. Не бував Саурон лишень у Ліндоні, бо Ґіл-ґалад і Елронд запідозрили щось у його позірно прекрасній подобі й, хоча не відали, хто то насправді, проте не впустили на свої терени. Та деінде ельфи радо приймали його, і мало хто прислухався до посланців із Ліндону, котрі прохали бути обережними; адже Саурон прибрав собі ймення Аннатара, Володаря Дарів, і спершу ельфи мали багато користі з його дружби. Він казав їм:

— О слабкість великих! Адже Ґіл-ґалад — могутній король, а Повелитель Елронд вельми обізнаний із премудростями, та все ж вони не дораджують мені в моїх трудах. Може, вони не хочуть бачити, як інші землі стають такими самими благословенними, як і їхня власна? Проте навіщо Середзем’ю зоставатися пусткою навіки, якщо ельфи здатні зробити його незгіршим од Ерессеа, ба навіть од Валінору? Позаяк ви не повернулися туди, хоч і мали нагоду, отже, ви, мабуть, любите Середзем’я. І я — теж. Відтак, чи не є нашим спільним завданням працювати для збагачення краю і для того, щоби піднести всі ельфійські роди, мандрівні та невчені, до таких висот влади й знання, якими володіють і ті, що за Морем?

Саме в Ереґіоні до намов Саурона прислухалися найохочіше, бо нолдори тієї землі завжди прагнули примножити вміння і творити дедалі витонченіші речі. До того ж, серця їхні не знали спокою, відколи вони відмовилися повернутися на Захід, адже нолдори бажали водночас залишатись у Середзем’ї, яке по-справжньому любили, й насолоджуватися блаженством разом із тими, хто таки поїхав. Тому вони і прислухалися до Саурона й чимало дізналися від нього, бо знання його було величезне. На ту пору ковалі Ост-ін-Езіла перевершили все, що самі ж винайшли до того; тож вони замислили і створили Перстені Влади. Проте Саурон керував їхньою працею і знав усе, що вони робили, він-бо задумав поневолити ельфів і пильно стежив за ними.

Так от, ельфи створили багато перстенів; але Саурон потайки виготовив Єдиний Перстень, який правував рештою, і сила їхня була зв’язана з ним і цілковито йому підкорена, так що діяла лише доти, доки існував він. Велика частка міці та волі Саурона перейшла в Єдиний Перстень, — премогутніми були ельфійські перстені, тож той, який повинен був панувати над ними, мусив бути ще могутнішим; і Саурон викував його у Вогняній Горі у Краю Тіні. Доки він носив Єдиний Перстень, то знав про все, що робилося з допомогою нижчих перстенів, міг бачити і керувати самими думками тих, котрі носили їх.

Однак ельфів було не так легко пошити в дурні. Щойно Саурон надягнув на палець Єдиний Перстень, вони дізналися про це, й упізнали його, і збагнули, що він стане їхнім повелителем і повелителем усього, що вони створили. Тоді, розгнівавшись і злякавшись, вони зняли перстені. Проте Саурон, з’ясувавши, що його викрито, сповнився гніву й виступив проти них із відкритою війною, вимагаючи віддати всі перстені йому, позаяк без його знання та порад ельфійські ковалі не змогли би самотужки їх створити. Однак ельфи втекли від нього, й уберегли три перстені, й віднесли їх щонайдалі, й сховали.

Ті Три Перстені викували останніми, вони володіли найбільшою силою. Нар’я, Ненья та Вілья — так нарекли їх: Перстені Вогню, Води та Повітря (ці стихії були вживлені, відповідно, в рубін, адамант і сапфір); і Саурон найбільше з усіх ельфійських перстенів хотів заволодіти саме ними, адже той, хто володів ними, міг тримати на відстані згубний час і відтерміновувати власну втому від світу. Проте він не спромігся їх відшукати, позаяк Перстені віддали в руки Мудрих, котрі переховували їх і не використовували відкрито доти, доки Саурон носив Правлячий Перстень. Отож, Три Перстені зосталися чистими, бо Келебрімбор викував їх самотужки і рука Саурона ніколи їх не торкалась. Але й вони підпорядковувалися Єдиному Персню.

Відтоді війна між Сауроном і ельфами не припинялася ніколи; Ереґіон було спустошено, Келебрімбора — вбито, а двері Морії — замкнено. У той самий час Елронд Напівельф заснував твердиню та пристановище Імладріс, що його люди називали Рівендолом, і вона простояла дуже довго. Проте до рук Саурона потрапила решта Перстенів Влади й він роздав їх іншим народам Середзем’я, сподіваючись у такий спосіб привернути до себе всіх тих, хто прагнув таємної влади, понад уділену його родові. Сім перстенів дісталося гномам, а людям — аж дев’ять, бо й тут, як і в усьому іншому, люди найохочіше поступилися його волі. Ті перстені, якими він правував, Саурон спотворив, що вдалося йому вельми легко, адже він брав участь у їхньому творенні: вони були прокляті й, урешті-решт, зрадили тих, хто послуговувався ними. Правду кажучи, упокорити гномів виявилося досить важко; вони погано зносять чуже владарювання, почування їхніх сердець нелегко осягнути, а їх самих не можна перетворити на примар. Гноми використовували свої перстені тільки для здобуття багатства; проте гнів і всеохопна жадоба золота, які зайнялись у їхніх серцях, згодом породили чимало лиха, з якого Саурон отримав зиск. Кажуть, що в основі кожної зі Сімох Скарбниць гномівських королів колись було закладено по золотому персню, та всі ті скарбниці розграбували ще в давнину, і дракони пожерли їх, і декотрі з Семи Перстенів розплавив вогонь, а інші повернулися до Саурона.

Люди легше дали заманити себе в пастку. Ті, хто користувався Дев’ятьма Перстенями, стали свого часу могутніми: королями, чаклунами та воїнами давнини. Вони здобули славу і превелике багатство, які, втім, і довели їх до загибелі. Здавалося, життя їхнє нескінченне, та для них воно виявилося нестерпним. Ті люди могли, коли хотіли, походжати під сонцем невидимими для цьогосвітніх очей і могли бачити речі в невидимих для смертних людей світах; але надто часто вони споглядали тільки примари й омани, що їх вигадав Саурон. Тож один по одному, раніше чи пізніше, відповідно до природної міці та добрих або лихих замірів на початку, всі вони перетворилися на рабів того персня, котрого носили, й потрапили під владу Єдиного, що належав Сауронові. І стали навіки невидимими для всіх, окрім того, хто мав при собі Правлячий Перстень, і ввійшли в царство тіней. То були назґули, Примари Персня, найжахливіші слуги Ворога. Темрява линула довкіл них, і крики їхні нагадували голоси смерті.

