Сильмариліон

З ЛИСТА ДЖ. P. Р. ТОЛКІНА ДО МІЛТОНА ВОЛДМЕНА ВІД 1951 РОКУ

Любий Мілтоне,

Ти просив написати короткий нарис про тексти, які стосуються мого вигаданого світу. Тут важко сказати щось не переборщивши: спроба написати бодай кілька слів викликає хвилю захвату, егоїст і митець в одній особі прагне розповісти, з чого те все постало, який той світ і що (на його погляд) він означає або що автор намагається зобразити. Ось що Ти накликав на себе, та я додам лише короткий виклад їхнього змісту — якраз те (мабуть), що вдовольнить Твою цікавість, із чого Тобі буде користь і на що стане часу.

Щодо часу появи, розвитку та композиції, то все це почалося разом зі мною — і ледве чи вельми цікавить іще когось. Тобто я не пригадую такого дня, коли би не вибудовував цього світу. Чимало дітей створює або принаймні починає створювати власні вигадані мови. Я ж захопився цим, відколи навчився писати, й ніколи не зра­джував це своє захоплення. Та, звісно, ставши професійним філоло­гом (зацікавленим, передусім, лінгвістичною естетикою), змінив смаки, вдосконалив теоретичні знання та, напевно, практичну май­стерність. Тепер мої твори ґрунтуються на зв’язку мов (здебільшого лише схематично накиданих). В уста істот, котрих я англійською хибно назвав ельфами, вкладено дві споріднені майже довершені мови, кожна з яких має свою історію та науково виведені, зі спільного походження, форми, які репрезентують два різні боки моїх лінгвіс­тичних смаків. Оці мови і породили практично всі власні назви, які є в моїх легендах. Це, гадаю, надає номенклатурі певної знаковості (зв’язності, узгодженості лінгвістичного стилю й ілюзорної історич­ності), якої суттєво бракує іншим спорідненим творам. Не всі, втім, сприймуть це так само серйозно, як я, бо надміру гостра чутливість до таких речей — то моє прокляття.

Крім мов, іще однією першорядною моєю пристрастю були ab initio міфи (не алегорії!) та казки, а понад усе — героїчні легенди на межі вигадки й історії, яких у світі (доступному мені) не набе­реться вдосталь, аби вгамувати мій апетит. Лише коли я став сту­дентом, розум і досвід допомогли мені збагнути, що ті захоплення не є різними, як протилежні полюси наук і небилиць, а нерозривно пов’язані. Утім, я не «фахівець»[1] у питаннях міфів і казок, адже завж­ди (наскільки пригадую) шукав у них вихідного матеріалу, певних інтонацій і мелодій, а не просто знання. Також — і, сподіваюся, це не прозвучить безглуздо — мене віддавна гнітила бідність моєї улюб­леної країни: вона не має власних переказів (вирощених на її мові та ґрунті), принаймні вони не тієї якості, яку я шукав і знайшов (як скла­дову частину) в чужоземних легендах. Є міфи грецькі та кельтські, є лицарські романи, є легенди германські, скандинавські та фінські (вони глибоко вразили мене); і жодної англійської, за винятком хіба що доведених до убозтва текстів із дешевих видань народних казок. Звісно, Артурівський світ нікуди не зник, а проте він, хай який пе­реконливий, усе ж не вповні акліматизований і асоціюється радше з територією Британії, а не Англії, не заповнюючи нішу, яку я вважаю порожньою. З одного боку, це надто бурхлива, фантастична, непо­слідовна та шаблонна «феєрія». З іншого, суттєвішого, боку, — тут, вочевидь, не обійшлося без впливу християнської релігії.

З певних причин, про які не хочу говорити зараз детально, це здається мені фатальним. Казки та міфи, як і решта творів мистецт­ва, повинні відображати й у, так би мовити, екстрагованому вигляді містити елементи моралі та релігійної істини (або ж помилковості), проте аж ніяк не висвітлювати їх надто чітко, тим паче у формі, в якій вони існують у первинному «реальному» світі. (Звісно, я кажу про нинішню ситуацію, а не про стародавні язичницькі, дохристи­янські, часи. І не повторюватиму тут раніше написаного в есеї, який Ти читав.)

Не смійся! Колись давно (відтоді я поступово спустився на зем­лю) мені заманулося створити основну частину більш-менш цілісної легенди, яка від опису космогонії поволі переходила б у романтичну казкову історію, де більше ґрунтувалося би на меншому, дотичному до землі, а менше збагачувалося би з широкого тла. їй би добре па­сувала проста присвята: Англії, моїй Батьківщині. їй були би при­таманні доволі спокійні й чисті інтонації та мелодії, що їх я прагнув знайти, вона би викликала спомин про нашу «атмосферу» (про по­вітря та ґрунт Північного Заходу, себто Британії та сусідніх частин Європи, а не про італійські, егейські чи тим паче східні краї). На до­дачу до прозорої, ледве вловної (якби мені вдалося цього досягнути) краси, яку дехто називає кельтською (втім, вона нечасто трапляється у справжніх кельтських речах), ота легенда була би «високою», звіль­неною від очевидності й гідною зрілого духу землі, віддавна зануреної в поезію. Деякі великі оповіді я б описав детально, та більшість на­кидав би тільки у вигляді схем, загальними рисами. Цикли поєдну­валися б у величну цілісність, однак давали би свободу дії іншим умам і рукам, які володіють фарбами, музикою, драмою. Абсурд.

