Сильмариліон

Розділ І. Про початок часів

Мудрі кажуть, що Перша Війна почалася ще до того, як було остаточно сформовано Арду, раніше, ніж з’явилося те, що росте чи ходить по землі; й довгий час перемога була на боці Мелкора. Та в розпал тієї війни, почувши на далеких небесах про битву в Маленькому Королівстві, на допомогу валарам прийшов дух великої сили та відваги; й Арда забриніла від його сміху. Так надійшов Тулкас Дужий, чий гнів подібний до могутнього вітру, що змітає хмари і темінь зі своєї путі; тож і Мелкор кинувся навтьоки перед його гнівом і сміхом, і покинув Арду, і довгі роки панував на ній спокій. Тулкас же залишився і став одним із валарів Королівства Арди; а Мелкор зачаївся в зовнішній темряві, зненавидівши Тулкаса відтоді й довіку.

У той час валари впорядкували моря, сушу та гори, і Яванна посадила, врешті-решт, давно винайдене насіння. І тоді, позаяк вогні було впокорено чи поховано попід первісними пагорбами, постала потреба світла, й Ауле, на прохання Яванни, виготовив два великі свічада для освітлення Середзем’я, і помістив він їх посеред довколишніх морів. Тоді Варда наповнила свічада, Манве освятив, а валари встановили їх на високих опорах, значно величніших за будь-які гори пізніших часів. Одне свічадо вони звели майже на півночі Середзем’я і назвали його Іллуіном; друге звели на півдні й назвали Ормалом; і світло валарських Свічад розлилося понад Землею, начеб усе осяяв незмінний день.

Тоді насіння, яке посіяла Яванна, почало швидко пускати паростки, а ті — бруньки, і постали з нього міріади рослин, великих і менших: мохи, трави, лапаті папороті, дерева, верхівки яких вінчали хмари, так що вони нагадували живі гори, підніжжя яких оповите зеленою сутінню. І з’явилися звірі, й оселились у зелених рівнинах чи в річках і озерах, або походжали вони в тіні лісів. Але наразі не цвіла ще жодна квітка і не співала жодна пташина, чекаючи свого часу в лоні Яванни; уява ж її була пребагата і найповніше втілилась у центральній частині Землі, де світло обох Свічад зустрічалось і зливалося. Там, на Острові Алмарен у Великому Озері, коли творіння були юні, а щойно проросле зело дивувало очі своїх творців, постала перша домівка валарів; і тривалий час вони були задоволені.

І от сталося так, що, коли валари відпочивали від праці, спостерігаючи за ростом і розвитком усього, що вони задумали та започаткували, Манве призначив день великого свята; валари та сонми їхніх слуг прийшли за його наказом. Однак Ауле і Тулкас дуже стомилися, бо майстерність Ауле та сила Тулкаса ненастанно служили всім у дні праці. Про це довідався Мелкор, адже він уже тоді мав таємних друзів і шпигунів серед маярів, котрих навернув до себе; й удалині, в темряві, його діймали ненависть і заздрість через досягнення рівних йому, котрих він жадав підкорити. Тож Мелкор зібрав побіч себе духів із-поза чертогів Еа, котрих раніше зманив на службу, і почувався сильним. І, бачачи, що настав його час, Мелкор знову наблизився до Арди, позираючи на неї згори, і краса Весняної Землі тільки помножила його ненависть.

Отож-бо валари, не здогадуючись про навислу біду, зібралися на Алмарені, й світло Іллуіна завадило їм помітити на півночі тінь, яку звіддалік одкинув Мелкор; адже він став темним, неначе Ніч Порожнечі. І співається в піснях, що на тому святі Весни Арди Тулкас пошлюбив Нессу, сестру Ороме, і вона танцювала перед валарами на зеленій траві Алмарену.

Тоді Тулкас, утомлений і вдоволений, заснув, і Мелкор подумав, що настав його час. І тому перебрався зі своїм військом через Стіни Ночі та вступив у Середзем’я далеко на півночі; а валари й не відали цього.

І от Мелкор почав копати і будувати глибоко під Землею, де промені Іллуіна були тьмяні та холодні, величезну фортецю. Твердиню ту назвали Утумно. І хоча валари ще нічогісінько про неї не знали, Мелкорове зло та задушлива ненависть розповзлися звідтіля і споганили Весну Арди. Зелень посохла та зігнила, ріки захлинулися бур’янами та слизом, постали болота — мерзенні й отруйні місця, де плодилися мухи; ліси потемніли, стали небезпечними, бо там оселився страх; звірі перетворилися на рогатих і зубатих потвор, забарвивши землю кров’ю. Тоді зрозуміли валари, що Мелкор знову взявся за своє, і почали шукати його сховок. Але Мелкор, вірячи в нездоланність Утумно та міць своїх слуг, зненацька виступив на війну і завдав першого удару — ще до того, як валари зуміли приготуватись; і знищив світло Іллуіна й Ормала, і скинув їхні опори, і розбив свічада. Від падіння могутніх опор земля розкололась, і ту місцину затопили моря; а коли розбилися свічада, нищівне полум’я шугнуло на Землю. Тоді порушилися форма Арди та симетрія суші й води на ній, і первинні задуми валарів ніколи вже не відновилися.

Під прикриттям безладу і темряви Мелкор утік, охоплений страхом; адже він чув, як понад ревом морів лине голос Манве, мовби буремний вітер, і як дрижить земля від кроків Тулкаса. Та раніше, ніж Тулкас зумів наздогнати його, Мелкор досяг Утумно і заховався там. І валари в той час не здолали його, бо поклали основні сили на приборкання земних бентег і порятунок того зі своєї праці, що б удалося порятувати; а пізніше боялися знову розбурхувати Землю, допоки не знатимуть напевне, де оселяться Діти Ілуватара, котрі прийдуть у невідомий їм час.

Так закінчилася Весна Арди. Домівку валарів на Алмарені було дощенту зруйновано і стерто з лиця Землі. Тож валари покинули Середзем’я, подавшись до Землі Аман — найзахіднішої землі на кордонах світу; бо західні береги Аману виходили до Зовнішнього Моря, що його ельфи звали Еккая і яке обступало Королівство Арди. Як далеко простягається те море не знає ніхто, крім валарів; за ним стоять Стіни Ночі. А от східні береги Аману омивав Белеґаер — Велике Море Заходу; і позаяк Мелкор повернувся в Середзем’я, а валари наразі не змогли його перемогти, то вони укріпили своє житло, звівши на берегах моря Пелори — Гори Аману, найвищі на Землі. Понад усіма Пелорами здіймалася та вершина, на якій Манве поставив свій престол. Ельфи називають ту священну гору Танікветіл, а ще — Ойолоссе — Вічна Білість, а ще — Елерріна — Увінчана Зорями, і ще багатьма найменнями; синдари ж своєю пізнішою мовою нарекли її Амон-Уілос. З чертогів на Танікветілі Манве та Варда могли озирати всю Землю, навіть найдальший Схід.

У тій землі, за стінами Пелорів, валари заснували володіння, назване Валінором; там були їхні домівки, їхні сади та вежі.

У тім заповітнім краю валари зібрали багато світла й усе найпрекрасніше, що вдалось урятувати від знищення, і чимало стократ прекрасніших речей, сотворених заново, і Валінор став гарнішим навіть за Середзем’я в час Весни Арди; і сподобився благословення, бо жили там Безсмертні, ніщо не в’яло і не марніло, не було в тім краю ні плямки на квітці чи листочку, не було ні вади, ні хвороби в жодній живій істоті; навіть каміння та вода були священні.

І коли Валінор повністю розбудували та звели валарські палаци, посеред рівнини по той бік гір постало місто Валмар — місто багатьох дзвонів. Перед його західною брамою був зелений курган — Езеллогар, званий також Короллайре; Яванна освятила його і довго сиділа там на зеленій траві, виводячи божественну пісню, в яку вклала все, що думала про земну рослинність. А Ніенна думала мовчки й поливала грунт сльозами. У той час валари зібралися разом, аби послухати пісню Яванни, і сиділи безмовно на тронах ради у Маганаксарі — Колі Судьби — поблизу золотих воріт Валмара; і Яванна Кементарі співала для них, а вони спостерігали.

І саме тоді на кургані пробилися два тоненькі пагінці; й тиша запала в ту мить у світі, й не чути було ні звуку, лише спів Яванни. З її піснею молоді деревця виросли, набравшись сили та висоти, і запишалися цвітом; отак постали у світі Два Дерева Валінору. Вони — найславніше з усього, що сотворила Яванна, і доля їхня невіддільна від легенд Прадавніх Часів.

Одне дерево мало темно-зелене листя, зісподу блискуче, мовби аж срібне; незліченні його квіти завжди ронили срібносяйну росу, і земля долі рябіла від тіней трепетного листя. На іншому дереві листя було ясно-зелене, ніби тільки-но розкриті пуп’янки бука, а краї листочків мерехтіли золотом. На його вітті, наче жовте полум’я, гойдалися кетяги квітів, і кожен утворював сяйливий ріжок, із якого на землю лився золотий дощ; від цвіту того дерева линуло тепло та яскраве світло. Телперіоном звали у Валінорі перше дерево, а ще Сильпіоном і Нінквелоте, і було ще багато інших імен; Лауреліна звалося друге, а ще — Маліналда та Кулуріен, а окрім того, ще багатьма пісенними іменами.

За сім годин сяйво кожного дерева розгорялось уповні та знову гасло; одне з них пробуджувалося до життя за годину до того, як переставало світити друге. Тож двічі на день у Валінорі наставала ніжна пора м’якого світла, коли обидва дерева тьмяніли, а їхні золоті й срібні промені змішувалися. Телперіон був старшим із дерев, бо першим виріс і зацвів; і першу годину його сіяння, коли зайнявся біло-срібний світанок, валари не врахували в літочисленні, назвавши Вступною Годиною та почавши від неї відлік епох свого царювання у Валінорі. Тож о шостій годині Першого Дня та решти радісних днів відтоді аж до Затьмарення Валінору закінчувався час цвітіння Телперіона; а о дванадцятій годині переставала квітнути Лауреліна. Тому для валарів кожен день в Амані мав дванадцять годин і завершувався другим змішанням променів, коли світло Лауреліни тьмяніло, а світло Телперіона набирало сили. Проте сяйво, що стікало з обох дерев, довго ясніло, поки його відносив увись легіт або поглинала земля; Варда збирала росу Телперіона і дощ, який лився з Лауреліни, і наповнювала ними великі діжі, що нагадували озера й цілій валарській землі правили за криниці води та світла. Так розпочалися Дні Блаженства у Валінорі; й так було започатковано Відлік Часу.

Середзем’я лежало, огорнуте сутінками, попід зорями, що їх у прадавні часи, у дні праці в Еа сотворила Варда, і наближалася пора, яку призначив Ілуватар для приходу Первородних. А Мелкор — мешканець темряви, котрий досить часто навідувався у світ, приймаючи могутні та страхітливі подоби, — правував холодом і вогнем од вершин гір до глибинних горен попід ними; тому провину за кожну жорстокість, насильство чи смерть у ті дні покладали на нього.

Валари рідко покидали прекрасний і блаженний Валінор задля того, щоби перейти через гори в Середзем’я, проте дарували теренам по той бік Пелорів свою турботу і любов. Посеред Благословенного Краю стояли палаци Ауле, і там він тривалий час працював. Усе, що було в тій землі, виникало головно завдяки йому, і саме він, відкрито чи потайки, виготовив багато прекрасних, витончених речей. Ауле дав іншим практичне вміння та знання про Землю й усе, що в ній. Від нього — премудрість тих, котрі не творять, а дошукуються сутності вже сущого. Від нього премудрість усіх ремісників: ткача, столяра та коваля, — а ще землероба і хлібороба, хоча ці останні разом із іншими, котрі мають справу з тим, що росте і плодоносить, повинні зважати і на дружину Ауле — Яванну Кементарі. Саме Ауле називають Другом Нолдорів, бо в нього вони згодом багато чого навчаться і стануть найвправнішими серед ельфів, збагативши його вчення відповідно до обдарувань, якими наділив їх Ілуватар. Адже нолдори захоплюються мовами та шрифтами, вишитими картинами, малюванням і різьбярством. А ще вони першими виготовили коштовності; й найгарнішими з-поміж усіх коштовних каменів були втрачені Сильмарили.

Манве Сулімо, найвищий і найсвятіший серед валарів, обіймав престол на кордонах Аману, подумки не полишаючи Зовнішніх Земель. Трон його було поштиво встановлено на вершині Танікветілу — найвищої гори світу, що височіла понад краєм моря. Духи в подобах соколів і орлів безнастанно влітали до його чертогів і вилітали звідти; й очі їхні могли роздивитися глибини морські та зазирнути в печери ген попід світом. Таким робом вони передавали Манве вісті ледь не про все, що діялося на Арді; та дещо було приховане навіть од очей Манве та його служників, бо там, де правив заглиблений у свою темну думу Мелкор, панував непроник­ний морок.

Манве не дбає про те, як би себе уславити, не заздрить силі інших, а править так, аби скрізь було мирно. Серед усіх ельфів він найбільше любив ваньярів, од нього до них перейшли пісня та поезія; бо поезія — то втіха Манве, а слово-спів — його музика. Убрання його блакитне, і в очах його пломеніє блакитний вогонь, і скіпетр його зроблено зі сапфіру, який виготовили для нього нолдори; Манве було призначено намісником Ілуватара, Королем світу валарів, ельфів і людей, головним його оборонцем од Мелкорового зла. З ним жила Варда, найпрекрасніша, та, котру синдарською мовою звуть Елберет, Королевою Валарів, зоретворящою; і з ними, щасливі, мешкали безліч духів.

Улмо ж був одиноким і не жив у Валінорі, навіть рідко приходив туди — хіба що коли потребували його присутності на раді; від самого початку Арди жив він у Зовнішньому Океані, й досі там мешкає. Звідти керує припливами та відпливами вод, і плином усіх рік, і наповненням джерел, і випаданням роси та дощу в усіх землях попід небесами. У глибинних місцинах він обдумує музику, величну і страшну; відлуння тієї музики в печалі та радості лине усіми судинами світу; бо джерела веселого водограю, що б’є при світлі сонця, сягають бездонних криниць печалі біля основ Землі. Телери багато навчилися від Улмо, тому їхня музика така сумна і чарівлива. Салмар прийшов разом із ним на Арду — той Салмар, який виготовив для Улмо роги, чий звук, почувши один раз, забути вже неможливо; а ще з ним прийшли Оссе й Уінен, яким Улмо довірив правувати хвилями та рухом Внутрішніх Морів, і багато інших духів. І тому навіть у темряві Мелкора багатьма потаємними жилами струменіло життя, і Земля не загинула саме завдяки владі Улмо; і він дослухався до тих, котрі заблукали в темряві чи забрели надто далеко від світла валарів; і ніколи не полишав Середзем’я, і — хоч би що трапилося згодом: знищення чи зміни, — не припиняв дбати про нього і не припинить до закінчення днів.

І в той темний час Яванна також украй неохоче покинула Зовнішні Землі, бо ж усе, що росло там, було миле її серцю, і вона оплакувала розпочату в Середзем’ї роботу, яку сплюндрував Мелкор. Отож, полишаючи дім Ауле та квітучі луки Валінору, вона приходила туди іноді, щоби зцілювати рани, яких завдав Мелкор; а повертаючись, щоразу закликала валарів до війни за скинення його лихого правління, і казала, що цю війну вони мусять завершити до приходу Первородних. І Ороме, впокорювач звірів, також іноді заїздив у темряву неосвітлених лісів; у подобі вправного мисливця, він, зі списом і луком, ішов на потвор і лютих виплоднів королівства Мелкора і заганяв їх аж до смерті, й Нагар, білий кінь його, срібно сяяв поміж тіней. Тоді сонна земля двигтіла під ударами золотих підків коня й у сутіні світу линув понад рівнинами Арди гук Валароми — великого рога Ороме, і йому відлунювали гори, і лихі примари втікали світ за очі, й сам Мелкор здригався в Утумно, передчуваючи прийдешній гнів. Але щойно Ороме відходив, слуги Мелкора збиралися знову; і землями ширилися морок та облуда.

Отож, про те, якою була Земля та її правителі на початку часів, ще до того, як світ став таким, яким його застали Діти Ілуватара, тут сказано все. Ельфи та люди — ото і є Діти Ілуватара; і позаяк айнури не до кінця розуміли наспів, із яким Діти ввійшли в Музику, жоден із них не насмілювався додавати що-небудь до їх творення. З цієї причини для обох родів валари — це радше старійшини чи вожді, ніж повелителі; тож якщо айнури колись і силували до чогось ельфів або людей замість провадити їх, це дуже рідко поверталося на добро, хай якими добрими були наміри богів. Айнури головно мали справу з ельфами, бо Ілуватар зробив їх схожими за вдачею, хоч ельфи і були менш могутніми та рославими; а от людей він наділив дивними дарами.

Адже сказано, що після відходу валарів запала тиша, й цілий вік сидів Ілуватар самотою в задумі. Тоді заговорив, мовивши:

— Узріть! Люблю я Землю, що стане палацом для квендів і атанів! І будуть квенди найпрекраснішими з-поміж земних створінь, і матимуть, і збагнуть, і втілять більше краси, ніж решта моїх Дітей; тож і будуть найблаженнішими у світі. Проте атанам дам я новий дар.

Так, за велінням Ілуватара, серця людей рватимуться в позасвіття й не матимуть спокою у світі; але вони зможуть самі, незважаючи на світові сили та випадковості й Музику айнурів, яка визначає долю всіх інших, будувати своє життя; їхні вчинки довершать форму та діяння, й остаточно, в найдрібніших деталях, постане світ.

Однак Ілуватар знав, що люди, потрапивши у вир світових колотнеч, часто збиватимуться зі шляху та користатимуться своїми дарами недоладно; тому він сказав:

— Вони-бо теж у свій час збагнуть, що всі труди їхні, врешті, лише помножують славу мого творіння.

Утім, ельфи вважають, що люди часто печалять Манве, який найкраще розуміє думку Ілуватара; і ще їм здається, що люди подібні ні на кого іншого, як на Мелкора, незважаючи на те, що він завжди боявся та ненавидів навіть тих людей, котрі служили йому.

Дар свободи водночас укорочує роду людському життя у світі, звільняє його від світу, і через нього люди швидко відходять у невідомі ельфам місцини. Ельфи-бо житимуть до закінчення днів, тому їхня любов до Землі та цілого світу значно щиріша і трепетніша, ніж людська, а з плином років стає ще і скорботнішою. Ельфи згинуть лише зі смертю світу, а доти можуть померти від руки іншого чи змарніти від горя (і до обох цих удаваних смертей вони схильні); і вік не послаблює їхньої сили, хіба що сам ельф утомиться від прожитих десяти тисяч століть; і по смерті вони збираються в чертогах Мандоса у Валінорі, звідкіля можуть із часом повернутися в Еа. Сини ж людські помирають насправді й полишають світ; за це їх називають Гостями або Чужоземцями. Смерть — то їхня доля, дар Ілуватара, і цьому дару в певний Час позаздрять навіть Сили. Та Мелкор кинув на нього тінь і змішав із темінню, і породив зло з добра і страх — із надії. Проте в давнину валари проголосили ельфам у Валінорі, що люди долучаться до Другої Музики айнурів; але Ілуватар не розкрив своїх намірів щодо ельфів після кінця Світу, і Мелкор не дізнався про них.

Розділ ІІ. Про Ауле і Яванну

Розповідають, що гномів у темряві Середзем’я сотворив Ауле; цей валар так палко прагнув приходу Дітей, котрим зміг би передати свої знання та майстерність, що не захотів дожидатися сповнення задумів Ілуватара. Тому що він не зовсім чітко уявляв собі майбутні подоби Дітей і тому що влада Мелкора досі нависала над Землею, Ауле й сотворив гномів саме такими, якими вони є донині, бажаючи, щоби ці істоти були сильні та непохитні. Позаяк він боявся, що інші валари ганитимуть його працю, то творив потайки: і спершу в чертозі під горами Середзем’я постали до життя Сім Отців Гномів.

Ілуватар же довідався про зроблене, й у ту мить, коли Ауле завершив творити і, вдоволений, почав навчати гномів вигаданої для них мови, Ілуватар заговорив до нього; й Ауле почув його голос, і занімів. І голос Ілуватара промовив:

— Чому ти вчинив отак? Навіщо взявся до праці, яка, вочевидь, понад владу твою і волю? Бо від мене в дар ти отримав тільки власне єство — не більше; тож ці створіння рук твоїх і думки лише ним і житимуть: рухатимуться, коли твоя думка їх поворушить, а якщо вона полине деінде, стоятимуть бездіяльно. Чи сього ти прагнув?

Тоді відказав Ауле:

— Я не прагнув такого панування. Я прагнув сотворити відмінних од мене істот, любити їх і навчати, щоб і вони збагнули красу Еа, який через тебе стався. Бо здалося мені, що на Арді є вдосталь простору для щасливого пробування різних створінь, однак вона й досі здебільшого порожня та безмовна. Нетерплячість спонукала мене до безглуздого вчинку. Та все ж ти сотворив мене, а отже, вклав мені в серце бажання творити; а нерозумне дитя, котре, граючись, відтворює вчинки власного батька, робить це, не помишляючи про глум, а просто тому, що є сином свого отця. Що маю чинити тепер, аби ти не гнівався на мене довіку? Як син свого вітця я приношу тобі в жертву цих створінь, працю створених тобою рук. Роби з ними, що захочеш. Але чи не краще мені знищити плід моєї самовпевненості?

Відтак Ауле здійняв велетенський молот, аби розтрощити гномів; і заплакав. Але його покірність викликала в Ілуватара співчуття до нього самого та до його задуму; і гноми відсахнулися від молота, і перелякались, і схилили доземно голови, і благали змилосердитися над ними. І голос Ілуватара мовив до Ауле:

— Пожертву твою я прийняв одразу, щойно ти її запропонував. Хіба не бачиш, що істоти сі живуть тепер власним життям і говорять власними голосами? Інакше вони би не ухилилися від удару твого, а сповняли б усякий наказ твій.

Тоді Ауле відкинув молот, і зрадів, і подякував Ілуватарові, сказавши:

— Нехай Еру благословить мою працю й удосконалить її!

Та Ілуватар заговорив знову, мовивши:

— Достоту як на початку Світу я втілив думи айнурів, так і тепер узяв я твій задум і примістив його в історії Світу; в жодний інший спосіб я не вдосконалюватиму роботу рук твоїх — як ти зробив, так і станеться. Проте я не допущу, щоб оці створіння прийшли раніше за Первородних, котрих задумав я, і щоби нетерплячість твою було винагороджено. Тож вони спатимуть у темряві під камінням і не з’являться доти, доки на Землі не пробудяться Первородні; аж до того часу чекатимеш і ти, і вони, хоч би й довго довелося ждати. Коли настане пора, я розбуджу їх — і стануть вони тобі наче діти; і часто наші діти боротимуться між собою, діти всиновлені та діти обрані.

Потому взяв Ауле Сімох Отців Гномів і вклав їх на спочинок, кожного окремо й оддалік один від одного; і повернувся до Валінору, і став чекати, і довго тяглися роки.

Позаяк гноми мали прийти в часи влади Мелкора, то Ауле зробив їх дуже витривалими. Тому вони міцні, наче каміння, вперті, однаково швидко знаходять собі й друзів, і ворогів, можуть витримувати важку працю, голод і каліцтва з такою сміливістю, на яку не натрапиш у жодного іншого народу, що володіє даром мови; а ще вони довгожителі й живуть значно довше за людей, хоч і не вічно. У старовину ельфи Середзем’я вважали, ніби по смерті гноми повертаються в землю й у каміння, з яких їх сотворили; та самі гноми вірять в інше. Гноми кажуть, що Ауле Творець, якого вони називають Магалом, дбає про них і збирає їх в окремих чертогах Мандоса; він, начебто, колись проголосив їхнім Отцям, що в час Кінця Ілуватар освятить їх і відведе їм місце серед Дітей. Тоді гноми служитимуть Ауле і допомагатимуть йому заново творити Арду після Останньої Битви. Вони кажуть також, що Семеро Отців Гномів повернуться знову і житимуть зі своїми родами, і носитимуть прадавні свої ймення: із-поміж них найзнанішим у подальші епохи був Дарін — отець того найприязніше налаштованого до ельфів роду, чиї палаци були в Кгазад-думі.

Тож, працюючи над створенням гномів, Ауле ховався від решти валарів, але все-таки розкрив свій ум Яванні й розповів їй про все, що трапилося. Тоді Яванна мовила:

— Еру — милостивий. І от бачу я, що серце твоє радіє, як йому і годиться; ти-бо одержав не лише прощення, а і щедрий дарунок. Але тому що ти приховував од мене цю думку, аж доки втілив її, твої діти не любитимуть того, що люблю я. Вони, як і їхній отець, найперше любитимуть створене власноруч. Вони копатимуть землю, а на те, що росте і живе на ній, не зважатимуть. Не одному дереву судилося відчути укуси їхнього безжального заліза.

Проте Ауле відказав:

— Правда те, але й Діти Ілуватара чинитимуть подібно; вони-бо їстимуть і будуватимуть. І хоча створіння у твоїй царині многоцінні самі собою і були би многоцінними, навіть якби не було провіщено прихід Дітей, однак Еру їх наділив владою, і вони користатимуть із усього, що застануть на Арді; втім, за велінням Еру, не без поваги чи вдячності.

— Якщо Мелкор не очорнить їхніх сердець, — відказала Яванна.

І вона не заспокоїлася, бо серце її ятрив страх перед тим, що може статися із Середзем’ям у прийдешні дні. Тому ця валіе постала перед Манве і, не зрадивши намірів Ауле, мовила:

— Королю Арди, чи правда те, що Ауле сказав мені, буцім Діти, коли вони прийдуть, пануватимуть над усім тим, що я сотворила тяжкою працею, і чинитимуть із тим, як їм заманеться?

— Правда, — відказав Манве. — Чому-бо питаєш? Що тобі до повчань Ауле?

Тоді Яванна принишкла і зазирнула у власні думки. А згодом відповіла:

— Тому що серце моє тривожать грядущі дні. Усі мої створіння любі мені. Хіба не досить того, що стількох їх понищив Мелкор? Невже тому, що придумала я, належить вічно перебувати під владою інших?

— Якби на те була воля твоя, що би ти зберегла? — запитав Манве. — Що в цілому твоєму володінні найдорожче тобі?

— Усе по-своєму цінне, — мовила Яванна, — і кожне окреме створіння лише примножує цінність інших. Та келвари здатні втекти чи захиститись, а олвари — рослини — не здатні. Серед них найлюбіші мені дерева. Довго ростуть вони, та швидко гинуть, а жалкуватимуть бодай трохи лише за тими з них, які платять данину плодами з гілля свого. Ось що у думах моїх. Аби ж то дерева могли стати голосом усього, що вибивається з кореня, якби ж могли покарати кривдників!

— Дивна то думка, — сказав Манве.

— Далебі й вона була в Пісні, — мовила Яванна. — Доки ти, перебуваючи на небесах, разом із Улмо згромаджував хмари та вихлюпував дощі, я піднімала віти величних дерев, аби їх розчути, і посеред вітровію та дощоливу декотрі з них співали Ілуватарові.

Відтак замовк Манве, і думка Яванни, яку вона вклала йому в душу, росла й розросталася; й узрів її Ілуватар. І здалося тоді Манве, ніби довкруж нього знову залунала Пісня, і він помітив у ній чимало створінь, котрих чув і раніше, та ніколи на них не зважав. І от відновилося Видиво, і було воно вже близьке, й він сам був у ньому та бачив, що все підтримує рука Ілуватара; і рука та проникла у Видиво, і привела за собою чимало дивовиж, які доти серця айнурів приховували від Манве.

Тоді Манве отямився, й зійшов до Яванни на Езеллогар, і сів обіч неї попід Двома Деревами. І сказав:

— О Кементарі, Еру говорив зі мною, мовивши: «Невже котрийсь із валарів гадає, буцімто я не чув цілої Пісні, аж до найслабшого звуку найтихішого голосу? Узріть! Коли пробудяться Діти, пробудиться й думка Яванни, і прилинуть звіддалік духи, і розійдуться поміж келварами й олварами, а декотрі ввійдуть у них, і їх шануватимуть, і їхнього справедливого гніву боятимуться. До пори до часу: в пору розквіту Первородних і в пору юності Другородних». Чи ж тепер не приходить тобі, Кементарі, на згадку, що дума твоя не завжди линула одинокою? Чи ж твоя дума не зустрічалася з моєю, так що ми разом, наче крилаті величні птиці, ширяли понад хмарами? Бо й це також постане до існування завдяки спостережливості Ілуватара: перед пробудженням Дітей у світ вилетять бистрокрилі, як вітер, орли Володарів Заходу.

Тоді Яванна зраділа, й підвелась, і здійняла руки до небес, і проказала:

— Високо здіймуться дерева Кементарі, щоби Королеві орли могли на них оселитися!

Тоді Манве також піднявся, і то на таку висоту, що, здавалося, голос його долинає до Яванни звідтіль, де гуляють вітри.

— Ні, — мовив він, — лише дерева Ауле сягнуть належних висот. Орли-бо поселяться в горах і дослухатимуться до тих, хто волатиме до нас. У лісах же походжатимуть Пастирі Дерев.

Відтак Манве та Яванна на якийсь час розійшлись, і Яванна повернулася до Ауле; той був у своїй кузні, виливав у форму розплавлений метал.

— Еру щедрий на дарунки, — сказала валіе. — Хай твої діти начуваються! Бо в лісах житиме така сила, чийого гніву їм слід боятися.

— Хай там як, але деревина їм таки буде потрібна, — відказав Ауле і знову взявся до ковальства.

Розділ ІІІ. Про прихід ельфів і поневолення Мелкора

Довгі віки валари мешкали у блаженстві світла Дерев по той бік Гір Аману, а цілісіньке Середзем’я вкривала підзоряна сутінь. Ясніння Свічад пробудило землю до життя, та, коли знову запала темінь, розвиток припинився. Проте найдавніші живі створіння вже існували: велетенські водорості в морях, велетенські тінисті дерева на суші; темні потвори, давні та дужі, у видолинках оповитих ніччю пагорбів. Нечасто заходили валари в ті краї та ліси, тільки Яванна й Ороме бували там; і Яванна походжала в мороці й тужила, що плодам і надіям Весни Арди не судилося збутися. Тож на багатьох істот, котрі постали до життя Весною, вона наслала сон, аби ті не старіли й діждалися-таки грядущого часу пробудження.

А на півночі Мелкор збирався на силі, він не спав, а тільки вичікував і трудився; лихі його поплічники розповзалися навсібіч, чудовиська та страхітливі примари заселяли темні дрімучі ліси. В Утумно Мелкор зібрав побіч себе демонів — духів, котрі спершу, в дні слави, пристали до нього, а згодом, у час падіння, найбільше до нього уподібнились: у серцях їхніх палав вогонь, за одежу їм правила темрява, страх прокладав їм путь; і мали вони батоги з полум’я. Пізніше в Середзем’ї називали їх балроґами. У той темний час Мелкор наплодив чимало інших різноманітних за формами та видами потвор, котрі ще довго завдавали лиха світу; і володіння Мелкорові простягалися все далі й далі на південь Середзем’я.

Щоби протистояти можливому нападу з боку Аману, неподалік від північно-західних узбереж моря Мелкор збудував фортецю й арсенал. Твердинею тією командував Саурон, намісник Мелкора, і звалася вона Анґбанд.

І сталося так, що вісті, які принесли Яванна й Ороме із Зовнішніх Земель, схвилювали валарів, і вони зібралися на раду; і Яванна звернулася до решти Сил, кажучи:

— О могутні на Арді, Видіння Ілуватара було коротке і хутко зникло, тож ми не зуміємо у вервечці днів одгадати призначену годину. Та будьте певні: година ця наближається, і ще до кінця цього віку здійсниться наша надія і пробудяться Діти. То чи ж годиться нам полишити їхні землі занедбаними та сповненими зла? Чи судилося їм блукати в темряві, коли ми маємо світло? Чи доведеться їм називати Мелкора володарем, коли Манве посідає престол на Танікветілі?

І скрикнув Тулкас:

— Ні! Берімось негайно за зброю! Хіба не задовго спочивали ми після борні, невже наші сили не поновились і досі? Чи той одинак змагатиметься з нами довіку?

Та, за наказом Манве, слово взяв Мандос, і він сказав:

— Воістину, Діти Ілуватара прийдуть у цю епоху, та поки що їх немає. До того ж, судьба Первородних — прийти в час темряви і спершу побачити зорі. Ясне світло стане для них згубою. У лиху годину вони завжди волатимуть до Варди.

Тоді Варда полишила радників, і виглянула з висоти Танікветілу, й угледіла попід незліченними зорями, тьмяними та далекими, темряву Середзем’я. Відтак вона взялася до праці над найзначнішим творінням валарів од часу їхнього приходу на Арду. Валіе взяла срібну росу з діжі Телперіона і з неї зробила нові зірки, які світили дедалі яскравіше з наближенням години пробудження Первородних; саме тому її, ту, котра з давніх-давен, відколи творився Еа, звалася Тінталле — Та, що засвічує, — ельфи згодом нарекли Елентарі, Королевою Зірок. У ту пору вона створила Карніл і Луініл, Ненар і Лумбар, Алкарінкве й Елемміре, а ще зібрала пребагато інших стародавніх зірок і примістила їх, наче знаки, на небесах Арди: Вілварін, Телуменділ, Соронуме й Анарріма; і також Менелмакар зі сяйливим поясом, що провіщає Останню Битву наприкінці днів. А у високості на півночі як виклик Мелкору Варда засвітила вінець зі семи дуже яскравих зір — Валакірку, Серп Валарів, — знак судьби.

Розповідають, що допіру як Варда закінчила трудитись (а трудилася вона довго), коли Менелмакар уперше зійшов на небо і блакитний вогонь Геллуіну замиготів в імлі над кордонами світу, — тієї самої миті пробудилися Діти Землі, Ілуватарові Первородні. Побіля залитого зоряним світлом озера Куівіенен, Води Пробудження, прокинулися зі сну, який навіяв Ілуватар, ельфи; і коли вони, мовчазні, ще мешкали біля Куівіенену, першим, що побачили їхні очі, були зорі небесні.

Тому Первородні завжди любили сяйво зір і шанували Варду Елентарі більше, ніж інших валарів.

У мінливому світі обриси морів і суші розламались і витворилися заново; ріки переінакшили свій плин, а гори — рельєф; до Куівіенену немає вороття. Проте серед ельфів існує повір’я, що це озеро лежало на далекому сході Середзем’я, дещо на північ, і було затокою Внутрішнього Моря Гелкар; а море те розлилося на місці, де в давні часи була основа гори Іллуін, яку зніс Мелкор. Чимало вод стікалося туди зі східних вершин, і першими звуками, які почули ельфи, були джеркотіння та плюскіт води, що спадала на камінь.

Довго мешкали вони у своїй першій підзоряній оселі біля води, і походжали, дивуючись, Землею; і почали творити мову та називати все, що бачили. Себе ж нарекли квендами, що означає «ті, що говорять голосами»; бо досі не довелося їм зустріти жодних інших живих створінь, котрі би розмовляли чи співали.

І от, полюючи, Ороме одного разу заїхав на схід і, діставшись до Гелкару, повернув на північ, у тінь Орокарнів, Гір Сходу. Тоді Нагар зненацька голосно заіржав і завмер непорушно. А Ороме здивувався і сидів мовчки, і йому причулося, ніби віддалік у цій тихій підзоряній землі безліч голосів злилось у пісню.

Отак валари і знайшли нарешті, майже випадково, тих, кого так довго чекали. Зачудований Ороме дивився на ельфів так, наче вони були істотами незнаними, дивними та непередбаченими; і з валарами так буде завжди. Бо з Позасвіття можна все замислити в музиці чи передбачити звіддалік у видінні, та для тих, хто дійсно ввійшов в Еа, воно являтиметься кожне у свій час, однак несподівано, як щось нове та негадане.

Попервах Старші Діти Ілуватара були сильнішими та величнішими, ніж згодом; але не прекраснішими, бо, хоч у дні юності квенди й вирізнялися красою з-поміж решти творінь Ілуватара, краса їхня з плином часу не зникла й живе на Заході, а печаль і мудрість збагатили її. І Ороме полюбив квендів, і назвав їх елдарами — їхньою ж мовою — зоряним народом; утім, згодом це ймення носили тільки ті квенди, котрі рушили за ним на захід.

Однак при наближенні Ороме багатьох квендів пройняв жах; і причиною цього був Мелкор. Опісля мудрі визнали, що недремний Мелкор першим дізнався про пробудження квендів і послав примар та лихих духів шпигувати за ними й переслідувати їх. Отож, за кілька років до приходу Ороме часто траплялося так, що ельфи, котрі поодинці чи гуртами відходили надто далеко від озера, зникали й ніколи не поверталися; квенди казали, ніби їх упіймав Мисливець, і боялися його. Найдавніші ельфійські пісні, відлуння яких іще й досі звучить на Заході, розповідають про примарні тіні, що никали між пагорбів довкруж Куівіенену чи зненацька пропливали між зорями; і про темного Вершника на дикому скакуні, котрий переслідував заблудлих, ловив їх і пожирав. Мелкор так ненавидів і боявся виїздів Ороме, що чи то і справді посилав своїх поплічників у вигляді вершників, чи тільки всюди поширював таку брехню, та на меті мав одне: квенди мусять остерігатись Ороме, якщо коли-небудь їм доведеться зустрітися.

Так і трапилося, що, коли заіржав Нагар і Ороме дійсно з’явився поміж них, декотрі квенди заховалися, інші ж утекли й загубились. Але ті, кому вистачило сміливості залишитися, хутко збагнули, що Величний Вершник — не примара, породжена тьмою; бо на обличчі його ясніло світло Аману, й усі найшляхетніші ельфи потяглися до вали.

Про долю ж нещасливців, котрих упіймав Мелкор, достеменно відомо мало. Хто ж бо зі сущих повернувся із копалень Утумно чи відав про темні наміри Мелкора? Проте мудреці Ерессеа правдиво вважають, що всіх квендів, котрі потрапили до рук Мелкора до знищення Утумно, було ув’язнено та повільними тортурами перетворено на покручів і рабів; так, заздрячи ельфам і прагнучи поглумитися з них, Мелкор вивів мерзотну породу орків, котрі звідтоді стали заклятими ворогами ельфів. Орки жили та розмножувалися на кшталт Дітей Ілуватара; бо після свого бунту в часи Айнуліндале, ще до Початку, Мелкор не міг сотворити ні нового життя, ні навіть його подоби, — так кажуть мудрі. У глибині темних орківських сердець кипіла ненависть до Повелителя, призвідника їхніх нещасть, котрому вони служили зі страху. Це, ймовірно, найпідліший учинок Мелкора, — і найогидніший для Ілуватара.

Ороме на якийсь час затримався серед квендів, а тоді стрілою помчав понад сушею та морем назад до Валінору, і звістив у Валмарі новини; і розповів про примари, які тривожать Куівіенен. Тоді возрадувалися валари, та сумнів затьмарив їхню радість; і вони довго сперечались і радилися, як найкраще оборонити квендів од тіні Мелкора. Ороме ж, не гаючись, повернувся в Середзем’я, де оселився поруч із ельфами.

Довго сидів Манве у задумі на Танікветілі, дослухаючись до порад Ілуватара. І потім, спустившись у Валмар, скликав валарів у Коло Судьби, і навіть Улмо прибув туди із Зовнішнього Моря.

Тоді Манве сказав валарам:

— Ось яку раду Ілуватар уклав мені в серце: ми мусимо знову будь-що запанувати над Ардою і позбавити квендів од Мелкорової тіні.

І зрадів Тулкас; однак Ауле засмутився, передбачаючи неминучі в цій борні рани світу. Проте валари підготувались і виступили з Аману повною бойовою потугою, постановивши напасти на фортецю Мелкора й покінчити з ним. Мелкор же до скону не забував про те, що цю війну було розв’язано заради ельфів, що саме вони спричинилися до його поразки. Проте квенди не брали участі в тих діяннях і мало знають про зудар сил Заходу та Півночі на початку їхніх днів.

Мелкор і валари зітнулися на північному заході Середзем'я, і терени ті зазнали страшних руйнувань. Перша перемога воїнства Заходу була блискавична, прислужники Мелкора кинулися тікати до Утумно. Тоді валари промчали Середзем’ям і розставили охорону довкола Куівіенену; тому квенди не знали про величну Битву Сил, тільки земля дрижала і стогнала в них під ногами, хвилювалися води і заграви страхітливих пожеж палахкотіли на півночі. Тривалою та важкою була облога Утумно, багато боїв, про які до ельфів долинула тільки чутка, відбулося перед її брамами. У той час змінилася форма Середзем’я, і Велике Море, що відділяло його від Аману, розширилось, і поглибшало, і залило узбережжя, утворивши глибоку затоку, яка простягалася на південь. А між Великою Затокою та Гелкараксе, на далекій півночі, де Середзем’я зближувалося з Аманом, виникло безліч менших заток. Найприкметнішою серед них була Баларська Затока; туди, збігаючи з новопосталих північних узгір’їв — Дортоніону та гір довкола Гітлуму — впадала могутня ріка Сіріон. У ту пору всі землі далекої півночі було спустошено; бо там підземелля Утумно були особливо глибокі й у їхніх закапелках палахкотів вогонь і роїлися слуги Мелкора.

Та, врешті-решт, брами Утумно було розбито і знесено перекриття підземних чертогів, а Мелкор заховався в найдальшій копальні. Тоді наперед виступив Тулкас — як найсильніший поміж валарів — і боровся з ним, і кинув його долілиць; і Мелкора зв’язали Анґаінором — ланцюгом, що його виготовив Ауле, — і полонили; й у світі на довгі віки запанував спокій.

А втім, валари не знайшли всіх прихованих облудою безконечних склепів і печер попід фортецями Анґбанда й Утумно. Чимало нечисті й досі тулилося там, а ще більше розбіглося, розчинилось у темені й вешталось у пустельних місцинах світу, дожидаючи лихої години; Саурона теж не знайшли.

Після завершення Битви, коли з-понад руйновища Півночі здійнялися безкраї хмари, затуливши собою зорі, валари притягли Мелкора, скутого по руках і ногах, із зав’язаними очима, до Валінору і кинули його в Коло Судьби. Там він простягся ницьма в ногах Манве і благав прощення; та ним знехтували, ув’язнивши його у твердині Мандоса, звідки не дано втекти нікому: ні валі, ні ельфу, ні смертній людині. Чертоги ті, збудовані на заході землі Аману, просторі та міцні. Мелкорові судилося мешкати там упродовж трьох віків, доки його знову прикличуть на суд або дозволять попросити прощення.

Потому валари ще раз зібралися на раду, і думки їхні розділилися. Декотрі, чиїм очільником став Улмо, вважали, що квендам слід дати волю, щоби вони походжали Середзем’ям, де їм заманеться, і своїм хистом до праці впорядкували та зцілили від ран усі землі. Проте більшість валарів проймав страх за долю квендів у тому небезпечному світі, поміж оман осяяних зорями сутінків; а ще сильнішими були любов до краси ельфів і бажання бути в їхньому товаристві. Тож, урешті-решт, було постановлено прикликати квендів до Валінору, щоби вони вічно жили під захистом Сил у світлі Дерев; і Мандос порушив мовчанку, сказавши:

— Так судилося.

Цей заклик став причиною багатьох майбутніх нещасть.

Однак ельфи спершу не бажали прислухатися до заклику, бо доти бачили валарів, окрім хіба що Ороме, лише у гніві, коли ті виступали на війну; і їх переповнював страх. Отож, до них знову послали Ороме, й він обрав із-поміж квендів посланців, котрі підуть у Валінор і говоритимуть від імені свого народу; і були то Інґве, Фінве й Елве, які пізніше стали королями. Вони прийшли, і сповнилися благоговіння перед славою та величчю валарів, і палко запрагнули світла та розкоші Дерев. Тоді Ороме доправив їх до Куівіенену, і вони говорили з народом, і радили зважити на заклик валарів та переселитися на Захід.

Отоді й відбувся перший розкол серед ельфів. Рід Інґве та більшу частину родів Фінве й Елве слова їхніх володарів переконали, і вони жадали рушити в путь слідом за Ороме: цих квендів відтоді й довіку звано елдарами, бо так їх іще на початку назвав ельфійською мовою Ороме. Проте багато хто відмовився прислухатися до закликів, надавши перевагу зоряному світлу та широким просторам Середзем’я, а не чутці про Дерева; це — авари, Несхітливі, котрі в той час одділилися від елдарів і не зустрічалися з ними впродовж багатьох віків.

І от елдари готувалися виступити у великий похід і покинути свої перші домівки на сході; й утворили вони три рушення. Найменше з них і те, що пішло найпершим, очолював Інґве — верховний король цілої ельфійської раси. Він вступив до Валінору і сидить біля престолу Сил, і всі ельфи шанують імення його; він не повертався назад і ніколи вже не бачив Середзем’я. Народ його — ваньяри, Ясні ельфи, улюбленці Манве та Варди, мало хто з людей розмовляв із ними.

Наступними виступили нолдори, названі мудрими, народ Фінве. То були Потайні ельфи, друзі Ауле; уславлені в піснях, адже в давнину вони боролись і довго та важко трудились у північних землях.

Найчисельніше воїнство пішло останнім — цих ельфів називають телерами, вони-бо затримувались у дорозі й ніяк не могли прийняти одностайного рішення щодо переходу із сутінок у світло Валінору. Понад усе їх вабила вода, і тих, котрі дісталися-таки західних узбереж, зачарувало море. Тому на теренах Аману вони стали Морськими ельфами, фалмарами, і складали музику, зустрічаючи припливи хвиль. Багато було їх, тож мали вони двох володарів: Елве Сінґолло (що означає «Сіра Мантія») та Олве, брата його.

Оці три роди елдаліе добулися-таки до крайнього Заходу в дні Дерев і звуться калаквендами — Ельфами Світла. Та були й інші елдари, котрі виступили в похід на Захід, але загубились у довгій дорозі, чи звернули вбік, чи залишилися на узбережжях Середзем’я; вони, як розповідали згодом, були переважно з роду телерів. Ці ельфи оселялися біля моря або ж мандрували лісами та горами світу, проте серця їхні зверталися до Заходу. Калаквенди називають їх уманьярами, позаяк вони ніколи не бували в Амані й у Благословенному Краї; уманьярів, як і аварів, звуть іще моріквендами, Ельфами Темряви, адже вони ніколи не бачили Світла, що існувало перед Сонцем і Місяцем.

Розповідають, що коли рушення елдаліе покинули Куівіенен, Ороме очолював їх, їдучи верхи на Нагарі — білому коні з золотими підковами; і, обігнувши з півночі Море Гелкар, вони повернули в напрямку Заходу. Перед ними понад зруйнованою війною Північчю досі нависали безкраї хмари, й зірок у тім краю не було видно. І тоді немало елдарів злякалось, і пожалкувало про вчинене, і повернуло назад, — і кануло в забуття.

Довго й повільно просувались ельфи на захід, адже простори Середзем’я були неосяжні, а дорога — втомлива і важкоздоланна. Та й самі подорожні не бажали поспішати, адже їх дивувало те, що вони споглядали, багато земель і річок вабило їх оселитися поблизу них; і попри те, що всі охоче прямували вперед, кінець подорожі радше лякав їх, аніж обнадіював. Тому щоразу, як Ороме відлучався, щоби залагодити інші справи, ельфи зупинялись і не просувалися далі, аж доки він повертався, щоби знову провадити їх. І сталося так, що після багатьох років таких мандрів путь елдарів пролягла через густий ліс, і вони вийшли до великої ріки, ширшої за всі інші, які їм доводилося бачити; на протилежному березі височіли гори, гострі шпилі яких, здавалося, протинають зоряну сферу. Ріка ця, — кажуть, та сама, яку згодом назвуть Андуіном Великим, — завжди була рубежем західних земель Середзем’я. А гори — то Ґітаеґлір, Імлисті Вежі на кордонах Еріадору; проте в ті дні вони — а звів їх Мелкор, аби затримати Ороме — були вищі й жахливіші, ніж опісля. Телери довго мешкали на східному березі тієї ріки й забажали залишитися там; а ваньяри та нолдори переправилися на інший бік, і Ороме провадив їх гірськими перевалами. А коли Ороме подався вперед, телери подивилися на оповиті мороком верховини і злякалися.

Тоді повстав ельф із народу Олве, який найбільше гаявся в дорозі, а звали того ельфа Ленве. Він покинув стрій, і повів за собою чимало подорожніх, і рушив на південь уздовж великої ріки, і родичі впродовж багатьох років нічого не відали про них. То були нандори, котрі стали окремим народом, відмінним од решти; спільною в них залишилася хіба що любов до води, бо нандори найчастіше селилися біля водоспадів чи гомінких струмків. Вони добре зналися на живині — деревах і травах, птахах і звірах, — краще за всіх ельфів. Опісля Денетор, син Ленве, знову поверне на захід і ще до сходження Місяця переведе частину того народу через гори у Белеріанд.

Нарешті ваньяри та нолдори перебралися через Еред-Луін — Сині Гори, які височіли між Еріадором і найзахіднішою територією Середзем’я, яку ельфи згодом назвуть Белеріандом; і передові загони перетнули Долину Сіріону та спустилися до Великого Моря десь поміж Дренґістом і Баларською Затокою. Проте, побачивши Море, декотрі не змогли подолати шаленого страху, відступивши в ліси та нагір’я Белеріанду. Тоді Ороме залишив ельфів і відбув до Валінору питати порад у Манве.

А рушення телерів, спонукуване Елве Сінґолло, перейшло Імлисті Гори і здолало простори Еріадору; бо цей володар палко прагнув повернутися до Валінору та до Світла, яке йому довелося побачити, а заразом не бажав одділятися від нолдорів, бо з Фінве, їхнім володарем, його пов’язувала щира дружба. Тож після багатьох років мандрів телери також перейшли через Еред-Луін у східні області Белеріанду. Там вони зупинились і певний час мешкали побіля Ріки Ґеліон.

Розділ IV. Про Тінґола і Меліан

Меліан була мая з роду валарів. Мешкала вона в садах Лоріена і з цілого його народу була найпрекраснішою, наймудрішою та наймайстернішою в складанні чародійських пісень. Розповідають, що коли в час змішання світла Меліан співала, валари покидали роботу, валінорські птахи припиняли веселощі, змовкали дзвони Валмару і завмирали водограї. Меліан завжди супроводжували соловейки — вона навчала їх пісень; а ще вона любила густу тінь величних дерев. До створення Світу ця мая була схожа на саму Яванну; а в ту пору, коли понад водами Куівіенену пробудилися квенди, Меліан покинула Валінор і подалася до Поближніх Земель, і досвітня тиша Середзем’я забриніла від її голосу та від голосів її птахів.

І от, як уже було сказано, коли їхня подорож наближалася до завершення, народ телерів надовго затримався у Східному Белеріанді, по той бік Ріки Ґеліон; а чимало нолдорів усе ще прямувало на захід тими лісами, які пізніше називатимуться Нелдорет і Реґіон. Елве, володар телерів, часто крізь величні ліси добувався до помешкань нолдорів, розшукуючи Фінве, свого друга; й одного разу сталося так, що він одинцем забрів у залитий зоряним світлом ліс Нан-Елмот і раптом почув там солов’їний спів. Тоді Елве, піддавшись чарам, спинився; і звіддалік розчув поміж голосами ломеліндів спів Меліан, і серце його переповнилося подивом і жаданням. І от ельф, геть-чисто забувши про свій народ і про всі поривання свого духу, вступив слідом за пташками в тінь дерев, забрів углиб Нан-Елмоту і заблукав. Але, врешті-решт, вибрався на галявину, над якою мерехтіли зорі, а там стояла Меліан; він поглянув на неї з темряви й угледів у її обличчі світло Аману.

Меліан мовчала; та залюблений Елве підійшов до неї, взяв її за руку, й одразу ж чари скували його, так що вони стояли непорушно, а зорі вгорі, обертаючись, вели лік довгим рокам; і дерева Нан-Елмоту виросли гінкими й темними, перш ніж вони промовили бодай слово.

Тож народ Елве шукав свого володаря, та не знайшов, і Олве став правувати телерами, і, як розповідали потому, повів їх далі. Елве Сінґолло так і не довелося ще бодай раз потрапити на інший бік моря, до Валінору, а Меліан не поверталася туди, доки тривало їхнє спільне царювання; завдяки їй до ельфів і до людей перейшла дещиця духу айнурів, котрі були з Ілуватаром іще до Еа. Опісля Елве став славетним королем і панував над усіма елдарами Белеріанду; і звався народ той синдарами, Сірими ельфами, Ельфами Сутінків, а його самого величали Король Сіра Мантія — Елу Тінґол мовою тієї землі. А Меліан була при нім Королевою, мудрішою за будь-яке дитя Середзем’я, і жили вони в таємничих чертогах Менеґрота — Тисячі Печер — у Доріаті. Могутню силу дала Меліан Тінґолові, який і сам був величним елдаром; він-бо єдиний із-поміж синдарів на власні очі бачив Дерева у час їхнього цвітіння, і, хоч був королем уманьярів, його залічували не до моріквендів, а до Ельфів Світла, могутніх у Середзем’ї. А з любові Тінґола та Меліан народилася на світ найпрекрасніша серед усіх Дітей Ілуватара, і колишніх, і прийдешніх.

Розділ V. Про Елдамар і принців елдаліе

У призначений час рушення ваньярів і нолдорів прибули до найзахідніших узбереж Поближніх Земель. На півночі у прадавні дні, після Битви Сил, ці узбережжя завертали далі й далі на захід, аж туди, де — в найпівнічніших частинах Арди — між Аманом, на якому було зведено Валінор, і Поближніми Землями пролягала тільки неширока смуга моря; та смугу ту цілком зайняла здиблена крига: далися взнаки шалені Мелкорові морози. Тому Ороме повів воїнства елдаліе не на далеку північ, а до прекрасних земель в околицях Ріки Сіріон, що їх згодом назвали Белеріандом; побіля тих берегів, де вперше зі страхом і подивом елдари угледіли Море, розпросторився океан, широкий, темний і глибокий, відділяючи їх від Гір Аману.

І от Улмо, приставши на пораду валарів, прибув до узбереж Середзем’я і заговорив до елдарів, котрі очікували там, споглядаючи темні хвилі; слова його та музика, зіграна на рогах із мушель, обернули ельфійський страх перед морем у щось на кшталт жадання. Тож Улмо вирвав із коренем самотній острів, який стояв посеред моря, рівновіддалений від усіх берегів, відколи впав Іллуін; і з допомогою слуг зрушив його, наче могутній корабель, і причалив у Баларській Затоці, куди збігали води Сіріону. Тоді ваньяри та нолдори зійшли на острів, і Улмо перевіз їх через море, аж до розлогих берегів біля підніжжя Гір Аману; і вони вступили до Валінору, і їх радо прийняли під покров блаженства. Та східний відріг острова застряг на мілинах поблизу гирла Сіріону, відколовся і залишився в затоці; так, кажуть, постав Острів Балар, куди згодом часто навідувався Оссе.

А телери все ще перебували в Середзем’ї, бо мешкали у Східному Белеріанді, далеко від моря, і надто пізно почули заклики Улмо; а багато хто продовжував розшукувати Елве, свого володаря, і не бажав рушати в путь без нього. Проте, коли телери довідалися, що Інґве та Фінве зі своїми народами вже відбули, то поспішили до узбереж Белеріанду й відтоді жили поблизу Гирла Сіріону, тужачи за далекими друзями; ці телери обрали Олве, брата Елве, собі за короля. Надовго затрималися вони на берегах західного моря, й Оссе та Уінен приходили до ельфів і допомагали їм; і Оссе навчав їх, сидячи на прибережній скелі, й завдяки йому телери осягнули розмаїті знання про море та морську музику. Отак і сталося, що телери, котрі й від початку любили воду, і були серед ельфів найкращими співаками, не уявляють свого життя без морів, а пісні їхні пронизані шумом хвиль, які напливають на берег.

Проминуло чимало літ, і Улмо почув молитви нолдорів та Фінве, їхнього короля, котрі тужили через тривалу розлуку з телерами і благали його привести їх до Аману, якщо телери того захочуть. І більшість телерів таки справді бажала потрапити до Благословенного Краю; проте Оссе дуже засмутився, коли Улмо повернувся до узбереж Белеріанду, щоби перевезти ельфів до Валінору; адже Оссе наглядав за морями Середзем’я та узбережжями Поближніх Земель і досадував, що голоси телерів уже не лунатимуть у його володіннях. Декотрих ельфів він переконав залишитись; і то були фалатріми — ельфи з Фаласу, котрі пізніше оселились у гаванях Брітомбар та Еґларест, — перші мореплавці Середзем’я, перші будівничі кораблів. їхнім володарем був Кірдан Корабельник.

Друзі та родичі Елве Сінґолло також залишились у Поближніх Землях, ненастанно його шукаючи, та вони радо відбули би до Валінору і до світла Дерев, якби Улмо й Олве зволили почекати їх іще бодай трохи. Проте Олве прагнув іти; і, зрештою, основна частина рушення телерів зійшла на острів, і Улмо повіз їх у далечінь. Друзі ж Елве зостались і нареклися еґлатами — Забутим Народом. Вони оселились у лісах і на узгір’ях Белеріанду, далеко від моря, що сповнювало їх журбою; та жадання потрапити до Аману ніколи не полишало їхніх сердець.

Коли ж Елве пробудився після довгого забуття, то разом із Меліан покинув Нан-Елмот, і звідтоді вони мешкали в лісах центральної частини країни. Хоч як палко бажав Елве знову побачити світло Дерев, в обличчі Меліан, мов у ясному люстерку, він угледів світло Аману й утішився ним. Народ його, вражений, радо згуртувався довкола нього; Сінґолло, і до того справедливий та вельможний, тепер постав перед ними в подобі володаря маярів: волосся — мов димчасте срібло, найвищий із-поміж Дітей Ілуватара; преславна доля була вготована йому.

А Оссе подався слідом за рушенням Олве, і, коли вони досягли Затоки Елдамару (що означає Ельфійський Дім), Оссе звернувся до них, і вони впізнали його голос, і вмовляли Улмо не плинути далі. І Улмо вдовольнив їхнє прохання, і, за його наказом, Оссе зупинив острів і припнув його до ложа морського. Улмо зробив це залюбки, адже розумів серця телерів і на раді валарів виступав проти закликів до Аману, вважаючи, що квендам найкраще залишатись у Середзем’ї. Не дуже зраділи валари, коли довідалися про його вчинок; а туга Фінве, який журився, що не прибудуть телери, тільки помножилася, щойно він дізнався, що Елве покинуто і зустрітися знову їм випаде хіба що в чертогах Мандоса. Острів уже не рушав із місця й одиноко стояв посеред Затоки Елдамару; і назвали його Тол-Ерессеа — Самотній Острів. На ньому, як того і забажали, мешкали телери: попід небесними зорями, та все ж поблизу Аману й безсмертних берегів; саме тривале відокремлене перебування на Самотньому Острові й зумовило виникнення в них власної говірки, відмінної від мови ваньярів чи нолдорів.

І одних, і других валари оселили на суходолі. Проте навіть серед осяйних квітів валінорських садів, залитих світлом Дерев, ельфи іноді палко прагнули побачити зорі; тому-то у величному пасмі Пелорів було зроблено пролом, і там, у глибокім видолинку, що простягався аж ген до моря, елдари спорудили високий зелений пагорб, названий Туна. Світло Дерев падало на нього із заходу, тінь же його слалася на схід; а зі східного боку видніли Затока Ельфійського Дому, Самотній Острів, Тінисті Моря. Тоді сяйво Благословенного Краю заструменіло крізь Калакір’ю — Світловий Прохід, — запаливши сріблом і золотом темні хвилі, й торкнулося Самотнього Острова, і західний його берег поріс зелом і став пречудовим. А ще на тім березі зацвіли квіти — найперші по цей бік Аманських Гір.

На вершечку Туни постало ельфійське місто Тіріон із білими мурами і терасами; найвищою вежею того міста була Вежа Інґве — Міндон-Елдаліева, срібне свічадо якої осявало імлу далеких морів. Тільки лічені кораблі смертних людей запливали аж так далеко, що з них можна було угледіти слабкий промінь того свічада. У Тіріоні на Туні тривалий час дружньо співіснували ваньяри та нолдори. А позаяк серед усіх розкошів Валінору вони найбільше любили Біле Дерево, Яванна створила для них дерево, яке було неначе зменшеною подобою Телперіона, тільки не давало власного світла; синдарською мовою звалося воно Ґалатіліон. Дерево те посадили у дворі поряд із Міндоном, і там воно розрослось, і в Елдамарі було чимало його сіянців. Один із них згодом висадили на Тол-Ерессеа, й він пишно розрісся там, і отримав імення Келеборн; і від нього, як сказано в іншому місці, у призначений час постав Німлот — Біле Дерево Нуменору.

Манве та Варда найбільше любили ваньярів, Ясних ельфів; Ауле ж уподобав нолдорів, він і його народ часто бували в них. Знання й уміння нолдорів сягнули небувалої величі; та це тільки розпалило їхню жагу до ще більших знань, і декотрі нолдори невдовзі перевершили навіть своїх учителів. Мова їхня часто змінювалася, бо ці ельфи дуже любили слова і завжди прагнули відшукати такі назви, які би щонайкраще пасували істотам і речам, що їх вони знали чи вигадували. І сталося так, що каменярі з дому Фінве, вишукуючи в узгір’ї каміння (вони-бо любили зводити високі вежі), першими виявили самоцвіти й видобували їх із-під землі міріадами; а ще винайшли знаряддя для тесання та обробки дорогоцінних каменів і вирізьблювали прикраси різної форми. Вони не нагромаджували самоцвіти, а щедро їх роздавали, збагативши своєю працею цілий Валінор.

Згодом нолдори повернулися до Середзем’я, і далі в цій оповіді йтиметься головно про їхні діяння, тому ймення та родовід їхніх правителів тут подано в такому вигляді, в якому ті ймення пізніше існуватимуть у мові ельфів Белеріанду.

Королем Нолдорів був Фінве. Феанор, Фінґолфін і Фінарфін — то сини його, проте матір’ю Феанора була Міріель Сірінде, а матір’ю Фінґолфіна та Фінарфіна була Індіс із ваньярів.

Феанор був неабиякий майстер: і у словах, і в ділах, ученіший за братів; дух його горів, наче полум’я. Фінґолфін був найсильніший, найвитриваліший і найвідважніший. Фінарфін був найпрекрасніший і мав наймудріше серце; пізніше він потоваришував із синами Олве, володаря телерів, і взяв за дружину Еарвен — лебідь-діву з Алквалонде, доньку Олве.

А ось хто були семеро синів Феанора: Маезрос Високий; Маґлор Чудоспівець, чий голос знали чи не скрізь по морях і суходолах; Келеґорм Прегарний і Карантір Темний; Куруфін Умілий, який успадкував більшість батькових ремісничих здібностей; і наймолодші брати-близнюки Амрод і Амрас, однакові на вдачу та на вигляд. Обоє згодом стали видатними мисливцями і полювали в лісах Середзем’я; мисливцем був іще й Келеґорм, який приятелював із Ороме і часто йшов услід за гуком рогу цього вали.

Синами Фінґолфіна були Фінґон, який пізніше став Королем Нолдорів на півночі світу, і Турґон, володар Ґондоліну; мали вони й сестру — Арезель Білу. Згідно з віком елдарів, вона була молодшою за своїх братів; а коли вступила в пору розквіту та краси, то була висока і сильна, і їй подобалося їздити верхи й полювати в лісах. Там вона часто бувала в товаристві синів Феанора, своїх родичів; та ні до кого з них любов не прихиляла її серця. Ар-Фейніель називали її, Білою Панною Нолдорів, адже мала вона білу шкіру і темне волосся, а зодягалася завжди у срібні чи білі шати.

Синами Фінарфіна були Фінрод Вірний (його згодом нарекли Фелаґундом, Володарем Печер), Ородрет, Анґрод і Аеґнор; оцих чотирьох дружба так зблизила зі синами Фінґолфіна, що вони всі були наче рідні брати. І мав Фінарфін іще й доньку, Ґаладріель — найпрекраснішу ельфійку з дому Фінве; волосся її так виблискувало золотом, наче в його тенета спіймалося сяйво Лауреліни.

Тепер годиться повідати, як телери потрапили-таки до Аману. Довгі віки мешкали вони на Тол-Ерессеа; та серця їхні поступово змінились і потяглися до світла, що линуло до Самотнього Острова з-за моря. Вони розривалися між любов’ю до музики хвиль, які напливали на береги острова, та бажанням знову зустрітися з родичами, поглянути на розкоші Валінору; врешті-решт, жадання світла перемогло. Тому Улмо, скорившись волі валарів, вирядив до них Оссе, їхнього друга, і той із тугою в душі навчив телерів будувати кораблі; а коли кораблі були готові, подарував ельфам на прощання багато сильнокрилих лебедів. Лебеді потягли білі кораблі телерів через безвітряне море, й, урешті-решт, вони останніми прибули до Аману, на береги Елдамару.

Там і оселилися, бо могли при бажанні бачити світло Дерев і ступати золотими вулицями Валмара та кришталевими сходами Тіріона на Туні, зеленому пагорбі; проте найчастіше запливали телери на своїх бистрохідних кораблях у води Затоки Ельфійського Дому чи походжали у прибережних хвилях, і волосся їхнє мерехтіло у світлі, що пробивалося з-поза пагорба. Нолдори подарували їм безліч коштовностей: опалів, діамантів і димчастих кристалів, — і ними народ Олве встелив береги, і розсипав їх по дну ставків; і дивовижними були в ті часи узмор’я Еленде. А самі телери видобули собі з моря чимало перлів, і чертоги їхні були перлинними, і перлинними були освітлені багатьма світочами палаци Олве в Алквалонде, Лебединій Гавані. Алквалонде — то було місто телерів і гавань для їхніх кораблів, виготовлених у вигляді лебедів із золотими дзьобами й гагатово-золотими очима. Вхід у ту гавань утворювало виточене морем скелясте склепіння; і було воно на рубежах Елдамару, північніше від Калакір’ї, де зорі світили яскраво та чисто.

Минали віки, і ваньяри полюбили валарську землю та світло Дерев у розпалі, й покинули місто Тіріон на Туні, й відтоді селилися на горі Манве чи побіля рівнин та лісів Валінору, й відділилися від нолдорів. А в серцях нолдорів жила пам’ять про підзоряне Середзем’я, тож вони мешкали в Калакір’ї, на тих пагорбах і видолинках, куди долинав шум західного моря; і багато цих ельфів мандрувало валарською землею, осягаючи в далеких подорожах загадки суші, води й усіх живих істот, і народи з Туни та Алквалонде зблизились у ті дні. Фінве правив у Тіріоні, а Олве — в Алквалонде, проте Верховним Королем усіх ельфів завжди вважали Інґве, який із тих пір мешкав побіля Манве на Танікветілі.

Феанор і його сини лише зрідка затримувалися на одному місці, а найчастіше подорожували з краю в край Валінору, добираючись у пошуках незвіданого аж ген до кордонів Пітьми та холодних берегів Зовнішнього Моря. Вони були частими гостями в чертогах Ауле, та Келеґорм найохочіше навідувався в дім Ороме, де здобував глибокі знання про птиць і звірів, навчаючись розмовляти їхніми мовами. Бо всі живі істоти, котрі є чи коли-небудь були в Королівстві Арди, крім жорстоких і злих виплодків Мелкора, мешкали тоді в аманській землі; а ще там було чимало небачених у Середзем'ї створінь, котрим, імовірно, так і не судилося з’явитися, позаяк творення світу зазнало змін.