І от жадоба та гордість Саурона зросли аж до безмежжя, й він постановив зробитися повелителем усіх істот Середзем’я, знищити ельфів і, якщо вдасться, спричинити повалення Нуменору. Він не терпів ані свободи, ні будь-якого суперництва і нарікся Володарем Землі. Саурон і надалі носив маску, так що при бажанні міг обдурити очі людей, прикинувшись перед ними мудрим і гарним. Але правив він радше з допомогою сили та страху, якщо вважав їх корисними; тому ті, хто збагнув, що тінь його шириться світом, назвали його Темним Володарем і йменували Ворогом. Саурон же знову зібрав під своєю орудою всіх лихих потвор часів Морґота, котрі тільки зосталися на землі чи під нею, і орки стали до нього на службу, і плодилися, наче мухи. Так почалося Чорноліття, що його ельфи називають Днями Виходу. У той час чимало ельфів Середзем’я втекло до Ліндону, а звідти — за моря, щоби ніколи не повертатись; але багатьох Саурон і його слуги знищили. Проте Ґіл-ґалад усе ще утримував позиції в Ліндоні, тож Саурон наразі не зважувався перетнути Гори Еред-Луін ані напасти на Гавані; а Ґіл-ґаладові допомагали нуменорці. Рештою території керував Саурон, а колись вільні мешканці знаходили прихисток у лісових і гірських криївках, і за ними невідступно линув страх. На сході та півдні майже всі люди скорилися його владі й у ту пору стали дужими та збудували чимало міст і камінних мурів, були чисельними, лютими у бою і мали залізну зброю. Саурона вони вважали королем та богом, але боялися його неймовірно, позаяк він оточив свою оселю вогнем.

Але по якомусь часі Саурон припинив наступ на західні землі. Бо, як сказано в «Акаллабеті», його увагу привернула могутність Нуменору. Сила та розкіш нуменорців у пору розквіту їхнього королівства були такі величні, що слуги Темного Володаря не могли їм протистояти, тож сподіваючись хитрістю досягти того, чого не вдалося силою, він на часину полишив Середзем’я і подався до Нуменору заручником Короля Тар-Каліона. Там і жив, аж доки з допомогою хитрощів переманив на свій бік серця більшості тих людей, і вирядив їх на війну з валарами, і так довів їх до знищення, чого давно вже бажав. Але знищення те виявилося жахливішим, аніж передбачав Саурон, він-бо забув, якими могутніми стають у гніві Володарі Заходу. Світ було зруйновано, суходіл запався, і його проковтнули моря, навіть сам Саурон провалився у безодню. Та дух його виринув нагору й на крилах жахливого вітру помчав назад у Середзем’я, шукаючи пристановища. Там він з’ясував, що влада Ґіл-ґалада за роки його відсутності вельми зміцніла і ширилася тепер на розлогі простори півночі та заходу, перекинувшись навіть по той бік Імлистих Гір і Великої Ріки, аж до кордонів Великого Зеленолісся, й наближалася до твердинь, де колись мешкав у безпеці він сам. Тоді Саурон відступив до фортеці в Чорній Землі й замислив війну.

У ту пору нуменорці, котрих урятували від загибелі, тікали на схід, про що сказано в «Акаллабеті». їхніми ватажками були Еленділ Високий і його сини, Ісілдур та Анаріон. То були родичі Короля і нащадки Елроса, однак вони не схотіли прислухатися до Саурона й відмовилися воювати проти Володарів Заходу. Посадивши на човни всіх, хто залишився вірний богам, вони покинули нуменорську землю до того, як її спіткало знищення. То були дужі люди, і човни їхні були міцні та величні, проте буревії здолали їх, і піднесли на гребенях валів аж до самих хмар, і опустили на береги Середзем’я, мов буряних птиць.

Еленділа хвилі викинули в землі Ліндон, і він потоваришував із Ґіл-ґаладом. Тому, проминувши Ріку Лун, заснував своє королівство по той бік Еред-Луіну, і народ його оселився в різних місцинах Еріадору поблизу течій Луну та Барандуіну; головним же його містом був Аннумінас, що стояв над водами Озера Ненуіал. Нуменорці також оселились у Форності на Північних Дюнах, і в Кардолані, й на пагорбах Рудауру, а на Емин-Берайді й Амон-Сулі вони звели вежі. У тих місцинах залишилося чимало курганів і поруйнованих фортифікаційних споруд, однак вежі Емин-Берайду все ще дивляться у напрямку моря.

Ісілдура й Анаріона занесло на південь, і, зрештою, вони повели свої човни вгору Великою Рікою Андуін, що збігає з Рованіону в західне море у Белфалаській Затоці. Вони заснували в тих землях володіння, яке згодом одержало назву Ґондор, а от Північне Королівство звалось Арнор. Задовго до того, у дні владарювання, нуменорські мореплавці, не зважаючи на Саурона, який мешкав неподалік на сході, в Чорній Землі, заснували гавань і твердині поблизу гирла Андуіну. Пізніше до цієї гавані припливали з Нуменору тільки Вірні, тож більшість прибережного населення в тому краї повністю або частково належала до родичів ельфодрузів і народу Еленділа, і той люд радо привітав його синів. Головним містом південного володіння був Осґіліат, посеред якого протікала Велика Ріка; там нуменорці звели величний міст, на якому стояли дивовижні на вигляд камінні вежі та будинки, а до міських причалів підпливали з моря величні човни. А ще вони збудували обабіч інші твердині: Мінас-Ітіл, Вежу Східного Місяця, що розташувалася зі сходу на схилі Гір Тіні — як погроза Мордору; а з заходу стояв Мінас-Анор, Вежа Спадного Сонця, біля підніжжя Бескиду Міндоллуін — як щит од дикунів із долин. У Мінас-Ітілі був дім Ісілдура, а в Мінас-Анорі — дім Анаріона, та вони разом правували королівством, і трони їхні стояли поруч у Великій Залі Осґіліата. Такі були основні поселення нуменорців у Ґондорі, та у дні влади вони збудували в тій землі й інші фортифікаційні споруди, дивовижні й міцні: в Арґонаті, в Аґларонді й Ересі; а в околицях Анґреноста, що його люди називали Ізенґардом, спорудили Шпилясту Вежу Ортанк із каменю, який було неможливо розбити.