Звісно, такий самовпевнений задум не виник на рівному місці. Спочатку були сюжети. Вони поставали в моїй голові як «даність», виникали окремішньо, а вже потім міцнішали зв’язки між ними. Захоплива праця, хоч і з частими перервами (особливо з огляду на те, що мій розум, навіть одцалившись від наполегливих життєвих потреб, усе одно линув до іншого полюсу та виснажувався лінгвіс­тичними шуканнями). Відтак у мене завжди було враження, ніби я аж ніяк не «винаходжу» нове, а просто фіксую на папері вже суще «там», десь.

Звісно, я створив і написав багато різних речей (особливо для власних дітей). Деякі з них не вклались у канву цієї розгалуженої розвиненої теми, бо були докорінно відмінними: наприклад, «Лис­ток пана Дрібнички» та «Фермер Джайлз» — оті два твори, які тільки й було видано. «Гобіт», значно життєвіший за своєю суттю, з’явився цілком незалежно: я, починаючи його писати, і не уявляв, що він стане частиною загальної концепції. Проте цей твір із його тяжінням до земного та входженням у спільну «історію» несподіва­но виявився завершальним складником усієї цілості. Як високі Ле­генди про витоки сприймаються ніби крізь призму ельфійського розуму, так серединна гобітівська оповідка виражає, властиво, людське бачення тих подій; остання ж оповідь гармонізує їх.

Я не люблю Алегорії — свідомої навмисної алегорії, — та все ж будь-яке намагання пояснити зміст міфу чи казки неминуче зводить­ся до мовних алегорій. (І, звісно, що «життєвіша» історія, то вона краще надається до алегоричних інтерпретацій; натомість щонай­краща зумисна алегорія, цілком імовірно, перетворюється на зви­чайнісіньку історію.) Так чи інак, а в усіх цих текстах[2] ідеться про Падіння, Смертність і Машину. Зв’язок із Падінням неминучий, але цей мотив обіграно в кількох варіаціях. Зв’язок зі Смертністю по­стає з огляду на те, як вона впливає на мистецтво та бажання творення (чи краще сказати: суб-творення), яке нібито не виконує жодних біологічних функцій і відсторонене від задоволення потреб простого біологічного життя, що з ним воно в нашому світі зазвичай перебуває у стані боротьби. Це бажання путами пристрасної любові прив’язане до реального первинного світу й, отже, пронизане чут­тям смертності, а відтак невдоволенням нею. У ньому закладено безліч можливостей для «Падіння». Це бажання, привласнюючи створене «власноручно», може трансформуватись у бажання воло­діти; суб-творець захоче бути Володарем і Богом власного приват­ного творення. Він повстане проти законів Творця, особливо проти смертності. І те, й інше (разом чи окремо) породить жадання Влади, щоби якомога швидше здобути бажане, — себто приведе до Маши­ни (чи Магії). Під останнім я розумію будь-яке використання зовніш­ніх проектів або механізмів (апаратів) замість розвитку природних внутрішніх здібностей чи талантів, а навіть використання цих талан­тів із негідною метою — домінувати: трамбуючи, мов бульдозером, реальний світ або накидаючи свої бажання іншим. Машина — це наша осучаснена, очевидна форма домінування, доволі близько спо­ріднена з Магією, хоча цього зазвичай не визнають.

Я зумисне не послуговувався словом «магія», змусивши на­томість ельфійську Королеву Ґаладріель напучувати гобітів щодо того, що вони надто безладно вживають це слово, окреслюючи ним задуми та дії як Ворога, так і ельфів. Не послуговувався тому, що не­має жодного слова, яке підкреслило би різницю між тими «магіями» (позаяк у всіх людських легендах — така сама плутанина).

Проте ельфи (в моїх оповідях) існують саме для того, щоби про­демонструвати цю різницю. їхня «магія» — це Мистецтво, позбав­лене багатьох обмежень, притаманних людському: воно легше, винахідливіше, більш довершене (точна відповідність між результа­том і уявленням про нього). Тут метою є саме Мистецтво, а не Вла­да; суб-творенння, а не домінування і тиранічне реформування Світобудови. «Ельфи» — «безсмертні», принаймні за мірками цьо­го світу, а тому переймаються радше жалями та ваготами часового безсмертя і зміною, ніж смертю. Ворог же в кожній зі своїх подоб завж­ди цілком «природно» переймається абсолютним Домінуванням, як і належить Володареві магії та машин. Тільки от біда: страхітливе зло може прорости і проростає з позірно доброго кореня (бажання бути корисним світові й іншим[3]) — швидко та відповідно до корисливих намірів, — а це доволі поширений мотив.

Цикли починаються космогонічним міфом: «Музикою айнурів». У ньому показано Бога та валарів (тобто сили, англізовані як боги). Останні, можна сказати, уподібнюються ангельським силам, чия функція полягає в тому, щоби виконувати доручені повноваження у своїх сферах (у правлінні та керуванні, а не у світобудові, творенні чи перетворенні). Вони «божественні», тобто первинно були «зовні» й існували «ще до» створення світу. їхні сила та мудрість породжені Знанням космогонічної драми, яку вони спершу сприй­мали саме як драму (подібно до того, як ми сприймаємо складену кимсь іншим оповідку), а вже згодом — як «реальність». З погляду суто розповідних прийомів тут мені, звісно, залежало на тому, щоби вигадати істот, котрі красою, могутністю і величчю могли би до­рівнятися «богам» вищої міфології та до яких, окрім того, прихиль­но поставився би той, хто (якщо говорити прямо) вірить у Святу Трійцю.

