Сильмариліон

АКАЛЛАБЕТ

АКАЛЛАБЕТ

ПОВАЛЕННЯ НУМЕНОРУ

Елдари розповідають, що люди прийшли на світ у дні Тіні Морґота і хутко йому скорилися, бо він розіслав поміж ними своїх емісарів, і люди, дослухавшись до його лихих та підступних слів, поклонялися Темряві й водночас боялися її. Проте були й такі, котрі відвернулися від зла, полишили родинні землі та подались у мандри на захід, бо до них дійшли чутки, начебто на Заході є світло, якого не здатна затьмарити Тінь. Слуги Морґота переслідували їх люто, тож дороги тих людей були довгі й тернисті. І все ж, урешті-решт, вони добулися-таки до краю, що виходив до Моря, і вступили у Белеріанд у дні Війни за Коштовності. Едайнами нарекли тих людей синдарською мовою; і вони стали друзями та союзниками елдарів, і у війні проти Морґота здійснили величні та звитяжні подвиги.

Від них по батьковій лінії походив Осяйний Еаренділ, і у «Баладі про Еаренділа» розповідається, як нарешті, коли до цілковитої перемоги Морґота був один крок, він збудував човен Вінґілот, що його люди назвали Ротінзил, і, невтомно шукаючи шляху до Валінору, вирушив у подорож незвіданими морями. Він-бо прагнув заступитися перед Силами за Два Роди, щоби валари змилостивилися над ними й подали їм допомогу в найбільшій скруті. І по довгих трудах, здолавши чимало небезпек, він таки досяг свого: з Валінору виступило воїнство Володарів Заходу; і за це ельфи та люди величають його Еаренділом Благословенним. Одначе він уже ніколи не повернувся у краї, які так любив.

Під час Великої Битви, коли було остаточно подолано Морґота і знищено Танґородрім, едайни, єдині з роду людей, боролися на боці валарів, тоді як безліч інших воювала за Морґота. Після перемоги Володарів Заходу ті з лихолюдців, котрих оминула смерть, знов утекли на схід, де й досі цілинними землями мандрувало чимало їхніх одноплемінників, диких і непокірних, які не дослухалися ні до валарських, ані до Морґотових закликів. Тож ті лихолюдці припхалися до них, і кинули на них тінь страху, і були настановлені на царювання. Тоді валари на певний час одвернулися від людей Середзем’я, котрі не прислухалися до їхніх закликів і обрали собі повелителями друзів Морґота. І люди ті жили в темряві, й докучали їм лихі істоти, що їх сотворив Морґот у дні його правління: демони, дракони, потворні звірі та нечисті орки — жалюгідні подоби Дітей Ілуватара. Гірка доля випала людям.

Але Манве вигнав Морґота і замкнув його поза Світом, у Зовнішній Порожнечі, тож сам він, реальний і видимий, не може вернутись у Світ, доки триває правління Володарів Заходу. Та все ж насіння, яке він посіяв, проросло й пускало паростки і, коли траплялись охочі його доглядати, давало лихі плоди. Бо Морґотова воля, нікуди не зникнувши, правувала його слугами, змушуючи їх перешкоджати здійсненню волі валарів і знищувати підвладних їй. Це Володарі Заходу розуміли прекрасно. Тому, викинувши Морґота, зібралися на раду, щоби вирішити долю грядущих віків. Елдарів вони закликали повернутися на Захід, і ті, хто прислухався до закликів, оселилися на Острові Ерессеа; і є в тому краю гавань, названа Аваллоне — найближча з усіх міст до Валінору, а вежа Аваллоне — то найперше, що бачить мореплавець, коли після безмежжя Моря нарешті наближається до Невмирущих Земель. Отцям Людей із трьох вірних домів також дісталася багата винагорода. До них зійшов Еонве й навчав їх; і дано їм було мудрість, і силу, й життя, триваліше, ніж будь-кому іншому зі смертного народу. І ще для мешкання едайнів створено було землю, окрему від Середзем’я та Валінору, відмежовану від них широким морем; але все-таки ближчу до Валінору. Оссе підійняв її з глибин Великої Води, Ауле облаштував, а Яванна збагатила; елдари ж принесли туди з Тол-Ерессеа квіти і водограї. Землю ту валари нарекли Андором, Дарованим Краєм; і на Заході ясно засяяла Зоря Еаренділа — на знак, що все вже готове, і як провідна зірка через море. І люди зачудувались, угледівши той срібний пломінь на путях Сонця.

Тоді едайни вирушили у плавання глибокими морями слідом за Зорею; і валари на багато днів утихомирили море, пославши сонячне світло та сприятливий вітер, так що води перед очима едайнів блищали, мовби хвилясте скло, й піна летіла, наче сніг, із-під носів їхніх човнів. Але Ротінзил сяяв так ясно, що навіть уранці люди бачили, як він мерехтить на Заході, а безхмарної ночі він сяяв сам, бо жодна зірка не могла зрівнятися з ним. І, прямуючи до нього, едайни, зрештою, перепливли морські простори й побачили вдалині вготовану їм землю — Андор, Дарований Край, — що мерехтіла в золотій імлі. Тоді вони зійшли на ті терени і потрапили у країну прегарну та плодоносну, й утішились. Едайни нарекли ту землю Еленна, що означає Зоряні Палати, а ще — Анадуне, що означає Вестернес, Нуменор — високоелдарською мовою.

Так було засновано той народ, який сіроельфійською говіркою зветься дунедайни — нуменорці, Королі Людей. Але й вони не уникли судьби, яку приготував Ілуватар цілому людському роду — смерті; вони однаково були смертними, хоча жили довго й, поки на них не впала тінь, не знали хвороб. Отож, нуменорці стали мудрими та славетними, й у всьому більше нагадували Первородних, аніж решту людських родів; а ще були дуже рославими, вищими навіть за найвищих синів Середзем’я, і світло їхніх очей скидалося на сяйво ясних зір. Однак цей народ повільно заселяв землю, бо хоч у людей і народжувалися доньки та сини, далебі прекрасніші за батьків, але дітей було мало.

Колись головне місто і гавань Нуменору було на його західному узбережжі й називалось Андуніе, тому що з нього видно було захід сонця. А в центрі краю стояла висока та крута гора, звана Менелтарма, Опора Небес, на якій було підвищення з відкритим святилищем Еру Ілуватарові, й не було в землі нуменорців іншого храму чи святині. Біля підніжжя гори звели усипальниці Королів, а впритул до неї стояв Арменелос — найпрекрасніше з міст із вежею та цитаделлю, яку спорудив Елрос, син Еаренділа, котрого валари призначили першим Королем Дунедайнів.

Так-от, Елрос і брат його Елронд походили з Трьох Домів Едайнів, але й частково — від елдарів і маярів, бо праматерями їхніми були Ідріль із Ґондоліна та Лутіен, донька Меліан. Валарам насправді не вільно було забрати назад дар смерті, що його дав людям Ілуватар, але щодо напівельфів, то Ілуватар передав їм право вирішувати; і вони постановили дозволити синам Еаренділа самим вершити свою судьбу. Елронд вибрав зостатися між елдарів, і йому було даровано життя Первородних. Однак Елросові, який побажав стати королем людей, усе-таки було відведено довгий вік, багатократно помножений порівняно з віком людей Середзем’я; і цілий його рід, королі та володарі з вельможного дому, жили дуже довго навіть за нуменорськими мірками. Елрос же прожив п’ять сотень, а нуменорцями правував чотири сотні та ще десять літ.