Вигнанці привезли з Нуменору чимало скарбів і величних родинних реліквій, цінних і предивних, найуславленішими з яких були Сім Каменів та Біле Дерево. Біле Дерево виросло з плоду Німлота Прекрасного, що пишався у дворах Короля в Арменелосі в Нуменорі, доки Саурон не спалив його; а Німлот натомість походив од Дерева Тіріона, що було подобою Найстаршого з Дерев, Білого Телперіона, якого викликала до життя в землі валарів Яванна. Дерево те як пам’ятний знак про елдарів і світло Валінору висадили в Мінас-Ітілі перед домом Ісілдура, позаяк саме він урятував плід од знищення, а от Камені розділили.

Три взяв Еленділ, а кожен із його синів — по два. Еленділові камені примістили у вежах на Емин-Берайді, Амон-Сулі й у місті Аннумінасі. А камені його синів опинились у Мінас-Ітілі та Мінас-Анорі, в Ортанку й Осґіліаті. Й камені ті мали властивість показувати тому, хто дивився в них, речі, віддалені в часі чи просторі. Переважно вони показували тільки те, що було поблизу від сусіднього спорідненого Каменя, бо Камені наче перегукувалися між собою; але той, кому була притаманна незламна сила волі та духу, міг навчитися скеровувати їхній погляд, куди йому було треба. Так нуменорці дізнавалися про багато речей, які вороги хотіли би приховати; мало що могло заховатися від них у дні їхньої могутності.

Кажуть, що вежі Емин-Берайду насправді збудували не Вигнанці з Нуменору, а що їх звів для Еленділа друг його Ґіл-ґалад; і Видющі Камені Емин-Берайду помістили в Елостіріоні — найвищій із веж. Туди в час, коли його охоплювала туга вигнанця, часто приходив Еленділ і позирав на роздільні моря; і вважають, що подеколи йому таки вдавалося побачити вдалині Вежу Аваллоне на Ерессеа, де зберігався Панівний Камінь і де він перебуває понині. У тяжкі дні, коли ельфам заборонили припливати до тієї землі, яку накрила тінь Саурона, елдари подарували ті камені — для втіхи Вірних Нуменору — Аманділу, батькові Еленділа. їх називали Палантірами — тими, що спостерігають здалеку; проте всі камені, які потрапили до Середзем’я, загубилися ще в давнину.

Так Вигнанці з Нуменору заснували свої володіння в Арнорі та Ґондорі, проте минуло небагато років і стало очевидно, що їхній ворог Саурон також повернувся. Він, як уже мовлено, прибув потай до свого прадавнього королівства Мордору по той бік Ефель-Дуату, Гір Тіні, й та країна сусідила з Ґондором на сході. Там, над видолинком Ґорґороту, постала його фортеця, простора та міцна — Барад-дур, Темна Вежа; там, в тій місцині, височіла вогняна гора, яку ельфи називали Ородруіном. Власне, з тієї причини Саурон і облаштував там своє помешкання ще здавна, бо використовував полум’я, що било з самого серця Арди, для чаклунства та ковальства; в центрі Землі Мордор він і створив Правлячий Перстень. Там цей Темний Володар і виношував тепер свої думи в мороці, аж доки витворив собі нову форму; й була вона жахлива, бо приваблива подоба щезла навіки, коли він зірвався у безодню під час потоплення Нуменору. Саурон знову надягнув могутній Перстень і огорнувся силою; і злобу Сауронового Ока могли витримати небагато навіть справді великих ельфів та людей.

І от Саурон підготувався до війни з елдарами та людьми Вестернесу, і вогні Гори пробудилися знову. Тому, побачивши здаля дим над Ородруіном та збагнувши, що Саурон повернувся, нуменорці наново назвали гору Амон-Амартом, що означає Судна Гора. Саурон же зібрав незліченну армію прислужників зі сходу та з півдня, і серед них було чимало представників високої нуменорської раси. Бо у дні правління Саурона в тій землі серця ледь не половини її народу навернулися до темряви. Тому чимало тих, хто в той час поплив на схід і облаштував фортеці та поселення на узбережжях, уже поступилося його волі, продовжуючи радо служити йому в Середзем’ї. Та з огляду на владу Ґіл-ґалада ті відступники, могутні та лихі володарі, поселилися головно далеко на півдні; зокрема двоє з них, Герумор і Фуінур, які здобули владу серед гарадрімів — величного та жорстокого народу, що жив у просторих землях на півдні від Мордору поза гирлом Андуіну.

Тому Саурон, збагнувши, що час настав, із величезною силою виступив проти королівства Ґондор, і захопив Мінас-Ітіл, і знищив Біле Дерево Ісілдура, що росло там. Але сам Ісілдур урятувався, і, прихопивши саджанець Дерева, разом із дружиною та синами сів у човен, і поплив Рікою, і виплив із гирла Андуіну на пошуки Еленділа. Тим часом Анаріон тримав оборону Осґіліата супроти Ворога і на той час одтіснив його назад до гір; одначе Саурон знову зібрався на силі, й Анаріон зрозумів, що без сторонньої допомоги королівство його простоїть не довго.

І от Еленділ та Ґіл-ґалад зібралися на спільну раду, бо збагнули, що Саурон надто зросте на силі й переможе своїх ворогів одного по одному, якщо вони не об’єднаються проти нього. Тому вони й уклали Спілку, яку названо Останнім Союзом, і пішли маршем на схід Середзем’я, збираючи величезне воїнство ельфів та людей, і на деякий час зупинилися в Імладрісі. Кажуть, що лицарі, котрі там зійшлися, були пречудові й мали розкішну зброю, рівної якій не бачили в Середзем’ї, а чисельнішого війська не скликали з часів, коли воїнство валарів виступило проти Танґородріму.