Далі розповідь хутко переходить до «Історії ельфів», або власне «Сильмариліона», до світу, яким сприймаємо його ми, хоча, звісно, видозміненого в напівміфічний спосіб: тут ідеться про розумних пер­соніфікованих створінь, котрі більш-менш надаються до порівняння з нами. Знання Світобудівничої Драми виявилося неповним: непов­ним у кожного окремого «бога» і неповним, навіть якби можна було злити воєдино знання цілого пантеону. Адже (почасти, щоби відшко­дувати збитки, яких завдав бунтівний Мелкор, почасти ж задля вивершення з граничною майстерністю всього, аж до найменших дрібниць) Творець не відкрив усього. Сотворения та вдача Дітей Бога — ось дві основні загадки. Богам було відомо лише те, що вони прийдуть, кожні у призначений їм час. Таким чином, Діти Бога від початку пов’язані та споріднені, проте й від початку різні. Вони та­кож є чимось абсолютно «інакшим» порівняно з богами, бо ті не брали участі в їхньому творенні, а відтак стають об’єктом їхнього особливого жадання та любові. Ідеться про Первородних, ельфів, і Послідовників — людей. Судьба ельфів — безсмертя, любов до краси світу, доведення її до повного розквіту власною витонченістю і дос­коналістю, тривання до її скону, повернення навіть після «загибелі»; а ще, по приході Послідовників, навчання їх, прокладання для них шляху та поступове «згасання», разом із тим як Послідовники рос­тимуть і вбиратимуть життя, що породило й одних, і других. Судь­ба (чи Дар) людей — смертність, незалежність од кіл світу. І позаяк увесь цикл написано, так би мовити, з погляду ельфів, то смерт­ність — не фантастичне явище, а Божа таємниця, про яку відомо лише те, що «замисел Божий приховано від людей». Смертність — причина смутку та заздрості безсмертних ельфів.

Отож-бо я й кажу, що легендарний «Сильмариліон» — незвичай­ний і своєю неантропоцентричністю відрізняється від усіх відомих мені творів такого штибу. Центр бачення й інтересів зміщено від людей до «ельфів». Однак прихід людей неминучий: зрештою, автор і читацька аудиторія, на яку він сподівається, — теж люди, а отже, входження в оповіді самих людей (не видозмінених чи частково репрезентованих, як-от ельфи, гноми, гобіти й ін.) обов’язкове. Та все одно вони — це запізнілі прибульці й, попри те, що їхня значущість дедалі зростає, залишаються другорядними, а не головними.

Космогонія передбачає падіння — падіння Ангелів, скажімо так. Утім, воно, звісно, цілком відмінне від цього процесу в християнсько­му міфі. Ці сказання «нові», вони не походять прямо від інших міфів і легенд, але в них неодмінно знайдеться чимало широковідомих ста­родавніх мотивів або елементів. Зрештою, легенди та міфи, як на мене, складаються головно з «правди», бо, дійсно, колись давно певні істи­ни та способи їхнього тлумачення вже було відкрито, і вони мусять десь виринати повторно, бо ж тільки в такий спосіб можна зрозу­міти її (правди) перспективи на сучасному етапі. «Легенда» немож­лива без падіння, — всі легенди так чи інак розповідають саме про це — принаймні для таких людських умів, які ми знаємо і маємо.

Отже, продовжуємо. Ельфи зазнають падіння ще до того, як їхню «історію» було овіяно легендами. (Про перше падіння людей із уже пояснених причин ніде не розповідається, — люди з’являються тільки тоді, коли воно відходить у далеке минуле і жива лише чутка про те, що колись вони ненадовго скорилися впливу Ворога і що декотрі згодом розкаялись.) У головній частині переказу — власне «Сильмариліоні» — мовлено про падіння найобдарованішого роду ельфів, їхнє вигнання з Валінору (такого собі Раю, Божественної оселі) на далекому Заході, про повторний вступ на терени Середзем’я (краю, де вони народилися), що тривалий час перебувало під верховенством Ворога, та про боротьбу з ним — із видимо втіленою владою Зла. Сказання набуло такої назви через те, що всі події згруповано довкола долі та значення Сильмарилів («сяйва чистого світла»), або Первісних Коштовностей. Суб-творча функція ельфів набуває символічного значення завдяки виготовленню цих коштов­ностей, однак Сильмарили — це не просто прекрасні речі. Було ще і Світло. Світло Валінору, що стало видиме у Двох Деревах, зі Срібла та Золота[4]. Лють Ворога знищила їх, і Валінор поринув у темряву, проте перед остаточною загибеллю Дерева породили світло Сонця та Місяця. (Помітною відмінністю цих легенд од більшості інших є те, що Сонце в них виведено не божественним символом, а чимось другорядним, та і «світло Сонця» (світ під сонцем) стає висловом на позначення світу, який зазнав падіння, а також зрушеного, недо­сконалого, видіння.)