Розділ VI. Про Феанора та звільнення Мелкора

Тож нарешті Три Роди елдарів зібрались у Валінорі, а Мелкора було закуто. І настав тоді Розквіт Благословенного Краю, зеніт його слави та блаженства, тривалий у літописанні, проте скороминущий у пам’яті. У ті дні елдари досягли зрілості тілом і духом, а нолдори невпинно вдосконалювали свої знання й уміння; і впродовж років їхня радісна праця збагачувала світ новими прегарними та дивовижними речами. Тоді ж нолдори перші задумалися про створення літер; Руміл із Тіріона — ось ймення того хранителя премудрості, котрий уперше припасував знаки для запису мовлення та пісень, одні — для гравіювання на металі й камені, а інші — для виведення пензлем чи пером.

У той час в Елдамарі, в домі Короля Тіріона, на вершечку Туни, народився найстарший із синів Фінве — і найулюбленіший. Куруфінве нарекли його, проте матір звала сина Феанором, Духом Вогню; саме під цим іменем його й увічнили всі нолдорські сказання.

Матір Феанора звалася Міріель, але іменували її Сірінде, тому що була вона неперевершеною майстринею у ткацтві та шитві; руки її найкраще давали лад тонкій роботі, так що не було їй у цьому рівних навіть серед нолдорів. Кохання Фінве та Міріель було сильним і радісним почуттям, бо виникло воно у Дні Блаженства Благословенного Краю. Та, виношуючи сина, Міріель змарніла духом і тілом; отож, породивши його, забажала звільнитися від життєвих мук. І коли дала йому ймення, то мовила до Фінве:

— Не судилося мені вже виношувати дітей; бо сила, що живила би багатьох, перейшла в одного Феанора.

Тоді затужив Фінве, адже нолдори були тільки на зорі своїх днів, і він хотів породити чимало дітей, аби ті жили у блаженстві Аману; і сказав до Міріель:

— Чи ж в Амані не знайдеться цілющого засобу? Тут можна зарадити будь-якій утомі.

Та Міріель і далі слабнула, тоді Фінве попросив поради у Манве, і Манве передав її під опіку Ірмо в Лоріені. У мить розлуки (на коротку часину, як думав ельф) Фінве сумував, бо йому здавалося прикрістю те, що матір повинна віддалитись і пропустити щонайменше початок дитинства власного сина.

— То і справді прикрість, — мовила Міріель, — і я би ридала, якби не була така стомлена. Та не покладай на мене провину ні за це, ні за все, що може трапитися згодом.

Тоді вона подалась у сади Лоріена і заснула; та, хоч здавалося, ніби вона спить, насправді дух її відокремився від тіла і тихо полинув у чертоги Мандоса. Служниці Есте доглядали тіло Міріель, і воно не зістарилось; але сама ельфійка не повернулася. З тої пори Фінве затужив, і часто ходив у сади Лоріена, і сидів попід срібними вербами побіля тіла дружини, й окликав її обома йменнями. Та все марно; він єдиний у цілім Благословеннім Краю не знав радості. І по якомусь часі Фінве перестав ходити до Лоріена.

Відтоді всю любов свою віддавав він синові; й Феанор, у якому наче горів потаємний вогонь, ріс швидко. Він був високий, гарний з лиця, впевнений, із проникливими ясними очима та волоссям чорним, як воронове крило; наполегливий і непохитний у досягненні свого. Мало кому вдавалося переконати його порадою, і нікому — силою. З усіх нолдорів, тодішніх і прийдешніх, Феанор мав найгостріший розум, а ще в нього були золоті руки. У юності, покращуючи творіння Руміла, він вигадав ті літери, які носять його ймення та якими відтоді завжди користувалися елдари; і саме він, перший із-поміж нолдорів, виявив, що ельфійська майстерність може породити більші й чистіші самоцвіти, ніж ті, які дарує Земля. Перші коштовності, що їх виготовив Феанор, були білі та безбарвні, проте у світлі зірок вони блискотіли блакитно-срібними вогниками, яскравішими за Геллуін; а при спогляданні крізь інші кристали, які він виготовив, віддалені предмети здавалися маленькими, проте чіткими — такими, як бачать їх орли Манве. Руки та розум Феанора рідко відпочивали.

Ще в ранній юності він пошлюбив Неарданель, доньку видатного коваля на ім’я Магтан, із тих нолдорів, котрих найдужче любив Ауле; від Магтана Феанор багато дізнався про виготовлення речей із металу та каменю. Неарданель також мала непохитну волю, проте була вона терплячіша за Феанора, прагнучи зрозуміти душу іншого, а не панувати над нею; і попервах, коли полум’я чоловікового серця розгорялося надто гаряче, їй удавалося його вгамовувати; але подальші Феанорові вчинки засмучували її, тож вони відчужились одне від одного. Неарданель породила Феанорові сімох синів; і свою вдачу вона почасти передала кільком із них, але не всім.

І от сталося так, що Фінве взяв за другу дружину Індіс Прекрасну. Вона була з ваньярів і доводилася близькою родичкою Інґве — Верховному Королю, — мала золоте волосся, була висока й цілком не схожа на Міріель. Фінве дуже любив її, тож знову навчився радіти. Проте тінь Міріель не полишила ні дому Фінве, ні його серця; і з усіх, кого він любив, найбільше займав його думи Феанор.

Батькове одруження не втішило Феанора, він не вельми любив Індіс, а також Фінґолфіна та Фінарфіна, її синів. Жив окремо, досліджуючи землю Аману чи займаючи час поглибленням знань і улюбленими ремеслами. Причину тих нещасть, яким судилося трапитися згодом і в яких Феанорові було відведено чільне місце, багато хто вбачав у внутрішніх чварах дому Фінве, гадаючи, що, якби Фінве і далі тужив через утрату й задовольнився вихованням єдиного владного сина, Феанор діяв би інакше і страшному лиху можна було би запобігти; бо скорботу і боротьбу в домі Фінве оплакують у сказаннях нолдорських ельфів. Однак діти Індіс зажили величі та слави, як і потому їхні власні діти; і, якби вони не з’явилися на світ, історія елдарів збідніла б.

І ось, поки Феанор і нолдорські умільці захоплено працювали й ніщо не віщувало кінця їхніх трудів, поки сини Індіс доростали до зрілості, Розквіт Валінору близився до завершення. Бо сталося так, що Мелкор, проживши три самотні віки в темниці Мандоса, відбув термін ув’язнення, який призначили йому валари. Нарешті, як і обіцяв Манве, бунтівник знову постав перед престолами богів. Тоді він поглянув на їхню пишноту і блаженство — й у серці його оселилася заздрість; він поглянув на Дітей Ілуватара, котрі сиділи в ногах у Могутнього, — і його сповнила ненависть; він поглянув на розкіш блискучих самоцвітів — і зажадав заволодіти ними; та думки свої приховав і відклав помсту.

Перед брамами Валмара Мелкор припав до ніг Манве і благав прощення, присягаючись, що, коли би його зробили бодай найнікчемнішим представником вільних народів Валінору, він би допомагав валарам у їхній роботі, головно ж — у зціленні ран світу, які колись завдав він сам. Ніенна підтримала його благання; та Мандос мовчав.

Тоді Манве подарував Мелкорові прощення; втім, валари поки що не могли дозволити, щоби він уникнув їхнього пильного зору, тому примусили бунтівника жити в межах брам Валмара. Проте в той час усі слова й учинки Мелкора були вдавано чесними, а валари та елдари мали користь із його допомоги і порад, якщо прагнули їх одержати; тож незабаром він отримав-таки дозвіл вільно пересуватися землею, і Манве здалося, ніби Мелкор зцілився від зла. Бо ж Манве був вільний од зла і не міг осягнути його, а також пам’ятав, що на початку, в думці Ілуватара, Мелкор був рівний йому самому; тому він не прозирнув до глибин Мелкорове серце і не збагнув, що любов навіки полишила його. Та не так легко було обдурити Улмо, і Тулкас стискав кулаки щоразу, як розминався з Мелкором, своїм недругом; адже якщо Тулкаса важко було розгнівити, то він так само важко і забував про скоєне. Та обоє вони скорилися рішенню Манве, позаяк тим, котрі хочуть захищати владу від бунту, самим бунтувати не велено.

Тож глибоко в душі Мелкор найбільше ненавидів елдарів: і тому, що вони були гарні та радісні, й тому, що вбачав у них причину вивищення валарів і власного падіння. А відтак іще переконливіше вдавав любов та прагнув дружби й запропонував їм прислужитися знаннями і працею в будь-якому їхньому величному діянні. Ваньяри ставилися до Мелкора з підозрою, бо мешкали у світлі Дерев і були цілком задоволені; на телерів він сам не вельми зважав, гадаючи, що вони маловартісні — надто слабкі інструменти, щоби ними можна було скористатися для здійснення його задумів. А от нолдори захопилися таємними знаннями, які він зміг розкрити їм; і декотрі дослухалися до слів, яких найкраще би зовсім не чули. Згодом Мелкор навіть стверджував, нібито Феанор потай перейняв у нього чимало вмінь і нібито він напучував ельфа щодо найвидатніших його творінь; але була то лжа, до якої бунтівний вала удався через пожадливість і заздрість, бо жоден із елдаліе ніколи не ненавидів Мелкора так, як ненавидів його Феанор, син Фінве, який уперше назвав його Морґотом; і хоч як сильно він заплутався в тенетах Мелкорової злоби, спрямованої на валарів, проте жодного разу не бесідував із ним і не прислухався до його порад. Феанора вів тільки вогонь власного серця, він завжди працював швидко і самотужки; не просив допомоги чи поради в жодного мешканця Аману, ні поважного, ні непримітного, хіба що — та й то до пори до часу — в Неарданель Мудрої, своєї дружини.

Розділ VII. Про Сильмарили і нолдорські заворушення

У той час було виготовлено речі, які згодом зажили найбільшої слави з-поміж усіх ельфійських творінь. Адже Феанор, досягши піку могутності, сповнився новими думами — чи то, можливо, прилинула до нього тінь завбачення судьби, що наближалась, — і розмірковував про те, як би зберегти нетлінним світло Дерев, пишноту Благословенного Краю. А тоді, зібравши всю свою премудрість, силу та майстерність, розпочав тривалу таємну працю, завдяки якій з’явилися Сильмарили.

Зовні то були три великі коштовності. Утім, лише в Кінці, коли повернеться Феанор, який загинув іще до сотворення Сонця, а нині спочиває в Чертогах Чекання й уже не приходить до свого роду, — лише коли зникне Сонце й зірветься з неба Місяць, лише тоді стане відомо, з чого їх зроблено. Речовина ця нагадувала кристал діамантів, однак була міцнішою за адамант, отож, у межах Королівства Арда її не вдалося би знищити чи зіпсувати жодним насильницьким чином. Але кристал був для Сильмарилів тим, чим є тіло для Дітей Ілуватара: домом внутрішнього вогню, що таїться всередині та струменіє в них постійно, що є, власне, життям. Внутрішній вогонь Сильмарилів Феанор сотворив зі змішаного світла Дерев Валінору, і світло те й досі живе, хоча самі дерева вже давно всохли й не сяють. Тому навіть у темряві найглибшої скарбниці світіння Сильмарилів нагадувало світло зір Варди; та позаяк насправді вони були живими створіннями, то раділи світлу, приймали й віддавали його, забарвлюючи в дивовижні відтінки.

Усі мешканці Аману дивувались і тішилися творінням Феанора. І Варда освятила Сильмарили, і звідтоді ні смертна плоть, ані нечестиві руки, ні жоден зловмисник не могли до них доторкнутися, бо Коштовності обпікали їх і позбавляли сили; а Мандос передрік, що долі Арди, суші, моря та повітря нерозривно поєднані з ними. І серце Феанора прикипіло до його власноручних творінь.

Тоді Мелкор зажадав заволодіти Сильмарилами, і сам лише спогад про їхнє сяйво вогнем пік його серце. Відтоді й надалі, запалений цим жаданням, він іще наполегливіше дошукувався способу знищити Феанора та покласти край дружбі валарів із ельфами; проте хитрощі добре замаскували його наміри, і під його тодішньою личиною не вдавалося розгледіти злоби. Мелкор довго працював, і робота його спершу була некваплива та нудна. Однак тому, хто засіває брехню, врешті-решт, не бракуватиме врожаю, і він невдовзі зможе спокійно відпочити після трудів, допоки інші пожинатимуть плоди та засіватимуть замість нього. Мелкорові завжди вдавалося знайти охочих послухати його слова і переповісти почуте іншим; його лжу друг переказував другові так, як переказують секрети, знання яких нібито робить мудрішим того, хто їх розповідає. Гірка покута спіткала нолдорів у прийдешні дні за те, що вони охоче слухали спокусника.

Коли Мелкор зрозумів, що чимало ельфів потяглося до нього, то часто походжав між них і поміж ввічливих слів вплітав геть інакші, та так невловно, що багато слухачів уважало, ніби слова ті породжені їхньою власною думкою. Він викликав у їхній уяві видіння могутніх королівств, якими вони, владні та вільні, могли би правувати на власний розсуд — на Сході; й тоді навсібіч поповзли чутки, ніби валари привели елдарів до Аману із заздрості, боячись, що краса квендів і сила творців, яку їм передав Ілуватар, щойно ельфи почнуть розмножуватись і розселятися на широких просторах світу, непомірно зростуть і вийдуть із-під влади валарів.

До того ж, у ті дні валари хоч і знали про грядущий прихід людей, та не повідали про це ельфам; Манве не відкрив їм цього. Мелкор же потай розповідав квендам про Смертних людей, задумавши перекрутити мовчання валарів і скористатися з нього. Та він мало знав про людей, адже, поглинутий власними думками, під час творення Музики не дуже зважав на Третю Тему Ілуватара; зате поширилися чутки, ніби Манве тримає людей у полоні, щоби вони прийшли і витіснили ельфів із земних королівств, адже валари гадали, що цією скороминущою та слабкою расою керувати легше, ніж ельфами, позбавивши останніх спадку Ілуватара. Не було правди в тих словах, валари-бо нечасто намагалися керувати волею людей; але багато нолдорів повірило чи майже повірило лихим словам.

Отак не встигли валари і схаменутися, як спокій Валінору вже було отруєно. Нолдори почали нарікати на них, і декотрі, сповнившись погорди, забули, скільки з того, що вони знали та мали, ельфи отримали в дар од валарів. Найсильніше ярів новий вогонь бажання свободи та розлогих володінь у нетерплячому серці Феанора; і Мелкор потай сміявся, бо саме туди цілила його брехня, — через одвічне жадання заволодіти Сильмарилами він понад усе ненавидів Феанора. Та до Коштовностей бунтівному валі було зась; під час бучних святкувань Феанор одягав їх, і вони ясно сяяли в нього на чолі, а в інші дні Сильмарили пильно охороняли, замкнувши в темних покоях тіріонського сховища. Феанор палав до цих каменів жадібною любов’ю і не хотів, аби хтось, окрім батька та сімох синів, дивився на них; тієї пори він уже ледве чи й пам’ятав, що світло всередині Сильмарилів не належало йому.

Феанор і Фінґолфін — старші сини Фінве — були верховними принцами, котрих шанували всюди в Амані; проте в той час обоє запишались і заздрили один одному через привілеї та маєтності. Тоді Мелкор поширив в Елдамарі нову брехню, і до Феанора дійшли чутки, ніби Фінґолфін і його сини вступили у змову, щоби скинути Фінве й старшу родову лінію Феанора та, з дозволу валарів, зайняти їхнє місце; бо валарам не подобалося, що Сильмарили зберігають у Тіріоні, а не передали під їхню охорону. А Фінґолфінові та Фінарфіну було сказано:

— Стережіться! Гордий син Міріель завжди недолюблював дітей Індіс. Тепер же він став усесильним і має батькову підтримку. Мине небагато часу — і він вижене вас із Туни!

І коли Мелкор зрозумів, що брехня його розпалила пристрасті, що погорда та гнів пробудились у серцях нолдорів, то заговорив із ними про зброю; і в той час нолдори взялися кувати мечі, сокири та списи. Виготовляли вони і щити, й на них зображали символи багатьох домів та родів, які змагалися між собою; виходячи з оселі, ельфи брали із собою лише ці щити, а про іншу зброю мовчали, бо кожен гадав, що тільки він одержав попередження. Феанор же збудував таємну кузню, про яку не відав навіть Мелкор; там він гартував прегострі мечі для себе та синів своїх, а ще — високі шоломи з червоними плюмажами. Гірко пошкодував Магтан про той день, коли навчив чоловіка Неарданель розумітися на роботі з металом не гірше, ніж сам він навчився в Ауле.

Таким-от робом — брехнею, злісними нашептами та облудною радою — Мелкор розпалив у серцях нолдорів жагу боротьби; їхні чвари, врешті-решт, поклали край дням розквіту Валінору і спричинилися до занепаду його стародавньої слави. Адже тоді Феанор почав уже відкрито виступати проти валарів, оголосивши, що покине Валінор і подасться назад у зовнішній світ та ще й визволить нолдорів од рабства, якщо вони побажають піти за ним.

У Тіріоні зчинилося неабияке заворушення; розтривожений Фінве скликав своїх вельмож на раду. Аж ось у його чертоги з поспіхом вступив Фінґолфін, і постав перед ним, і сказав:

— Королю й отче, чи ж не погамуєш ти погорди брата нашого, Куруфінве, якого дуже справедливо кличуть Духом Вогню? Хто дав йому право говорити від імені цілого нашого народу так, начебто він Король? Саме ти в давнину говорив із квендами, вмовляючи їх пристати на заклики валарів і рушити до Аману. Саме ти був проводирем нолдорів у довгій і сповненій небезпек дорозі від Середзем’я до світла Елдамару. Коли ти не жалкуєш нині про те, то маєш принаймні двох синів, котрі шанують твої слова.

Та не встиг Фінґолфін договорити, як до покою сягнистим кроком увійшов Феанор у повному озброєнні: голову його вінчав високий шолом, а при боці висів могутній меч.

— Так я і знав, — прорік він. — Мій зведений брат і тут першим припхався до батька.

А тоді, повернувшись до Фінґолфіна, з криком оголив меча:

— Забирайся геть і займи належне тобі місце!

Фінґолфін уклонився Фінве і вийшов із покою, не винагородивши брата ні поглядом, ані словом. Феанор кинувся за ним, і перепинив при виході з королевого дому, і приставив йому до грудей вістря сяйливого меча.

— Знаєш, зведений брате, — мовив, — оце лезо гостріше за твій язик. Зроби ще бодай одну спробу загарбати моє місце та батькову любов — і меч, без сумніву, звільнить нолдорів од того, хто прагне бути повелителем рабів.

Чимало ельфів почуло ці слова, бо дім Фінве стояв на великій площі поруч із Міндоном; але Фінґолфін знову промовчав і, перейшовши крізь натовп, подався шукати Фінарфіна, брата свого.

Валари знали про заворушення серед нолдорів, однак зерно розбрату було засіяно потайки, тож, оскільки Феанор першим відкрито виступив проти них, валари вирішили, що саме він призвідник незгоди — він, знаний своєю впертістю і пихою, хоча й решта нолдорів стали прегордими. І Манве засмутився, проте спостерігав мовчки. Валари привели елдарів у свою землю без примусу, їм вільно було жити тут чи піти геть; і навіть якщо відхід ельфів видався би валарам нерозумним учинком, вони все одно не стримували би їх. Але діяння Феанора не можна було залишити без уваги, валари почували гнів і збентеження; тож і прикликали Феанора постати перед ними біля брам Валмара та відповісти за власні слова й учинки. Прикликали й решту нолдорів, котрі так чи інак брали участь у заворушенні або знали про нього бодай щось; і Феанорові, який стояв перед Мандосом у Колі Судьби, наказано було відповідати на всі поставлені запитання. Отоді-то і з’ясувалася правда, і підступи Мелкорові було викрито; і Тулкас негайно полишив раду, щоб упіймати його і судити знову. Проте й Феанора визнали винним, адже саме він порушив супокій Валінору й заніс меча на кревного родича; і Мандос мовив до нього:

— Ти кажеш про рабство. Якби ти був рабом, то не зміг би ніде зачаїтися, бо Манве — Король не тільки Аману, а й цілої Арди. Учинок твій однаково незаконний і в Амані, й поза його межами. От який вирок винесено тобі: впродовж дванадцяти літ не з’являтись у Тіріоні, де погроза твоя злетіла з уст. Прислухайся до себе весь той час, пригадай, ким і чим ти є. Опісля ж справу цю ми облишимо у спокої, а провину твою, якщо інші простять тобі, вважатимемо спокутуваною.

Тоді Фінґолфін проказав:

— Я прощу братові своєму.

Та Феанор ані слова не мовив у відповідь і лиш мовчки стояв перед валарами. А тоді повернувся, і покинув раду, і подався геть із Валмара.

Разом із ним пішли у вигнання семеро синів, і на півночі Валінору збудували вони твердиню та скарбницю на пагорбах; там, у Форменосі, було нагромаджено у сховку силу-силенну самоцвітів, а також зброї, Сильмарили ж замкнено в залізному схроні. Любов до сина привела туди й Короля Фінве; Фінґолфін же правив нолдорами в Тіріоні. Отак, хоча Феанор накликав усе власними вчинками, позірно справдилася Мелкорова лжа; і посіяний ним розбрат виявився тривким і відтоді довго жив між синами Фінґолфіна та Феанора.

Отож, Мелкор, дізнавшись, що його підступи викрито, заховався і кочував із одного місця в інше, мовби хмара в узгір’ї; і намарно Тулкас шукав його. Тоді валінорському народові здалося, наче світло Дерев потьмяніло, а тіні всього, що підносилося із землі, стали в ту пору довшими та густішими, ніж до того.

Розповідають, що певний час у Валінорі не чули й не бачили Мелкора, аж раптом він прийшов до Форменоса і, стоячи перед дверима, заговорив до Феанора. Удавав друга, наводячи тому хитрі докази, та схиляв до колишніх думок про втечу з валарських тенет; він казав:

— Узри правдивість усього, що я мовив, і несправедливість вигнання. Та коли серце Феанорове і дотепер таке саме вільне і сміливе, як ті його слова, сказані в Тіріоні, тоді я допоможу йому, завівши далеко від цієї тісної землі. Чи ж я не вала? Ба навіть більше ніж ті, хто гордо сидить у Валімарі; і я завжди був другом нолдорів, найвправнішого та найвідважнішого народу Арди.

А серце Феанорове все ще ятрило те приниження, якого він зазнав перед Мандосом, і він мовчки дивився на Мелкора, розмірковуючи, чи й справді йому зараз можна вірити аж так, аби спокуситися його сприянням утечі. Та, розуміючи, що Феанор вагається, і знаючи, що Сильмарили полонили його серце, Мелкор, урешті, промовив:

— Ось твердиня під пильною охороною; та невже ти гадаєш, ніби Сильмарили, доки вони в межах валарських володінь, убезпечить якась там скарбниця?

Проте ці хитрощі обернулися супроти самого Мелкора; слова його досягли сокровенних глибин і розпалили значно бурхливіший пломінь, аніж він сподівався; Феанор зміряв Мелкора поглядом, який, пропаливши привабливу зовнішність і протнувши покрови духу, вгледів у ньому непогамовне жадання заволодіти Коштовностями. Тоді ненависть перемогла Феанорів страх, і він прокляв Мелкора, і наказав йому йти геть, мовивши:

— Забирайся геть од моєї брами, ти, тюремний вороне Мандоса!

І він захряснув двері своєї оселі просто перед носом у наймогутнішого з усіх мешканців Еа.

Після цього посоромлений Мелкор відступив, адже на нього чигала небезпека, й він розумів, що час помсти ще попереду; та серце його почорніло від гніву. А Фінве діймав неабиякий страх, і він поспіхом вирядив гінців до Манве у Валмар.

І от валари, налякані подовженням тіней, сиділи на раді перед брамами, коли прибули гінці з Форменоса. Тієї ж миті Ороме і Тулкас зірвалися на ноги, та щойно вони розпочали гонитву, прибули посланці з Елдамару, сповістивши, що Мелкор утік через Калакір’ю, а ельфи з пагорба Туни бачили, як він, розлючений, промайнув, мовби грозова хмара. Вони казали, ніби звідти Мелкор повернув на північ, бо телери з Алквалонде бачили, як його тінь пролинула повз їхню гавань у напрямку до Араману.

Отак Мелкор полишив Валінор, і на якийсь час Два Дерева знову засяяли, не затьмарювані, і земля наповнилася світлом. Одначе даремно шукали валари вістей про ворога; і, мовби зависла віддалік хмара, яка на крилах неквапного холодного вітру спинається все вище й вище, сумнів отруював радість усіх мешканців Аману: вони жахалися невідь-якого лиха, що могло надлетіти кожної миті.

Розділ VIII. Про затьмарення Валінору

Коли Манве почув, яким шляхом утік Мелкор, йому стало цілком очевидно, що той прагне повернутися до колишніх укріплень на півночі Середзем’я; тож Ороме й Тулкас якомога хутчіш подались у північному напрямку, щоби наздогнати його. Та по той бік телерських берегів, у незаселених пустках, які простягалися біля Криги, вони не знайшли ні сліду Мелкора, ні чутки про нього. Відтак уздовж північних кордонів Аману було подвоєно сторожу; та дарма; перш ніж переслідувачі рушили в путь, Мелкор повернув назад і потайки пробрався далеко на південь. Адже він усе ще був одним із валарів, міг змінювати форму чи ходити неприкритим, як і решта братства; проте незабаром йому судилося втратити цю здатність навіки.

Так, непомічений, він, урешті, дістався до темної округи Аватар. То був вузький клаптик суші на південь від Затоки Елдамару, при східнім узніжжі Пелорів, довгі та похмурі береги простягалися далеко на південь, безпросвітні та недосліджені. Там, поміж стрімкими гірськими кручами та холодним чорним морем, слалися найтемніші й найгустіші у світі тіні; й там, в Аватарі, під покровом таємниці та невідомості, оселилась Унґоліанта. Елдари не відали, звідки вона взялася; та декотрі казали, ніби у прадавні віки, коли Мелкор уперше заздрісно поглянув униз на Королівство Манве, її породила темрява, що огортає Арду, й ніби спершу Унґоліанта була однією з тих, кого бунтівний вала навернув до себе на службу. Проте вона зреклася свого Повелителя, бажаючи бути господинею власної пожадливості, загарбуючи все собі, щоби наситити внутрішню порожнечу; тож, рятуючись од валарських нападів і мисливців Ороме, вона втекла на південь, бо її вороги завжди пильнували північ, а на південь тривалий час не зважали. Звідтіль Унґоліанта підповзла до світла Благословенного Краю; вона-бо жадала світла та ненавиділа його водночас.

Унґоліанта жила в ущелині, прибравши подобу потворного павука та плетучи в гірських розколинах чорне павутиння. Вона вбирала все світло, яке їй вдавалося знайти, і доти сукала з нього темні сіті задушливого мороку, доки в лігво вже не могло проникнути жодного промінчика; і її мучив голод.

Отож, Мелкор дістався до Аватару і розшукав павучиху; він знову прибрав образ, до якого призвичаївся, коли був тираном Утумно — образ Темного Володаря, високого та жахливого. У тій подобі він і зостався довіку. Там, у чорних сутінках, непроникних навіть для зору Манве з найвищих його чертогів, Мелкор і Унґоліанта змовилися про помсту. Утім, Унґоліанта, збагнувши наміри Мелкора, розривалася між хіттю і неймовірним страхом; вона не бажала наражатися на небезпеки Аману та викликати проти себе силу жахливих Володарів, тож не покидала свого сховку. Тому Мелкор сказав їй:

— Роби, як наказую; якщо, коли все скінчиться, ти ще не наситишся, то я віддам тобі будь-що, чого зажадає твоя хіть. Так, я щедро винагороджу тебе.

Легко, як і завжди, дав Мелкор цю обітницю; та в душі сміявся. Таким робом бувалий злодій піймав на приманку новачка.

Коли Мелкор і Унґоліанта рушили в путь, вона зіткала довкола них темний покров — Несвіт, у якому речі начебто не існували і якого не можна було осягнути зором, бо в нім — сама порожнеча. Тоді павучиха почала неквапно плести свої тенета: шворка за шворкою, від розколини до розколини, від скелястого уступу до камінного шпиля, видиралася дедалі вище, повзучи та чіпляючись, аж нарешті дісталася до самого вершечка Г’ярментіру — найвищої в тій частині світу гори, що стояла далеко на південь од величного Танікветілу. Валари не пильнували тієї території, бо на захід од Пелорів простягалась оповита сутінню пустка, а на схід від гір, за винятком хіба що забутого Аватару, лежали туманні води важкоздоланного моря.

Але тепер на вершині гори залягла чорна Унґоліанта; сплівши зі шворок драбину, вона скинула її донизу, і Мелкор видерся по ній угору і став побіч павучихи, дивлячись із висоти на Заповідне Володіння. Долі простяглися ліси Ороме, а на заході мерехтіли поля та пасовища Яванни, обтяжені золотом гінкої пшениці богів. Мелкор глянув на північ і побачив оддалік світлисту рівнину та срібні куполи Валмара, осяяні відблисками змішаного світла Телперіона та Лауреліни. Відтак він голосно засміявся і блискавкою метнувся вниз довгим західним схилом; і Унґоліанта поквапилася за ним, і її темрява вкрила обох.

Тоді саме настала святкова пора, і Мелкор добре це знав. Незважаючи на те, що всі періоди та пори року залежали від волі валарів і не було у Валінорі смертоносної зими, на той час вони жили в Королівстві Арда — малесенькому володінні в чертогах Еа, чиє життя — неспинний Час, який лине од найпершої ноти до останнього акорду Еру. І, як валари тішилися, прибираючись, наче в одежу, в подоби Дітей Ілуватара (про це йдеться в «Айнуліндале»), так вони втішалися їжею та питвом і збиранням Яванниних плодів Землі, яку вони сотворили під проводом Еру.

Тому Яванна призначила час для цвітіння та достигання всього, що росло у Валінорі; й кожного разу перед збиранням плодів Манве влаштовував бучне свято для вшанування Еру, коли всі валінорські народи збиралися на Танікветілі й переливали свою радість у музику та пісні. І от ця година настала, і Манве проголосив найпишніше свято з усіх, які тільки влаштовували від часу приходу елдарів до Аману. Бо, хоча Мелкорова втеча і віщувала грядущі труди та печалі й ніхто не міг із певністю сказати, які нові біди чигають на Арду, доки бунтаря не впокорять знову, Манве задумав зцілити зло, що постало серед нолдорів; тож усіх запросили прийти до його чертогів на Танікветілі, щоби відкинути незгоди, які розділяли їхніх принців, і навіки забути лжу Ворога.

І прийшли ваньяри, і нолдори з Тіріона, і маяри зібралися разом, а валари зодяглись у красу та велич; вони співали перед Манве та Вардою в їхніх пишних чертогах або танцювали на зелених схилах Гори, звернених на захід — до Дерев. У той день вулиці Валмара спорожніли і на сходах Тіріона не чути було кроків; ціла земля мирно спала. Тільки по той бік гір на берегах моря співали, як завше, телери; вони-бо мало дбали про пори року та часи і не зважали ні на турботи Правителів Арди, ні на тінь, що заступила Валінор, адже вона не торкнулася їх — поки що.

Лиш одне сталося не так, як загадував Манве. Феанор, якому єдиному він наказав прийти, таки прийшов, а от Фінве — ні, як і жоден інший нолдор із Форменоса. Сказав-бо Фінве:

— Доки над сином моїм Феанором тяжіє присуд вигнанця і не вільно йому вступати до Тіріона, я вважатиму себе скиненим із трону та не з’явлюся перед своїм народом.

А Феанор прийшов у буденній одежі, не вбраївши оздоб, ані срібла, ні золота, ні самоцвітів; і, відмовивши валарам та елдарам, не показав їм Сильмарилів, а залишив їх замкненими у Форменосі, в залізному схроні. А втім, він зустрівся з Фінґолфіном перед престолом Манве і на словах примирився з ним; Фінґолфін же вибачив йому те, що він заніс меч на брата. І простяг йому руку, мовивши:

— Як обіцяв, так і чиню нині. Я прощаю тобі й не триматиму на тебе зла.

Тоді Феанор серед тиші потиснув простягнуту руку; а Фінґолфін сказав:

— Зведений брат за кров’ю, за духом я стану тобі рідним. Ти вестимеш, а я ітиму слідом. І нехай жодне горе не роз’єднає нас.

— Я чую тебе, — відповів Феанор. — Хай буде так.

Але жоден із них не усвідомлював, чим ці слова обернуться в майбутньому.

Розповідають, що в ту мить, коли Феанор і Фінґолфін стояли перед Манве, настало змішання світла, обидва Дерева пломеніли, і безмовне місто Валмар оповило срібно-золоте сяйво. Саме тоді Мелкор і Унґоліанта промчали над валінорськими полями — подібно вітер жене тінь од чорної хмари залитою сонцем землею — і дісталися до зеленого кургану Езеллогар. Відтак Несвіт, який зіткала Унґоліанта, сягнув аж до коріння Дерев, і Мелкор стрибнув на курган, і чорним списом своїм проштрикнув кожне Дерево до самісінької серцевини, і завдав їм глибоких ран, і, наче кров, ринув із них сік і пролився долі. Унґоліанта висмоктала його, а тоді, переходячи від Дерева до Дерева, занурювала свій чорний дзьоб у їхні рани, доки осушила їх; трунок Смерті, що був у ній, проник у деревні тканини та понищив їх — коріння, гілля та листя; і Дерева загинули. Але спрага і далі мучила павучиху, тож, підійшовши до Криниць Варди, вона і їх висмоктала насухо. П’ючи, Унґоліанта відригувала чорну пару та пухнула, стаючи такою величезною і страшнючою, що сам Мелкор злякався.

Тож непроглядна темрява оповила Валінор. Про події того дня детально розповідає відоме елдарам «Алдуденіе», яке склав Елемміре з ваньярів. А проте жодна пісня чи сказання не передасть тодішніх горя та переляку. Світло зникло; але Темрява, що настала, була чимось більшим за втрату світла.

Вона постала в таку годину, що здавалася не відсутністю світла, а самостійною живою істотою: воістину, їй, сотвореній позасвітловою злобою, було до снаги пронизати око, просочитись у серце й у розум і придушити волю.

Варда поглянула вниз із Танікветілу й угледіла Тінь, що здіймалася вгору навальними вежами мороку; Валмар опустився на дно глибокого моря ночі. Небавом Священна Гора вже стояла самотньо, як останній острівець потопаючого світу. Змовкли всі пісні. Валінор занімів, не чути було ні звуку, і тільки звіддалік вітер переносив через гірський прохід квиління телерів, схоже на холодні крики чайок. Бо в той час зі Сходу повіяло холодом, і велетенські морські тіні накочувалися на прибережні вали.

Манве ж роззирнувся довкруж зі свого високого трону, і лише його погляд зумів пробитися крізь ніч, аж доки натрапив на Темряву, темнішу від тьми, якої не зміг пронизати, незмірну, та віддалену, що з неймовірною швидкістю рухалася на північ; і він збагнув, що то Мелкор приходив і пішов.

Отоді почалася гонитва; земля двигтіла під копитами коней війська Ороме, а іскри, що їх викрешували підкови Нагара, стали першим світлом, яке повернулось у Валінор. Але щойно перший із валарських вершників налетів на Хмару Унґоліанти, відразу ж усі воїни посліпли та занепали духом, розгубились і побрели невідь-куди; а гук Валароми затнувся і стих. Тулкас же начеб упіймався в чорні сіті ночі — стояв, безсилий, і лиш розтинав ударами повітря. А коли Темрява проминула, було вже надто пізно: Мелкор, здійснивши помсту, майнув бозна-куди.

Розділ ІХ. Про вихід нолдорів

По якомусь часі довкруж Кола Судьби зібрався численний натовп; і валари правували в пітьмі, адже була ніч. Але тепер над їхніми головами мерехтіли зорі Варди, і повітря аж бриніло; бо вітри Манве віднесли геть смертельні випари й відкотили назад морські тіні. Тоді підвелася Яванна і встала на Езеллогарі, Зеленому Кургані, спорожнілому та понурому; і приклала руки до Дерев, але ті були неживі й чорні, а кожна галузка, якої вона торкалася, відламувалась і мертвою падала їй до ніг. І багато голосів тоді злилось у тузі, а плакальникам здавалося, ніби вони висушили до дна чашу горя, що її наповнив для них Мелкор. Але вони помилялися.

Яванна звернулася до валарів, мовивши:

— Згинуло Світло Дерев, і живе тепер лиш у Феанорових Сильмарилах. Завбачливий він був! Адже навіть наймогутніші служителі Ілуватара деякі творіння можуть утілювати лише раз, єдиний раз. Я породила Світло Дерев, але в межах Еа ніколи вже не повторити мені цього. Проте, коли би я мала бодай дещицю того світла, то змогла би відродити Дерева, доки не вичахло їхнє коріння; і тоді рана наша загоїлася б, а Мелкорів лихий намір було би зруйновано.

Тоді заговорив Манве і сказав:

— Чи чуєш ти, Феаноре, сину Фінве, слова Яванни? Чи даси те, що вона просить?

Запала довга мовчанка, та Феанор не зронив ані слова. Тоді Тулкас викрикнув:

— Говори, о нолдоре, так чи ні! Утім, хто відмовить Яванні? Хіба світло Сильмарилів постало не з її творіння на початку?

Проте Ауле Творець промовив:

— Не квапся! Ми просимо більшого, ніж ти собі уявляєш. Тож бодай ненадовго облиш його у спокої.

Але озвався Феанор, гукнувши люто:

— Є такі діяння, які нижчий за станом, подібно як і великий, може звершити лише єдиний раз; і в діяння те він укладає власне серце. Імовірно, мені вдалося би розімкнути Коштовності, проте вже ніколи не зробив би я нічого подібного; якщо змусите мене розбити їх, то я розіб’ю своє серце, я загину — перший із елдарів в Амані.

— Не перший, — прорік Мандос, але слів його не збагнули; і, доки Феанор думав у темряві свою невеселу думу, знову запала тиша.

Йому здавалося, ніби він оточений ворогами, і пригадав він слова Мелкора: «Сильмарили в небезпеці, якщо ними заволодіють валари». «Чи ж він не вала, не з їхнього роду, — подумав Феанор, — хіба він не розуміє їхніх сердець? Так, злодій викриє злодіїв!» І вже вголос він гукнув:

— Я не вчиню цього добровільно. А коли валари силуватимуть мене, тоді воістину я знатиму, що Мелкор одного з ними роду.

Відтак Мандос мовив:

— Ти висловив свою волю.

А Ніенна підвелась, і зійшла на Езеллогар, і відкинула сірий каптур, і сльозами своїми змила бруд, який залишила Унґоліанта; і заспівала жалобну пісню про світову печаль і про Знівечення Арди.

Та щойно затужила Ніенна, прибули гінці з Форменоса, і були то нолдори, і принесли вони нові лихі вісті. Вони розповіли, що сліпа Темрява рушила на північ, і всередині в ній линула сила, котрій немає ймення, і вона була джерелом Темряви. Але й Мелкор також там був, і він увійшов у дім Феанора, й убив при його дверях Фінве, Короля Нолдорів, і пролив першу кров у Благословенному Краї; бо Фінве єдиний не кинувся тікати зі страху перед Тьмою. Ще розповіли вони, що Мелкор знищив твердиню Форменос і забрав нагромаджені там нолдорські коштовності та що Сильмарили зникли.

Тоді підвівся Феанор і, здійнявши руку, перед обличчям Манве прокляв Мелкора, нарікши його Морґотом — Чорним Ворогом Світу; і звідтоді й довіку елдари знали його саме під цим іменням. Прокляв він також заклик Манве і ту годину, коли прийшов на Танікветіл, адже, не тямлячись од люті й горя, вважав, що якби залишився у Форменосі, то сила його прислужилася би, він не здався би без бою, як того сподівався Мелкор. Відтак Феанор вибіг із Кола Судьби і помчав у ніч; батько був йому миліший за Світло Валінору та за неперевершені витвори власних рук; котрий-бо зі синів, ельфійських чи людських, більше цінував власного батька?

Чимало присутніх побивалося через Феанорів біль, але втрати зазнав не лише він; Яванна ридала побіч кургану, боячись, аби Темрява не поглинула останніх променів Світла Валінору навіки. Хоча валари й не розуміли вповні того, що трапилося, та збагнули, що Мелкор прикликав собі на поміч когось із-поза меж Арди. Сильмарили щезли, Феанорова відповідь Яванні вже не мала жодного значення; проте якби він сказав їй «так» перед тим, як прибули вісті з Форменоса, його подальші вчинки, можливо, були би цілком інакші. А тепер наблизилася судьба нолдорів.

Тим часом Морґот, утікши від переслідування валарів, дістався до Араманських пустищ. Земля ця лежала на півночі між Пелорськими Горами та Великим Морем, подібно як Аватар на півдні; але територія Араману була більша, між берегами та горами простяглися висохлі рівнини, які з наближенням до Криги ставали дедалі холодніші. Морґот і Унґоліанта хутко проминули ці терени та крізь густі тумани Ойомуре добулися до Гелкараксе, де протоку між Араманом і Середзем’ям перегородила колота крига; Морґот перейшов її й нарешті повернувся на північ Зовнішніх Земель. Путь вони продовжили разом, адже Морґотові не вдалося позбутися Унґоліанти, — хмара її дотепер укривала бунтівного валу, всі її очі були прикуті до нього; й дісталися вони до тих країв, які простяглися на північ од Затоки Дренґіст. І от Морґот наближався до руїн Анґбанда, де колись стояла його велична західна твердиня; і збагнула Унґоліанта його сподівання, і зрозуміла, що тут він шукатиме способу втекти від неї, тож зупинила його, вимагаючи виконання обіцянки.

— Чорносердий! — сказала вона. — Я виконала твоє прохання. Проте й досі голодна.

— Чого ти ще хочеш? — запитав Морґот. — Бажаєш, аби цілий світ опинився у твоєму череві? Я не присягався дати цього. Бо я — його Володар.

— Мені не треба аж так багато, — відповіла Унґоліанта. — Утім, у Форменосі ти надбав чималий скарб; дай мені його. Так ти щедро винагородиш мене.

Тоді Морґот змушений був оддати їй усі самоцвіти, які прихопив зі собою, віддавав він скупо, один по одному; а вона пожирала їх, і коштовна краса щезала зі світу. Павучиха стала ще більшою і темнішою, та хіть її не вгамувалась.

— Однією рукою даєш ти, — сказала, — тільки лівою. Розтули ж і правицю.

У правій руці Морґот міцно тримав Сильмарили, і вони, попри те, що були замкнені у кришталевій скриньці, вже пекли його, і рука його стислась од болю; та все ж він не розтулив її.

— Е, ні, — мовив. — Ти отримала належне. Адже то моя сила, яку я вклав у тебе, допомогла тобі здійснити домовлене. Тепер ти мені не потрібна. Того, що у правій руці, ти не одержиш і не побачиш. Воно моє навіки.

Утім, Унґоліанта зробилася велетенською, а Морґот витратив свою силу й ослабнув; павучиха звелася супроти нього, і хмара її зімкнулася довкола обманника, і вона обплутала його павутиною чіпких канчуків, наміряючись задушити. Тоді з уст Морґота вирвався страхітливий крик, який луною відбився від гір. І край той отримав назву Ламмот; бо відлуння Морґотового голосу навічно оселилися там, тож будь-чий покрик у тій землі будив їх, і пустище між узгір’ям і морем сповнювалося гомоном, схожим на голоси мучеників. Крик Морґота в ту годину був найгучнішим і найжахливішим із тих, які лунали в північному світі; від нього здригнулися гори, і задвигтіла земля, і розкололися навпіл скелі. Крик той почули навіть у глибоких забутих місцинах. Далеко у глибині попід зруйнованими чертогами Анґбанда, у склепах, куди валари під час квапливого наступу не спускались, усе ще переховувалися балроґи, чекаючи на повернення свого Володаря; тож тепер вони хутко повстали і, проминувши Гітлум, помчали в Ламмот, неначе вогняна буря. Полум’яними батогами вони роздерли на клапті павутиння Унґоліанти, і перелякалася вона, і кинулася навтьоки, відригуючи чорні випари, щоби заховатись у них; тікаючи з півночі, павучиха спустилась у Белеріанд і оселилася попід Еред-Ґорґоротом, у темному видолинку, який згодом було названо Нан-Дунґортеб — Видолинок Жахливої Смерті, — через жахіття, що їх вона там розплодила. Бо від часів побудови Анґбанда там жили інші павукоподібні створіння, й Унґоліанта парувалася з ними, а потому пожирала їх; і навіть коли вона подалася кудись на занедбаний південь світу, в тій місцині залишилися її нащадки, виплітаючи свої огидні сіті. Про долю Унґоліанти не переповідає жодне сказання. Та дехто твердив, ніби вона вже давно загинула, зжерши сама себе в нападі жорстокого голоду.

Тож страх Яванни, що Сильмарили проковтнуть і вони кануть у небуття, не справдився; та все ж коштовності залишилися під владою Морґота. Він же, звільнившись, знову зібрав своїх прислужників, котрих зумів відшукати, і подався до руїн Анґбанда. Там він наказав заново вирити склепи та підземні в’язниці, а над входами до них нагромадив потрійні вістря Танґородріму, довкола яких безперестанку клубочився густий чорний дим. Утрачено лік ордам його бестій і демонів, а плем’я орків, створене задовго до того, в земних нутрощах розрослось і розмножилося. Як розповідають, згодом темна тінь накрила Белеріанд; а в Анґбанді Морґот викував собі величну залізну корону і нарікся Королем Світу. На знак цього він примістив на короні Сильмарили. Та, доторкнувшись до тих священних коштовностей, Морґот начорно спалив собі руки, і вони довіку залишилися чорними; а він звідтоді не міг звільнитися від болю, завданого опіком, і від гніву, який викликав той біль. Корони тієї Темний Володар ніколи не знімав із голови, хоча вага її була смертельно обтяжлива. Лиш одного разу він, тайкома, покинув своє володіння на Півночі; та й із глибин фортеці виходив нечасто, а керував своїми арміями з північного престолу. І тільки раз за цілий час існування того королівства Морґот узяв до рук зброю.

Тепер-бо ненависть пожирала його навіть більше, ніж у часи перебування в Утумно, в часи перед приниженням його гордості, й на панування над слугами та на вселення в них зловісної хоті витратив Морґот свій дух. А втім, валарська велич іще довго не полишала його, хоч і обернулася на жах, і тільки наймогутніші, вгледівши його лице, не падали в темну яму страху.

І от, коли стало відомо, що Морґот утік із Валінору, і гонитва не дала жодних результатів, валари тривалий час сиділи в темряві у Колі Судьби, а маяри та ваньяри стояли поруч із ними і плакали; більшість же нолдорів повернулася до Тіріона, й оплакували вони затьмарення свого прекрасного міста. Крізь тьмяну ущелину Калакір’ю з туманних морів напливали імли й огортали його вежі, а свічадо на Міндоні невиразно палахкотів у сутінках.

Тоді зненацька в місті з’явився Феанор і закликав усіх прийти до високого королівського двору на вершині Туни; кари вигнанням з нього ще не зняли, тож він повстав проти валарів. І тому дуже швидко чисельний натовп зібрався, щоби послухати його: пагорб і всі сходи та вулиці, які вели до нього, осяяло світло смолоскипів, що їх кожен тримав у руках.

Феанор був майстром слова, і мова його, коли він того прагнув, разила серця; тож тієї ночі він виголосив перед нолдорами таку промову, яку вони запам’ятали довіку. Несамовиті й люті були його слова, пройняті роздратуванням та погордою; і, почувши їх, нолдори нестямилися. Гнів свій і ненависть Феанор спрямував головно на Морґота, втім, чи не все, що говорив син Фінве, походило власне з брехні бунтівного вали; проте розум промовця потьмарили горе через убивство батька та мука, спричинена викраденням Сильмарилів. Тепер, коли загинув Фінве, Феанор претендував на королівський престол і на владу над усіма нолдорами, а тому зневажив укази валарів.

— Чому, о нолдорський народе, — кричав він, — чому ми мусимо й далі служити заздрісним валарам, котрі не можуть убезпечити від Ворога ні нас, ані власне володіння? І хоча Морґот тепер їхній недруг, але хіба вони не з одного роду? Помста кличе мене в дорогу, та навіть якби вийшло інакше, я би не затримався довше в одному краї з родичами того, хто порішив мого батька і викрав мій скарб. Однак серед цього відважного народу я не єдиний звитяжець. Чи ж не всі ви втратили свого Короля? Та і що у вас зосталось, у вас, замкнених, наче у клітці, тут, на вузькому клаптику суші між горами та морем?

Колись тут було світло, яке валари не забажали дати Середзем’ю, та нині темрява зрівняла всіх. Будемо бездіяльно тужити тут довіку, ставши примарним племенем, що мешкає в імлі, проливаючи марні сльози в невдячне море? Чи повернемося додому? У Куівіенені під безхмарним зоряним небом плюскочуть солодкі води, а довкруж нього простягаються широкі землі, де міг би походжати вільний народ. Там вони лежать непорушно й чекають на нас, котрі через власну глупоту полишили їх. Ходімо звідси! Нехай боягузи охороняють це місто!

Довго він говорив і наполегливо переконував нолдорів рушати за ним, аби, доки не пізно, відвагою завоювати собі свободу та чималі володіння у східних землях; і у словах його бриніло відлуння Мелкорової лжі, мовляв, валари заморочили їм голови і триматимуть у полоні, а тим часом люди правитимуть Середзем’ям. Саме тоді чимало елдарів уперше довідалося про Наступників.

— Прекрасним буде вінець, — кричав Феанор, — хоча до нього проляже довга і трудна путь! Попрощайтеся з рабством! А заразом попрощайтесь і зі спокоєм! Попрощайтеся зі слабкістю! Попрощайтеся зі своїми скарбами! Ми створимо ще більші. Виступайте в путь порожнем, тільки візьміть із собою мечі! Ми-бо підемо далі, ніж заходив Ороме, витриваємо довше, ніж Тулкас: ми ніколи не відступимося від гонитви. Підемо за Морґотом хоч на край Землі! Його чекають війна та невмируща ненависть. Але коли ми переможемо і повернемо Сильмарили, то ми — і тільки ми — будемо володарями незаплямованого Світла та господарями блаженства і краси Арди. Жоден інший народ не витіснить нас!

Потому Феанор дав жахливу обітницю. Семеро його синів негайно пристали до нього й разом виголосили ту саму клятву, і криваво-червоний відблиск смолоскипів ковзнув по їхніх оголених мечах. Вони заприсягнися такою клятвою, якої ніхто не зможе порушити й ніхто не повинен давати, заприсягнись іменем самого Ілуватара, накликаючи Нескінченну Темряву на свої голови, якщо зламають присягу; закликали у свідки Манве, і Варду, і священну гору Танікветіл, клянучись із ненавистю і жадобою помсти переслідувати в усіх сторонах Світу кожного валу, демона, ельфа і навіть іще не народжену людину чи будь-яку іншу істоту, велику чи малу, добру чи лиху, породжену часом до кінця днів, якщо вона посміє взяти, чи привласнити, чи приховати Сильмарили від Феанора та його синів.

Так заприсяглися нолдорські принци: Маезрос, і Маґлор, і Келеґорм, і Куруфін, і Карантір, Амрод і Амрас; і чимало ельфів, почувши страшні слова, злякалися. Бо, коли так виголошують обітницю — однаково, добру чи лиху, — її неможливо зламати, вона супроводжуватиме і того, хто дотримав клятви, і клятвопорушника аж до кінця світу. Відтак Фінґолфін і син його Турґон виступили проти Феанора, і злетіли з уст люті слова, й удруге гнів ледь не вклав мечі в руки братам. Але Фінарфін, за звичкою, лагідними словами спробував погамувати нолдорів, переконуючи їх зупинитись і поміркувати про власні вчинки, доки вони не призвели до непоправного; і з усіх синів тільки Ородрет підтримав його. Фінрод став на бік Турґона, свого приятеля, а Ґаладріель — єдина з-поміж нолдорів ельфійка, котра, висока та відважна, стояла того дня серед затятих принців, — прагнула рушати в дорогу. Вона не обтяжила себе жодною клятвою, проте Феанорові слова про Середзем’я запалили її серце, вона-бо хотіла побачити розлогі незахищені землі й облаштувати там власне володіння, правлячи в ньому на власний розсуд. Про щось подібне помислив і Фінґон, син Фінґолфіна, якого також зачепили Феанорові слова, хоч він і недолюблював його; а Фінґона, як завжди, підтримали Анґрод і Аеґнор, сини Фінарфіна. Втім, ті двоє поводилися спокійно і не сперечалися з батьками.

Нарешті після тривалого обговорення Феанор таки переміг, запаливши в серцях більшості присутніх нолдорів жагу побачити нові дивовижі та чужоземні краї. Тому, коли Фінарфін знову заговорив про розважливість і про час для міркувань, зчинився страшенний галас:

— Ні, не спиняй нас!

І Феанор та його сини почали негайно збиратися в путь.

Для тих, хто наважився обрати такий темний шлях, завбачливість важила небагато. Усе робили надто поспішно; Феанор підганяв ельфів, боячись, що, коли серця їхні охолонуть, слова його не матимуть впливу і гору візьмуть інші; адже, попри всі гордовиті слова, він не забував про владу валарів. Однак із Валмара посланці не надходили, і Манве мовчав. Наразі він і не забороняв Феанорові здійснювати його наміри, і не перешкоджав їм; валарів гнітило те, що їх звинуватили в лихому замірі супроти елдарів і в тому, що вони буцім утримують когось проти волі. Тому боги спостерігали та вичікували, все ще не вірячи, що Феанор зможе підпорядкувати нолдорське воїнство власній волі.

І справді, щойно Феанор почав вишиковувати нолдорів для виступу в похід, між ними зчинилися чвари. Адже хоч він і схилив присутніх до думки про відхід, далеко не всі погоджувалися визнати Феанора своїм Королем. До Фінґолфіна та його синів почували більше прихильності; а його домашні та значна частина мешканців Тіріона відмовлялися зректися Фінґолфіна, якщо той піде з ними; тому, врешті-решт, на тернисту путь стали два окремі рушення нолдорів. Феанор і його послідовники йшли в авангарді, а більшість нолдорів рушила вслід за Фінґолфіном; він виступив усупереч власній мудрості, прислухавшись до наполягань Фінґона, сина свого, а також тому, що не хотів розлучатися зі своїм народом чи залишати його на поталу необдуманим рішенням Феанора. Не забув він і виголошених перед троном Манве слів. З Фінґолфіном пішов і Фінарфін, спонукуваний тим самим; однак ішов він із великим небажанням. З усіх нолдорів, котрі жили у Валінорі й стали на ту пору чисельним народом, тільки одна десята відмовилася від подорожі: одні — з любові до валарів (і Ауле зокрема), другі — з любові до Тіріона та багатьох речей, які вони створили власноруч; і тримав їх зовсім не страх перед небезпеками подорожі.

Та щойно заспівала сурма і Феанор вийшов із брам Тіріона, прибув нарешті посланець від Манве, звістуючи:

— Від глупоти Феанора врятує вас тільки моя порада. Не виступайте! Бо лихий нині час, шлях цей приведе вас до горя, якого вам не дано передбачити. Не ждіть допомоги від валарів у цій пригоді, проте й не ждіть, що вони затримають вас; бо знайте: ви прийшли сюди вільно — вільно й підете звідсіля. Але тебе, Феаноре, сину Фінве, клятва твоя зробила вигнанцем. Горе змусить тебе забути про Мелкорову лжу. Ти кажеш: він вала. Тоді твоя клятва була даремна, бо жодного з валарів тобі несила здолати ні зараз, ні в інший час у чертогах Еа, навіть якщо Еру, чиїм іменем ти клявся, зробить тебе втричі сильнішим, аніж ти є нині.

Та Феанор тільки засміявся у відповідь герольдові, а нолдорам сказав:

— Так! Виходить сей відважний народ пошле нащадка свого Короля та його синів самотиною у вигнання, а сам повернеться в рабство? Проте, коли хто захоче піти зі мною, я скажу їм таке. Нам пророковане горе? Але ж в Амані ми зазнали його. В Амані ми зі щасливих стали нещасними. Тепер спробуємо інший шлях: у горі відшукаємо радість або принаймні здобудемо свободу.

Тоді, повернувшись до герольда, він гукнув:

— Скажи ось що Манве Сулімо, Верховному Королю Арди: якщо Феанор не зможе здолати Морґота, то він бодай не зволікатиме з нападом і не марнуватиме часу на сум. І, можливо, Еру розпалив у мені вогонь палкіший, аніж ти собі уявляєш. Урешті-решт, я завдам Недругові валарів такої рани, що навіть могутні завсідники Кола Судьби здивуються, дізнавшись про це. О, так, урешті-решт, вони таки підуть за мною. Прощавай!

Тієї миті Феанорів голос став таким гучним і переконливим, що навіть герольд валарів уклонився йому так, ніби отримав сподівану відповідь, і пішов; а нолдори визнали правоту Феанора. Відтак вони продовжили похід, і Дім Феанора квапливо просувався вперед уздовж узбереж Еленде, — і погляди ельфів не раз зверталися до Тіріона на зеленому пагорбі Туни. Повільніше і не так охоче простувало за ними рушення Фінґолфіна. Тут першим ішов Фінґон, а останніми — Фінарфін і Фінрод та багато найшляхетніших і наймудріших нолдорів; і часто вони озирались, аби поглянути на своє прекрасне місто, аж доки свічадо Міндон-Елдаліеви зникло в пітьмі. Вони, на відміну від решти вигнанців, винесли звідти щемливі спогади про втрачене щастя, а декотрі навіть прихопили із собою власноруч створені речі — втіху і тягар під час мандрів.

І от Феанор провадив нолдорів на північ, тому що найпершим завданням поклав собі переслідування Морґота. Більше того, Туна під Танікветілом була неподалік від поясу Арди, і там Велике Море мало найбільшу ширину, а все далі на північ розділяючі моря ставали вужчими й вужчими, тож пустельний берег Араману й узбережжя Середзем’я зближались. Але тільки-но Феанор заспокоївся й узявся тверезо обмірковувати становище, він збагнув — надто пізно, — що всі ці юрмища ніколи не зможуть ані подолати такі довгі відстані, ні, зрештою, перебратися через моря без кораблів. А на те, щоби збудувати необхідний великий флот, піде багато часу та праці, навіть якщо серед нолдорів і знайдуться знавці цього ремесла. Тож Феанор постановив переконати телерів, щирих друзів нолдорів, приєднатися до їхнього походу; і бунтівний дух підказав йому, що так можна применшити блаженство Валінору та збільшити свою міць для війни з Морґотом. І він поквапився до Алквалонде, і повторив перед телерами промову, виголошену в Тіріоні.

Проте Феанорові слова не зворушили телерів. Відхід родичів і давніх друзів украй засмутив цих ельфів, але вони радше воліли відраджувати їх од необдуманого вчинку, ніж квапилися підтримати; і, не бажаючи чинити всупереч волі валарів, відмовилися надати нолдорам кораблі чи допомогти будувати нові судна. Щодо самих телерів, то вони вже не уявляли свого дому деінде поза берегами Елдамару, як і не уявляли іншого володаря, крім Олве, принца Алквалондського. А він ніколи не слухав Морґота і не пускав його на телерські землі, натомість вірив, що Улмо та решта могутніх валарів виправлять шкоду, яку заподіяв Морґот, і після ночі розквітне новий світанок.

Тоді Феанор розлютився, бо зволікання досі лякало його; і роздратовано сказав Олве:

— Ти зрікаєшся дружби в мить, коли ми потребуємо її. Та сам радо прийняв нашу допомогу, коли ви, боязкі ледацюги, майже порожнем добулися-таки до цих берегів. Якби нолдори не висікли оцієї гавані та не доклали рук до спорудження мурів, ви й дотепер тулилися б у халупах на узмор’ї.

І відказав йому Олве:

— Ми не зрікаємося дружби. Хто, як не друг, дорікне за безглуздий учинок? Коли нолдори радо привітали нас і допомогли, то говорили інакше, ніж ти зараз: у землях Аману судилося нам жити довіку, мов братам, чиї оселі стоять поруч. А щодо білих кораблів, то не ви дали їх нам. Не від нолдорів навчилися ми цього ремесла, а від Володарів Моря; білу деревину ми обробляли власними руками, а білі вітрила ткали наші дружини та доньки. Тому ми не віддамо їх і не проміняємо на жодну спілку чи дружбу. Кажу-бо тобі, Феаноре, сину Фінве, кораблі для нас — те саме, що самоцвіти для нолдорів: витвір наших сердець, якого не повторити двічі.

Тоді Феанор пішов геть і доти сидів попід мурами Алквалонде, поглинутий темними думами, доки зібралося його воїнство. Коли ж він вирішив, що військової сили в нього вже вдосталь, то подався до Лебединої Гавані й, одбираючи силоміць кораблі, які стояли на якорі, взявся укомплектовувати їх своїми воїнами. Втім, телери стримали його наступ, скинувши чимало нолдорів у море. Тоді зблиснули мечі й на кораблях закипіла люта битва, яка перекинулася на освітлені свічадами причали та пірси Гавані й навіть попід величне склепіння її брами. Тричі відступав народ Феанора, багато вбитих було з обох сторін; однак авангард нолдорів підтримали Фінґон і передовий загін рушення Фінґолфіна, — той, надійшовши, угледів, що розпочалася битва й рід його зазнає поразки, і кинувся у бій, до пуття не з’ясувавши, в чому причина сварки; декотрі зі щойно прибулих подумали навіть, ніби телери, за наказом валарів, улаштували засідку на нолдорів.

Отож, урешті телерів було переможено, і чимало алквалондських мореплавців загинуло там жорстокою смертю. Бо нолдори стали несамовитими та відчайдушними, а телери були слабші за них і зі зброї мали тільки тонкі луки. Тоді нолдори відвоювали у них білі кораблі, взялися, як уміли, за весла й повели судна вздовж узбережжя на північ. І Олве волав до Оссе, але той не прибув, адже валари заборонили силоміць утримувати нолдорів од втечі. Та Уінен оплакувала телерів-мореплавців; і море у гніві нахлинуло на вбивць, так що чимало кораблів було розтрощено, а всі ті, хто був на них, потонули. Про Братовбивство в Алквалонде детально розказано в жалобній пісні, званій Нолдоланте, «Падіння нолдорів», яку перед зникненням склав Маґлор.

Хай там як, а більшість нолдорів таки врятувалась, і, коли буря стихла, вони продовжили подорож: декотрі — кораблями, інші — суходолом; але довга їхня дорога ставала дедалі лиховіснішою. Чимало часу йшли вони строєм крізь неозору ніч, але, зрештою, добулися-таки до північних рубежів Заповідного Володіння біля кордонів холодних узгір’їв Араманського пустища. Там, на високій кручі, що нависла над берегом, ельфи зненацька угледіли темну постать. Дехто стверджує, ніби то був сам Мандос, найвеличніший герольд Манве. Нолдори почули гучний голос, урочистий і жахливий, і він наказав їм зупинитися та слухати. Тож усі завмерли і стояли непорушно, і з краю в край нолдорського рушення линув той голос, виголошуючи прокляття і пророцтво, назване Північним Пророцтвом, Судьбою Нолдорів. Багато лиха віщували похмурі слова, проте нолдори зрозуміли їх тільки тоді, коли роковані біди вже спіткали їх; але всі почули прокляття, наслане на тих, котрі не спиняться і не діждуться вироку та помилування валарів.

— Незліченні сльози судилося вам пролити; валари-бо відмежують Валінор од вас, а вас — од Валінору так, аби за гори не перелетіло навіть відлуння ваших тужливих нарікань. Хоч куди би рушив Дім Феанора, від Заходу й аж до крайнього Сходу йому не уникнути гніву валарів, як не уникнути його і Феаноровим послідовникам. Обітниця верховодитиме ними, та все ж не сповнить надій, а буде натомість щоразу вихоплювати з рук ті скарби, що їх вони заприсяглися здобути. На лихе обернеться кожен добрий зачин; і причиною цього стануть родинна зрада і страх перед зрадою. Довіку їм буть Ізгоями.

Ви несправедливо пролили братню кров і заплямували землю Аману. І за кров ту заплатите кров’ю, і будете жити поза Аманом у тіні Смерті. Бо хоч Еру і заповів вам безсмертя в Еа і жодна хвороба вас не здолає, та згубити вас можна, і ви загинете — від зброї, тортур чи горя, — а ваші безпритульні духи полинуть у Мандос. І пробуватимуть там тривалий час, і тужитимуть за тілами; та навіть коли б усі, кого ви вбили, взялися за вас просити, — навіть тоді не сподівайтеся жалю. А ті, хто залишиться в Середзем’ї та не прийде до Мандоса, будуть обтяжені світом, наче нездоланною ваготою, і змарніють, і перед молодшим народом, який надійде пізніше, постануть сумовитими тінями. Такий присуд валарів.

Тоді багато нолдорів злякалося; та Феанор, пересиливши себе, мовив:

— Ми присяглися, і то — не пустослів’я. Ми дотримаємо обітниці. Нам погрожують незчисленними бідами та підступною зрадою; проте мовчать ось про що: як нам стерпіти боягузтво, легкодухів і страх перед ними? Тож ми продовжуємо свій путь — таке моє слово. І я передрікаю, що пісні про наші діяння не змовкнуть аж до останніх днів Арди.

Але в той час Фінарфін, який був родичем Олве з Алквалонде, відділився від строю і, засмучений та сповнений люті на Дім Феанора, повернув назад; і частина його народу рушила слідом, і, журливо торуючи пройдений шлях, вони знову побачили, як промінь із Міндону на Туні розтинає ніч, і врешті добулися до Валінору. Там вони отримали від валарів прощення, й Фінарфіна призначили правителем тих нолдорів, котрі залишились у Благословенному Краї. Одначе синів Фінарфіна не було поруч із ним, адже вони не захотіли покинути синів Фінґолфіна, цілий народ якого пішов уперед, гнаний родинними путами, волею Феанора та страхом постати перед судом валарів, позаяк багато хто з них під час Братовбивства в Алквалонде заплямував свої руки кров’ю. До того ж, зухвалі та запальні Фінґон і Турґон не могли стерпіти навіть думки про те, що доведеться облишити чин, до якого вони доклали рук, не довівши його до переможного кінця, якщо тільки йому судилося стати переможним. Отож, основна частина рушення нолдорів просувалася далі, й небавом пророковане зло почало проявлятися.

Нарешті ельфи добулися далеко на північ Арди і побачили перші зубчаки криги, що пливла морем, і збагнули, що наближаються до Гелкараксе. Бо на півночі землі Аману звертали на схід, західні береги Ендору (тобто Середзем’я) тяглися на захід, а поміж ними пролягла вузька протока, якою бігли одночасно студені води Окружного Моря та хвилі Белеґаеру, слалися безкраї тумани та смертельно холодна імла, в морських потоках тріщали, вдаряючись, льодяні гори й зі скрипом і скреготом терлись одна об одну глибоко затонулі крижини. Такою була протока Гелкараксе, яку доти ніхто, крім валарів і Унґоліанти, не наважувався подолати.

Тож Феанор зупинився на привал, і нолдори обмірковували, що мають чинити далі. Тим часом їх почали діймати холод і липкі тумани, крізь які не пробивалося жодного зоряного променя; чимало ельфів, особливо ті, котрі пішли за Фінґолфіном, пожалкували, що виступили в цей похід, і заходилися нарікати, проклинаючи Феанора та називаючи його призвідником усіх нещасть елдарів. Але Феанор, знаючи про що мовили ельфи, порадився зі своїми синами, і вони зрозуміли, що мають лише два способи вирватися з Араману та потрапити до Ендору: через протоку або кораблями. Проте Гелкараксе вони вважали нездоланною, а кораблів було обмаль, їх під час довгої подорожі ельфи чимало втратили, а тих, які залишилися, не вистачало для перевезення цілого рушення одночасно; крім того, ніхто не хотів жити на західних узбережжях, доки переправлятиметься перша партія: серед нолдорів уже пробудився страх зради. Тому в серцях Феанора та його синів визріло рішення захопити всі кораблі й відплисти раптово; вони-бо від часу битви в Гавані верховодили флотом, і набрали команди винятково з тих ельфів, котрі брали участь у битві та були зобов’язані Феанорові. І, начеб угадавши його бажання, зірвався північно-західний вітер, і Феанор з усіма, кого вважав вірним собі, потайки вислизнув із затоки та вийшов у море, покинувши Фінґолфіна в Арамані. Позаяк море було нешироке, він, правуючи на схід і трохи на південь, без втрат дістався до берега та першим із нолдорів знову вступив у Середзем’я, висадившись поблизу гирла затоки, названої Дренґіст, яка глибоко врізалась у Дор-ломін.