Отак минали роки, і якщо Середзем’я зробило крок назад, світло та мудрість там занепали, то дунедайни мешкали під захистом валарів, у дружбі з елдарами, відтак розвинулись і духом, і тілом. Адже, хоча цей народ і послуговувався ще власною говіркою, його королі та вельможі знали й розмовляли також і ельфійською мовою, якої навчились у час союзництва, і спілкувалися нею з елдарами з Ерессеа чи з західних областей Середзем’я. А хранителі премудрості опанували ще й високоелдарську мову Благословенного Краю, якою збереглося чимало оповідей і пісень од початку світу; вони створювали документи, скрижалі та книги, де записували багато мудрих і дивовижних речей, що існували в час розквіту їхнього королівства, про який нині забуто. Тому і повелося так, що, крім імен власною мовою, всі володарі нуменорців прибирали також елдарські наймення і давали їх усім містам та прегарним місцинам, заснованим у Нуменорі та на узбережжях Поближніх Земель.

Дунедайни набули неабиякої вправності в ремеслах, так що якби тільки задумали це вчинити, то могли би заввиграшки перевершити лихих королів Середзем’я у веденні війни та виготовленні зброї; але то були мирні люди. Понад усяку майстерність плекали вони кораблебудування та морську справу, тож стали такими мореплавцями, подібних до яких ніколи вже не буде, позаяк світ утратив колишню велич. Подорожувати неозорими морями — ось що було найбільшим подвигом і пригодою в житті тих відважних мужів у чудові дні їхньої юності.

Проте Володарі Заходу заборонили їм відпливати так далеко, щоби звіддалік не виднілись узбережжя Нуменору; і тривалий час дунедайни почувалися задоволеними, хоч і не розуміли сенсу цієї заборони. За задумом Манве, вона мала вберегти нуменорців од спокуси відшукати Благословенний Край і від бажання переступити межі, встановлені для їхнього ж блага, піддавшись чарам безсмертя валарів та елдарів і земель, де все триває.

В ті дні Валінор усе ще був у видимому світі, й там Ілуватар дозволив валарам облаштувати на Землі оселю на знак пошанування тієї, що існувала би, якби на світ не впала тінь Морґота. Про це нуменорці знали чудово; й іноді, коли повітря аж бриніло прозорістю, а сонце було на сході, вони позирали за море і бачили віддалік на заході білосяйне місто на дальньому узбережжі, й величезний порт, і вежу. Бо в ту пору нуменорці мали далекосяжний зір, але навіть тоді роздивитися прекрасне видіння до снаги було тільки найбільш гострозорим із них, та й то з Менелтарми чи з якогось величного човна, що стояв так далеко від їхнього західного берега, як тільки їм дозволялося запливати. Адже дунедайни не наважувалися порушувати Заборони Володарів Заходу. Проте нуменорські мудреці знали, що та земля насправді — то не Благословенний Край Валінору, а Аваллоне — елдарська гавань на Ерессеа, найсхідніша з Невмирущих Земель. Звідти іноді ще припливали до Нуменору Первородні на човнах без весел, і нагадували ті човни білих птахів, які линули від заходу сонця. Чимало дарунків привезли вони Нуменору: співочих пташок, духмяні квіти і дуже цінні трави. А ще вони привезли сіянець Келеборна, Білого Дерева, яке росло посеред Ерессеа та було паростком Ґалатіліона, Дерева Туни, подоби Телперіона, що його дала елдарам Яванна у Благословенному Краї. І саджанець той у дворах Короля в Арменелосі виріс та зацвів, і назвали його Німлотом, і квіти його розпускались увечері, п’янким ароматом напоюючи нічну сутінь.

Траплялося так, що, зважаючи на Заборону Валарів, дунедайни, подорожуючи морем, запливали щоразу далі на схід, а не на захід, од темряви Півночі до жару Півдня, і ще далі — аж до Приземної Тьми. Вони запливали навіть у внутрішні моря, обпливши довкола Середзем’я, і мигцем поглянули з високих корабельних носів на Ранкові Брами на Сході. А часом дунедайни досягали берегів Великих Земель, і, зглянувшись на покинутий світ Середзем’я, Володарі Нуменору знов, у час Занепаду Людей, висадилися на західних берегах, і ніхто не посмів завадити їм. Більшість людей тієї епохи, потрапивши під владу Тіні, стала слабкою та боязливою. Тож по приході нуменорці навчили їх багатьох речей. Хліб і вино привезли вони й наставляли людей, як сіяти насіння та молоти зерно, як вирубувати ліс і надавати бажаної форми камінню, як довести до ладу — наскільки це можливо у краю скороминущості й безталання — їхнє життя.

Тоді люди Середзем’я втішилися; ліси, в яких годі було знайти притулок, на західних узбережжях подекуди відступили, і люди скинули із себе ярмо Морґотових нащадків, і позбулися страху перед пітьмою. Вони шанували рославих Морських королів, а коли ті відпливли, нарекли їх богами в надії на їхнє повернення — в той час нуменорці надовго не затримувались у Середзем’ї та не облаштовували там власних помешкань. Вони мусили пливти на схід, хоча серця їхні завжди поривалися на захід.

З роками це прагнення ставало просто непереборним, нуменорці нестримно хотіли потрапити в невмируще місто, що його вони бачили звіддаля; в них розпалилося бажання жити вічно, уникнути смерті й завершення насолоди. І що більшу владу та пишноту вони здобували, то сильнішим ставав їхній неспокій. Хоча валари й винагородили дунедайнів довголіттям, однак не могли відняти прикінцевої втоми від світу і смерті, й помирали навіть королі, потомки Еаренділа; та і тривалість їхнього життя, з погляду елдарів, була вельми коротка. Тому й упала на нуменорців тінь: так, імовірно, проявилася воля Морґота, яка й досі не зникла зі світу. І вони почали нарікати, спочатку подумки, а потім і вголос, скаржачись на людську судьбу, а понад усе — на Заборону, що закрила їм шлях на Захід.

Між собою вони говорили так:

— Чому Володарі Заходу панують у нескінченному спокої, а ми мусимо помирати й іти невідь-куди, полишаючи наші домівки й усе, що надбали? Елдари ж не помирають, навіть ті, котрі повстали супроти Володарів. А позаяк ми опанували всі моря і немає жодного водного простору, хоч якого бурхливого та безкрайого, щоби наші човни його не здолали, чому би нам не поплисти до Аваллоне і не привітати друзів?

А були й такі, хто казав:

— Чому би нам не податись аж до Аману і не скуштувати там, хоча би й упродовж одного дня, блаженства Сил? Чи ж ми не стали одним із могутніх народів Арди?

Елдари донесли ці слова до валарів, і Манве затужив, побачивши, що над полуднем Нуменору збирається хмара. Він вирядив до дунедайнів посланців, котрі переконливо повіли Королю й усім, хто хотів слухати, про долю та облаштування світу.

— Судьбу Світу, — казали вони, — може змінити лише той Єдиний, котрий і сотворив його. І навіть якби ви, здолавши всі омани та пастки, спромоглися доплисти до Аману, Благословенного Краю, користі з того було би мало. Бо не земля Манве робить народи, які живуть на ній, безсмертними, а Безсмертні, котрі мешкають там, освятили землю; там ви зачахли б і змарніли ще швидше, мов метелики при надто сильному і тривкому світлі.

Та Король мовив:

— Адже мій прабатько Еаренділ живий? Чи ж він не в землі Аман?

На це посланці відповіли:

— Ти знаєш, що його наділили окремою долею та віднесли до Первородних, котрі не вмирають; але й над ним тяжіє судьба: він-бо ніколи не зможе повернутися на смертні землі. Тим часом ти і твій народ — не Первородні, а смертні люди, якими й сотворив вас Ілуватар. До того ж, здається, ви нині бажаєте володіти водночас благами обох родів: плавати до Валінору, коли заманеться, і, щойно схочеться, повертатися до рідних осель. Такого бути не може. Як і не можуть валари відняти дарів Ілуватара. Елдарів, кажете ви, не покарано, і навіть повстанці не помирають. Але ж для них то — не нагорода і не покара, лишень утілення їхньої сутності. Вони не мають виходу, бо прив’язані до цього світу, і не полишать його, доки він існуватиме, і життя їхні з’єднані з ним нерозривно. Вас же, кажете, покарано за повстання людей, у якому ви заледве чи й брали участь, і тому ви помираєте. Але попервах то не була покара. Так ви одержуєте можливість виходу, покидаєте світ, не прив’язані до нього в надії чи в утомі. Хто-бо з нас має заздрити іншим?