Проте найвидатніший ельфійський ремісник (Феанор) замкнув Світло Валінору в трьох верховних коштовностях — Сильмарилах — іще до того, як Дерева були споганені чи знищені. Тож їхнє світло жило звідтоді лише в цих каменях. Падіння ж ельфів стається через влас­ницьке ставлення до цих коштовностей Феанора та сімох його синів. Ворог захоплює коштовності й, прикрасивши ними Залізну Корону, пильно стереже у своїй неприступній твердині. Сини Феанора дають жахливу та блюзнірську обітницю бути ворогами і мститись усім і кожному (навіть богам), хто наважиться заявити про свою причет­ність до Сильмарилів чи про право на них. Вони підбурюють більшість свого роду повстати проти богів, полишають рай і виступають на без­надійну війну з Ворогом. Першим «плодом» їхнього падіння стає війна в Раю, братовбивство між ельфами, яке разом із лихою обітницею не­відступно супроводжує всі подальші геройські вчинки, спричиняючи віроломства та нівелюючи перемоги. «Сильмариліон» — це історія Війни ельфів-вигнанців із Ворогом, війни, що точиться на Північно­му Заході світу (Середзем’я). У цій історії задокументовано кілька опо­відей про звитяги і трагедії, проте завершується вона катастрофою та проминанням Стародавнього Світу, світу тривалої Першої Епохи. Ельфи віднаходять коштовності (завдяки вирішальному втручанню богів) тільки для того, щоби знов — і вже навіки — втратити їх: одну поглинуло море, другу — надра землі, а третя стала зорею не­бесною. Цей збірник легенд завершується видивом кінця світу, його зруйнуванням і новостворенням, а також віднайденням Сильмарилів і «досонячного світла» після вирішальної битви. Це видиво своєю появою найбільше завдячує давньоскандинавській візії Раґнарока, хоча не дуже до неї подібне.

Що менш міфічними та більш схожими на оповідання і романи стають історії, то міцніше в них уростають люди. Здебільшого це «добрі люди» — роди та їхні очільники, котрі, відмовившись слу­жити Злу й зачувши поголос про Богів Заходу та Високих ельфів, рушають на захід і зустрічаються з ельфами-вигнанцями в розпал згаданої війни. То головно люди з Трьох Домів Отців Людей, чиї ватажки стали союзниками ельфійських володарів. Зустріч людей і ельфів провіщає історію пізніших Епох і часто повторювану надалі думку про те, що в людях (таких, якими вони є тепер) є трохи ельфійської крові та спадковості, а людське мистецтво і поезія значною мірою залежать саме від цього чи видозмінюються під оцим впли­вом[5]. Наприклад, маємо два шлюби між смертними й ельфами, і на­щадки обох згодом сходяться в роду Еаренділа, представленому Елрондом Напівельфом, якого бачимо на сторінках усіх історій, ба навіть «Гобіта». Основним і найбільш деталізованим оповіданням у «Сильмариліоні» є переказ про Берена й ельфійську діву Лутіен. Тут, окрім іншого, ми натрапляємо на перший приклад мотиву, який уже в «Гобіті» стане провідним: велику політику світової історії, «коле­са світу» обертають зазвичай не Володарі та Правителі, навіть не боги, а позірно незначущі й слабкі істоти — завдяки таємничому життю у творенні й участі не звіданої ніким, окрім Єдиного, муд­рості, що полягає у втручанні Дітей Божих у Драму. Саме Беренові — смертному вигнанцю — вдається (з допомогою Лутіен — звичайнісінької діви, хоч і королівської крові) досягти того, перед чим відступили всі армії та воїни: він пробирається у твердиню Во­рога і вириває один Сильмарил із Залізної Корони. Так Берен доби­вається руки Лутіен, і так постає перший шлюб смертного та не­вмирущої.

Властиво, ця героїчно-казково-романтична розповідь (на мою думку, прекрасна та чарівна) цілком сприйнятна сама собою, бо вима­гає тільки загального, несистематизованого знання передісторії. Про­те вона є також фундаментальною ланкою в циклі й тому поза пев­ним місцем у ньому втрачає повноту багатозначності. Адже захоплення Сильмарила — величезна перемога — призводить до катастрофи. Обітниця синів Феанора починає діяти, і пожадливе бажання заволо­діти коштовністю призводить усі ельфійські королівства до руйнації.

Є також інші оповіді, однаково детальні у трактуванні й одна­ково незалежні, хоч і залучені до загальної історії. Є «Діти Гуріна» — трагічна оповідь про Туріна Турамбара та його сестру Нініель. Го­ловний герой, Турін, — це образ, про який можуть сказати (люди, котрі люблять такі речі, хоча вони й не дуже корисні), ніби він зібра­ний почасти зі Сігурда Вольсунга, почасти — з Едипа та фінського Куллерво. Є «Загибель Ґондоліна», основної ельфійської твердині. Є оповідь чи оповіді про «Мандрівника Еаренділа». Його персона важлива, позаяк він «доводить» «Сильмариліон» до завершення, а за посередництвом його нащадків вибудовуються основні зв’язки і творяться персонали оповідей про наступні Епохи. Його завдання як представника одночасно обох Родів — ельфів і людей — полягає втому, щоби відшукати морський шлях до Землі Богів і, взявши на себе функції посла, переконати їх знову звернути думки до вигнанців, пошкодувати їх і врятувати від Ворога. Лутіен була праматір’ю його дружини Елвінґ, яка все ще володіла Сильмарилом. Однак проклят­тя спрацювало й тут: сини Феанора знищили дім Еаренділа. Утім, це виявилося розв’язанням проблеми: Елвінґ, кинувшись у Море, щоби врятувати Коштовність, зустрічається з Еаренділом, і вони з допо­могою сили величного Самоцвіта таки дістаються до Валінору й виконують доручення — заплативши за це забороною будь-коли по­вертатися чи оселятися знову разом із ельфами або людьми. Тоді за­ворушилися боги, і велична сила надійшла із Заходу, і Твердиню Во­рога було знищено, а його самого викинуто зі Світу в Порожнечу, щоби ніколи вже не довелося йому з’явитися тут у втіленій подобі. Два інші Сильмарили також дістали з Залізної Корони — дістали, щоби втратити. Два останні сини Феанора, примушені обітницею, викрадають їх і гинуть, кинувшись один у море, а другий — углиб землі. Корабель Еаренділа, прикрашений останнім Сильмарилом, сяє на небесах щонайяснішою зорею. Так закінчується «Сильмариліон» і сказання про Першу Епоху.