Але, коли ельфи зійшли на берег, Маезрос, найстарший із синів Феанора та колишній друг Фінґона — доки їх не розділили Морґотові брехні— звернувся до батька, мовивши:

— Тож кого з веслярів і на яких кораблях ти пошлеш назад, і кого вони привезуть сюди першим? Фінґона Відважного?

На це Феанор засміявся, мов причинний, і викрикнув:

— Нікого й ніяких! Те, що зосталося позаду, я вважаю не втратою, а всього лише зайвим тягарем у дорозі. Нехай ті, хто проклинав моє ймення, клянуть мене й надалі, нехай, жалібно виючи, повертаються у клітки валарів! Паліть кораблі!

Маезрос відступив і стояв одинцем, а Феанор наказав підпалити білі кораблі телерів. Отак у місцині, званій Лосґаром, при вході в Затоку Дренґіст, ярий вогонь, яскравий і страхітливий, знищив найпрекрасніші судна, які будь-коли долали морські простори. А Фінґолфін і його народ угледіли під хмарами червоний відблиск далекої заграви і збагнули, що їх зрадили. Такими були перші плоди Братовбивства та Судьби Нолдорів.

Тоді Фінґолфін зрозумів, що Феанор покинув його, залишивши вибір: або згинути в Арамані, або з ганьбою повернутися до Валінору, — і лють охопила його; крім того, він тепер як ніколи бажав будь-що дістатися до Середзем’я та ще раз зустрітися з Феанором. Довго поневірялися він і його рушення, але тяжкі випробування лише примножили їхню відвагу та витривалість; адже був то могутній народ, невмирущі старші діти Еру Ілуватара, щойно прибулі з Благословенного Краю, не обтяжені земною втомою. Молодо палахкотів вогонь у їхніх серцях, тож вони під проводом Фінґолфіна та його синів, а також Фінрода та Ґаладріель насмілилися ступити на терени суворої Півночі й, не знайшовши іншого шляху, врешті здолали страхіття Гелкараксе та важкопрохідні крижані гори. Тільки деякі грядущі діяння нолдорів труднощами і скорботністю перевершили цю відчайдушну переправу. Там загинула Еленве, дружина Турґона, і ще чимало ельфів знайшли свою загибель; і, коли Фінґолфін ступив-таки на Зовнішні Землі, рушення його дуже змаліло. Неприязнь почували до Феанора та його синів ті, хто йшов за Фінґолфіном і чиї сурми залунали в Середзем’ї в час першого сходу Місяця.

Розділ Х. Про синдарів

І от, як уже мовлено, на теренах Середзем’я міцніла влада Елве та Меліан, і всі белеріандські ельфи, від Кірданових мореплавців до мандрівних мисливців у Синіх Горах по той бік ріки Ґеліон, визнали Елве своїм володарем; і нарікся він Елу Тінґолом, Королем Сірою Мантією, мовою його народу. А народ той має ймення синдари — Сірі ельфи освітленого зорями Белеріанду; і хоч вони належали до моріквендів, однак під проводом Тінґола, навчені Меліан, стали найпрекраснішим, наймудрішим і наймайстернішим народом із-поміж ельфів Середзем’я. І наприкінці першого віку Мелкорового Ув’язнення, коли на Землі панував спокій і пишнота Валінору сягнула зеніту, народилася Лутіен — єдина дитина Тінґола та Меліан. І попри те, що більшу частину Середзем’я огортав сон, який наслала Яванна, завдяки владі Меліан у Белеріанді цвіли життя і радість, а ясні зорі сяяли, наче срібні вогні; там, у лісі Нелдорет, і народилася Лутіен, і, щоби привітати її, розпустилися, наче земні зорі, білі квіти ніфреділу.

І сталося так, що у другий вік Мелкорового Ув’язнення з-поза Синіх Гір Еред-Луіну до Белеріанду прийшли гноми. Вони звалися кгазади, проте синдари іменували їх науґрімами, Низькорослим Народом, і ґоннгірримами — Повелителями Каміння. Найдавніші помешкання науґрімів були на далекому сході, та гноми, за племінним звичаєм, вирили собі чертоги й палаци на східному боці Еред-Луіну; ті міста гномівською мовою називалися Ґабілгатол і Тумунзагар. На північ од величної вершини Бескиду Долмед стояв Ґабілгатол, чию назву ельфи своєю мовою переклали як Белеґост, Слюдоград; а на південь — Тумунзагар — мовою ельфів Ноґрод, Печерна Будова. Найбільшим гномівським володінням був Кгазад-дум, Гномівська Рудня — Газодронд мовою ельфів, який згодом, у дні темряви, одержав назву Морія; та він простягався далеко-далеко поза просторами Еріадору, в Горах Імли, й елдари знали тільки його назву та чули про нього зі слів гномів Синіх Гір.

З Ноґрода та Белеґоста науґріми перейши до Белеріанду; й ельфи нетямилися від зачудування, бо вважали, що саме вони єдині живі створіння в Середзем’ї, здатні розмовляти і виготовляти щось власними руками, та що, крім них, є ще хіба птахи і звірі. Проте Старші Діти не могли зрозуміти ні слова з мови науґрімів, яка для них звучала незграбно та неприємно; лише кільком елдарам вдалось опанувати її. Натомість гноми вчилися швидко й узагалі радше вивчали ельфійську мову, ніж навчали своєї чужинців. Мало хто з елдарів бував у Ноґроді та Белеґості, крім Еола з Нан-Елмота і сина його — Маеґліна; гноми ж гуртом рушили в Белеріанд і проклали широку дорогу, що вела попід схилами Гори Долмед, бігла вздовж течії ріки Аскар і перетинала Ґеліон при Сарн-Атраді, Кам’янистому Броді, де пізніше відбулася велика битва. Між науґрімами й елдарами ніколи не було справжньої приязні, хоч обидва народи мали один із одного користь; але в той час біди, які зіпсували їхню дружбу, ще не трапились і Король Тінґол радо вітав гномів. Однак згодом науґріми охочіше товаришували з нолдорами, ніж з іншими ельфами чи людьми, бо їх єднала любов і шана до Ауле; а нолдорські самоцвіти гноми цінували понад усяке багатство. У темряві Арди гноми вже витворили шедеври, бо з перших днів життя їхніх Отців були наділені дивовижною майстерністю при роботі з металами та камінням; але в той давній час вони більше любили працювати із залізом і міддю, ніж зі сріблом чи золотом.

Так-от, Меліан, як і всі маяри, володіла даром передбачення; і, коли добіг кінця другий вік Мелкорового Ув’язнення, вона підказала Тінґолові, що Спокій Арди не триватиме вічно. Тому він міркував, як облаштувати собі королівську оселю та зробити її належно міцною на випадок, якщо в Середзем’ї таки пробудиться зло; і по допомогу та поради Тінґол звернувся до гномів Белеґоста. Вони охоче погодилися надати їх, бо в той час іще не знали втоми і прагнули займатися чимось новим; і хоча науґріми завжди вимагали платню за свою роботу, байдуже, чи виконували її з радістю, чи гарували, але того разу вони вважали, що їх уже винагороджено. Адже Меліан багато чого навчила гномів, а Тінґол подарував їм чимало прегарних перлів. Ті перли дав йому Кірдан, бо в мілких водах довкола Острова Балар їх було безліч; але науґріми не бачили раніше нічого подібного, тому високо оцінили дар. Одна перлина була завбільшки як голубине яйце, і сяйво її нагадувало відблиск зоряного світла на морській піні; назвали цю коштовність Німфелос, і ватажок гномів Белеґоста цінував її більше, ніж гору скарбів.

Отже, науґріми довго та радо працювали на Тінґола і вигадали для нього палаци на кшталт власних, вириті глибоко в землі. У тому місці, де Есґалдуін збігав униз, відділяючи Нелдорет од Реґіону, посеред лісу здіймався кам’янистий пагорб, біля підніжжя якого текла ріка. Там гноми зробили браму, що вела до Тінґолових чертогів, а через річку перекинули кам’яний міст, по якому тільки й можна було ввійти у браму. Від брами широкі переходи збігали вглиб до високих зал і покоїв, висічених у живому камені, й помешкання ті були такі численні та величні, що їх нарекли Менеґрот — Тисяча Печер,

Але й ельфи брали участь у будівництві, тож і вони, і гноми — кожне з допомогою свого таланту — втілювали там видіння Меліан, дивовижні та прекрасні образи заморського Валінору. Колони в Менеґроті було витесано на манір буків Ороме — стовбур, гілки і листя — й освітлено золотими ліхтарями. Соловейки співали там, наче в садах Лоріена; срібні водограї шуміли в чашах із мармуру, а підлоги були викладені різнобарвними камінцями. Різьблені силуети звірів і птахів мчали по стінах, підіймалися на колони чи виглядали з-поміж усіяних квітами віт. А з плином років Меліан і її служниці завісили зали тканими гобеленами, на яких було зображено діяння валарів, і чимало з того, що відбулося на Арді з часу її постання, і натяки на те, що гряде в майбутньому. То була найпрекрасніша з усіх королівських осель на схід од Моря.

По завершенні будівництва Менеґрота у володінні Тінґола та Меліан запанував спокій, науґріми час від часу переходили через гори і торгували в ельфійських землях; але гноми рідко бували у Фаласі, бо ненавиділи шум моря та боялися дивитися на нього. До Белеріанду не надходило жодних чуток чи звісток із зовнішнього світу.

Проте, коли добігав кінця третій вік Мелкорового Ув’язнення, гноми стривожились і звернулися до Короля Тінґола, кажучи, що валари не викорінили остаточно північного зла, й от залишки його, помножившись у темряві, знову виповзли на світ і розбрелися по всіх усюдах.

— У землях на схід від гір завелися люті тварюки, — казали вони, — і твій давній рід, який мешкав там, утікає з долин у гори.

Минуло не дуже багато часу, і лиховісні потвори дісталися Белеріанду, перебравшись через гірські перевали або перейшовши з півдня через темні ліси. То були вовки чи, може, потвори в подобах вовків, а також інші люті породження мороку, а серед них і орки, котрі згодом сплюндрували Белеріанд; але на той час їх було надто мало, вони поводились обережно, розвідуючи шляхи підступу й очікуючи повернення свого володаря. О тій порі ельфи не знали, ні хто вони, ні звідки прийшли, і сприймали їх як аварів, здичавілих і знавіснілих у нетрях; кажуть, їхні здогади були не далекі від істини.

Тому Тінґол почав думати про зброю, якої раніше його народ не потребував, і її для Короля вперше викували науґріми, котрі в цій справі не мали рівних, хоча жоден із них не зміг перевершити майстрів із Ноґрода, найславетнішим серед котрих був Телхар. Усі науґріми були давнім войовничим народом і затято боролися проти кожного, хто хотів їх пригнобити: проти слуг Мелкора, проти елдарів чи аварів, проти диких звірів, а нерідко — проти власних родичів, гномів із інших домів чи володінь. Небавом синдари навчились у них ковальства; та в гартуванні сталі гномів не змогли перевершити навіть нолдори, й у виготовленні плетеної з кілець кольчуги, яку винайшли ковалі з Белеґоста, їм теж не було рівних.

Отож, у той час синдари були добре озброєні, прогнали лихих почвар і знову зажили в мирі; а в арсеналах Тінґола назбиралося безліч сокир, списів, мечів, високих шоломів і довгих блискучих сорочок-кольчуг; адже гномівські обладунки було виготовлено так, що вони ніколи не іржавіли, а сяяли, мовби щойно начищені. І у прийдешні дні це стало Тінґолові у пригоді.

І от, як уже мовлено, такий собі Ленве з рушення Олве покинув стрій елдарів у той час, коли телери зупинилися біля берегів Великої Ріки на кордонах західних земель Середзем’я. Про блукання нандорів, котрих він повів за собою вниз за течією Андуіну, відомо небагато: одні з них, кажуть, вік жили в лісах Долини Великої Ріки, другі дісталися-таки до її гирла й оселилися неподалік від Моря, а треті, перейшовши Еред-Німрайс — Білі Гори, — втрапили знову на північ і вступили в пустелю Еріадору між Еред-Луіном та далекими Горами Імли. Оті останні були лісовим народом і не мали сталевої зброї, тож поява лютих потвор Півночі нагнала на них непереборний страх, про що і розповіли науґріми Королю Тінґолові у Менеґроті. Тому Денетор, син Ленве, почувши звістку про міць Тінґола, про його велич і про мир у його володінні, зібрав, як зміг, свій розпорошений народ у рушення й повів його через гори до Белеріанду. Там Тінґол привітав їх так, як вітають давно втрачену рідню, що нарешті віднайшлась, і нандори оселилися в Оссіріанді, Землі Семиріччя.

Про довгі роки спокою після приходу Денетора розповідають мало. Кажуть, саме в той час Даерон Менестрель, головний хранитель премудрості в королівстві Тінґола, вигадав руни; і науґріми, котрі прийшли до Тінґола, вивчили їх і дуже раділи з цього винаходу, поцінувавши Даеронове вміння значно вище, ніж його власний народ — синдари. Завдяки науґрімам кірт потрапив на схід за гори і став надбанням багатьох народів; однак синдари до днів Війни рідко послуговувалися ним для ведення хронік, а чимало з того, що жило в пам’яті, зникло під час спустошення Доріату. До загибелі, поки там іще панували блаженство та радість життя, про Доріат майже нічого не розказували; так прегарні й дивовижні творіння, доки вони існують увіч, свідчать самі про себе, а щойно потрапляють у небезпеку чи гинуть навіки — перетворюються на пісню.

У тогочасному Белеріанді походжали ельфи, плинули ріки, ясніли зорі, пахли нічні квіти; краса Меліан була наче день опівдні, а краса Лутіен — мовби весняне світання. У Белеріанді Король Тінґол сидів на престолі, уподібнившись до володарів маярів, котрі спочивають, вдихаючи одвічну радість із кожним ковтком повітря та безперешкодно ширяючи думкою від висот до глибин. До Белеріанду приїздив, як і раніше, Ороме Величний, мчав, як вітер над горами, і звук його ріжка чути було далеко в підзоряних землях, а сліпуче сяйво його лику й оглушний звук Нагарового бігу сповнювали ельфів страхом; але, коли між пагорбами відлунював гук Валароми, вони були певні, що лихі почвари тікають звідтіля аж ген удалеч.

Але, зрештою, сталося так, що завершення днів блаженства було вже не за горами, і розквіт Валінору пішов на спад. Бо раніше було сказано й нині відомо всім те, що записано в історії та оспівано у багатьох піснях: із допомогою Унґоліанти Мелкор знищив Дерева валарів і втік, повернувшись у Середзем’я. Далеко на півночі Морґот розпочав борню з Унґоліантою; а розкотистий його крик відлунив у Белеріанді, й усі тамтешні народи здригнулися від страху, бо хоч вони й не знали пророкованої долі, проте тієї миті почули провісника смерті. Невдовзі по тому Унґоліанта втекла з півночі, припхавшись у володіння Короля Тінґола, і темний жах розповзався довкіл неї; та сила Меліан зупинила її, й павучиха не вступила в Нелдорет, але довгий час мешкала в сутіні проваль, у які на півдні переходить Дортоніон. І гори ті стали відомі як Еред-Ґорґорот, Гори Жаху, куди ніхто не насмілювався заходити, ні навіть наближатися до них; життя і світло там вимерли, а води були отруєні. Та Морґот, як уже сказано, повернувся до Анґбанда, відбудував його і понад входом звів вістря Танґородріму, над якими курився дим; і брами Морґота були на відстані ста п’ятдесяти ліг од мосту Менеґрота — далеко, та все ж надто близько.

Орки ж, котрі розмножувались у земній темряві, стали дужими та жорстокими, а їхній темний володар наповнив їх бажанням руйнувати й убивати; тож під покровом хмар, що їх наслав Морґот, вони вийшли з брам Анґбанда і тихцем подались у північні гори. Звідти велика армія вступила у Белеріанд і напала на Короля Тінґола. У його просторих володіннях чимало ельфів вільно походжало нетрями чи спокійно мешкало невеличкими родовими групами, віддалік одні від одних; і лише довкола Менеґрота, в серці країни, а також уздовж берегів Фаласу, в землях мореплавців, жили чисельніші народи. Проте орки спустилися з гір обабіч від Менеґрота, і, роблячи вилазки з таборів, розташованих між Келоном та Ґеліоном на сході й на рівнинах між Сіріоном та Нароґом на заході, вони грабували довколишні землі; а Тінґола було відрізано від Кірдана, який мешкав у Еґларесті. Тому він прикликав на поміч Денетора; і зібрались ельфійські війська з Реґіону, що по той бік Аросу, і з Оссіріанду, й відбулася перша з Воєн за Белеріанд. На північ од Андраму та на півдорозі між Аросом і Ґеліоном армії елдарів затисли в лещата східне орківське військо, завдавши йому там нищівної поразки; тих же, хто кинувся тікати з місця великого побоїща на північ, переслідували, зійшовши з Бескиду Долмед, науґріми із сокирами; і небагато напасників вернулося в Анґбанд.

Однак перемога дорого коштувала ельфам. Бо оссіріандці були легко озброєні, натомість орки — одягнені в залізо, мали залізні щити й велетенські списи із широкими вістрями; тож Денетора відрізали й оточили на пагорбі Амон-Ереб. Там, перш ніж надійшло воїнство Тінґола, він і загинув разом із найближчими родичами. І хоча за його смерть Тінґол жорстоко помстився, напавши на орків із тилу й убиваючи їх по кілька відразу, народ Денетора оплакував свого правителя довіку і не обрав собі нового короля. Після битви декотрі ельфи повернулися в Оссіріанд, і їхні вісті вселили в решту народу непереборний страх, і звідтоді вони ніколи вже не брали участі у відкритій війні, рятуючись натомість обережністю і втаємниченням; і через їхню зелену, кольору листя, одежу цей народ нарекли лайквендами, Зеленими ельфами. Та більшість нандорів подалася на північ і вступила у володіння Тінґола, змішавшись із його народом.

А Тінґол, повернувшись у Менеґрот, довідався, що орківське військо здобуло перемогу на заході й відтіснило Кірдана до самого краю моря. Тому він згуртував увесь народ, до якого долинули королівські заклики, у твердині Нелдорету й Реґіону, й Меліан зібралася на силі, оточивши довкруж усі ті володіння невидимою стіною тіні та сум’яття — створила Пояс Меліан, який відтоді без дозволу її або ж Короля Тінґола не міг перетнути ніхто, хіба що був би наділений більшою владою, ніж сама мая Меліан. І ту внутрішню територію, що тривалий час називалась Еґладором, згодом нарекли Доріатом, заповідним королівством, Обперезаною Землею. У межах Поясу панував пильний спокій, а поза ним — небезпека та загальний страх, і прислужники Морґота вільно блукали всюди, крім оточених стінами гаваней Фаласу.

Та от надійшли нові вісті, яких ніхто в Середзем’ї не передбачав: ані Мелкор у своїх закамарках, ані Меліан у Менеґроті; бо після загибелі Дерев із Аману не надходило звісток ані з гінцями, ні з духами, ні зі сновидіннями. У той самий час Феанор на білих телерських кораблях перетнув Море, висадився в Затоці Дренґіст і там, біля Лосґару, спалив кораблі.

Розділ ХІ. Про Сонце та Місяць і Втаємничення Валінору

Розповідають, що після втечі Мелкора валари довго та незворушно сиділи на тронах у Колі Судьби; та вони не дармували, як про те заявляв нестямний Феанор. Адже валари багато чого здатні робити подумки, не докладаючи рук, і можуть безголосно і тихо радитися між собою. Так вони, недремні, крізь валінорську ніч линули думкою назад, до створення Еа, й уперед, до його Кінця; втім, ані влада, ні мудрість не пом’якшували їхнього болю, бо валари знали, що тієї години твориться зло. Вони оплакували смерть Дерев не більше, ніж відступництво Феанора — один із найлихіших учинків Мелкора. Феанора було створено в маєстаті тіла і духу, найвідважнішим, найвитривалішим, найпрекраснішим, найчуйнішим, найумілішим, найсильнішим, а також наймайстернішим із усіх Дітей Ілуватара, в нім палав яскравий вогонь. Тільки Манве міг частково збагнути, якими дивовижними творіннями Феанор уславив би Арду, якби не піддався впливу Мелкора. І ваньяри, котрі, як і валари, залишалися недремними, розповідали, що, коли гінці передали Манве відповідь Феанора, той заплакав і похилив голову. Та, почувши останнє Феанорове слово про те, що діяння нолдорів довіку житимуть у піснях, він підвів голову, ніби зачувши далекий голос, і сказав:

— Нехай буде так! Дорогою ціною будуть куплені ті пісні, зате і складені — добре. Таку жертву принесуть нолдори. Так, за словами Еру, в Еа постане небачена краса, а зло обернеться на добро.

Та Мандос промовив:

— Але залишиться злом. Невдовзі Феанор прийде до мене.

Коли ж валари нарешті дізналися, що нолдори дійсно покинули Аман і вирушили назад у Середзем’я, вони підвелись і почали втілювати те, про що радилися подумки, щоби подолати наслідки бід, яких завдав Мелкор. Тоді Манве наказав Яванні й Ніенні застосувати сили зрощення та зцілення; і вони зібралися на силах, спрямувавши їх на Дерева. Та сльози Ніенни не змогли вилікувати смертельних ран; і довго співала серед тіней самотня Яванна. І вже коли зникла надія і захлинулася її пісня, на безлистій гілці Телперіона розпустилася єдина велична срібляста квітка, а на Лауреліні — єдиний золотий плід.

Яванна зірвала їх, і тоді Дерева загинули, а їхні безживні стовбури й понині стоять у Валінорі як нагадування про втрачену радість. Квітку ж і плід Яванна віддала Ауле, а Манве освятив їх, і Ауле та його народ створили для них лоді, аби ті вмістили і зберегли їхнє сяйво, — так сказано в Нарсиліоні — «Пісні про Сонце та Місяць». Ті лоді валари передали Варді, щоби вона зробила з них небесні світила, яскравіші навіть за прадавні зорі, та щоби були вони найближчі до Арди; і валіе дала їм силу перетинати нижні сфери Ілмену та скерувала плинути визначеним курсом над поясом Землі з Заходу на Схід і повертатися знову.

Отак учинили валари, в сутінках воскрешаючи в пам’яті темряву земель Арди; і постановили освітити Середзем’я, щоби світло стало завадою для підступів Мелкора. Вони-бо не забули про аварів, котрі залишилися побіля вод пробудження, і не припинили дбати про вигнанців-нолдорів; а ще Манве знав, що наближається час приходу людей. Адже сказано: воістину, як валари виступили на війну з Мелкором заради квендів, так цього разу вони проявили терпіння заради гілдорів, Наступників, молодших Дітей Ілуватара. Позаяк рани, завдані Середзем’ю під час наступу на Утумно, були неймовірно тяжкі, то валари боялися, що чергова війна заподіє йому ще більше лиха; особливо з огляду на те, що гілдори — смертні й слабше, ніж квенди, опираються страху та бентезі. Крім того, Манве не відав, де з’являться люди: на півночі, на півдні чи на сході. Тому валари і створили світло, щоби зміцнити край, де судилося мешкати людям.

Ісілом Сяйливим ваньяри віддавна нарекли Місяць, квітку валінорського Телперіона; Сонце ж, плід Лауреліни, вони назвали Анаром Огненнозлотим. А от нолдори іменували їх так: Рана Мінливий і Васа Вогненне Серце, що пробуджує та знищує; бо Сонце з’явилося на знак пробудження людей і занепаду ельфів, а от Місяць плекає їхні спогади.

Маярську діву, котру валари приставили вести лодь Сонця, було звати Аріен, а ймення того, хто кермував островом Місяця, — Тіліон. У дні Дерев Аріен доглядала золоті квіти в садах Вани і поливала їх сяйливою росою Лауреліни; а Тіліон був мисливцем із загону Ороме і мав срібний лук. Він дуже любив срібло і коли йшов на спочинок, покидаючи ліси Ороме, то прямував до Лоріена і лежав, замріяний, біля ставів Есте, в мерехтливих променях Телперіона; тож він благав, аби йому дозволили довіку опікуватись останньою Срібною Квіткою. Діва Аріен переважала його могутністю, а обрали її тому, що вона не боялася жаріні Лауреліни та не відчувала її згубного впливу, бо й сама була вогненним духом, якого Мелкор не зумів ані обдурити, ні навернути до себе на службу. Аріен мала такі сяйливі очі, що навіть елдари не могли в них зазирнути, а покидаючи Валінор, вона скинула із себе тамтешню подобу й одежу, в яку вбиралася, як і валари, і постала у вигляді нагого вогню, жахливого та сліпуче-яскравого.

Ісіл сотворили й підготували першим, і він першим піднявся в зоряне царство і був старшим із двох нових світил, подібно як Телперіон був старшим із Дерев. Тоді на якийсь час у світі з’явилося місячне світло, багато створінь заворушилось і пробудилося від довгого сну, що його навіяла Яванна. Слуги Морґота були приголомшені, а от ельфи Зовнішніх Земель радісно дивились угору; й у ту мить, коли понад темрявою на заході зійшов Місяць, Фінґолфін повелів сурмити у срібні сурми й виступив у похід до Середзем’я, і довгі та густі тіні його лицарів слалися попереду.

Тіліон сім разів перетнув небеса і саме був на далекому сході, коли підготували лодь Аріен. І зійшов пишносяйний Анар, і перші проблиски Сонця широкополою загравою лягли на шпилі Пелорів: спалахнули хмари над Середзем’ям, і стало чути гомін багатьох водоспадів. Тоді воістину Морґот злякався, і спустився в найглибші безодні Анґбанда, і відкликав своїх поплічників, і огорнув свої землі непроглядними випарами й темною хмарою, щоби заховатися від сяяння Денного Світила.

І от Варда запропонувала, щоб обидві лоді мандрували Ілменом, але були завжди поодаль, а не разом; аби кожна відпливала із Валінору на схід і поверталася, причому перша вирушала би із заходу тоді, коли друга рушить зі сходу. Так почався відлік перших нових днів, і, як і раніше — в часи Дерев, — його вели за змішанням світла, коли Аріен і Тіліон по черзі пропливали над серединою Землі. Проте Тіліон виявився примхливим і рухався з мінливою швидкістю, не дотримуючись призначеного шляху; він прагнув наблизитися до Аріен, бо його вабила її сліпуча яскравість, однак пломінь Анара обпалив його й острів Місяця затьмарився.

Відтак через непостійність Тіліона чи радше прислухавшись до благань Лоріена й Есте, котрі твердили, що із Землі зникли сон і спокій та сховалися зорі, Варда змінила своє рішення і призначила пору, коли світ знову поринатиме у присмерк та напівтінь. Тому Анар певний час спочивав у Валінорі, залігши у прохолодних глибинах Зовнішнього Моря; і Повечір’я — пора зниження та спочинку Сонця — стало годиною найяснішого світла й радості в Амані. Та небавом слуги Улмо спустили Сонце на дно і поспіхом протягли його під Землею, так що воно, невидиме, дісталося сходу і там зійшло знову на небеса, щоби ніч не була задовгою та щоби під Місяцем не розплодилося зло. Проте води Зовнішнього Моря, в яких пробував Анар, стали гарячими і світилися різнобарвними вогнями, тож у Валінорі ще деякий час після відплиття Аріен було світло. Утім, доки вона мандрувала під Землею, наближаючись до сходу, відблиск погас, і Валінор потьмянів, і валари гірко оплакували смерть Лауреліни. На світанку тіні від Захисних Гір важко лягли на Благословенний Край.

Варда наказала Місяцю мандрувати так само: пролинувши під Землею, підноситися на сході, та лише після того, як Сонце зійде з небес. Однак Тіліон рухався нерівним темпом, як рухається і понині, його невпинно тягло до Аріен, і так буде завжди; тож частенько їх обох можна побачити над Землею, а іноді траплятиметься й так, що вони сходитимуться так близько, що його тінь урізатиме її сяяння і посеред дня западатиме темрява.

Тому звідтоді й аж до Зміни Світу валари вели лік днів за приходом і відходом Анара. Тіліон-бо рідко затримувався у Валінорі, а найчастіше хутко проминав західні землі — Аватар, чи Араман, чи Валінор — і пірнав у провалля по той бік Зовнішнього Моря, продовжуючи свій самотній шлях поміж гротами й печерами при основі Арди. Довго він блукав там і пізно повертався.

А ще після Довгої Ночі світло у Валінорі палало сильніше та прекрасніше, ніж у Середзем’ї; там-бо спочивало Сонце, й небесні світила в тих краях схилялися ближче до Землі. Та ні Сонце, ні Місяць не могли замінити прадавнього світла, що його породжували Дерева до того, як їх споганила отрута Унґоліанти. Оте світло живе нині лише в Сильмарилах.

Морґот ненавидів нові світила й певний час був дуже збентежений цим несподіваним ударом валарів. Тоді він напав на Тіліона, наславши на нього духів мороку, і попід стежками зірок в Ілмені зчинилася боротьба; проте Тіліон переміг. Аріен Морґот боявся дужче, та не насмілювався наблизитися до неї, позаяк йому бракувало сили; бо, оздоблюючись і помножуючи довкола себе лихо, чинячи підступи та плодячи небезпечних створінь, він передавав їм свою силу, а через те слабшав і ставав дедалі міцніше прив’язаним до землі, не бажаючи покидати темних укріплень. Під покровом тіней ховався він та його поплічники од Аріен, чийого погляду вони не могли довго витримувати; і землі поблизу його фортеці заволокли кіптява та велетенські хмари.

Але напад на Тіліона зародив у валарах сумнів: вони боялися нових підступів і хитрощів, які Морґот міг планувати супроти них. Незважаючи на те, що вони не хотіли воювати з ним у Середзем’ї, Сили не подарували йому знищення Алмарену; і постановили, що не допустять, аби щось подібне спіткало Валінор. Тому в той час вони наново укріпили свою землю і прямовисно піднесли гірські стіни Пелорів аж до небачених висот на сході, півночі та півдні. Зовнішні схили гір були темні та гладенькі, без жодної опори чи виступу, вони зривались у глибоченні прірви з твердими, як скло, поверхнями, та здіймалися шпилями, увінчаними білою кригою. На них вартувала недремна сторожа, а перетнути їх можна було хіба через Калакір’ю: того проходу валари не загородили, бо ж були ще й вірні елдари, і на зеленому пагорбі в місті Тіріоні у глибокій гірській розколині Фінарфін усе ще правив нолдорами, котрі вирішили зостатися. Та й увесь ельфійський народ, навіть ваньяри та їхній володар Інґве, мусіли час од часу вдихати зовнішнє повітря й вітер, який прилітає з-за моря, з тих країв, де вони народились; і валари не могли цілком відмежувати теларів од решти ельфів. Тому і спорудили в Калакір’ї міцні цитаделі та приставили численних вартових, а при виході на рівнини Валмару отаборилося чимале військо, так що ні птиця, ні звір, ані ельф, ані людина, ні жодне інше створіння, котре мешкало в Середзем’ї, не могло пробратися через ту заставу.

А ще о тій порі, яку в піснях названо Нуртале Валінорева — Втаємничення Валінору — було створено Зачаровані Острови, а моря довкола них заполонили тіні та сум’яття. Ті острови, наче вориння тенет, були розташовані в Тінистих Морях із півночі на південь перед Тол-Ерессеа, Самотнім Островом, якщо пливти на захід. Жодне судно не могло пролинути між ними, бо там небезпечні хвилі раз у раз зі стогоном напливали на огорнуті імлою скелі. Сутінки наганяли на моряків непоборну втому та відразу до моря; а ті, хто ступав-таки на острови, потрапляли в пастку і засинали аж до Зміни Світу. Сталося так, як Мандос і передрікав нолдорам в Арамані: Благословенний Край закрили від них, і жодному гінцеві, котрі згодом пливли на Захід, не вдалося потрапити до Валінору, крім одного — наймогутнішого мореплавця, уславленого в піснях.

Розділ ХІІ. Про людей

Отож, валари пробували у спокої по той бік гір; давши Середзем’ю світло, вони надовго полишили його без догляду, і володарюванню Морґота кидали виклик хіба що відважні нолдори. Найбільше про вигнанців думав Улмо, до якого всі води зносили новини про Землю.

Звідтоді й надалі літочислення велося за Роками Сонця. Вони коротші та швидкоплинніші, ніж довгі Роки Дерев у Валінорі. На ту пору повітря Середзем’я пройнялося диханням росту і смертності, зміна та старіння всіх створінь украй прискорилися; під час Другої Весни Арди на грунті й у водах кишіло життя, елдарів побільшало, й у промінні нового Сонця Белеріанд став зеленим і прекрасним.

Коли Сонце вперше зійшло на небо, в Гілдоріені на сході Середзем’я прокинулися Молодші Діти Ілуватара; та Сонце вперше зійшло на Заході, тож, щойно розплющившись, очі людей звернулись у тому напрямку, і ноги їхні, мандруючи Землею, несли людей головно в той бік. Елдари назвали людей атанами, Другим Народом; але ще іменували їх гілдорами, Послідовниками, та багатьма іншими найменнями: апанонарами, Другородними; енгварами, Хворобливими та фірімарами, Смертними; а також Загарбниками, Чужоземцями, Незбагненними, Самоклятими, Деспотичними, Тими, що бояться ночі, Дітьми Сонця. Про людей у цих легендах, де йдеться про Дні Елдарів до розквіту смертних і занепаду ельфів, розповідається мало, хіба що про вітців людей, атанатарів, котрі в перші роки Сонця та Місяця забрели на Північ світу. Ніхто з валарів не прибув до Гілдоріену, щоби провадити людей, ніхто не закликав їх жити у Валінорі; тож люди радше боялися валарів, аніж любили їх, і не розуміли намірів Сил, розходячись із ними в думках і борючись зі світом. А втім, Улмо дбав про них, допомагаючи здійсненню порад і велінь Манве; він часто струмками та повенями надсилав людям послання. Та вони не вміли правильно їх тлумачити, особливо доки не потрапили в товариство ельфів. Тому хоча люди любили воду і серця їхні відповідали на її поклик, вони не розуміли тих послань. Одначе розповідають, що невдовзі люди почали в різних місцях зустрічати Темних ельфів і потоваришували з ними; і на зорі своєї юності стали супутниками й учнями цього стародавнього народу, ельфів-мандрівців, чия нога жодного разу не ступала на шлях до Валінору, і хто знав про валарів лише з чуток, чув відлуння їхніх імен.

Морґот у ту пору щойно повернувся до Середзем’я, і його влада не встигла поширитися на значну територію, тим паче, що її просування стримала раптова поява величних світил. Землі та пагорби стали безпечними; і там нові створіння, котрих задумала у прадавні віки Яванна і котрих було посіяно в темряві, нарешті пустили бруньки та розцвіли. Діти людей розійшлися, мандруючи, на Захід, Північ і Південь, а радість їхня уподібнилася до радості ранку, коли ще не висохла роса зеленить кожен листочок.

Але вранішня пора коротка, а день не завжди виправдовує її надії; і от невблаганно наблизився час великих воєн зі силами Півночі, коли нолдори, синдари та люди боролися проти військ Морґота Бауґліра і зазнали поразки. До цього спричинилися прадавня лжа Морґота, яку він щоразу наново засівав поміж своїх недругів, і прокляття, накликане вбивством при Алквалонде, і обітниця Феанора. Тут діяння тих днів описано лише частково й ідеться головно про нолдорів і про Сильмарили, а ще про смертних, чия доля тісно сплелася з їхньою. О тій порі ельфи та люди були приблизно однакові на зріст і мали однакову тілесну силу, проте ельфи були мудріші, й майстерніші, і прекрасніші; ті з них, котрі колись мешкали у Валінорі й бачили Сили, настільки ж перевершували Темних ельфів у всьому згаданому вище, наскільки ті, натомість, перевершували смертний народ. Тільки у королівстві Доріат синдари, маючи за королеву Меліан із роду валарів, майже зрівнялися з калаквендами Благословенного Краю.

Безсмертними були ельфи, і мудрість їхня примножувалася з плином віків, і ні хвороба, ні пошесть не могли їх погубити. Тобто тіла їхні були цілком земні та знищенні й у ті дні вони дуже нагадували людські тіла, бо в них іще не вельми довго жив полум’яний дух, який із плином часу поглине їх зісередини. А от люди були кволіші за ельфів, частіше гинули від зброї чи у прикрих пригодах, їх важче було зцілити; люди були схильні до хвороб і немочей; вони старілись і помирали. Що коїться з їхніми душами після смерті, ельфи не знають. Дехто каже, що вони також линуть у чертоги Мандоса, проте чекають деінде, окремо від ельфів, і, за винятком Манве, тільки Мандос єдиний — із дозволу Ілуватара — відає, куди вони линуть далі, відбувши час роздумів у його безмовних чертогах побіч Зовнішнього Моря. Ніхто й ніколи не повертався з палаців мертвих, хіба лише Берен, син Барагіра, чия рука торкалася Сильмарилів; але після повернення він не розмовляв із жодною смертною людиною. Мабуть, посмертна доля людей не підвладна валарам і не була рокована в Музиці айнурів.

Надалі, коли тріумф Морґота призвів до відчуження людей і ельфів, здійснивши його заповітне бажання, ельфійські народи, які все ще жили в Середзем’ї, виродились і зів’яли, а люди привласнили сонячне світло. Тоді квенди побрели у відлюдні місцини великих земель і островів, уподобавши світло місяця та зірок, ліси та печери, перетворившись на примар і на спомини; інакша доля спіткала хіба що тих, котрі час од часу відпливали на Захід і щезали із Середзем’я. Та на зорі літ ельфи й люди були союзниками і вважали себе спорідненими, і декотрі з людей перейняли елдарську мудрість і стали одними з величних та відважних нолдорських капітанів. Славу, красу й долю ельфів сповна розділили нащадки ельфів та смертних, Еаренділ, і Елвінґ, і Елронд, їхнє дитя.

Розділ ХІІІ. Про повернення нолдорів

Як уже мовлено, Феанор і його сини перші з-поміж Вигнанців добулися до Середзем’я та висадились у пустельному краї Ламмот, Гучне Відлуння, на дальніх берегах Затоки Дренґіст. Як тільки нолдори ступили на берег, гори відлунили та помножили їхні крики, так що по всіх північних узбережжях розлігся гомін, мовби від незліченних повносилих голосів; а шум пожежі, в якій при Лосґарі гинули кораблі, підхопили, наче гнівний гуркіт, морські вітри, і звук цей наповнював подивом кожного, хто чув його звіддалік.

Заграву од тієї пожежі побачив не лише Фінґолфін, якого Феанор покинув в Арамані, але й орки та Морґотова сторожа. Жодне сказання не повіло про те, що діялось у серці Морґота, коли він довідався, що Феанор, його найзапекліший ворог, привів рушення із Заходу. Можливо, він трохи боявся ельфа, позаяк іще не вигадав захисту від нолдорських мечів; але незабаром стало очевидно, що Темний Володар намірився вигнати прибульців назад у море.

При світлі холодних зірок, іще до сходу Місяця, воїнство Феанора пройшло вздовж Затоки Дренґіст, яка протинала Лункі Пагорби Еред-Ломіну, й так перебралося з берегів на велику землю Гітлуму; а згодом добулося до довгого озера Мітрім і на його північних узбережжях, в однойменному краї, розбило табір. Одначе військо Морґота, збурене шумом у Ламмоті й відблиском пожежі при Лосґарі, пройшло через перевали в Еред-Ветріні, Горах Тіні, й раптово напало на Феанора, ще коли табір не було остаточно ні розбудовано, ні захищено; і там, на сірих полях Мітріму, відбулася Друга Битва у Війнах за Белеріанд. Даґор-нуін-Ґіліат нарекли її — Підзоряною Битвою, бо Місяць іще не зійшов, — і так уславили в пісні. Нолдори, менш чисельні й захоплені зненацька, здобули блискавичну перемогу; адже в їхніх очах іще не потьмяніло світло Аману, вони були дужі та бистрі, смертельно небезпечні у гніві, й мали довгі жахливі мечі. Орки кинулися навтьоки, а нолдори витіснили їх із Мітріму, багатьох порішивши, і гналися за ними через Гори Тіні, аж доки та нечисть потрапила на розлогу рівнину Ард-ґален, що лежала на північ від Дортоніону. Там Морґотові армії, які перейшли на південь у Долину Сіріону й оточили Кірдана в Гаванях Фаласу, приспіли на допомогу втікачам, але їх теж розтрощили. Бо Келеґорм, син Феанора, отримавши вістку про них, разом із частиною ельфійського війська вистежував ті армії і, налетівши з пагорбів поблизу Ейтель-Сіріону, загнав їх у Твань Сірех. До Анґбанда, врешті, дійшли вельми недобрі вісті, й Морґот занепав духом. Десять днів тривала битва, і з безлічі воїнів, котрих він підготував для завоювання Белеріанду, повернулася хіба жменька вцілілих.

І все-таки Морґот мав неабиякі підстави радіти, хоча якийсь час не відав про це. Феанор-бо, якого штовхав уперед гнів на Ворога, не зупинявся і невідступно гнав рештки орківського війська, гадаючи, ніби ті виведуть його на самого Морґота; і, стискаючи меча, сміявся, тішачись із того, що, кинувши виклик гніву валарів і небезпекам дороги, зможе, ймовірно, діждати часу своєї відплати. Він нічогісінько не знав ані про Анґбанд, ані про міць його оборонців, котрих Морґот зібрав нашвидкуруч; але навіть якби ельф знав про них, це його не відлякало б, адже він, охоплений пломенем власної люті, був наче причинний. Отож, сталося так, що Феанор далеко випередив авангард свого війська; і, забачивши це, поплічники Морґота почали відбиватися щодуху, а з Анґбанда їм на підмогу виступили балроґи. Там, на рубежах Дор-Даеделоту — землі Морґота, — Феанора з кількома соратниками оточили вороги. Довго та безстрашно боровся ельф, хоч одежа на ньому палала й на тілі було чимало поранень; але, зрештою, Ґотмоґ, Володар Балроґів, якого згодом у Ґондоліні порішить Ектеліон, прибив його до землі. Там Феанор і сконав би, якби тієї миті на допомогу йому не приспіли сини з військом; балроґи облишили ельфа і повернулися в Анґбанд.

Тоді сини підняли батька і понесли його назад до Мітріму. Проте, коли вони наблизилися до Ейтель-Сіріону й саме піднімалися стежкою до перевалу через гори, Феанор наказав їм зупинитися; йому було завдано смертельних ран, і він відчував, що час його збіг. І, кинувши останній погляд зі схилів Еред-Ветріну, він угледів оддалік шпилі Танґородріму — наймогутнішої з цитаделей Середзем’я, — і передсмертне прозріння підказало йому, що жодній нолдорській силі не дано її знищити; поза тим він тричі прокляв ім’я Морґота і заповів синам дотримати обітниці й помститися за батька. І Феанор сконав; але йому не влаштували похорону, не викопали могили, бо таким огненним був дух його, що не встиг і одлинути, як Феанорове тіло перетворилося на попіл і, наче дим, розвіялося за вітром; ніколи після того не носила на собі Арда подібних до нього, і ніколи дух його не полишав чертогів Мандоса. Так закінчилося життя наймогутнішого нолдора, слави та скорботності чиїх діянь не забуто й донині.

Як знаємо, в Мітрімі мешкали ще й Сірі ельфи — белеріандський народ, який перебрів через гори на північ, — і нолдори зустріли їх радо, мовби родичів, із котрими давно були в розлуці; та попервах їм нелегко було розмовляти між собою, адже за довгий час роз’єднання мови калаквендів у Валінорі та моріквендів у Белеріанді набули суттєвих відмінностей. Від ельфів Мітріму нолдори довідалися про могутність Елу Тінґола, Короля Доріату, і про чарівний пояс, що обперізував його володіння; а вість про північні подвиги долинула на південь, до Менеґрота і до гаваней Брітомбар та Еґларест. Тоді всіх белеріандських ельфів переповнили подив і надія, що їх приніс із собою прихід цього могутнього роду, який отак неждано, в час їхньої скрути, повернувся із Заходу: белеріандці, спершу, навіть вважали, що нолдори — то емісари валарів, послані вирятувати їх од недругів.

Але тієї самої години, коли помер Феанор, прибули до синів його посли від Морґота, щоби визнати поразку та запропонувати умови мирного договору, аж до видачі Сильмарила. Тоді Маезрос Високий, найстарший син, переконав братів удати, ніби вони хочуть провести переговори з Морґотом і зустрітися з його послами у призначеному місці; та нолдори, як і їхній ворог, навіть у гадці не мали довір’я. З цієї причини представництво кожної сторони прийшло з більшим супроводом, аніж було домовлено; але Морґотове переважало, і поміж послів були ще й балроґи. Маезрос потрапив у засідку, загін його наклав головами, а самого ельфа, за наказом Морґота, схопили живцем і привели в Анґбанд.

Потому брати Маезроса відступили та звели чималий укріплений табір у Гітлумі; та Морґот, тримаючи заручником Маезроса, повідомив, що не відпустить його, доки нолдори не припинять війни та не повернуться на Захід або ж не покинуть Белеріанд, подавшись далеко на Південь світу. Проте сини Феанора знали, що Морґот не додержить слова і, хоч би що вони робили, не звільнить Маезроса; ще ж і обітниця тяжіла над ними, тож ельфи за жодних обставин не могли припинити війни супроти Ворога. Відтак Морґот узяв і підвісив Маезроса на Танґородрімі над краєм безодні; зап’ястя правої ельфової руки прикували до скелі залізним обручем.

І от до гітлумського табору дійшли чутки про похід Фінґолфіна та його послідовників, котрі перетнули Здиблену Кригу; а опісля цілий світ затамував подих, угледівши прихід Місяця. Коли ж рушення Фінґолфіна ступило на терени Мітріму, на Заході зійшло пломенисте Сонце; і замайоріли блакитні та срібні стяги Фінґолфіна, і засурмили ріжки, і квіти проросли під його ногами, що карбували кроки, і настав кінець епохи зірок. При сході величного світила поплічники Морґота втекли до Анґбанда, і, доки недруги ховалися під землею, Фінґолфін безперешкодно проминув твердиню Дор-Даеделоту. Тоді ельфи вдарили у брами Анґбанда — і викличні голоси сурм струсонули вежі Танґородріму; і Маезрос почув їх крізь муку, і голосно скрикнув, але гук його загубився в камінних відлуннях.

Фінґолфін однак, маючи не схожу до Феанорової вдачу й остерігаючись Морґотових підступів, відійшов із Дор-Даеделоту і повернув назад у Мітрім, бо довідався, що там застане синів Феанора, а ще він хотів, аби Гори Тіні стали заслоною для його лицарів, поки ті відпочиватимуть і набиратимуться сил. Він-бо бачив міць Анґбанда і не сподівався, що її можна здолати самими звуками сурм. Тому, діставшись до Гітлуму, він розбив перший табір і оселився біля північних берегів Озера Мітрім. У серцях послідовників Фінґолфіна не було любові до Дому Феанора, бо ті, хто витримали переправу через Кригу, зазнали страшних душевних і фізичних страждань, а Фінґолфін гадав, що сини є співучасниками батькового злочину. І тоді постала загроза розбрату між двома рушеннями; та навіть утративши чимало своїх у дорозі, народ Фінґолфіна і сина його Фінрода чисельно переважав прибічників Феанора, тож останні відступили перед ним і переселилися на південний берег; і озеро розділило їх. Правду кажучи, багато ельфів із Феанорового рушення жалкувало про вчинену при Лосґарі пожежу та захоплювалося відвагою, яка перевела покинутих ними друзів через Північну Кригу; вони би радо привітали прибулих, але, соромлячись, не насмілювались.

Отож, через накладене на них прокляття нолдори, поки Морґот роздумував, а орки тряслися зі страху перед світлом, нічого не досягли. І Морґот облишив вагання і, побачивши розкол у тоборі недруга, засміявся. В анґбандських копальнях він розкурив непроглядні дими і тумани, вони здійнялися над задимленими верхівками Залізних Гір, і навіть оддалік, у Мітрімі, видно було, як вони забруднюють чисте повітря перших ранків світу. Налетів східний вітер і погнав хмариська на Гітлум, затьмарюючи нове Сонце; і вони осіли, клубочачись полями й улоговинами, і, жахні та отруйні, лягли на води Мітріму.

Тоді Фінґон Відважний, син Фінґолфіна, вирішив примирити нолдорів, доки Ворог приготується до війни, — земля на Півночі аж двигтіла від глибинного гуркоту в Морґотових кузнях. Колись давно, у блаженстві Валінору, ще до того, як звільнився Мелкор і їх розділила брехня, Фінґон був близьким другом Маезроса; і хоча він поки що не знав, що Маезрос не забув про нього в час спалення човнів, од згадки про давню дружбу в нього щеміло серце. Тож Фінґон наважився на вчинок, який зажив справедливої слави одного з подвигів нолдорських принців: ельф сам, нікому не звірившись, вирушив на пошуки Маезроса; й під покровом темряви, яку створив Морґот, він, ніким не помічений, дістався до ворожої твердині. Фінґон видерся на високі уступи Танґородріму і з відчаєм подивився на спустошену землю; проте не зміг відшукати ні перевалу, ні розколини, що допомогли би йому пробратись у Морґотів оплот. Потому з відкритою зневагою до орків, котрі все ще тіснились у темних склепах попід землею, він узяв арфу і заспівав пісню про Валінор, яку нолдори склали в давнину, коли між синами Фінве панувала злагода; і голос його дзвенів у похмурих улоговинах, які доти чули хіба що крики страху та горя.

І так Фінґон знайшов те, що шукав. Знанацька десь угорі над ним далекий і невиразний голос підхопив його пісню, відповівши на поклик. То співав, долаючи муку, Маезрос. Але Фінґон зумів дістатися лише до дна провалля, над яким було підвішено його родича, а далі не міг ступити і кроку; й, побачивши жорстокий винахід Морґота, заплакав. Тому Маезрос, конаючи від безнадії, молив Фінґона порішити його пострілом із лука; і Фінґон заклав стрілу, і націлив лук. І, не бачачи іншого виходу, він крикнув, звертаючись до Манве:

— О Королю, котрому любі всі птахи, пришвидши це оперене вістря, оживи у своєму серці трохи жалю до нужденних нолдорів!

І моління його тієї ж миті почули. Бо Манве, якому любі всі птахи та якому вони приносять на Танікветіл вісті з Середзем’я, вирядив у політ рід орлів, наказавши їм оселитися на кручах Півночі, щоби стежити за Морґотом; бо Манве, як і раніше, шкодував ельфів-вигнанців. І орли донесли чимало з того, що відбулось у ті дні, до вух сумного Манве. І от, щойно Фінґон націлив свого лука, з верховіття прилинув Торондор, Орлиний Король — наймогутніший із усього птаства, яке коли-небудь існувало, адже його розпростерті крила захоплювали тридцять морських сажнів; і, стримавши Фінґонову руку, він підхопив його самого та здійняв до поверхні скелі, де висів Маезрос. Але Фінґонові не вдалося звільнити зап’ястя друга з викуваного в пекельному вогні обруча, ні розірвати залізо, ні вирвати його з каменя. І знову зболений Маезрос благав у нього смерті; проте Фінґон відтяв йому руку вище від зап’ястка, і Торондор поніс їх обох назад до Мітріму.

Там Маезрос небавом зцілився, бо яро палав у ньому вогонь життя, а снага його походила зі стародавнього світу — така снага була притаманна тільки годованцям Валінору. Тіло ж його після мук одужало та зміцніло, але тінь пережитого болю лягла на серце; й він жив, аби так опанувати мечем, щоб у лівій руці він став іще смертоноснішим, аніж був у правій. Фінґонів же вчинок огорнув його невмирущою славою, і всі нолдори вихваляли Фінґолфінового сина, і ненависть між домами Фінґолфіна та Феанора вгамувалася. Маезрос попросив прощення за те, що рушення Фінґолфіна покинули в Арамані; й відмовився претендувати на титул короля всіх нолдорів, так звернувшись до Фінґолфіна:

— Навіть якби між нас не було жодних незгод, однаково титул короля справедливо перейшов би до тебе, найстаршого серед нас із дому Фінве, і далебі наймудрішого.

Та з цим подумки погодилися не всі його брати.

Тож, як і передрік Мандос, представників Дому Феанора прозвали Ізгоями, тому що верховна влада в Еленде та Белеріанді перейшла від них, вищих за станом, до Дому Фінґолфіна і тому що Сильмарили зникли. Та, об’єднавшись, нолдори виставили сторожу на кордонах Дор-Даеделоту, й Анґбанд було відрізано від заходу, півдня та сходу; і ще нолдори розіслали гінців у всі кінці, щоби розвідати терени Белеріанду та познайомитися з тамтешніми народами.

Проте Король Тінґол не дуже зрадів, що із Заходу прибуло стільки могутніх принців, котрі жадають нових володінь; він не відкрив свого королівства і не усунув зачарованого поясу, адже, мудрий завдяки мудрості Меліан, не вірив, що стримання Морґота буде тривалим. З усіх нолдорських принців тільки родичам Фінарфіна дозволили перетнути рубежі Доріату; вони-бо могли потвердити близьку спорідненість із самим Королем Тінґолом, оскільки матір’ю їхньою була Еарвен із Алквалонде, донька Олве.

Анґрод, син Фінарфіна, першим із Вигнанців дістався до Менеґрота як посланець брата свого Фінрода і довго бесідував із Королем, оповідаючи про діяння нолдорів на півночі, про їхню чисельність, про розташування військової сили; проте, щирий і мудросердий, він гадав, що всі незгоди забуто, тож і не сказав ані слова про братовбивство, ні про те, як вигнано нолдорів, ані про обітницю Феанора. Король Тінґол вислухав Анґрода; а перед відходом сказав йому:

— Ось що перекажеш від мого імені тим, хто вирядив тебе. Нолдорам вільно жити в Гітлумі, й на узвишшях Дортоніону, і на порожніх та безлюдних землях на схід од Доріату; проте в інших місцях мешкає мій народ, і я не терпітиму, щоб обмежували його свободу чи тим паче витісняли з власних осель. Отож, вашим принцам із Заходу слід стежити за своїм поводженням; бо Володар Белеріанду — я, і кожен, хто хоче жити на цих теренах, повинен дослухатися до моїх слів. У Доріаті ніхто з нолдорів не оселиться, сюди приходитимуть лише ті, кого я прикличу на гостину, або хто потребуватиме мене в годину скрути.

А нолдорські вельможі саме радились у Мітрімі, й туди, несучи послання Короля Тінґола, прибув із Доріату Анґрод. Вітальні слова здалися нолдорам не вельми дружніми, й сини Феанора розлютились, а Маезрос, засміявшись, мовив:

— Королем іменують того, хто править власними володіннями, інакше цей титул — порожній звук. Тінґол подарував нам землі, йому непідвладні. І якби не прихід нолдорів, то він панував би лише в Доріаті. Тож нехай королює в Доріаті й радіє з того, що сусідить зі синами Фінве, а не з Морґотовими орками, котрих ми тут застали. Деінде ми чинитимемо так, як добре для нас.

Одначе Карантір, який не любив синів Фінарфіна й був найсуворішим із братів та ще й дуже запальним, голосно крикнув:

— Ще б пак! Нехай сини Фінарфіна не бігають туди-сюди, розповідаючи свої байки в печерах Темного Ельфа! Хто призначив їх нашими представниками, щоб укладати з ним договір? І хоча вони дісталися-таки до Белеріанду, нехай не забувають так хутко, що батько їхній — володар нолдорів, але мати — з інакшого роду.

Тоді Анґрод розгнівався і покинув раду. Маезрос дорікнув Карантірові; проте в серцях більшості нолдорів із обох рушень ці слова викликали тривогу: вони боялися лихого духу синів Феанора — духу, що, здавалося, завжди був готовий вибухнути квапливими словами чи насильством. Але Маезрос угамував братів, і вони подалися геть із ради, й небавом покинули Мітрім, і пішли на схід, на протилежний бік ріки Арос, до розлогих земель довкола Пагорба Гімрінґ. І край той відтоді почали називати Рубежем Маезроса, позаяк північніше не було ні пагорба, ні ріки, які би стали перепоною для анґбандського наступу. Отам Маезрос із братами і став на варту, зібравши біля себе всіх, хто побажав прийти, а зі своїми родичами, котрі жили західніше, вони рідко мали справу — лише коли в цьому виникала потреба. Кажуть навіть, що Маезрос зробив це, щоби зменшити ймовірність розбрату, а також тому, що дуже хотів прийняти на себе основний удар ворога; сам він не ламав дружби з домами Фінґолфіна та Фінарфіна й іноді приходив до них на спільні ради. І все ж Маезрос також був зв’язаний обітницею, хоча на той час вплив її не проявлявся.

Народ Карантіра замешкав на найдальшому сході по той бік верхніх вод Ґеліону, довкола Озера Гелеворн під Бескидом Рерір і далі на південь; ельфи видерлися на узвишшя Еред-Луіну і задивовано поглянули на схід — безкрайніми та дикими здалися їм простори Середзем’я. І сталося так, що народ Карантіра натрапив на гномів, котрі після наступу Морґота і приходу нолдорів перервали торгівельні зв’язки з Белеріандом. Але, незважаючи на те, що обидва народи цінували майстерність і прагнули навчатися, між ними не було щирої приязні; бо гноми були потайні й легко ображались, а зарозумілий Карантір майже ніколи не приховував презирства до них через непривабливість науґрімів; народ же брав приклад зі свого володаря. Проте, позаяк обидва народи боялись і ненавиділи Морґота, вони уклали союз і мали з того неабияку користь; адже в ті дні науґріми осягнули чимало таємниць майстерності, так що ковалі та каменярі з Ноґрода і Белеґоста здобули славу між родичами, й, коли гноми почали знову мандрувати до Белеріанду, всі торгові вироби гномівських копалень спершу потрапляли до рук Карантірові, й так він нажив велике багатство.

Коли минуло двадцять років Сонця, Фінґолфін, Король нолдорів, улаштував бучне свято; воно відбулося навесні поблизу плес Івріну, де брала початок бистроплинна ріка Нароґ; там розкинулися зелені та прекрасні землі — біля підніжжя Гір Тіні, які захищали їх із Півночі. Веселість того свята згодом часто згадували в пору скорботи; і назвали його Мерет-Адертад — Свято Возз’єднання. Туди прийшло чимало верховод і ельфів із народу Фінґолфіна та Фінрода; і сини Феанора — Маезрос і Маґлор — із воїнами зі східного Рубежа; а також вельми багато Сірих ельфів, мандрівців із лісів Белеріанду та мешканців Гаваней на чолі з Кірданом, їхнім володарем. Прибули навіть Зелені ельфи Оссіріаду, Землі Семиріччя, що лежала віддалік попід стінами Синіх Гір; але з Доріату з привітаннями від Короля прийшли тільки два посланці: Маблунґ і Даерон.

Під час Мерет-Адертаду відбулося чимало доброзичливих нарад, було виголошено клятви союзництва та дружби; і розповідають, наче під час свята більшість присутніх — і нолдори серед них — розмовляла мовою Сірих ельфів, тому що нолдори швидко переймали говірку Белеріанду, а от синдари повільно вивчали мову Валінору. Серця нолдорів піднеслись і сповнилися надії, а багатьом слова Феанора про пошук свободи та прегарних королівств у Середзем’ї здавалися виправданими; бо і справді, вслід за святом настали довгі роки миру, доки їхні мечі заступали Белеріанд від нищівного Морґота і доки його силу було замкнуто за брамами. У ту пору попід новими Сонцем і Місяцем панувала веселість і всі довкола раділи; та на Півночі, як і раніше, нависала Тінь.

І коли минуло ще тридцять років, Турґон, син Фінґолфіна, покинув свою домівку в Неврасті, розшукав на острові Тол-Сіріон друга свого Фінрода, і вони разом вирушили в подорож на південь уздовж ріки, трохи стомившись од північних гір; і, коли дійшли до Сутінкових Озер поблизу вод Сіріону, їх застала ніч, і ельфи лягли спати на берегах попід літніми зорями. Улмо ж, припливши рікою, наслав на них глибокий сон і тривожні сновидіння; бентега тих сновидінь не полишила друзів і після пробудження, та кожен мовчав про те, що йому привиділося, бо спогад був нечіткий, і гадав, що Улмо тільки йому одному адресував послання. Відтоді в них уселилися неспокій і невпевненість у майбутті й вони часто, самотні, блукали нетоптаними землями, розшукуючи по всіх усюдах місця приховані та неприступні; адже обом здавалося, що саме йому наказали підготуватися до лихоліття і спорудити прихисток на випадок, якщо Морґот вирветься з Анґбанда та здолає армії Півночі.

І от одного разу Фінрод і сестра його Ґаладріель гостювали в Тінґола, свого доріатського родича. Тоді Фінрода вельми здивували міць і велич Менеґрота, його скарбниці й арсенали, камінні зали з багатьма колонами; і йому спало на гадку збудувати в якомусь глибокому потаємному місці під пагорбами просторі чертоги за брамами з недремною сторожею. Тому він одкрився Тінґолові й розповів свої сни; а Тінґол повідав йому про глибоку вузьку ущелину Ріки Нароґ і про печери під Високим Фаротом у крутому західному схилі, а на прощання дав Фінродові проводирів, котрі довели його до того місця, про яке поки що мало хто знав. Отак Фінрод дістався до Печер Нароґу і почав споруджувати там глибинні чертоги й арсенали на кшталт палаців Менеґрота; і твердиню ту нарекли Нарґотронд. Трудитися над будовою Фінроду допомагали гноми із Синіх Гір, і за це він щедро їх винагородив, бо виніс із Тіріона більше скарбів, аніж інші нолдорські принци. У той час гноми виготовили для нього Науґламір — Гномівську Пектораль, найуславленіше їхнє творіння у Прадавні Часи. Пектораль — каркас із золотої сітки, на якому було закріплено незліченні валінорські самоцвіти, — мала власну силу, так що носити її було легко, наче лляне прядиво, і на будь-якій шиї вона виглядала граційно та чарівно.

Фінрод оселився в Нарґотронді разом із майже всім своїм народом, і мовою гномів його нарекли Фелаґундом — Прорубувачем Печер; ім’я те він носив ізвідтоді аж до самої смерті. Проте Фінрод Фелаґунд був не першим мешканцем печер біля Ріки Нароґ.

Сестра його Ґаладріель не пішла з ним до Нарґотронда, бо в Доріаті жив Келеборн, родич Тінґола, і вони дуже кохали одне одного. Тому ельфійка залишилась у Прихованому Королівстві, й жила з Меліан, і перейняла від неї велику премудрість та розуміння життя Середзем’я.

А Турґон, пам’ятаючи про місто на пагорбі — Тіріон Прекрасний — із вежею та деревом, не знайшов того, чого прагнув, і повернувся до Неврасту, і сидів мирно у Віньямарі поблизу морських берегів. І наступного року сам Улмо явився йому і наказав іще раз вийти одинцем у Долину Сіріону; і Турґон вийшов, і під проводом Улмо знайшов приховану долину Тумладен в Окружних Горах, посеред якої стояв камінний пагорб. Про це наразі він не повів нікому, тільки знову повернувся до Неврасту і там на таємних нарадах почав розробляти план міста на кшталт Тіріона на Туні, до якого в час вигнання линуло його серце.

І от Морґот, повіривши доносу своїх шпигунів про те, що володарі нолдорів начебто мандрували поза межами їхніх твердинь, не задумуючись про війну, вирішив випробувати силу та пильність ворогів. І ще раз майже без попередження здвигнулася його міць, і зненацька на півночі зчинилися землетруси, і з тріщин у землі вирвався вогонь, і Залізні Гори вивергнули полум’я; й орки помчали навпростець через рівнину Ард-ґален. Звідти вони спустилися Сіріоновим Проходом на заході, а на сході прорвались у землю Маґлора крізь проміжок між пагорбами Маезроса та брилами Синіх Гір. Але Фінґолфін і Маезрос не спали, й, доки інші виловлювали розрізнені орківські зграї, які блукали Белеріандом, чинячи зло, вони виступили проти головного війська з обох боків — так, як воно й наступало на Дортоніон; і поплічників Морґота було розгромлено, й ельфи, переслідуючи їх на теренах Ард-ґалену, остаточно знищили їх, вибивши всіх до ноги неподалік од брам Анґбанда. То була третя велична битва у Війнах за Белеріанд, і нарекли її Даґор-Аґлареб, Славетна Битва.

Ельфи перемогли, але й одержали пересторогу; і принци зважили на неї, а відтак приблизили заставу, посилили та довели до ладу сторожу, розпочавши Облогу Анґбанда, яка тривала майже чотири сотні літ Сонця. Довго-довго після Даґор-Аґларебу жоден слуга Морґота не ризикував висуватися з-за брам, адже всі вони боялися нолдорських вельмож; і Фінґолфін вихвалявся, що Морґотові ніколи вже не вдасться прорвати заставу елдарів чи заскочити їх зненацька, хіба би зрадив хтось зі своїх. А все ж нолдори не могли ні захопити Анґбанда, ні повернути собі Сильмарили; й у пору Облоги війна ніколи не припинялася цілком, бо Морґот щоразу вигадував нові підступи й час од часу випробовував своїх ворогів. Та і твердиню Морґота ніколи не вдавалось оточити цілком: Залізні Гори, з чиїх величних покручених стін вихоплювалися шпилі Танґородріму, захищали її обабіч і, вкриті снігом та кригою, були непрохідними для нолдорів. Отож із тилу та з півночі Морґот не мав недругів, і тими шляхами його шпигуни інколи виходили з фортеці й манівцями добиралися до Белеріанду. Бажаючи понад усе посіяти страх і розбрат у лавах елдарів, він наказував оркам ловити живцем кожного ельфа, котрого їм удасться спіткати, і зв’язаного доправляти до Анґбанда; і декотрих полонених він так залякував своїм жахливим поглядом, що вони і без ланцюгів приковувалися до нього страхом та, хоч би де були, завжди виконували його волю. Таким робом Морґот дізнався чимало про все, що трапилося після повстання Феанора, й він утішився, побачивши в цьому зерно багатьох незгод поміж його недругами.

Коли збігло близько ста років од Даґор-Аґларебу, Морґот спробував захопити зненацька Фінґолфіна (бо знав про недремність Маезроса); і вирядив армію на білу північ, і вояки повернули на захід, а потому знову на південь, і спустилися до узбереж Затоки Дренґіст тим самим шляхом, яким ішов од Здибленої Криги Фінґолфін. Так вони мали із заходу вступити у володіння Гітлуму; та поплічників Морґота вчасно вистежили, й Фінґолфін напав на них поміж пагорбів у верхів’ї Затоки, й відтіснив більшість орків до моря. Тієї битви не вважають великою, бо військо орків було не вельми численне й у ній брала участь лише частина народу Гітлуму. Та відтоді на довгі роки запанував мир, і з Анґбанду не було відкритих нападів, адже Морґот збагнув, що орки — не рівня нолдорам; і він дошукувався відповіді, як би зарадити цьому, у своєму серці.