Після Імладрісу вони через численні перевали перетнули Імлисті Гори і, просуваючись уздовж Ріки Андуін, нарешті зітнулися із Сауроновим військом на Даґорладі, Полі Битви, що простягалося перед входом у Чорну Землю. На ту пору всі живі істоти розділились, і представники кожного виду, зокрема звірі та птахи, змагалися між собою на боці різних сил, тільки ельфи були цілком одностайні. Неподільне їхнє військо йшло слідом за Ґіл-ґаладом. Гномів із кожного боку було небагато, але Дарін із Морії боровся проти Саурона.

Воїнство Ґіл-ґалада й Еленділа здобуло перемогу, бо ельфи в ті часи все ще були нездоланні, а нуменорці — дужі, рославі й жахливі у гніві. Ніхто не міг протистояти Аеґлосові, спису Ґіл-ґалада, а меч Еленділа сповнював орків і людей страхом, адже сяяв світлом сонця та місяця й називався Нарсіл.

Тоді Ґіл-ґалад і Еленділ вступили в Мордор, і оточили твердиню Саурона, і тримали її в облозі сім літ, і вельми потерпали від вогню та від дротиків і стріл Ворога, і Сауронові поплічники здійснили проти них чимало вилазок. Там, у видолинку Ґорґороту, полягли син Еленділа Анаріон і безліч інших. Але врешті облога стала такою нестерпною для Саурона, що він особисто виступив на бій, і мірявся силами з Ґіл-ґаладом та Еленділом, і обох їх убив, і меч Еленділа зламався під ним, коли той упав. Одначе й Саурон повалився долі, відтак Ісілдур, схопившись за руків’я уламку Нарсіла, відтяв Правлячий Перстень із руки Саурона й забрав його собі. Тож Саурона того разу було переможено, і дух його покинув тіло, помчав далеко-далеко й заховався в пустельних краях; і ще багато довгих років Темний Володар не прибирав видимої подоби.

Так розпочалася Третя Епоха Світу, наступна після Прадавніх Часів і Чорноліття; і тоді ще жили надія та спогад про веселощі, й довгий час Біле Дерево елдарів квітувало у дворах людських Королів, бо, перш ніж поїхати з Ґондору, Ісілдур висадив порятований пагінець у цитаделі Анора на згадку про брата. Слуги Саурона кинулися навтьоки й розбіглися хто куди, та не згинули цілком; і, попри те, що багато людей відвернулося від зла й підкорилося нащадкам Еленділа, чимало їх таки зберігали в серцях вірність Сауронові та ненавиділи королівства Заходу. Темну Вежу зрівняли з землею, проте підвалини її збереглися і не канули у забуття. Власне, нуменорці поставили довкола землі Мордору сторожу, проте ніхто не наважувався оселитися там через страх перед самим спогадом про Саурона та через Вогняну Гору, що стояла поблизу Барад-дуру; і видолинок Ґорґороту занесло попелом. Багато ельфів і багато нуменорців та людей, котрі були їхніми союзниками, загинуло під час Битви та Облоги; не стало Еленділа Високого і Верховного Короля Ґіл-ґалада. Ніколи вже не вдавалося скликати таке воїнство і не відроджувалась удруге така спілка ельфів і людей; після днів правління Еленділа два роди почали відчужуватися.

Про долю Правлячого Персня в ту епоху не відали навіть Мудрі; проте він не перестав існувати. Ісілдур не віддав його Елрондові та Кірданові, які були поруч. Вони радили йому кинути перстень у вогонь Ородруіну, до якого треба було тільки простягнути руку, — в ньому його викували, в ньому він би і згинув, і влада Саурона навіки зникла б, і сам він позостався би лише тінню злоби в нетрищах. Однак Ісілдур не послухав їхньої поради, мовивши:

— Я візьму це собі як виру за батькову смерть і братову. Хіба ж не я завдав Ворогові смертельного удару?

Перстень, що його він тримав, видався Ісілдурові неймовірно привабливим на вигляд, він не стерпів би його знищення. Тож, привласнивши його, він спершу повернувся до Мінас-Анора і посадив там Біле Дерево — як пам’ятний знак про брата Анаріона. Проте небавом поїхав і, віддавши розпорядження Менелділові, братовому сину, та доручивши йому королювати на півдні, забрав Перстень, аби той став реліквією його дому, і подався з Ґондору на північ тим шляхом, яким прибув Еленділ; він покинув Південне Королівство, бо намірився обійняти батькове володіння в Еріадорі, далеко від тіні Чорної Землі.

Та Ісілдура розбило військо орків, що чигало в Імлистих Горах: спустившись, вони зненацька напали на його табір між Зеленоліссям і Великою Рікою поблизу Лоеґ-Нінґлорону, Ірисових Полів, бо Ісілдур був необачний і не поставив сторожі, позаяк гадав, що здолав усіх недругів. Там загинули майже всі його люди, а серед них і троє його старших синів: Елендур, Аратан і Кірион; однак дружину та найменшого сина Валанділа він залишив в Імладрісі, ще коли йшов на війну. Сам же Ісілдур завдяки чарам Персня врятувався, адже щойно надягав його — ставав невидимим для всіх очей; однак орки вистежили його за запахом і за слідами на грунті, перш ніж він устиг дійти до Ріки і вступити в неї. Але Перстень зрадив свого нового власника і помстився за творця: він зісковзнув із пальця Ісілдура, коли той плив, і вода поглинула його. Тоді орки побачили Еленділового сина, котрий щосили намагався переплисти потік, і прошили його багатьма стрілами, тож так він і загинув. Лише троє з його людей після довгих блукань знову перейшло через гори, й одним із них був його зброєносець Огтар, якому Ісілдур довірив зберігати уламки Еленділового меча.

Так у належний час Нарсіл перейшов в Імладрісі до рук Валанділа, Ісілдурового спадкоємця; та лезо зламалось і світло його потьмяніло, і його не перекували заново. Повелитель Елронд прорік, що це відбудеться лише тоді, коли буде знайдено Правлячий Перстень і повернеться Саурон; однак ельфи та люди сподівалися, що цього не трапиться ніколи.