У наступному циклі йдеться (чи мало б ітися) про Другу Епоху. Але то був темний вік, про історію якого сказано (чи належить ска­зати) небагато. Після величних битв із Першим Ворогом спустошені землі лежали в руїні, Захід Середзем’я перетворився на пустку. Ми дізнаємося, що ельфам-вигнанцям якщо й не наказали, то досить суворо порадили повернутися на Захід і жити там у спокої. їм уже не судилося постійно мешкати у Валінорі, натомість вони мали осе­литися на Самотньому Острові Ерессеа неподалік од Благословен­ного Краю. Людей із Трьох Домів винагородили за відвагу та відданість союзові, дозволивши їм жити «найзахідніше зі смерт­них» — на власній «Атлантиді», острові Нуменоре. Судьбу чи дар Бога — смертність — боги, звісно ж, не можуть скасувати, проте нуменорці стають довгожителями. Вони вирушають у морську по­дорож і полишають Середзем’я, засновуючи велике королівство мо­реплавців у межах найдальшої досяжності з Ерессеа (не Валінору). Більшість Високих ельфів також відбуває на Захід. Не всі. Декотрі люди, споріднені з нуменорцями, зостаються на землях неподалік од морського узбережжя. Декотрі з Вигнанців теж не повернуться чи відкладатимуть повернення (бо шлях на Захід для безсмертних завж­ди відкритий, а в Сірих Гаванях стоять кораблі, готові щомиті відплисти навіки). Орки (гобліни) й інші монстри, що їх наплодив Перший Ворог, також не цілком винищені. А ще є Саурон. У «Сильмариліоні» й у Сказаннях Першої Епохи Саурон — це навернене Ворогом для служби валінорське створіння, яке згодом стало вер­ховним капітаном і прислужником Ворога. Коли Перший Ворог зазнав остаточної поразки, Саурон злякався та покаявся, проте, зреш­тою, зробив-таки по-своєму і не постав перед судом богів. Він затри­мується в Середзем’ї. Дуже повільно, починаючи з позірно добрих намірів — реорганізації та відбудови «забутого богами» зруйно­ваного Середзем’я, — перетворюється на нове втілення Зла, на створіння, котре прагне Абсолютної Влади і котрого роз’їдає дедалі лютіша ненависть (особливо до богів і ельфів). Упродовж цілої Дру­гої Епохи у присмерку Східного Середзем’я наростає Тінь, поши­рюючи свій вплив на людей, кількість котрих збільшується одно­часно із занепадом ельфів. Отож, очевидячки, трьома провідними темами цього циклу є такі: ельфи, котрі, зволікаючи, затримались у Середзем’ї; перетворення Саурона на нового Темного Володаря, пове­лителя та бога людей; Нуменор-Атлантида. їх розкрито в манері літописання і подано у двох Оповідях чи Хроніках: «Перстенях Вла­ди» та «Поваленні Нуменору». Обидва твори є необхідною переду­мовою «Гобіта» і його продовженням.

У першому тексті ми спостерігаємо щось на кшталт другого падіння чи принаймні «помилки» ельфів. Властиво, не було нічого поганого в тому, що вони залишились усупереч пораді, все ще су­муючи зі[6] смертними землями їхніх давніх героїчних учинків. Але вони хотіли мати водночас і шкуру, й живого вола. Хотіли спокою, блаженства, досконалого спогаду про «Захід», залишаючись при цьо­му на звичайній землі, де поміж диких ельфів, гномів і людей їхня добра слава як верховного народу була незрівнянно більшою, ніж була би вона на нижньому щаблі ієрархічної драбини у Валінорі. Тож ель­фи надто захопилися «згасанням» — станом, перебуваючи в якому могли сприймати часові зміни (закон світу під сонцем). Вони стали сумними, їхнє мистецтво (скажімо так) — антикварним, а всі зу­силля нагадували радше спробу бальзамування, хоч у них усе ще зберігся прадавній родовий потяг до прикрашання землі, зцілення її ран. Ми дізнаємося про давнє королівство Ґіл-ґалада на крайньому Північному Заході, приблизно там, де були землі, описані в «Сильмариліоні»; про інші поселення, як-от Імладріс (Рівенділ) приблиз­но за часів Елронда; та ще одне велике поселення в Ереґіоні поблизу Західного підніжжя Імлистих Гір, на рубежі з Копальнями Морії — основним володінням гномів у Другу Епоху. Це, вперше і востаннє, призвело до виникнення дружби поміж зазвичай вороже налашто­ваними один щодо одного народами (ельфами та гномами) та до найбільшого розквіту ковальства. Проте чимало ельфів прислухалися до Саурона. У той давній час він усе ще був світлий, і його моти­ви — повернення до життя спустошених земель, — здавалося, ча­стково збігалися з ельфійськими. Саурон виявив слабке місце ельфів, запропонувавши їм спільно зробити Західне Середзем’я таким са­мим прекрасним, як і Валінор. То був прихований напад на богів, підбурення до спроби створити окремий незалежний рай. Ґіл-ґалад, як і Елронд, не сприйняв таких ініціатив. А от в Ереґіоні розпочали велику роботу: тамтешні ельфи найбільше з-поміж усіх наблизилися до падіння в «магію» та машинерію. З допомогою Сауронової пре­мудрості вони виготовили Перешені Влади («влада» — слово зло­вісне та загрозливе в усіх цих оповідях, окрім хіба що випадку, коли воно вживається щодо богів).