А ще через сотню літ Ґлаурунґ, найперший із урулоків — вогненних драконів Півночі — з’явився поночі з-за брам Ангґбанда. Він був іще юний і ледве чи досяг половини свого зросту, бо життя драконів довге та повільне, проте нажахані ельфи, забачивши його, кинулись утікати до Еред-Ветріну та Дортоніону; а дракон сплюндрував поля Ард-ґалену. Тоді Фінґон, гітлумський принц, виїхав супроти нього з лучниками й оточив його кільцем вершників на бистроногих конях; і Ґлаурунґ, іще не цілком покрившись зрілою бронею, не витримав уколів їхніх стріл, і втік до Анґбанда, і не показувався звідти ще багато років. Фінґон же заслужив палку хвалу, і нолдори звеселились; і мало хто завбачав, що означає поява цієї нової істоти і чим вона загрожує. А Морґот був незадоволений, що Ґлаурунґ надто рано викрив себе; і після його поразки настала пора Довгого Миру, яка тривала майже двісті років. Упродовж того часу сутички відбувалися хіба на узграниччі, а цілий Белеріанд процвітав і багатів. Під захистом північних армій нолдори будували оселі та вежі, виготовляли прегарні речі, складали вірші, оповіді й писали книги знань. У багатьох частинах землі нолдори та синдари злились у єдиний народ і розмовляли однією мовою; та певна відмінність таки збереглася між ними. Нолдори були сильніші духом і тілом, вони були могутніші воїни та володіли більшими знаннями, будували з каменю і любили схили пагорбів та відкриті рівнини. А синдари мали прекрасні голоси, були вправніші в музиці — тільки Маґлор, син Феанора, міг зрівнятися з ними, — любили ліси та річкові береги; чимало Сірих ельфів у ту пору все ще блукали з краю в край Белеріанду, не маючи постійного житла, і співали мандруючи.

Розділ XIV. Про Белеріанд і його землі

У цьому розділі піде мова про те, як було облаштовано землі на півночі західних областей Середзем’я, куди у прадавні дні прибули нолдори; а також про те, як ватажки елдарів правили своїми землями й утримували заставу проти Морґота після Даґор-Аґларебу, третьої битви у Війнах за Белеріанд.

На півночі світу в давні віки Мелкор нагромадив Еред-Енґрін, Залізні Гори, щоби вони захищали його цитадель — Утумно; і стояли ті гори на кордонах із краями вічної мерзлоти, вигинаючись гігантським покручем зі сходу на захід. Поза стінами Еред-Енґріну на заході, де вони знову завертали на північ, Мелкор збудував іншу фортецю, як мала слугувати заслоною від можливого нападу з Валінору; а коли він, як уже розповідалося, повернувся до Середзем’я, то вибрав собі за помешкання неосяжні темниці Анґбанда, Залізного Пекла, бо під час Війни Сил валари, прагнучи якомога швидше здолати його у твердині Утумно, не повністю знищили Анґбанд і не обшукали всіх його глибинних закутків. Отож, Морґот прокопав попід Еред-Енґріном великий тунель, який виходив назовні південніше від гір; там він поставив могутню браму. А понад і поза брамою, біля самісіньких гір, він нагромадив моторошні вежі Танґородріму, зроблені з попелу й окалини його підземних горнів і з рештків гірської породи, що залишилися після прокладання тунелів. Вежі були чорні, безживні та неймовірно високі; з їхніх вершин здіймався дим, темний і огидний на тлі північного неба. Бруд і спустошення ширилися від брам Анґбанда на багато миль у бік просторої рівнини Ард-ґален; але з появою Сонця там зійшла густа трава, і, доки тривала облога Анґбанда і брами його було замкнено, зелень проросла навіть серед яруг і розколотих каменів перед самими дверима пекла.

На захід од Танґородріму лежала Гісіломе — Земля Імли — так її назвали власною мовою нолдори: через хмари, які Морґот послав туди в час їхнього першого отаборення; а мовою синдарів, котрі мешкали в тих краях, вона звалася Гітлум. Доки тривала Облога Анґбанда, то був прегарний край, хоча повітря там було прохолодне, а зима — морозна. На заході він упирався в Еред-Ломін, Гори Відлуння, які шерегами стали поблизу моря; на сході ж і на півдні його оточувала велетенська крива Еред-Ветріну, Тінистих Гір, що виходила до Ард-ґалену та в Долину Сіріону.

Фінґолфін і син його Фінґон правили Гітлумом, а більша частина Фінґолфінового народу мешкала в Мітрімі довкола берегів великого озера; Фінґонові ж відійшов Дор-ломін, що лежав на захід од Гір Мітріму. Та їхньою основною фортецею була Ейтель-Сіріон на сході Еред-Ветріну, звідки вони стежили за Ард-ґаленом; і ельфійська кіннота доїжджала тією рівниною аж до тіні Танґородріму, бо ельфи швидко розвели коней, а трава Ард-ґалену була густа і зелена. На тих перших конях багато володарів приїхали з самого Валінору, і Маезрос подарував їх Фінґолфінові як відшкодування за втрати, бо тварин перевезли до Лосґару на кораблі.

На захід од Дор-ломіну, по той бік Гір Відлуння, які тягнулись углиб країни на південь від Затоки Дренґіст, лежав Невраст. Ця назва синдарською мовою означає Поближній Берег. Попервах так іменували всі прибережні землі на південь від Затоки, та згодом назва закріпилася тільки за берегом, розташованим поміж Дренґістом і Бескидом Терас. Там упродовж багатьох років було володіння Турґона Мудрого, сина Фінґолфіна, оточене морем, Еред-Ломіном і пагорбами, в які на заході переходили скелі Еред-Ветріну та які тяглися від Івріну до Бескиду Терас, що стояв на мисі. Дехто вважав, ніби Невраст годиться долучати радше до Белеріанду, ніж до Гітлуму, бо клімат там був м’який, землю зволожували насичені водяною парою вітри з моря і була вона захищена від холодних північних вітрів, які віяли над Гітлумом. То була улоговина, обступлена горами та високими прибережними скелями, за якими відкривалася рівнина, де не текло жодної ріки; посеред Неврасту лежало велике озеро з непевними берегами, оточене болотами. Лінаевен називалося те озеро, тому що біля нього мешкало безліч птахів, тих, які люблять гінкі очерети й мілкі ставочки. Коли прийшли нолдори, багато Сірих ельфів жило в Неврасті неподалік од узбережжя, особливо довкола Бескиду Терас на південному заході; адже до того місця в давні дні мали звичку припливати Улмо й Оссе. Цілий той народ обрав Турґона своїм володарем, і там уперше відбулося злиття нолдорів та синдарів; і довго мешкав Турґон у чертогах, які він нарік Віньямаром, під Бескидом Терас коло моря.

На південь од Ард-ґалену велике узгір’я, зване Дортоніоном, простяглося на шістдесят ліг із заходу на схід; тут росли густі соснові бори, особливо на північному та західному укосах. Починаючись на рівнині пологими схилами, воно здіймалось і перетворювалося на відкриту для вітрів височину, де біля підніжжя голих скелястих вершин, чиї маківки піднімалися вище, ніж шпилі Еред-Ветріну, лежало чимало невеликих гірських озерець; а на півдні, з боку Доріату, узгір’я зненацька обривалося жахливими проваллями. З північних схилів Дортоніону Анґрод і Аеґнор, сини Фінарфіна, васали свого брата Фінрода — володаря Нарґотронда, могли бачити поля Ард-ґалену; народ їхній був малочисельним, бо земля та давала скупі врожаї, але велике нагір’я позаду вважали твердинею, яку Морґотові не вдалося би здолати легко.

Поміж Дортоніоном і Тінистими Горами була вузька долина, прямовисні стіни якої поросли соснами; сама ж долина зеленіла, бо через неї текла Ріка Сіріон, несучи бистрі води до Белеріанду. Сіріоновим Проходом володів Фінрод, і на острові Тол-Сіріон посеред ріки він спорудив могутню сторожову вежу — Мінас-Тіріт; але після побудови Нарґотронда передав ту фортецю під нагляд братові своєму Ородрету.

Так-от, велична і прекрасна місцевість, звана Белеріандом, лежала обабіч могутньої, уславленої в піснях ріки Сіріон, що брала початок при Ейтель-Сіріоні, огинала край Ард-ґалену, перш ніж пірнути у прохід, і ставала все повноводнішою, живлячись од гірських струмків. Звідти вона долала сто тридцять ліг на південь, збираючи води чималої кількості приток, а потому шумливим потоком виливалася багатьма розташованими в піщаній дельті гирлами у Баларську Затоку. Праворуч, у Західному Белеріанді, з півночі на південь за течією Сіріону розкинувся між Сіріоном і Тейґліном Бретілський Ліс, а далі, між Тейґліном і Нароґом, — володіння Нарґотронда. Ріка Нароґ брала початок у водоспадах Івріну, в південній частині Дор-ломіну, і, пропливши якихось вісімдесят ліг, впадала в Сіріон у Нан-татрені, Вербовій Землі. На південь від Нан-татрену простяглися всипані розмаїтими квітами луки, де майже ніхто не жив, а віддалік, довкола гирла Сіріону, лежали болота й острівці очеретів, а ще піски дельти, де мешкали хіба що морські птахи.

Проте володіння Нарґотронда поширювалося також на захід од Нароґа до Ріки Неннінґ, яка досягала моря в Еґларесті; й Фінрод став верховним володарем усіх белеріандських ельфів, котрі жили між Сіріоном і морем, окрім ельфів Фаласу. Там мешкали ті синдари, котрі досі любили човни, й Кірдан Кораблебудівник був їхнім володарем; Фінрод і Кірдан були друзями та союзниками, і з допомогою нолдорів гавані Брітомбар та Еґларест було відбудовано заново. За їхніми величними стінами виросли прекрасні міста і порти з камінними причалами та пірсами. На мисі західніше від Еґлареста Фінрод звів вежу Барад-Німрас, аби стежити за західним морем, хоча, як виявилося, це було зайвим: Морґот жодного разу не намагався будувати кораблі чи вести війну з моря. Усі його поплічники уникали води, й тільки жорстка необхідність могла примусити їх наблизитися до моря. З допомогою ельфів із Гаваней декотрі нарґотрондці збудували нові човни, і випливли в море, і дослідили великий острів Балар, думаючи влаштувати там останній прихисток на випадок лиха; та їм не судилося коли-небудь жити там.

Отож, виявилося, що Фінрод володів найбільшою територією, хоча був наймолодшим серед нолдорських вельмож: Фінґолфіна, Фінґона та Маезроса. Проте верховним володарем усіх нолдорів вважався Фінґолфін, а з ним і Фінґон, незважаючи на те, що вони володарювали в невеличкій північній землі Гітлум; однак їхній народ був найвитриваліший і найвідважніший, його найбільше боялися орки та найдужче ненавидів Морґот.

По ліву руку від Сіріону лежав Східний Белеріанд; у найширшому місці протяжність його сягала ста ліг від Сіріону до Ґеліону на кордонах із Оссіріандом. Попервах між Сіріоном і Міндебом під шпилями Кріссаеґріму простягалася пустка Дімбару, пристанище орлів. Поміж Міндебом і верхніми водами Есґалдуіну лежала нічийна земля Нан-Дунґортеб; і край той був у полоні страху, бо з одного його боку сила Меліан заступала північне узграниччя Доріату, а з іншого з висоти Дортоніону стрімкими урвищами зривались Еред-Ґорґорот, Гори Жаху. Туди, як уже мовлено раніше, втекла від батогів балроґів Унґоліанта і мешкала там деякий час, заліплюючи ущелини своїм смертоносним мороком, отож, навіть після того, як вона зникла, в закутках тієї місцини скрадалися її гидкі виплоді, плетучи свої лихі сіті. Нечисленні водні потоки, які стікали з Еред-Ґорґороту, було забруднено, вони стали небезпечними для пиття, бо серця тих, хто куштував тієї води, сповнювалися тінями шаленства й відчаю. Усі живі істоти уникали тієї землі, а нолдори проходили через Нан-Дунґортеб лише в разі крайньої необхідності, та й то стежками, якнайближчими до кордонів Доріату і якнайдальшими від пагорбів, що їх населяли страховиська. Путь ту було прокладено ще в давнину, в час перед поверненням Морґота до Середзем’я; і той, хто мандрував цією дорогою, виходив східніше від Есґалдуіну, де у дні Облоги все ще стояв камінний міст Іант-Іаур. Потім проходив Дор-Діненом, Мовчазною Землею, і, перетнувши Ароссіах (це означає Броди Аросу), досягав північних кордонів Белеріанду, де мешкали сини Феанора.

Південніше лежали заповідні ліси Доріату, пристановище Тінґола, Таємничого Короля, в чиї володіння можна було потрапити лише з його волі. Північну — меншу — частину його володінь, Ліс Нелдорет, зі сходу та півдня обмежувала темна ріка Есґалдуін, яка в центрі краю завертала на захід; а поміж Аросом і Есґалдуіном росли густі й пишні ліси Регіону. На південному березі Есґалдуіну, де ріка повертала у бік Сіріону, були Печери Менеґрота; цілий Доріат лежав на схід од Сіріону, крім вузької околиці — лісистої місцини між злиттям Тейґліну та Сіріону й Сутінковими Озерами. Народ Доріату називав цей ліс Ніврім, Західне Узграниччя; там росли велетенські дуби, і його також оточував Пояс Меліан, так що певна частина Сіріону, який вона любила з пошани до Улмо, була цілковито під владою Тінґола.

На південному заході від Доріату, де Арос впадав у Сіріон, по обох берегах ріки простягалися великі стави та болота, які розбивала його течія та розпорошувала багатьма каналами. Край той називався Аелін-уіал, Сутінкові Озера, позаяк його огортала імла, а над ним нависали доріатські чари. Північна частина Белеріанду до цієї точки опускалась, а далі певний час ішла рівнинно, і потік Сіріону сповільнювався. Та південніше від Аелін-уіалу ландшафт несподівано й різко знижувався; нижні луки Сіріону були цим різким зниженням відділені від верхніх, і хто дивився з півдня на північ, бачив той переділ у вигляді нескінченного ланцюга пагорбів, які збігали від Еґларесту поза Нароґом на заході до Амон-Еребу на сході, де віддалік видніла ріка Ґеліон. Нароґ проривався крізь ці пагорби глибокою вузькою ущелиною, перетікав через пороги, та не мав водоспаду, а на його західному березі здіймалися величні вкриті лісом нагір’я Таур-ен-Фароту. На західному боці тієї вузької ущелини, де короткий і пінистий потік Рінґвіл стрімголов мчав із Високого Фароту простісінько в Нароґ, Фінрод заснував Нарґотронд. Але за якихось двадцять п’ять ліг на схід од вузької ущелини Нарґотронда, нижче від Озер, Сіріон линув із півночі стрімким водоспадом, а тоді зненацька поринав під землю у великий тунель, вибитий у грунті вагою спадних вод; і знову з’являвся на поверхні за три ліги на південь, із гамором та хмарою бризок вириваючись із камінних арок біля підніжжя пагорбів, які отримали назву Ворота Сіріону.

Цей переділ називався Андрам, Довга Стіна від Нарготронда до Рамдалу, Кінця Стіни, у Східному Белеріанді. Та що далі на схід, то менш стрімким він ставав, бо долина Ґеліону поступово хилилася на південь, а на цілій течії Ґеліону не було ні водоспаду, ні порогів, і він завжди плинув швидше за Сіріон. Поміж Рамдалом і Ґеліоном був єдиний, доволі високий, пагорб із пологими схилами; і звався він Амон-Ереб. На Амон-Еребі загинув Денетор, володар оссіріандських нандорів, котрі прийшли на допомогу Тінґолові у війні з Морґотом у ту пору, коли орки як військова сила вперше ступили на терени освітленого зорями Белеріанду, порушивши його спокій; і на тому самому пагорбі після великої поразки оселився Маезрос. На південь від Андраму, між Сіріоном і Ґеліоном, лежала дика земля, поросла хащистим лісом, в який ніхто не входив, хіба могло забрести подекуди кілька Темних ельфів; звалася та земля Таур-ім-Дуінат, Ліс Межиріччя.

Ґеліон був величною рікою; вона брала початок із двох джерел і мала попервах два рукави: Малий Ґеліон витікав од Пагорба Гімрінґ, а Великий Ґеліон витікав од Бескида Рерір. Від місця, де зливались обидва рукави, Ґеліон плив на південь упродовж сорока ліг, а тоді в нього впадали притоки; і ще до того, як сягнути моря, він був удвічі довший за Сіріон, але не такий широкий і повноводий, адже в Гітлумі та Дортоніоні, водами яких живився Сіріон, випадало більше дощу, ніж на сході. З Еред-Луіну збігали шість приток Ґеліону: Аскар (пізніша назва — Ратлоріель), Талос, Леґолін, Брілтор, Дуілвен і Адурант — бистрі та збурунені потоки, які стрімко спадали з гір; і між Аскаром на півночі й Адурантом на півдні, поміж Ґеліоном і Еред-Луіном лежала далека зелена країна Оссіріанд, Земля Семиріччя. І от у точці майже на середині течії потік Адурант розділявся, а тоді зливався знову; й острів, оточений його водами, називався Тол-Ґален, Зелений Острів. Там після повернення оселилися Берен і Лутіен.

В Оссіріанді під захистом річок жили Зелені ельфи; бо, за винятком Сіріону, Улмо любив Ґеліон понад решту вод західного світу. Ельфи Оссіріанду так добре знали ліс, що чужинець міг пройти з кінця в кінець їхньою землею, не побачивши жодного з них. Навесні й улітку вони вбирались у зелене, і пісні їхні долинали навіть до протилежного боку вод Ґеліону; тому нолдори нарекли ту країну Ліндон, край музики, а тамтешні гори — Еред-Ліндон, адже вони вперше побачили їх із Оссіріанду.

На схід від Дортоніону узграниччя Белеріанду були найбільш відкритими для атаки, і лише з півночі долину Геліону захищали невеликі пагорби. У тому краю, на Рубежі Маезроса й далі, мешкали сини Феанора з чисельним народом; їхні вершники частенько заїжджали на розлогу північну рівнину — широкий і безлюдний Лотлан на сході від Ард-ґалену — на випадок, якби Морґот надумав здійснити вилазку в напрямку Східного Белеріанду. Головна цитадель Маезроса була на Пагорбі Гімрінґ, Вічнохолодному; і був то бездеревий пагорб із пласкою верхівкою та широкими уступами, оточений меншими горбиками. Поміж Гімрінґом і Дортоніоном пролягав надзвичайно стрімкий із заходу Аґлонів Прохід, який слугував входом до Доріату; крізь нього з півночі завжди віяв сильний вітер. Але Келеґорм і Куруфін укріпили Аґлон, осівши там із великим військом, і володіли цілим Гімладом на півдні між Рікою Арос, що починалася на Дортоніоні, та її притокою Келон, що спускалася з Гімрінґу.

Територією між рукавами Ґеліону опікувався Маґлор, тут в одному місці пагорби всі разом западались, і саме тудою орки прокрались у Східний Белеріанд перед Третьою Битвою. Тому нолдори утримували на рівнинах у тому місці сильну кінноту; а народ Карантіра спорудив фортецю в горах на схід од Маґлорової Пустки. Там Бескид Рерір (а довкола нього і безліч менших пагорбів) виступав на захід із основної гряди Еред-Ліндону, а в куті, утворюваному Реріром і Еред-Ліндоном, лежало озеро, затінене горами з усіх сторін, окрім півдня. То було Озеро Гелеворн, глибоке і темне, біля якого мешкав Карантір; а значну територію поміж Ґеліоном і горами та поміж Реріром і Рікою Аскар нолдори називали Тарґеліон, що означає Землі по той бік Ґеліону, або Дор-Карантір — Земля Карантіра; саме там нолдори вперше зустріли гномів. Але до того Сірі ельфи називали Тарґеліон Талат-Руненом, Східною Долиною.

Тож сини Феанора на чолі з Маезросом володіли Східним Белеріандом, але їхній народ у той час жив головно на півночі тієї землі, а на південь заїздив, хіба щоби пополювати в зеленоліссі. Там оселились Амрод і Амрас, які, доки тривала Облога, рідко бували на півночі; туди також іноді добувалися, навіть іздалеку, інші ельфійські володарі, бо земля та була хоч і дика, зате надзвичайно прекрасна. Серед них найчастішим гостем був Фінрод Фелаґунд, адже він дуже любив мандрувати, й діставався аж до Оссіріанду, і здружився із Зеленими ельфами. Проте ніхто з нолдорів ніколи не перетинав Еред-Ліндону, гір, до яких сягали їхні володіння; тож до Белеріанду надходило мало новин про те, що діялось у східних краях.

Розділ XV. Про нолдорів Белеріанду

Уже мовлено про те, як Турґон із Неврасту під проводом Улмо знайшов приховану долину Тумладен; вона (як стало відомо пізніше) лежала на схід од верхніх вод Сіріону в оточенні гір, високих та стрімких, і жодна жива істота, крім орлів Торондора, не бувала там. Проте у глибині попід горами пролягав у темряві світу шлях, прокладений водами, які витікали звідтіль, аби злитися з потоками Сіріону. Його і знайшов Турґон, і дістався цим шляхом до зеленої рівнини в середгір’ї, і побачив, що стояв там острів-пагорб із твердого гладенького каменю; в давнину-бо долина ця була велетенським озером. Тоді Турґон збагнув, що знайшов бажане місце, і постановив спорудити тут — на згадку про Тіріон на Туні — прекрасне місто; проте він повернувся до Неврасту і жив там спокійно, хоча насправді тільки й міркував, як би то втілити задумане.

Одначе після Даґор-Аґларебу хвилювання, що його Улмо вселив у Турґонове серце, знову повернулось, і він прикликав багато найвитриваліших і найвправніших ельфів, і повів їх крадькома до прихованої долини, і там вони почали будувати місто, яке вимислив Турґон. Довкола ж повиставляли сторожу, щоби ніхто ззовні не помітив їхньої роботи, і влада Улмо, що струменіла в Сіріоні, оберігала їх. Але Турґон і надалі мешкав головно в Неврасті, аж доки нарешті, по п’ятдесяти і двох роках таємних трудів, місто було збудоване повністю. Кажуть, що за Турґоновою настановою зватися воно мало Ондолінде, мовою ельфів Валінору — Скеля Музичної Води, позаяк на пагорбі струменіли водограї. Проте синдарською мовою та назва звучала інакше — Ґондолін, Прихована Твердиня. Тоді Турґон приготувався виступити з Неврасту й покинути пагорби Віньямару поруч із морем; і перед ним іще раз постав Улмо і говорив до нього. Він сказав:

— Отепер ти, Турґоне, нарешті підеш у Ґондолін; і влада моя утвердиться в Долині Сіріону, в усіх водах його й ніхто не помітить твого відходу, і жоден не знайде там прихованого входу без твоєї на те волі. Ґондолін найдовше з усіх королівств елдаліе протистоятиме Мелкорові. Та не надто захоплюйся творіннями рук твоїх і замірами серця; і пам’ятай, що справжню надію нолдорів схоронено на Заході, й прибуде вона з Моря.

Улмо застеріг Турґона, що й на нього поширюється Присуд Мандоса, який Володар Вод не здатен скасувати.

— Може трапитися так, — мовив він, — що прокляття нолдорів наздожене тебе перед смертю й у стінах твоїх також пробудиться зрада. Тоді їм загрожуватиме вогонь. Однак, воістину, якщо та небезпека підступить надто близько, то зі самого Неврасту прийдуть до тебе, щоби застерегти, і з тим посланцем поміж руїн і вогню для ельфів і для людей народиться надія. Тож залиш у цім домі обладунки та меч, аби у прийдешні роки той посланець міг знайти їх, і за ними ти впізнаєш його безпомильно.

Володар Вод сповістив Турґонові, які саме та якого розміру мають бути шолом, кольчуга і меч, що їх треба залишити.

Потому Улмо повернувся до моря, а Турґон вислав уперед увесь свій народ — заледве не третину нолдорів із числа послідовників Фінґолфіна та ще більше воїнство синдарів; і пішли вони вдалеч, загін за загоном, потайки, під покровом Еред-Ветріну, і непоміченими дісталися до Ґондоліна, й ніхто не відав, куди вони зникли. Останнім знявся з місця Турґон, і разом з родиною та челяддю нишком подолав пагорби, і проминув гірські брами, і ті замкнулися за ним.

Звідтоді впродовж багатьох років ніхто не вступав у те місто, крім Гуріна та Гуора; і воїнство Турґона не виходило за його межі аж до Року Голосіння, три сотні та п’ятдесят літ і ще більше. Проте по той бік гірського кола народ Турґона розрісся і процвітав, ельфи, докладаючи вміння, ненастанно трудилися, так що Ґондолін на Амон-Ґвареті став воістину прекрасним, далебі гідним зрівнятися з ельфійським заморським Тіріоном. Високі та білі були його стіни, сходи — гладенькі, а Вежа Короля — гінка та міцна. Сяйливі водограї бриніли там, а у дворах Турґона стояли скульптури Дерев давнини, які з ельфійською майстерністю виготовив сам Турґон; і Дерево, яке він зробив із золота, називалося Ґлінґал, а Дерево, чиї квіти він зробив зі срібла, — Белтіл. Однак прекраснішою за всі дивовижі Ґондоліна була Ідріль, Турґонова донька, котру величали Келебріндаль, Срібностопа, чиє волосся було, як золото Лауреліни до приходу Мелкора. Так Турґон і жив довгі роки у блаженстві; а спорожнілий Невраст залишався безживним аж до зруйнування Белеріанду.

І от, доки потай будували місто Ґондолін, Фінрод Фелаґунд працював у глибинних просторах Нарґотронда, а сестра його Ґаладріель, як уже мовлено, мешкала в Тінґоловому володінні в Доріаті. Іноді Меліан і Ґаладріель розмовляли між собою про Валінор і про давнє блаженство; але про темну годину смерті Дерев Ґаладріель не вповідала, щоразу змовкаючи. Та якось Меліан промовила:

— На тобі та на твоєму роді лежить якесь горе. Це я бачу в тобі, проте все решта від мене приховано; бо ні у видіннях, ні в думках я не можу побачити нічого, що діялося чи діється на Заході: тінь лежить на цілому Амані й сягає далеко за море. Розкажи ж мені більше!

— Горе те — в минулому, — відказала Ґаладріель, — і я хочу тішитися тим, що мені тут уділено, не тривожачи спогаду. Досить із нас і горя, яке гряде, хоча нині ясніє надія.

Тоді Меліан зазирнула їй у вічі та сказала:

— Я не вірю, що нолдори прийшли сюди посланцями валарів, як казали попервах, — ні, хоч і прибули у скрушну мить. Вони ніколи не розповідають про валарів, і їхні верховні володарі не принесли вістей Тінґолові ні від Манве, ні від Улмо, ні навіть від Олве, Королевого брата, і його власного народу, що подався за море. За що, Ґаладріель, нолдорів, верховний народ, прогнали з Аману, мовби вигнанців? Яке-бо зло лежить на синах Феанора, що вони такі зверхні та люті? Чи ж я не близька до правди?

— Близька, — мовила Ґаладріель, — тільки нас не прогнали, а ми пішли з власної волі, всупереч волі валарів. Подолавши значну небезпеку та зневаживши валарів, ми прийшли ось по що: помститися Морґотові й повернути те, що він украв.

Потому Ґаладріель розповіла Меліан про Сильмарили та про вбивство Короля Фінве у Форменосі; але таки не сказала жодного слова ні про Обітницю, ні про Братовбивство, ні про спалення човнів при Лосґарі. Та Меліан промовила:

— Ти багато розповідаєш мені, а ще більше я бачу. За вами по всім довгім шляху з Тіріона стелиться тінь, однак я бачу там зло, про яке варто дізнатися Тінґолові, щоб уберегтися.

— Можливо, — сказала Ґаладріель, — але не від мене.

І Меліан уже не говорила про ці речі з Ґаладріель; але Королю Тінґолові розповіла все, що довідалася про Сильмарили.

— Це вкрай важлива справа, — мовила вона, — значно важливіша, ніж гадають самі нолдори; бо тепер Світло Аману та долю Арди замкнено в тих коштовностях — у творінні Феанора, якого не стало. їх, я передрікаю, не відвоює жодна елдарська сила; і світ струсонуть грядущі битви, доки вдасться вибороти Коштовності у Морґота. Розумієш тепер?! Вони вбили Феанора, та й багатьох інших, гадаю; але найперша з усіх смертей, що їх спричинили ці камені, — то смерть друга твого Фінве. Морґот убив його, перш ніж утік з Аману.

Охоплений жалем і недобрими передчуттями, Тінґол мовчав, але по якомусь часі промовив:

— Нині я нарешті розумію, чому нолдори прийшли із Заходу та що раніше так мене дивувало. Не нам на допомогу прибули вони (хіба що випадково); бо позосталих у Середзем’ї валари лишають напризволяще аж до конечної потреби. Помститись і відшкодувати втрату — ось чого прийшли нолдори. І тим певнішими будуть союзниками проти Морґота, з яким, тепер я мислю, вони ніколи ні про що не домовлятимуться.

Та Меліан промовила:

— Правда твоя, саме ці спонуки привели їх; але є ще й інші. Стережися синів Феанора! На них лежить тінь гніву валарів; вони, бачу я, заподіяли зло і Аману, і власному роду. Приспане горе розділяє нолдорських принців.

І Тінґол відповів:

— Що мені до того? Про Феанора я чув лише поголос, у якому його воістину звеличують. Про його синів я чув мало такого, що би мені подобалося; та вони, здається, виявилися найзатятішими ворогами нашого ворога.

— Їхні мечі та їхні наміри матимуть два краї, — сказала Меліан; і потому вони вже не розмовляли про це.

Незадовго до того синдари почали пошепки переповідати одні одним чутки про діяння нолдорів перед приходом у Белеріанд. Попри те, що достеменно відомо, звідки вони з’явилися, зловісну правду брехня робила ще страшнішою та отруйнішою; синдари ж на той час були необачні й довіряли словам, і саме на них (цілком вірогідно) Морґот спрямував першу атаку своєї люті, позаяк вони не знали його. А от Кірдан, зачувши ці таємничі оповіді, стривожився; він був мудрий і хутко збагнув, що їх, байдуже, правдиві чи оманливі, цього разу ширила злоба, хоча, на його думку, злоба та, породжена заздрістю між їхніми домами, була зачата серед нолдорських принців. Відтак він послав до Тінґола гінців, аби повідомити його про все, що дізнався.

Волею випадку трапилося так, що сини Фінарфіна з бажання навідати сестру свою Ґаладріель на ту пору знову гостювали в Тінґола. І Тінґол, зачеплений за живе, говорив із Фінродом гнівно, промовляючи:

— Погано ти вчинив зі мною, свояче, приховавши такі важливі речі. Тепер-бо мені відомо про всі злодіяння нолдорів.

Але Фінрод відказав:

— Що поганого зробив я тобі, володарю? Яке злодіяння вчинили нолдори у твоїм володінні, чим засмутили тебе? Ні супроти твоєї королівської влади, ні проти будь-кого з твого народу вони не помислили та не вчинили нічого лихого.

— Дивуюся тобі, сину Еарвен, — сказав Тінґол, — ти сів за стіл свого родича, маючи руки, закривавлені вбивством материної рідні, й далебі не кажеш нічого на свій захист, не просиш ні в кого прощення!

Тоді Фінрод вельми стривожився, та промовчав, бо не міг захищати себе інакше, як висуваючи звинувачення проти решти нолдорських принців; а це йому гидко було робити перед Тінґолом. Однак у серці Анґрода знову зринули прикрі слова Карантіра, й він гукнув:

— Володарю, не відомо мені, які брехні ти чув і хто їх тобі нашептав; але руки наші не закривавлені. Невинні рушили ми в дорогу, хіба вважати провиною глупоту, що через неї ми на короткий час прислухалися до слів підлого Феанора, одурманені, мовби вином. Не чинили ми лиха в дорозі, лише самі зазнали великої кривди; і простили її. За це нас називають пліткарями перед тобою, і зрадниками — перед нолдорами: несправедливо, як ти розумієш, бо саме вірність змушувала нас мовчати, чим і заслужили ми гнів твій. Але нині ці звинувачення стали нестерпними, тож ось тобі правда.

Відтак Анґрод, гірко нарікаючи на синів Феанора, повідав про кровопролиття при Алквалонде, і про Присуд Мандоса, і про спалення човнів при Лосґарі. І він скрикнув:

— Чому би то мали ми, котрі витримали переправу через Здиблену Кригу, носити на собі ймення братовбивць і зрадників?

— А проте тінь Мандоса лежить і на вас, — мовила Меліан.

Тінґол же, перш ніж заговорити, довго мовчав.

— Ідіть собі! — проказав він. — Серце моє палає у грудях. Повернетеся пізніше, якщо забажаєте; я не зачиню навіки дверей перед вами, моєю ріднею, втягнутою в лиходійство, якому ви не потурали. З Фінґолфіном і його народом я також зберігатиму дружні стосунки, бо вони гірко поплатилися за скоєне лихо. У ненависті до Сили, призвідниці горя, загубляться наші печалі. Та почуйте слова мої! Ніколи віднині вуха мої не слухатимуть мови тих, котрі нищили мій рід в Алквалонде! І ніхто не розмовлятиме нею відкрито в цілому цьому володінні, доки триватиме моє володарювання. Усі синдари почують мій наказ, що не вільно їм ані розмовляти нолдорською мовою, ні відповідати тим, хто нею до них заговорить. А кожного, хто мовою тією послуговуватиметься, вважатимуть братовбивцею та нерозкаяним зрадником роду.

Потому сини Фінарфіна з важкими серцями покинули Менеґрот, збагнувши, що раз за разом справджуватимуться слова Мандоса і жоден нолдор, котрий пішов за Феанором, не уникне тіні, що впала на його дім. І сталося саме так, як сказав Тінґол; синдари почули його наказ, і відтоді в цілому Белеріанді нолдорською мовою гребували, тих же, хто розмовляв нею вголос, уникали; а Вигнанці почали вживати на щодень синдарську мову, і Високою Говіркою Заходу бесідували тільки нолдорські вельможі, та й то поміж собою. І все ж говірку ту вважали мовою премудрості всюди, де мешкали ельфи з того народу.

І от Нарґотронд було повністю добудовано (Турґон же поки що жив на пагорбах у Віньямарі), й сини Фінарфіна зібралися там на бенкет; і з Доріату прийшла Ґаладріель і на певний час замешкала в Нарґотронді. Та в Короля Фінрода Фелаґунда не було дружини, і Ґаладріель запитала його, чому це так; але на Фелаґунда, щойно він заговорив, зійшло осяяння, тож він мовив:

— І я-бо теж дам обітницю і мушу бути вільним, аби дотримати її, а тоді зійти в пітьму. Не залишиться від мого володіння нічого, що би можна було передати у спадок синові.

Кажуть, одначе, що такі холодні думки не відвідували його голову аж до тієї години; бо насправді та, котру він кохав — Амаріе з ваньярів, — не пішла з ним у вигнання.

Розділ XVI. Про Маеґліна

Арезель Ар-Фейніель, Біла Панна Нолдорів, донька Фінґолфіна, мешкала в Неврасті разом із братом своїм Турґоном і з ним же перебралася до Прихованого Королівства. Та в заповідному місті Ґондоліні вона нудилась і дедалі більше прагнула роз’їжджати просторими землями та походжати лісами — ще за валінорською звичкою; тож, коли минуло двісті літ од часу остаточної побудови Ґондоліна, вона звернулася до Турґона і попросила дозволу поїхати геть. Турґон не задовольнив її прохання і довго відмовляв їй; але, зрештою, таки скорився, сказавши:

— Іди ж, коли бажаєш, хоч і всупереч моїй розважливості, я-бо передчуваю, що з цього і тобі, й мені буде лихо. Проте ти поїдеш тільки для того, щоби розшукати нашого брата Фінґона; й ті, кого я посилаю з тобою, повернуться сюди, до Ґондоліна, якомога хутчіше.

Та Арезель відказала:

— Я сестра тобі, а не служниця, тож за межами твоїх володінь піду туди, куди вважатиму за потрібне. Якщо ти надто скупий, аби дати мені супровід, то я піду сама.

Тоді відповів Турґон:

— Нічого з того, що маю, мені не шкода для тебе. Проте я не хочу, щоби той, хто знає шлях сюди, мешкав поза цими стінами; і якщо тобі, сестро, я довіряю, то в уміння інших тримати язика за зубами вірю менше.

І Турґон призначив трьох вельмож зі своїх домочадців, котрим випало їхати з Арезель, і наказав одвезти її до Фінґона у Гітлум, якщо зможуть на неї вплинути.

— Будьте обережні, — мовив він, — бо, хоч Морґот поки що і замкнутий на Півночі, в Середзем’ї є чимало небезпек, про які Володарка навіть не підозрює.

Арезель покинула Ґондолін, і важко було в Турґона на серці по її від’їзді.

Коли подорожні дісталися до Броду Брітіах на Ріці Сіріон, вона сказала своїм супутникам:

— Повертаймо тепер на південь, а не на північ, адже я не поїду до Гітлуму; серце моє радше прагне відшукати синів Феанора, давніх моїх друзів.

І, позаяк відмовити її не вдалось, усі за її наказом повернули на південь і почали шукати входу в Доріат. Однак прикордонники не впустили їх; бо Тінґол не стерпів би, щоби хтось із нолдорів, окрім його родичів із дому Фінарфіна, перетнув Пояс, а тим паче друзі синів Феанора. Тому прикордонники сказали Арезель:

— До землі Келеґорма, яку шукаєш, ти, Володарко, жодним способом не втрапиш через володіння Короля Тінґола; мусиш їхати поза Поясом Меліан, на південь або на північ. Найшвидший шлях — їхати стежками, які ведуть на схід од Брітіаху, через Дімбар, уздовж північних кордонів цього королівства, доки перетнете Міст над Есґалдуіном і Броди Аросу й дістанетеся земель поза Пагорбом Гімрінґ. Там, гадаємо, живуть Келеґорм та Куруфін, і вам, можливо, вдасться розшукати їх; але дорога та небезпечна.

Тоді Арезель повернула назад і стала на небезпечну путь між видолинками Еред-Ґорґороту, які населяли страховиська, та північними кордонами Доріату, і, наблизившись до лиховісного краю Нан-Дунґортеб, вершники заплутались у тінях, і Арезель відбилася від супутників і заблукала. Довго й марно шукали її, боячись, що вона потрапила в пастку чи напилася води з отруйних струмків тієї землі; та в ущелинах пробудилися люті виплодні Унґоліанти, котрі чаїлися там, і напосілися на ельфів, тож тим ледве вдалось урятуватися живими. Коли вони нарешті повернулись і розповіли свою історію, Ґондолін спохмурнів, а Турґон довго сидів одинцем, мовчки переживаючи горе та гнів.

Арезель же, не знайшовши своїх супутників, продовжила подорож, бо була безстрашна і мала відважне серце, як і всі діти Фінве; вона трималася наміченого шляху та, переправившись через Есґалдуін і Арос, дісталася до землі Гімлад поміж Аросом і Келоном, де в ту пору, перед здоланням Облоги Анґбанда, мешкали Келеґорм і Куруфін. Одначе тоді їх саме не було вдома — вони їздили з Карантіром на схід Тарґеліону. Народ Келеґорма привітав її та вмовив зробити йому честь, залишившись із ним, доки повернеться їхній володар. Попервах Арезель почувалась у гостині задоволеною і, вільно блукаючи лісистими місцинами, дуже раділа; та збігав рік, а Келеґорма все не було, тож її знову охопив неспокій. Їй подобалося заїжджати щоразу далі, самотужки вишукуючи нові стежки та неходжені галявини. Отак і трапилося наприкінці року, що Арезель дісталася півдня Гімладу і перетнула Келон; та не встигла й оком змигнути, як її поглинули тенета Нан-Елмоту.

Тим лісом у правіки, коли дерева були молоді, походжала в сутінках Середзем’я Меліан, тож і досі його оповивали чари. Однак тепер дерева Нан-Елмоту були найвищі й найтемніші у Белеріанді, туди ніколи не зазирало сонце; і жив там Еол, якого називали Темним Ельфом. Колись він належав до роду Тінґола, проте в Доріаті почувався неспокійно та ніяково, тож, коли Ліс Реґіону, де він тоді мешкав, оточили Поясом Меліан, Еол утік до Нан-Елмоту. Там і жив дотепер у глибокій тіні, насолоджуючись ніччю та підзоряними сутінками. Еол уникав нолдорів, покладаючи на них провину за повернення Морґота, за те, що вони порушили спокій Белеріанду; а от гномів любив більше, ніж будь-хто інший із ельфійського народу давнини. Від нього науґріми дізналися багато чого з того, що відбулось у землях елдарів.

На ту пору гноми спускалися з Синіх Гір через Східний Белеріанд двома дорогами, й північний шлях, стелячись у напрямку Бродів Аросу, проходив зовсім близько від Нан-Елмоту; там Еол і зустрічав науґрімів та бесідував із ними. Дружба їхня міцніла, й він іноді ходив у гостину до глибинних чертогів Ноґрода та Белеґоста. Під час тих одвідин Темний Ельф чимало довідався про роботу з металом і набув у цьому ремеслі неабиякої майстерності. Він винайшов метал такий же твердий, як гномівська сталь, але водночас такий ковкий, що йому вдавалося зробити його тонким і піддатливим, а все ж непроникним ані для лез, ані для дротиків. Еол назвав свій винахід ґалворном, — адже метал був чорний і блискучий, мовби гагат, — і кожного разу, виходячи з дому, зодягався в обладунки з нього. Проте Еол, незважаючи на те, що згорбився через ковальство, був не гномом, а рославим ельфом із високого роду телерів, шляхетним, хоч і похмурим із лиця; а очі його прозирали глибокі сутінки й темні місцини. І сталося так, що він побачив Арезель Ар-Фейніель, коли та блукала поміж гінких дерев поблизу кордонів Нан-Елмоту — проблиск білизни у тьмавій землі. Вона здалася йому неймовірно красивою, і він потягся до неї, й оточив її чарами, так що вона не могла знайти шляхів виходу, а тільки підступала все ближче і ближче до його помешкання у глибинах лісу. Там стояли кузня та понурі чертоги, жили його слуги, мовчазні та загадкові, як і їхній повелитель. І коли Арезель, стомлена мандрами, нарешті добулася до Еолових дверей, він вийшов, і привітав її, і провів у свою оселю. Там вона й залишилася, бо Еол узяв її за дружину, і довгий час ніхто з родичів не чув про неї зовсім нічого.

Про те, що Арезель вийшла за Еола вкрай неохоче або що її життя в Нан-Елмоті було ненависне їй упродовж багатьох років, не сказано ніде. Адже хоч, за наказом Еола, вона й мусила уникати сонячного світла, разом вони подорожували вдалечінь попід зорями чи при світлі місячного серпа; чи, якщо хотіла, вона могла мандрувати сама, втім, Еол заборонив їй розшукувати синів Феанора чи будь-кого іншого з нолдорів. І у присмерку Нан-Елмоту Арезель породила Еолові сина, й у серці нарекла його забороненою нолдорською мовою Ломіоном, що означає Дитина Сутінків; але батько не давав йому ймення, доки хлопчикові не виповнилося дванадцять років. Тоді він назвав його Маеґліном, тобто Гострозорим, адже збагнув, що синів погляд значно далекозоріший, аніж його власний, а розум за туманом слів може читати загадки сердець.

Досягши зрілості, Маеґлін обличчям і поставою видався подібним радше до нолдорських родичів, а от духом і розумом удався в батька. Він мало говорив, хіба у випадках, які безпосередньо його стосувались, і тоді голос його набував здатності зворушувати тих, хто слухав його, і переконувати тих, хто йому протистояв. Він був рославий і темноволосий, очі мав чорні, але і блискучі та проникливі, мов очі нолдорів, а ще мав білу шкіру. Він часто ходив із Еолом до гномівських міст на сході Еред-Ліндону і там наполегливо вчився всьому, чого гноми бажали навчати, а понад усе — вмінню шукати в горах руду та метали.

І все-таки сказано, що Маеґлін найбільше любив матір, тож коли Еол був деінде, він годинами сидів біля неї та слухав усе, що вона могла йому розповісти про своїх родичів і про їхні діяння в Елдамарі, про могутність і відвагу принців із Дому Фінґолфіна. Він брав ті розповіді близько до серця, особливо ж те, що дізнався про Турґона, зокрема, що той не мав спадкоємця, позаяк дружина його, Еленве, загинула під час переправи через Гелкараксе, і донька Ідріль Келебріндаль була єдиною його дитиною.

В Арезелі ж переказування тих історій пробудило бажання знову побачитися з ріднею, її дивувало, як могла вона стомитися від світла Ґондоліна, від водограїв на сонці та від зеленого моріжка Тумладену під вітряним небом весни. До того ж, ельфійка часто зоставалася на самоті в сутінках, коли і чоловік, і син ішли кудись із дому. Ці історії стали також джерелом перших сварок між Маеґліном і Еолом. Бо матір жодним словом не виказала Маеґлінові, де мешкає Турґон, ані яким шляхом можна дістатися туди, й він вичікував слушного часу, вірячи, що йому вдасться виманити в неї таємницю лестощами або ж розгадати її думки, коли вона не пильнуватиме їх; але перш ніж зробити це, він прагнув побачити нолдорів, побесідувати із синами Феанора, зі своєю ріднею, що жила неподалік. Однак, коли Маеґлін оголосив про свій намір Еолові, батько розгнівався.

— Ти з дому Еола, Маеґліне, сину мій, — мовив він, — а не з ґолозрімів. Ціла ця земля — земля телерів, і я не матиму жодних стосунків і не дозволю своєму синові мати їх із убивцями наших родичів, завойовниками та загарбниками наших осель. Щодо цього ти мусиш мені скоритись, а як ні — то я ув’язню тебе.

Маеґлін нічого не відповів, холодний і мовчазний, але вже не ходив у мандри з Еолом, і той утратив до нього довіру.

Сталося так, що в середлітті гноми, за традицією, запросили Еола на бенкет у Ноґроді, й він поїхав геть. Отоді Маеглін і його матір на певний час отримали свободу йти, куди їм заманеться, тож вони — в пошуках сонячного світла — частенько добувались аж до краю лісу. І в серці Маеґліна розпалилося бажання покинути Нан-Елмот навіки. Тому він сказав Арезель:

— Володарко, їдьмо звідси, доки є час! На що нам із тобою надіятись у цьому лісі? Тут нас тримають у рабстві, і не матиму я з того жодної вигоди, бо навчився вже всього, чого міг вивчити мене батько чи що зволили відкрити науґріми. Може, ми спробували би знайти Ґондолін? Ти будеш моїм проводирем, а я — твоїм охоронцем!

Арезель зраділа і з гордістю поглянула на свого сина; відтак, сказавши прислужникам Еола, що вони їдуть розшукувати синів Феанора, обоє вирушили до північних кордонів Нан-Елмоту. Там, перетнувши тоненький потік Келону, потрапили в землю Гімлад і поїхали далі до Бродів Аросу, тобто на захід уздовж кордону Доріату.

Проте Еол повернувся зі сходу раніше, ніж передбачав Маеґлін, і з’ясував, що дружина його та син уже два дні як поїхали кудись. Гнів його був такий нестримний, що він наздоганяв їх навіть при денному світлі. Ступивши на терени Гімладу, Темний Ельф опанував свою лють і поїхав обережно, пам’ятаючи, що ризикує, бо Келеґорм і Куруфін були могутніми володарями, котрі недолюблювали Еола, й Куруфін, до того ж, був небезпечний. Але розвідники з Аґлону помітили просування Маеґліна й Арезель до Бродів Аросу, і Куруфін, збагнувши, що коїться щось вельми дивне, подався на південь од Проходу й отаборився поблизу Бродів. І не встиг Еол заїхати вглиб Гімладу, як вершники Куруфіна вистежили його та привели до їхнього володаря.

Тоді Куруфін сказав Еолові:

— Що за справа привела тебе, Темний Ельфе, в мої землі? То мусить бути щось нагальне, коли такий любитель сутінків подорожує за дня.

Еол же, розуміючи, чим ризикує, стримав різкі слова, що спали йому на ум.

— Я довідався, Володарю Куруфіне, — мовив натомість, — що син мій і дружина, Біла Панна з Ґондоліна, поїхали навідати тебе, коли мене не було вдома, тож мені здалося доречним приєднатися до них.

По тих словах Куруфін посміявся з Еола і сказав:

— Якби ти супроводжував їх, вони зустріли би тут не такий теплий прийом, на який сподівалися; та річ не в тому, бо наміри їхні інакші. Ще не минуло і двох днів, як вони перетнули Ароссіах, а потім хутко поїхали на захід. Виглядає так, що ти хотів мене обдурити; або ж тебе й самого обдурено.

На це Еол відказав:

— Тоді, володарю, чи не відпустиш мене, щоби з’ясувати правду.

— Я тебе відпускаю, хоч і не люблю, — промовив Куруфін. — Що швидше ти поїдеш із моєї землі, то більшу приємність зробиш мені.

Відтак Еол сів верхи на коня, сказавши:

— Володарю Куруфіне, добре зустріти родича, котрий допоможе у скруті. Я пам’ятатиму про це, коли повернуся.

Проте Куруфін похмуро глянув на Еола.

— Не нагадуй мені про походження твоєї дружини, — мовив. — Ті, що викрадають доньок нолдорів і пошлюблюють їх без дарунку чи дозволу, не мають права називатися родичами їхніх родин. Я дозволив тобі від’їхати. Скористайся цим і зникни. За законами елдарів, я не можу порішити тебе цього разу. Та на прощання пораджу ще: вертай до своєї оселі в темряві Нан-Елмоту, бо серце підказує мені, що коли нині переслідуватимеш тих, хто вже тебе не любить, то не вернешся туди ніколи.

Відтак Еол, сповнений ненависті до всіх нолдорів, квапливо рушив геть; він-бо вже збагнув, що Маеґлін і Арезель мчать до Ґондоліна. І, під’юджуваний гнівом та соромом од завданого йому приниження, він перетнув Броди Аросу, вперто їдучи шляхом, яким раніше проїхали вони. Та хоч мати й син і не знали, що Еол переслідує їх, він, маючи найшвидшого скакуна, жодного разу не побачив їх, аж доки вони дісталися до Брітіаху, де покинули коней. Тоді лиха доля зрадила втікачів; бо коні голосно заіржали й Еолів скакун почув їх і помчав до них, Еол же угледів звіддалік білу одіж Арезель і помітив, яким шляхом вона прямувала, шукаючи таємної стежки в горах.

І от Арезель та Маеґлін наблизилися до Зовнішньої Брами Ґондоліна й Темної Сторожі під горами; і там їх прийняли з радістю, і, проминувши Сім Брам, Арезель разом із Маеґліном прийшла на Амон-Ґварет до Турґона. Тоді Король із подивом вислухав усе, що мала розповісти Арезель, і приязно поглянув на Маеґліна, сина сестри, бачачи в ньому ельфа, гідного бути одним із нолдорських принців.

— Воістину втішився я, що Ар-Фейніель повернулась до Ґондоліна, — сказав Турґон, — і тепер моє місто знову здаватиметься прекраснішим, аніж у дні, коли я вважав її загубленою. Маеґлін же сподобиться в моїм володінні найвищої честі.

Услід за цим Маеґлін низько вклонився і визнав Турґона володарем своїм та королем, аби в усьому сповнювати його волю; відтак стояв мовчазний і спостережливий, бо блаженство та пишнота Ґондоліна перевершували все, що він міг уявити з розповідей матері, його вразила міцність міста, й чисельність його народу, і багато дивних та прекрасних речей, які він угледів. Але погляд його найчастіше притягувала Ідріль, донька Короля, котра сиділа поруч; адже вона була золотокоса, наче ваньяри, її рід із материного боку, а тому видавалася йому сонцем, із якого ціла Королівська зала черпала світло.

А Еол, рухаючись слідом за Арезель, знайшов Висохлу Ріку і таємну стежку, й, нишком підкравшись, добувся до Сторожі, та його спіймали і допитали. І коли Сторожа почула, що він заявляє, начеб Арезель — його дружина, то здивувалась і вирядила прудкого гінця до Міста; і той прибув до Королівської зали.

— Володарю, — скрикнув посланець, — Сторожа взяла в полон ельфа, котрий нишком пробрався до Темної Брами. Еолом зоветься він, із роду синдарів, однак заявляє, що Володарка Арезель — то його дружина, та вимагає, щоби його привели до тебе. Він дуже розгніваний, і його важко стримувати; проте ми не порішили його, як велить твій закон.

Тоді Арезель мовила:

— На жаль! Еол простежив за нами, чого я і боялася. Проте він робив це дуже обережно — ми-бо не бачили й не чули гонитви, коли ступали на Прихований Шлях.

Потому вона сказала гінцеві:

— Той ельф каже правду. Він Еол, а я його дружина, й він батько мого сина. Не вбивайте його, а приведіть сюди на суд Короля, якщо на те буде воля його величності.

На тім і порішили; Еола ввели в Турґонову залу та, гордого і сердитого, поставили перед високим троном. Хоча він не менше за сина дивувався з усього, що бачив, серце його тільки все більше наповнювали гнів і ненависть до нолдорів. Але Турґон віддав йому шану, підвівся, взяв його за руку та мовив:

— Ласкаво прошу, родичу, бо таким я тебе вважаю. Ти житимеш задля свого задоволення, проте мусиш тут оселитись і не покидати мого королівства; бо такий мій закон: жоден, хто знайшов сюди дорогу, не вийде звідси.

Та Еол відсмикнув руку.

— Я не визнаю твого закону, — сказав. — Ні ти, ні будь-хто інший із твого роду не маєте права захоплювати на цій землі володіння чи встановлювати кордони — тут або деінде. Це — земля телерів, котрих, поводячись завжди погордливо та несправедливо, ви довели до війни і неспокою. Мене не турбують твої таємниці, я не прийшов шпигувати за тобою, а лише повернути те, що справедливо моє — дружину та сина. Проте, якщо ти претендуватимеш на сестру свою Арезель, то я дозволю їй залишитися; нехай пташка повертається до клітки, де невдовзі знемагатиме знову, як знемагала раніше. Однак із Маеґліном усе по-іншому. Мого сина ти не приховаєш від мене. Ходи, Маеґліне, сину Еола! Батько наказує тобі. Покинь дім його ворогів і вбивць його роду або ж будь і сам проклятий!

Але Маеґлін мовчав.

Тоді Турґон сів на свій високий трон, тримаючи в руці суддівський жезл, і суворим голосом прорік:

— Я не сперечатимуся з тобою, Темний Ельфе. Проте лише мечі нолдорів захищають твої ліси, в яких не буває сонця. Свободою безперешкодно блукати там ти завдячуєш моїм одноплемінцям; якби не вони, то ти вже давно гарував би рабом у копальнях Анґбанда. Я тут Король, і, хочеш ти цього чи ні, мій присуд — закон. Ось який вибір маєш: жити тут або тут же й померти — так само і твій син.

Тоді Еол поглянув ув очі Короля Турґона і не злякався, а довго стояв безмовно та нерухомо, аж доки в залі запанувала мертва тиша; й Арезель перелякалася, знаючи, що він небезпечний. Зненацька, блискавично, наче змій, Еол схопив дротик, що його він тримав схованим під плащем, і метнув у Маеґліна з криком:

— Я вибираю друге — для себе та для свого сина! Ти не заволодієш тим, що належить мені!

Проте Арезель кинулася назустріч дротику, й він уп’явся їй у плече; а на Еола наскочило безліч ельфів, які закували його в кайдани, й відвели геть, а тим часом інші прислуговували Арезель. Маеґлін же, дивлячись на батька, мовчав.

Було домовлено, що назавтра Еола приведуть на суд Короля; й Арезель та Ідріль схиляли Турґона до милосердя. Та ввечері, хоча рана здалася незначною, Арезель погіршало, вона поринула в темряву, а вночі померла; бо вістря дротика було отруєне, втім, ніхто не знав про це, доки не стало запізно.

Відтак, коли Еол постав перед Турґоном, то не зустрів у нім милосердя; й ельфи відвели його до Караґдуру — провалля, яким закінчувалася чорна скеля на північному боці пагорбу Ґондоліна, — щоби там скинути його вниз зі стрімких стін міста. І Маеґлін стояв поблизу, не кажучи ні слова; і наостанок Еол викрикнув:

— Отож, ти покидаєш батька та рід його, лихом даний сину! Тут згинуть усі твої надії, і тут ти можеш навіть померти такою самою смертю.

Тоді ельфи скинули Еола з Караґдуру, і так він загинув, і всім у Ґондоліні це видалося справедливим; але Ідріль стривожилась і відтоді не довіряла своєму родичеві. Але Маеґлін благоденствував і став вельможним поміж Ґондоліндрімів, позаяк усі його шанували, а Турґон обдарував високою ласкою; бо якщо він швидко й наполегливо вивчав усе, що міг, то мав і багато чого навчити. І він зібрав довкола себе тих, хто був найбільше схильний до ковальства та до гірничої справи, і разом із ними обшукав Ехоріат (тобто Окружні Гори), і знайшов багаті поклади руди різноманітних металів. Найвище ж цінував Маеґлін тверде залізо з копальні Анґгабар на півночі Ехоріату, звідки дістав пребагато ковкого заліза та сталі, так що зброя Ґондоліндрімів набувала дедалі більшої міці й гостроти; і це стало їм у пригоді в грядущі дні. Мудрі поради давав Маеґлін, був обережний, але в разі потреби — і витривалий та відважний. Це стало очевидно згодом: адже, коли в жахливий рік Нірнает-Арноедіаду Турґон відчинив браму і виступив на північ на допомогу Фінґонові, Маеґлін не залишився в Ґондоліні як регент Короля, а пішов на війну, й бився побіч Турґона, й у битві виявив себе лютим і безстрашним.

Отож, доля начебто складалася добре для Маеґліна, який піднісся до високого становища поміж нолдорськими принцами та був другим за могутністю в найуславленішому їхньому володінні. Проте він не розкривав свого серця; і, хоча не все вдавалося так, як він задумував, Маеґлін терпів те мовчки, ховаючи свої думки, так що мало хто міг їх розгадати, крім Ідріль Келебріндаль. Бо з перших днів у Ґондоліні він зазнав горя, яке, щораз посилюючись, позбавляло його радості: він любив красу Ідріль і жадав її безнадійно. Елдари не одружувалися з такою близькою ріднею, і ніхто раніше навіть не подумував учинити таке. Хай там що, та Ідріль зовсім не любила Маеґліна; а розуміючи його думки, любила ще менше. Їй, як відтоді й решті елдарів, ті почуття здавалися дивними, якимось внутрішнім збоченням, лихим плодом Братовбивства, через яке на останню надію нолдорів упала тінь прокляття Мандоса. Та минали роки, а Маеґлін, як і раніше, спостерігав за Ідріль і вичікував, і кохання обернулось у його серці на тьму. І дедалі палкіше він прагнув досягати свого в іншому, не ухиляючись від гарування чи ваготи, якщо вони примножували його владу.

Отак було в Ґондоліні: посеред благодаті королівства, доки слава його тривала, засіялося темне зерно зла.

Розділ XVII. Про прихід людей на Захід

У дні Довгого Миру, коли з часу приходу нолдорів до Белеріанду минуло три сотні й більше років, Фінрод Фелаґунд, володар Нарґотронда, помандрував на схід од Сіріону, щоби пополювати з Маґлором і Маезросом, синами Феанора. Проте гонитва стомила його, й він одинцем подався до гір Еред-Ліндону, що їх, сяйливі, бачив оддалік. Обравши гномівську дорогу, Фінрод перетнув Ґеліон при броді Сарн-Атрад і, повернувши на південь за верхніми водами Аскару, дістався північної частини Оссіріанду.

У видолинку між гірських підніж нижче від потоку Талосу Фінрод побачив вогні в сутіках і почув удалині звуки співу. Це його вкрай здивувало, бо Зелені ельфи тієї землі ночами не запалювали вогнів і не співали. Попервах він остерігався, бо думав, наче то зграї орків удалося проминути північну заставу, та, наближаючись, збагнув, що помилився: співаки виконували пісні мовою, якої раніше йому не доводилося чути, ні гномівською, ні орківською. Тоді Фелаґунд, мовчки стоячи під покровом темнотінних дерев, подивився вниз на табір і угледів там дивний народ.

Так-от, була то частина роду і послідовників Беора Старого, як почали його називати згодом, ватажка людей. Мандруючи зі Сходу і втративши чимало життів, люди під його проводом таки перебрели через Сині Гори — то було перше плем’я, що вступило до Белеріанду, — і вони співали, бо раділи та вірили, що врятувалися від усіх небезпек і прийшли нарешті в землю, де боятися нічого.

Довго спостерігав за ними Фелаґунд, і в серці його ворухнулася любов; але, доки всі люди не поснули, він не показувався з-за дерев. Тоді Фінрод пройшовся між сплячими і присів біля гаснучого вогню, що його ніхто не пильнував, і взяв грубу арфу, яку відклав убік Беор, і заграв на ній таку музику, якої людські вуха ніколи не чули; людей-бо ще ніхто не навчав мистецтва, хіба лише Темні ельфи в нетрях.

І от люди посхоплювались і слухали Фелаґундову гру на арфі та його спів, і кожен думав, наче перебуває в якомусь прегарному сні, аж доки помічав, що товариші поблизу також прокинулися; проте ніхто не говорив і не ворушився, поки Фелаґунд продовжував грати, бо музика його була прекрасна, а пісня — дивовижна. У словах ельфійського короля звучала мудрість, і серця, дослухаючись до нього, й собі мудрішали; бо речі, про які співав Фінрод: про створення Арди та про блаженство Аману по той бік морських сутінок — поставали перед людськими очима ясними видіннями, а ельфійську говірку кожен розум тлумачив відповідно до того, на що був здатен.

Тому-то люди й нарекли Короля Фелаґунда, першого елдара, котрий стрівся їм на шляху, Номом, тобто Мудрістю — мовою їхнього народу, а підданих його на той же манір назвали номінами, мудрими. Правду кажучи, спершу люди подумали, ніби Фелаґунд — один із валарів, котрі — про це вони знали з чуток — живуть далеко на Заході й котрі (каже дехто) стали причиною їхньої подорожі. Та Фелаґунд оселився з ними й навчив їх правдивого знання, і люди полюбили його, і визнали своїм володарем, і завжди відтоді були вірними дому Фінарфіна.

Власне, елдари краще за інші народи зналися на мовах; і крім того, Фелаґунд виявив, що може читати людські уми, ті думки, які люди бажали передати в мові, тож слова їхні легко було розтлумачити. Кажуть також, ніби ці люди тривалий час спілкувалися з Темними ельфами на сході гір і майже перейняли їхню говірку; а позаяк усі мови квендів — із одного коріння, то мова Беора та його народу багатьма словами й мовними засобами нагадувала ельфійську. І вже геть невдовзі Фелаґунд міг вести з Беором розмову, і, доки мешкали разом, вони багато бесідували між собою. Та коли Фінрод розпитував Беора про походження людей і про їхні подорожі, той говорив мало, та і, правду кажучи, знав мало, бо вітці його народу переказували тільки кілька оповідей про минуле, пам’ять їхню оповила тиша.

— Темрява стелиться позаду нас, — мовив Беор, — але ми відвернулись од неї, не бажаючи повертатися туди навіть подумки. Серця покликали нас на Захід, і ми віримо, що знайдемо там Світло.

Та пізніше елдари казали, що, коли в Гілдоріені зі сходом Сонця пробудилися люди, шпигуни Морґота не дрімали і небавом донесли вісті своєму повелителеві. Поява людей здалося йому такою важливою новиною, що Морґот тайкома й під покровом тіні сам покинув Анґбанд і рушив у Середзем’я, залишивши Саурона керувати Війною. Про те, що відбулося між ним і людьми, елдари в той час нічого не відали, та і згодом дізналися небагато; але те, що на серцях людей лежала темрява (подібно як на нолдорах лежала тінь Братовбивства та Присуду Мандоса), навіть на народі ельфодрузів, із котрими елдари познайомилися найперше, — це вони чітко відчували. Паплюжити або нищити все, що з’являлося нового та прегарного, — ось у чому завжди полягало головне бажання Морґота; і він, без сумніву, саме це мав на меті, вирушаючи в подорож: страхом і брехнею перетворити людей на ворогів елдарів і вивести їх зі сходу проти Белеріанду. Та задум його визрівав поволі й ніколи не здійснився остаточно; бо попервах люди (кажуть) були нечисельними, й, узявши це до уваги та остерігаючись зрослої сили і єдності в лавах елдарів, Морґот повернувся в Анґбанд, залишивши замість себе на ту пору лише кількох поплічників, менш могутніх і підступних за нього.

Так-от, від Беора Фелаґунд довідався, що багато інших людей, котрі почуваються так само, подорожують на захід.

— Чимало моїх одноплемінців перейшло через Гори, — сказав Беор, — і блукає десь неподалік; а галадіни — народ, од якого ми відрізняємося говіркою, — досі мешкають у видолинках на східних схилах, очікуючи вістей, перш ніж зібратися з духом і йти далі. Та є ще й інші, чия мова більше нагадує нашу і з котрими ми подекуди підтримуємо зв’язки. Вони перші рушили в похід на захід, але ми випередили їх, адже то — чисельний народ, згуртований, а відтак рухається він повільно, й над усіма там править один ватажок, якого звуть Марах.

Однак прихід людей розтривожив Зелених ельфів Оссіріанду, і щойно вони довідалися, що серед людей перебуває володар елдарів із-за Моря, то вирядили до Фелаґунда посланців.

— Володарю, — мовили ті, — якщо ти можеш веліти цим новоприбулим, то накажи їм повертатися назад тією самою дорогою або ж іти вперед. Нам-бо в цій землі не потрібні чужинці, котрі порушуватимуть розміреність нашого життя. Ці люди рубають дерева та полюють на звірів; тому ми їм не друзі, а якщо вони не підуть геть, ми шкодитимемо їм, як тільки зможемо.

Тоді, за порадою Фелаґунда, Беор згуртував усі мандрівні родини та роди свого народу, і перебрався з ними через Ґеліон, і оселився в землях Амрода й Амраса, на східних берегах Келону, південніше від Нан-Елмоту, поблизу кордонів Доріату; і землю ту відтоді почали називати Естоладом, Отаборенням. Коли ж проминув рік, Фелаґунд забажав повернутись у власну державу, і Беор попросив дозволу піти з ним, і залишився на службі в Короля Нарґотронда до кінця свого життя. Так він і одержав своє наймення — Беор, бо до того звався Балан, а Беор мовою його народу означало «Васал». Правити людьми Беор доручив своєму найстаршому синові Барену; а сам до Естоладу вже не повернувся.

Невдовзі після від’їзду Фелаґунда інші люди, про котрих говорив Беор, також прийшли у Белеріанд. Першими прибули галадіни; та, побачивши недоброзичливість Зелених ельфів, повернули на північ і оселились у Тарґеліоні, державі Карантіра, сина Феанора: там вони певний час жили мирно, а народ Карантіра мало на них зважав. Наступного року Марах перевів через гори і своїх людей; то був рославий і войовничий народ, що рухався розподіленим на загони строєм, отож, ельфи Оссіріанду сховались і не перепиняли його. А Марах, довідавшись, що люди Беора живуть на зелених, родючих землях, пішов гномівською дорогою та осів у місцині, яка була на південному сході від поселень Барена, сина Беора; і між тими народами почалася щира дружба.

Сам Фелаґунд частенько навідував людей; і багато інших ельфів із західних земель, нолдори та синдари, приїздило до Естоладу, прагнучи побачити едайнів, чий прихід було провіщено ще в давнину. І от у Валінорі, у віруваннях, які розповідали про їх майбутній прихід, людей іменували атанами, Другим Народом; але мовою Белеріанду їх величали едайнами і назву ту вживали тільки щодо трьох родів ельфодрузів.

Як Король усіх нолдорів Фінґолфін послав гінців із вітаннями для них; і потому багато молодих та енергійних людей із-поміж едайнів покинуло домівки і пішло на службу до елдарських королів і володарів. Був серед них і син Мараха — Малах, який прожив у Гітлумі чотирнадцять років і, вивчивши ельфійську мову, отримав імення Арадан.