Валанділ оселився в Аннумінасі, та народ його поменшав, а нуменорців і людей із Еріадору лишилося надто мало, щоби заселити землю чи підтримувати в належному стані все те, що збудував Еленділ; у Даґорладі, в Мордорі та на Ірисових Полях чимало наклало головами. А коли закінчилися дні правління Еарендура, сьомого короля після Валанділа, сталося так, що люди Вестернесу, дунедайни Півночі, розділилися на дрібні королівства та помістя, і недруги поглинули їх поодинці. З плином літ цей народ дедалі більше занепадав, і от слава його проминула, залишивши по собі хіба що зелені кургани у травах. Урешті-решт, не зосталося нічого, крім дивного люду, який тайкома блукав нетрями, — розпорошених людей, котрі не знали, ні де їхня домівка, ні чому вони мандрують, ані свого родоводу, про який пам’ятали лише в Імладрісі, в домі Елронда. Проте впродовж багатьох людських поколінь нащадки Ісілдура дбайливо плекали уламки Нарсіла, і лінія їхня — від батька до сина — ніколи не переривалася.

На півдні ж і далі існувало королівство Ґондор, певний час його пишнота навіть примножувалась, аж доки врешті воно багатством і величчю уподібнилося до Нуменору перед занепадом. Народ Ґондору зводив гінкі вежі, й твердині, й гавані, що вміщали багато кораблів; і перед Крилатою Короною Королів Людей тремтіли народи безлічі земель та мов. Пребагато літ росло перед домом Короля в Мінас-Анорі Біле Дерево — нащадок того дерева, яке Ісілдур перевіз через морські простори з Нуменору, яке само походило від дерева з Аваллоне, що, в свою чергу, походило з Валінору Первозданних часів, коли світ був молодий.

Але все-таки, врешті-решт, на схилі швидкоплинних літ Середзем’я, Ґондор почав занепадати, й лінія Менелділа, Анаріонового сина, обірвалася. Кров нуменорців надто перемішалася з кров’ю інших людей, тож їхня сила та мудрість занепали, тривалість життя скоротилась, і сторожа Мордору втратила пильність. І у дні Телемнара, двадцять третього правителя з лінії Менелділа, на чорних крилах зі сходу принесло мор, і він уразив Короля та його дітей, і ще багато хто з ґондорського народу згинув. Тоді форти на кордонах Мордору спорожніли, й Мінас-Ітіл стояв знелюднілим; а зло потайки знову прилинуло в Чорну Землю, і холодний вітер зворохобив попіл Ґорґороту, бо там зібралися темні привиди. Кажуть, що насправді то були улайри, котрих Саурон звав назґулами — Дев’ятеро Примар Персня, — вони тривалий час перебували у сховку, а тепер повернулися прокладати шляхи для свого Повелителя, адже він знову почав рости.

У дні Еарніла вони завдали першого удару, і поночі вийшли з Мордору через перевали в Горах Тіні, й оселилися в Мінас-Ітілі, зробивши те місце таким жахливим, що ніхто не наважувався і поглянути туди. Відтоді його називали Мінас-Морґулом, Вежею Чаклунства; й Мінас-Морґул завжди перебував у стані війни з Мінас-Анором на заході. Відтак Осґіліат, який після занепаду того народу довго стояв пусткою, перетворився на руйновища та місто привидів. А Мінас-Анор існував і далі й отримав нову назву — Мінас-Тіріт, Вартова Вежа; бо королі наказали побудувати в цитаделі білу вежу, дуже високу та прегарну, з якої видно було чималу територію. Гордим іще й міцним залишалося те місто, і в ньому деякий час продовжувало квітувати перед домом Королів Біле Дерево; і там позосталі нуменорці все ще обороняли переправу через Ріку від жаху Мінас-Морґула та від усіх ворогів Заходу: орків, потвор і лихих людей. Отож, землі позад них, на захід од Андуіну, було захищено від війни та розрухи.

Мінас-Тіріт існував навіть після днів Еарнілового сина Еарнура, останнього Короля Ґондору. То саме він виїхав одинцем до брам Мінас-Морґула, щоби відповісти на виклик тамтешнього володаря, і зустрівся з ним у двобої, та назґули підступно напали на нього і забрали живцем у місто тортур, і жодна жива душа звідтоді його не бачила. Так-от, Еарнур не залишив по собі спадкоємця, і, коли лінія Королів обірвалася, містом та його дедалі меншими володіннями керували Намісники з дому Марділа Вірного. І рогіррими, Вершники Півночі, прийшли і замешкали в зеленому краї Роган, який раніше називався Каленарзон і був частиною королівства Ґондор; і рогіррими допомагали Володарям Міста вести їхні війни. А на півночі, по той бік Водоспаду Раурос і Брам Арґонату, були ще й інші заслони, стародавні сили, що про них люди знали мало, а лихі почвари не наважувалися нападати, доки, діждавшись слушного часу, їхній темний володар Саурон не з’явився би знову. І поки не настав той час, опісля днів Еарніла, назґули жодного разу не посміли переправитися через Ріку чи вийти зі свого міста у видимій людям подобі.

Після загибелі Ґіл-ґалада Повелитель Елронд мешкав в Імладрісі впродовж цілої Третьої Епохи й зібрав там чимало ельфів і представників інших мудрих та могутніх народів усіх родів Середзем’я, і протягом багатьох людських поколінь зберігав пам’ять про все прекрасне. Дім Елронда був прихистком для стомлених і пригноблених, скарбницею добрих порад та мудрих знань. У тім домі знайшли пристановище Спадкоємці Ісілдура, з дитинства й до старості — тому що доводилися кревними родичами самому Елрондові й тому що мудрість підказувала йому, що одному вихідцеві з їхнього роду відведено величну роль в останніх діяннях тієї Епохи. І коли дні дунедайнів пригасли й вони стали кочовим народом, то до настання слушного часу уламки Еленділового меча було передано на зберігання Елрондові.

Імладріс був головним поселенням Високих ельфів в Еріадорі, та в Сірих Гаванях Ліндону також мешкав позосталий народ Ґіл-ґалада Ельфокороля. Часом декотрі його представники забредали в Еріадор, але головно жили біля морських узбереж, будуючи та доглядаючи ельфійські човни, в яких ті з Первородних, кого стомив світ, відпливали до найдальшого Заходу. Володарем Гаваней був Кірдан, могутній серед Мудрих.