Найбільша сила (всіх перстенів одного ґатунку) полягала у здат­ності запобігати чи сповільнювати руйнування (тобто «зміну», яку вважали прикрістю), зберігати бажане чи улюблене або його ви­димість — ось більш-менш ельфійський мотив. Але перстені також посилювали природний потяг до власництва, а отже, наближали «ма­гію», — цей мотив можна легко обернути на зло (жадання доміну­вати). І на довершення всього вони володіли ще й іншими силами, які походили саме від Саурона («Чорнокнижника», як іменують того, хто скороминущою тінню та лихим передчуттям промайнув на сторінках «Гобіта»): дематеріалізація видимого і перетворення речей невидимого світу на видимі.

Ельфи з Ереґіону, керуючись майже винятково своєю уявою, виготовили Три надзвичайно гарні та могутні Персні, головною функ­цією яких було збереження краси (вони не наділяли невидимістю). Проте в підземному Полум’ї своєї Чорної Землі Саурон потай ство­рив Єдиний Перстень, Правлячий Перстень, який об’єднував силу всіх інших і контролював їх, отож його носій міг бачити думки тих, котрі володіли нижчими перснями, керувати їхніми вчинками й, урешті-решт, перетворювати їх на рабів. Однак Саурон недооцінив мудрість ельфів і їхні гострі чуття. Щойно він заволодів Єдиним Перснем, вони довідалися про його існування і таємне призначення й перелякалися. Ельфи так ретельно заховали Три Перстені, що навіть Саурон ніколи не дізнався, де вони, а отже, Перстені зберегли чистоту. Інші Перстені ельфи спробували знищити.

У війні, яка почалась унаслідок цього між Сауроном і ельфами, Се­редзем’я, особливо на заході, зазнало подальшої руйнації. Ереґіон було захоплено та знищено, а Саурон заволодів багатьма Перстенями Вла­ди. їх він згодом віддав (маючи на меті остаточно збити зі шляху добра та перетворити на рабів) тим, хто через пиху чи жадібність погодився прийняти такий дарунок. Звідси — «стародавній римований вірш», який звучить лейтмотивом у «Володарі Перстенів»:

Три персні для ельфів — для їх королів,

Сім — гордим гномам з камінних палат,

Ще Дев’ять — людям смертних родів,

Один — Повелителю Тьми, де імла

В Мордорі, де морок і тінь на землі.

Отож, Саурон почав верховодити Середзем’ям. Ельфи зачаїлись у криївках (на той час прихованих од ворога). Останнє ельфійське королівство під владою Ґіл-ґалада на крайньому західному узбережжі, поблизу Корабельних Гаваней, перебуває в ненадійному становищі. Елронд Напівельф, син Еаренділа, створює щось на кшталт зачарова­ного прихистку в Імладрісі (Рівенділ — українською) на крайньому східному березі західних земель[7]. А Саурон править дедалі більшими юрбами людей, котрі не контактували з ельфами, а отже, й зі справ­жніми нескиненими валарами та богами. Він, тримаючи в руках Єдиний Перстень, керує зрослою імперією з великої темної вежі Барад-дур у Мордорі, неподалік від Вогненної Гори.

Проте, щоби досягти бажаного, Саурон змушений був передати значну частину власної сили (поширений і дуже багатозначний мо­тив у міфах і казках) Єдиному Персню. Доки він носив цю «при­красу», його влада на землі зростала. Проте, навіть якби він не но­сив Персня, та влада однаково існувала б і перебувала би з ним у «згоді»: Саурон не «ослабнув». Хіба що хтось інший заволодів би Перснем і став би одержимий ним. Якби таке трапилося, новий власник зміг би (маючи доволі сильну та героїчну вдачу) кинути виклик Сауронові, опанувати все, чого той навчився та що зробив після виготовлення Єдиного Персня, а отже — здолати і зайняти його місце. У становищі Саурона — він докладав чимало зусиль (утім, здебільшого — без успіху) для того, щоби перетворити ельфів на рабів і щоби досягти контролю над розумом та волею прислуж­ників, — це було істотно слабке місце. Було і ще одне вразливе місце: розплавивши Єдиний Перстень, фактично, знищивши його, можна було розпорошити його владу, а сутність Саурона довести до точки зникнення, перетворити його на тінь, на ефемерний спогад про злого генія. Проте він сам цього ніколи не припускав і не боявся. Жоден коваль, наділений меншою, ніж Саурон, майстерністю, не спромігся би здолати Персня. Його не можна було розплавити в жодному іншо­му полум’ї, крім невмирущого підземного вогню, в якому він наро­дився — вогню, що палав у неприступній місцині на теренах Мордору. До того ж, владна хіть Персня була така значна, що кожен, хто скористався би ним, перетворився би на його раба; пошкодити його, відкинути геть, знехтувати ним було понад будь-яку силу волі (на­віть Сауронову). Так він думав. Принаймні Перстень був у нього на пальці.