І відказали нуменорці:

— Чому ж ми не повинні заздрити валарам або й найнезначнішим із Безсмертних? Від нас, котрі не відають, що їх чекає вже незабаром, вимагають сліпої довіри, надії без жодних запевнень. А ми-бо теж любимо Землю і не хочемо її втрачати.

Тоді Посланці мовили:

— Воістину, валарам не дано збагнути Ілуватарового промислу щодо вас, адже він не розкрив усього, що гряде. Одне відомо напевно: дім ваш — не тут, ані в Землі Аман, ані деінде в межах Кіл Світу. І Судьба Людей, за якою вони повинні відходити, — то від початку був дар Ілуватара. Вона почала завдавати їм горя лише тому, що, потрапивши в тінь Морґота, люди вирішили, ніби їх оточує непроглядна тьма, якої вони боялися; тільки декотрі виявилися достатньо впертими та гордими і не здавалися доти, доки не позбувалися життя. Ми ж, котрим доводиться нести дедалі більшу ваготу літ, не цілком оце розуміємо, та якщо горе те, як ви кажете, повернулося, щоби знову надокучати вам, тоді, боїмося, Тінь іще раз воскресла й розростається у ваших серцях. Тому, хоча ви й дунедайни, найпрекрасніші серед людей, котрі в давні часи вирятувались од Тіні й мужньо боролися проти неї, ми кажемо вам: стережіться! Волі Еру не годиться суперечити; і валари переконливо просять вас не відмовлятися від довіри, до якої вас закликано, щоби вона не стала у швидкому часі путами, які скують вас. Ліпше надійтеся, що врешті навіть найменше з ваших бажань принесе плоди. Ілуватар уклав вам у душу любов до Арди, а він не сіє зерен безцільно. А втім, може змінитися багато поколінь іще не народжених людей, доки ціль та стане відомою; і розкриють її вам, а не валарам.

Це сталося у дні Тар-Кір’ятана Кораблебудівника та сина його Тар-Атанаміра; і то були горді люди, котрі, прагнучи багатства, обклали людей Середзем’я податями, й тепер більше брали, ніж давали. Посланці прибули саме до Тар-Атанаміра, тринадцятого Короля, а у дні його правління Королівство Нуменор існувало вже понад дві тисячі років і сягнуло зеніту блаженства, якщо не могутності. Проте Атанаміра порада Посланців не вдовольнила й він мало зважав на неї, а більшість народу наслідувала свого повелителя; їм хотілося самим, іще в їхні дні, уникнути смерті, а не лише покладатися на надію. Атанамір дожив до глибокої старості, чіпляючись за життя, навіть коли всі його радощі вичерпалися; він перший серед нуменорців учинив так, відмовившись покидати цей світ, аж доки став недоумкуватим і здитинілим, і не дозволив своєму синові посісти королівський трон у дні його розквіту. Адже зазвичай Володарі Нуменору одружувалися пізно й відходили від правління, відступаючи владу синам, лише коли ті досягали цілковитої тілесної та духовної зрілості.

Потому Королем став Тар-Анкалімон, Атанамірів син, і думки його були вельми схожі до батькових; у час його правління нуменорський народ розділився. З одного боку була більшість, яку називали Людьми Короля, — гордії, котрі віддалилися від елдарів і валарів. А з іншого — меншість, звана еленділами, ельфодрузями; ті люди, хоча загалом і лишилися вірними Королю та Дому Елроса, бажали також підтримувати дружбу з елдарами і прислухалися до поради Володарів Заходу. Проте навіть вони, котрі називали себе Вірними, не спромоглися повністю уникнути біди, що впала на їхній народ, і їм також докучала думка про смерть.

Отак блаженство Вестернесу почало занепадати, хоча могутність і пишнота не припиняли розвою. Адже королі та їхній народ іще не зреклися мудрості і, якщо вже не любили валарів, то поки що принаймні боялися їх. Вони не наважувалися відкрито порушувати Заборону чи плисти поза визначені межі. Натомість скеровували свої величні кораблі на схід. Але над нуменорцями нависав щоразу темніший страх смерті, вони відтерміновували її, як тільки могли; почали зводити для мертвих величні пристанища, тим часом як мудреці намагалися розгадати таємницю воскресіння чи бодай продовження днів людських. Але натомість лиш осягнули мистецтво збереження непорушеною людської плоті, й край заполонили мовчазні усипальниці, в яких темрява плекала думу про смерть. Живі ж іще завзятіше прагли задоволень і гучних веселощів, жадаючи все більше й більше майна та розкошів; а після днів Тар-Анкалімона було знехтувано піднесенням перших плодів для Еру, і люди почали надто рідко приходити до Святилища на верховинах Менелтарми в центрі тієї землі.

Склалося так, що саме в ту пору нуменорці вперше облаштували великі поселення на західних узбережжях прадавніх земель, бо їхній власний край здався їм замалим, не було їм там ані вдоволення, ні спокою, і вони бажали багатства та влади в Середзем’ї, бо просуватися на Захід їм було зась. Дунедайни звели величні порти і міцні вежі, й чимало їх оселилося там; одначе цього разу вони з’явилися радше як володарі, повелителі та збирачі данини, ніж як помічники й учителі. Величезні човни нуменорців линули на крилах вітру на схід, а поверталися завжди навантажені різним добром, і влада та велич їхніх королів дедалі зростали: вони пили і святкували, зодягнені у срібло та золото.

У всьому цьому ельфодрузі заледве чи брали участь. Вони пробиралися тепер щоразу далі на північ і до землі Ґіл-ґалада, підтримуючи дружбу з ельфами та допомагаючи їм у борні з Сауроном. Гаванню їхньою був Пеларґір, що знаходився вище від гирла Андуіну Величного. А Люди Короля запливали далеко на південь, і їхні маєтності та твердині, які вони спорудили, зоставили багато чуток у легендах людей.

У ту Епоху, як розповідається деінде, в Середзем’ї знову з’явився Саурон, і звеличився, і навернувся до зла, в якому Морґот виплекав його, зробивши своїм могутнім слугою. Уже в дні Тар-Мінастіра, одинадцятого Короля Нуменору, він укріпив землю, звану Мордором, і збудував там Вежу Барад-дур, і звідтоді завжди прагнув панувати в Середзем’ї, стати королем над королями та богом для людей. Саурон ненавидів нуменорців через діяння їхніх отців, давній союз із ельфами та вірність валарам; він також не забув про допомогу, що її Тар-Мінастір колись надав Ґіл-ґаладові — в час, коли було викувано Єдиний Перстень і між Сауроном та ельфами зчинилася в Еріадорі війна. І от він дізнався, що королі Нуменору примножили свою владу та пишноту, і ще більше зненавидів їх; але він іще й боявся, щоби вони не завоювали його територій і не вирвали з його рук Сходу. Проте довгий час Саурон не наважувався кинути виклик Володарям Морів і відступив із узбереж.

Але Саурон завжди був віроломний, і, кажуть, що серед тих, кого він заманив у пастку Дев’ятьма Перстенями, було троє володарів із нуменорської раси. Тож із появою в нього на службі улайрів — Примар Персня — та з непомірним посиленням його влади і страху людей перед ним, Саурон почав наступати на прибережні твердині нуменорців.