Мудрі ніколи не зронили жодного відвертого слова про Три Перстені, що їх ельфи зберегли чистими, і лише кілька елдарів знало, де їх переховують. І все ж після падіння Саурона вплив їхній постійно відчували: там, де були Перстені, оселялися веселощі, а печалі часоплину не позначалися на довколишньому світі. Тому ще до завершення Третьої Епохи ельфи збагнули, що Сапфіровий Перстень перебуває у прекрасній долині Рівенділ в Елронда, над чиїм домом зорі сяяли найясніше; а от Адамантовий Перстень був у Краю Лоріен, де мешкала Володарка Ґаладріель. Вона була королевою лісових ельфів і дружиною Келеборна з Доріату, але сама походила з нолдорів і пам’ятала Час до часів у Валінорі, тож була наймогутнішою та найпрекраснішою з усіх ельфів, котрі залишились у Середзем’ї. Проте Червоний Перстень зоставався втаємниченим аж до кінця, й ніхто, крім Елронда, Ґаладріель і Кірдана, не знав, кому його вручили.

Тож і вийшло так, що у двох доменах блаженство та краса ельфів так і не змаліли до кінця Епохи: в Імладрісі й у Лотлоріені, прихованому між Келебрантом і Андуіном, де дерева розквітали золотим цвітом і куди ніколи не наважувалися заходити орки чи лихі почвари. Та серед ельфів лунало багато голосів, які передрікали таке: якщо Сауронові судилося повернутися, то він або сам знайде зниклий Правлячий Перстень, або — в найкращому разі — його вороги розшукають коштовність і знищать її. Та в обох випадках сили Трьох мусили тоді зрадити їх, а все, що тривало завдяки їм, — змарніти, а отже, ельфи відійдуть у сутінь і почнеться Правління Людей.

Так воно згодом і сталося насправді: Єдиний, і Сім, і Дев’ять Перстенів було знищено, а Три відійшли у вічність, і з ними закінчилася Третя Епоха, і Сказання про елдарів Середзем’я добігли до завершення. То були Роки Вгасання, під час яких останнє цвітіння ельфів на сході від Моря змінилося зимою. У ту пору Поближніми Землями все ще походжали нолдори — наймогутніші та напрекрасніші з дітей світу, і смертні вуха продовжували дослухатися до їхніх мов. На землі в той час іще існувало чимало прегарного та дивовижного і чимало лихого та жахливого: були орки, і тролі, й дракони, й люті тварюки, й чудернацькі лісові створіння, давні та мудрі, чиї наймення забуто; у глибинах гір і далі трудилися гноми, терпляче майструючи з каменю та металу творіння, що їм і зараз немає рівних. Але надходила пора Правління Людей і все змінювалось, аж нарешті у Морок-лісі знову повстав Темний Володар.

Колись давно той ліс називався Великим Зеленоліссям, просторі його чертоги та проходи були пристановищем для багатьох звірів і дзвінкоголосих пташок; там, попід дубами та буками, простягалося володіння Короля Трандуіла. Проте через багато років, коли минула майже третина тієї епохи світу, з півдня на ліс поволі наповзла темрява і на тінистих галявинах оселився страх; туди прибилися люті хижі тварюки й жорстокі та лихі почвари заклали свої пастки.

Тоді назву лісу змінили і почали йменувати його Морок-лісом, адже там запали глибокі сутінки, і мало хто наважувався ходити там деінде, крім півночі, де народ Трандуіла досі тримав зло під пильним контролем. Звідки воно прийшло, мало хто міг сказати, і минуло багато часу, перш ніж навіть Мудрі спромоглися визначити це. То виявилася тінь Саурона — знак його повернення. Бо, вибравшись із пустищ Сходу, він оселився на півдні лісу, поволі виріс і знову воплотився; він замешкав у темному пагорбі, творячи там свої чари, й усі створіння боялися Чаклуна з Дол-Ґулдуру, та все ж попервах не усвідомлювали всього розмаху небезпеки.

Щойно на Морок-ліс лягли перші тіні, на заході Середзем’я з’явились істари, котрих люди назвали чарівниками. У ту пору ніхто, крім Кірдана з Гаваней, не знав, звідкіля вони, й тільки Елрондові та Ґаладріель він відкрив, що чарівники прибули з-за Моря. Та згодом ельфи казали, наче істари — то посланці, котрих Володарі Заходу вирядили змагатися з владою Саурона, якщо він з’явиться знову, і спонукати ельфів, людей та інших живих істот доброї волі до звитяжних учинків. Чарівники прибули в подобах людей, могутніх старців, котрі з роками ледве чи змінювались і старіли повільно, хоча на них і лягало багато турбот; вони володіли неймовірною мудрістю і багатьма чудесними вміннями розуму й рук. Тривалий час істари мандрували всюди між ельфів і людей, спілкувалися також зі звірями та птахами; і народи Середзем’я називали їх різними іменами, бо своїх справжніх імен ті не розкривали. Головними серед них були ті, котрих ельфи звали Мітрандіром і Куруніром, а люди на Півночі — Ґандалфом і Саруманом. З-поміж них Курунір був найстаршим і прийшов першим, а за ним прибули Мітрандір і Радаґаст, а також інші істари, котрі подалися на схід Середзем’я і не потрапили до цих оповідей. Радаґаста вважали другом усіх звірів і птахів; Курунір переважно спілкувався з людьми, був майстром слова та знавцем усіх способів ковальства. Мітрандір же найбільше заприязнився з Елрондом і з ельфами. Він подорожував далеко на Північ і на Захід, але ніде не облаштовувався надовго; а Курунір мандрував на Сході, та після повернення оселився в Ортанку в Колі Ізенґарда, що його створили нуменорці у дні їхньої влади.