Таким чином, Друга Епоха триває, і ми бачимо, як у Середзем’ї постають велике Королівство та лиховісна теократія (адже Саурон для своїх прислужників був іще й богом). На Заході (насправді Північний Захід — єдина територія, чітко окреслена в цих опові­дях) лежать ненадійні ельфійські прихистки; а нетямущі люди на тих теренах іще більш-менш на боці добра. Кращі та шляхетніші з-поміж людей належать до роду тих, котрі відбули до Нуменору, проте й вони перебувають на стадії простою «гомеричного» патріархально­го та племінного життя.

Тим часом за правління роду величних королів-довгожителів, прямих нащадків Елроса — Еаренділового сина, брата Елронда, — зросли багатство, мудрість і слава Нуменору. «Повалення Нумено­ру», Друге Падіння Людей (людей, поновлених у правах, але все одно смертних), доводить до катастрофічного кінця не лише Другу Епо­ху, а й цілий Старий Світ, первісний легендарний світ (він здавався пласким і чітко окресленим). Після цього почалася Третя Епоха, Су­тінкова Епоха, Medium Aevum — перший період зруйнованого та зміненою світу; останній період тривалого владарювання видимих, цілком персоніфікованих ельфів, а також останній період, коли Зло набуло окремої панівної втіленої подоби.

Повалення є почасти результатом внутрішньої слабкості людей — наслідком, якщо бажаєш, першого Падіння (не зафіксованого в цих легендах), що в ньому вони покаялися, та не зцілилися від нього остаточно. На землі винагорода для людей небезпечніша за пока­рання! Саурон штовхає їх до Падіння, хитро маніпулюючи цією слабкістю. Тут центральною темою (гадаю, неминучою в оповіді про людей) є Табу чи Заборона.

Нуменорці поселилися в межах далекої досяжності з найсхідніших «безсмертних» земель, Ерессеа; і вони як єдині люди, котрі розмовляли ельфійською мовою (вивченою за часів Союзу), підтри­мували постійне спілкування зі своїми прадавніми друзями та со­юзниками: чи то у блаженстві Ерессеа, чи на теренах королівства Ґіл-ґалада на берегах Середзем’я. І тому стали на вигляд і навіть за силою духу дуже подібні до ельфів — але залишаються смертними, хоча їх і винагородили потрійною чи й більш ніж потрійною трива­лістю життя. Ота винагорода виявляється для них згубою — або ж засобом їхнього спокутування. Довге життя сприяє великим досяг­ненням у мистецтві та мудрості, проте плодить власницьке ставлен­ня до них і пробуджує бажання отримати якомога більше часу для насолоди. Частково передбачивши це, боги від самого початку наклали на нуменорців Заборону: їм за жодних обставин не можна було ні плавати до Ерессеа, ні, рухаючись на захід, покидати межі ви­димості власної землі. Решта напрямків була відкрита. Проте ноги їхньої не мало бути на «безсмертних» землях, а інакше безсмертя (у світі) зачарувало би їх, що суперечило закону, особливій судьбі чи дару Ілуватара (Бога), і чого не змогла би витримати їхня природа[8].

У нуменорському падінні в немилість можна виокремити три фази. Спочатку — покора, добровільний послух, хоч і без повного розуміння. Потому — довгий період неохочого послуху з дедалі від­вертішими наріканнями. І нарешті — повстання, поділ на Людей Короля, бунтарів, і на маленьку групу Вірних, котрі зазнають пере­слідування.

Позаяк нуменорці на першому етапі були людьми мирними, то випробовували власну мужність у морських мандрівках. Як нащад­ки Еаренділа вони стали видатними мореплавцями та (адже Захід для них був закритий) дісталися далеких Півночі, Півдня і Сходу. Плавали головно до західних узбереж Середзем’я та допомагали ель­фам і людям боротися із Сауроном, чим викликали його довічну ненависть. У той час серед Диких Людей нуменорців уважали мало не божественними добродіями, котрі приносили дари мистецтва та знання і знову відбували кудись, залишаючи по собі чимало легенд про королів та богів поза західним сонцем.

На другому етапі, у дні Гордості й Слави, а водночас і невдово­лення через Заборону, нуменорці почали прагнути радше багатства, ніж благості. Бажання уникнути смерті породило культ мертвих, і вони щедро осипали скарбами та мистецькими творами могили і пам’ятники. На ту пору на західних узбережжях уже було облаштовано поселення, які стали оплотами та «фабриками» володарів, а самі нуменорці стали схожі на збирачів податків і на своїх величезних ко­раблях вивозили щоразу більше й більше різноманітною краму. Люди Нуменору почали виготовляти зброю та механізми.