У ту пору над Нуменором згустилася Тінь; життя Королів із Дому Елроса через їхнє повстання скорочувалося, та серцем вони дедалі більше були проти валарів. І двадцятий король узяв скіпетр отців і зійшов на трон під ім’ям Адунахора, Володаря Заходу, зрікшись ельфійських мов і заборонивши вживати їх у його присутності. Проте ймення Герунумен таки було вписано на Королівських Скрижалях високоельфійською говіркою завдяки стародавньому звичаю, позаяк королі боялися остаточно порушити його, щоби не накликати лиха. Та цей титул здався Вірним аж надто зарозумілим, бо належав валарам; і серця їхні тяжко краялися, розриваючись між відданістю Дому Елроса і шанобою до повноважних Сил. Але попереду їх чекало ще гірше. Бо двадцять третій король, Ар-Ґімілзор, виявився найзапеклішим ворогом Вірних. У час його правління Біле Дерево залишили без догляду і воно почало в’янути; він остаточно заборонив уживати ельфійські мови і карав тих, хто радо вітав прибулі з Ерессеа човни, які все ще потайки плавали до західних узбереж тієї землі.

Еленділи ж мешкали головно в західних областях Нуменору; проте Ар-Ґімілзор наказав усім причетним до них, котрих зумів викрити, переселитись із заходу на схід країни, де за ними пильно наглядали. Тож основне поселення Вірних згодом було поблизу порту Роменна, звідки чимало їх вирушило у плавання до Середзем’я, прагнучи дістатися північних узбереж, де досі можна було побесідувати з елдарами в королівстві Ґіл-ґалада. Королі про це знали, та не перешкоджали, позаяк еленділи покидали їхню землю і не повертались, а вони бажали остаточно покласти край дружбі між власним народом і елдарами з Ерессеа, котрих називали Шпигунами Валарів, бо ж самі прагнули приховати свої вчинки та наміри від Володарів Заходу. Втім, Манве знав про всі їхні дії, і валари гнівалися на Королів Нуменору, і не дораджували та не захищали їх більше; а човни з Ерессеа ніколи вже не припливали з заходу, і покинутими стояли гавані Андуніе.

Володарі Андуніе були найповажнішими після королівського дому, бо вони, походячи від Сильмаріен, доньки Тар-Еленділа, четвертого короля Нуменору, належали до роду Елроса. І були ті володарі вірними королям і шанували їх; і Володар Андуніе неодмінно був серед головних радників Скіпетра. Та вони ж від початку почували особливу любов до елдарів і шану до валарів, і, коли Тінь розрослася, помагали Вірним, як могли. Проте довгий час не викривали своїх справжніх переконань, намагаючись радше мудрими порадами змінити серця володарів Скіпетра.

І жила поміж них славна своєю красою володарка Інзілбет, чиєю матір’ю була Ліндоріе, сестра Еарендура, Володаря Андуніе за часів правління Ар-Сакалтора, батька Ар-Ґімілзора. Ґімілзор узяв її за дружину, хоча їй це й не вельми подобалося, бо, навчена матір’ю, в душі вона почувалася однією з Вірних; але королі та їхні сини стали пихатими і не терпіли, коли хтось суперечив їхнім забаганкам. Між Ар-Ґімілзором та його королевою, як і між їхніми синами, не було любові. Старший, Інзіладун, духом і тілом нагадував матір, а от менший, Ґімілхад, удався в батька, тільки виявився ще гордовитішим і свавільнішим, аніж той. Саме йому, а не старшому сину, віддав би Ар-Ґімілзор скіпетра, якби це дозволяли закони.

Та коли володіння скіпетром перейшло до Інзіладуна, він знову, як колишні правителі, прибрав собі титул ельфійською мовою, нарікшись Тар-Палантіром, адже був далекоглядний очима та розумом, і навіть ненависники боялися його слів, мовби слів правдовидця. Він на деякий час облишив Вірних у спокої та знову в належну пору ходив до Святилища Еру на Менелтармі, чого зрікся Ар-Ґімілзор. Інзіладун шанобливо доглядав Біле Дерево і передрік, що з загибеллю Дерева обірветься також і рід Королів. Але його запізніла покута не вгамувала гніву валарів на образливе зухвальство його вітців, у якому більша частина народу таки не розкаялась. І Ґімілхад, дужий та непокірний, очолив тих, кого називали Людьми Короля, і виступав проти волі брата так відкрито, як тільки йому дозволяла сміливість, але більше — потайки. Тож дні правління Тар-Палантіра затьмарило горе, він проводив чимало часу на заході, й там частенько піднімався на вежу Короля Мінастіра, що на пагорбі Оромет поблизу Андуніе, і звідти тужливо позирав на захід, сподіваючись, можливо, побачити на морі якесь вітрило. Проте жоден човен із Заходу вже ніколи не припливав до Нуменору, й Аваллоне заволокло хмарами.

І от Ґімілхад помер за два роки до двохсотліття (це для нащадка Елроса, навіть у час занепаду, вважалося ранньою смертю), проте Королю це не принесло спокою. Бо Фаразон, син Ґімілхада, виявився навіть більш невгамовним і жадібним до багатства та влади, ніж був його батько. Він часто подорожував за межами рідної землі, ватагуючи під час воєн, які нуменорці в ту пору вели в Середзем’ї, бо прагнули розширити владу над людьми, і так на суші й на морі зажив слави великого капітана. Тому-то, коли, дізнавшись про батькову смерть, Фаразон повернувся до Нуменору, людські серця потяглися до нього: він-бо привіз із собою незлічене багатство і певний час не скупився на подарунки.

І трапилося так, що Тар-Палантір стомився від горя і помер. Синів у нього не було, тільки одна донька, котру він ельфійською мовою назвав Міріель; саме до неї тепер іменем права та за нуменорськими законами перейшов скіпетр. Але Фаразон силоміць узяв її за дружину, вчинивши цим зло, тим паче, що нуменорські закони навіть членам королівського дому не дозволяли вступати у шлюб, якщо вони доводились одне одному ближчими родичами, ніж у третьому коліні. Та щойно вони одружилися, він заволодів скіпетром, прибравши титул Ар-Фаразон (Тар-Каліон — ельфійською мовою) і змінивши ймення королеви на Ар-Зімрафель.

Ар-Фаразон Золотий був наймогутніший і найпихатіший із усіх, кому доводилося тримати в руках Скіпетр Морських Королів із часів заснування Нуменору, а звідтоді нуменорцями правували двадцять і чотири Королі та Королеви, котрі на ту пору вже спочилй у глибоких усипальницях під горою Менелтармою, покоячись на золотих ложах.

І, сидячи на карбованому троні в місті Арменелосі у пишноті свого можновладця, він думав темну думу, помишляючи про війну. Бо в Середзем’ї Король довідався про міць Сауронового володіння та про його ненависть до Вестернесу. Тепер же до нього прибули керманичі кораблів і капітани, котрі повернулися зі сходу, та сповістили, що, відколи Ар-Фаразон покинув Середзем’я, Саурон вивів війська й напосівся на міста поблизу узбережжя, і нарікся Королем Людей, і оголосив про намір відтіснити нуменорців у море й навіть знищити Нуменор, якщо вдасться.

Вельми розлютився Ар-Фаразон, почувши такі вісті, а оскільки він довго роздумував потайки, серце його переповнило прагнення необмеженої влади й одноосібного панування його волі. Тож він твердо постановив, що — без поради валарів і покладаючись лише на власну мудрість — претендуватиме на титул Короля Людей і примусить Саурона стати його васалом та слугою; бо в погорді своїй гадав, що не з’явиться на світі жодного короля, такого могутнього, щоби кинути виклик Спадкоємцеві Еаренділа. Тому в той час Ар-Фаразон почав кувати величезні запаси зброї, і збудував чимало військових кораблів, і спорядив їх; а щойно все було готове — разом із власним воїнством сам відплив на Схід.