Завжди недремним був Мітрандір, і саме в нього темрява Морок-лісу викликала найбільше підозр, бо, хоча багато хто і вважав її витвором Примар Персня, він боявся, що насправді то — перша тінь Сауронового повернення. Тож цей істар подався до Дол-Ґулдуру, і Чаклун утік від нього, і надовго запанував бентежний спокій. Однак перегодом Тінь повернулась і сила її зросла; тоді вперше відбулася Нарада Мудрих, названа Білою Радою, на якій були присутні Елронд, Ґаладріель, Кірдан та інші володарі елдарів, а також Мітрандір і Курунір. А Куруніра (тобто Сарумана Білого) обрали головою, бо він спромігся найкраще вивчити давні Сауронові підступи. Насправді Ґаладріель хотіла, щоби Раду очолив Мітрандір, і Саруман не пробачив їй цього, бо в ньому зростали гордість і прагнення панувати; проте Мітрандір відмовився від головування, бо не хотів мати жодних зобов’язань і не бажав додержувати вірність іще комусь, окрім тих, хто послав його, як не хотів надовго затримуватися в одному місці та зголошуватися на будь-які заклики. А Саруман уже почав осягати знання про Перстені Влади, їх створення й історію.

І от Тінь дедалі розросталась, і серця Елронда та Мітрандіра затьмарилися. Тому одного разу Мітрандір, наражаючись на велику небезпеку, знову подався до Дол-Ґулдуру та копалень Чарівника, і виявив, що таки є підстава для його страхів, і втік. А повернувшись до Елронда, мовив:

— Правдивими, на жаль, виявилися наші здогади. То не один із улайрів, як багато хто довго вважав. То сам Саурон, який знову здобув плоть і тепер швидко росте і, прибираючи до рук усі Перстені, невтомно дошукується новин про Єдиного та про Нащадків Ісілдура, якщо вони й досі живуть на землі.

Елронд відказав:

— Повернення Саурона було роковане ще в ту годину, коли Ісілдур узяв Перстень і не віддав його.

— Так, Єдиний Перстень зник, — мовив Мітрандір, — і, доки він лежить у сховку, ми зможемо подолати Ворога, якщо зберемо вдосталь воїнів і не гаятимемося надто довго.

Тоді було скликано Білу Раду, й Мітрандір схиляв усіх до рішучих учинків, натомість Курунір висловився проти цього, порадивши ще почекати та поспостерігати.

— Я-бо не вірю, — сказав він, — що Єдиного коли-небудь знайдуть у Середзем’ї. Він упав в Андуін і давно вже, на мою думку, опинився в Морі. Там і лежатиме до кінця, коли цілий цей світ буде знищено, а моря перенесено в інше місце.

Саме тому тоді нічого не зробили, хоча серце Елронда віщувало біду, й він мовив до Мітрандіра:

— Хай там як, але я передчуваю, що Єдиний таки знайдеться, і тоді знову зчиниться війна, і з тією війною закінчиться нинішня Епоха. І, правду кажучи, закінчиться вона пришестям другої темряви, якщо нас не порятує якийсь чудесний випадок, що його мої очі поки що не добачають.

— У світі трапляється чимало чудесних випадків, — сказав Мітрандір, — і, коли Мудрі спіткнуться, руку допомоги їм простягнуть слабкі.

Тож Мудрі збентежилися, та жоден із них досі не збагнув, що Курунір навернувся до темних дум і серцем уже зрадив їх: він прагнув одноосібно знайти Величний Перстень і, заволодівши ним, керувати світом так, як йому заманеться. Саруман занадто довго вивчав ходи Саурона з надією завдати йому поразки і тепер радше заздрив йому як суперникові, ніж ненавидів за його вчинки. Він також гадав, що Перстень, яким володів Саурон, шукатиме свого господаря, щойно той укотре проявить себе, та якщо його знову виженуть, коштовність так і лежатиме у сховку. Тому Курунір охоче загравав із небезпекою і на певний час облишив Саурона у спокої, сподіваючись, що, коли Перстень з’явиться, він завдяки своїй майстерності випередить і друзів, і Ворога.

Саруман виставив сторожу на Ірисових Полях, але небавом з’ясував, що слуги Дол-Ґулдура обшукали всі путі Ріки в тім краю. Тоді він збагнув, що й Сауронові відомо про те, як загинув Ісілдур, і злякався, й відступив до Ізенґарда, й укріпив його, і намагався якнайглибше осягнути знання про Перстені Влади та мистецтво їхнього створення. Проте Курунір жодним словом не обмовився про те Раді, все ще сподіваючись першим дізнатися новини про Перстень. Він зібрав силу-силенну шпигунів, серед яких чимало було пташок; у цьому йому допоміг Радаґаст, нічого не підозрюючи про зраду та гадаючи, що то — лише частина плану спостереження за Ворогом.

Але темрява в Морок-лісі ставала дедалі густішою, і лихі почвари з усіх темних куточків світу вирушили до Дол-Ґулдуру і знову скорилися єдиній волі, спрямувавши свою злобу проти ельфів і позосталих нуменорців. Тому, зрештою, знову скликали Раду, на якій довго обговорювали традиційні знання про Перстені. Проте Мітрандір звернувся до Ради, кажучи:

— Перстень не обов’язково мусить знайтись, адже, доки він перебуватиме на землі цілий і неушкоджений, сила, вміщена в ньому, теж житиме, й Саурон ростиме та надіятиметься. Нині могуття ельфів і ельфодрузів менше, ніж у давнину. Незабаром він стане надто сильним для вас навіть без Величного Персня, бо править Дев’ятьма і повернув собі три із Семи. Ми мусимо завдати удару.

Тепер Курунір погодився з цим, бажаючи, щоби Саурона відтіснили з Дол-Ґулдуру, який був біля Ріки, та щоби той уже не мав часу розшукувати там Перстень. Тому він востаннє підтримав Раду, і вони вивели війська, й напали на Дол-Ґулдур, і вигнали Саурона з його володіння, і Морок-ліс на короткий час знову став безпечним.

Але вдарили вони надто пізно. Темний Володар передбачив напад і наперед продумав усі свої ходи, й улайри, Дев’ятеро Слуг, полинули перед ним, аби підготуватися до його приходу. Тому втеча виявилася тільки маневром для відвернення уваги супротивника, — незабаром Саурон повернувся і, перш ніж Мудрі встигли йому завадити, знову вступив у своє королівство в Мордорі, де відбудував темні вежі Барад-дуру. Того року Біла Рада зібралася востаннє, і Курунір подався назад в Ізенґард, і не радився вже ні з ким, окрім себе.