Цей етап завершився, а останній — розпочався сходженням на трон тринадцятого[9] короля по лінії Елроса — Тар-Кал іона Золо­того, наймогутнішого та найгордовитішого з усіх королів. Коли він довідався, що Саурон прибрав собі титул Короля Королів і Волода­ря Світу, то вирішив присоромити «самозванця». Сильним і велич­ним увіходить Тар-Каліон у Середзем’я, і така неозора його військова міць, а нуменорці такі страхітливі в часи слави, що прислужники Саурона не сміють виступити проти них. Саурон упокорюється, засвідчує Тар-Кал іонові свою пошану, і його як заручника та в’язня відвозять до Нуменору. Однак там, завдяки хитрості й знанням, він хутко вивищується від слуги до головного радника короля та споку­шає своєю брехнею і його, й переважну частину володарів і народу. Саурон заперечує існування Бога, кажучи, що Єдиний — чистий вимисел заздрісних валарів Заходу, оракул їхніх власних бажань. Найвищий із богів — той, хто мешкає в Порожнечі, той, хто врешті переможе й у порожнечі ж витворить для своїх слуг нескінченні во­лодіння. Заборона — це лише оманний засіб залякування, щоби Королі Людей не змогли здобути вічного життя і конкурувати з валарами.

Постає нова релігія, храм ушанування Тьми під проводом Сау­рона. Вірних переслідують і приносять у жертву. Середзем’я зара­жається нуменорським злом, там з’являються жорстокі та нечестиві володарі-чаклуни, котрі вбивають і катують людей; старі легенди обростають темними жахливими історіями. Проте на Північному Заході такого не відбувається, адже туди завдяки ельфам потрапля­ють лише Вірні, ельфодрузі. Основна гавань добрих нуменорців розташована поблизу гирла великої ріки Андуін. Звідти все ще благотворний вплив Нуменору поширюється вгору течією ріки й уздовж узбереж, а на півночі після виникнення загальної мови сягає аж до володіння Ґіл-ґалада.

Та ось нарешті Сауронів задум здійснено: Тар-Каліон, відчуваю­чи старість і наближення смерті, прислухається до останнього за­охочення Саурона та велить збудувати найбільшу з усіх можливих армад і, порушивши Заборону, відпливає на Захід, аби війною вирва­ти у богів «вічне життя в межах кіл світу». Заскочені цим повстанням, страхітливо безглуздим і блюзнірським, але однаково небезпечним (адже нуменорці під проводом Саурона могли би зруйнувати сам Валінор), валари складають доручені їм повноваження, звертаються до Бога й отримують дозвіл і силу, щоб упоратися зі ситуацією; ста­рий світ знищено та змінено. Розверзається морська безодня і погли­нає Тар-Каліона разом із його армадою. Та й Нуменор зривається з краю розколини, і його слава навіки кане у безвість. Відтоді ні бо­жества, ні безсмертні не облаштовують видимих осель на землі. Ва­лінор (Рай) і навіть Ерессеа перенесено в інше місце, на землі про них зосталися самі лише спогади. Люди можуть, якщо бажають, пливти на Захід так далеко, доки їм стане снаги, та однаково не наблизяться до Валінору, Благословенного Краю, а тільки випли­ватимуть зі сходу, знов і знов; адже світ — це обмежене коло, яке може розірвати хіба що смерть. Лише «безсмертні», давні ельфи, все ще можуть, за бажанням, стомившись од кола світу, сісти на кора­бель, відшукати «прямий шлях» і дістатися до стародавнього чи Істинного Заходу, де упокоятися.

Так велика катастрофа наближає кінець Другої Епохи; та наразі ще не все скінчено. Дехто пережив катаклізми: Еленділ Прекрас­ний, ватажок Вірних (його ймення означає Друг Ельфів), і його сини — Ісілдур і Анаріон. Еленділ чимось нагадує образ Ноя: він три­мався осторонь від повстання і на завчасу підготовлених та споряд­жених людьми кораблях, які стояли пооддаль від східного узбереж­жя Нуменору, відплив раніше, ніж розпочався загальний гнівний шторм Заходу, тож його судна гойдалися на гребенях велетенсь­ких хвиль, які знищили захід Середзем’я. Еленділа та його народ — вигнанців — викидає на берег. Там вони засновують нуменорські королівства: Арнор — на півночі, поблизу володіння Ґіл-ґалада, — і Ґондор — неподалік від витоків Андуіну на далекому півдні. Безсмертному Сауронові ледве вдається врятуватися під час зни­щення Нуменору, і, повернувшись до Мордору, він деякий час на­бирається сил, аби кинути виклик нуменорським вигнанцям.

Друга Епоха завершується Останнім Союзом (ельфів та людей) і тривалою облогою Мордору. Вона закінчується перемогою над Сауроном і знищенням другого видимого втілення зла. Однак це даєть­ся дорогою ціною, та й люди припускаються фатальної помилки. Ґіл-ґалад і Еленділ гинуть, намагаючись порішити Саурона. Ісілдур, син Еленділа, відтинає Перстень із Сауронової руки, сили покидають правителя Мордору, і дух його відлітає до тіней. Але зло не дрімає. Ісілдур привласнює Перстень, вважаючи його «Вирою за батька», й відмовляється кинути коштовність у близький Вогонь. Він відступає, а згодом тоне у Великій Ріці. Перстень же втрачено, про нього забуто. Проте не знищено, а Темна Вежа, збудована з його допомогою, стоїть стійма, порожня, та неушкоджена. Так — появою нуменорських володінь і проминанням останнього царювання Високих ельфів — за­кінчується Друга Епоха.