Недовго довелося едайнам задовольнятися життям в Естоладі, бо декотрі й далі бажали іти на захід, але не знали шляху. Попереду путь їм загороджували кордони Доріату, а з півдня — Сіріон і його непрохідні твані. Тому-то королі з трьох домів нолдорів, бачачи в синах людей обнадійливу міць, звістили едайнів, що будь-хто з них при бажанні може полишити насиджене місце й замешкати з їхнім народом. Отак розпочалося переселення едайнів: спершу один по одному, а потому — сім’ями та родами вони знімалися з місць і покидали Естолад, так що за якихось п’ятдесят років на землю Королів ступило кільканадцять тисяч людей. Більшіть із них, іще не досить добре вивчивши шляхи, обирала довгу дорогу на північ. Народ Беора дістався до Дортоніону й оселився в землях, якими правив дім Фінарфіна. Більшість народу Арадана (батько його, Марах, залишився в Естоладі аж до самої смерті) пішла на захід, і лише декотрі подалися в Гітлум, а Маґор, син Арадана, з чималою кількістю людей спустився вздовж Сіріону в Белеріанд і певний час мешкав у долинах на південних схилах Еред-Ветріну.

Кажуть, що в усіх тих справах ніхто, крім Фінрода Фелаґунда, не радився з Королем Тінґолом, і той був вельми незадоволений: як через це, так і тому, що сни про прихід людей тривожили його ще задовго до того, як про них надійшли перші вісті. Тож, за Королевим наказом, люди повинні були селитися тільки в північних землях, і принци, котрим вони служили, мали відповідати за всі їхні вчинки. Тінґол-бо сказав:

— Поки існуватиме моє володіння, жодна людина не вступить у Доріат, жодна, бодай і з дому Беора, який служить Фінродові Улюбленому.

На ту пору Меліан нічого не відповіла йому, та згодом сказала, звертаючись до Ґаладріель:

— Що ж, ось уже незабаром світ діждеться величних вістей. Один чоловік, саме з дому Беора, таки втрапить сюди, і Пояс Меліан не стане йому на заваді, бо спорядить його Судьба, величніша за мою владу; й пісні, народжені тим приходом, житимуть навіть тоді, коли зміниться ціле Середзем’я.

Та чимало людей залишилося в Естоладі, а був ще ж і змішаний народ, який жив там довгі роки, допоки під час сплюндрування Белеріанду його розбили чи примусили втекти назад на Схід. Адже, крім старих, котрі вважали, що дні їхніх блукань завершилися, було немало таких, хто бажав іти власним шляхом, і вони боялися елдарів та світла їхніх очей. Отоді між едайнами спалахнули чвари, в яких угадувалася тінь Морґота, позаяк він, безперечно, знав про прихід людей до Белеріанду та про їхню дедалі міцнішу дружбу з ельфами.

Очільниками невдоволених були Береґ із дому Беора й Амлах, один із внуків Мараха; і вони відкрито говорили таке:

— Ми подолали довгі дороги, бажаючи врятуватися від небезпек Середзем’я і таємничих створінь, які мешкають там; бо ми чули, начебто на Заході було Світло. Тепер же нам кажуть, що Світло — за Морем. І туди, де у блаженстві мешкають Боги, нам іти зась. Можемо дістатися хіба до одного, позаяк Володар Темряви тут, перед нами; та ще до елдарів, мудрих, але нещадних, котрі ведуть із ним нескінченну війну. Кажуть, він мешкає на Півночі; й там — оті біль і смерть, від яких ми втекли. Не підемо тим шляхом.

Тоді скликали нараду та віче людей, і посходилось усіх пребагато. І ельфодрузі відповіли Береґові, мовивши:

— Справді, Темний Король породив усі біди, від яких ми втекли. Та він прагне заволодіти цілим Середзем’ям, отож, куди нам тепер звертати, щоби він не переслідував нас? Хіба його тут-таки подолають чи принаймні триматимуть в облозі. Його стримує тільки звитяга елдарів, тож може трапитися так, що саме для того, — щоби допомогти їм у скруті, — ми й дісталися до цієї землі.

На це Береґ відказав:

— Нехай про це дбають елдари! Наші життя надто короткі.

Та підвівся один, кого всі прийняли за Амлаха, сина Імлаха, і промовив лихі слова, які змусили здригнутися серце кожного, хто їх почув:

— То все лише вірування елдарів, їхні казочки для того, щоби дурити необачних новоприбулих. Море не має берегів. На Заході немає Світла. Ельфійський вогник-блукалець привів вас на край світу! Хто з вас бачив бодай найнижчого з богів? Хто споглядав Темного Володаря Півночі? Елдари — от хто прагне заволодіти цілим Середзем’ям. Жадібні до багатства, вони копирсались у землі, вишукуючи її загадки, й розгнівили істот, котрі мешкають попід нею; так вони завжди чинили й завжди чинитимуть. Нехай орки правують своїм володінням, а ми правуватимемо своїм. У світі є вдосталь простору, хай лиш елдари дадуть нам спокій!

Тоді ті, що слухали, сиділи якийсь час, вражені, й тінь страху лягла на їхні серця; і вони постановили податися якнайдалі від елдарських земель. Але згодом Амлах повернувся до них і заперечив, що був присутній під час обговорення, як і те, ніби казав щось подібне до того, що йому розповідають; і між людей закралися сумнів та збентеження. Тоді ельфодрузі мовили:

— Тепер ви повірите принаймні ось чому: Темний Володар воістину є, і його шпигуни й емісари живуть серед нас; адже він боїться нас і тієї сили, яку ми можемо дати його недругам.

Але декотрі, як і раніше, відповіли:

— Авжеж, він нас ненавидить, і щодовше ми живемо тут, втручаючись у його свари з Королями елдарів без жодної користі для себе, — то більшає його ненависть.

Отож, багато хто з тих, котрі доти жили в Естоладі, приготувалися рушати в путь; і Береґ повів тисячу людей із народу Беора далеко на південь, і вони зникли з тогочасних пісень. Однак Амлах покаявся, мовивши:

— Тепер у мене до цього Майстра Брехні особиста неприязнь, яка триватиме до кінця мого життя, — й він пішов геть на північ, і став на службу до Маезроса. Ті ж із його народу, чиї думки були одностайні з Береґовими, обрали нового проводиря, і, подолавши гори, повернулися в Еріадор, і канули в забуття.

Упродовж того часу галадіни жили в Тарґеліоні й були вдоволені. Та Морґот, бачачи, що брехнею та оманами йому не вдасться доконечно пересварити ельфів і людей, сповнився гнівом і спробував завдати людям якомога більше болю. Він послав орків у вилазку, й, подавшись на схід, вони проминули заставу, а потому знову нишком перебралися через Еред-Ліндон перевалами гномівської дороги і напали на галадінів у південних лісах землі Карантіра.

Так-от, галадіни не мали над собою володарів і не жили великими поселеннями, натомість кожна садиба стояла відокремлено та керувала власними справами, тож їх важко було об’єднати. Проте серед галадінів був муж на ім’я Галдад, свавільний і безстрашний; і зібрав він усіх сміливців, котрих тільки зміг знайти, й відступив до території, що лежала в куті між Аскаром та Ґеліоном, і в найдальшому закутку спорудив поперечний частокіл од води до води; і за той частокіл завели всіх жінок і дітей, котрих змогли врятувати. Там вони витримували облогу, доки не закінчилася їжа.

Галдад мав двох дітей: доньку Галет і сина Галдара; обоє під час оборони проявили відвагу, бо Галет була дужою жінкою з величним серцем. Але, зрештою, Галдада таки вбили під час виправи проти орків; і Галдара, який кинувся рятувати батькове тіло з бійні, теж зарубали на тому самому місці. Тоді Галет згуртувала довкруж себе людей, хоч у них уже не було надії, а декотрі навіть кидались у ріки й тонули. Та через сім днів, коли орки здійснили останній напад і вже пробилися крізь частокіл, зненацька долинула музика сурм, і надійшов із півночі Карантір із військом, і загнав орків у ріки.

Тоді Карантір поглянув на людей із теплотою, і вшанував Галет, і запропонував їй відплатити за батька та брата. Збагнувши, хоч і дещо запізно, якою відвагою наділені едайни, він сказав їй:

— Якщо ви переселитеся й осядете далі на північ, то здобудете дружбу та захист елдарів і власні вільні землі.

Та Галет була горда і не бажала, щоби її провадили чи керували нею, і більшість галадінів мала подібний, як у неї дух. Тому вона подякувала Карантірові, проте відповіла:

— Я, володарю, твердо вирішила полишити гірський затінок і піти на захід, куди подались інші наші родичі.

Отож, коли галадіни зібрали всіх уцілілих одноплемінців із тих, хто кинувся навтьоки від орків, ретельно оглянули те, що залишилося з майна у спалених садибах, то обрали Галет очільницею; і вона повела їх нарешті до Естоладу, і вони певний час жили там.

Але галадіни й надалі були окремим народом, і ельфи та люди звідтоді й довіку знали їх як Народ Галет. Галет правувала галадінами до закінчення своїх днів, але не одружувалась, і керівництво народом згодом перейшло до Галдана, сина брата її Галдара. Незабаром, одначе, Галет побажала знову рушати на захід; і, хоча більшість людей була проти такого наміру, вона ще раз повела їх уперед; і вони йшли без допомоги чи підтримки елдарів, і, перетнувши Келон та Арос, мандрували небезпечною землею поміж Горами Жаху та Поясом Меліан. Земля та була ще тоді не такою лиховісною, якою стала пізніше, але там не виявилося жодної дороги, яку би смертні люди могли здолати без допомоги, проте Галет таки провела свій народ, хоч і з труднощами та втратами, примушуючи всіх рухатися вперед силою власної волі. Зрештою, вони перетнули Брітіах, і багато хто гірко розкаявся в тому, що вирушив у путь; але назад шляху не було. Тож у нових землях вони, докладаючи якнайбільших зусиль, повернулися до старого життя: головна частина замешкала у вільних садибах у лісах Талат-Дірнену по той бік Тейґліну, а декотрі забрели далеко вглиб володінь Нарґотронда. Та було чимало й таких, котрі любили Володарку Галет і хотіли йти за нею, хоч куди би вона вела їх, і жити під її правлінням; тих людей вона повела у Бретілський Ліс поміж Тейґліном і Сіріоном. Туди у грядущі лихі часи прибилося безліч її підданців, розкиданих по всіх усюдах.

А проте на Бретіл як на частину свого володіння претендував Король Тінґол, і хоча та територія не була в межах Поясу Меліан, він не дозволив би Галет оселитися там; але Фелаґунд, який приятелював із Тінґолом, дізнавшись про все, що спіткало Народ Галет, здобув для неї ось яку ласку: вона вільно мешкатиме у Бретілі за тієї єдиної умови, що її народ охоронятиме Переправи через Тейґлін од усіх елдарських ворогів і не пускатиме орків у тамтешні ліси. На це Галет відповіла:

— Де ж то батько мій Галдад і брат мій Галдар? Якщо Король Доріату боїться дружби між Галет і тими, хто знищив її рід, то думки елдарів людям не зрозуміти.

Відтак Галет мешкала у Бретілі аж до смерті; й народ насипав зелений курган над її могилою на лісовій височині — Тур-Гарета, Могильний Пагорб Володарки, Гауз-ен-Арвен синдарською мовою.

Отак і сталося, що едайни оселились у землях елдарів, одні — тут, другі — там, одні — кочівні, другі — осілі: родами чи невеликими народами; більшість із них швидко опанувала сіроельфійську мову, бо й сама повсякдень послуговувалася нею, а ще тому, що багато хто прагнув осягнути ельфійську премудрість. Одначе по якомусь часі ельфійські королі, зрозумівши, що ельфам і людям немає користі від безладного змішання у співмешканці та що люди потребують володарів однієї з ними крові, виділили окремі терени, де люди могли жити власним життям, і призначили вождів, аби ті вільно правували дарованими землями. Під час війни вони були союзниками елдарів, але виступали в похід під проводом своїх очільників. Та все-таки чимало едайнів радо приятелювало з ельфами і жило серед них доти, доки мало на те дозвіл; і юнаки частенько наймалися на певний час на службу в королівські війська.

І от у дні своєї юності Гадор Лоріндол, син Гатола, сина Маґора, сина Малаха Арадана, долучився до двору Фінґолфіна, й Король полюбив його. Фінґолфін віддав йому у володіння Дор-ломін, і в тій землі Гадор зібрав більшість людей свого роду та став наймогутнішим із-поміж вождів едайнів. У його домі розмовляли тільки ельфійською мовою; але і власної говірки не забували, і саме від неї походить загальна мова Нуменору. А от у Дортоніоні володарювання над народом Беора та країною Ладрос дісталося Боромирові, сину Борона, який був правнуком Беора Старого.

Гадор мав синів Ґалдора та Ґундора; у Ґалдора були сини Гурін і Гуор; а в Гуріна — син Турін Убивця Ґлаурунґа; а в Гуора був син Туор, батько Еаренділа Благословенного. У Боромира був син Бреґор, який мав синів Бреґоласа та Барагіра; у Бреґоласа ж були сини. Бараґунд і Белеґунд. У Бараґунда була донька Морвен, матір Туріна, а донькою Белеґунда була Ріан, матір Туора. А от сином Барагіра був Берен Однорукий, який здобув кохання Лутіен, доньки Тінґола, і повернувсь од Мертвих; а вже від них походила Елвінґ, дружина Еаренділа, а згодом — і всі Королі Нуменору.

Усі ті особи потрапили в тенета Судьби Нолдорів і здійснили величні подвиги, які елдари й донині згадують в історіях про Королів давнини. А в ті дні сила людей додалася до влади нолдорів, і високо злетіла їхня надія: Морґота тоді міцно затисли, позаяк народ Гадора, доволі загартований, аби витримати холод і довгі блукання, не боявся часами заходити далеко на північ і звідтіля стежити за пересуваннями Ворога. Люди з Трьох Домів благоденствували і множилися, та найвеличнішим серед усіх був дім Гадора Златоглавого, якого вважали рівнею ельфійським володарям. Народ його був неймовірно дужий і рославий, зі жвавим розумом, а ще хоробрий і відданий, скорий до гніву та до сміху, могутній поміж Дітьми Ілуватара на зорі Людства. Люди Гадора мали переважно золотаве волосся та блакитні очі; але Турін, чия матір — Морвен — походила з дому Беора, був інший. Представники того дому мали чорне або темно-русе волосся та сірі очі; з-поміж усіх людей саме вони найбільше скидалися на нолдорів і здобули від них найбільшу любов: мали спраглий до знань розум, управні руки, хутко все розуміли, довго пам’ятали і радше схильні були до жалощів, аніж до сміху. Лісовий народ Галет видався подібним до них, але був не такий дужий і не такий спраглий до знань. Там обходилися кількома словами і недолюблювали великі скупчення людей; доки не затерлася новизна зачудування елдарськими землями, багато хто втішався самотністю, вільно мандруючи в зеленоліссях. Але у володіннях Заходу їхній час швидко збігав, а дні були нещасливі.

Після приходу до Белеріанду літа едайнів подовжилися, відповідно до літочислення людей; але, зрештою, Беор Старий таки помер, проживши дев’яносто і три роки, сорок і чотири з яких прослужив Королю Фелаґундові. І коли він помер — не від поранення чи горя, а просто від старості, — елдари усвідомили швидкоплинність людського життя і можливість смерті від утоми, їм не відомої; і вони щиро оплакували втрату друзів. Але Беор, урешті, охоче відступився від життя й відійшов спокійно; а елдарів украй збентежила дивна доля людей, бо в їхніх традиційних віруваннях про неї не згадувано, її завершення було приховано від них.

Однак у давнину едайни хутко перейняли в елдарів усе мистецтво та знання, яке змогли осягнути, їхні сини ставали дедалі мудрішими й умілішими, аж доки значно перевершили решту Людства, яка в ту пору мешкала на схід від гір і не бачила ні елдарів, ані облич, які споглядали Світло Валінору.

Розділ XVIII. Про сплюндрування Белеріанду та загибель Фінґолфіна

І от Фінґолфін, Король Півночі та Верховний Король Нолдорів, бачачи, що народ його став незліченним і сильним та що люди з-поміж їхніх союзників виявилися багаточисельними й відважними, ще раз помислив про напад на Анґбанд. Він-бо знав, що, доки кільце облоги не замкнуто повністю, над їхніми життями тяжіє небезпека, позаяк Морґот може вільно трудитись у своїх глибоких копальнях, вигадуючи лиха, які годі передбачити доти, доки він сам не розкриє їх. Цей намір був мудрий, відповідно до міри обізнаності Короля; адже нолдори досі не збагнули повноти влади Морґота ні не зрозуміли, що війна проти нього без сторонньої допомоги приречена на остаточну поразку, байдуже, квапляться вони чи зволікають. Але тому що край був прекрасний, а їхні королівства — просторі, більшість нолдорів задовольняло їхнє становище, покладаючись на яке до останнього, вони не схильні були починати наступ, адже тоді багато хто неодмінно мусив загинути, переможцем чи переможеним. Відтак ельфи не вельми прихильно слухали Фінґолфіна, а найменше серед усіх у той час — сини Феанора. І з-поміж нолдорських вождів тільки Анґрод та Аеґнор були одностайні з Королем; бо мешкали обоє у краях, звідкіля можна було роздивитися Танґородрім, отож, загрозливий Морґот не полишав їхніх думок. Отак задуми Фінґолфіна зійшли нанівець, і земля ще деякий час зоставалась у спокої.

Та не встигло шосте покоління людей після Беора й Мараха досягти цілковитої зрілості, — а тоді минуло вже чотириста п’ятдесят і п’ять літ од приходу Фінґолфіна, — коли трапилося лихо, якого він давно боявся, ба навіть жахніше і гвалтовніше, ніж його найпотаємніші страхи. Морґот довго потайки лаштував свою військову міць, а тим часом примножувалася злоба його серця і ненависть до нолдорів ставала дедалі палкішою. Він прагнув не лише знищити ворогів, але й умертвити і спаплюжити землі, якими ті володіли та які плекали. І кажуть, буцім ненависть перемогла в ньому розважність, інакше, якби він потерпів іще бодай трохи, доки його задуми здійсняться вповні, нолдори загинули б усі до одного. Проте Морґот своєю чергою надто низько оцінював ельфійську звитягу, а на людей і поготів не зважав.

Настала зимова пора, коли ночі були темні та безмісячні; й розлога рівнина Ард-ґален тьмаво просторилася попід холодними зорями від нолдорських пагорбів-фортець аж до піжніжжя Танґородріму. Сигнальні вогнища горіли слабо, а вартових було небагато; на рівнині, в таборах вершників Гітлуму, не спало тільки кілька осіб. Отоді Морґот і вивільнив великі полум’яні ріки, які помчали вниз із Танґородріму хутчіше за балроґів і затопили цілісіньку рівнину; і Залізні Гори вивергали різнобарвні отруйні вогні, й дим од них забруднював повітря та сіяв довкола смерть. Так згинула рівнина Ард-ґален, і трави її поглинуло полум’я, і вона перетворилася на випалене та знищене пустище, заповнене ядучою курявою, неплідне й безживне. Звідтоді назва її змінилась, і дали їй наймення Анфауґліт — Задушлива Курява. Чимало обвуглених кісток лежало там у незаритих могилах; адже багато нолдорів згинуло в тому горінні — ті, котрих текуче полум’я запопало до того, як вони змогли втекти на пагорби. Узвишшя Дортоніону й Еред-Ветріну стримали вогняні течії, та ліси на схилах, звернених до Анґбанда, геть усі зайнялись, і дим викликав збентеження в лавах захисників. Так почалася четверта з величних битв — Даґор-Браґоллах, Битва Раптового Полум’я.

Поперед того вогню насувався у повній міці Ґлаурунґ Золотий, отець драконів; у хвості в нього рухалися балроґи, а за ними йшли чорні армії орків, і то такими товпищами, яких нолдори ніколи раніше не бачили і не могли уявити. Вороги напали на нолдорські фортеці, розбивши заставу довкола Анґбанда, й убивали всюди, де лише стрічали, нолдорів і їхніх союзників, Сірих ельфів та людей. Чимало найвідважніших недругів Морґота, спантеличених і розпорошених, не здатних зібрати власні сили, було знищено в перші дні війни. І звідтоді війна у Белеріанді вже ніколи повністю не припинялась, однак вважають, що Битва Раптового Полум’я завершилася з приходом весни, коли шалений наступ Морґота дещо ослабнув.

Так закінчилась Облога Анґбанда; ворогів Морґота було розкидано та розпорошено. Значна частина Сірих ельфів утекла на південь і вийшла з північної війни; багатьох із них прийняли в Доріаті, а королівство та міць Тінґола в той час зросли, бо влада Королеви Меліан замикалася довкола його кордонів і зло не могло наразі ввійти у приховане володіння. Інші ж знайшли притулок у приморській фортеці й у Нарґотронді; а декотрі забралися геть із тієї землі й поховалися в Оссіріанді чи, перетнувши гори, мандрували безпритульниками в нетрях. І поголос про війну та прорив облоги долинув до вух людей на сході Середзем’я.

На синів Фінарфіна припав найтяжчий удар атаки, й Анґрод і Аеґнор загинули; крім них полягли Бреґолас, володар дому Беора, і значна частина воїнів того народу. Та Барагір, брат Бреґоласа, бився далі на заході, поблизу Сіріонового Проходу. Там Короля Фінрода Фелаґунда, який поспішав із півдня, було відрізано від його народу й оточено при Твані Сірех разом із невеликим загоном ельфів. І його вбили б або захопили б у полон, якби не надійшов Барагір із найхоробрішими своїми людьми та не врятував його, утворивши довкола нього стіну зі списів. Лицарі з величезними втратами проклали собі шлях до відступу з битви. Так Фелаґунд урятувався і повернувся до глибинної фортеці Нарґотронд, попередньо склавши присягу бути незмінним другом і помічником Барагіра та його роду за будь-якої потреби, й на знак тієї клятви подарував Барагірові власний перстень. Отоді Барагір справедливо став володарем дому Беора і повернувся в Дортоніон; однак більшість його людей повтікала з домівок і знайшла прихисток у гітлумській твердині.

Атака Морґота була така шалена, що Фінґолфін і Фінґон не змогли прийти на допомогу синам Фінарфіна, тож війська Гітлуму відступали з великими втратами до фортець Еред-Ветріну, які їм ледве вдавалося захищати від орків. Перед стінами Ейтель-Сіріону поліг, захищаючи ар’єргард володаря Фінґолфіна, Гадор Златоглавий, і мав він тоді шістдесят і шість літ, а з ним, пронизаний багатьма стрілами, поліг також Ґундор, молодший його син; і ельфи оплакували обох. Тоді Ґалдор Високий перейняв батькову владу. Завдяки міці й висоті Тінистих Гір, які стримали вогняні течії, а ще завдяки відвазі ельфів і людей Півночі, якої таки не вдалося здолати ні оркам, ані балроґам, вороги все ж не спромоглися завоювати Гітлум, він продовжував загрожувати з флангу Морґотовим нападникам. А от Фінґолфіна море недругів одрізало від одноплемінців.

Для синів Феанора війна обернулася лихом, адже під час нападу майже всі східні узграниччя було захоплено. Аґлонський Прохід узяли приступом, хоча це дорого коштувало Морґотовим військам; Келеґорм і Куруфін, зазнавши поразки, тікали вздовж кордонів Доріату на південний захід і, діставшись нарешті до Нарґотронда, знайшли пристановище у Фінрода Фелаґунда. Вийшло так, що їхній народ посилив міць Нарґотронда, та, як стало помітно згодом, було би краще, якби вони залишилися на сході серед власних родичів. Маезрос же бився з неабиякою відвагою, й орки втікали, завидівши його обличчя; бо від часу муки на Танґородрімі дух його пломенів усередині ярим вогнем, він поводився так, ніби щойно вернувся від мертвих. Отож, велична фортеця на Пагорбі Гімрінґ залишилася неприступною, і чимало найхоробріших уцілілих воїнів — як із дортоніонського народу, так і зі східних узгранич — згуртувалося там довкола Маезроса; тож він іще раз на деякий час перекрив Аґлонський Прохід, так що орки не могли вступити у Белеріанд тією дорогою. Проте вони здолали лотланських вершників із народу Феанора, туди-бо дістався Ґлаурунґ, і пройшов Маґлоровою Пусткою, і понівечив усі землі між рукавами Ґеліону. Орки захопили фортецю на західних схилах Бескиду Рерір і спустошили цілісінький Тарґеліон, землю Карантіра, й осквернили озеро Гелеворн. Звідти вони, перетнувши Ґеліон, понесли вогонь і страх далеко вглиб Східного Белеріанду. Маґлор приєднався до Маезроса на Гімрінґу, а Карантір утік і долучив рештки свого народу до розкиданого племені мисливців, Амрода й Амраса, і разом вони відступили та, перетнувши Рамдал, подалися на південь. На Амон-Еребі ті ельфи, заручившись підтримкою Зелених ельфів, зоставили сторожу і певну військову силу, тож орки не добралися ні до Оссіріанду, ні до Таур-ім-Дуінату й південних нетрищ.

І от у Гітлум надійшли новини про те, що Дортоніон утрачено, а синів Фінарфіна переможено, а також що синів Феанора відтісняють із їхніх земель. У цьому Фінґолфін побачив (так йому здалося) остаточну загибель нолдорів і невідновне знищення всіх їхніх домів; тож, сповнений гніву та відчаю, він скочив на Рохаллора, свого могутнього коня, й одинцем рушив у путь, і ніхто не міг його стримати. Ельф проминув Дор-ну-Фауґліт, здіймаючи куряву, наче вітер, і кожен, хто бачив, як він поривисто мчить, утікав, уражений, гадаючи, що то прибув сам Ороме: Фінґолфіна-бо охопила нестяма люті, так що очі його сяяли, мов очі валарів. Отак він сам-один добувся до брам Анґбанда, і засурмив у ріг, і ще раз ударив у мідні двері, й викликав Морґота на двобій. І Морґот вийшов.

Він тоді востаннє за період воєн виступив із-за дверей своєї твердині, й, кажуть, виклик той прийняв неохоче, бо, попри те, що міць його перевершувала будь-яку іншу на світі, Морґот єдиний із-поміж валарів відав про страх. Але в ту пору він не міг знехтувати кличем, кинутим йому перед його капітанами, адже скелі тремтіли від пронизливої музики Фінґолфінового рогу, а голос ельфа, різкий і чіткий, долинав аж до глибин Анґбанда. До того ж, Фінґолфін назвав Темного Володаря боягузом і володарем рабів. Отож, Морґот вийшов, поволі підвівшись зі свого підземного трону, і луна його кроків нагадувала глибинний грім. І він виступив на бій, зодягнутий у чорні обладунки, і став перед Королем, наче вежа, в залізній короні, а його велетенський, цілком чорний щит, затінив ельфа, як грозова хмара. Та Фінґолфін світився перед ним, неначе зоря, бо кольчуга його була покрита сріблом, а блакитний щит — прикрашений кристалами; й він оголив меча свого, Рінґіла, що сяяв, як лід.

Тоді Морґот змахнув угору Ґрондом, Пекельним Молотом, і спрямував його вниз, наче удар грому. Та Фінґолфін одскочив убік, і Ґронд роздробив землю, вибивши чималу яму, з якої пирснули дим та вогонь. Багато разів намагався Морґот поцілити в Короля Нолдорів, і щоразу Фінґолфін одстрибував геть, подібно як блискавиця миттю виринає з-під темної хмари, і сам він завдав Морґоту сім ран, і сім разів Морґот кричав од болю, і, чуючи це, війська Анґбанда падали долілиць, знеможені страхом, а крики ті луною прокочувались у Північноземеллі.

Та, врешті-решт, Король утомився, і Морґот із силою опустив на нього свій щит. Ельф тричі падав навколішки і тричі підводився знову, підіймаючи зламаний щит свій і розбитий шолом. Але земля довкруж нього була геть подовбана і порита ямами, тож він спіткнувся й упав горілиць під ноги Морґотові; й Морґот поставив ліву ступню йому на шию, і вага її дорівнювала вазі поваленого пагорба. І все-таки останнім відчайдушним ударом Фінґолфін рубонув ту стопу Рінґілом, і ринула з рани чорна пекельна кров, і заповнила вибиті Ґрондом ями.

Отак загинув Фінґолфін, Верховний Король Нолдорів, найбільш гордий і відважний серед ельфійських королів давнини. Орки не хизувалися тією передбрамною сутичкою; та й ельфи не оспівали її, бо скорбота їхня була надто глибока. Однак легенду про те пам’ятають і досі, бо Король Орлів Торондор приніс вісті про ту битву до Ґондоліна та до віддаленого Гітлуму. А Морґот узяв тіло ельфійського короля, і роздер його, і хотів було кинути вовкам, коли враз прилинув Торондор, поспішаючи від своїх орлиних гніздовищ між вершин Кріссаеґріму, і каменем упав на Морґота, і поранив йому обличчя. Шумливі крила Торондора лопотіли, немовби вітри Манве, й він схопив тіло ельфа могутніми кігтями, і, раптово злинувши понад орківські дротики, поніс Короля вдалечінь. І поклав його на гірській вершині, що з північного боку виходила на приховану долину Ґондоліна; і Турґон, надійшовши, спорудив над могилою батька піраміду з каміння. Відтоді жоден орк не наважувався приходити на гору Фінґолфіна чи бодай наближатися до його могили, аж доки звершилася судьба Ґондоліна й між родичами Короля загніздилася зрада. Морґот же після того дня довіку кульгав, йому не вдалося вгамувати біль від одержаних ран, а на його лиці зостався шрам, що його залишив Торондор.

Незмірною була жалоба Гітлуму, коли стало відомо про загибель Фінґолфіна, і скорботний Фінґон перейняв володарювання над домом Фінґолфіна та королівством нолдорів; але свого юного сина Ерейніона (його згодом назвуть Ґіл-ґаладом) він одіслав до Гаваней.

І от влада Морґота затінила Північноземелля; та Барагір не втік із Дортоніону, а продовжував змагатися з ворогами за кожну п’ядь власної землі. Тоді Морґот невідступно переслідував його народ аж до кінця, і мало залишилось уцілілих. А ліс на північних схилах тієї землі потроху перетворився на такий жахливий край темних чарів, що навіть орки без потреби не заходили туди. Його почали називати Делдуват, а ще — Таур-ну-Фуін — Ліс попід Ночетінню. Дерева, які виросли там після пожежі, були чорні та грізні, корені їхні переплелись і, мовби лапища, навпомацки прокладали собі шлях у пітьмі. Ті, хто заблукав між дерев, розгублювались і сліпнули, їх душили чи вганяли в нестяму примари страху. Зрештою, Барагір опинився в такому скрутному становищі, що дружина його, Емелдір Мужньосерда (вона радше боролася б обіч сина та чоловіка, ніж утікала), зібрала всіх уцілілих жінок і дітей, дала зброю тим, хто міг її втримати, і повела всіх у гори, які лежали позаду, і так, пройшовши небезпечними стежками та зазнавши і втрат, і лиха, вони добулися нарешті до Бретілу. Там декотрих прийняли галадіни, а інші пішли далі через гори в Дор-ломін, до народу Ґалдора, Гадорового сина; серед них були Ріан, донька Белеґунда, і Морвен — її нарекли Елезвен, тобто Ельфопрекрасна, — донька Бараґунда. Проте ніхто й ніколи не бачив уже тих, кого вони покинули. Їх убивали одного по однім, аж доки нарешті з Барагіром залишилося тільки дванадцятеро мужів: син його Берен, племінники Бараґунд і Белеґунд, сини Бреґоласа, та дев’ятеро відданих слуг із його дому, чиї ймення довго жили в піснях нолдорів: Разруін і Дайруін то були, Даґнір і Раґнор, Ґілдор і Ґорлім Нещасливий, Артад та Уртел і юний Гаталдір. Вони стали відчайними вигнанцями, доведеною до безнадії зграєю, що не могла врятуватись і не хотіла здаватись, адже оселі їхні було зруйновано, а їхні дружини та діти потрапили в полон чи загинули, або ж повтікали. З Гітлуму не надходило ні новин, ані допомоги, а Барагіра та його людей цькували, неначе диких звірів; вони відступили до вичахлих земель понад лісом і блукали між карстових озер і кам’янистих вересових пустищ того краю, якнайдалі від шпигунів і чарів Морґота. Ложем їхнім став верес, а дахом — захмарене небо.

Упродовж близько двох років після Даґор-Браґоллаху нолдори все ще утримували західний перевал поблизу витоків Сіріону, бо в тих водах струменіла сила Улмо, і Мінас-Тіріт витримав навалу орків. Але невдовзі після загибелі Фінґолфіна Саурон, найвеличніший і найжахливіший із поплічників Морґота, котрого синдарською мовою називали Ґортауром, виступив проти Ородрета, сторожа вежі на Тол-Сіріоні. Саурон, ставши на ту пору чаклуном жахливої сили, повелителем тіней і примар, підступно-мудрим і жорстоко-дужим, руйнував усе, до чого торкався, спотворював усе, чим правував, був володарем вовкулаків; правління його — мука. Він приступом захопив Мінас-Тіріт, бо на його захисників найшла темна хмара страху, а Ородрет полишив твердиню й утік до Нарґотронда. Тоді Саурон перетворив Мінас-Тіріт на сторожову вежу Морґота, оплот зла й небезпеки, а прекрасний острів Тол-Сіріон став проклятим і отримав назву Тол-ін-Ґаурот — Острів Вовкулаків. Жодна жива істота не могла прошмигнути тією долиною, щоби Саурон не вистежив її зі своєї вежі. І тепер уже Морґот утримував західний перевал, і жах, який ширив Темний Володар, заполонив рівнини та ліси Белеріанду. Віддалік од Гітлуму він невідступно переслідував своїх ворогів, вишукував їхні схованки і захоплював одну по одній їхні твердині. Орки, дедалі нахабніючи, блукали безперешкодно цілим краєм, спускаючись униз за течіями Сіріону на заході та Келону на сході, й оточили Доріат. Вони так нищили землі, що навіть звірі та птиці розбігалися перед ними, тож із Півночі нестримно насувалися тиша і спустошення. Орки полонили та привели до Анґбанда багатьох нолдорів і синдарів, поробивши з них рабів і присилувавши використовувати їхні вміння та знання на користь Морґота. Морґот же розіслав навсібіч своїх шпигунів, котрі, прибравши оманливі подоби й уплівши обман у свою мову, давали віроломні обіцянки про винагороду та хитрими словами прагнули збудити страх і заздрість поміж народами, звинувачуючи різних королів і вождів у жадобі та зрадливості один щодо одного. І, пам’ятаючи прокляття через Братовбивство при Алквалонде, цим брехням часто вірили; насправді, що страшнішими ставали часи, то більше змінювались і межі істини, бо серця й уми ельфів Белеріанду затьмарили відчай і страх. Але понад усе нолдори завжди боялися зради тих одноплемінців, котрі колись були рабами Анґбанда; бо Морґот використав декотрих із них для своєї лихої мети й, удаючи, ніби дав їм свободу, відіслав їх геть. Але воля їхня зрослася з його власною, тож нещасливці йшли кудись тільки для того, щоби потому вернутися до свого повелителя. Тому, якщо комусь із Морґотових бранців справді вдавалось утекти і повернутися до рідного народу, їх приймали холодно, і вони, без роду та без надії, блукали одинаками.

До людей же, щоби хтось із них дослухався до його послань, Морґот виявляв удавану жалість, стверджуючи, що їхні біди походять винятково від служіння бунтівним нолдорам, а з рук істинного Володаря Середзем’я вони отримають справедливу винагороду за відвагу, якщо відступляться від повстання. Проте мало хто з Трьох Домів едайнів слухав Ворога навіть на тортурах в Анґбанді. Тому Морґот переслідував їх із ненавистю; а ще вирядив своїх посланців по той бік гір.

Кажуть, що саме в той час смагляві люди вперше вступили до Белеріанду. Декотрі вже тайкома підкорилися владі Морґота і прийшли на його поклик; одначе не всі, бо чутка про Белеріанд, про його землі та води, його війни та багатства, розлетілася по цілому світі, й ноги мандрівних людей у ті дні несли їх лише на захід. Ті люди були низькі та кремезні, мали міцні сягнисті руки; шкіра їхня була смаглява чи землистого кольору, а волосся — темне, як і їхні очі. Вони поділялися на численні доми, й декотрі з них нагадували радше гірських гномів, аніж ельфів. Але Маезрос, розуміючи, що нолдори й едайни слабкі, а закамарки Анґбанда, здавалося, повняться невичерпними та щоразу поновлюваними запасами, уклав союз із тими новоприбулими людьми і потоваришував із найвеличнішими з їхніх вождів, Бором та Улфанґом. І Морґот був цим дуже задоволений, адже все складалося саме так, як він і задумав. Бор мав синів Борлада, Борлаха та Бортанда; і вони пішли слідом за Маезросом і Маґлором, але не виправдали сподівань Морґота, бо залишилися вірними ельфам. А Улфанґ Чорний мав синів Улфаста, й Улварта, й Улдора Проклятого; і вони пішли за Карантіром, і присягнули йому на вірність, і виявилися зрадниками.

Едайни та східняни недолюблювали одні одних і рідко зустрічалися, позаяк новоприбулі тривалий час мешкали у Східному Белеріанді, народ Гадора був замкнений у Гітлумі, а дім Беора майже повністю зник. Північна війна попервах не зачепила народу Галет, оскільки він жив на півдні у Бретілському Лісі, та на ту пору між ним і орками-завойовниками вже точилася битва, бо люди з того народу були сміливі й не хотіли просто так полишати улюблені ліси. І в переліку тогочасних поразок діяння галадінів згадано шанобливо: після взяття Мінас-Тіріту орки пройшли західним перевалом і, можливо, спустошили би землю аж ген до гирла Сіріону, проте Галмір, володар галадінів, котрий товаришував із ельфами-охоронцями доріатських кордонів, хутко послав вістку Тінґолові. Тоді Белеґ Міцнолукий, командир Тінґолових прикордонників, привів у Бретіл чимале військо синдарів, озброєних сокирами; і, вийшовши з лісових нетрищ, Галмір та Белеґ заскочили зненацька орківський легіон і винищили його. Відтак чорний північний потік зупинився в тім краї, і ще багато років орки не насмілювалися перетинати Тейґлін. Народ Галет мешкав у сторожкому мирі під прикриттям Бретілського Лісу, й завдяки такій заслоні Королівство Нарґотронд отримало перепочинок і змогу знову зібрати військову міць.

У той час Гурін і Гуор, сини Ґалдора з Дор-ломіну, мешкали з галадінами, бо були їм ріднею. У дні перед Даґор-Браґоллахом ті два доми едайнів зібралися на велике свято, бо Ґалдор і Ґлорезель, діти Гадора Златоглавого, одружилися з Гарет і Галдіром, дітьми Галміра, володаря галадінів. Тому сини Ґалдора, котрих усиновив їхній дядько Галдір, були у Бретілі, згідно з тогочасним звичаєм людей; і вони обидва рушили на битву з орками, навіть Гуор, якого не вдалося відрадити, хоча йому тільки-но виповнилося тринадцять літ. Але вони опинились у відрізаному від решти загоні, й орки переслідували їх аж до Броду Брітіах, де їх узяли б у полон чи повбивали б, якби не влада Улмо, все ще непорушна у водах Сіріону. Над рікою здійнялась імла і заховала хлопців од ворогів, і вони втекли через Брітіах до Дімбару, і блукали поміж пагорбів під прямовисними стінами Кріссаеґріму, аж доки збилися на манівці й не знали вже, ні куди йти, ні як повернутися. Там їх і помітив Торондор, і послав двох своїх орлів їм на поміч; і орли здійняли юнаків у небо і перенесли через Окружні Гори в таємничу долину Тумладен, до прихованого міста Ґондоліна, якого до тих пір не бачила жодна людина.

Там Король Турґон добре прийняв братів, коли довідався, з якого роду вони походять; бо до нього Сіріоном із моря долинали послання та сни від Улмо, Володаря Вод, який застерігав Короля про майбутнє горе та радив по-доброму ставитися до синів дому Гадора, сподіваючись на його допомогу у скруті. Гурін і Гуор гостювали в Королевому домі мало не рік; і кажуть, що за той час Гурін опанував багато чого з ельфійських премудрощів, а також дізнався дещо про радників і наміри Короля. Бо Турґон дуже вподобав синів Ґалдора і часто бесідував із ними, ба навіть хотів зоставити обох у Ґондоліні — з великої любові, а не просто згідно із законом, за яким кожен чужинець, чоловік чи ельф, відшукавши дорогу до таємничого королівства чи бодай раз поглянувши на місто, мусив залишатися тут, аж доки сам Король відчинить браму і таємничий народ виступить уперед.

Але Гурін і Гуор прагнули повернутися до власного народу, щоби ділити з ним війни та печалі, які судилися йому. І Гурін мовив до Турґона:

— Володарю, ми прості смертні, не рівня елдарам. Ті вичікують довголіття до призначеного дня, щоби зійтись у битві з ворогом; а от нам відведено менше часу, наші надія та сила швидко вичерпуються. Тим паче, що ми не відшукали дороги до Ґондоліна, та і, правду кажучи, не знаємо, де стоїть місто; нас, охоплених страхом і подивом, принесли сюди шляхами вітрів, іще й, змилосердившись, затулили нам очі.

Тоді Турґон задовольнив його прохання і мовив:

— Коли так, то вертайте додому тією самою дорогою, яка привела вас сюди, якщо на те згоден Торондор. Гірка ця розлука для мене, та небавом, якщо вести лік часу мірилом елдарів, ми матимемо нагоду зустрітися ще раз.

Зате Маеґліна, сина сестри Короля, теж впливового в Ґондоліні, від’їзд юнаків анітрохи не засмучував, позаяк хоч він і заздрив братам через Королівську прихильність до них, однак не любив людського поріддя; він-бо сказав Гурінові:

— Король виявляє велику ласку, значно більшу, ніж ти можеш собі уявити; і закон став менш суворим, аніж раніше; бо інакше ви не мали би вибору, крім як залишитися тут до кінця ваших днів.

Тоді Гурін відказав йому:

— Воістину, королівська ласка велика; та якщо самого нашого слова не досить, то дамо вам і клятви.

І брати поклялися ніколи не викривати намірів Турґона та зберігати в таємниці все, що побачили в його володінні. Потому вони вийшли, і приспілі орли понесли їх у ніч, і опустили в Дор-ломіні якраз перед світанням. Рідний народ зрадів, побачивши їх, адже гінці з Бретілу вже доповіли, що брати зникли. Але ті навіть власному батькові не зізналися, де побували, сказавши тільки, що з-посеред дикої місцини їх урятували орли, принісши додому. Та Ґалдор промовив:

— Виходить, ви цілий рік мешкали у глушині? Чи, може, орли прихистили вас у гніздах? Але де би ви тоді здобули їжу й оце пишне вбрання, бо ж повернулися, неначе юні принци, а не волоцюги з лісу?

І Гурін відповів:

— Задовольнися, батьку, тим, що ми повернулися; бо нас відпустили тільки під клятвою мовчання.

Тоді Галдор припинив розпитувати, але й він, і ще багато хто здогадався про те, що трапилося насправді; і з часом про дивовижний талан Гуріна та Гуора дізналися слуги Морґота.

Так-от, коли Турґон довідався, що облогу Анґбанда прорвано, він заборонив своїм людям виходити на війну, бо вважав, що Ґондолін міцний і ще не настала пора викривати його. А також він гадав, що кінець Облоги — це, якщо не надійде допомога, початок повалення нолдорів; тож потай послав загони ґондоліндрімів до гирла Сіріону й на Острів Балар. Там вони збудували кораблі й відпливли, за дорученням Турґона, на найдальший Захід у пошуках Валінору, щоби попросити прощення та допомоги у валарів; а ще вмовили морських птахів провадити їх. Але моря були просторі та бурхливі, бо на них лягла тінь чарів, а Валінор утаємничився. Тому жоден із посланців Турґона не дістався до Заходу, чимало їх зникло безвісти і лишень кілька повернулося; та Ґондолін наближався до здійснення судьби.

Чутка про все це дійшла до Морґота, й він упоміж перемог почував неспокій, і палко прагнув довідатися новини про Фелаґунда і Турґона. Про них-бо нічого не знали, а все ж вони не загинули; й він боявся, що ті двоє вже замислили щось проти нього. Щодо Нарґотронда, то Морґот хіба що чув цю назву, проте не відав, ані де він стоїть, ані чисельності його війська; про Ґондолін же він не знав нічого, і його тим сильніше непокоїла думка про Турґона. Тому Темний Володар вирядив до Белеріанду ще більше шпигунів, аніж раніше, а основні війська орків скликав до Анґбанда, бо збагнув, що не зможе дати вирішального переможного бою, доки не збере нової сили, та що недооцінив звитягу нолдорів і збройну міць людей, котрі боролися пліч-о-пліч із ними. Нехай і величною залишалася його перемога під час Браґоллаху навіть і в наступні роки, а ворожі втрати — тяжкими, проте і його власні втрати були не меншими; і, хоча він захопив Дортоніон і Сіріонів Прохід, елдари, оговтавшись після першого збентеження, почали тепер відбивати те, що втратили. Тож на півдні Белеріанду на кілька коротких літ знову запанував удаваний мир; але кузні Анґбанда не знали спочину.

Коли минуло сім років од Четвертої Битви, Морґот поновив наступ і вислав чималу військову силу проти Гітлуму. Лютим був напад на перевали в Тінистих Горах, а під час облоги Ейтель-Сіріону загинув, пронизаний стрілою, Ґалдор Високий, володар Дор-ломіну. Ту фортецю він утримував од імені Верховного Короля Фінґона; в тому самому місці, але трохи раніше помер його батько Гадор Лоріндол. А син його Гурін щойно досяг зрілості, проте був неймовірно сильний духом і тілом; він, рясно проливши ворожої крові, прогнав орків од Еред-Ветріну й переслідував їх аж ген по пісках Анфауґліту.

Проте Король Фінґон поклав собі хай там що стримати армію Анґбанда, яка вийшла з півночі; й на самісіньких рівнинах Гітлуму закипіла битва. Орки переважали числом військо Фінґона; та вгору Затокою Дренґіст пливли могутні човни Кірдана, й у скрутну мить ельфи з Фаласу налетіли на військо Морґота з заходу. Тоді орки розступились і повтікали, а елдари здобули перемогу, й кінні лучники переслідували морґотівську нечисть аж у Залізних Горах.

Відтоді Гурін, син Ґалдора, правив домом Гадора в Дор-ломіні та служив Фінґонові. Гурін був не такий рославий, як його предки чи опісля його син; але був невтомний і мав витривале тіло, удався-бо в материн гнучкий і швидкий рід — рід Гарет із галадінів. За дружину він узяв собі Морвен Елезвен, доньку Бараґунда з дому Беора, ту саму, котра втекла з Дортоніону разом із Ріан, донькою Белеґунда, та з Емелдір, матір’ю Берена.

У той час також згинули дортоніонські вигнанці, як розповідали згодом; і Берен, син Барагіра, єдиний, хто вцілів, ледве дістався до Доріату.

Розділ XIX. Про Берена і Лутіен

З-поміж переказів про скорботу й руїни, які дійшли до нас із темряви давніх днів, усе ж є такі, в яких серед плачу знаходиться місце для радості, а під тінню смерті живе довгочасне світло. З отих історій і досі для ельфійського слуху найчарівніша — про Берена та Лутіен. Про їхні життя склали «Баладу про Леітіан, Звільнення з рабства» — найдовшу з пісень, які стосуються світу давнини, якщо не брати до уваги ще одного твору; але тут переказ стисліший і не в пісенній формі.

Як уже мовлено, Барагір не захотів покинути Дортоніон, і Морґот переслідував його люто, поки при Барагірі зосталося тільки дванадцятеро соратників. Так-от, із південного боку дортоніонський ліс вивищувався, переходячи в гористі вересові пустища; на сході ж тих узгір’їв лежало озеро Тарн-Аелуін, довкола якого ріс дикий верес, та й ціла тамтешня сторона була непрохідна і незвідана, бо навіть у дні Довгого Миру ніхто там не мешкав. Однак води Тарн-Аелуіну, які були сині та прозорі за дня, а вночі ставали дзеркалом для зірок, здобули шану; і казали, ніби їх у давні дні освятила сама Меліан. Отуди й відступив Барагір із рештою вигнанців, там вони й улаштували собі криївку, і Морґотові не вдалося її виявити. Проте поголос про діяння Барагіра та його соратників розлетівся навсібіч; отож, Морґот наказав Сауронові знайти їх і знищити.

А одним із соратників Барагіра був Ґорлім, син Анґріма. Дружину його звали Ейлінель, і пара дуже кохала одне одного, доки не трапилося лихо. Ґорлім, повернувшись із війни на узграниччі, застав свій дім розграбованим і порожнім, а дружина його зникла; чи вбили її, чи забрали в полон — того він не знав. Тоді син Анґріма подався до Барагіра і став найлютішим та найбільш одчайдушним із усіх його соратників; але серце його гризли сумніви, що Ейлінель, може, й не загинула. Іноді він одинцем і потайки ходив подивитися на свій дім, що так і стояв упосеред полів та лісів, які колись належали Ґорлімові; і про це дізналися поплічники Морґота.

Одного разу восени, коли Ґорлім у вечірньому присмерку наближався до оселі, йому привиділося, наче у вікні горить світло; тож він обережно підійшов і зазирнув усередину. І побачив там Ейлінель із виснаженим од горя та голоду обличчям, і йому причулося, ніби вона гірко нарікає на те, що він її покинув. Але щойно Ґорлім скрикнув уголос, вітер загасив світло; завили вовки, й він зненацька відчув на власних плечах важкі руки Сауронових мисливців. Отак Ґорлім потрапив у пастку; відвівши до свого табору, вороги катували його, прагнучи вивідати місця схованок Барагіра та шляхи його пересування. Проте Ґорлім не сказав їм нічого. Тоді в обмін на поступливість йому пообіцяли звільнення та возз’єднання з Ейлінель; і, дорешти змучений болем і тугою за дружиною, він утратив мужність. Відтак Ґорліма негайно привели до жахливого Саурона; і Саурон мовив:

— Я чув, начебто ти зібрався поторгуватися зі мною. Яка ж твоя ціна?

І Ґорлім відповів, що хоче знову стрітися з Ейлінель і вільно відійти з нею; він-бо думав, що Ейлінель — також бранка.

Тоді Саурон осміхнувся, сказавши:

— То надто низька ціна за таку велику зраду. Ти, без сумніву, одержиш своє. Кажи далі!

І Ґорлім відразу хотів було промовчати, проте, заляканий Сауроновим поглядом, розповів нарешті все, що знав. Тоді Саурон зареготав; і насміявся з Ґорліма, і вповів йому, що той бачив лише примару, витворену чаклунством, аби заманити його в пастку, бо Ейлінель мертва.

— Утім, я вдовольню твоє прохання, — сказав Саурон, — ти підеш до Ейлінель, звільнившись од служіння мені.

І він жорстоко скарав його на смерть.

Так було викрито схованку Барагіра, і Морґот обплутав її своїми сітями; й орки, надійшовши тихої досвітньої години, застали людей Дортоніону зненацька та винищили всіх, окрім одного. Бо Барагір відрядив сина свого, Берена, в небезпечну виправу — шпигувати за пересуваннями Ворога, — і, коли недруги захопили криївку, він був далеко звідти. І от коли Берен, якого ніч застала в лісі, спав, йому наснився сон, мовби птахи-стерв’ятники густо, як листя, обсіли голі дерева біля озера, а з їхніх дзьобів скрапує кров. Далі Беренові у сні привиділася постать, яка йшла до нього через воду, і то виявився привид Ґорліма; він заговорив до нього, і розповів про зраду свою та про смерть, і просив поквапитись, аби застерегти батька.

Тоді Берен прокинувся, і поспішив у ніч, і повернувся до криївки вигнанців наступного ранку. Та при його наближенні птахи-стерв’ятники злетіли, повсідалися на вільхах біля Тарн-Аелуіну і глузливо закаркали.

Тоді Берен поховав батькові кості, спорудив над могилою піраміду з брил і на ній заприсягся помститися. Спершу він погнався за орками, котрі вбили батька й одноплемінців, і знайшов їхній табір поблизу Джерела Рівілу вище від Твані Сірех, і знання лісу допомогло йому непоміченим наблизитися до їхнього вогню. Там орківський капітан хизувався своїми вчинками, високо тримаючи Барагірову руку, яку відтяв для Саурона на знак того, що доручення їхнє виконано; і на руці тій був перстень Фелаґунда. Тоді Берен вискочив із-за каменя, і порішив капітана, і, схопивши руку та перстень, утік, бережений долею; бо орки розгубились, і стріли їхні не досягли мети.

Ще чотири роки Берен, самотній вигнанець, блукав Дортоніоном; але він потоваришував із птахами та звірами, і вони допомагали йому, і не зраджували, й від того часу він не їв м’яса та не вбивав жодного живого створіння, крім тих, котрі служили Морґотові. Берен не боявся смерті — лише полону, а позаяк був хоробрий та відчайдушний, уникнув і смерті, й рабства; чутка ж про безстрашні подвиги цього відлюдника поширилася з краю в край Белеріанду, і сказання про них дійшло навіть у Доріат. Нарешті, Морґот призначив за його голову винагороду, і то не меншу, ніж винагорода за голову Фінґона, Верховного Короля Нолдорів; але орки радше тікали, зачувши про його наближення, ніж шукали зустрічі з ним. Тому проти Берена було вислано армію під орудою Саурона; Саурон же привів вовкулаків — лютих тварюк, у чиїх тілах жили жахливі духи, яких він там ув’язнив.

Відтак цілу ту землю заполонило зло, й усі чисті створіння втікали звідти; а на Берена напосілися з такою силою, що, зрештою, він змушений був забратися геть із Дортоніону. Узимку, в пору снігів, Берен полишив ту землю та батькову могилу і, видершись на узвишшя Ґорґороту, Гір Жаху, розгледів оддалік терени Доріату. Тоді й майнуло в його серці відчуття, наче він повинен зійти у Приховане Королівство, де досі не ступала нога жодного смертного.

Та подорож на південь виявилася жахливою. Стрімкі були урвища Еред-Ґорґороту, біля підніж яких стелилися сутінки, що запали ще перед сходом Місяця. Поза ними лежала пустельна земля Дунґортеб, де зливалися воєдино чаклунство Саурона та сила Меліан, де блукали жах і нестяма. Там, прядучи невидиму павутину, в яку потрапляло все живе, мешкали павуки з жорстокого поріддя Унґоліанти; і бродили, мовчки вистежуючи жертву багатьма очима, почвари, котрі наплодились у час довгої досонячної пітьми. У тій населеній примарами землі ельфи й люди не могли знайти собі їжі, зате знаходили смерть. Та подорож серед величних Беренових діянь стоїть не останньою, проте сам він згодом нікому не розповідав про неї, щоби дух його знову не сповнювався жахом. Отож, ніхто й не знав, як він знайшов дорогу, ще й такими стежками, що їх ні людина, ні ельф ніколи вдруге не наважувалися прокладати, дістався до кордонів Доріату. Як і віщувала Меліан, Берен пробрався крізь лабіринти, які вона виплела довкола Тінґолового королівства, бо його чекала велична судьба.

У «Баладі про Леітіан» розповідається, що Берен увійшов у Доріат непевною ходою, сірий і похилений, мовби під ваготою багатьох гірких літ, — отака жахлива й нестерпна була його путь. Але, блукаючи влітку в лісах Нелдорету, він вечірньої пори при сході Місяця натрапив на доньку Тінґола та Меліан — Лутіен, — коли вона танцювала на нев’янучих травах галявин поруч Есґалдуіну. Тоді всі спогади про біль покинули його й він піддався чарам; бо Лутіен була найпрекраснішою серед Дітей Ілуватара: вбрана в одіж кольору блакиті незатьмарених небес, але з сірими, мов зоряний вечір, очима; в накидці, вигаптуваній золотими квітами, але з темним, як тіні смеркання, волоссям. Як світло на листі дерев, як голос прозорих вод, як зорі понад імлою світу — такими були її пишнота і її привабність; а на обличчі її сяяло світло.

Та Лутіен зникла з його очей; і Берен занімів, наче обплутаний чарами, і довго блукав лісами, шукаючи її, дикий та обережний, мов звір. У душі він звав її Тінувіель, що означає «Соловейко» — «донька сутінків» мовою Сірих ельфів, — бо не знав, як іще її кликати. І він бачив її віддалік, наче листя на осінніх вітрах чи як зорю понад пагорбом узимку, та кінцівки його тоді мовби сковував ланцюг.

І от настав досвітній час напередодні весни, Лутіен танцювала на зеленому пагорбі й зненацька почала співати. Палкою була її пісня і протинала серце, ніби пісня жайвора, який злітає ввись із брам ночі, розливаючи звуки поміж гаснучими зірками, бо угледів поза стінами світу сонце; так ото й пісня Лутіен розірвала пута зими, і заговорили замерзлі води, і квіти вигулькували з холодної землі в тих місцях, де ступала її нога.

Тоді ж із Берена спало закляття мовчання, й він покликав її, називаючи Тінувіель; і ліси відлунили те ймення. А вона завмерла від подиву й уже не тікала, і Берен підійшов до неї. І щойно вона глянула на нього, то, волею судьби, покохала; проте, ледве зайнявся день, Лутіен вислизнула з його обіймів і зникла з-перед очей. А Берен упав, непритомний, долі, наче вбитий одночасно блаженством і горем; він провалився в сон, мов у безодню тіняви, а пробудився холодний, як камінь, і серце його було порожнє та покинуте. І, марячи, він навпомацки шукав шляху, немовби зненацька осліплий, котрий прагне вхопити руками зникоме світло. Так Берен почав сплачувати данину муки за суджену йому долю; і Лутіен також стала частиною тієї долі, й, невмируща, розділила з ним смертність, і, вільна, перейняла його кайдани, і зазнала тяжчої муки, ніж будь-хто інший із елдаліе.

Понад усяку надію вона повернулася туди, де Берен сидів у темряві й колись давно, у Прихованому Королівстві, вона вклала свою руку в його. Звідтоді Тінувіель часто навідувалася до нього, і вони з весни до літа тайкома сходили ліси від краю до краю; і ніхто з Дітей Ілуватара не звідав такої неймовірної, хоч і короткочасної, насолоди.

Та Даерон Менестрель також кохав Лутіен, тож він вистежив, як вона зустрічається з Береном, і виказав їх Тінґолові. Король нетямився з люті, бо він любив Лутіен понад усе і ставив її вище за всіх ельфійських принців, тоді як смертних людей не брав до себе навіть на службу. Тому він сумовито й подивовано звернувся до Лутіен, але вона нічого не розповіла батькові, поки той не присягнувся не вбивати Берена та не ув’язнювати його. Проте Король послав своїх служників схопити його й відвести до Менеґрота як злочинця; та Лутіен, випередивши їх, сама провела Берена до Тінґолового престолу як поважного гостя.

Тоді Тінґол зиркнув на Берена з презирством і гнівом; а Меліан мовчала.

— Хто ти, — запитав Король, — що приходиш сюди, мовби злодій, і, непроханий, смієш наближатися до мого трону?

Проте Берен, нажаханий пишнотою Менеґрота й Тінґоловою величчю, нічого не відповів. Натомість заговорила Лутіен, мовивши:

— То — Берен, син Барагіра, володар людей, могутній ворог Морґота, і сказання про його подвиги стало піснею навітьв ельфійських устах.

— Нехай Берен каже! — наказав Тінґол. — Чого ти тут, нещасний смертний, і з якої причини покинув власну землю, щоби вступити в цю, куди заборонено приходити таким, як ти? Чи можеш навести причину, щоби я не скористався даною мені владою та не скарав тебе тяжко за зухвальство і глупоту?

Тоді Берен, поглянувши вгору, зустрівся очима з Лутіен і перевів погляд на Меліан; і йому здалося, наче слова самі з’явились у його вустах. Страх одступив, повернулася гордість найстаршого дому людей; і він сказав:

— Доля моя, о Королю, привела мене сюди крізь небезпеки, на які навіть небагато ельфів наважилося би наразитись. І тут я знайшов те, чого насправді й не шукав, але знайшовши — володітиму ним довіку. Воно цінніше за золото і срібло, за всі коштовності. Ні камінь, ані залізо, ні вогні Морґота, ні сукупна влада ельфійських королівств не відберуть у мене жаданого скарбу. Бо донька твоя Лутіен — найчарівніша з усіх Дітей Світу.

Потому в залі запала тиша, бо присутні там стояли приголомшені й налякані, думаючи, що Берен накликав на себе загибель. А Тінґол заговорив поволі, мовивши:

— Словами цими ти заслужив собі на смерть; і була би то смерть нагла, якби я не заприсягся поспішно; і я жалкую про це, низькородний смертний, котрий у Морґотовім володінні навчився підкрадатися потайки, як шпигуни його та раби.

Тоді Берен відповів:

— Ти можеш скарати мене на смерть, заслужено чи ні; та я не прийму від тебе ймення ні низькородного, ні шпигуна, ні раба. Фелаґундів перстень, який той дав Барагірові, моєму батьку, на полі битви за Північ, свідчить, що дім мій не заслуговує на такі назвиська від жодного ельфа, хай король він чи хто.

Слова його прозвучали гордо, й усі погляди звернулися на перстень; бо тепер Берен тримав його вгорій на ньому яскріли зелені коштовності, що їх створили нолдори у Валінорі. Був той перстень подібний на здвоєних змій зі смарагдовими очима, чиї голови зустрічалися під вінцем із золотих квітів, який одна з них підтримувала, а інша — пожирала: символ Фінарфіна та його дому. Тоді Меліан схилилася до Тінґола і, радячи пошепки, попросила його стримати гнів.

— Не від твоєї руки, — сказала вона, — загине Берен; далеко заведе його доля і щедрою буде наприкінці, а ще — вона переплетена з твоєю. Пильнуй же!

Тінґол мовчки поглянув на Лутіен і сказав собі подумки: «Нещасні люди, діти незначних володарів і скороминущих королів, невже такі, як вони, зазіхатимуть на тебе й уціліють?» Потому, порушивши тишу, мовив:

— Я бачу перстень, сину Барагіра, і здогадуюся, що ти гордий та вважаєш себе могутнім. Але ж учинки батька, навіть якби він зробив мені послугу, не допоможуть синові здобути доньку Тінґола та Меліан. Зрозумій же! Я також бажаю одержати скарб, який од мене приховують. Камінь, залізо та вогні Морґота відібрали в мене коштовність, що нею я хочу володіти всупереч об’єднаній владі ельфійських королівств. Ти ж, я чую, стверджуєш, ніби такі перешкоди не злякають тебе. Тож іди своїм шляхом! Принеси мені у своїй руці Сильмарил із корони Морґота — і тоді, якщо вона забажає, Лутіен подасть тобі руку. Тоді ти одержиш мою коштовність; і, хоч у Сильмарилах закладено долю Арди, ти однаково вважатимеш мене щедрим.

Так він визначив судьбу Доріату й піймався в сильце прокляття Мандоса. Ті ж, хто чув ці слова, збагнули, що Тінґол, додержавши клятви, однаково посилає Берена на смерть; вони-бо знали, що навіть із допомогою об’єднаної сили нолдорів, до прориву Облоги, не вдалося бодай звіддалік угледіти сяйливі Феанорові Сильмарили. Ті камені було вправлено в Залізну Корону, й цінували їх в Анґбанді понад усяке багатство; їх оточували балроґи та незліченні мечі, й міцні грати, і неприступні стіни, і темне величчя Морґота.

Проте Берен засміявся.

— За малу ж ціну, — сказав він, — продають своїх доньок ельфійські королі: за самоцвіти, за витвори майстерності. Та, якщо така твоя воля, Тінґоле, я здійсню її. І, коли ми зустрінемося знову, моя рука стискатиме Сильмарил із Залізної Корони; бо не востаннє тобі доводиться дивитися на Берена, сина Барагіра.

Відтак він подивився в очі мовчазної Меліан, попрощався з Лутіен Тінувіель і, вклонившись Тінґолові та Меліан, змусив розступитися сторожу, яка оточувала його, і сам-один покинув Менеґрот.

Тоді нарешті Меліан озвалась і мовила до Тінґола:

— О Королю, підступний твій задум. Відтак, якщо мої очі не втратили зору, то сповнить Берен твоє доручення чи ні, а тобі однаково буде лихо. Бо ти прирік або свою доньку, або себе самого. І тепер Доріат утягнено в плетиво долі могутнішого володіння.

Але Тінґол відповів:

— Ні ельфам, ані людям я не продаю тих, кого плекаю та люблю понад усі багатства. Якби була надія чи острах, що Берен коли-небудь живим повернеться до Менеґрота, він би не бачив уже ніколи небесного світила, хоч я і заприсягся помилувати зухвальця.

А Лутіен мовчала й від тієї години вже ніколи не співала в Доріаті. Задумлива тиша запанувала в лісах, і в королівстві Тінґола подовжилися тіні.

У «Баладі про Леітіан» сказано, що Берен безперешкодно пройшов Доріатом і, врешті, дістався до краю Сутінкових Озер та Боліт Сіріону; і, покинувши Тінґолові володіння, він видерся на пагорби поблизу Сіріонового Водоспаду, де ріка з гучним шумом поринала під землю. Подивився звідтіль на захід і крізь імлу та дощі, які стелилися над пагорбами, побачив Талат-Дірнен, Заповідну Рівнину, що простяглася між Сіріоном і Нароґом, а вдалині поза ними розгледів узвишшя Таур-ен-Фароту, які здіймалися понад Нарґотрондом. І, покинутий, без надії та поради, Берен туди і подався.

Ельфи Нарґотронда невпинно стежили за цілою тією рівниною; кожен пагорб при її кордонах вінчали приховані вежі, а всі ліси та поля з краю в край обходили таємною вартою лучники, вельми майстерні у своїй справі. Стріли їхні були влучні та смертельні, тож повз них не прошаснула би навіть миша. Відтак не встиг Берен здолати бодай дещицю обраного шляху, як лучники вже довідалися про те, і до нього підступила смерть. Але, розуміючи небезпеку становища, він тримав перстень Фелаґунда піднесеним високо вгору; і хоч не бачив ані живої душі, бо мисливці рухалися крадькома, та відчував, що за ним стежать, і часто вигукував уголос:

— Я Берен, син Барагіра, друга Фелаґунда. Відведіть мене до Короля!

Тому мисливці й не порішили його, натомість, згуртувавшись, вистежили і наказали зупинитись. Але, побачивши перстень, уклонилися, хоча Берен і мав жахливий вигляд, був здичавілий та виснажений дорогою; і повели його на північний захід, ідучи лише поночі, щоби не викрити своїх стежок. У той-бо час через бурхливий потік Нароґу перед брамами Нарґотронда не було ні броду, ні мосту; а от далі на північ, де Ґінґліт упадав у Нароґ, бистрина слабла, тож, переправившись там і повернувши знову на південь, ельфи при місячнім світлі довели Берена до темних брам прихованих чертогів.

Отак Берен постав перед Королем Фінродом Фелаґундом; і Фелаґунд упізнав його, не потребуючи навіть персня, щоби згадати про рід Беора та Барагіра. Вони бесідували за зачиненими дверима, і Берен оповів про смерть Барагіра та про все, що спіткало його в Доріаті; й аж заплакав, пригадавши Лутіен і їхнє втішання. Та Фелаґунд слухав його розповідь із подивом і неспокоєм; він зрозумів, що настав час дотримати клятви й померти, як колись давно він і передрікав у розмові з Ґаладріель. З важким серцем звернувся тоді Король до Берена.