І люди побачили, як його вітрила виринають із заходу сонця, наче забарвлені ясно-червоним, і сяють червленим золотом, і на мешканців узбереж зійшов страх, і вони втекли аж ген далеко. А флот нарешті дістався до місцини, званої Умбар, де була могутня нуменорська нерукотворна гавань. Порожні та мовчазні лежали довколишні землі, коли Король Моря крокував Середзем’ям. Сім днів мандрував він зі стягом і сурмами, й дійшов до пагорба, й піднявся нагору, й установив там шатро і трон; він розташувався в центрі того краю, а намети його вояків, блакитні, золоті й білі, розмістилися довкола, мовби поле гінких квітів. Потому Ар-Фаразон вислав герольдів, наказавши Сауронові постати перед ним і присягнути йому на вірність.

І Саурон прийшов. Прийшов із самої вежі Барад-дур і не запропонував мірятися силами. Він-бо збагнув, що влада та могутність Короля Морів перевершували всі чутки про них, тож не дуже вірив, що навіть найвеличніші його прислужники зможуть їм протистояти, і побачив, що не настав іще час, аби підкорити своїй волі дунедайнів. А Саурон був майстром, вельми вправним у досягненні бажаного підступом там, де могло не бути користі від сили. Тож він принизився перед Ар-Фаразоном і вдався до красномовства; і людей здивували його позірно гарні та мудрі слова.

Проте Ар-Фаразона тоді не вдалось обдурити, і Королю спало на думку, що, аби ще більше впокорити Саурона та змусити дотримати обітницю васальної вірності, його слід привезти в Нуменор і зоставити там заручником за себе й усіх його слуг у Середзем’ї. На це Саурон погодився, мовби з принуки, та в потаємних думках радо прийняв таку пропозицію, бо вона збігалася з його бажанням. І Саурон переплив через море, і поглянув на нуменорську землю та на місто Арменелос у дні слави, і був вражений, а у глибині його серця помножилися заздрість і ненависть.

Відтак не минуло і трьох років, як хитрий розум, язик і сила прихованої волі призвели до того, що Саурона вже допускали на таємні наради Короля, бо солодкі, наче мед, лестощі повсякчас злітали з його уст, й він знав чимало речей, про які люди в той час не відали. А бачачи ласку, якої Саурон сподобився в їхнього володаря, всі радники почали й собі леститися до нього, крім одного-єдиного — Аманділа, володаря Андуніе. Тоді поволі країна їхня змінилася, й у серця ельфодрузів прокралася гірка тривога, і багато хто зі страху відступився від своїх переконань, а ті, хто не відступився, хоч і продовжували називатися Вірними, від ворогів отримали прізвисько повстанців. Тепер-бо, коли люди слухали його, Саурон багатьма аргументами заперечував усе, чого їх навчили валари, і змусив людей думати, що у світі, на сході й навіть на заході, лежить багато морів і багато земель, які вони можуть завоювати, здобувши небачені багатства. І ще, якщо б їм вдалося, зрештою, дістатися до краю земель і морів, то поза всім тим лежатиме Прадавня Темрява.

— З неї було створено світ. І єдина тільки Темрява варта поклоніння, і Володар її зможе ще сотворити інші світи й подарувати їх тим, котрі служать йому, так що примноженню їхньої влади не буде кінця.

I Ар-Фаразон сказав:

— Хто є Володарем Темряви?

Тоді Саурон бесідував із Королем за замкненими дверима і збрехав, мовивши:

— Це той, чийого ймення нині не згадують, адже валари обдурили тебе щодо нього, запропонувавши натомість ім’я Еру — примари, вигаданої за примхою їхніх сердець, — прагнучи, щоби люди служили тільки їм. Валари — оракули цього Еру, який говорить лише те, що вони захочуть. Але їхній справжній повелитель іще переможе і позбавить тебе від цієї примари, а ім’я йому — Мелкор, Володар Усього, Даритель Свободи; він зробить тебе сильнішим, аніж вони.

Після того Король Ар-Фаразон знову навернувся до поклоніння Тьмі та Володареві її Мелкору, попервах потайки, а незабаром і відкрито, перед лицем народу, більшість якого наслідувала його приклад. Але, як уже мовлено, в Роменні та поближніх землях усе ще жили вцілілі Вірні, а дещицю інших було розкидано по краю. Проводирем, від котрого всі вони сподівалися керівництва та мужності в лихі часи, був Аманділ, радник Короля. Аманділ мав сина Еленділа й онуків Ісілдура та Анаріона, які тоді ще, за численням Нуменору, були юними. Аманділ та Еленділ були видатними морськими капітанами і походили з роду Елроса Тар-Міньятура, хоч і не з правлячого дому, якому належали корона та престол у місті Арменелосі. У дні спільної юності Аманділ був любий Фаразонові й, незважаючи на те, що належав до ельфодрузів, зоставався серед його радників аж до приходу Саурона. Тепер же його звільнили, позаяк Саурон ненавидів володаря Андуніе понад усіх інших нуменорців. Однак Аманділ був такий шляхетний і такий могутній морський капітан, що чимало людей і досі дуже шанувало його, тож ані Король, ані Саурон поки що не насмілювалися схопити його.

Тому Аманділ відбув до Роменни і закликав інших, чиїй вірності довіряв, також приїхати туди потайки, остерігаючись швидкого росту зла та почуваючи, що ельфодрузі тепер у небезпеці. Так воно й сталося. Бо Менелтарму в ту пору було остаточно занедбано, і хоча навіть сам Саурон не зважувався осквернити вершину, проте Король під страхом смертної кари не дозволяв жодному підніматися туди, навіть тим із Вірних, у чиїх серцях і досі жив Ілуватар. Саурон підбурив Короля зрізати Біле Дерево — Прекрасний Німлот, — що росло в його дворах, бо воно нагадувало про елдарів і про світло Валінору.

Спершу Король не погоджувався на це, бо вірив, що достатки його дому пов’язані з Деревом, як те й передрік Тар-Палантір. Отак у глупоті своїй той, хто нині ненавидів елдарів і валарів, намарне чіплявся за тінь давньої васальної залежності Нуменору. Та коли Аманділ почув поголос про зловісні Сауронові наміри, біль протнув його серце, він-бо знав, що, врешті-решт, Саурон таки доможеться свого. Відтак він бесідував із Еленділом і його синами, пригадавши їм сказання про Дерева Валінору; й Ісілдур, не мовивши ні слова, вийшов у ніч і здійснив подвиг, який згодом зробив його знаменитим. Він одинцем і замаскувавшись пробрався в Арменелос, до королівських дворів, куди на ту пору вхід Вірним було заборонено, й дістався до того місця, де було Дерево і куди, за розпорядженням Саурона, не допускали нікого, а Дерево вдень і вночі стерегли підлеглі йому охоронці. На той час Німлот потьмянів і не квітував, бо надворі стояла пізня осінь і зима була вже не за горами; Ісілдур же пройшов повз охоронців і, зірвавши з Дерева єдиний плід, що висів на ньому, повернувся, щоби піти. Проте охоронці здійняли тривогу й напали на нього, і він, отримавши чимало поранень, пробив собі шлях до відступу й урятувався, а позаяк Ісілдур замаскувався, то жодна жива душа не довідалася, хто наважився торкнутися Дерева. Тим часом Ісілдур заледве дістався назад до Роменни і встиг вручити плід Аманділові, доки ще сили не покинули його. Тоді плід потайки посадили, й Аманділ благословив його, а навесні з землі пробився пагінець і випустив бруньки. А щойно на ньому розкрився перший листочок, Ісілдур, який довго лежав при смерті, ожив, і рани вже йому не докучали.