Орки збирались у війська, і далеко на сході та півдні почали озброюватися дикі народи. Тоді, серед наростання страху та чуток про грядущу війну, справдилося пророцтво Елронда: волею чудесного випадку, дивнішого навіть, аніж міг передбачити Мітрандір, знову знайшовся Єдиний Перстень; але був прихований і від Куруніра, й від Саурона. Представник маленького народу риболовів, котрі мешкали біля Ріки ще до занепаду Королів Ґондору, виловив Перстень в Андуіні задовго до того, як там розпочалися пошуки, і заніс його туди, де його не могли знайти — в темний сховок біля підніжжя гір. Там Перстень і перебував, доки в рік нападу на Дол-Ґулдур на нього натрапив подорожній, котрий заховався в надрах землі від настирливих орків, і заніс його в дуже далеку країну, в землю періаннатів, Маленького Народу, дрібнолюдиків, котрі мешкали на заході Еріадору. До того дня ельфи та люди вважали їх незначущими, й ані Саурон, ані будь- хто з Мудрих, окрім Мітрандіра, жодною думкою не вносив їх у свої плани.

Відтак завдяки фортуні та власній невсипущості Мітрандір першим довідався про Перстень — іще до того, як новини про нього дійшли до Саурона; проте й він почувався збентеженим і засумнівався. Бо та річ володіла надто великою злою силою, щоби її міг тримати в руках хтось із Мудрих, хіба би він, подібно як Курунір, хотів сам стати тираном і наступним темним володарем; але Перстень не вдалося би приховати від Саурона, ні знищити ельфійською майстерністю. Тому з допомогою дунедайнів Півночі Мітрандір приставив сторожу в землі періаннатів і почав вичікувати. Проте Саурон мав безліч вух, отож, небавом він почув поголос про Єдиний Перстень, якого жадав понад усе, і послав назґулів забрати його. Тоді й почалася війна, й битвою з Сауроном Третя Епоха завершилася, як і почалася.

Однак ті, хто був свідком тогочасних подій, гідних подиву і звитяжних вчинків, уже деінде розповідали історію тієї Війни за Перстень і її завершення несподіваною перемогою та давно передбаченою печаллю. Тут же скажемо тільки, що в ті дні на Півночі з’явився Спадкоємець Ісілдура й узяв уламки меча Еленділа, і його перекували в Імладрісі; й тоді Спадкоємець, величний капітан людей, виступив на війну. То був Араґорн, син Араторна, прямий нащадок Ісілдура у тридцять дев’ятому коліні, котрий як ніхто був подібний на Еленділа. Відбулася битва в Рогані, і зрадника Куруніра було скинуто, а Ізенґард — знищено; і перед Містом Ґондором відбувся великий бій, і під час нього Володар Морґула, Капітан Саурона, відійшов у пітьму; і Спадкоємець Ісілдура привів воїнство Заходу перед Чорні Брами Мордору.

У тій останній битві взяли участь Мітрандір, сини Елронда та Король Рогану, і вельможі Ґондору, і Спадкоємець Ісілдура з дунедайнами Півночі. Там вони, врешті-решт, поглянули в очі смерті й поразці, та відвага їхня була б марною, бо Саурон виявився надто сильним. Однак саме в ту годину справдилися слова Мітрандіра, і, коли Мудрі спіткнулися, руку допомоги їм простягнули слабкі. Адже, як співалося відтоді у багатьох піснях, їх порятували саме періаннати, Маленький Народ, мешканці пагорбових схилів і лук.

Кажуть, дрібнолюдик Фродо на прохання Мітрандіра взяв тягар на себе, і разом зі своїм єдиним слугою подолав небезпеку й темряву, і нарешті, не зважаючи навіть на Саурона, дістався до Судної Гори, і там кинув Величний Перстень Влади у Вогонь, у якому його було створено, і так Перстень було знищено і зло його вигоріло дощенту.

Тоді Саурон програв, і був остаточно подоланий, і щез, наче тінь злоби; і вежі Барад-дуру розсипалися на порох, і від луни їхнього падіння здригнулося багато земель. Відтак знову настав спокій, і на Землі розпустилася нова Весна; і Спадкоємця Ісілдура увінчали короною Короля Ґондору й Арнору, і могутність дунедайнів воскресла, і слава їхня ожила знову. У дворі Мінас-Анора знову зацвіло Біле Дерево, бо у снігах Міндоллуіну Мітрандір знайшов паросток, який, тонкий і білий, вигнався понад Містом Ґондором; і, доки Дерево росло там, серця Королів не забували про Прадавні Часи.

Тож усе те було досягнуто головно завдяки порадам і невсипущості Мітрандіра, який за кілька останніх днів перетворився раптом на вельмишановного володаря і мчав у бій, одягнутий у біле; проте аж у час його від’їзду відкрилося ще й те, що він уже довго оберігав Червоний Перстень Вогню. Спершу той Перстень було вручено Кірданові, Володарю Гаваней, але той віддав його Мітрандіру, бо знав, звідки він прийшов і куди, врешті, повернеться.

— Візьми-бо нині цей Перстень, — мовив він, — адже важкі тобі випали труди і турботи, а він підтримуватиме тебе в усьому та захищатиме від утоми. Це — Перстень Вогню, і з його допомогою тобі, можливо, вдасться у світі, що холоне, знову запалити серця давньою відвагою. Що ж до мене, то моє серце належить Морю, і я житиму біля сірих берегів, охороняючи Гавані, аж доки відпливе останній корабель. Отоді я чекатиму на тебе.

Білий був той корабель, і довго його будували, і довго чекали кінця, про який мовив Кірдан. Але коли все згадане нарешті здійснилось і Спадкоємець Ісілдура перейняв володарювання над людьми та Заходом, тоді стало зрозуміло, що сила Трьох Перстенів також вичерпалась, і світ для Первородних зробився старим та сірим. У той час останні нолдори відпливли з Гаваней і назавжди полишили Середзем’я. Найпізніше дісталися до Моря Хранителі Трьох Перстенів, і Повелитель Елронд зійшов там на корабель, який приготував Кірдан. В осінніх сутінках він плив із Мітлонду, аж доки моря Округлого Світу запалися за ним і вітри круглого неба перестали його хвилювати. Тоді на вишньому повітроплині корабель полинув над імлою світу й дістався до Стародавнього Заходу, і дням елдарів із історій та пісень настав кінець.