— Тінґол, вочевидь, бажає твоєї смерті; проте, здається, судьба ця запопаде й багатьох інших, бо Обітниця Феанора діє знову. Адже Сильмарили прокляті обітницею ненависті, а отже, той, хто згадує пожадливо бодай їхню назву, пробуджує зі сну величну силу; і сини Феанора радше перетворять на руйновища всі ельфійські королівства, ніж дозволять комусь чужому відвоювати чи заволодіти Сильмарилами, — Обітниця змусить їх. А Келеґорм і Куруфін нині мешкають у моїх чертогах; і, хоч я, син Фінарфіна, й Король, вони міцно утвердились у цьому володінні та привели чимало свого народу. Брати дружньо підтримували мене в кожній скруті, проте тобі, боюся, не вділять ані любові, ні милості, якщо дізнаються про виправу. Та й моя обітниця залишається чинною, а отже, всі ми — в пастці.

Тоді Король Фелаґунд звернувся до свого народу, нагадавши про Барагірові подвиги та власну клятву; і проголосив, що йому випало підтримати сина Барагіра у скруті, й попросив допомоги у своїх ватажків. Тоді серед метушні підвівся Келеґорм і, вихопивши меча, скрикнув:

— Друга чи недруга, Морґотового демона чи ельфа, людське дитя чи будь-яке інше створіння Арди ні закон, ані любов, ані пекельна застава, ні міць валарів, ані жодне чаклунство не захистить од невідступної ненависті синів Феанора, якщо тільки він спробує взяти або віднайти Сильмарил і приховати його. Бо Сильмарили належать лише нам — аж до кінця світу.

Він сказав іще багато чого, так само переконливо, як промовляв колись у давнину в Тіріоні його батько, вперше підбуривши нолдорів до повстання. А після Келеґорма говорив Куруфін, м’якше, та не менш запально, викликаючи в умах ельфів видиво війни і знищення Нарґотронда. Він уселив у їхні серця такий непереборний страх, що відтоді аж до часів Туріна ні один ельф із того королівства не виступав на відкритий бій; натомість вони, крадькома нападаючи із засідок, чаклунством і отруєними дротиками зустрічали кожного незнайомця, забуваючи навіть про кревні зв’язки. Так нарґотрондці відступили від звитяги та вольності ельфів давнини, і земля їхня потьмарилася.

Тепер же вони ремствували, що син Фінарфіна — не вала, аби командувати ними. На братів зійшло прокляття Мандоса, й у головах їхніх зародилися лиховісні думки, наприклад, послати самотнього Фелаґунда на смерть і зайняти, якщо вдасться, престол Нарґотронда; вони-бо походили з найстаршого роду нолдорських принців.

А Фелаґунд, збагнувши, що від нього відреклися, зняв із голови срібний вінець Нарґотронда і пожбурив його під ноги, кажучи:

— Свої обітниці вірності ви можете зламати, проте я додержу власної клятви. Та якщо знайдеться тут хтось, на кого не впала тінь нашого прокляття, то я знайду кількох послідовників і не піду звідсіля, мов жебрак, котрого прогнали від воріт.

І стало біля нього десятеро, і їхній ватажок на ймення Едрагіл, нахилившись, підняв корону й попросив передати її намісникові, допоки повернеться Фелаґунд.

—Бо ти залишишся моїм королем і їхнім, — мовив він,— хоч би що трапилося.

Тоді Фелаґунд передав вінець Нарґотронда братові своєму Ородрету, щоби він правував замість нього; а Келеґорм і Куруфін промовчали, однак із усміхом на вустах вийшли з зали.

Одного осіннього вечора Фелаґунд і Берен разом із десятьма соратниками виїхали з Нарґотронда і подалися вздовж Нароґу аж до його витоків при Водоспаді Івріну. Попід Тінистими Горами вони натрапили на загін орків і поночі винищили цілий їхній табір, а тоді забрали одежу та зброю. З допомогою Фелаґундових чарів постаті та обличчя мандрівників змінились і стали орківськими; так, зробившись невпізнанними, вони далеко просунулися північною дорогою і наважилися ступити на західний прохід між Еред-Ветріном і Таур-ну-Фуіном. Але Саурон зі своєї вежі помітив прийшлих, і щось у їхньому вигляді насторожило його: вони квапились і не спинялись, аби доповісти про свої дії, як було наказано всім служникам Морґота, котрі проходили тим шляхом. Тому він послав своїх поплічників вистежити їх і привести до нього.

І тоді відбулось уславлене змагання між Сауроном і Фелаґундом. Адже Фелаґунд мірявся із Сауроном у вмінні співати чарівничі пісні й могутність Короля була превелика; та Саурон, як розповідається у «Баладі про Леітіан», таки переміг:

Чаклунську пісню він затяг —

Про підступ, зречення присяг,

Про словом викриття зрадливим.

А Фелаґунд озвався співом

Про стійкість, опір нечестивим,

Про війни з ними, вперту міць,

Невиказання таємниць,

Про втечу, волю, вірність слову,

Подоби зміну тимчасову,

Про вислизання із пасток,

Тюрми розтрощений замок.

Пісні розгойдувались їхні:

Одна міцніє — друга тихне.

Незламний Фелаґунд — несуть

Всю магію і всю могуть

Ельфійську слів його звороти.

Аж їм почулись ніжні ноти —

Це птаства в Нарґотронді спів,

В Ельфландії зітхнув приплив,

На західному краї світу,

Де берег перлами укрито.

І смерк на Валінор зійшов,

І пролилась край Моря кров,

Де нолдори Іздців-на-Хвилі

Убили й кораблі їх білі

Таємно, під покровом мли,

Погнали геть. Вітри гули,

Вив вовк. Кружляла галич з криком.

Гатила крига гирла рікам.

Плач бранців в Анґбанді стояв

У громі й полум’ї заграв —

І Фінрод перед троном впав.

Тоді Саурон зірвав із прибульців машкару, і вони постали перед ним роздягнені та налякані. Проте, викривши їхню природу, Саурон не довідався ні їхніх імен, ані намірів.

Відтак він запроторив їх до глибокої ями, темної та німої, і погрожував жорстоко вбити кожного, хто не викаже йому правди. Час од часу полонені бачили, як у темряві спалахували два ока, і вовкулака зжирав одного з побратимів; але жоден не зрадив свого володаря.

У час, коли Саурон кинув Берена в яму, на серце Лутіен ваготою ліг жах; і, прийшовши за порадою до Меліан, вона дізналася, що Берен потрапив у підземну тюрму Тол-ін-Ґауроту й не має надії на порятунок. Тоді Лутіен, збагнувши, що жодна інша істота на землі не допоможе Беренові, постановила втекти з Доріату і самій прийти до нього; та вона прагнула підтримки Даерона, а той виказав її Королю. Тінґола ж переповнив подив і страх; і хоча він не хотів позбавляти Лутіен небесних світил, аби вона не ослабла та не змарніла, втім, таки бажав приборкати доньку й наказав побудувати дім, із якого їй не вдасться втекти. Неподалік од брам Менеґрота стояло найбільше дерево з тих, які росли в Лісі Нелдорет — буковому лісі в північній частині королівства. Могутній бук той звався Гірілорн і мав три стовбури, однакові в обхваті, з гладенькою корою та неймовірно гінкі; галуззя починало рости на них дуже високо над землею. Тож у височині поміж гілками Гірілорна збудували дерев’яний будинок і примусили Лутіен там оселитися; драбини ж забрали геть, і пильнували їх, і приставляли тільки тоді, коли Тінґолові слуги приносили їй необхідне.

У «Баладі про Леітіан» розповідається, як Лутіен утекла з дому на Гірілорні: застосувавши чари, вона зробила так, що волосся її, обважене, крім того, закляттям сну, виросло дуже довгим, і з нього зіткала собі темну мантію, що, мов тінь, оповила її красу. З решти волосин Лутіен скрутила мотузку і скинула її зі свого вікна; і, коли кінець її загойдався над головами охоронців, котрі сиділи під деревом, вони провалились у глибокий сон. Тоді Лутіен вибралася з в’язниці, й, загорнута в темний плащ, стала непомітною для всіх очей, і щезла з Доріату.

І сталося так, що Келеґорм та Куруфін ішли на полювання через Заповідну Рівнину; а їх до того змусило те, що сповнений підозри Саурон вислав на ельфійські землі багато вовкулаків. Тому, взявши з собою гончаків, брати і виїхали на полювання; а ще вони думали, що перед поверненням їм удасться довідатися новини про Короля Фелаґунда. Найвправнішого вовкодава, що біг за Келеґормом, звали Гуан. Він не народився в Середзем’ї, а прибув із Благословенного Краю; колись давно у Валінорі Ороме подарував його Келеґормові, і ще там він мчав на звук рогу господаря, доки не трапилося лихо. Гуан пішов за Келеґормом у вигнання, залишився вірним йому; а отже, і сам був приречений на гірку судьбу, роковану нолдорам, адже було проголошено, що він зустріне свою смерть аж тоді, коли зітнеться з наймогутнішим вовком, який будь-коли походжав світом.

Саме Гуан знайшов Лутіен, яка мчала попід деревами, неначе тінь, зненацька заскочена денним світлом, коли Келеґорм і Куруфін спинилися трохи перепочити біля західних кордонів Доріату; бо ніщо не могло сховатися від зору та нюху Гуана, жодні чари не могли його зупинити — пес не знав сну ні вдень, ні вночі. Він привів її до Келеґорма, і Лутіен зраділа, довідавшись, що то — нолдорський принц і недруг Морґота, і явила справжню себе, відкинувши геть плаща. Чудова її врода, несподівано розкрившись при сонячному світлі, розпалила в Келеґормі кохання; і він заговорив ельфійку прегарними словами і пообіцяв допомогти їй у скруті, якщо вона повернеться з ним до Нарґотронда. Жодним знаком він не викрив того, що вже знав про Берена та його виправу, про яку Лутіен розповідала, ні того, що ця справа близько його стосувалася.

Тож нолдори зненацька перервали полювання і, повернувшись до Нарґотронда, зрадили довіру Лутіен: брати міцно схопили її, відібрали плаща і заборонили виходити за брами чи розмовляти будь із ким, окрім них самих, окрім Келеґорма та Куруфіна. Бо на ту пору, вважаючи, що ув’язненим Беренові й Фелаґунду вже годі навіть сподіватися на допомогу, вони постановили дати Королю загинути й, утримуючи Лутіен, примусити Тінґола віддати її руку Келеґормові. Так брати примножили би свою владу і стали би найвельможнішими нолдорськими принцами. Вони не мали наміру здобувати Сильмарили майстерністю чи війною і не збиралися дозволяти робити це іншим, доки в їхніх руках не буде зосереджено всю міць ельфійських королівств. Ородрет не міг протистояти їм, бо брати панували над серцями народу Нарґотронда; і Келеґорм спорядив посланців до Тінґола, щоби той пришвидшив сватання.

Та серце гончака Гуана було справедливе, до того ж на нього в час першої зустрічі зійшла приязнь до Лутіен; і її полон завдавав йому страждань. Тому пес часто приходив до її покою, а ночами лежав перед її дверима, бо відчував, що в Нарґотронд прийшло зло. Самотня ж Лутіен часто говорила з Гуаном, розповідаючи йому про Берена, який був другом усіх птахів і звірів, що не служили Морґотові; й Гуан розумів те, що вона казала. Він-бо опанував мови всіх істот, котрі мали голос; але до сметрі йому самому дозволялося промовити словами лише тричі.

І от Гуан придумав, як допомогти Лутіен; і одного разу, прийшовши вночі, приніс її плаща, і заговорив уперше, даючи ельфійці пораду. А тоді повів її таємними шляхами геть із Нарґотронда, і вони разом утекли на північ; і гончак упокорив свою гордість і дозволив доньці Тінґола їхати на собі верхи, наче на скакуні, як то іноді їздять на велетенських вовках орки. Так вони пересувалися з неабиякою швидкістю, бо Гуан був бистрий і невтомний.

Берен і Фелаґунд були ув’язнені в Сауронових закамарках, і їхні соратники вже всі погинули; та Саурон вирішив залишити Фелаґунда наостанок, бо збагнув, що то — нолдор непересічної сили й мудрості, а ще гадав, ніби саме в ньому криється загадка цієї виправи. Та, коли вовк прийшов по Берена, Фелаґунд, доклавши чималих зусиль, розірвав пута, і боровся з вовкулакою, і власними руками та зубами порішив його; проте й сам зазнав смертельного поранення. Тоді й звернувся до Берена, мовивши:

— Отепер іду я на довгий спочинок у чертоги безчасся по той бік морів і Гір Аману. Багато літ спливе, доки я знову з’явлюся між нолдорами; і може статися так, що ні у смерті, ні в житті не доведеться нам зустрітись удруге, бо долі наших народів різняться. Прощавай!

І помер він у темряві, в Тол-ін-Ґауроті, чиї величні вежі сам же й звів. Отак Король Фінрод Фелаґунд, найпрекрасніший і найулюбленіший ельф із дому Фінве, виконав свою обітницю; і Берен у відчаї оплакував його.

У той час прибула Лутіен і, стоячи на мості, що вів до Сауронового острова, заспівала пісню, яку не владні були зупинити жодні камінні стіни. Берен почув її й подумав, що марить; бо понад ним сяяли зорі, а в деревах витьохкували соловейки. І він заспівав у відповідь викличну пісню, яку склав для звеличення Семизір’я — Серпа Валарів, що його Варда примістила над Північчю на знак повалення Морґота. Відтак сили полишили сина Барагіра, й він провалився в пітьму.

Проте Лутіен почула його відгук і заспівала ще могутнішу пісню. Вовки завили, й острів здригнувся. Саурон стояв на високій вежі, огорнений темною думою; та, почувши її голос, усміхнувся, адже знав, що то — донька Меліан. Слава про красу Лутіен і про дивовижні її пісні вже давно розійшлася за межами Доріату; і він задумав полонити ельфійку, щоби віддати її на поталу Морґотові, бо винагорода за це була би нечувана.

Відтак Саурон послав на міст вовка. Та Гуан безшумно вбив його. Проте Саурон продовжував посилати інших, одного по одному; й одного по одному Гуан хапав їх за горло, вбиваючи. Тоді Саурон послав Драуґлуіна — жахливу тварюку, що віддавна служила злу, володаря та повелителя вовкулаків Анґбанда. Сила в ньому була неймовірна; і битва між Гуаном та Драуґлуіном була тривала і затята. Аж нарешті Драуґлуін утік і, примчавши назад у вежу, помер біля ніг Саурона; і, помираючи, сказав своєму господареві:

— Тут Гуан!

А Саурон, як і всі решта в тій землі, добре знав, яка доля вготована гончакові з Валінору, і йому спало на думку, що він сам здійснить її. Тож чаклун прибрав подобу вовкулаки — і то наймогутнішого з усіх, які досі ходили світом, — і виступив уперед, аби захопити перехід через міст.

Наближення його було таке жахливе, що Гуан відскочив убік. Тоді Саурон кинувся на Лутіен; і вона зомліла, не встоявши перед небезпекою лютого духу, що визирав із його очей, та перед гидким смородом подиху. Але, тільки-но вовк підійшов, Лутіен, падаючи, змахнула перед його вирлами складкою свого темного плаща; і вовкулака спіткнувся, бо на нього найшла скороминуща сонливість. Тоді скочив Гуан. І зчинилася битва між Гуаном і Вовком-Сауроном, і завивання та гавкіт відлунили від пагорбів, і сторожа на стінах Еред-Ветріну почула їх звіддаля й ужахнулася.

Та ні чаклунство, ні закляття, ні ікла, ні отрута, ні диявольські чари, ні сила звіра не годні були здолати Гуана з Валінору; він схопив свого супротивника за горлянку і притис його до землі. Тоді Саурон змінив подобу: з вовка перекинувся велетенським отруйним змієм, а з того чудовиська — собою самим у звичній формі; та не міг вирватися з Гуанових зубів, не полишивши тіла остаточно. І раніше, ніж мерзотний дух вилинув із темної оселі своєї, підійшла Лутіен і сказала, що його позбавлять плотської одежі й тремтливим привидом відішлють назад до Морґота; і мовила вона:

— Там оголена сутність твоя вічно терпітиме муку зневаги під пронизливим поглядом його очей, якщо ти не поступишся мені, віддавши у володіння свою вежу.

Тоді Саурон поступився, і Лутіен заволоділа островом і всім, що було на ньому; і Гуан відпустив його. І відразу ж Саурон перетворився на упиря, велетенського, наче чорна хмара на тлі місяця, й утік, розбризкуючи по деревах кров із горла, і прибився до Таур-ну-Фуіну, й оселився там, і оповив те місце жахіттям.

Відтак Лутіен стала на мості й показала свою силу: закляття, що тримало камінь при камені, втратило міць, і впали брами, і розступилися стіни, і розкрилися ями; і чимало рабів та полонених вийшло звідти, нетямлячись од подиву, затуляючи очі від слабкого місячного світла, бо довго вони томились у темряві Саурона. Та Берен не вийшов. Тому Лутіен і Гуан узялися шукати його на острові; й Лутіен застала коханого за оплакуванням Фелаґунда. Мука його була така глибока, що він лежав непорушно і не чув її кроків. І, думаючи, що він уже мертвий, Лутіен обняла його і провалилась у темне забуття. Проте Берен, повернувшись до світла з закамарків одчаю, підвів її, й вони знову побачили одне одного; і день, займаючись над темними пагорбами, освітив їх.

Вони поховали тіло Фелаґунда на вершині пагорба на його власному острові, який знов очистився; і зелена могила Фінрода, сина Фінарфіна, найяснішого серед усіх ельфійських принців, лишалася недоторканою, доки земля не змінилась, і не запала, і не потонула в руйнівних морях. Але Фінрод походжає разом із батьком своїм Фінарфіном попід деревами Елдамару.

І от Берен та Лутіен Тінувіель знову звільна гуляли разом лісами, відновивши на певний час світ обопільної насолоди; і хоч настала зима, вона не зашкодила їм, бо там, де ступала Лутіен, продовжували буяти квіти, і птахи співали на схилах закутаних у сніги пагорбів. А вірний Гуан повернувся до господаря свого Келеґорма; та все ж приязнь їхня ослабла.

У Нарґотронді зчинилася колотнеча. Туди нині повернулося чимало ельфів із числа полонених на острові Саурона; і здійнявся галас, який Келеґормові не вдалось угамувати жодними словами. Ельфи гірко оплакували загибель Фелаґунда, їхнього короля, кажучи, що діва наважилася на те, на що не стало сміливості у синів Феанора; і багато хто збагнув, що радше зрадливість, а не страх керувала Келеґормом і Куруфіном. Відтак серця народу Нарґотронда звільнилися від їхнього впливу і знову звернулися до дому Фінарфіна; і підкорились Ородретові. Проте він не дозволив, як того бажали декотрі, вбити братів, адже пролиття родової крові тільки ще тісніше скувало би їх усіх прокляттям Мандоса. Утім, ані столування, ні даху над головою в межах свого володіння він Келеґормові й Куруфінові не дарував, а натомість заприсягся, що звідтоді між Нарґотрондом і синами Феанора приязні не бувати.

— Нехай буде так! — мовив Келеґорм, і очі його лиховісно зблиснули; а Куруфін усміхався.

Тоді вони взяли коней і, мов вогонь, помчали геть, аби спробувати знайти на сході свій народ. Ніхто не поїхав із ними, ніхто, навіть оті, котрі належали до їхнього народу; адже всі збагнули, що прокляття ваготою лягло на братів і що зло йде за ними назирці. У той час Келебрімбор, син Куруфіна, зрікся батькових учинків і залишився в Нарґотронді; та Гуан знову-таки біг за конем свого господаря.

На північ їхали вони, бо, поспішаючи, вирішили проїхати Дімбаром і вздовж північних кордонів Доріату, щоби так, найкоротшою дорогою, дістатися до Гімрінґу, де мешкав брат їхній, Маезрос; і сини Феанора могли сподіватися галопом перетнути ті терени, позаяк вони, лежачи близько до кордонів Доріату, відступалися від Нан-Дунґортебу та далеких лиховісних Гір Жаху.

Далі в розповіді йдеться про те, що мандри завели Берена та Лутіен у Бретілський Ліс, і, зрештою, вони наблизилися до меж Доріату. Тоді Берен задумався про свою клятву; і, коли Лутіен знову дісталася безпечної рідної землі, він, усупереч голосу серця, прийняв рішення вдруге рушити в путь. Але Тінувіель не бажала розлучатися з ним, кажучи:

— Ти, Берене, мусиш вибрати одне з двох: відмовитися від виправи та своєї обітниці й пристати на мандрівне життя на просторах землі або дотримати слова і кинути виклик силі тьми при самому її престолі. Утім, хоч би яку дорогу ти обрав, я піду за тобою і нас спіткає однакова судьба.

Якраз тоді, коли вони так бесідували, йдучи та не зважаючи ні на що інше, над’їхали Келеґорм і Куруфін, які квапливо пробиралися через ліс; брати побачили їх і впізнали ще здалека. Тоді Келеґорм повернув коня і наїхав ним на Берена, наміряючись зачавити; а Куруфін, підкравшись збоку, нахилився й підхопив Лутіен до себе в сідло, адже був дужий і вправний вершник. Однак Берен вихопився з-перед Келеґорма і скочив просто на Куруфінового коня, що хутко промчав повз нього; і той Стрибок Берена здобув славу поміж людей і ельфів. Берен схопив Куруфіна ззаду за горло і шарпонув його на себе, і вони разом упали на землю. Кінь здибився й упав також, скинувши Лутіен, і вона лежала у траві.

Тоді Берен придушив Куруфіна, проте і його власна смерть уже була поблизу — над’їздив Келеґорм зі списом. Тієї години Гуан перестав служити Келеґормові й наскочив на нього, так що кінь його сахнувся і, злякавшись велетенського гончака, не наблизився до Берена. Келеґорм проклинав і гончака, і коня, та Гуан був незворушний. Однак Лутіен, підвівшись, заборонила вбивати Куруфіна; і Берен позбавив його обладунку та зброї, а ще відібрав ножа — Анґріста. Ніж той, що висів без піхов просто при боці ельфа, виготовив Телхар із Ноґрода; залізо ніж розтинав так, наче то було молоде дерево. Піднявши Куруфіна, Берен відштовхнув його і наказав повертатися до благородних співвітчизників, котрі, можливо, навчать його, куди найкраще спрямувати свою відвагу.

— Твого коня, — мовив Берен, — я залишаю для Лутіен, і його можна вважати щасливим, раз йому вдалося позбутися такого господаря.

Тоді Куруфін облаяв Берена на чім світ стоїть.

— Іди ж звідсіля, — сказав, — назустріч швидкій і жорстокій смерті.

Келеґорм посадив брата поруч на свого коня, і вони вдали, ніби від’їжджають; а Берен відвернувся й не зважив на їхні слова. Проте Куруфін, переповнений соромом і люттю, схопив Келеґормів лук і, скачучи, вистрелив позад себе; і стрілу ту було призначено для Лутіен. Але Гуан стрибнув і перехопив її ротом; тоді Куруфін вистрелив знову, і Берен заступив Лутіен собою, і стріла вп’ялася йому в груди.

Розповідають, що Гуан переслідував синів Феанора, і вони, перелякані, втікали; а повернувшись, він приніс для Лутіен із лісу зело. Тим листком Лутіен зупинила кровотечу з Беренової рани і своїм умінням та любов’ю зцілила його; і тоді нарешті вони повернулись у Доріат. І там Берен, розриваючись між обітницею та коханням і знаючи, що Лутіен тепер у безпеці, одного ранку встав до схід сонця й доручив Гуанові опікуватися нею; а потім, долаючи неймовірні муки, подався геть, доки Лутіен іще спала у травах.

Син Барагіра знову чимдуж мчав на північ до Сіріонового Проходу і, добувшись до околиць Таур-ну-Фуіну, оглянув пустища Анфауґліту і побачив удалині вістря Танґородріму. Там він одпустив Куруфінового коня і побажав йому, збувшись жахіття й рабства, вільно гуляти зеленими травами в землях побіля Сіріону. А тоді, стоячи одинцем на порозі вирішального випробування, Берен склав Пісню Розлуки, в якій вихваляв Лутіен і небесні світила; бо вірив, що мусить нині попрощатись і з коханням, і зі світлом. Ось які слова були в тій пісні:

О люба Півноче, прощай!

Навік благословен цей край,

де Сонце й Місяць спогляда —

тут мова смертних забліда —

Лутіен Тінувіель,

прекрасна донька цих земель.

Хай світ зруйнується й з руїн

обернеться на прах і тлін

Іхаос хай його змете,

він добре створений, проте —

земля і море, світло й мла, —

бо Лутіен отут жила.

І він заспівав уголос, зовсім не дбаючи про те, чиї вуха можуть його підслухати, бо був у відчаї та не сподівався рятунку.

Проте Лутіен, неждана, просуваючись лісами, почула його пісню і заспівала у відповідь. Адже Гуан, зволивши ще раз стати її скакуном, швидко ніс її вірним Береновим слідом. Гуан довго розмірковував, як би то зменшити небезпеку, що нависла над його улюбленцями. Тому, біжучи знову на північ, він звернув біля Сауронового острова і прихопив звідти моторошне вовче хутро Драуґлуіна та кажанячу шкуру Тгурінґветіль. Остання була посланницею Саурона і зазвичай літала до Анґбанда в подобі потвори-кровопивці; її великі перетинчасті крила на кінчику кожного суглоба мали насаджені залізні кігті. Зодягшись у ці страхітливі одежі, Гуан і Лутіен мчали через Таур-ну-Фуін, і все живе розбігалося перед ними.

Берен, помітивши їхнє наближення, збентежився; і здивувався, бо йому причувся голос Тінувіель, а тепер він думав, що то — лише примара, щоби заманити його в пастку. Та прибулі спинились і відкинули оманливі покрови, і до нього підбігла Лутіен. Так Берен і Лутіен знову зустрілися поміж пустелею та лісом. Якусь мить він мовчав і радів; але потому спробував іще раз відмовити Лутіен од подорожі.

— Тричі я проклинаю обітницю, яку дав Тінґолові, — мовив Берен, — краще би він скарав на смерть мене тоді в Менеґроті, щоби я не вів тебе в тінь Морґота.

Тоді Гуан заговорив удруге; він розраджував Берена, кажучи:

— Не вдасться тобі довше рятувати Лутіен од тіні смерті, бо то кохання привело її сюди. Ти можеш відступитися від власної долі й повести її у вигнання, намарно стративши життя в пошуках спокою. Та якщо не зречешся призначеної судьби, то Лутіен, покинута, доконче має померти самотньою або ж мусить разом із тобою кинути виклик уготованій долі — безнадійній, але не остаточній. Про подальше не вільно мені вам радити, і не вільно мені йти далі вашою дорогою. Проте серце моє підказує: те, що знайдете ви при Брамі, я побачу на власні очі. Усе інше ж оповите тьмою; та все-таки може трапитися так, що три стежки наші знову перетнуться в Доріаті, й перед смертю ми ще раз зустрінемось.

Отоді Берен і збагнув, що йому не вдасться відмежувати Лутіен від уготованої їм обом судьби, й уже не намагався її відмовити. За порадою Гуана та з допомогою чарів Лутіен він прибрався в хутро Драуґлуіна, а вона — у крилату шкуру Тгурінґветіль. Берен на вигляд став геть схожий на вовкулаку, лише в очах його сяяв дух хоч і похмурий, але чистий; і в погляді його був жах, коли він угледів у себе на боці кажаноподібну істоту, що вчепилась у нього перетинчастими крилами. Тоді він, завивши на місяць, помчав із пагорба, а над ним кружляв і шугав кажан.

Мандрівники проминули всі небезпеки й нарешті, запорошені курявою довгого й утомливого шляху, дісталися до понурого долу, що простягався перед Брамою Анґбанда. Побіля дороги відкривалися чорні провалля, звідки з’являлись істоти, які, звиваючись, були схожі на змій. Обабіч стояли скелі, які нагадували стіни з висіченими в них зубцями та бійницями, а зверху сиділо трупоїдне птаховиння і лиховісно крякало. Перед ними була неприступна Брама — широка і темна арка біля підніжжя гір, над якою здіймалися височенні урвища.

Там їх охопив жах, адже при брамі стояла сторожа, про яку досі за межами Анґбанда ніхто не знав. Чутка про невідь-які задуми ельфійських принців долинула до Морґота; внизу, на краю лісу, раз у раз лунав гавкіт Гуана — величного гончака війни, котрого в сиву давнину спустили з прив’язі валари. Тож Морґот, згадавши про роковану Гуанові судьбу, вибрав одне щеня з породи Драуґлуіна, власноручно годував його живою плоттю й підкорив своїй владі. Той вовк ріс так швидко, що невдовзі не міг уже вповзти в жодне лігво, а тільки лежав, велетенський і неситий, у ногах Морґота. І там увійшли в нього вогонь та муки пекла, і пойняв його дух руйнування, болісний, жахливий і дужий. Кархарот, Червона Паща — так називали його перекази тих днів, а ще — Анфауґлір, Пожадливі Щелепи. І Морґот приставив його недремно чатувати перед дверима Анґбанда — на випадок, якщо прийде Гуан.

Отож, Кархарот іздалеку вгледів прибулих, і його переповнив сумнів, адже багато часу минуло звідтоді, як до Анґбанда принесли новини, начебто Драуґлуін загинув. Тому, коли вони наблизилися, вовк не дозволив їм увійти і наказав зупинитись; а тоді загрозливо підступив, винюхуючи щось чужинецьке в повітрі довкола надійшлих. Але зненацька на Лутіен зійшла давня божественна сила, й, відкинувши мерзотне вбрання, вона виступила наперед, маленька супроти могуття Кархарота, проте осяйна та жахлива. Здійнявши вгору руку, ельфійка звеліла вовкові заснути, мовивши:

— О породжений горем духу, провалися-бо нині в темну непам’ять і забудь на часину моторошну муку життя.

І Кархарот повалився, мовби поцілений блискавицею.

Потому Берен і Лутіен пройшли через Браму, спустилися заплутаними сходами і разом здійснили найвеличніший із подвигів, на який здобувались ельфи чи люди. Вони-бо, врешті-решт, дісталися до Морґотового престола в найпівнічнішій залі, що її підтримував жах, освітлював огонь і заповнювали знаряддя смерті й тортур. І там Берен у вовчій подобі прокрався під його трон; а от Лутіен волею Морґота позбулась оманливої зовнішності, й він спрямував на неї свій погляд. Ельфійку не залякали очі Темного Володаря; вона назвалась і запропонувала прислужитися йому співом, як то роблять менестрелі. А Морґот, дивлячись на її красу, піддався лихим хтивим думкам, і найтемніший із усіх задумів од часу втечі з Валінору зародився в його серці. Так власна злостивість зіграла з ним недобрий жарт: стежачи за Лутіен і громадячи у своїх думках потайну насолоду, він на деякий час лишив її вільною. Тоді раптом вона щезла з-перед його очей, а зі сутіні полилася пісня, така неймовірно чарівна і така запаморочливо владна, що він хоч-не-хоч заслухався; і, коли очі його блукали туди-сюди в пошуках Лутіен, на нього зійшло осліплення.

Цілий Морґотів двір поринув у сон, усі вогні вичахли та позгасали; а Сильмарили в короні на голові Темного Володаря зненацька спалахнули сяйвом білого пломеня; і вагота тієї корони й тих коштовностей похилила його голову, мовби на ній примістився світ, обтяжений ношею турбот, страху та пожадання, якої не могла витримати навіть воля Морґота. Потому Лутіен, схопивши крилатий покров, зринула в повітря, і голос її скрапував із висоти, наче дощ у стави, глибокий і темний. Вона змахнула плащем перед Морґотовими очима і наслала на нього сон, чорний, як сама Зовнішня Порожнеча, де колись він походжав самотою. Раптом він зісунувся, мов пагорб, що сповзає під натиском лавини, і гримнув зі свого трону, і простягнувся на пекельних помостах. Залізна корона злетіла йому з голови і лунко покотилася долі. Довкола запала тиша.

Берен лежав на землі, як мертвий звір; але Лутіен, торкнула його рукою, і підвела, й він одкинув геть вовче хутро.

А далі дістав ніж Анґріст і витяв Сильмарил із залізних кігтів, які його втримували.

Він затиснув здобич у руці, — світло струменіло крізь живу трепетну плоть — і рука його уподібнилася до сяйливої лампади; та Коштовність дозволила йому доторкнутись і не ушкодила його. Беренові спало на гадку, що він виконає понад обіцянку і винесе з Анґбанда всі три Коштовності Феанора; проте судьба Сильмарилів була інакша. Ніж Анґріст тріснув, і шматочок леза, відлетівши, зачепив Морґотову щоку. Той застогнав і здригнувся, та й цілісіньке анґбандське військо ворухнулось уві сні.

Тоді Берена та Лутіен охопив жах, і вони втекли, необдумано та без машкари, з єдиним бажанням — іще раз побачити світло. Їх не затримували і не переслідували, проте Браму було зачинено для відступу; Кархарот прокинувся зі сну і гнівно став на порозі Анґбанда. Не встигли вони й отямитися, як він угледів їх і кинувся на втікачів.

Лутіен була виснажена і не мала ні часу, ні сили, щоби противитися вовкові. Та Берен виступив поперед неї, високо тримаючи Сильмарил у правій руці. Кархарот зупинився і на мить злякався.

— Забирайся, тікай! — кричав Берен. — Ось вогонь, який поглине тебе й усіх виплоднів зла.

І він тицьнув Сильмарил перед вовчі очі.

Та Кархарот поглянув на священну Коштовність уже без остраху, і руйнівний дух у ньому запалав із новою силою; роззявивши пащу, він раптом ухопив Беренову руку щелепами й відкусив при зап’ясті. Тоді хутко всі його нутрощі наповнив болючий пломінь, і Сильмарил висушив прокляту плоть. Завиваючи, вовк метався перед Береном і Лутіен, а стіни прибрамного видолинку відбивали його страдницькі волання. Кархарот, знавіснівши, став такий жахливий, що всі Морґотові почвари, котрі мешкали в тому видолинку чи рухалися дорогою до нього, повтікали якнайдалі; він-бо вбивав будь-яку живу істоту на своєму шляху і, помчавши з Півночі, поніс руйнацію в світ. З усіх жахіть, які спіткали Белеріанд до падіння Анґбанда, шаленство Кархарота було найстрашніше; бо в ньому причаївся Сильмарил.

І от непритомний Берен лежав перед небезпечною Брамою, і смерть приближалася до нього, бо ікла вовка були отруйні. Лутіен губами висмоктала трутизну й доклала всі рештки своєї сили, щоби зупинити кровотечу з потворної рани. А позаду неї, з глибин Анґбанда, вже накочувався гомін пробудженого страхітливого гніву. Прокинулося військо Морґота.

Тож здавалося, що пошуки Сильмарила завершилися крахом і відчаєм; але в той самий час над стінами видолинку з’явилося трійко могутніх птахів, котрі на швидших за вітер крилах летіли на північ. Чутка про блукання та скруту Берена розійшлася поміж усіма птахами і звірами, й сам Гуан наказав усім істотам бути напоготові й допомагати йому в разі потреби. У високості понад володіннями Морґота ширяли Торондор і його васали, й, побачивши шаленство Вовка та Беренове падіння, хутко спустились униз якраз тоді, коли сили Анґбанда звільнилися з лабет сну.

Орли підняли Берена та Лутіен над землею і понесли їх високо у хмари. Попід ними раптом ударив грім, зметнулись угору блискавиці, й здригнулися гори. Танґородрім вивергнув вогонь і дим, а полум’яні струмені розлетілися на велику відстань, нищівною силою спадаючи на той край; і нолдори в Гітлумі затремтіли. Однак Торондор линув високо над землею, обираючи піднебесні дороги, де сонце, скинувши покривало, світило протягом цілого дня й місяць походжав між незатьмарених зір. Отож, вони майнули над Дор-ну-Фауґлітом та над Таур-ну-Фуіном і залетіли понад приховану долину Тумладен. Не стелилися там ні хмари, ні серпанки туману, і, подивившись долі, Лутіен угледіла далеко внизу щось подібне до білого світла, що промениться зі смарагда, — сяйво Ґондоліна Чудесного, де мешкав Турґон. Але вона заплакала, бо гадала, що Берен неодмінно помре; він-бо мовчав і не розплющував очей, і згодом нічого не міг пригадати про той політ. А орли, врешті, опустили їх на кордонах Доріату; і прибули вони саме до тієї улоговини, звідки Берен, крадькома й у відчаї, рушив у путь, покинувши сонну Лутіен.

Там орли і поклали її побіч коханого, самі ж повернулися на шпилі Кріссаеґріму до вершинних своїх гнізд; а до ельфійки прийшов Гуан, і вони разом виходжували Берена, як раніше колись Лутіен зціляла його від ран, що їх завдав Куруфін. Але ця рана була жахлива й отруєна. Довго лежав Берен, а дух його блукав при темних кордонах смерті, потерпаючи від невідступної муки, яка йшла за ним із марення в марення. Тоді зненацька, коли в Лутіен майже згасла надія, він знову прокинувся, і, позирнувши вгору, побачив зелене листя на тлі неба, і почув, як попід листям м’яко та повільно співає поруч нього Лутіен Тінувіель. І знову була весна.

Звідтоді Берена почали називати Ерхаміон, що означає Однорукий; і на обличчі його закарбувалося страждання. Та, врешті-решт, кохання Лутіен повернуло його до життя, він підвівся, і їм довелося ще раз разом погуляти лісами. Мандрівники не квапилися покидати обраного місця, бо воно здавалося їм пречудовим. Насправді Лутіен воліла довіку блукати в нетрях, відрікшись від дому свого, і народу, і пишноти ельфійських королівств, а Берен був якийсь час цим задоволений; але не зміг надовго забути про свою обітницю та й не хотів довіку таїти Лутіен од Тінґола. Адже, за законом людей, якого він дотримувався, не годилося нехтувати волею батька, якщо на те не було крайньої потреби; а ще йому здавалося негідним, аби така велична та прекрасна Лутіен завше жила серед лісів, як ті грубі люди-мисливці: без дому, без пошани, без прекрасних речей, які приносять насолоду королевам елдаліе. Отож, через деякий час йому вдалося її вмовити, і вони полишили безпритульні краї, й Берен, ведучи Лутіен додому, вступив у Доріат. Отак забажала їхня судьба.

У Доріаті настали лихі часи. Відколи Лутіен зникла, на всі його народи зійшов смуток і мовчання. Довго вони шукали її, та марно. І розповідають, що в ту пору Тінґолів менестрель Даерон забрів поза межі краю, і надалі його не бачили. А саме він, доки Берен не прийшов у Доріат, складав музику для танців і пісень Лутіен; він любив її, вкладаючи в мелодії всі свої думки про неї. І став він найвидатнішим ельфійським менестрелем на схід од Моря, ім’я його славили більше навіть за Маґлора, Феанорового сина. Проте, шукаючи Лутіен, Даерон у відчаї збився на манівці, перейшов через гори, потрапив у Східне Середзем’я і там понад темними водами багато віків оплакував Лутіен, доньку Тінґола, найпрекраснішу серед усіх сущих.

У той час Тінґол звернувся до Меліан; але того разу вона не розрадила його, сказавши, що судьба, яку він накликав, мусить дійти до визначеного кінця та що тепер йому треба лише чекати. Проте Тінґол довідався, що Лутіен відійшла далеко від Доріату, бо від Келеґорма, як уже мовлено, прибули таємні посланці з вістю про загибель Фелаґунда та Берена і про те, що Лутіен у Нарґотронді та що Келеґорм одружиться з нею. Тоді Тінґола охопив гнів, і він розіслав своїх шпигунів, заміряючи розпочати війну проти Нарґотронда, і через них дізнався, що Лутіен знов утекла та що Келеґорма і Куруфіна вигнано з Нарґотронда. Відтак намір його виявився сумнівним, бо Король не мав удосталь військової сили, щоби напасти на сімох синів Феанора; натомість він вирядив до Гімрінґу гінців, аби прикликати братів на допомогу в пошуках Лутіен, тому що Келеґорм ані не відіслав її до батьківського дому, ні не зберіг у безпеці.

Та на півночі королівства Тінґолових гінців спіткала несподівана раптова небезпека — скажена атака Кархарота, Анґбандського Вовка. Нестямний, він мчав, лютуючи, з півночі й, урешті, пробігши східним схилом Таур-ну-Фуіну, спустився, мов нищівний огонь, до витоків Есґалдуіну. Ніщо не затримало його, і влада Меліан при кордонах тієї землі його не спинила; Вовка гнали доля та сила Сильмарила, який він ніс собі на муку. Так Кархарот удерся в незаймані ліси Доріату, й усі розбігалися перед ним, нажахані. З Королівських посланців урятувався один тільки Маблунґ, головний капітан, — він і приніс Тінґолові жахливі вісті.

Саме тієї чорної години і повернулися Берен та Лутіен, поквапцем надійшовши з заходу, і новина про їхній прихід линула перед ними, як звуки музики, що їх розносить вітер по темних домівках, де сидять скорботні мешканці. Нарешті вони досягнули брам Менеґрота, і велика юрма йшла за ними слідом. Потому Берен привів Лутіен до престолу Тінґола, її вітця; і той із подивом глянув на Берена, бо вважав його загиблим; але любові до нього не мав через ті біди, які син Барагіра накликав на Доріат. Однак Берен схилив перед Королем коліна і мовив:

— Я повернувся, як і обіцяв. Я прийшов, аби отримати належне.

І Тінґол відповів:

— А що ж із виправою і твоєю обітницею?

Тоді Берен відказав:

— Я сповнив її. Бо навіть зараз Сильмарил — у моїй руці.

І Тінґол скрикнув:

— Покажи його мені!

Берен простяг ліву руку, поволі розмикаючи пальці; та вона була порожня. Тоді він здійняв праву руку; й відтоді його почали називати Камлостом, Порожньоруким.

Відтак дух Тінґола пом’якшав; і Берен сів ліворуч од його трону, а Лутіен — праворуч, і вони розповіли, змінюючи одне одного, сказання про Виправу, а всі довкола слухали, нетямлячись од зачудування. І здалося Тінґолові, що цей-от муж, відмінний од решти смертних людей, дорівнявся великим подвижникам Арди, а кохання Лутіен стало новим і дивним; тоді він збагнув, що судьбі їхній не зможе протистояти жодна світова влада. Тому врешті-решт упокорився, і Берен узяв Лутіен за руку перед троном її батька.

Та от на радісний од повернення Прекрасної Лутіен Доріат упала тінь; і, дізнавшись причину шаленства Кархарота, народ іще більше злякався, бо збагнув, що через священну Коштовність небезпека, яку він несе, нечувано жахлива та майже нездоланна. Берен же, почувши про напад Вовка, зрозумів, що Виправу ще не закінчено.

Тож, позаяк Кархарот із кожним днем наближався до Менеґрота, було влаштовано Полювання на Вовка — найнебезпечнішу з усіх гонитв за звіром, про які розповідається в легендах. На те полювання виступили Гуан, Гончак із Валінору, і Маблунґ Важкий-на-Руку, і Белеґ Міцнолукий, і Берен Ерхаміон, і Тінґол, Король Доріату. Вони виїхали вранці й перетнули ріку Есґалдуін; а Лутіен залишилась удома побіля брам Менеґрота. Темна тінь упала на ельфійку, і їй здалося, наче сонце знесилилось і почорніло.

Мисливці повернули на північний схід і, рухаючись за течією ріки, натрапили-таки на Вовка Кархарота в похмурому видолинку вздовж північного схилу, де Есґалдуін бурхливим потоком стрімко зривався донизу. Біля підніжжя водоспаду Кархарот пив воду, щоб угамувати нестерпну спрагу, і раптом завив, і так вони довідалися про його присутність. Але він, помітивши наближення ватаги, не поспішав напасти зненацька. Можливо, то прокинулась у його серці диявольська хитрість, на мить звільнившись од болю, погамованого солодкими водами Есґалдуіну; та щойно вони під’їхали, він прокрався в густі кущі й заліг там у сховку. Проте мисливці виставили довкруж того місця сторожу і стали чекати, і тіні в лісі подовжилися.

Берен стояв побіч Тінґола, і раптом обидвоє зрозуміли, що Гуан кудись подався. Потому в чагарниках залунало розкотисте гавкання, бо гончак, утративши терпець і прагнучи побачити вовка, одинцем заліз у кущі, щоби витурити його звідти. Проте Кархарот ухилився від нього і, несподівано вискочивши з заростів, кинувся на Тінґола. Берен зі списом у руці помчав навперейми, та Кархарот відштовхнув його вбік і повалив, уп’явшись зубами йому в груди. Тієї ж миті з чагарника на спину Вовкові скочив Гуан, і вони покотилися, затято борючись; жодна борня між вовком і гончаком не могла би зрівнятися з тією, бо в гарчанні Гуана відлунював голос ріжків Ороме та гнів валарів, а в завиваннях Кархарота була ненависть Морґота і злоба, жорстокіша за сталеві зуби; від їхньої метушні камені зривалися з місця і падали з висоти, і заглушили водоспад Есґалдуіну. Там боролися вони до смерті; але Тінґол на те не зважав, адже він, схилившись над Береном, побачив, що той серйозно поранений.

Гуан у ту годину вбив Кархарота; відтак там, у хащах лісів Доріату, здійснилася його власна, давно завбачена судьба: він був смертельно поранений, і Морґотова отрута розтеклася його тілом. Тоді він підійшов і, впавши біля Берена, заговорив утретє, попрощавшись із ним перед смертю. Берен не відповів, а тільки поклав руку на голову гончака; так вони й розпрощалися.

Маблунґ і Белеґ поквапилися на допомогу Королю, та, коли побачили, що скоїлося, покидали списи й заплакали. Перегодом Маблунґ витяг ножа і розпоров Вовкові черево; нутрощі звіра були майже повністю обгорілі, наче від вогню, а Беренова рука, що стискала Коштовність, так і зосталася неспотвореною. Проте, коли Маблунґ потягся, щоб узяти її, руки не стало, Сильмарил лежав неприкритий, і його світло розігнало лісові тіні довкруж них. Тоді наляканий Маблунґ хутко схопив його й уклав у живу руку Берена; і дотик до Сильмарила пробудив звитяжця, й він підняв Коштовність високо на собою і попрохав Тінґола прийняти її.

— Отепер Виправу завершено і довершено мою судьбу, — мовив Берен і затих.

Берена Камлоста, сина Барагіра, несли назад на ношах із гілля, а поруч нього лежав Гуан-вовкодав; і ніч застала подорожніх до того, як вони повернулися до Менеґрота. Біля підніжжя Гірілорна, величного бука, зустріла їх, ідучи повільним кроком, Лутіен, і дехто ніс біля ношей смолоскипи. Тоді вона обійняла Берена, поцілувала і попросила зачекати на неї по той бік Західного Моря; й він зазирнув їй у вічі й віддав духа. І зоряне світло згасло, і навіть на Лутіен Тінувіель зійшла темрява. Так завершилася Виправа по Сильмарил; але «Балада про Леітіан» не закінчилась.

Адже на прохання Лутіен дух Берена затримався в чертогах Мандоса, не бажаючи покидати світ, поки Лутіен не прийде востаннє попрощатися з ним на туманних берегах Зовнішнього Моря, звідки померлі люди вирушають у путь, аби ніколи не повернутись. А дух Лутіен провалився в пітьму й нарешті відлинув, і тіло її лежало, мовби раптово стята, ще не зів’яла квітка у траві.

Тоді зима — щось на кшталт похилого віку смертних людей — зійшла на Тінґола. Лутіен же дісталася до чертогів Мандоса, до призначеного для елдаліе місця поза палацами Заходу на рубежах світу. Там ті, хто чекає, сидять у тіні власної думи. Проте краса її була понад їхню красу, і скорбота її — глибша за їхню скорботу; вона стала навколішки перед Мандосом і заспівала йому.

Пісня, що її співала Лутіен перед Мандосом, була найпрекраснішою піснею, зітканою зі слів, і найскорботнішою піснею, яку будь-коли доводилося чути світові. Незмінну та незнищенну, її й досі співають у Валінорі, там, де не чує світ, і, слухаючи її, валари сумують. Адже Лутіен вплела у неї два наспіви: про печаль елдарів і про людську скорботу, про Два Роди, що їх створив Ілуватар, аби вони мешкали на Арді, в Земному Королівстві, серед незчисленних зірок. І коли вона навколішки стояла перед Мандосом, сльози її котилися йому на ноги, неначе дощ на каміння; і Мандос розчулився, й ні до, ні після того він не почував такого зворушення.

Тому він прикликав Берена, і, як і передбачала Лутіен у час його смерті, вони знову зустрілися по той бік Західного Моря. Проте Мандос не мав влади ні затримувати духи померлих людей по сей бік рубежів світу після того, як завершувався час чекання, ні змінювати долі Дітей Ілуватара. Тож він подався до Манве, Володаря Валарів, котрий під орудою Ілуватара правував світом; і в найглибшій думці, в якій розкривалася воля Ілуватара, той знайшов рішення.

Ось який вибір запропонував він Лутіен. За труди та печалі її звільнять од Мандоса, і вона піде у Валімар, аби до кінця світу мешкати там серед валарів, забувши всі жалі, яких зазнала за життя. Берен туди піти не міг. Бо валарам не вільно було забирати його у Смерті — Ілуватарового дару для людей. Інший же вибір полягав ось у чому: вона може повернутись у Середзем’я, і взяти з собою Берена, і знову там оселитися, проте без упевненості в житті чи радості. Вона стане смертною і помре вдруге — так само, як і він; і незабаром полишить світ навіки, і краса її перетвориться на пісенний спогад.

І Лутіен обрала таку судьбу, зрікшись Благословенного Краю та відкинувши своє право на родинні зв’язки з його мешканцями; щоби, хай яке горе жде попереду, долі Берена та Лутіен злились і їхні стежки спільно вилися поза рубежі світу. Так і сталося, що вона, єдина з елдаліе, померла насправді та ще в сиву давнину полишила світ. Її вибір поєднав Два Роди; вона-бо є праматір’ю всіх, у кому кров елдарів тече і донині, хоча цілісінький світ змінився, — всіх, у кому живе подоба Лутіен Улюбленої, яку вони втратили.

Розділ XX. Про П'яту Битву: Нірнает-Арноедіад

Кажуть, що Берен і Лутіен повернулися до північних земель Середзем’я, де певний час жили разом як звичайні чоловік та жінка; і вони знову набули в Доріаті подоб смертних. Ті, хто бачив їх, раділи і сповнювалися шанобою; і Лутіен прийшла в Менеґрот, і зцілила Тінґола від зими дотиком своєї руки. Та Меліан зазирнула їй у вічі, прочитала там її судьбу і відвернулася; вона-бо зрозуміла, що навіть поза краєм світу не поєднатися їм уже, і зроду-віку не було важчого горя втрати, ніж горе маї Меліан, якого вона зазнала тієї години. Потому Берен і Лутіен удвох вирушили в путь, не боячись ні спраги, ані голоду; вони перейшли Ріку Ґеліон, і потрапили в Оссіріанд, і мешкали там на Тол-Ґалені — зеленому острові — посеред Адуранту до тієї пори, поки вісті про них перестали надходити зовсім. Згодом елдари назвали той край Дор-Фірн-і-Ґуінар — Земля Ожилих Мерців; там же народився Діор Аранел Прекрасний, знаний пізніше як Діор Елухіл, що означає Спадкоємець Тінґола. Жодна смертна людина відтоді ніколи вже не розмовляла з Береном, сином Барагіра; й ніхто не бачив, як Берен чи Лутіен покинули цей світ, і не спостеріг, де нарешті спочили їхні тіла.

У ті часи серце Маезроса, сина Феанора, піднеслося, коли він збагнув, що Морґот таки вразливий; бо діяння Берена та Лутіен оспівували у багатьох піснях у всіх кінцях Белеріанду. І все-таки Морґот був спроможний знищити їх усіх, одне по одному, якби ельфи не об’єдналися знов, утворивши нову спілку та загальне зібрання; тож, аби підвищити шанси елдарів на успіх, син Феанора скликав раду, яку називають Союзом Маезроса.

Проте обітниця Феанора та лиходійства, вчинені через неї, перешкодили задуму Маезроса, й він здобув менше підтримки, ніж було потрібно. Через учинки Келеґорма та Куруфіна Ородрет не збирався виступати на бій на прохання жодного із синів Феанора; та й ельфи Нарґотронда все ще вірили, що зможуть захистити свою приховану твердиню з допомогою втаємничення і хитрощів. Звідти виступив лише невеличкий загін під орудою Ґвіндора, сина Ґуіліна, дуже відважного вельможі, котрий пішов на північну війну всупереч волі Ородрета, бо тужив за втраченим під час Даґор-Браґоллаху братом Ґелміром. Ці ельфи вподобали собі герб дому Фінґолфіна і виступили в похід під знаменами Фінґона; та лиш один із них повернувся додому.

З Доріату чекати допомоги було годі. Маезрос і його брати, зв’язані обітницею, вже раніше посилали гінців до Тінґола, зверхніми словами нагадуючи про свої претензії та закликаючи відступити їм Сильмарил або ж стати їхнім ворогом. Меліан радила Королю віддати Коштовність; але слова синів Феанора були горді й погрозливі, тож Тінґола сповнив гнів при думці про страждання Лутіен і кров Берена, ціною яких і всупереч злобі Келеґорма та Куруфіна було здобуто Сильмарил. І з кожним днем, дивлячись на Сильмарил, він дедалі палкіше бажав володіти ним довіку; отакою була сила каменя. Тому Король глузливими словами відпровадив гінців, звідки ті прийшли. Маезрос не відповів, бо на той час уже почав обмірковувати спілку та союз ельфів; але Келеґорм і Куруфін відкрито присяглись убити Тінґола та знищити його народ, якщо самі повернуться з війни переможцями і якщо Коштовність не віддадуть добровільно. Відтак Тінґол зміцнив кордони свого володіння і не пішов на війну, як не пішов туди і жоден інший доріатець, окрім Маблунґа та Белеґа, котрі не хотіли стояти осторонь від цих величних діянь. Алеіїх Тінґол відпустив лише за умови, що вони не служитимуть синам Феанора; тож обидва приєдналися до воїнства Фінґона.

Проте науґріми погодилися допомогти Маезросові, постачаючи як озброєних воїнів, так і зброю зі своїх чималих арсеналів; і в кузнях Ноґрода та Белеґоста в ті дні кипіла робота. Маезрос знову зібрав разом всіх братів і цілий народ, готовий піти за ними; та і люди Бора й Улфанґа, натреновані для війни, вишикувались у лави, а зі Сходу на їхній клич прибуло ще більше одноплемінців. До того ж, Фінґон, правитель Заходу та вірний Маезросів друг, домовився з народом Гімрінґа, й у Гітлумі нолдори та люди з дому Гадора приготувалися до війни. У Бретілському Лісі Галмір, володар Народу Галет, зібрав своїх мужів, і вони нагострили сокири; проте Галмір помер іще до того, як розпочалася війна, і син його Галдір став на чолі народу. Вісті про війну дійшли також і до Ґондоліна, до Турґона, таємничого короля.

Та Маезрос випробував свою військову міць надто рано, коли ще плани його не цілком здійснилися. Відтак, попри те, що орків витурили з усіх північних областей Белеріанду і навіть на деякий час звільнили Дортоніон, Морґота попередили про повстання елдарів та ельфодрузів, і він зумів дати їм відсіч. Багатьох шпигунів і призвідників зрад вислав до лав супротивників Темний Володар, і йому особливо легко було зробити це саме тепер, коли віроломні люди, котрі пішли до нього на таємну службу, вже глибоко проникли в таємниці синів Феанора.

Урешті-решт, Маезрос, зібравши усю, яку лише міг, військову силу ельфів, людей і гномів, постановив напасти на Анґбанд зі сходу та заходу; він замірявся пройти через Анфауґліт відкритим бойовим строєм із розгорнутими стягами. А коли виманить, як він сподівався, на себе армії Морґота, Фінґон ударить із переходів Гітлуму; так що дружину Морґота буде затиснуто неначе між молотом і наковальнею та розбито дощенту. А знаком цього мали би слугувати вогні на сигнальній вежі в Дортоніоні.

У призначений час, на ранок Середліття, сурми елдарів вітали пробудження сонця, і на сході здійнялася хоругва синів Феанора, а на заході — хоругва Фінґона, Верховного Короля нолдорів. Тоді Фінґон поглянув зі стін Ейтель-Сіріону в бік свого війська, вишикуваного у бойових шеренгах по долинах і лісах на сході Еред-Ветріну, добре захованого від очей Ворога; і він знав, що воякам немає ліку. Адже там зібрались усі нолдори Гітлуму разом із ельфами Фаласу та Ґвіндоровим загоном із Нарґотронда, і ще сила-силенна людей: праворуч розташувалося воїнство Дор-ломіну й усі витязі братів Гуріна та Гуора, до котрих долучився Галдір із Бретілу, їхній родич, із багатьма лісовими людьми.

Тоді Фінґон поглянув у напрямку Танґородріму і, побачивши темну хмару довкола нього та чорний дим угорі, зрозумів, що вони роз’ятрили гнів Морґота і виклик їхній прийнято. І на серце Фінґона лягла тінь сумніву; і він глянув на схід, чи бува не вгледить ельфійським зором куряву Анфауґліту під копитами воїнства Маезроса. Він-бо не знав, що Маезроса під час виступу затримала підступність Улдора Проклятого, який обдурив його оманливими пересторогами про напад із Анґбанда.

Та от пролунав клич і помчав на крилах південного вітру з долини в долину, й ельфи та люди загаласували від подиву і радості. То Турґон, незваний і нежданий, відчинивши браму Ґондоліна, підходив із десятитисячною армією воїнів у блискучих кольчугах, озброєних довгими мечами та списами, які височіли, немов густий ліс. Отож, коли Фінґон почув звіддалік дзвінку сурму брата свого Турґона, тінь відступила, і серце його піднеслось, і він голосно скрикнув:

—Утуліе’н ауре! Аія Елдаліе ар Атанатарі, утуліе’н ауре! Час настав! Узри, елдарський народе, та ви, отці людей, час настав!

І всі, хто зачув, як між пагорбів котиться луна його могутнього голосу, загукали у відповідь:

— Аута і ломе! Ніч минає!

І от Морґот, довідавшись чимало про те, що зробили та задумали його недруги, обрав свій час і, довіривши зрадливим прислужникам затримати Маезроса, щоби запобігти з’єднанню ворожих сил, послав позірно велике військо (насправді ж — лише частину всього, що він створив) у напрямку Гітлуму; всі ті воїни були зодягнуті в сіро-коричневе і не оголювали зброї, тож коли про їхнє наближення стало відомо, вони вже перейшли далеко за піски Анфауґліту.

Тоді серця нолдорів сповнилися завзяттям, а їхні капітани зажадали повбивати недругів просто посеред рівнини; та Гурін виступив проти цього і попрохав їх стерегтися підступів Морґота, чия сила завжди значніша, ніж видається, а справжні наміри відрізняються від тих, які він одверто показує. І хоча сигналу про наближення Маезроса не надходило й військо нетерпеливилося, Гурін благав іще зачекати, щоб орки трохи знесилились у боротьбі з пагорбами.

Проте своєму Капітанові на заході Морґот наказав будь-якими засобами та якнайхутчіше виманити Фінґона з-під укриття пагорбів. Отож, його Капітан сміло рухався вперед, допоки його частина лінії фронту розтягнулась уздовж потоку Сіріону від стін фортеці Ейтель-Сіріон до місця впадіння Рівілу при Твані Сірех, так що вояки на аванпостах Фінґона дивилися ворогові в очі. Та ворожий виклик залишився без відповіді, а кпини орків застрягали їм у горлянках, коли вони спостерігали за мовчазними стінами та прихованою загрозою, що нависала з пагорбів. Тоді Капітан Морґота вислав вершників із хоругвами перемовин, і ті проїхали попід самісінькими стінами передових укріплень Барад-Ейтеля. З собою вони везли Ґелміра, сина Ґуіліна, того володаря Нарґотронда, котрого полонили під час Битви Браґоллах і осліпили. І герольди Анґбанда виставили його наперед, гукаючи:

— Отаких у нас удома хтозна-скільки, та покваптеся, якщо хочете їх застати. Бо, повернувшись, ми з усіма вчинимо ось як.

І вони перед очима ельфів одтяли Ґелмірові руки, ноги, а відтак і голову, а тоді покинули його.

На біду, в тому місці на аванпостах стояв саме Ґвіндор із Нарґотронда, брат Ґелміра. Тож гнів його спалахнув, мовби полум’я, і він скочив на коня, і разом із ним помчало ще чимало вершників, і вони напосілися на глашатаїв, і повбивали їх; і глибоко врізались у лави основного війська. Побачивши це, воїнство нолдорів сповнилося завзяттям, і Фінґон надягнув білий шолом, і заграли сурми, й ціле військо Гітлуму кинулося з пагорбів у раптову люту атаку. З сяйвом мечів, які повитягали з піхов нолдори, могло зрівнятися хіба що буяння полум’я в очеретяному полі, а їхній наступ був такий стрімкий і жорстокий, що майже цілковито зруйнував задуми Морґота. Раніше, ніж армію, яку він послав на захід, удалося зміцнити, її розбили, а знамена Фінґона перетнули долину Анфауґліт і замайоріли перед стінами Анґбанда. Ґвіндор і нарґотрондці завжди були на вістрі атаки, а тепер їх і поготів не вдалося би стримати; вони вдерлися через Браму і повбивали сторожу на самісіньких сходах Анґбанда; і Морґот, сидячи на низькому троні, здригнувся, зачувши, як вони гупають у двері. Утім, там їх і спіймали в пастку, й убили всіх, окрім Ґвіндора, бо його взяли живцем; а Фінґон не зміг прийти їм на допомогу. Через безліч потаємних дверей у Танґородрімі Морґот дозволив виступити своїй основній військовій силі, яку тримав напоготові, й Фінґона відкинули від стін, причому з великими втратами.

Потому, на четвертий день війни, в долині Анфауґліт, розпочалася Нірнает-Арноедіад, битва Незліченних Сліз, скорботності якої не вмістить жодне сказання чи пісня. Воїнство Фінґона відступало через піски, і Галдір, володар галадінів, поліг, ідучи в ар’єргарді; при ньому загинула більшість людей із Бретілу, ніколи вже не повернувшись до рідних лісів. А на п’ятий день після заходу сонця, коли вони все ще були далеко від Еред-Ветріну, орки оточили гітлумську дружину, і битва не вщухала аж до світання, щомиті стаючи дедалі запеклішою. Уранці з’явилася надія: до воїнів Фінґона долинули звуки ріжків Турґона, який наступав із основним лицарством Ґондоліна; він-бо, отаборившись на південному фланзі, охороняв Сіріонів Прохід і стримав більшість свого народу від необдуманої атаки. Тепер же поспішав на підмогу братові; й ґондоліндріми здавалися богатирями, вдягнутими в кольчуги, а їхні лави сяяли проти сонця, неначе сталева ріка.

І ось фаланги бійців Короля прорвалися крізь шеренги орків, а Турґон прорубав собі шлях до брата; і кажуть, що радісною була зустріч Турґона з Гуріном, який стояв обіч Фінґона, хоч і відбулася вона в розпал битви. Тоді в серцях ельфів воскресла надія; і тієї самої миті, третьої години вранці, сурми нарешті сповістили про наближення зі сходу Маезроса, і знамена синів Феанора насувалися на ворога з тилу. Подейкували, ніби тоді елдари могли би перемогти, якби тільки ціле їхнє військо проявило вірність; адже орки похитнулись, і їхній наступ було зупинено, а декотрі навіть кинулися тікати. Проте, щойно передові загони Маезроса зітнулися з орками, Морґот випустив останні свої війська, й Анґбанд спорожнів. І виступили тоді вовки та вовковершники, і балроґи, і дракони, і сам Ґлаурунґ, Отець Драконів. Міць і жахіття Великого Черва були тепер справді неймовірними, ельфи та люди, угледівши його, заціпеніли; він же вклинився поміж воїнствами Маезроса та Фінґона і розметав їх урізнобіч.

Однак Маезрос зазнав поразки не від вовка, не від балроґа, не від дракона, а від людської зрадливості. Тієї пори розкрилася змова Улфанґа. Чимало східнян розвернулося й утекло, бо серця їхні переповнювали брехня та страх; а сини Улфанґа, несподівано перекинувшись на бік Морґота, обійшли синів Феанора з тилу і серед сум’яття, яке самі й учинили, наблизилися до хоругви Маезроса. Проте їм не вдалося здобути винагороду, яку пообіцяв Морґот, бо Маґлор убив Улдора Проклятого, очільника зради, а сини Бора, перш ніж загинули самі, порішили Улфаста й Улварта. Однак надійшла нова навала лихолюдців, котрих прикликав Улдор і до пори до часу ховав між східних пагорбів; отож, тепер військо Маезроса атакували вже з трьох сторін, і воно не витримало натиску, і роззосередилось, і воїни кинулися тікати, хто куди. Утім, доля порятувала синів Феанора: хоч усі вони були поранені, ніхто не загинув; вони згуртувались і, зібравши вцілілих нолдорів та науґрімів, прорубали собі шлях до відступу й утекли аж ген далеко, до Бескиду Долмед на сході.

Гноми з Белеґоста були останньою з усіх східних сил, яка продовжувала стійко триматись; отак вони і здобули собі славу. Бо науґріми хоробріше, ніж ельфи та люди, протистояли вогню, а до того ж вони звикли носити у бою великі маски, на які страшно було дивитися; ті маски добре захищали їх від драконів. І якби не гноми, то Ґлаурунґ і його поріддя випалили б усіх, хто ще залишався з нолдорів. Але науґріми обступили його кільцем, коли він напав, і навіть його могутня броня не була надійним захистом від ударів їхніх величних сокир; тож коли, розлютившись, Ґлаурунґ повернувся, і збив Азаґгала, Володаря Белеґоста, і наповз на нього, то Азаґгал останнім ударом загнав йому в черево ножа, і так сильно поранив дракона, що той утік із бойовища, і налякані почвари Анґбанда кинулися вслід за ним. Тоді гноми підняли тіло Азаґгала і понесли його геть; вони вже не зважали на ворогів, лише відступали повільною ходою, співаючи похоронну пісню глибокими голосами, наче то була церемонія пишного поховання в їхній країні; й ніхто не посмів зупинити їх.

А тим часом на західному фланзі битви Фінґон і Турґон зітнулися з навалою недругів, що втричі переважала за кількістю всю королівську міць. Надійшов Ґотмоґ, Володар Балроґів, верховний капітан Анґбанда; він врізався темним клином у лави ельфійського лицарства, оточивши Короля Фінґона та відтіснивши Турґона і Гуріна аж до Твані Сірех. Потому розвернувся і накинувся на Фінґона. Затятою була їхня битва. Нарешті Фінґон залишився стояти сам-один поміж тілами убитих бійців і боровся з Ґотмоґом доти, доки ззаду до нього не підкрався інший балроґ і не оповив його сталевим батогом. Тоді Ґотмоґ потнув Фінґона чорною сокирою, аж зметнулось угору біле полум’я над королевим розколотим шоломом. Так загинув Король Нолдорів; перетворився на прах під ударами ворожих булав, і срібно-блакитний ельфійський стяг опинився у багнюці, перемішаній із кров’ю.

Позиції було здано; проте Гурін і Гуор із рештками Дому Гадора все ще стійко трималися разом із Турґоном з Ґондоліна; і вояки Морґота ніяк не могли захопити Сіріонового Проходу. Тоді Гурін звернувся до Турґона з такими словами:

— Відступай не гаючись, володарю, поки є час! Бо ти останній із Дому Фінґолфіна, тож у тобі — остання надія елдарів. Поки стоятиме Ґондолін, страх не відступить од серця Морґота.

Але Турґон відповів:

— Недовго тепер Ґондоліну залишатися потаємним, а викриття для нього рівносильне загибелі.