І зроблено це було саме вчасно, бо після нападу Король поступився Сауронові та зрубав Біле Дерево, остаточно зрікшись вірності своїх праотців. А Саурон став призвідником того, що посеред нуменорського міста Арменелоса Золотого звели могутній храм у формі кола при основі, зі стінами сорок ліктів завтовшки, а ширина основи його становила чотириста ліктів у перерізі через центр, а стіни здіймалися на чотириста ліктів над землею, увінчуючись велетенським куполом. Купол той був цілий покритий сріблом і, сяючи на сонці, здіймався так високо, що світло його було помітно здалеку; та небавом світло потьмяніло, а срібло зробилося чорним. Адже посеред храму стояв огненний вівтар, а на самісінькій вершині купола була вентиляційна башта, звідки виривався густий дим. Перше полум’я на тім вівтарі Саурон розпалив із порубаної деревини Німлота, і, потріскуючи, вона згоріла дотла; людей же здивувало, що чад, який здійнявся від неї, перетворився на хмару, яка сім днів оповивала землю й аж потім поволі рушила на захід.

Відтоді вогонь і дим там не переводилися, бо Сауронова влада день при дні розросталася, й у тому храмі, проливаючи кров, катуючи та чинячи страхітливу скверну, люди приносили офіру Мелкорові, щоби він звільнив їх од Смерті. Найчастіше жертв вони вибирали з-поміж Вірних, але ніколи відкрито не оскаржували їхнього невшановування Мелкора, Дарителя Свободи, а звинувачували натомість у ненависті до Короля й у бунтарстві чи у змові проти їхнього роду, у вигадуванні брехні й отрут. Обвинувачення ті були головно фальшиві; та гіркі то були часи, а ненависть породжує ненависть.

Проте, незважаючи на все, Смерть не полишила тієї землі, а радше стала приходити раніше й частіше в різних жахливих личинах. Адже якщо колись люди повільно старіли й, остаточно стомившись од світу, засинали, щоби не прокинутися, то тепер на них напосілися шаленство та хвороби; і ще вони боялися помирати й іти в пітьму — королівство нововизнаного володаря, — тож в агонії проклинали самих себе. Люди в ту пору взялися за зброю і вбивали одні одних за найменшого приводу; вони-бо стали вельми запальні, а Саурон або ті, кого він привернув до себе, ходили по всіх усюдах і налаштовували людей проти людей, так що народ почав нарікати на Короля та володарів і взагалі на будь-кого, хто мав те, чого не було в іншого; а можновладці жорстоко мстилися.

Проте нуменорцям тривалий час видавалося, ніби вони процвітають і якщо й не стали щасливішими, то принаймні зміцніли, а багатії надбали ще більше багатства. Бо з допомогою Саурона та його порад вони примножили статки, винайшли механізми і будували щоразу більші кораблі. Тепер, вельможні та добре озброєні, припливали до Середзем’я вже не як підношувачі дарів і навіть не як правителі, а як нещадні завойовники. Дунедайни цькували людей Середзем’я, відбирали їхнє майно, а самих їх перетворювали на рабів, котрих чимало по-звірячому вбили на своїх вівтарях. Люди боялися їх, позаяк у власних фортецях ті вибудовували тогочасні храми та гробниці, тож спогад про добрих прадавніх королів щез зі світу, затьмарений багатьма жахливими переказами.

Так Ар-Фаразон, Король Зоряної Землі, перетворився на наймогутнішого тирана, котрий лише жив у світі з часів владарювання Морґота, хоча насправді з-поза його престолу всім правував Саурон. Минали роки, а тим часом дні Короля танули, він відчув наближення тіні смерті, тож його охопили страх і гнів. І настала та година, до якої Саурон давно готувався і якої довго чекав. Він звернувся до Короля, кажучи, що сила його нині така велика, що він міг би подумати про те, щоби підкорити все своїй волі й не дослухатися ні до чиїх наказів чи заборон.

Саурон мовив:

— Валари посіли ту землю, де немає смерті, й збрехали тобі щодо цього, приховавши її якомога надійніше, бо в пожадливості своїй боялися, щоби Королі Людей не вибороли в них безсмертного краю та не правували там замість них. І хоча, без сумніву, дар нескінченного життя призначено не всім, а тільки достойникам, людям могутнім, гордим, із величним родоводом, але вельми несправедливо приховувати цей справедливо належний йому дар від Короля Королів, Ар-Фаразона, наймогутнішого з-поміж синів Землі, з котрим годен, а може — й ні, зрівнятися хіба що сам Манве. А втім, великі королі не терплять відмов, а самі беруть те, що їм належить.

Тоді Ар-Фаразон, утративши глузд і перебуваючи в тіні смерті, бо життя його добігало кінця, прислухався до Саурона і почав виношувати в серці думу, як би то розв’язати війну з валарами. Довго він мислив про це, не висловлюючись уголос, а все ж задум його не вдалося приховати від усіх. Аманділ, довідавшись про наміри Короля, збентежився та неабияк перелякався, він-бо знав, що люди не спроможні здолати валарів у війні, й коли не зупинити цю війну, то світ буде знищено. Тому він покликав сина свого Еленділа і сказав йому:

— Чорні ці дні, і для людей немає надії, бо Вірних аж надто мало. Тож я задумав скористатися тим, чим праотець наш Еаренділ скористався в давнину: поплисти на Захід — є заборона чи нема її — та побесідувати з валарами, навіть із самим Манве, якщо вдасться, і благати їх про допомогу, доки ще не все втрачено.

— Виходить, ти хочеш зрадити Короля? — мовив Еленділ. — Ти ж бо добре знаєш, які звинувачення нам висувають, називаючи запроданцями та шпигунами, і що дотепер вони були неправдиві.

— Якщо мені спало на думку, що Манве потребує такого гінця, — відповів Аманділ, — то я зраджу Короля. Бо є лиш одна відданість, од якої серцю людини не гоже відступатися за жодних обставин. Милосердя до людей і позбавлення від Саурона Обманника проситиму я, адже бодай кілька нас таки залишилося вірними. Що ж до Заборони, то я особисто зазнаю покарання за її порушення, щоби тільки цілий мій народ не стягнув на себе провину.

— А що ж, батьку, гадаєш, спіткає тих із твого дому, хто залишиться тут, коли про вчинок твій стане відомо?

— Про нього не повинно стати відомо, — сказав Аманділ. — Я потайки приготуюся до від’їзду й відпливу на схід, куди човни з наших гаваней відпливають щодня. А потому, щойно дозволять вітер і провидіння, попливу у зворотний бік, через південь або північ, знову на захід, і шукатиму те, що прагну знайти. Тобі ж, сину мій, і твоїм людям я раджу приготувати інші човни і поскладати на них усі ті речі, з якими ваші серця розлучитися не спроможні, а коли човни будуть готові, ти повинен розміститись у гавані Роменна і про людське око вдати, ніби маєш намір, коли настане слушний час, відплисти вслід за мною на схід. Аманділа наш коронований родич уже не цінує так високо, як колись, тож і не тужитиме довго, коли ми вирішимо поїхати геть, на деякий час чи й назавжди. Та нехай не знає, що ти хочеш узяти багато людей, бо це його стривожить через війну, що її він тепер замишляє і для якої йому потрібно буде якомога більше військової сили. Розшукай Вірних, котрі достеменно залишилися відданими, і нехай вони потайки приєднаються до тебе, коли схочуть плисти з тобою і брати участь у твоєму задумі.

— І що ж то за задум? — запитав Еленділ.

— Не втручатись у війну і спостерігати, — відказав Аманділ. — Доки я не повернуся, понад те нічого сказати не можу. Та найімовірніше, що ви тікатимете з Зоряної Землі без провідної зорі, бо земля ця осквернена. Тоді ви втратите все, що любили, і ще за життя пізнаєте смак смерті, шукаючи деінде сторони, до якої би пристати у вигнанні. На сході чи на заході — те єдиним валарам відомо.

Відтак Аманділ попрощався з усіма домочадцями, немовби той, хто збирається помирати.

— Бо, — мовив він, — цілком може статися так, що вже ніколи мене не побачите і що я не подам вам такого знаку, як подав колись давно Еаренділ. Але будьте завжди напоготові, бо кінець знаного нами світу вже не за горами.

Кажуть, що Аманділ вирушив у плавання поночі на малому суденці, і спершу він плинув на схід, а потому розвернувся і подався на захід. Він узяв із собою трьох служників, дорогих його серцю, й ніколи вже в цьому світі не подали вони про себе вісті ні словом, ані знаком, і жодна легенда чи переказ не оповідає про їхню долю. Ніяке посольство не спромоглося б удруге порятувати людей, і для зради Нуменору не існувало легкого прощення.

Еленділ же зробив усе так, як наказував батько, і його човни відпливли від східного узбережжя тієї землі; Вірні вирядили на них своїх дружин і дітей, родинні реліквії та величезні запаси золота. Було там чимало прекрасних і могутніх речей, що їх створили нуменорці в час мудрості: чаш і коштовностей, скрижалей премудрості з ясно-червоними та чорними написами. А ще мали вони Сім Каменів — подарунок елдарів, — а на човні Ісілдура перевозили під охороною молоде деревце, нащадок Німлота Прекрасного. Тож Еленділ був напоготові, не втручався в лиходійства тих днів і щомиті чекав знаку, який так і не з’явився. Тоді він потайки поплив до західних узбереж, вглядаючись у море, і скорбота й туга охопили його, бо він дуже любив свого батька. Та не побачив нічого, крім Ар-Фаразонового флоту, що збирався в західних гаванях.

Так-от, раніше на острові Нуменор погода завжди відповідала потребам і вподобанням людей: дощ випадав у належний час і завжди — в міру; сонце світило то тепліше, то прохолодніше; вітри дули з моря. Коли вітер линув із заходу, багатьом здавалося, наче він сповнений невловного та солодкого, зворушливого аромату квітів, які вічно цвітуть на невмирущих луках і не мають назв на смертних берегах. Тепер же все це змінилось: у ті дні почорніло саме небо, здіймалися бурі з дощами та градом, зривалися штормові вітри; час од часу величні нуменорські кораблі тонули, не повертаючись у гавані, хоча таких лих не траплялося доти від самого сходу Зорі. А з заходу вечорами іноді напливала велетенська хмара, шо за формою нагадувала орла, і краї пташиних крил ширилися на північ та південь; вона повільно нависала, заступаючи призахідне сонце, і тоді на Нуменор спадала пречорна ніч. Декотрі з тих орлів приносили під крилами блискавиці, й поміж хмарою та морем відлунював грім.

Відтак люди почали боятися.

— Узріть орлів Володарів Заходу! — кричали вони. — Орли Манве несподівано напали на Нуменор!

І падали ниць.

Тоді декотрі тимчасово покаялись, але інші тільки ще більше затялись і, погрожуючи небові кулаками, казали:

— Володарі Заходу змовилися проти нас. Вони напали перші. Та другий удар — за нами!

Ці слова промовляв сам Король, але вигадав їх Саурон.

Блискавиць тим часом ставало дедалі більше, і вони вбивали людей на пагорбах, на полях і на вулицях міста; вогненний удар збив купол Храму, розітнувши його на шматки, і купол охопило полум’я. Проте сам Храм навіть не здригнувся, і Саурон, стоячи на вершечку, залишився неушкодженим після протистояння з блискавицею; в ту годину люди нарекли його богом і робили все, що він наказував. Отож, коли явлено було останнє знамення, вони мало зважали на нього. Земля під ногами двигтіла, гудіння, як від підземного грому, злилося з ревом моря, й зі шпиля Менелтарми вирвався дим. Але Ар-Фаразон тільки ще пришвидшив озброєння.

У ту пору нуменорські флотилії заполонили море на заході країни і подібні були до архіпелагу із тисячі островів; щогли їхні нагадували ліс над горами, а вітрила — навислу хмару; і прапори їхні були золото-чорні. Усі тільки й чекали команди Ар-Фаразона; Саурон же відступив у найглибше коло Храму, і люди піднесли йому жертви для спалення.

Тоді на схилі дня надлетіли орли Володарів Заходу, вишикувані, наче для битви, просуваючись уперед лінією, кінець якої зникав за овидом; вони линули, і крила їхні, заступаючи небо, розпростувалися чимраз ширше. А за ними червоно палав Захід, і орли пашіли зісподу, мовби освітлені пломенем страхітливої люті, так що цілий Нуменор був ніби осяяний жаринами вогню; люди поглядали на обличчя побратимів, і вони здавалися їм наче аж червоними від гніву.

Тоді Ар-Фаразон скріпив серце і вивів у море свій могутній корабель Алкарондас — Морський Замок. Він був багатовесельний і мав багато щогл, золотих та чорних, і на ньому було встановлено трон Ар-Фаразона. Відтак Король надягнув обладунки та корону, звелів розгорнути хоругву і дав сигнал піднімати якорі; і тієї години сурми Нуменору заглушили навіть грім.

Отак флотилії нуменорців попливли завойовувати грізний Захід; вітер був слабкий, але кораблі мали багато весел, на яких сиділи дужі раби, котрих підганяли канчуками. Сонце зайшло, і запала глибока тиша. Темрява оповила землю, море завмерло, тим часом світ очікував на те, що мало статися. Кораблі поволі зникли з очей спостерігачів у гаванях, вогні потьмяніли, і їх заховала ніч; а на ранок вони були вже далеко. Бо зірвався східний вітер і погнав їх геть; дунедайни порушили Заборону Валарів і запливли в недозволене море, йдучи війною проти Безсмертних, аби вирвати у них вічне життя в межах Кіл Світу.

Тож флотилії Ар-Фаразона перепливли морські простори й оточили Аваллоне та цілий острів Ерессеа; й елдари засмутилися, бо хмара нуменорців заступила від них світло призахідного сонця. Ар-Фаразон же нарешті добувся до самого Аману, Благословенного Краю, та до узбереж Валінору, а довкола все ще панувала тиша, і доля нуменорців висіла на волосині. Бо врешті Ар-Фаразон завагався й уже був готовий вертати назад. Серце його передчувало біду, коли він поглянув на безшелесні береги та побачив сяйливий Танікветіл, біліший од снігу, холодніший од смерті, мовчазний, незмінний, жахливий, мовби тінь Ілуватарового світла. Проте Король був одержимий гординею, і, зрештою, він полишив свій корабель і ступив-таки на берег, заявивши, що вважатиме цю землю своєю, якщо ніхто не виступить на битву за неї. А чисельне нуменорське воїнство отаборилося довкола Туни, звідкіля втекли всі елдари.

Тоді Манве з вершини Гори звернувся до Ілуватара, позаяк на ту пору валари зреклися свого правління Ардою. Ілуватар же проявив свою всесильність і змінив світобудову, й у морі між Нуменором та Безсмертними Землями розверзлася велетенська прірва, і води зривались у неї, а гомін та пара від потоків здійнялись аж до небес, і світ здригнувся. Усі флотилії нуменорців затягнуло в безодню, яка потопила та поглинула їх на віки вічні. А Короля Ар-Фаразона і смертних воїнів, котрі ступили на землю Аману, поховали під собою, впавши, гори: кажуть, там повстанці й перебуватимуть, ув’язнені в Печерах Забутих, до Останньої Битви та Судного Дня.

А землі Аману й Ерессеа було взято і перенесено туди, де люди вже ніколи не зможуть до них дістатись. Андор же, Дарований Край, Нуменор Королів, Еленна Зорі Еаренділа, згинув назавжди. Біля нього-бо на сході була велетенська тріщина, тож підвалини його було зруйновано, він провалився, й поринув у темряву, і перестав існувати. І тепер немає на Землі такого місця, де збереглися би спогади про час, коли не було зла. Ілуватар відвів Великі Моря на заході Середзем’я та Пустельні Землі на сході, й сотворено було нові землі та моря, і світ зменшився, бо Валінор та Ерессеа було перенесено з нього в царину втаємниченого.