Тоді заговорив Гуор і сказав:

— Однак, якщо він простоїть іще бодай трохи, дім твій породить нову надію для ельфів і для людей. Ось що скажу я тобі, володарю, перед обличчям смерті: хоча тут ми й розходимося назавжди і не побачити мені вже білих стін твого міста, проте з мого життя і з твого зійде нова зоря. Прощавай!

Маеґлін, син сестри Турґона, уважно спостерігаючи за всім, почув ці слова й ніколи не забував їх.

Тоді Турґон прислухався до поради Гуріна та Гуора і, скликавши всіх, хто вцілів із воїнства Ґондоліна, а також тих, кого вдалося зібрати з Фінґонового народу, відступив до Сіріонового Проходу; а його капітани Ектеліон і Ґлорфіндел прикривали лівий і правий фланги, щоби ніхто з ворогів не проскочив повз них. Що ж до Дор-ломінців, то вони, за велінням Гуріна та Гуора, йшли в ар’єргарді, бо й самі в душі не бажали покидати Північноземелля, тож мали намір, якщо їм не вдасться відвоювати рідних осель, стояти тут до самого кінця. Так було відшкодовано зраду Улдора; і з усіх воєнних подвигів, які здійснили отці людей в ім’я елдарів, останній спротив мужів Дор-ломіну — найбільш уславлений.

І сталося так, що Турґон пробивався на південь, а зайшовши за спини бійців Гуріна та Гуора, під їхнім прикриттям перетнув Сіріон, і зник у горах, і, захований від очей Морґота, врятувався. Тим часом брати зібрали довкола себе рештки дому Гадора і крок за кроком відступали, доки, перейшовши Твань Сірех, уперлись у потік Рівіл. Там вони зупинилися й уже не задкували.

Тоді всі сили Анґбанда навалою рушили на них, перебираючись через потік по тілах загиблих, і оточили рештки Гітлуму, подібно до того, як приплив, набираючи швидкість, оточує камінь. І в час, коли сонце схилилося на захід і тіні від Еред-Ветріну потемнішали, загинув Гуор, уражений отруйною стрілою просто в око, й усі звитяжні воїни Гадора покотом полягли довкола свого володаря; й орки стинали їм голови та скидали на купу, яка у світлі призахідного сонця нагадувала золотий курган.

Осамотілий Гурін тримався найдовше. Він одкинув свого щита, і потягся по сокиру капітана орків, і схопив її обіруч; і співають у піснях, що сокира та димілася від чорної крові тролів-охоронців Ґотмоґа, поки кров засихала. З кожним ударом Гурін викрикував:

— Ауре ентулува! Час настане знову!

Він повторив цей клич сімдесят разів; але, врешті, його таки взяли живцем — за наказом Морґота, — й орки хапали Гуріна цурпалками рук, бо їхні кисті, які він пообрубував, усе ще мертво чіплялися за його одяг; і кількість нападників ставала чимраз більшою, аж поки він упав під вагою їхніх тіл. Тоді Ґотмоґ зв’язав його і поволік до Анґбанда — насміхаючись.

Отак, коли сонце скотилося за Море, завершилася битва Нірнает-Арноедіад. У Гітлумі запала ніч, а з Заходу налетіла шалена вітряна буря.

Морґот тріумфував, адже всі задуми втілилися так, як того прагнуло його серце; бо люди позбавили життя людей і зрадили елдарів, а страх і ненависть розділили тих, кому би належало об’єднатися проти нього. З того дня серця ельфів одчужилися від усіх людей, окрім тих, котрі належали до Трьох Домів Едайнів.

Королівства Фінґона вже не існувало, а сини Феанора поневірялися, наче листя на вітрі. їхня зброя валялася хтозна-де, а їхню заставу прорвали; самі ж брати призвичаїлися до дикого лісового життя біля підніжжя Еред-Ліндону, змішавшись із Зеленими ельфами Оссіріанду й утративши колишню силу та славу. У Бретілі, під захистом лісів, мешкали нечисленні галадіни, і їхнім володарем був Гандір, син Галдіра; та до Гітлуму не повернувся жоден ані з воїнства Фінґона, ні з дому Гадора, і не надійшло жодної вісточки про битву та долю володарів. Але Морґот вислав туди східнян, котрі йому прислужилися, відмовившись оддати їм багаті землі Белеріанду, якими вони прагнули заволодіти; він запроторив їх у Гітлум і заборонив покидати цей край. Отак Морґот винагородив східнян за зраду Маезроса: довелося їм діймати і грабувати старих, дітлахів та жінок з народу Гадора. Уцілілих елдарів із Гітлуму доправили на північні копальні, де всі вони гарували рабами, крім хіба тих, котрі вислизнули від Морґотових слуг і втекли у нетрі та гори.

Орки й вовки безперешкодно вешталися цілою Північчю, пробираючись дедалі глибше на південь Белеріанду, аж до Нан-татрену, Вербової Землі, та кордонів із Оссіріандом, і ніхто ні на рівнині, ні в нетрях не міг почуватись у безпеці. Доріат уцілів, а чертоги Нарґотронда огортала таїна; проте Морґота вони цікавили мало: чи то він не досить знав про них, чи то злостиві його задуми наразі не визначили їхньої смертної години. Багато хто подався до Гаваней і прихистився за стінами Кірдана, а моряки плавали туди-сюди при узбережжі, тривожачи ворогів блискавичними набігами з води. Та наступного року, ще до приходу зими, Морґот вислав численні війська до Гітлуму та Неврасту, і вони спустилися ріками Брітон та Неннінґ, і спустошили цілісінький Фалас, і взяли в облогу стіни Брітомбара й Еґлареста. Вони привели із собою ковалів, рудокопів і повелителів вогню, встановили величезні машини; і, незважаючи на відважний опір, їм, зрештою, вдалося проламати стіни. Тоді Гавані перетворилися на руйновище, вежу Барад-Німрас було повалено, а більшість Кірданового народу загинула чи була перетворена на рабів. Лиш одиниці зійшли на корабель і втекли морем; серед них був і Фінґонів син Ерейніон Ґіл-ґалад, якого батько відіслав до Гаваней після Даґор-Браґоллаху. Оті вцілілі попливли разом із Кірданом на південь до Острова Балар, де влаштували притулок для всіх, хто міг туди дістатися; вони-бо утримували опорний пункт також і біля Гирла Сіріону, а там, у струмках і водах із густими, як ліс, очеретами лежали у сховку легкі та бистрі човни.

І коли Турґон дізнався про це, то знову послав гінців до Гирла Сіріону і благав Кірдана Корабельника про допомогу. На прохання Турґона Кірдан збудував сім бистрих човнів, і вони відпливли на Захід; але про них до Балару ніколи не надходило жодних вістей, окрім єдиної. Моряки одного з тих човнів довго змагалися з морем, а коли у відчаї повернули судно назад, то затонули при самих берегах Середзем’я під час сильного шторму; втім, одного мореплавця Улмо таки порятував од гніву Оссе, і хвилі підхопили його, й винесли на узбережжя в Неврасті. Звали того ельфа Воронве; він був одним із тих, кого Турґон вирядив гінцем із Ґондоліна.

І от Морґотова думка раз у раз поверталася до Турґона; бо Турґон урятувався — саме той із-поміж усіх недругів, котрого він найпалкіше прагнув полонити чи знищити. І думка та безперестанку дошкуляла йому, затьмарюючи радість перемоги; адже Турґон зі славетного дому Фінґолфіна став тепер повноправним Королем усіх нолдорів; а Морґот боявся та ненавидів дім Фінґолфіна за дружбу з Улмо, ще одним його недругом, і за поранення, що їх Фінґолфін завдав йому мечем. А найбільше з цілого того роду Морґот боявся Турґона; бо з давніх пір, відколи вони зустрілись у Валінорі, кожного разу при його наближенні на дух Морґота лягала темна тінь, мовби віщуючи рокований, невідомий поки що, час, коли Турґон спричинить його загибель.

Гуріна тому і привели до Морґота, що він знав про дружбу цього мужа з Королем Ґондоліна; та Гурін зневажив Морґота й підняв на кпини. Тоді він прокляв Гуріна, Морвен і їхніх нащадків, наславши на них темну та скорботну судьбу; і, забравши Гуріна з темниці, посадовив його в камінне крісло на височині Танґородріму. Потому Морґот зужив свою владу і, ставши поруч, удруге прокляв Гуріна, і прорік:

— Посидь-но тепер отут і подивися на землі, де лихо та відчай запопадуть тих, кого ти любиш. Ти наважився висміяти мене і поставити під сумнів владу Мелкора, Повелителя доль Арди. Тому ти будеш бачити моїми очима та чути моїми вухами й не рушиш із цього місця, допоки все не сповниться безповоротно.

Так воно і сталося; та ніхто не може сказати, що Гурін хоч раз попросив про смерть або милосердя чи то для себе, чи для своєї рідні.

За наказом Морґота, орки з великою натугою позбирали всі тіла полеглих у величній битві, все їхнє спорядження та зброю і нагромадили посеред рівнини Анфауґліт чималий курган; він нагадував високий, помітний звіддаля пагорб. Гауз-ен-Нденґіном, Пагорбом Убієнних, назвали його ельфи, а ще — Гауз-ен-Нірнаетом, Пагорбом Сліз. І на тому місці, хоча довкола лежала пустеля, яку створив Морґот, знову виросла висока зелена трава; і жоден підданець Морґота відтоді не ступав на землю, під якою іржа роз’їдала мечі елдарів і едайнів.

Розділ XXI. Про Туріна Турамбара

Ріан, донька Белеґунда, була дружиною Гуора, сина Ґалдора; та не минуло і двох місяців після їхнього шлюбу, як Гуор пліч-о-пліч із братом виступив на Нірнает-Арноедіад. Не дочекавшись вістей про свого пана, Ріан утекла в нетрі; проте Сірі ельфи з Мітріму допомогли їй, і, коли настав час, дружина Гуора породила сина Туора, й віддала його на всиновлення тим помічникам. Тоді полишила Гітлум, і побрела до Гауз-ен-Нірнаета, і припала до нього, і померла там.

Морвен, донька Бараґунда, була дружиною Гуріна, Володаря Дор-ломіну; і був у них син Турін, і народився він того року, коли Берен Ерхаміон зустрів Лутіен у Лісі Нелдорет. Мали вони ще й доньку на ймення Лалаіт, що означає Сміх, і була вона братовою улюбленицею. Та, коли дівчинці виповнилося три роки, в Гітлум на крилах згубного анґбандського вітру принесло пошесть, і вона померла.

І от Морвен після Нірнает-Арноедіад залишилася жити в Дор-ломіні, адже Турінові виповнилося щойно вісім років, а вона знову була при надії. Лихі то були часи. Східняни захопили Гітлум і з презирством ставилися до рештків народу Гадора, чинили утиски, відбирали землю та майно, поневолювали молодь. Але краса і велич Володарки Дор-ломіну були такі приголомшливі, що східняни боялись і не сміли займати ні її, ні домашню челядь. А ще серед них пройшов поголос, ніби Морвен — небезпечна, ніби вона відьма, котра знається на магії та входить у спілку з ельфами. Проте на той час дружина Гуріна збідніла, і нізвідки було їй сподіватися допомоги, бо її потаємно підтримувала тільки чоловікова родичка на ім’я Аерін, яку східнянин Бродда взяв собі за дружину. Морвен дуже лякало те, що Туріна можуть забрати від неї та зробити рабом. Отож, серце підказало їй рятунок: потайки відіслати сина геть і благати Короля Тінґола прихистити його, адже Берен, син Барагіра, був родичем її батька, а до того ж — другом Гуріна перед тим, як сталося лихо.

Відтак восени в Рік Голосіння Морвен вирядила Туріна в подорож по той бік гір, давши йому за супровідників двох літніх служників, котрим вона наказала хай там що знайти вхід у королівство Доріат. Отак зіткалася Турінова доля, що про неї вповні розповідає балада Нарн і Гін Гурін — «Сказання про дітей Гуріна» — найдовша серед усіх, котрі оповідають про ті часи. Тут же її переказано коротко, бо доля Туріна переплетена з долею Сильмарилів та ельфів, і названо цей переказ «Сказанням про Горе», адже він пронизаний смутком і викриває найгірші діяння Морґота Бауґліра.

На самому початку року Морвен породила дитину, доньку Гуріна, і нарекла її Ніенор, що означає Скорботна. А Турін зі своїми супутниками, подолавши безліч небезпек, таки дістався до кордонів Доріату. Там їм зустрівся Белеґ Міцнолукий — ватажок прикордонників Короля Тінґола, — і провів їх у Менеґрот. Потому Тінґол прийняв Туріна й навіть усиновив його на знак пошани до Гуріна Незламного; бо ставлення Короля Доріату до домів ельфодрузів змінилося. Відтак на північ до Гітлуму вирушили гінці, щоби просити Морвен покинути Дор-ломін і вернутися з ними в Доріат; але вона й далі не бажала покидати дім, у якому жила разом із Гуріном. На прощання Морвен передала ельфам Драконовий Шолом Дор-ломіну — найвидатнішу родинну реліквію дому Гадора.

У Доріаті Турін зростав гарним і сильним, але ніс на собі печать суму. Дев’ять років прожив він у чертогах Тінґола і за той час горе його ніби поменшало, бо посланці, котрі раз у раз навідувалися до Гітлуму, приносили добрі новини про Морвен та Ніенор. Але настав день, коли гінці не повернулися з півночі, а Тінґол перестав посилати туди інших. Тоді Туріна охопив страх за матір та сестру, і з важким серцем постав він перед Королем, і попросив дати йому кольчугу та меч; а згодом одягнув він Драконовий Шолом Дор-ломіну, й пішов на війну до кордонів Доріату, і став соратником Белеґа Куталіона.

Аж через три роки повернувся Турін до Менеґрота; і прийшов він, скуйовджений, просто з нетрів, і зброя його та одяг геть зносились. А був у Доріаті такий собі Саерос із народу нандорів, один із верховних радників Короля, і здавна він зачаїв образу на Туріна через велику пошану, яку виявляли до нього як до Тінґолового названого сина. Тепер же, сидячи за столом навпроти юнака, Саерос кпинив із нього, мовлячи:

— Якщо мужі Гітлуму такі несамовиті й люті, то які ж у тій землі жінки? Невже вони гасають, мов олениці, зодягнені тільки у власне волосся?

Почувши ці слова, Турін схопив посудину для пиття, і поцілив у Саероса, і сильно поранив його.

Наступного дня Саерос вистежив Туріна, коли той вирушив із Менеґрота знову до кордонів; але Турін переміг його і примусив голого бігти лісами, наче загнаного звіра. Саерос же мчав уперед, гнаний страхом, і зірвався у провалля, на дні якого шумів потік, і тіло його розбилось об великий камінь, що виступав із води. Тоді надійшли інші ельфи й побачили, що трапилося. Був серед них і Маблунґ; він наказав Турінові повертатися разом із ним у Менеґрот і постати перед судом Короля, просячи прощення. Однак Турін, вважаючи себе злочинцем і боячись опинитися в ув’язненні, відмовився виконати Маблунґів наказ, розвернувся і поквапцем пішов геть; і, проминувши Пояс Меліан, вступив у ліси на захід од Сіріону. Там він пристав до зграї бездомного та відчайдушного люду, якого в ті скрутні часи не бракувало в лісах. Та ватага здіймала руку на кожного, хто траплявся на її шляху: на ельфів, на людей і на орків.

Та коли всі події було переказано й розглянуто на суді Тінґола, Король простив Туріна, визнавши його скривдженим. На ту пору Белеґ Міцнолукий повернувся з північних кордонів і прийшов у Менеґрот, шукаючи друга; і Тінґол звернувся до Белеґа, мовивши:

— Туга охопила мене, Куталіоне; я-бо ростив сина Гуріна як свого власного, і так воно й буде довіку, хіба лише сам Гурін повернеться зі світу тіней і ствердить свої права на нього. Мені би не хотілось, аби хтось казав, ніби Туріна несправедливо прогнали у глушину, і я радо вітатиму його повернення, бо дуже люблю його.

І Белеґ відказав йому:

— Я шукатиму Туріна, допоки не знайду, і приведу до Менеґрота, якщо зможу; бо і я люблю його також.

Потому Белеґ відбув із Менеґрота і, долаючи безліч небезпек, шукав він вістей про Туріна по цілому Белеріанду, та все марно.

Турін же довго мешкав серед розбійників і став їхнім отаманом, називаючи себе Нейтаном — Скривдженим. Ватага жила в порослих лісами землях на південь од Тейґліну, ніколи не втрачаючи пильності; проте однієї ночі, коли від часу Турінової втечі з Доріату минув рік, натрапив на їхнє лігво Белеґ. І сталося так, що на ту пору Туріна не було в таборі; розбійники схопили Белеґа, зв’язали і жорстоко повелися з ним, адже боялися, що він є шпигуном Короля Доріату. А Турін, повернувшись і побачивши скоєне, розкаявся в усіх своїх лихих та бунтівних учинках, звільнив Белеґа, поновив дружбу з ним і поклявся відтоді й надалі не воювати і не грабувати нікого, крім слуг Анґбанда.

Тоді Белеґ розповів Турінові, що Король Тінґол пробачив йому, і намагався різними способами переконати друга повернутися з ним у Доріат, кажучи, що північні кордони королівства дуже потребують його сили та відваги.

— Віднедавна орки знайшли спосіб спускатися з Таур-ну-Фуіну, торуючи Анахів Прохід, — сказав ельф.

— Я не пригадую його, — промовив Турін.

— Бо ми ніколи аж так далеко не відходили від кордонів, — мовив Белеґ. — Однак ти бачив удалині вістря Кріссаеґріму, а на схід од них — темні стіни Ґорґороту. Анахів Прохід — між ними, понад верхніми джерелами Міндебу. Складна й небезпечна та путь; а все ж багато хто тепер сходить тудою, і Дімбар, який раніше спочивав у мирі, гине від Темної Руки, і люди Бретілу потрапили у біду. Там нас потребують.

Горде серце не дозволило Турінові прийняти Королівське прощення, і слова Белеґа не змінили його настрою. Зате він наполягав, аби Белеґ зостався з ним у землях на захід од Сіріону; та Белеґ не пристав на це і промовив:

— Затятий ти, Туріне, й упертий. Тепер — моя черга. Коли ти справді хочеш, аби Міцнолукий був поруч із тобою, то шукай його в Дімбарі. Я повертаюся туди.

Наступного дня Белеґ рушив у путь, а Турін провів його на відстань пострілу з лука від табору, але так нічого і не сказав.

— Ну, що ж, прощавай, сину Гуріна? — мовив Белеґ.

Тоді Турін глянув на захід і побачив, як удалині височіє Амон-Руз, і, несвідомий того, що йому судилося, відповів:

— Ти казав: шукай мене в Дімбарі. А я скажу: шукай мене на Амон-Рузі! Інакше це наше остаточне прощання.

І вони розійшлися, посмутнілі, але як друзі.

І от Белеґ повернувся до Тисячі Печер, і, ставши перед Тінґолом та Меліан, розповів їм про все, що трапилося, приховавши тільки погане поводження з ним супутників Туріна. Тоді Тінґол зітхнув і сказав:

— Хіба можна зробити для Туріна більше?

— Дозволь, Володарю, — мовив Белеґ, — і я супроводжуватиму та оберігатиму його, як зможу; тоді жодна людина не скаже, ніби ельфи кидають слова на вітер. І я не допущу, аби таке добро зійшло в нетрях на пси.

І Тінґол дозволив Белеґові діяти на власний розсуд, і мовив:

— Белеґу Куталіоне! Чимало твоїх учинків заслужили на мою подяку, та найзначнішим я вважатиму пошуки мого названого сина. Тож у хвилину прощання можеш просити будь-якого дарунку — і я не відмовлю тобі.

— Тоді я прошу доброго меча, — сказав Белеґ, — бо орків побільшало і вони підійшли надто близько для пострілів із лука, а мій меч не ладен пробити їхньої броні.

— Вибирай будь-який із тих, що я маю, — мовив Тінгол, — окрім Аранрута, який належить мені.

Тоді Белеґ вибрав Анґлахел; і був то преславний меч, названий так за те, що його виготовили із заліза, яке впало з небес, мов полум’яна зірка. Той меч міг пощербити будь-який інший, викуваний із земного металу. Тільки один меч у Середзем’ї міг зрівнятися з ним. У цьому переказі про нього не йдеться, та обидва ті леза змайстрував із однієї й тієї самої руди той самий коваль, і звали того коваля Еол Темний Ельф, який узяв собі за дружину Арезель, Турґонову сестру. Анґлахел він оддав Тінґолові як плату за дозвіл оселитись у Нан-Елмоті й потому дуже жалкував за мечем. Однак Анґуірел — інший меч-побратим — Еол тримав у себе, поки його не викрав Маеґлін, ковалів син.

Проте, коли Тінґол повернув Анґлахел руків’ям до Белеґа, Меліан подивилася на лезо і сказала:

— У цьому мечі живе злоба. Похмуре серце коваля досі б’ється в ньому. Меч не любитиме тієї руки, якій служить. Ти не зможеш володіти ним довго.

—А все-таки я триматиму його в руках, доки стане снаги, — мовив Белеґ.

— Прийми й від мене дарунок, Куталіоне, — сказала Меліан. — Він буде тобі підмогою в нетрях узимку, а також підмогою тим, кого ти сам обереш.

І вона дала йому вдосталь лембасу, дорожнього харчу ельфів, загорнутого в листочки зі срібла; і вузли ниточок, якими він був перев’язаний, скріплювало тавро Королеви — печать із білого воску в формі одинокої квітки Телперіона. Адже, згідно з традицією еддаліе, зберігання та вручення цієї їжі було винятковим привілеєм Королеви. Цей дарунок як ніщо інше показав велику прихильність Меліан до Туріна; адже елдари ніколи раніше не дозволяли людям споживати цей дорожній харч, та й нечасто робили це опісля.

Потому Белеґ відбув із Менеґрота і повернувся на північні кордони, де він мав власний мисливський будиночок і чимало друзів. Орків вигнали з Дімбару, й Анґлахел утішився, що його витягли з піхов; коли ж настала зима і воєнні дії призупинилися, соратники раптом не дорахувались у своїх лавах Белеґа, і він уже ніколи до них не повернувся.

І от, тільки-но Белеґ покинув розбійників, аби повернутись у Доріат, Турін повів свою ватагу з долини Сіріону на захід; бо вони стомилися від життя неспокійного, настороженого та сповненого страху гонитви і прагнули знайти безпечне лігво. І якось увечері трапилося так, що вони перетнулися з трьома гномами, котрі, забачивши їх, почали тікати; проте одного, котрий відстав, розбійники таки схопили і повалили долі, а хтось із них узяв лука і випустив стрілу навздогін тим двом, котрі вже розчинялись у сутінках. І виявилося, що спійманого гнома звали Мім; і він благав Туріна подарувати йому життя, пропонуючи натомість провести їх до потаємних чертогів, не відомих нікому, крім нього самого. Тоді Турін пожалів Міма і змилостивився над ним; і сказав:

— Де твій дім?

А Мім відказав:

— Дім Міма понад землею, на високому пагорбі; Амон-Руз іменують той пагорб відтоді, як ельфи змінили всі назви.

Тоді Турін довго і мовчки дивився на гнома й нарешті сказав:

— Ти проведеш нас до того місця.

Наступного дня розбійники під проводом Міма вирушили до Амон-Руза. І стояв той пагорб на східному краї узвишшя вересових пустищ, які здіймалися між долинами Сіріону та Нароґом, і маківка його височіла понад камінною пусткою; стрімке та сіре його верхів’я зяяло голизною, якщо не зважати на червоний сереґон, який укрив камінь. Щойно Турінова ватага наблизилася, світло призахідного сонця, пробившись крізь хмари, осяяло маківку Амон-Руза і сереґон запишався у цвіті. І котрийсь із розбійників мовив:

— На вершині пагорба — кров.

Але Мім провів їх угору таємними стежками, які в’юнилися стрімкими схилами Амон-Руза; і при вході в печеру гном уклонився Турінові, сказавши:

— Заходьте до Бар-ен-Данвезу, Дому Викупу. Так його варто називати тепер.

Тоді, принісши світло, привітати його надійшов інший гном, і вони перемовилися між собою, і притьма зникли в темряві печери; але Турін пішов слідом і небавом, у глибині, дістався до покою, освітленого тьмяними лампами, які звисали на ланцюгах. Там він застав Міма, який стояв навколішки біля камінного ложа при стіні, дер на собі бороду і голосив, безперервно повторюючи одне ім’я; а на ложі лежав третій гном. Турін увійшов і, ставши біля Міма, запропонував йому допомогу. Тоді Мім глянув угору і мовив:

— Ти не можеш нічим допомогти. Адже це Кгім — мій син; він помер, уражений стрілою. Помер на заході сонця. Так сказав мій син Ібун.

Після цих слів у серці Туріна заворушився жаль, і він промовив до Міма:

— Шкода! Я би спинив ту стрілу, якби міг. Тепер і справді ця оселя називатиметься Бар-ен-Данвез; і якщо я коли-небудь розбагатію, то на знак скорботи виплачу викуп за твого сина золотом, навіть якщо воно вже не тішитиме твого серця.

Тоді Мім підвівся і довго дивився на Туріна.

— Я чую тебе, — сказав він. — І ти мовиш, як давній володар гномів; і це полонить мене. Тепер моє серце заспокоїлося, хоч і не радіє. Тож я сплачу власний викуп: можете жити тут, якщо бажаєте.

Так почалося життя Туріна в потаємній оселі Міма на Амон-Рузі; й Турін походжав зеленим дерном при вході в печеру, і подивлявся на схід, на захід і на північ. І, глянувши в північному напрямку, він угледів, як Бретілський Ліс зелено обступає Амон-Обел, і погляд його щоразу звертався туди, а він і не знав, чому, адже серце його линуло на північний захід, де — за багато-багато ліг, на краю овиду — йому ввижалися Гори Тіні, які обступали рідний дім. А ввечері Турін поглянув на захід, на сонце, що котилося в імлу понад віддаленими узбережжями, а між ними в напівтемряві простяглася Долина Нароґу.

Згодом Турін багато розмовляв із Мімом, і, сидячи з ним віч-на-віч, слухав про його ремесло та життя. Бо Мім походив із роду гномів, котрих у стародавні часи вигнали з великих гномівських міст сходу, і ще задовго до повернення Морґота вони подалися на захід до Белеріанду. Тоді потроху призвичаїлися жити потайки, і дещо поменшали на зріст порівняно з їхніми східними родичами, і ходили, схиливши плечі, швидко та крадькома. До того, як гноми з Ноґрода та Белеґоста перейшли через гори, ельфи Белеріанду не відали, що то за дивні створіння, а тому переслідували їх і вбивали; та згодом дали їм спокій і почали називати ноеґит-нібін — дрібногномами — синдарською мовою. Дрібногноми не любили нікого, крім себе; ненавидячи та боячись орків, вони також ненавиділи й елдарів, а найбільше — Вигнанців; адже нолдори, за твердженням дрібногномів, загарбали їхні землі та домівки. Саме гноми, задовго до того як Король Фінрод Фелаґунд приплив із-за Моря, відкрили печери Нарґотронда і почали їх розкопувати; а попід вершиною Амон-Руза, Лисого Пагорба, повільні руки дрібногномів розточували та поглиблювали печери впродовж багатьох років їхнього спокійного життя тут, на безпечній відстані від Сірих ельфів із лісів. Але, зрештою, на ту пору вони вже виродились і вимерли в Середзем’ї — всі, крім Міма та двох його синів, і був той Мім старий навіть за мірками гномів, старий і забутий. І кузні в його чертогах стояли без діла, а сокири іржавіли, і їхні назви жили хіба що у старовинних легендах Доріату і Нарґотронда.

Коли наблизилася пора зимового сонцестояння, з Півночі принесло снігопади, та ще і значно сильніші, ніж можна було сподіватись у прирічкових долинах, і Амон-Руз позаносило глибокими снігами; тож казали, ніби з поширенням влади Анґбанда зими у Белеріанді ставали чимраз суворішими. Лише найсміливіші з розбійників одважувалися виходити назовні, бо дехто зліг од недуги, а всіх разом діймав голод. Але якось у тьмяному присмерку зимового дня перед ними раптом постав муж, котрий, загорнутий у білий плащ із каптуром, здавався міцним і статечним. Він підійшов до вогню, не кажучи ні слова. А коли люди посхоплювалися на ноги, то засміявся і скинув каптур, тримаючи під широким плашем великий пакунок, і при світлі вогню Турін знову побачив обличчя Белеґа Куталіона.

Отак Белеґ іще раз вернувся до Туріна, і радісною була їхня зустріч. Ельф приніс із Дімбару Драконів Шолом Дор-ломіну, сподіваючись, що він викличе у Туріна прагнення чогось піднесенішого за життя ватажка невеликого загону в нетрях. Але син Гуріна таки не бажав повертатись у Доріат, і Белеґ, піддавшись любові всупереч розважливості, не рушив далі, а зостався з ним і старанно трудився на благо Турінової ватаги. Виходжував поранених і хворих, годував їх лембасом, дарунком Меліан, і вони швидко зцілювалися, бо Сірі ельфи хоч і поступалися вигнанцям із Валінору в знанні та майстерності, проте їхнє розуміня життєвої мудрості будь-яких істот Середзем’я було для людей недосяжним. А тому що Белеґ був дужий, витривалий і далекоглядний — і зором, і розумом, — він заслужив повагу в товаристві розбійників. Однак у Бар-ен-Данвез прокралася ненависть: ельф ставав дедалі осоружніший Мімові, який разом із Ібуном сидів у найглибших закапелках свого дому й ні з ким не розмовляв. Але Турін тоді вже мало зважав на гнома, бо зима проминула, настала весна, і розбійники мусили взятися до суворішої роботи.

Хто нині відає про наміри Морґота? Хто може уявити далекосяжність думки того, котрий був Мелкором, наймогутнішим серед Айнурів Величної Пісні, а тієї пори сидів на темному троні Півночі як темний володар, зважуючи у власній злобі отримані вісті й бачачи внутрішнім зором і розуміючи вчинки та наміри ворогів навіть краще, ніж могли підозрювати наймудріші з них, опріч Королеви Меліан? До неї часто линула його думка, та, досягнувши її, зупинялася безпорадно.

Тепер-бо знову заворушилися сили Анґбанда; і, наче довгі пальці загребущої руки, передові загони його армій намацували шляхи підступів до Белеріанду. Вони пройшли Анаховим Проходом, і захопили Дімбар, і облягли ціле північне узграниччя Доріату. Спускалися вони і старовинною дорогою, що вела через довгу ущелину Сіріону, повз острів, де раніше стояв Фінродів Мінас-Тіріт, тобто через територію між Малдуіном та Сіріоном, і далі, під прикриттям Бретілського Лісу, до Переправ через Тейґлін. Звідти дорога перебігала в Заповідну Рівнину, проте орки не надто просунулися тією дорогою, бо в нетрях оселився таємничий жах, а з червонястого пагорба зорили пильні очі, про які їх не попередили. Бо Турін знову надягнув Шолом Гадора; й від краю до краю Белеріанду, попід лісовими кронами, понад струмками та поза гірськими перевалами ширився поголос, ніби Лук і Шолом, які загинули в Дімбарі, знову воскресли, хоча на те й не було жодної надії. Тоді чимало людей і ельфів, котрих позбавили проводиря та власності, але не залякали, зібралися з духом і рушили на пошуки Двох Капітанів. Дор-Куартолом, Землею Лука і Шолома, почали називати в той час територію поміж Тейґліном та західним узграниччям Доріату; Турін же прибрав нове ім’я — Ґортол, Шолом Жаху, і серце його знову піднеслося. Слава про подвиги Двох Капітанів докотилася до Менеґрота, до глибинних чертогів Нарґотронда і навіть до прихованого володіння Ґондоліна; почули про них і в Анґбанді. Тоді розсміявся Морґот, бо син Гуріна, одягши Драконів Шолом, викрив себе, і небавом Амон-Руз оточили шпигуни.

Узимку того року гном Мім і син його Ібун вийшли з Бар-ен-Данвезу на пошуки корінців у нетрях, аби поповнити запаси на зиму, і потрапили в полон до орків. Тоді Мім удруге пообіцяв ворогам провести їх таємними стежками до свого дому на Амон-Рузі; та, прагнучи відтермінувати виконання обіцяного, він висунув умову: зберегти життя Ґортолові. Тоді орківський капітан засміявся і сказав:

— Авжеж, ми збережемо життя Туріну, синові Гуріна.

Так було викрито Бар-ен-Данвез, і поночі орки, котрих провадив Мім, безперешкодно дісталися туди. Багато Турінових соратників загинуло, так і не прокинувшись; а декотрі вибігли внутрішніми сходами на вершину пагорба і билися там до смерті, і кров їхня залила сереґон, який укривав каміння. На Туріна ж накинули сіті, він заплутався, і його здолали та повели геть.

А по якомусь часі, коли все довкола стихло, Мім вибрався з мороку свого дому; сонце сходило над туманами Сіріону, а він стояв над загиблими на вершині пагорба. І збагнув Мім, що не всі тут мертві, й зиркнув на одного з полеглих, і зустрівся поглядом із ельфом Белеґом. Тоді довго стримувана ненависть закипіла в ньому, й він підступив до Белеґа, й витяг меч Анґлахел, що лежав поблизу, під тілом одного із загиблих; але Белеґ, важко підвівшись, вихопив у нього меча і замахнувся ним на гнома — нажаханий Мім, волаючи, втік із вершини. А Белеґ крикнув йому навздогін:

— Однаково не уникнути тобі помсти дому Гадора!

Тяжко поранений був Белеґ, проте був він і могутнім ельфом Середзем’я, а ще — знався на цілительстві. Тому Міцнолукий вижив, сили його поволі відновились, і він узявся шукати між мертвими Туріна, щоби поховати друга. Та не знайшов його тіла і тоді зрозумів, що син Гуріна й досі живий і прямує до Анґбанда.

З дещицею надії в серці Белеґ полишив Амон-Руз і вирушив на північ, йдучи слідами орків у напрямку до Переправ через Тейґлін; потому переправився через Брітіах і мандрував Дімбаром до Анахового Проходу. І вже от-от мав наздогнати їх, бо йшов без спочинку, а орки гаяли час, полюючи та ніяк не очікуючи переслідування, адже дорога вела їх на північ. Белеґ же не збився зі сліду навіть у жахливих лісах Таур-ну-Фуіну, бо у слідопитстві ніхто в Середзем’ї не зміг би його перевершити. Але, просуваючись поночі тією страшною землею, він натрапив на істоту, котра лежала під великим усохлим деревом і спала; і Белеґ, сповільнивши кроки біля сплячого, побачив, що то ельф. Тоді Міцнолукий заговорив із ним і дав йому лембасу, і запитав, яким вітром занесло його в ці жахливі місця; і той ельф назвався Ґвіндором, сином Ґуіліна.

Зі смутком дивився на нього Белеґ, адже від колишнього Ґвіндора зосталася тільки миршава полохлива тінь — після того, як під час Битви Незліченних Сліз цей володар Нарґотронда, гнаний безоглядною мужністю, примчав під самісінькі двері Анґбанда, і там його взяли в полон. Бо небагатьох бранців-нолдорів Морґот скарав на смерть — більшість, із огляду на їхнє вміння видобувати метали та самоцвіти, залишив живими; не вбив і Ґвіндора, змусивши його гарувати в копальнях Півночі. Іноді ельфам удавалось втекти з копалень лише їм відомими таємними тунелями; отак і сталося, що Белеґ зустрівся з Ґвіндором, виснаженим і спантеличеним, у лабіринтах Таур-ну-Фуіну.

А Ґвіндор розповів йому, що, лежачи у схованці між дерев, бачив, як багаточисельна ватага орків із вовками пройшла на північ, і був поміж них чоловік зі зв’язаними руками, котрого вони канчуками підганяли вперед.

— Чоловік той був дуже високий, — мовив Ґвіндор, — такий, як мужі з імлистих пагорбів Гітлуму.

Тоді Белеґ розповів про те, що привело його до Таур-ну-Фуіну; і Ґвіндор спробував відрадити його від переслідування, кажучи, що Белеґ лише зазнає тих самих мук, які чекають на Туріна. Проте Белеґ не збирався покидати друга напризволяще і, хоча його самого долав відчай, зумів пробудити надію в серці Ґвіндора; й удвох вони йшли назирці за орками, аж доки вибралися з лісу на високі кручі, які збігали до безплідних дюн Анфауґліту. Там — і це було видно з вершин Танґородріму — орки на заході дня розбили у голій долині табір, поставили довкруж нього вовків-вартових, а самі взялися пиячити. З Заходу насувалася буря, і, коли Белеґ та Ґвіндор підкрадалися до видолинку, блискавиця осяяла вдалині Тінисті Гори.

Щойно цілісінький табір поринув у сон, Белеґ узяв лук і в сутінках застрелив вовків-вартових із південного боку, одного по одному, безшумно. Тоді, дуже ризикуючи, ельфи ввійшли в табір і знайшли Туріна, прив’язаного до всохлого дерева, з кайданами на руках і ногах; довкола нього у стовбурі стирчали ножі, які метали мучителі, а він, виснажений, поринув у глибокий сон від нездоланної втоми. Белеґ і Ґвіндор перерізали пута, які прив’язували бранця до дерева, і винесли Туріна з табору; проте їм вистачило сили віднести його тільки до тернових заростей на кручі понад табором. Там вони поклали його на землю; буря була вже зовсім близько. Белеґ узяв меч Анґлахел і з його допомогою звільнив Туріна від кайданів; але того дня гору взяла доля: коли Міцнолукий перетяв ланцюги, лезо вислизнуло з його рук, і проштрикнуло Турінові стопу. Він ураз прокинувся, опритомнів од люті та страху, а розгледівши в мороці схилену над ним постать із оголеним лезом у руках, подумав, що то орки знову прийшли його катувати, й зірвався на ноги з гучним бойовим кличем, і, зчепившись у темряві з невідомим, вихопив у нього Анґлахел, і порішив Белеґа Куталіона, сприйнявши його за недруга.

І коли Турін, відчувши себе вільним, стояв отак, готуючись дорого віддати життя уявним супротивникам, осяйна блискавиця вдарила якраз над ним, і в її світлі він глянув донизу, і побачив обличчя Белеґа. Тоді нараз Турін, видивляючись широко розплющеними очима на жахливу смерть, мовби скам’янів і втратив дар мови, бо збагнув, що накоїв. І обличчя його, освітлене безперервним миготінням блискавок, було таке страшне, що Ґвіндор, притиснувшись до землі, не смів навіть підвести очей догори.

Та ось у долині прокинулись орки, й у таборі зчинилася колотнеча, бо прислужників Морґота сповнював жах од звуку грому з Заходу, позаяк вони вірили, що це лихо насилають на них величні Вороги з-за Моря. Потому здійнявся вітер, почалася шалена злива, і стрімкі потоки помчали вниз із височини Таур-ну-Фуіну; і, хоча Ґвіндор гукав до Туріна, застерігаючи про небезпеку, той не відповідав, а лише нерухомо та без сліз сидів у буряному шалі над мертвим Белеґом Куталіоном.

Коли настав ранок, буря рушила на схід, у бік Лотлану, зійшло сонце осені, гаряче та ясне; проте орки, вважаючи, що Турін утік досить далеко звідти і що всі сліди його втечі змила негода, не продовжували пошуків, а поспіхом подалися геть, і звіддалік Ґвіндор бачив, як вони крокують, і піски Анфауґліту парували в них під ногами. Отак і сталося, що орки повернулися до Морґота з порожніми руками, залишивши позаду себе сина Гуріна, який сидів, приголомшений і прибитий, на кручах Таур-ну-Фуіну, і мучив його тягар, стократ важчий за їхні пута.

Потім Ґвіндор умовив Туріна допомогти поховати Белеґа, і той підвівся, мов сновида, і разом вони опустили Белеґа в неглибоку могилу, а поруч поклали Белтрондінґ, його великий лук, виготовлений із деревини чорного тиса. Проте жахливого меча Анґлахела Ґвіндор підібрав, кажучи, що буде краще, коли той помститься поплічникам Морґота, ніж бездіяльно лежатиме в землі. Він також узяв лембас, який дала Меліан, аби мати чим підживитися в нетрях узимку.

Так поліг Белеґ Міцнолукий, найвірніший із друзів, найуміліший із-поміж усіх, кому давали прихисток ліси Белеріанду в Прадавні Часи, поліг од руки того, кого любив найбільше; і горе закарбувалося на обличчі Туріна й ніколи вже не сходило з нього. Та в ельфа з Нарґотронда зненацька пробудилися мужність і сила, тож, покинувши Таур-ну-Фуін, він повів Туріна дуже далеко. Жодного разу впродовж їхніх спільних блукань довгими та жахливими шляхами Турін не заговорив, лише брів без бажання й мети, а рік добігав до кінця, і на північні землі насувалася зима. Проте Ґвіндор завжди був поруч із ним, оберігав і провадив його; і так вони перейшли через Сіріон у західному напрямку, діставшись незабаром до Ейтель-Івріну — джерела, від якого попід Горами Тіні брала початок ріка Нароґ. Там Ґвіндор звернувся до Туріна, кажучи:

— Пробудися, Туріне, сину Гуріна Таліона! На озері Іврін панує нескінченний сміх. Його напувають невичерпні кришталеві водограї, а від скверни оберігає сам Улмо, Володар Вод, який і сотворив оцю красу ще у стародавні часи.

Тоді Турін став навколішки, і ковтнув тієї води, а потім упав, і пролив нарешті сльози, і зцілився від шалу.

Не сходячи з місця, він склав для Белеґа пісню і назвав її Лаер Ку Белеґ, «Пісня про Величний Лук», і заспівав уголос, незважаючи на небезпеку. А Ґвіндор дав йому в руки меч Анґлахел, і Турін відчув, який він важкий, сильний } могутній; однак лезо меча почорніло та потьмяніло, а краї притупилися. Тоді Ґвіндор мовив:

— Це дивний меч, він не схожий на жоден із тих, які мені доводилося бачити в Середзем’ї. Він одностайний із тобою й оплакує Белеґа. Проте втішся, я ж-бо повертаюся до Нарґотронда в Дім Фінарфіна, і ти підеш зі мною, зцілишся й відновиш сили.

— Хто ти? — запитав Турін.

— Мандрівний ельф, раб-утікач, котрого Белеґ зустрів і розрадив, — відповів Ґвіндор. — А все-таки колись, до того, як піти на Нірнает-Арноедіад і перетворитися на раба Анґбанда, я був Ґвіндором, сином Ґуіліна, володарем Нарґотронда.

— То, може, ти бачив Гуріна, сина Ґалдора, воїна з Дор-ломіну? — запитав Турін.

— Я не бачив його, — відказав Ґвіндор. — Але в Анґбанді ходять чутки, ніби він і досі відмовляється коритися Морґотові, тож Морґот наклав прокляття на нього та на цілий рід його.

— Оцьому я вірю, — мовив Турін.

І потому вони підвелись, і, покинувши Ейтель-Іврін, рушили на південь уздовж берегів Нароґу, й ішли, допоки їх схопили ельфійські розвідники та привели як бранців до потаємної твердині. Так Турін увійшов у Нарґотронд.

Спочатку рідний народ не визнав Ґвіндора, бо пішов він юний і сильний, а повернувся схожий на старця смертних людей — таким зробили його тортури та важкий труд. Проте Фіндуілас, донька Короля Ородрета, впізнала та привітала його, адже колись, перед Нірнаетською битвою, кохала цього ельфа, і Ґвіндор, без міри закоханий у її красу, називав обраницю Фаеліврін, що означало «сяйво сонця над плесом Івріну». Завдяки Ґвіндорові в Нарґотронд допустили Туріна і шанобливо ставилися до нього. Та щойно Ґвіндор зібрався вимовити його ім’я, Турін стримав свого проводиря, мовивши:

— Я Аґарваен, син Умарта (це означало: «Заплямований Кров’ю, син Безталанного»), лісовий мисливець.

І ельфи Нарґотронда вже ні про що його не розпитували.

Згодом Турін здобув неабияку прихильність Ородрета і чи й не всі серця Нарґотронда звернулися до нього. Він, щойно тепер досягнувши розквіту зрілості, був молодим і гідним називатися сином Морвен Елезвен: темноволосий і білошкірий, із сірими очима та обличчям, прекраснішим за лице будь-кого зі смертних людей Прадавніх Часів. Його вимова та манера триматися не осоромили би стародавнього королівства Доріат, і навіть між ельфами його при першій зустрічі можна було сприйняти як одного з представників славетних нолдорських домів; тому багато хто величав його Аданезелом — Ельфолюдиною. Меч Анґлахел умілі ковалі Нарґотронда перекували заново, і чорне його лезо виблискувало на краях тьмавим вогнем; і Турін назвав меча Ґуртанґом, Залізом Смерті. А завдяки неймовірній відвазі та майстерності у веденні війни, які він виявив на рубежах Заповідної Рівнини, і сам уславився як Мормеґіл, Чорний Меч; і ельфи казали:

— Мормеґіла неможливо вбити, хіба би трапилася нещаслива пригода чи випадково поцілила б у нього згубна стріла.

Тому вони й дали йому для захисту гномівську броню; а одного разу, коли Турін був у похмурому настрої, він знайшов в арсеналах гномівську маску, цілу в позолоті, й відтоді, щойно він надягав її перед битвою, вороги втікали, заледве побачивши його обличчя.

Тоді серце Фіндуілас відвернулося від Ґвіндора, й, усупереч власній волі, вона закохалась у Туріна; він, одначе, того не помітив. Серце ельфійки рвалося на шматки, вона стала печальною, змарніла та принишкла. І Ґвіндор сидів, поглинутий темними думами, і подеколи говорив із нею, кажучи:

— Донько дому Фінарфіна, нехай печаль не стане між нами; незважаючи на те, що Морґот зруйнував моє життя, моя любов і досі з тобою. Проте йди туди, куди веде любов тебе; але стережися! Не годиться Старшим Дітям Ілуватара єднатися шлюбними зв’язками з Молодшими; і не мудро це, бо нетривкі ті зв’язки та минущі й укидають нас у вдівство до кінця світу. Не подарує цього і доля, хіба що раз або двічі — для досягнення вищої судьбоносної мети, якої ми не здатні осягнути. Але цей муж — не Берен. На ньому лежить фатум, який легко відгадати видючим очам, — темний фатум. Не вступай у нього! Бо, коли вступиш, любов доведе тебе до гіркоти і смерті. Вислухай же мене! Хоча він і справді Аґарваен, син Умарта, справжнє ім’я його — Турін, син Гуріна, якого Морґот утримує в Анґбанді, проклявши його самого та цілий рід його. Не сумнівайся у владі Морґота Бауґліра! Невже її міць не виписана на мені?

Тоді Фіндуілас довго сиділа в задумі й нарешті сказала лишень:

— Турін, син Гуріна, не любить мене і не полюбить.

І от, коли Турін дізнався від Фіндуілас про те, що трапилося, він розгнівався і сказав Ґвіндорові:

— Любов’ю обдаровував я тебе за порятунок і убезпечення. Але тепер ти зле вчинив зі мною, друже, виказавши моє правдиве ім’я та накликавши на мене мою судьбу, від якої я зумів би схоронитися.

Та Ґвіндор відповів:

— Судьба криється в тобі самому, а не у твоєму імені.

Коли Ородрет довідався, що Мормеґіл — це насправді син Гуріна Таліона, він ушанував його великими почестями і юнак здобув владу над народом Нарґотронда. Турінові не подобалася тамтешня бойова манера: засідки, підкрадання, крадькома випущені стріли, — синові Гуріна були більше до душі хоробрі атаки та відкриті битви; а його поради що далі, то більше важили для Короля. У той час ельфи з Нарґотронда перестали критись, і вступали у відкриті бої, нагромадивши величезні запаси зброї; а ще, за порадою Туріна, нолдори збудували величний міст од Дверей Фелаґунда через річку Нароґ для якомога швидшого доправлення зброї. Тоді поплічників Анґбанда було вигнано з усіх територій поміж Нароґом і Сіріоном на сході та поміж Неннінґом і безлюдним Фаласом на заході; й хоча Ґвіндор на Королівській раді завжди виступав проти того, що казав Турін, адже вважав цю політику згубною, та слава його згасала й ніхто не зважав на нього, бо сила його підупала й він позбувся першості в мистецтві володіння зброєю. Отак Нарґотронд розкрився перед гнівом і ненавистю Морґота; проте на прохання Туріна його справжнє ймення все-таки продовжували тримати в таємниці, тож, хоча слава про його подвиги докотилась і до Доріату, до вух Тінґола, слава та належала Чорному Мечеві Нарґотронда.

О тій порі перепочинку та надії, коли завдяки подвигам Мормеґіла сила Морґота завмерла на захід од Сіріону, Морвен утекла нарешті з Дор-ломіну разом із Ніенор, своєю донькою, здійснивши довгу ризиковану подорож до чертогів Тінґола. Проте там на неї чекало нове горе, адже Турін щез, і до Доріату не надходило жодних вістей про нього, відколи Драконів Шолом зник у землях на захід од Сіріону; та Морвен і Ніенор залишились у Доріаті як гості Тінґола й Меліан, і до них ставилися шанобливо.

І от трапилося так, що навесні, коли минуло чотириста дев’яносто п’ять років од сходу Місяця, до Нарґотронда прийшло двоє ельфів, котрих звали Ґелмір і Армінас; були вони з народу Анґрода, проте після Даґор-Браґоллаху мешкали на півдні з Кірданом Корабельником. Вони довго мандрували і з тих подорожей принесли вісті про великий збір орків та лихих створінь попід покровом Еред-Ветріну й у Сіріоновому Проході; а ще розповіли, що до Кірдана приходив сам Улмо і попередив про небезпеку, яка насувається на Нарґотронд.

— Почуй же слова Володаря Вод! — мовили вони до Короля. — Ось що він сказав Кірданові Корабельнику: «Північне зло осквернило витоки Сіріону, влада моя покидає струмені пливких вод. Але гряде страшніша біда. Тому накажи Володареві Нарґотронда замкнути двері фортеці й не виступати поза її межі. Нехай скине каміння погорди в гомінку ріку, щоби повзуче зло не відшукало брами».

Лиховісні слова посланців схвилювали Ородрета, однак Турін і чути не хотів жодних порад, а зруйнування величного мосту не стерпів би й поготів; він-бо став гордим і суворим, порядкуючи всім на власний розсуд.

Невдовзі після того загинув Гандір, Володар Бретілу; орки напали на його землю, і Гандір дав їм бій, але люди Бретілу зазнали поразки й відступили назад у ліси. І тогоріч восени, дочекавшись слушного моменту, Морґот вислав проти народу Нароґу величезне військо, яке довго вишколював; і Ґлаурунґ Урулокі проповз Анфауґлітом, а звідтіля напав на північні долини Сіріону, спричинивши там неймовірне лихо. У затінку Еред-Ветріну, ведучи за собою чисельну армію орків, він осквернив Ейтель-Іврін і вступив у володіння Нарґотронда, спаливши дощенту Талат-Дірнен, Заповідну Рівнину, поміж Нароґом і Тейґліном.

І от лицарство Нарґотронда виступило вперед; величним і жахливим здавався того дня Турін, і серця воїнів підносилися, коли він їхав по праву руку від Ородрета. Проте військо Морґота виявилося стократ чисельнішим, аніж про те доповідали розвідники, й ніхто, крім Туріна, якого захищала гномівська маска, не міг вистояти при наближенні Ґлаурунґа. Тож ельфи відступили, орки відтіснили їх на луки Тумґаладу поміж Ґінґлітом і Нароґом, загнавши у глухий кут. Того дня сконали і гордість, і лицарство Нарґотронда; Ородрет поліг на передовій лінії битви, а Ґвіндора, сина Ґуіліна, було смертельно поранено. Але Турін прийшов йому на допомогу, і вороги розбіглися перед сином Гуріна, й він виніс Ґвіндора з безладного юрмища, і, заховавшись у лісі, поклав його на траву.

Тоді Ґвіндор промовив до Туріна:

— Як я до тебе — так і ти до мене! Та я був безталанний, а ти — пихатий. Тіло моє скалічене, і його вже не зцілити, тож мені доведеться покинути Середзем’я. І хоча я люблю тебе, сину Гуріна, проте жалкую про той день, коли вирвав тебе в орків. Якби не твої звитяжність і гордість, я донині зберіг би любов і життя, та й Нарґотронд протримався би ще бодай трохи. Тепер, якщо любиш, облиш мене! Мчи до Нарґотронда і рятуй Фіндуілас. Ось що я скажу наостанок: вона єдина стоїть між тобою та рокованою долею. Якщо ти підведеш її, сповнення судьби не забариться. Прощавай!

І Турін поспішив до Нарґотронда, збираючи на шляху рештки війська; і листя опадало з дерев од поривів сильного вітру, коли вони йшли, й осінь поволі переходила в жорстоку зиму. Та дракон Ґлаурунґ і орківське військо першими дісталися до Нарґотронда і нагрянули зненацька, ще коли охоронці, котрі зосталися для оборони твердині, ні сном ані духом не відали про події при Тумґаладі. Того дня величний і твердокам’яний міст через Нароґ, збудований за наказом Туріна, послужив злу, — адже в поспіху зруйнувати міст не вдалось, і ворог без зусиль перебрався через глибоку ріку, і Ґлаурунґ видихнув огненний шал на Двері Фелаґунда, і вони піддались, і впустили його досередини.

Тож, доки наспів Турін, жахливе плюндрування Нарготронда було майже завершено. Орки повбивали або прогнали всіх, хто міг тримати зброю в руках, і саме нишпорили у величних залах і в покоях, грабуючи та знищуючи все на своєму шляху; жінок же та дів, котрі не загинули від меча чи у вогні, вони з’юрмили на терасі перед дверима, щоби відвести їх у неволю до Морґота. Руїну та горе застав Турін, і ніхто не міг його стримати — і не стримував, коли він, збиваючи з ніг кожного, хто опинявся на його шляху, переходив через міст і прорубував шлях до бранців.

Тепер він стояв одинцем, бо нечисленні його послідовники розбіглися по сховках. Але за мить у розверзтому отворі Дверей Фелаґунда з’явився Ґлаурунґ і ліг позаду, між мостом і Туріном. Потому раптом злий дух, що сидів у ньому, заговорив, кажучи:

— Вітаю тебе, сину Гуріна! Радий нашій зустрічі несказанно!

Тоді Турін випростався і, сягнисто ступаючи, став супроти нього, і краї Ґуртанґа сяяли, мовби полум’я; та Ґлаурунґ витримав його удар і, широко розплющивши зміїні очі, придивлявся до Туріна. Безстрашно глянув у ті недремні вирла Турін, занісши меча, й у ту хвилину на нього подіяли драконові чари, й він завмер непорушно. Тривалий час він стояв отак, мовби камінна статуя; і перед Дверима Нарґотронда їх, застиглих, було тільки двоє. Та Ґлаурунґ заговорив удруге, висміюючи Туріна, і сказав:

— Лихі були шляхи твої, сину Гуріна. Невдячний годованцю, розбійнику, вбивце друга, викрадачу кохання, загарбнику Нарґотронда, зухвалий полководцю, зраднику роду. Твої мати і сестра живуть у Дор-ломіні рабським життям, бідують і злидарюють. Ти зодягнутий, неначе вельможа, а вони ходять у лахмітті; вони тужать за тобою — тобі ж до того байдуже. Ото втішиться твій батько, дізнавшись, якого має сина; а він таки дізнається.

І Турін, під владою Ґлаурунґових чарів, почув ці слова, і побачив себе у кривому дзеркалі злоби, і зненавидів те, що побачив.

А доки очі Ґлаурунґа тримали його знерухомленим у душевних муках, орки погнали геть з’юрмлених бранців, і вони пройшли зовсім близько від Туріна, і перетнули міст. І була поміж ними Фіндуілас, і, проходячи, вона кликала Туріна; та Ґлаурунґ відпустив його допіру тоді, як її крики та голосіння бранців стихли на шляху до Півночі, й у вухах воїна все ще лунав почутий голос, якого відтоді годі було позбутися.

Відтак Ґлаурунґ раптом відвів погляд і взявся чекати; і Турін поволі заворушився, ніби прокидаючись од страхітливого сну. Отямившись, він із гучним кличем кинувся на дракона. Проте Ґлаурунґ засміявся, кажучи:

— Якщо хочеш загинути, я радо порішу тебе. Та мало користі з того буде для Морвен і Ніенор. Ти не зважив на волання ельфійки. Невже відкинеш і голос крові?

Одначе Турін, замахнувшись мечем, ударив дракона межи очі, тож Ґлаурунґ, квапливо звившись кільцем, вивищився над ним і проказав:

— Ні! Ти принаймні відважний. Відважніший за всіх, кого я стрічав. І брехатимуть ті, хто скаже, ніби ми не шануємо звитяги супротивників. Знай же! Я дарую тобі свободу. Розшукай родину, коли зумієш. Забирайся! Бо якщо знехтуєш моїм даром, то ельфи чи люди, котрі, можливо, виживуть і складатимуть легенди про ці часи, згадуватимуть тебе зі зневагою.

І Турін, іще не звільнившись остаточно від драконового дурману, повірив словам Ґлаурунґа, як повірив би словам недруга, котрому знайоме почуття жалю, і повернувся, і квапливо перейшов через міст. А Ґлаурунґ люто просичав йому в спину:

— Тепер поспіши в Дор-ломін, сину Гуріна! Інакше орки знову випередять тебе. Якщо загаєшся, рятуючи Фіндуілас, то ніколи не побачиш Морвен та Ніенор; і вони проклянуть тебе.

Турін рушив північною дорогою, і Ґлаурунґ засміявся ще раз, адже виконав доручення Повелителя. Потому вирішив себе потішити і могутнім вогняним ударом випалив усе довкола. Тоді зібрав заклопотаних грабунком орків і прогнав їх геть, не дозволивши взяти здобичі — навіть найменшої цінної дрібнички. Затим зруйнував міст і скинув його в піняву Нароґу; й, убезпечившись, зібрав усі запаси та багатства Фелаґунда, згромадив їх на купу в найглибшій залі й улігся зверху, щоби трохи перепочити.

А Турін швидкою ходою торував шлях до Півночі, крізь безлюдні тепер землі поміж Нароґом і Тейґліном, і Люта Зима йшла йому назустріч; бо тогоріч сніг випав іще під кінець осені, а весна була запізніла та холодна. Постійно йому здавалося, ніби він чує крики Фіндуілас, чує, як вона гукає його на ім’я між лісів та пагорбів, і мука його була нестерпна. Проте брехня Ґлаурунґа роз’ятрила Турінові серце, і перед очима йому невідступно стояло видиво, як орки палять оселю Гуріна та катують Морвен і Ніенор, отож, він простував своїм шляхом, нікуди не звертаючи.

Виснажений поспіхом і довгою дорогою (він-бо пройшов без перепочинку понад сорок ліг), Турін нарешті дістався до плеса Івріну, де колись ізцілився, щойно з першими заморозками. Але тепер там була тільки мерзла багнюка, не придатна для пиття.

Тож, насилу долаючи густі сніги, що їх нанесло з Півночі, він дійшов до перевалів, які вели в Дор-ломін, і таки повернувся у край свого дитинства. Спорожнілим і відкритим усім вітрам застав рідний край Турін; Морвен же зникла. Оселя її стояла порожня, холодна та потрощена; не було в ній ані душі. Тому син Гуріна й пішов звідтіль і дістався до дому східнянина Бродди, того самого, котрий силоміць узяв за дружину Аерін, Гурінову родичку; там од старого слуги він довідався, що Морвен уже давно немає тут, бо вона разом із Ніенор утекла кудись із Дор-ломіну, а куди — знала тільки одна Аерін.

Тоді Турін підійшов до Броддиного столу, схопив східнянина, витяг меча і наказав розповісти, куди пішла Морвен; і Аерін повідомила, що та подалась у Доріат шукати сина.

— Володарка пішла, бо землі було звільнено від зла, — сказала вона, — і зробив це Чорний Меч із півдня, котрий, мовлять, уже загинув.

По цих словах у Туріна ніби полуда з очей спала, перестали діяти рештки Ґлаурунґових чарів; мука та гнів через облудну брехню і ненависть до гнобителів Морвен викликали в нього напад чорної люті, й Турін убив Бродду та його гостей-східнян просто в залі. А далі, переслідуваний, помчав у зиму; кілька людей із народу Гадора, котрі знали дороги в нетрях, допомогли йому, і разом вони пробралися крізь снігопад і дісталися розбійницького прихистку в південних горах Дор-ломіну. Там Турін знову попрощався з краєм дитинства і повернувся в долину Сіріону. Важко було йому на серці, бо він тільки-но накликав іще більше горе на залишки свого народу в Дор-ломіні, й люди зраділи з його відходу. Лишень одне тішило Туріна: відвага Чорного Меча відкрила Морвен шлях у Доріат. І подумки він сказав: «Отож, ті вчинки не для всіх обернулися на лихе. Що кращого міг я зробити для свого роду, навіть якби прийшов раніше? Якщо знищать Пояс Меліан, то помре остання надія. Ні, добре, що склалося саме так; я кидаю тінь на всіх, кого зустрічаю. Нехай Меліан охороняє їх! Я ж зоставлю їх у мирі та світлі бодай на деякий час».

І от, спустившись із Еред-Ветріну, Турін марно шукав Фіндуілас, блукаючи в лісах попід горами, несамовитий і обережний, мов звір; він обстежив усі дороги, що вели на північ до Сіріонового Проходу. Та спізнився; всі сліди затерлись або їх позамітало. І от, ідучи на південь уздовж Тейґліну, Турін натрапив на людей із Бретілу, котрих оточили орки; й урятував їх, бо орки злякалися Ґуртанґа. Порятовані вмовляли його оселитися з ними, і син Гуріна назвався Лісовим Дикуном, а ще сказав, що має виконати одне доручення — знайти Фіндуілас, доньку Ородрета з Нарґотронда. Тоді Дорлас, очільник лісовиків, оповів скорботні новини про її загибель. Адже люди з Бретілу біля Переправ через Тейґлін чатували на орківське військо, яке вело бранців із Нарґотронда, сподіваючись урятувати полонених; але орки, не завагавшись, жорстоко повбивали бранців, а Фіндуілас пришпилили списом до дерева. Так вона й померла, сказавши наостанок: «Перекажіть Мормеґілові, що Фіндуілас тут». Тому бретілці поховали її в кургані поблизу того місця, назвавши його Гауз-ен-Еллет, Курган Ельфійської Діви.

Турін наказав відвести його туди, і там його оповила скорботна темрява, подібна до смерті. Тоді Дорлас — за чорним мечем, слава про який долетіла навіть у глушину Бретілу, і за тим, що воїн шукав доньку Короля, зрозумів, що цей дикун — ніхто інший, як Мормеґіл із Нарґотронда, який, за чутками, був сином Гуріна з Дор-ломіну. Тому лісовики підняли його і понесли до свого дому. Оселі їхні, обнесені частоколом, були на узвишші серед лісу: Ефель-Брандір на Амон-Обелі; бо на ту пору війна зменшила чисельність Народу Галет, а Брандір, син Гандіра, який правував цим народом, був людиною лагідної вдачі й кульгавим із дитинства. Він вірив, що від влади Півночі їх урятує радше втаємниченість, аніж воєнні подвиги. Тому вісті, що їх приніс Дорлас, налякали його, а коли він угледів обличчя Туріна, який лежав на ношах, то недобре передчуття хмарою лягло йому на серце. Та все ж, зворушений Туріновим горем, він узяв його до свого дому і виходжував, докладаючи все своє вміння цілителя. І на початку весни Турін виборсався з темряви, і поздоровішав; і підвівся, і подумав, що зостанеться втаємниченим у Бретілі, й залишить тінь позад себе, і забуде про минуле. Він прибрав собі нове ім’я — Турамбар, що мовою Високих ельфів означало Владар Судьби; і попросив лісовиків забути, що він чужинець чи що коли-небудь мав інакше ймення. А втім, Турін не повністю облишив воєнну справу, бо не міг стерпіти, щоб орки підходили до Переправ через Тейґлін або наближалися до Гауз-ен-Еллету; те місце стало для них символом жаху, і вони уникали його. Та син Гуріна відклав свого чорного меча, взявши натомість лука і списа.

І от нарешті в Доріат дійшли нові звістки про Нарґотронд; бо декотрі мешканці, врятувавшись під час побоїща та захоплення твердині, переживши Люту Зиму в нетрях, урешті-решт прийшли шукати притулку в Тінґола, і прикордонники привели їх до Короля. І з-поміж прибулих одні казали, ніби вся ворожа міць вирушила на північ, а другі — ніби Ґлаурунґ досі живе в палацах Фелаґунда; одні казали, ніби Мормеґіл загинув, а другі — ніби чари дракона перетворили його на камінь і він досі там. Але всі визнавали те, що в Нарґотронді було відомо і до знищення: Чорний Меч — то ніхто інший, як Турін, син Гуріна з Дор-ломіну.

Тоді Морвен мовби збожеволіла від горя і, знехтувавши порадою Меліан, сама-самісінька поїхала в нетрі шукати сина чи бодай правдивих новин про нього. Проте Тінґол вислав їй навздогін Маблунґа з багатьма відважними прикордонниками, щоби ті знайшли її та провадили далі, а заразом дізналися, що зможуть, про Нарґотронд; Ніенор же було наказано зоставатись у Менеґроті. Проте безстрашність Гурінового роду жила й у ній, а тому в лиху годину, надіючись, що Морвен поверне назад, аби не наражати на небезпеку власну доньку, дівчина вдягнулася на манір Тінґолових воїнів і рушила в ту злощасну мандрівку.

Воїни Короля зустрілися з Морвен на берегах Сіріону, і Маблунґ умовляв її повернутися до Менеґрота; проте вона була наче причинна і не дозволила себе переконати. Отоді й виявили присутність Ніенор, яка, незважаючи на наказ Морвен, відмовилась іти назад; і Маблунґ хоч-не-хоч привів їх до прихованих поромів на Сутінкових Озерах, і вони переправилися через Сіріон. По трьох днях мандрів подорожні дісталися до Амон-Етіру, Пагорба Дозорців, що його давним-давно, за наказом Фелаґунда, з великою натугою насипали на відстані ліги перед дверима Нарґотронда. Там Маблунґ залишив Морвен і її доньку в оточенні вершників, заборонивши їм рухатися далі. А сам, не спостерігши з висоти пагорба жодного знаку присутності ворогів, якомога тихіше спустився з розвідниками до Нароґу.

Ґлаурунґ, одначе, знав про всі їхні дії, тож, розпалений гнівом, виступив уперед і ліг у ріку; і здійнялися густа пара та мерзенний сморід, і осліпили вони Маблунґів загін, і він заблукав. Тоді Ґлаурунґ перебрався через Нароґ і рушив на схід.

Помітивши наступ дракона, сторожа на Амон-Етірі постановила відвести Морвен і Ніенор якнайдалі та щодуху мчати на схід; але вітер нагнав на них сліпотливого туману, й, ошалілі від ядучого драконового запаху, коні стали некерованими, понісши вершників урізнобіч, так що декотрі з них розбились об дерева, інші ж загубились удалині. Отак жінки пропали, й у Доріаті ніколи не дізналися правдивих вістей про долю Морвен. А Ніенор, яка, впавши зі свого скакуна, лишилася неушкодженою, повернулася на Амон-Етір, аби там дожидатися Маблунґа, і виступила з пари на сонячне світло; і, поглянувши на захід, зазирнула прямісінько у вирла Ґлаурунґа, чия голова лежала на вершечку пагорба.

Силою духа дівчина опиралася драконові якийсь час, але він застосував усю свою міць, і, довідавшись, хто вона, примусив її невідривно дивитись у його очі, й закляв її непроглядною тьмою та безпам’ятством: аби Ніенор забула про все, що з нею відбувалося, забула далебі власне ймення та назви всіх речей; і багато днів не могла ні чути, ні бачити, ні рухатися самовільно. Тоді Ґлаурунґ покинув її одиноко стояти на Амон-Етірі й повернувся до Нарґотронда.