У неждану годину спіткала людей ця судьба, на тридцять дев’ятий день після відплиття флотилій. Отоді Менелтарма зненацька вивергла полум’я, налетів буревій, задвигтіла земля, похитнулося небо, пагорби зрушилися з місця і Нуменор поринув у море з усіма дітьми, дружинами, дівами, гордими володарками, з усіма садами, чертогами, вежами, усипальницями та багатствами, коштовностями і тканинами, речами мальованими й карбованими, зі сміхом, веселощами та музикою, з мудрістю і знаннями — все це щезло навіки. Останньою гороподібна хвиля — зелена, холодна й оперена піною, — здійнявшись над суходолом, затягла у свої надра Королеву Тар-Міріель, яснішу за срібло, чи слонову кість, чи перли. Надто пізно спробувала вона видертися нагору до святилища крутими стежками Менелтарми — води проковтнули Королеву, і зойк її загубився у вітровому реві.

Чи то дійсно Аманділ добувся до Валінору й Манве вислухав його благання, чи ні, проте завдяки ласці валарів Еленділ, сини його та народ урятувалися з тогочасного руйновища. Еленділ-бо залишився в Роменні, не зваживши на заклики Короля, коли той вирушав на війну; й, уникнувши солдатів Саурона, котрі прийшли схопити його і затягти на вогнище у Храмі, вивів свій човен у море і спинився віддалік од берега, вичікуючи. Там земля захистила Еленділа від страхітливої морської вирви, яка несла все в напрямку безодні, а згодом прикрила від першої буряної навали. А коли, поглинаючи все на своєму шляху, хвиля накотилася на сушу і Нуменор от-от мав загинути, тоді Еленділ мало не потонув і вважав би загибель найменшим горем, оскільки жодні смертельні муки не могли завдати сильнішого страждання, ніж розруха й агонія того дня. Проте західний буревій, шаленіший за будь-який доти відомий людям вітер, підхопив його човни і, линучи з ревом, погнав їх аж ген далеко; він порвав вітрила, потрощив щогли і, наче соломинки, мчав нещасливців по водах.

Було там дев’ять човнів: чотири — Еленділові, Ісілдурових — три і ще два — Анаріонові. І, гнані страхітливим вітрищем, вони линули із сутінків судьби в темряву світу. Попід ними розверзлись у загрозливому гніві морські надра, і хвилі, які нагадували рухомі гори з велетенськими шапками скуйовдженого снігу, понесли їх між обривками хмар і через багато днів викинули далеко на береги Середзем’я. І всі узбережжя та межові з морем краї західного світу переживали в ту пору неймовірні переміни та руйнації: моря заливали сушу, береги йшли під воду, стародавні острови тонули, а нові зринали, гори осипались, а ріки змінювали плин.

Еленділ і його сини згодом заснували в Середзем’ї свої королівства; і хоча їхні премудрість та майстерність були тільки відлунням того, що існувало в Нуменорі до приходу Саурона, та дикунам зі світу й ті здавалися неймовірними. Про діяння нащадків Еленділа в наступну епоху та про їхню, не завершену поки що, борню із Сауроном детально розповідає інше сказання.

Бо й сам Саурон вельми злякався гніву валарів і судьби, яку вготував Еру для моря та суші. Це перевершило всі його сподівання, бо він надіявся лише на загибель нуменорців і на поразку їхнього гордовитого короля. Тож коли Саурон, сидячи на чорному троні посеред Храму, зачув, як сурми Ар-Фаразона кличуть до бою, він засміявся, і засміявся вдруге, почувши ревище бурі, й саме коли він сміявся втретє, подумки радіючи з того, що тепер, навіки позбувшись едайнів, зробить зі світом, його сміх урвався і трон його та храм запались у безодню. Проте Саурон був не зі смертної плоті й, хоча позбувся наразі тієї подоби, в якій спричинився до такого великого лиха, і не міг уже постати прекрасним перед людськими очима, дух його все-таки вознісся з глибин і полинув, як тінь і страхітливий вітер, понад морем, і повернувся до Середзем’я, в Мордор, де був його дім. Він знову заволодів величним Перснем у Барад-дурі й жив там, темний і мовчазний, доки не витворив собі нового покрову, видимого образу ненависті й люті; а погляд Ока Саурона Жахливого могли витримати одиниці.

Та все це не стосується оповіді про Потоплення Нуменору, що її тут переповідаємо. Забулася навіть назва тієї землі, й люди звідтоді не згадували ні про Еленну, ні про Андор, утрачений Дар, ані про Нуменоре на рубежах світу. А вигнанці, котрі жили на берегах моря, якщо і звертались у напрямку Заходу, скорившись жаданню серця, то говорили про поглинутий хвилями Мар-ну-Фалмар, Акаллабет Повалений, Аталанте — елдарською мовою.

Чимало Вигнанців вірило, що вершина Менелтарми, Опори Небес, не потонула навіки, а знову здійнялася над хвилями — самотній острів, загублений між вод; бо то було святилище, і навіть у дні Саурона ніхто не осквернив його. Тож декотрі нащадки Еаренділа згодом шукали її, адже серед хранителів премудрості мовилося, наче в давнину далекозорі люди спромагалися побачити з Менелтарми слабкий відблиск Безсмертних Земель. Навіть після руйновища серця дунедайнів тяглися на захід; і хоча вони знали, що світ змінився, все одно казали:

— Аваллоне зникнув із лиця Землі, й Краю Аман не стало, й у нинішній світовій темряві їх годі відшукати. Але колись же вони існували, а отже, і досі існують, справжні й у цілісному світі, як і було задумано спочатку.

Бо дунедайни вважали, що навіть смертні люди, сподобившись благословення, можуть застати часи, відмінні від часу життя їхніх тіл. Вони завжди палко прагнули позбутися мороку вигнання й побачити так чи інак невмируще світло, бо скорботна думка про смерть невідступно переслідувала їх навіть за морськими просторами. Отак і вийшло, що видатні мореплавці знов обшукували порожні моря в надії натрапити на Острів Менелтарми, щоби звідти угледіти видіння минулого. Та все було марно. Ті, хто запливав далеко, знаходили хіба що нові землі, які нічим не відрізнялися від старих: там усе одно існувала смерть. Ті ж, хто запливав найдалі, тільки обпливали Землю довкола й, виснажені, врешті-решт поверталися до того місця, звідки вирушили в подорож; і вони казали:

— Усі шляхи тепер ведуть по колу.

Тож із часом, почасти завдяки морським мандрам, почасти завдяки премудрості й умінню читати по зорях, королі людей зрозуміли, що насправді світ створено круглим, а все ж елдарам іще дозволено рушати в путь і діставатися до Стародавнього Заходу та до Аваллоне, якщо вони того забажають. Тому хранителі людської премудрості стверджували, що Прямий Шлях мусить і далі десь існувати для тих, кому вільно його знайти. Вони повчали, що, хоча новий світ і зникає, стара дорога та стежка пам’яті про Захід незмінно існує у вигляді могутнього невидимого мосту, який веде через повітря подиху та лету (воно тепер кругле, так само як і світ), перетинає Ілмен, чого не витримає плоть, якщо її не підтримати, і нарешті сягає Тол-Ерессеа, Самотнього Острова, а може, навіть і далі — Валінору, де й до сьогодні мешкають валари, спостерігаючи, як розгортається історія світу. Уздовж берегів моря з’явилися тоді розповіді та чутки про мореплавців і заблукалих у водах, котрі волею долі чи провидіння, чи з ласки валарів потрапляли на Прямий Шлях і бачили, як обличчя світу тоне внизу під ними, й добувалися до освітлених свічадами причалів Аваллоне чи, воістину, аж до останніх узмор’їв на межі Аману, і там, подивившись на Білу Гору, жахну та прекрасну, вмирали.