І от Маблунґ, який після відходу Ґлаурунґа, наражаючись на небезпеку, дослідив чертоги Фелаґунда, втік звідти при наближенні дракона, повернувшись на Амон-Етір. Сонце скотилося за обрій, запала ніч; Маблунґ видерся на пагорб і застав там Ніенор, яка стояла самотою під зорями, наче камінна скульптура. Вона не могла промовити ані почути й слова, проте, якщо вести її за руку, йшла слідом. Отож, украй засмутившись, ельф повів її геть, хоч і вважав, що без допомоги у скрутну хвилину обом їм судилося загинути в нетрях.

Але невдовзі їх зустріло троє Маблунґових соратників, і разом вони поволі просувались у північно-східному напрямку до рубежів Доріату по той бік Сіріону, де поблизу місця впадіння Есґалдуіну був міст, який пильно охороняли. З наближенням до Доріату сили Ніенор потроху відновлювалися; та вона все ще нічого не чула і не говорила, тільки сліпо йшла за проводирем. Але тільки-но подорожні дісталися узграниччя, широко відкриті очі дівчини заплющились і вона, здавалося, заснула; тож ельфи поклали її, а самі зупинилися перепочити й утратили пильність, бо дуже стомилися. Там на них і наскочили орки, котрі на ту пору блукали так близько до рубежів Доріату, як тільки дозволяла їм сміливість. Отоді до Ніенор повернулися слух і зір, крики орків пробудили її, вона зірвалася на ноги й утекла раніше, ніж вони змогли підійти до неї.

Орки кинулися переслідувати дівчину, а ельфи помчали слідом, і наздогнали їх, і перебили до того, як вони спромоглися завдати їй шкоди; Ніенор урятувалася. Безумний страх гнав її, наче бистроногого оленя, в північному напрямку, й одежа її роздерлася під час шаленого бігу, і гола-голісінька дівчина зникла з очей своїх охоронців, і, хоч скільки вони шукали, їм не вдалося віднайти ні її саму, ні жодного її сліду. Тож, урешті, Маблунґ у відчаї повернувся до Менеґрота і розповів усе, про що знав. Тінґол і Меліан засмутились; а Маблунґ рушив у нетрі й довго шукав бодай якихось вістей про Морвен і Ніенор, але все було марно.

Ніенор бігла лісами, аж доки зморилась, а тоді впала, і заснула, і прокинулась; і сонячний ранок сповнив її радістю, бо світло було для неї чимось новим, як і решта видимих речей, новим і чудернацьким, адже вона не знала жодних назв. Донька Гуріна не пам’ятала нічого, крім темряви, що слалася позад неї, а ще — тіні страху; тому просувалась обережно, мов зацькований звір, і дуже зголодніла, бо не мала їжі й не знала, як її добути. Потому дісталася нарешті до Переправ через Тейґлін і перебралася на інший берег, шукаючи захисту між величних дерев Бретілу, позаяк дівчині почало ввижатися, ніби темрява, од якої вона втекла, знов огортає її.

Але то з півдня насувалася страхітлива гроза, й, вжахнувшись, Ніенор упала ниць на курган Гауз-ен-Еллет, аби не чути звуків грому; дощ періщив щосили і промочив її наскрізь, і вона лежала, наче дике звірятко, яке от-от помре. Такою і застав її Турамбар, надходячи від Переправ через Тейґлін, де він шукав орків, які вешталися поблизу; і, побачивши у спалаху блискавки тіло, як здалося йому, мертвої діви на кургані Фіндуілас, він був уражений до глибини душі. Та лісовики підняли її, Турамбар накинув на неї свого плаща, і вони занесли дівчину до найближчого мисливського будиночка, зігріли її й нагодували. Щойно глянувши на Турамбара, вона втішилася, наче знайшла-таки те, що довго шукала в темряві, й не хотіла з ним розлучатись. Але коли він запитав про її імення та про те, з якого вона роду і що лихого з нею трапилося, дівчина розхвилювалася, наче дитина, котра відчуває, що в неї щось запитують, але не може зрозуміти, що саме; і заплакала. Тому Турамбар сказав:

— Не турбуйся. Історія твоя зачекає. Та я дам тобі ймення і назву тебе Нініель, Дівою Сліз.

Щойно він вимовив те ім’я, дівчина звела погляд, похитала головою і сказала:

— Нініель.

То було перше слово, яке вона вимовила, вирвавшись із темряви, і то було ім’я, яким лісовики називали її відтоді й довіку.

Наступного дня бретілці понесли її до Ефель-Брандіра; та коли вони дісталися до Дімросту, Дощових Східців, де бурхливий потік Келеброс збігав до Тейґліну, Нініель охопила нестримна дрож, і звідтоді те місце почали називати Нен-Ґіріт — Трепетна Вода. До того як її принесли у пристановище лісовиків на Амон-Обелі, дівчина вже марила у пропасниці; й довго пролежала в полоні хвороби, й жінки Бретілу доглядали її, а потому, наче малу дитину, вчили її розмовляти. Завдяки вмінню Брандіра Нініель іще до настання осені зцілилась і почала говорити; але про те, що було до зустрічі з Турамбаром при кургані Гауз-ен-Еллет, не пригадала нічого. Брандір покохав дівчину, та її серце цілком належало Турамбарові.

У ту пору орки не тривожили лісовиків, і Турамбар не виходив на війну, й у Бретілі панував спокій. Отож, серце його потяглося до Нініель, він запропонував їй вийти за нього заміж, але того разу вона попросила зачекати, попри те, що дуже його любила. Адже Брандір, передчуваючи невідоме лихо, прагнув стримати дівчину від цього кроку задля її власного добра, а не задля себе чи через суперництво з Турамбаром; отож, він відкрив Нініель, що Турамбар — то ніхто інший, як Турін, син Гуріна, і, хоча дівчині те ім’я не було відоме, дух її оповила тінь.

Але коли минуло три роки від часу сплюндрування Нарґотронда, Турамбар знову запропонував Нініель одружитись і присягнув, що тепер він або пошлюбить її, або піде воювати в нетрі. І дівчина з радістю погодилась, а в середині літа вони одружилися, й лісовики Бретілу влаштували бучне святкування. Проте ще до кінця року Ґлаурунґ наслав на Бретіл своїх орків; а Турамбар сидів бездіяльно вдома, бо пообіцяв Нініель, що виступить на битву лише тоді, коли хтось атакуватиме їхні домівки. Утім, становище лісовиків погіршилось, і Дорлас дорікнув Турамбарові, що той не допомагає людям, котрі прийняли його як рідного. Тоді Турамбар підвівся, і витяг знову свого чорного меча, й зібрав чисельний загін людей із Бретілу, і вони завдали оркам нищівної поразки. Та до Ґлаурунґа дійшли вісті, що Чорний Меч — у Бретілі, й він обмірковував почуте, замислюючи нове зло.

Тогоріч навесні Нініель зачала, і почала марніти, і посмутніла; в той самий час до Ефель-Брандіра надійшли перші чутки про те, що Ґлаурунґ виступив із Нарґотронда. Тоді Турамбар вирядив кількох сміливців у далеку розвідку, адже тепер він керував усім на власний розсуд, а на Брандіра мало хто зважав. З наближенням літа Ґлаурунґ підібрався до кордонів Бретілу і заліг поблизу західних берегів Тейґліну; лісовиків охопив неймовірний страх, бо тепер було цілком зрозуміло, що Великий Черв не лише перейде цим краєм, повертаючись до Анґбанда, як вони сподівались, а нападе на них і спустошить їхню землю. Тому бретілці звернулися по раду до Турамбара, й він сказав, що марно виступати проти Ґлаурунга всією військовою міццю, адже перемогти його можна тільки завдяки хитрощам і фортуні, й сам зголосився піти шукати дракона біля кордонів краю, і наказав решті людей залишатися в Ефель-Брандірі, проте готуватися до бою. Позаяк, перемігши, Ґлаурунґ найперше прийде до домівок лісовиків і знищить їх, і переривати той напад буде годі сподіватися; якщо ж бретілці розсіються навсібіч, то багато хто зможе порятуватись, адже дракон не оселиться у Бретілі, а незабаром повернеться до Нарґотронда.

Тоді Турамбар запитав, чи є серед присутніх охочі стати його соратниками в небезпечній борні; й наперед виступив Дорлас, а решта стояла незрушно. Дорлас дорікнув за це людям і висміяв Брандіра, не здатного грати роль спадкоємця дому Галет; і володар Бретілу був привселюдно осоромлений, і в серце його закралася лють. Але Гунтор, Брандірів родич, попросив дозволу піти замість нього. Потому Турамбар попрощався з наляканою та сповненою недобрих передчуттів Нініель, і розставання їхнє було скорботним; але Турамбар із двома соратниками таки вирушив до Нен-Ґіріту.

Тоді Нініель, не можучи витримати страху та не бажаючи чекати новин про Турамбарову долю в Ефелі, рушила вслід за ним у супроводі багатьох людей. Це сповнило Брандіра ще більшим жахом, він спробував відмовити її та решту охочих піти від зайвої поквапливості, проте вони не зважали на нього. Тому він зрікся свого владарювання і любові до народу, який зневажив його, а позаяк у нього не зосталося нічого, крім кохання до Нініель, Брандір оперезався мечем і пішов за нею; та дуже відстав, бо був кульгавий.

І ось на заході сонця Турамбар дістався до Нен-Ґіріту і довідався, що Ґлаурунґ лежить на краю високих берегів Тейґліну та, ймовірно, рушить у путь із настанням ночі. І сказав Турамбар, що то гарні новини; дракон-бо лежав біля Кабед-ен-Арасу, де ріка бігла у глибокій і вузькій ущелині, яку зміг перескочити гнаний мисливцями олень, і Турамбар подумав, що Ґлаурунґ не піде далі, а спробує перебратися тут. Тому він запропонував у сутінках підповзти до прірви, під покровом ночі спуститися донизу і перетнути бурхливий потік, а потому видертися на кручу з протилежного боку і там, непоміченими, наблизитися до дракона.

Таке рішення прийняв Турамбар, але, коли вони затемна дійшли до бистрини Тейґліну, мужність полишила Дорласа й він не насмілився здійснити небезпечну переправу, натомість відступив і, обтяжений соромом, зник у лісах. Утім, Турамбар і Гунтор безпечно перебралися на інший бік, адже голосний рев води поглинув решту звуків і Ґлаурунґ не прокинувся. Та близько до півночі дракон пробудився і, в супроводі шаленого гуркоту та вогню, перекинув передню частину тулуба через провалля й почав підтягати основну. Турамбар та Гунтор знемагали від жару і смороду, квапливо шукаючи шлях нагору, до Ґлаурунґа; і Гунтора вбив величезний камінь, що зірвався з висоти під час переправи дракона, вдаривши його в голову та скинувши у воду. Так знайшов смерть один із найбільших звитяжців Дому Галет.

Тоді Турамбар, прикликавши на допомогу всю волю та мужність, одинцем видерся кручею і опинився попід драконом. Відтак витяг Ґуртанґа і, зібравши всю міць своїх рук і своєї ненависті, ввігнав його у м’який живіт Черва аж по саме руків’я. І Ґлаурунґ, відчувши смертельну муку, пронизливо заревів, і в шаленому пориві вигнув догори зсудомлений тулуб, і перекинувся через ущелину, і там, на дальньому березі, метався та звивався кільцями в агонії. Дракон палив і трощив усе довкола, доки вогні його позгасали, а сам він затих.

Коли тіло Ґлаурунґа зсудомило, Ґуртанґ вирвався з рук Турамбара і застряг у череві дракона. Тому Турамбар, бажаючи повернути собі меч і подивитися на недруга, ще раз переправився через воду; і застав того простягнутим на всю довжину і заваленим на один бік, а з його черева стриміло руків’я Ґуртанґа. Турамбар схопився за те руків’я, і поставив ногу на драконове черево, і гукнув, передражнюючи слова Ґлаурунґа, промовлені у Нарґотронді:

— Вітаю тебе, Черве Морґота! Радий нашій новій зустрічі несказанно! Умри ж, і нехай темрява поглине тебе! Так Турін, син Гуріна, помстився за себе!

Потому вирвав меча, і тієї ж миті струмінь чорної крові вдарив із рани, потрапивши йому на руку та обпікши трутизною плоть. Тоді ж Ґлаурунґ розплющив очі й подивився на Турамбара з такою люттю, що його мовби громом ударило; через той удар, а ще через муку, завдану отрутою, тьма оповила сина Гуріна й він упав мов підкошений, а меч опинився під ним.

Волання Ґлаурунґа прокотилося лісами і долинуло до людей, котрі чекали біля Нен-Ґіріту; і коли ті, що позирали вперед, почули той рев і побачили вдалині руйновище та згарище, які вчинив дракон, то подумали, що він переміг і нищить своїх нападників. Нініель же сиділа біля водоспаду і тремтіла, бо, зачувши Ґлаурунґів голос, вона відчула, як темрява знову наповзає на неї та наче приковує її до того місця.

Такою і застав її Брандір, який, утомлено шкутильгаючи, нарешті добувся до Нен-Ґіріту; а коли довідався, що дракон перетнув ріку, подолавши своїх недругів, серце його сповнилося жалем до Нініель. Попри те, він помислив: «Турамбар загинув, а Нініель жива. Тож може трапитися так, що вона піде зі мною, я поведу її геть і ми разом урятуємося від дракона». По якомусь часі він підступив до Нініель і сказав:

— Ходімо! Час іти. Якщо хочеш, я буду твоїм проводирем.

Він узяв її за руку, а вона мовчки підвелась і рушила слідом; і ніхто не побачив їх у темряві.

Щойно вони спустилися стежкою до Переправ, зійшов місяць і сірим світлом освітив землю, і Нініель мовила:

— Хіба це та дорога?

Брандір же відповів, що не знає іншої дороги, крім як щодуху тікати від Ґлаурунґа, рятуючись у глушині. Та Нініель сказала:

— Чорний Меч був моїм коханим і чоловіком. Я йтиму кудись, тільки щоби знайти його. Про що інше ти міг подумати?

І помчала вперед. І бігла так до Переправ через Тейґлін, і угледіла Гауз-ен-Еллет у білому місячному світлі, й нестримний жах охопив її. Тоді вона відвернулася, зойкнувши, і скинула плаща, і помчала на південь уздовж ріки, і біла її одіж сяяла проти місяця.

Так Брандір і вгледів її зі схилу пагорба, і звернув, аби вийти навперейми, та все-таки був позаду, коли Нініель дісталася руйновища, яке вчинив Ґлаурунґ поблизу стрімкого краю Кабед-ен-Арасу. Там вона побачила простягнутого дракона, та не зважила на нього, бо осторонь лежав чоловік; і вона підбігла до Турамбара, марно кличучи його на ім’я. А потому, помітивши його обпалену руку, Нініель умила її слізьми й перев’язала смужкою свого вбрання, і поцілувала коханого, і ще раз закликала прокинутися. Тієї миті Ґлаурунґ ворухнувся востаннє перед смертю і з останнім подихом вимовив:

— Вітаю тебе, Ніенор, донько Гуріна. Перед смертю ми зустрілися знову. Радій же, бо ти нарешті знайшла брата твого. Аж тепер упізнаєш його — того, хто завдає удару потемки, хто віроломний із недругами, хто зраджує друзів і накликає прокляття на цілий рід його — Туріна, сина Гуріна! Та найгірше з його діянь ти відчуєш у собі.

Відтак Ґлаурунґ сконав, і полуда злоби спала з дівчини, й ціле своє життя пригадала вона. Опустивши погляд на Туріна, Ніенор скрикнула:

— Прощавай, о двічі улюблений! Турін Турамбар турун амбартанен: владарю судьби, судьбі підвладний! О щасливий, бо мертвий!

Тоді Брандір, який чув усе, бо стояв, приголомшений, на краю руйновища, поспішив до неї; та нещасливиця помчала геть, знавіснівши від жаху та муки, і, досягши краю Кабед-ен-Арасу, кинулась униз і зникла у бурхливих водах.

Потому надійшов Брандір, і глянув у прірву, й відвернувся, наляканий; хоча він і не хотів уже жити, проте не наважився знайти смерть у тих ревучих водах. І звідтоді жодна людина не заглядала в Кабед-ен-Арас, жоден звір чи птах не навідувався туди, не росло там жодне дерево; і назвали те місце Кабед-Наерамартом, Стрибком Жахливої Судьби.

А Брандір повертався до Нен-Ґіріту, щоби переказати людям новини; й у лісах зустрівся з Дорласом, і порішив його: то була перша й остання кров, що її пролив син Гандіра за ціле своє життя. І він прийшов до Нен-Ґіріту, і люди крикнули йому:

— Чи бачив її? Бо Нініель пішла.

І Брандір відповів:

— Нініель пішла назавжди. Дракон мертвий, і Турамбар мертвий; і це — гарні вісті.

Тоді люди почали перешіптуватися, кажучи, що він схибнувся; та Брандір мовив:

— Вислухайте мене до кінця! Кохана Нініель також мертва. Вона кинулась у Тейґлін, бажаючи позбутися життя; бо довідалася, що до безпам’ятства була ніким іншим, як Ніенор, донькою Гуріна з Дор-ломіну, а Турамбар був їй братом — Туріном, сином Гуріна.

Та не встиг він договорити, а люди — заплакати, як перед ними постав сам Турін. Бо зі смертю дракона непритомність його минула, й він, зморений утомою, провалився у глибокий сон. Але нічний холод дошкулив йому, а руків’я Ґуртанґа вперлось у бік, і він прокинувся. Тоді й побачив, що хтось, доглянувши йому руку, полишив його самого лежати на холодній землі; він дуже здивувався, і гукнув, і, не дочекавшись відповіді, пішов по допомогу, позаяк був утомлений і хворий.

Але коли люди побачили Турамбара, то перелякано відсахнулися, думаючи, що то — його невпокоєний дух; він же сказав:

— Ет, радійте; адже дракон загинув, а я живий. Але чому ви знехтували мою пораду і наражаєте себе на небезпеку? І де Нініель? Її хотів би я бачити. Ви ж-бо, напевно, зоставили її вдома?

Тоді Брандір мовив, що ні, що Нініель мертва. Проте дружина Дорласа викрикнула:

— Ні, володарю, він схибнувся. Прийшов сюди, кажучи, що ти загинув, і назвав це доброю новиною. Але ти живий.

І Турамбара охопив гнів, і йому здалося, ніби все, що казав чи робив Брандір, було породжено злобою, спрямованою проти нього та Нініель, заздрощами через їхню любов; і він зло говорив із Брандіром, і обізвав того Києногим. Відтак син Гандіра переповів усе почуте і назвав Нініель — Ніенор, донькою Гуріна, й кинув Турамбарові в обличчя останні слова Ґлаурунґа: що він прокляття цілого роду його та кожного, хто дасть йому притулок.

Отоді Турамбар мовби оскаженів і, вчувши в тих словах наближення звитяги судьби, звинуватив Брандіра в тому, що він призвів Нініель до смерті, а сам із насолодою сповіщав народу Ґлаурунґові брехні чи й, можливо, сам їх вигадав. Потому прокляв його, і вбив, і втік од людей у ліси. Через деякий час шаленство минуло, і Турін прийшов до Гауз-ен-Еллету, і, сидячи там, розмірковував про всі свої вчинки. А ще закликав Фіндуілас дати йому пораду; бо не знав, що тепер принесе йому більше лихо: коли він подасться в Доріат розшукувати свою родину чи коли зречеться її навіки та шукатиме смерті у битві.

І він сидів отак у роздумах, аж тут, подолавши Переправи через Тейґлін, надійшов Маблунґ із загоном Сірих ельфів, і впізнав Туріна, і привітав його, і щиро зрадів, що застав його серед живих; адже Маблунґ довідався про вихід Ґлаурунґа та про те, що драконів шлях проліг до Бретілу, а ще до нього долинула чутка, ніби Чорний Меч Нарґотронда тепер мешкає там. Отож, він ішов застерегти Туріна та допомогти йому, якщо буде потрібно; проте Турін мовив:

— Ти спізнився. Дракон мертвий.

І ельфи зчудувались, і вознесли хвалу синові Гуріна; та йому було байдуже й він сказав:

— Ось єдине, про що запитаю: де мої родичі? У Дор-ломіні мені розповіли, що вони подалися до Прихованого Королівства.

Тоді Маблунґ засмутився, проте неодмінно мусив розповісти Турінові, як зникла Морвен і як Ніенор під закляттям німого безпам’ятства втекла від них поблизу кордонів Доріату, помчавши на північ. Тієї миті Турін нарешті зрозумів, що судьба перемогла його, і що Брандір загинув несправедливо, і що так сповнилися слова Ґлаурунґа. І він засміявся, мов причинний, і скрикнув:

— Направду, то прикрий дотеп!

Відтак наказав Маблунґові забиратися геть і повертатись у триклятий Доріат.

— Проклинаю також і вашу виправу! — кричав Турін. — Цього єдиного бракувало. Тепер западає ніч.

І він помчав од ельфів, як вітер, а вони, вражені, дивувалися, що за безум напосівся на нього; а згодом рушили слідом. Але Турін значно випередив їх; добіг до Кабед-ен-Арасу, почув ревіння води, побачив, що з дерев облетіло, зів’янувши, все листя, наче прибите зимою. Тоді оголив меча — єдине, що в нього зосталось, — і сказав:

— Вітаю, Ґуртанґу! Не відаєш ти інакшої влади чи вірності, крім як служити руці, що тримає тебе. Жодною кров’ю ти не захлинешся. То чи здолаєш Туріна Турамбара, чи вб’єш мене швидко?

І у відповідь лезо забриніло холодним голосом:

— Так, я радо вип’ю кров твою, щоби забути кров Белеґа, мого повелителя, і кров Брандіра, вбитого несправедливо. Я вб’ю тебе швидко.

Потому Турін обпер руків’я на землю і кинувся на вістря Ґуртанґа, і чорне лезо забрало його життя. А Маблунґ та ельфи прийшли і побачили страхітливу подобу мертвого Ґлаурунґа, і побачили також тіло Туріна, і затужили; а коли надійшли туди люди з Бретілу, ельфи довідалися про причину Турінового безумства і смерті й були приголомшені; а Маблунґ гірко промовив:

— Я також заплутався в тенетах судьби Дітей Гуріна і принесеними вістями вбив того, кого любив.

Тоді вони підняли Туріна й побачили, що Ґуртанґ розламався навпіл. Ельфи та люди нагромадили всілякої деревини і запалили велетенське вогнище, і на ньому дракон згорів дотла. Туріна ж вони поховали під високим курганом, насипаним у місці його загибелі, й поруч із ним у могилу поклали уламки Ґуртанґа. І коли все було закінчено, ельфи заспівали Дітям Гуріна поховальну пісню, і на кургані було встановлено великий сірий камінь, і на нім рунами Доріату викарбувано:

ТУРІН ТУРАМБАР ДАҐНІР ҐЛАУРУНҐА

А трохи нижче дописано:

НІЕНОР НІНІЕЛЬ

Але вона не спочила там, і ніхто ніколи не дізнався, куди віднесли її холодні води Тейґліну.

Розділ XXII. Про знищення Доріату

Так завершилося сказання про Туріна Турамбара; проте Морґот не спав і не відпочивав од злодіянь, і його порахунки з домом Гадора ще не було зведено до кінця. Злоба його супроти тих людей іще не вгамувалася, хоча Гурін перебував під його наглядом, а причинна Морвен блукала нетрями.

Печальний жереб випав Гурінові; бо, як і Темний Володар, він знав про все, до чого призвела злостивість Морґота, однак правда змішалася з брехнею, а те, що добре, було приховано або спотворено. Найбільше Морґот жадав будь-якими способами очорнити всі вчинки Тінґола та Меліан, адже ненавидів їх і боявся. Тож, розсудивши, що час настав, він звільнив Гуріна з рабства і наказав йому йти, куди заманеться, ще й удав, ніби робить це, жаліючи остаточно переможеного ворога. Та він збрехав, бо насправді прагнув, аби Гурін, перш ніж помре, ще посприяв його ненависті до ельфів і до людей.

Попри те, що він мало вірив словам Морґота, знаючи його правдиву безжалісність, Гурін прийняв дар свободи і рушив у болісну путь, озлоблений намовами Темного Володаря; і на ту пору минув уже рік од часу смерті сина його, Туріна. Двадцять вісім літ Гурін був бранцем Анґбанда і зробився страшним на вигляд. Він мав довге біле волосся та бороду, проте, опираючись на велику чорну патерицю, крокував не горблячись, а ще був оперезаний мечем. Отак він і вступив у Гітлум; і до вождів східнян дійшли вісті про виїзд на піски Анфауґліту численних капітанів і чорних солдат Анґбанда, з котрими йшов старець, і його, здавалося, вельми шанували. Тому вони й не схопили Гуріна, а дозволили натомість вільно походжати тим краєм; і вчинили мудро, позаяк уцілілі люди з його народу, дізнавшись, що він відбув із Анґбанда з почестями, ніби Морґотів спільник, остерігалися його.

Тож воля тільки примножила гіркоту в серці Гуріна; й він покинув землю Гітлуму, й піднявся в гори. Звідтіля вгледів удалечині поміж хмарами вістря Кріссаеґріму, і згадав про Турґона, і забажав знову потрапити у приховане володіння Ґондоліна. Відтак Гурін, не відаючи, що Морґотові почвари стежать за кожним його кроком, зійшов із Еред-Ветріну і, перетнувши Брітіах, ступив на терени Дімбару, добравшись до похмурих узніж Ехоріату. Ціла та земля була холодна і безлюдна, й він із дещицею надії роззирався довкруж, стоячи біля підніжжя камінного завалу попід стрімкою скелястою стіною; Гурін не знав, що це і є все, що нині залишилося видимого від давнього Шляху Втечі: Висохлу Ріку було перегороджено, і стрілчасту браму поховала земля. Тоді Гурін звів погляд до сірого неба, сподіваючись, що йому вдасться ще раз, як колись у юності, видивитись орлів; але бачив лише пригнані зі сходу тіні та хмари, які клубочилися довкола недосяжних гірських шпилів, і чув лише, як вітер свистить над камінням.

Однак орлина пильність на ту пору зросла вдвічі, тож орли добре розгледіли Гуріна далеко внизу, самотнього в гаснучому світлі; й негайно сам Торондор, вважаючи вість дуже важливою, поніс її Турґонові. Але Турґон мовив:

— Невже Морґот спить? Ти помилився.

— Неправда це, — відказав Торондор. — Якби орли Манве мали звичку так хибити, тоді, володарю, сховок твій викрили б уже давно.

— У такому разі слова твої віщують лихо, — мовив Турґон, — бо можуть означати лишень одне: навіть Гурін Таліон скорився волі Морґота. Серце моє зачинене.

Та коли Торондор полинув геть, Турґон довго сидів у задумі й схвилювався, пригадавши діяння Гуріна з Дор-ломіну; й відкрив серце своє, і послав орлів розшукати Гуріна та привести його, якщо зможуть, до Ґондоліна. Проте було вже надто пізно: ніколи більше, при світлі чи в сутінках, не довелося їм його побачити.

Гурін-бо стояв у відчаї перед мовчазними кручами Ехоріату, і призахідне сонце, протнувши хмари, забарвило червоним білизну його волосся. Тоді він заволав у пустелі, не зважаючи на те, хто може його почути, і прокляв безжалісну землю; і, зрештою, стоячи на високій скелі, позирнув у бік Ґондоліна, і крикнув на повен голос:

— Турґоне, Турґоне, згадай-но Твань Сірех! О Турґоне, чи ж ти не чуєш мене у своїх прихованих чертогах?

Проте беззвуччя порушував тільки вітер, що шурхотів у пожухлих травах.

— Так само шуміли вони й у Сіреху на заході сонця, — сказав Гурін, — і, коли говорив це, сонце зайшло за Гори Тіні, темрява огорнула все довкруж, вітер змовк і в пустельному краї запала тиша.

Проте знайшлися-таки вуха, які підслухали Гурінові слова, і донесення про все хутко дійшло до Темного Престолу Півночі; й Морґот осміхнувся, бо нині йому стало добре відомо, де саме живе Турґон, хоча поки що жоден його шпигун не міг близько підібратися до землі по той бік Окружних Гір, яку стерегли орли. То було перше лихо, до якого призвело звільнення Гуріна.

Коли запала темрява, Гурін, спотикаючись, зійшов зі скелі й провалився у важкий, болісний сон. І в тому сні він почув голос журливої Морвен, і часто вона вимовляла його ймення; і здалося йому, що голос її долинав із Бретілу. Тому, прокинувшись із настанням дня, він підвівся й пішов назад до Брітіаху; і, пройшовши край Бретілського Лісу, нічної пори добувся до Переправ через Тейґлін. Нічні вартові помітили його, та жах переповнив їх: вони подумали, що угледіли привида, котрий, поставши з якогось стародавнього бойового кургану, походжає довкруж нього в темряві. Тож Гуріна не перепинили, й він, урешті-решт, дійшов до румовища, яке залишив по собі Ґлаурунґ, і побачив величний камінь, що стояв біля крутосхилу Кабед-Наерамарту.

Гурін і не глянув на камінь, адже знав, що на ньому написано; і ще він помітив, що був там не сам. У тіні каменя сиділа, схилившись на коліна, якась жінка; Гурін стояв собі мовчки, аж нарешті вона відкинула пошматований каптур і підвела обличчя. Жінка була сива і стара, та раптом їхні погляди зустрілись, і він упізнав її; бо, хоча її очі були нестямні та сповнені страху, в них усе ще мерехтіло світло, завдяки якому вона колись давно заслужила ймення Елезвен, найгордовитішої та найпрекраснішої зі смертних жінок давнини.

— Нарешті ти прийшов, — сказала вона. — Я дожидалася надто довго.

— Дорога була темна. Я прийшов, щойно зміг, — відповів він.

— Але таки спізнився, — мовила вона. — Вони загинули.

— Знаю, — сказав він. — Але ти жива.

Та Морвен відказала:

— Ненадовго. Я виснажена до краю. Відійду із заходом сонця. Часу обмаль: якщо знаєш, то розкажи мені! Як вона знайшла його?

Та Гурін не відповів, сів біля каменя, обнявши Морвен; і вже вони не розмовляли. Сонце зайшло, Морвен зітхнула, стиснула чоловікову руку і стихла; і Гурін зрозумів, що її не стало. Він опустив очі й поглянув на неї в сутінках, і привиділося йому, наче лінії горя та жорстокої скрухи розгладилися.

— Її не зламали, — сказав, і прикрив їй очі, й сидів незворушно поруч неї, а довкруж насувалася ніч. Ревіли незмовкно води Кабед-Наерамарту, проте Гурін не чув ані звуку й нічого не бачив, і нічого не відчував, бо серце його закам’яніло у грудях. Але налетів холодний вітер і гостро вперіщив його в обличчя дощем; тоді він стрепенувся, і в мить зайнялася у ньому лють, опанувавши розсудливість, і єдиним його бажанням стало прагнення помститися за всі свої кривди та за кривди свого роду, і він, стражденний, звинувачував усіх, із ким коли-небудь стрічався. Потому Гурін підвівся і насипав побіля Кабед-Наерамарту із західного боку каменя могилу для Морвен; і витяв на камені оці слова: Тут спочиває також Морвен Елезвен.

Розповідають, що провидець і гравець на арфі на ймення Ґліруін із Бретілу склав пісню, в якій співалося, що Камінь Безталанних не осквернить Морґот і не звалять його довіку, хіба би море поглинуло суходіл; так воно, правду кажучи, згодом і трапилось, але Тол-Морвен і досі самотньо стоїть у водах поза новими узбережжями, створеними в часи гніву валарів. Однак Гурін там не спочив, бо судьба гнала його далі й за ним невідступно йшла Тінь.

І от Гурін переправився через Тейґлін і подався на південь стародавньою дорогою, що вела до Нарґотронда; й він побачив далеко на сході самотню височину Амон-Руза і пригадав, що там скоїлося. По якомусь часі Гурін дістався до берегів Нароґу і наважився перетнути бурхливу ріку по завалених каменях мосту, як це перед ним зробив Маблунґ із Доріату; і став він перед понищеними Дверима Фелаґунда, опираючись на патерицю.

Тут треба сказати, що після відходу Ґлаурунґа Мім-дрібногном відшукав шлях до Нарґотронда, і пробрався у зруйновані чертоги, і привласнив їх, і сидів там, обмацуючи золото й самоцвіти, перепускаючи їх звільна крізь пальці, позаяк жахнющий дух Ґлаурунґа і сам спогад про нього тримав на відстані тих, хто міг би пограбувати гнома. Та от надійшов старець і став на порозі; Мім же виступив уперед і запитав, що привело його. А Гурін сказав:

— Хто ти, що перешкоджаєш моєму входу в дім Фінрода Фелаґунда?

Тоді гном відповів:

— Я Мім; і задовго до того, як ті гордії прийшли з-за Моря, гноми вирили чертоги Нулуккіздіна. Я повернувся для того, щоби забрати належне мені; я-бо останній зі свого народу.

— Тож тобі не доведеться надалі розкошувати спадком, — мовив Гурін, — я-бо Гурін, син Ґалдора, — повернувся з Анґбанда, а сином моїм був Турін Турамбар, якого ти не забув; саме він убив дракона Ґлаурунґа, а той спустошив оці чертоги, де нині сидиш ти; й від мене не приховано, хто зрадив Драконів Шолом Дор-ломіну.

Тоді, не на жарт переляканий, Мім умовляв Гуріна взяти, що той схоче, лише зберегти йому життя; проте Гурін не зважив на його благання і порішив гнома на місці, перед дверима Нарґотронда. Тоді ввійшов досередини і на хвилю затримався в тій моторошній місцині, де скарби Валінору лежали розсипані на долівці у тьмі та ветхості; проте розповідають, що коли Гурін вийшов із руїн Нарґотронда і знову став попід небом, то виніс із величезних куп тільки одну-єдину річ.

Відтак Гурін подався на схід і дійшов до Сутінкових Озер понад Водоспадом Сіріону; там ельфи, котрі охороняли західні кордони Доріату, схопили його і привели до Короля Тінґола в Тисячу Печер. І от Тінґола сповнили подив і сум, коли він поглянув на нього й упізнав у тому похмурому та зістареному чоловікові Гуріна Таліона, Морґотового бранця; проте привітав його щиро і виявив шанобу. Гурін не відповідав Королю, натомість витяг із-під плаща ту єдину річ, яку забрав із Нарґотронда; і то виявилася не будь-яка коштовність, а величний Науґламір — Гномівська Пектораль, яку колись давно виготовили для Фінрода Фелаґунда майстри Ноґрода та Белеґоста, — найуславленіше з усіх їхніх творінь у Прадавні Часи, яке сам Фінрод за життя цінував понад усі скарби Нарґотронда. І Гурін пожбурив коштовність під ноги Тінґолові з несамовитими та гіркими словами.

— Одержуй свою платню, — кричав він, — за те, що так добре догледів дітей моїх і дружину! Це-бо Науґламір, чия назва відома багатьом ельфам і людям; я приніс його тобі з темряви Нарґотронда, де Фінрод, мій родич, зоставив його, перш ніж рушити разом із Береном, сином Барагіра, сповняти твоє, Тінґоле з Доріату, доручення!

Тоді Тінґол поглянув на величний скарб, і впізнав у ньому Науґламір, і прекрасно зрозумів, що Гурін мав на увазі; та жаль, який переповнював його, змусив стримати гнів і стерпіти Гурінові кпини. І нарешті заговорила Меліан, мовивши:

— Гуріне Таліоне, Морґот зачаклував тебе; той-бо, хто дивиться Морґотовими очима, добровільно чи з примусу, бачить усе викривленим. Довго плекали сина твого Туріна в чертогах Менеґрота, і виявляли до нього любов і пошану, гідну сина Короля; і не з Королевої чи моєї волі він полишив Доріат, аби ніколи вже не вернутись. А згодом дружина твоя та донька знайшли тут прихисток, шанобу й зичливість; і ми, як тільки могли, намагалися відрадити Морвен од подорожі до Нарґотронда. Голосом Морґота докоряєш ти нині своїм друзям.

Дослухавшись до слів Меліан, Гурін стояв непорушно і довго вдивлявся Королеві в очі; й там, у Менеґроті, якого й досі Пояс Меліан оберігав од тьми Ворога, він розгадав правду всього, що трапилось, і скуштував-таки повноту горя, яке відміряв йому Морґот Бауґлір. Гурін уже не мовив про минуле, а, нахилившись, підняв Науґламір із того місця, де він лежав перед троном Тінґола, і подав йому, сказавши:

— Візьми ж нині, володарю, Гномівську Пектораль як дар од бідаря та як пам’ятний знак про Гуріна з Дор-ломіну. Судьба моя звершилася, Морґот досягнув мети; але рабом його я не залишуся.

Потому він повернувся і вийшов із Тисячі Печер, і всі, хто стрічав його, відступали перед ним; і ніхто не намагався зупинити його відхід, як ніхто й не знав, куди він подався. Проте кажуть, що Гурін, позбавлений будь-яких прагнень і жадань, звідтоді не хотів жити й, урешті-решт, кинувся в західне море; так знайшов свою смерть наймогутніший із воїнів смертних людей.

Коли ж Гурін пішов із Менеґрота, Тінґол поринув у довге мовчання, втупившись поглядом у величний скарб, що лежав у нього на колінах; і йому спало на гадку, що Пектораль слід переробити і вправити в неї Сильмарил.. Бо з плином літ Тінґолова думка дедалі частіше зверталася до Феанорової Коштовності, зрісшись із нею, і йому не до снаги було залишити її у спокої навіть за дверима найглибшої скарбниці; тож нині він надумав мати її завжди при собі, вві сні й у притомності.

У той час гноми, мандруючи з маєтностей в Еред-Ліндоні, все ще заходили у Белеріанд і, перетнувши Ґеліон при Сарн-Атраді, Кам’янистому Броді, просувалися стародавньою дорогою до Доріату; бо їхнє вміння працювати з металом і каменем сягнуло значних висот, і в чертогах Менеґрота на їхню майстерність був великий попит. Але тепер вони мандрували не маленькими групками, як раніше, а чималими добре озброєними загонами, щоби захищатися на небезпечних землях між Аросом та Ґеліоном; і в такі часи мешкали у Менеґроті в окремих покоях і кузнях. Якраз у ту пору великі майстри Ноґрода саме прибули в Доріат; і Король, прикликавши їх, оголосив про своє бажання, щоби вони, коли їм стачить уміння, переробили Науґламір і вправили в нього Сильмарил. Гноми побачили творіння своїх отців, але й сяйлива Коштовність Феанора прикувала їхні здивовані погляди; тоді ними опанувала нестримна жага заволодіти обома й віднести їх до своїх далеких домівок у горах. Але гноми приховали свій задум і погодилися виконати завдання.

Довго тривав їхній труд; і Тінґол одинцем спускався в їхні глибинні кузні, й сидів біля них, коли ті працювали. З часом його бажання сповнилось, і найвеличніші творива ельфів та гномів поєдналися, ставши одним цілим; і коштовність та була краси незрівнянної, бо незчисленні самоцвіти Науґламіру відображали й відбивали у дивовижних відтінках світло Сильмарила, що примістивсь посередині. Тоді Тінґол, пробуваючи поміж них сам-один, спробував узяти коштовність і застібнути довкола шиї; але тієї миті гноми забрали в нього скарб, і почали вимагати, щоби Король відступив його їм, і казали так:

— За яким правом ельфійський Король зазіхає на Науґламір, який виготовили наші отці для Фінрода Фелаґунда, нині загиблого? Скарб дістався Королю з рук Гуріна, людини з Дор-ломіну, а той забрав його, мовби злодій, із темряви Нарґотронда.

Але Тінґол збагнув їхні серця і добре зрозумів, що гноми, зажадавши Сильмарила, просто прагнули знайти привід і гарне прикриття для того, щоби здійснити свій справжній задум; однак через гнів і погорду він не зважив на небезпеку, а заговорив до них зневажливо, мовивши:

— Як ви, нечестивці, смієте вимагати щось у мене, Елу Тінґола, Володаря Белеріанду, чиє життя почалося при водах Куівіенену за багатоліття до того, як пробудились отці низькорослого народу?

І, стоячи поміж них, рославий та гордий, він негідними словами наказав їм забиратися з Доріату без плати.

Від Королевих слів пожадливість гномів переросла в лють; вони обступили його, і схопили, і вбили навстоячки. Так загинув у глибинах Менеґрота Елве Сінґолло, Король Доріату, єдиний із Дітей Ілуватара, хто поєднався з одним із айнурів; той, єдиний із-поміж Забутого Народу, кому довелося бачити світло Дерев Валінору, хто останнім поглядом пильно вдивлявся в Сильмарил.

Тоді гноми, забравши Науґламір, покинули Менеґрот і втекли на схід Реґіоном. Але новини хутко поширилися лісом, і мало кому з того загону вдалося переправитися через Арос, адже на шляху до південної дороги їх безжально переслідували; і Науґламір було знову захоплено та принесено в тяжкому горі Королеві Меліан. Однак двоє вбивць Тінґола таки спромоглись урятуватися від переслідування на східних кордонах і нарешті повернулися до свого міста далеко в Синіх Горах; і там, у Ноґроді, вони розповіли дещо з того, що скоїлося, сказавши, ніби в Доріаті, за наказом ельфійського Короля, було вбито гномів, і що так він хотів обдурити їх із винагородою.

Страхітливими були гнів і волання гномів Ноґрода через смерть родичів і величних майстрів, гноми рвали на собі бороди й голосили; і довго сиділи в задумі, обмірковуючи помсту. Подейкують, що вони попросили помочі в Белеґості, але там їм відмовили, і гноми Белеґоста намагалися відрадити їх од лихих намірів; проте рада їхня була марна, і незабаром чисельне військо виступило з Ноґрода і, переправившись через Ґеліон, бойовим строєм рушило на захід Белеріанду.

Доріат спіткала скорботна переміна. Мовчазна Меліан довго сиділа поруч Короля Тінґола, і думка її линула в минуле, в осяяні зорями літа, до їхнього першого стрічання в колі соловейків у Нан-Елмоті, в колишні віки; вона знала, що її прощання з Тінґолом — це передвістя величнішого прощання та що судьба Доріату от-от звершиться. Меліан же була з божественного роду валарів, велеможна та мудра мая; проте з любові до Елве Сінґолло прийняла подобу Старших Дітей Ілуватара, і за час того союзу її скували тілесні кайдани та сіті Арди. У тій подобі вона породила Лутіен Тінувіель; і в тій самій подобі вона здобула владу над сутністю Арди, і Пояс Меліан довгі віки захищав Доріат од зовнішнього зла. Однак Тінґол помер, і дух його полинув до чертогів Мандоса; і з його смертю в самій Меліан також сталася зміна. Так і трапилося, що на певний час її влада покинула ліси Нелдорету і Реґіону, й Есґалдуін, зачарована ріка, заговорила іншим голосом, і Доріат відкрився для ворогів.

Відтак Меліан не розмовляла ні з ким, окрім Маблунґа, наказавши йому стерегти Сильмарил і негайно послати вістку Беренові та Лутіен в Оссіріанд; а тоді покинула Середзем’я, полинувши до землі валарів по той бік західного моря, щоби роздумувати про свої жалі в садах Лоріена, звідки вона і прийшла, й у цій оповіді про неї вже не мовитиметься.

Отак і трапилося, що військо науґрімів, переправившись через Арос, безперешкодно вступило в ліси Доріату; ніхто не перепиняв їх, бо гномів було багато й усі — несамовиті, а капітанами Сірих ельфів опанували сумнів і відчай, тож вони безцільно бродили туди-сюди. Гноми ж просувалися далі, й перейшли могутній міст, і вступили в Менеґрот; і відбулося там найжахливіше з печальних діянь Прадавніх Часів. У Тисячі Печер розпочалася битва, і чимало ельфів та гномів наклало головою; і про те не забули. Та перемога дісталася гномам, і чертоги Тінґола було розграбовано і сплюндровано. Перед дверима скарбниці, де зберігали Науґламір, поліг Маблунґ Важкий-на-Руку; і науґріми захопили Сильмарил.

У той час Берен і Лутіен усе ще мешкали на Тол-Ґалені, Зеленому Острові, на Ріці Адурант, найпівденнішому з потоків, які, спадаючи з Еред-Ліндону, бігли вниз, аби з’єднатися з Ґеліоном; їхній син Діор Елухіл узяв за дружину Німлот, родичку Келеборна, доріатського принца, котрий пошлюбив Володарку Ґаладріель. Синами Діора та Німлот були Елуред і Елурін; а ще народилась у них і донька, котру назвали Елвінґ, що означає Зоряні Бризки, бо народилася вона в ніч, осяяну зорями, світло яких мерехтіло у бризках водоспаду Лантір-Ламат побіля дому її батька.

І от між ельфів Оссіріанду швидко пролетіла чутка, що велике гномівське військо у бойових обладунках спустилося з гір і перетнуло Ґеліон біля Кам’янистого Броду. Вісті ці хутко дійшли й до Берена та Лутіен; і в той самий час дістався до них посланець із Доріату з повідомленням про те, що там скоїлося. Тоді підвівся Берен, і покинув Тол-Ґален, і, прикликавши сина свого Діора, рушив разом із ним на північ до Ріки Аскар; і з ними пішло чимало Зелених ельфів Оссіріанду.

Отак і сталося, що, коли гноми з Ноґрода, повертаючись із Менеґрота вже менш чисельним військом, знову дійшли до Сарн-Атраду, на них напали невидимі вороги; щойно науґріми почали видиратися на береги Ґеліону, обтяжені доріатською здобиччю, як усі довколишні ліси сповнив гук ельфійських ріжків, і зусібіч на гномів полетіли стріли. Чимало їх загинуло там під час першої ж атаки; проте декотрі, вирятувавшись із засідки, трималися разом і втекли на схід у напрямку гір. І, коли вони піднімалися на довгі схили попід Бескидом Долмед, надійшли Пастирі Дерев і затягнули гномів у тьмаві ліси Еред-Ліндону: звідти, розповідають, ніколи не вийшов ніхто, й ніхто не видерся високо до переходів, які вели до гномівських домівок.

Під час тієї битви при Сарн-Атраді Берен бився востаннє, і власноруч убив Володаря Ноґрода, і виборов у нього Гномівську Пектораль; але той, помираючи, прокляв увесь скарб. Тоді Берен із подивом придивлявся до тієї самої коштовності Феанора, яку він витяв із Морґотової залізної корони і яка тепер завдяки вправності гномів світилась у золоті й самоцвітах; і він омив її від крові у водах ріки. А коли все скінчилося, скарб Доріату втопили в Ріці Аскар, і відтоді вона отримала нову назву — Ратлоріель, Золотодонна; а Науґламір забрав Берен і повернувся на Тол-Гален. Лутіен мало втішила звістка, що Володар Ноґрода загинув, як і багато гномів при нім; але сказано й оспівано в піснях, що Лутіен, зодягши Пектораль і ту безсмертну коштовність, стала уособленням найвеличнішої вроди та пишноти з тих, які коли-небудь існували поза королівством Валінор; і на певний час Земля Ожилих Мерців стала втіленням землі валарів, і жодна місцина звідтоді не була така чарівна, така плідна чи така сповнена світла, як та.

І от Діор, спадкоємець Тінґола, попрощався з Береном та Лутіен, і, покинувши Лантір-Ламат разом із дружиною Німлот, подався до Менеґрота, й замешкав там; із ними пішли їхні юні сини Елуред і Елурін та донька їхня Елвінґ. І синдари зустріли їх радісно, й піднялися з темряви туги за загиблими родичами та Королем і за зниклою Меліан; і Діор Елухіл заповзявся наново піднести славу королівства Доріат.

І настала осіння ніч, і пізньої години надійшов подорожній і вдарив у двері Менеґрота, вимагаючи побачення з Королем. То був володар Зелених ельфів, котрий спішно прибув із Оссіріанду, і прибрамна сторожа провела його до Діора, який сидів одинцем у своєму покої; там подорожній мовчки подав Королю скриньку й відкланявся. А в тій скринці лежала Гномівська Пектораль, в яку було вправлено Сильмарил; і, поглянувши на нього, Діор зрозумів, що то знак: Берен Ерхаміон і Лутіен Тінувіель померли насправді й відійшли в позасвіття, туди, куди доля велить іти расі людей.

Діор довго приглядався до Сильмарила, що його батько та матір понад усяку надію вирятували від жахливого Морґота; і його дуже засмутило, що смерть спіткала їх так швидко. Та мудрі казали, що то Сильмарил пришвидшив їхній кінець; бо полум’яна краса Лутіен, коли та носила його, була надто ясною для смертних земель.

Тоді Діор підвівся і застібнув довкола шиї Науґламір; і видався він найчарівнішим із усіх дітей світу — потрійної раси: едайнів, елдарів і маярів із Благословенного Краю.

Та от між розпорошеними ельфами Белеріанду пролинула чутка, що Діор, спадкоємець Тінґола, зодяг Науґламір, і вони сказали:

— Феанорів Сильмарил знову горить у лісах Доріату.

І обітниця синів Феанора знову пробудилася зі сну. Адже, доки Гномівську Пектораль носила Лутіен, жоден ельф не наважувався напасти на неї; зате тепер, почувши про відновлення Доріату і про гординю Діора, семеро братів знову зійшлися після мандрів і послали до нього, заявляючи про власні права.

Та Діор не відповів синам Феанора; і Келеґорм підбурив братів підготувати напад на Доріат. Вони прибули несподівано в розпал зими і билися з Діором у Тисячі Печер; і так удруге ельф убивав ельфа. Загинули там од Діорової руки Келеґорм, і Куруфін, і похмурий Карантір; але й сам Діор наклав головою, і дружина його Німлот, а жорстокі прислужники Келеґорма схопили їхніх юних синів і покинули їх у лісі вмирати з голоду. Маезрос, правду кажучи, в цьому розкаявся і довго шукав їх у лісах Доріату; але пошуки його були марними, і про долю Елуреда й Елуріна не вповідає жодне сказання.

Отак було знищено Доріат, і воскреснути йому не судилося. Проте сини Феанора не отримали те, чого прагнули; бо вцілілі доріатці втекли від них, а з ними була й Елвінґ, Діорова донька, і вони врятувались, і, забравши Сильмарил, із часом дісталися до гирла Ріки Сіріон біля моря.

Розділ XXIII. Про Туора і загибель Ґондоліна

Як уже мовлено, Гуор, брат Гуріна, загинув під час Битви Незліченних Сліз; а взимку того року дружина його Ріан породила дитину в нетрях Мітріму, і сина її нарекли Туором, і його взяв на усиновлення Аннаел із Сірих ельфів, який поки що жив на тих пагорбах. І от, коли Туорові виповнилося шістнадцять літ, ельфи вирішили покинути печери Андрот, де вони мешкали, і потайки рушити до Гаваней Сіріону на далекому півдні; та раніше, ніж вони зуміли втекти, на них напали орки і східняни, й Туора полонив і зробив своїм рабом Лорґан, ватажок східнян Гітлуму. Три роки зносив юнак те рабство, а на четвертий — утік; і, повернувшись до печер Андрота, мешкав там одинцем і такої шкоди завдавав східнянам, що Лорґан призначив винагороду за його голову.

Та коли Туор прожив отак, самітником і розбійником, чотири роки, Улмо вклав йому в серце намір полишити батьківщину, він-бо обрав Туора знаряддям сповнення власних задумів; отож, удруге покинувши печери Андрот, юнак пішов на захід через Дор-ломін і знайшов Аннон-ін-Ґелиз, Браму Нолдорів, яку народ Турґона збудував, коли в давно минулі роки мешкав у Неврасті. Звідтіля пролягав попід горами темний тунель, що виводив до Кіріт-Нінніаху, Веселкової Розколини, крізь яку збігала до західного моря бурхлива вода. І трапилося так, що втечі Туора з Гітлуму не помітили ні люди, ні орки, а отже, жодної звістки про неї не долинуло до вух Морґота.

Туор же дістався до Неврасту і, поглянувши на Велике Море Белеґаер, піддався його чарам, і шум його й туга за ним ніколи не покидали юначих серця та слуху; і зійшов на сина Гуора неспокій, який урешті завів його вглиб володінь Улмо. Потому Туор самотою замешкав у Неврасті, й минуло тогорічне літо, й до Нарґотронда підступила його судьба; коли ж настала осінь, Туор угледів сімох величних лебедів, які летіли на південь, і сприйняв це як знак, що надто довго затримався тут, і подався вслід за птахами вздовж морського узбережжя. Відтак добувся нарешті до збезлюднілих чертогів Віньямару під Бескидом Терас, і ввійшов туди, і знайшов щит і кольчугу, меч і шолом, які Турґон колись давно позоставив там за наказом Улмо; Туор зодягнувся в ті обладунки і спустився до берега. Аж ось налетів із заходу страхітливий шторм, і посеред того шторму піднісся велеможний Улмо, Володар Вод, і звернувся до Туора, який стояв біля моря. І наказав йому Улмо вирушати з цього краю і шукати приховане королівство Ґондолін; і дав Туорові чарівний плащ, який, укриваючи його, приховував од ворожих очей.

А вранці, коли шторм ущухнув, Туор натрапив на ельфа, — той стояв біля стін Віньямару; був то Воронве, син Аранве з Ґондоліна, який відплив на останньому човні, що їх послав на Захід Турґон. Одначе той човен, повертаючись нарешті з таємничого океану, затонув під час сильної бурі неподалік від узбереж Середзем’я, і Улмо підхопив того ельфа, єдиного з усіх мореплавців, і виніс його на сушу поблизу Віньямару. Дізнавшись про завдання, яке поклав на Туора Володар Вод, Воронве вельми здивувався, проте не відмовився провести його до прихованих дверей Ґондоліна. Тож вони вирушили в путь із тієї місцини разом, і, коли на них із півночі насунулася Люта Зима того року, подорожні обережно просувалися на схід під покровом Гір Тіні.

По якомусь часі мандрів вони дісталися до Плес Івріну і сумно споглядали осквернену під час проходження дракона Ґлаурунґа землю; і, пильно роздивляючись довкруж, обидвоє побачили, як хтось поквапцем іде на північ, і то виявився рославий чоловік, одягнутий у чорне, котрий ніс чорний меч. Але вони не відали, хто він і що трапилося на півдні; тож муж пройшов повз них, а вони не мовили йому ні слова.

Урешті-решт, із допомогою чарівної сили, якої вділив їм Улмо, Туор і Воронве дісталися до прихованих дверей Ґондоліна і, спустившись у тунель, досягли внутрішньої брами, де їх схопила варта. Потому прибулих повели вгору величезною ущелиною Орфалх-Ехор, помежованою сімома брамами, і поставили перед Ектеліоном Джерельним — охоронцем величної брами наприкінці підйому; і там Туор відкинув геть плаща, і за віньямарськими обладунками на ньому стало зрозуміло, що перед ними — правдивий посланець Улмо. Туор же поглянув униз на прегарну долину Тумладен, яка наче зелений самоцвіт лежала серед довкружніх пагорбів, і побачив у далечіні на скелястій височині Амон-Ґварету Ґондолін Величний, місто із сімома найменнями, чия слава та пишнота звучать якнайгучніше між піснями ельфійських осель у Поближніх Землях. За наказом Ектеліона, на прибрамних вежах засурмили сурми, і голос їхній відлунив од пагорбів; і звіддалік, але дзвінко, долинув у відповідь звук сурм від білих стін міста, які з настанням світанку спалахнули в долині.

І от син Гуора проїхав через Тумладен, і дістався до брами Ґондоліна, і, подолавши розгонисті сходи міста, нарешті дістався до Вежі Короля, й поглянув на скульптури Дерев Валінору. Потому Туор постав перед Турґоном, сином Фінґолфіна, Верховним Королем Нолдорів, і по праву руку від Короля стояв Маеґлін, син його сестри, а по ліву руку сиділа донька його Ідріль Келебріндаль; і всі, хто чув Туорів голос, чудувалися, сумніваючись, чи ж то справді людина смертного роду, бо слова його були словами Володаря Вод, які тієї години йому пригадалися. Туор застеріг Турґона, що найближчим часом здійсниться Прокляття Мандоса й усі нолдорські творіння погинуть; а ще просив його піти, й покинути прегарне та могутнє місто, яке він сам збудував, і рушати вздовж Сіріону до моря.

Довго розмірковував Турґон над порадою Улмо, і йому на гадку спали слова, мовлені йому у Віньямарі: «Не надто захоплюйся творіннями рук твоїх і замірами серця; і пам’ятай, що справжню надію нолдорів схоронено на Заході, й прибуде вона з Моря». Однак Турґон став гордим, а Ґондолін — таким самим прекрасним, як спогад про ельфійський Тіріон, і Король усе ще вірив у його потаємну та нездоланну міць, хоча би й сам вала заперечував це; а після Нірнает-Арноедіаду народ того міста вже не бажав ані втручатись у війни ельфів і людей із-поза його стін, ані йти на Захід крізь жахіття й небезпеки. Замкнуті за непрохідними зачарованими пагорбами, вони нікого не впускали до себе, навіть утікачів, котрих переслідувала ненависть Морґота; тож новини про зовнішні землі надходили сюди нечіткі й застарілі, та вони й мало на них зважали. Даремно шукали ґондолінців морґотівські шпигуни — оселя їхня була як поголос, як загадка, що її годі розгадати. На королівських радах Маеґлін завжди виступав проти Туора, і слова його видавалися тим вагомішими, що припали до серця Турґонові; тож, урешті, він таки відхилив прохання Улмо й відмовився дослухатися до його поради. У застереженні цього вали Королю знову вчулися слова, сказані в сиву давнину перед від’їздом нолдорів із узбереж Араману; й у серці Турґона прокинувся страх перед зрадою. Відтак тієї пори, за його повелінням, завалили навіть сам вхід до прихованих дверей в Окружних Горах; і звідтоді аж до загибелі міста ніхто не виходив із Ґондоліна на жодну виправу, чи то мирну, чи воєнну. Торондор, Володар Орлів, приніс вісті про знищення Нарґотронда, а згодом — про вбивство Тінґола та спадкоємця його Діора і про зруйнування Доріату; однак Турґон наче й не чув звісток про зовнішні біди, заприсягшись натомість ніколи не виступати в похід на боці жодного із синів Феанора, а своєму народу заборонив коли-небудь перетинати межі гірської застави.

Туор же залишився в Ґондоліні, бо його полонили блаженство і краса міста, мудрість його народу; він вельми змужнів тілом та духом і осягнув глибини премудрості ельфів-вигнанців. Отоді серце Ідріль потяглося до нього, а його — до неї; відтак Маеґлінова затаєна ненависть щодень зростала, він-бо понад усе прагнув заволодіти Келебріндаль, єдиною спадкоємицею Короля Ґондоліна. Проте Туор запопав у Турґона такої високої милості, що, коли, проживши сім років у місті, попрохав руки його доньки, той дав згоду; бо хоч і не зважив на прохання Улмо, а таки збагнув, що долю нолдорів переплетено з долею посланця Володаря Вод; і ще він не забув слів Гуора, мовлених йому перед тим, як воїнство Ґондоліна покинуло Битву Незліченних Сліз.

Тоді влаштували бучний і радісний бенкет, адже Туор завоював серця багатьох ельфів, окрім хіба що Маеґліна та його таємних послідовників; і так було укладено другий шлюбний союз між ельфами та людьми.

Навесні наступного року в Ґондоліні народився Еаренділ Напівельф, син Туора й Ідріль Келебріндаль; і сталося те через п’ять сотень і ще три роки, відколи нолдори прибули в Середзем’я. Еаренділ був краси незрівнянної, бо на обличчі його сяяло світло, подібне до світла небесного, в ньому втілилися врода і мудрість елдарів та міць і витривалість людей давнини; й Море завжди промовляло до його слуху та серця, як говорило воно і з батьком його Туором.

На ту пору дні Ґондоліна все ще пишалися радістю і спокоєм; і ніхто не відав, що край, де лежало Приховане Королівство, нарешті викрив Морґотові Гурін своїми криками, коли, стоячи в пустельній місцині поза Окружними Горами та не знайшовши входу, з одчаю покликав Турґона. Звідтоді Морґотова думка ненастанно линула до гористої території поміж Анахом і верхів’ям Сіріону, куди поплічники його ніколи не добувалися; та й зараз жоден шпигун, жодна анґбандська потвора не могла дійти туди через недремних орлів, які й перешкодили здійсненню задумів Морґота. Однак Ідріль Келебріндаль була мудра та далекоглядна, тож серце її віщувало біду, й недобрі передчуття, мовби хмара, наповзли їй на душу. Відтак у той час вона поклопоталась, аби підготувати таємний шлях, який би спускався від міста і, проходячи попід поверхнею рівнини, відкривався далеко за його стінами, на північ од Амон-Ґварету; Ідріль примудрилася зробити так, аби про ту працю знало якомога менше осіб і щоби бодай натяку про неї не долинуло до вух Маеґліна.

І ось одного разу, коли Еаренділ був іще юний, Маеґлін зник. Він-бо, як уже мовлено, любив розкопки та видобування металів понад усяке інше ремесло; і був повелителем та провідником тих ельфів, котрі трудились у горах далеко від міста, шукаючи метали для виготовлення різноманітних речей, придатних і в час миру, й у час війни. І зчаста Маеґлін із кількома підручними виходив за гірську заставу, а Король і не відав, що наказ його зневажено. І, за велінням долі, сталося так, що Маеґліна полонили орки і привели в Анґбанд. Він не був слабаком чи боягузом, однак тортури, якими йому погрожували, зламали його дух, і Маеґлін купив собі життя і свободу, зрадивши Морґотові, де розташований Ґондолін, та розкривши шляхи підступу й нападу на нього. Воістину безмежною була радість Морґота, Маеґлінові ж він пообіцяв панування в Ґондоліні в ролі його васала та владу над Ідріль Келебріндаль, коли місто буде взято; правду кажучи, почуття палкого жадання до Ідріль і ненависті до Туора полегшили Маеґлінові шлях до найпідлішого зі зрадництв у всіх історіях Прадавніх Часів. Морґот відіслав його назад у Ґондолін, аби ніхто не запідозрив обману та щоби з настанням слушної години Маеґлін допомагав нападу зісередини; й він жив у королівських чертогах із усміхом на лиці та зловорожістю в серці, а над Ідріль тим часом збиралася дедалі густіша тьма.

Того року, коли Еаренділові виповнилося сім літ, Морґот нарешті підготувався і вислав на Ґондолін своїх балроґів, і орків, і вовків, а з ними — і драконів із Ґлаурунґового поріддя, котрі на той час розмножились і стали жахнючими.

Морґотівське військо перебралося через північні пагорби, висота яких була найбільшою, а сторожа — найменш пильною, — і надійшло поночі в пору свята, коли весь народ Ґондоліна дожидався на стінах сходу сонця й піднесено співав своїх пісень, бо завтра мала відбутися бучна урочистість, звана там Приходом Літа. Проте червона заграва зайнялася над горами на півночі, а не на сході; ніщо не спинило наступу ворогів, аж доки вони добралися до самісіньких стін Ґондоліна, й місто опинилося в облозі без надії на порятунок. Про діяння одчайної звитяги верховод шляхетних домів і їхніх лицарів, серед котрих Туор був не останнім, детально розповідає «Загибель Ґондоліна»: про битву — просто на Королівській площі — Ектеліона Джерельного та Ґотмоґа, Володаря Балроґів, у якій обидва вони й полягли, і про захист вежі Турґона його придворними, який тривав доти, доки вежу не повалили; страхітливим було її падіння і страхітливою — загибель Турґона під її уламками.

Туор спробував урятувати Ідріль під час розграбування міста, проте Маеґлін схопив і її, й Еаренділа, тож Туор боровся з ним на стінах, і викинув його аж ген далеко, й тіло його тричі вдарилось об кам’янисті схили Амон-Ґварету, перш ніж полетіло вниз, у полум’я. Потому Туор та Ідріль повели всіх уцілілих, кого їм тільки вдалося зібрати в сум’ятті пожежі, вниз потаємним шляхом, який облаштувала Ідріль; про шлях той капітани Анґбанда не знали нічогісінько й подумати не могли, що які-небудь утікачі наважаться обрати стежку на північ, до найвищих ділянок гір, і найближчу до Анґбанда. Дим від пожежі та пара з прегарних водограїв Ґондоліна, вичахлих од пломеню драконів півночі, опустилися на долину Тумладен скорботною млою, посприявши втечі Туора та його загону, адже від виходу з тунеля до підніжжя гір їм треба було пройти відкритою дорогою. Все ж вони дісталися гір і, згорьовані та нещасні, почали безнадійний підйом, бо вершини були холодні та жахливі, а серед подорожніх було багато поранених, жінок і дітей.

І проліг перед ними страхітливий перевал — названий Кіріт-Торонат, Орлина Розколина, — де в тіні найгінкіших вершин звивалася вузенька стежина; праворуч від неї, мов стіна, здіймався крутосхил, а ліворуч зривався в порожнечу жахний водоспад. Проваджені Туором утікачі саме рухалися вервечкою тим вузеньким шляхом, коли на них напали з засідки орки — бо ж Морґот усюди на довколишніх пагорбах розставив сторожу, — а з ними був іще й балроґ. Становище втікачів було страхітливе, і ледве чи вдалося би відважному золотоволосому Ґлорфінделеві, правителю Дому Золотої Квітки Ґондоліна, врятувати своїх супутників, якби вчасно не прибув їм на допомогу Торондор.

Немає ліку пісням, які оспівали поєдинок Ґлорфіндела з балроґом на вершині скелі на тій височині; обоє ж вони розбились ущент у безодні. А наспілі орли каменями падали на орків, і ті з вереском тікали; їх усіх до одного вибили або ж поскидали у прірву, тож поголос про вцілілих із Ґондоліна долинув до вух Морґота дуже нескоро. І Торондор виніс тіло Ґлорфіндела з безодні, й побратими поховали його в камінному кургані побіля стежки; і виріс там зелений дерен, і посеред кам’янистої пустки зацвіли жовті квіти, і було так до зміни світу.

Аж ось уцілілі мешканці Ґондоліна під проводом Туора перейшли через гори і спустились у Долину Сіріону; й, утікаючи на південь важкопрохідними та небезпечними узграниччями, вони, врешті, дісталися до Нан-татрену, Вербової Землі, де у величній ріці все ще струменіла сила Улмо, яка й оточила їх. Там подорожні трішки перепочили, зцілились од болю й утоми, проте печаль їхня була невиліковна. Тож вони влаштували свято на згадку про Ґондолін і про ельфів, котрі загинули там, про дів, дружин і воїнів Короля; і чимало пісень про улюбленого Ґлорфіндела проспівали вони попід вербами Нан-татрену, коли рік добігав кінця. Там Туор склав для сина свого Еаренділа пісню про давній прихід Улмо, Володаря Вод, до берегів Неврасту; й у серці його пробудилася туга за морем, а в сина його — також. Тому Ідріль і Туор відбули з Нан-татрену й подалися на південь уздовж річки до моря; й оселилися поблизу гирла Сіріону, і прилучили свій народ до товариства Елвінґ, доньки Діора, котра втекла сюди ж трішки раніше. І коли новини про загибель Ґондоліна та про смерть Турґона досягнули Балару, тоді Ерейніона Ґіл-ґалада, сина Фінґона, було проголошено Верховним Королем Нолдорів Середзем’я.

Проте Морґот гадав, що здобув перемогу, і не звертав уваги ні на синів Феанора, ні на їхню обітницю, яка ніколи йому не вадила і завжди оберталася якнайдоречнішою поміччю; у своїх чорних думах він сміявся, геть не шкодуючи за одним втраченим Сильмарилом, завдяки якому, на його думку, вцілілий мізер елдарського народу пощезне зі Середзем’я та не докучатиме йому надалі. Якщо він і знав про поселення біля вод Сіріону, то і знаку не подавав, очікуючи свого часу і покладаючись на вплив обітниці та брехні. Відтак при Сіріоні та біля моря постала ельфійська спільнота — все, що залишилося від Доріату і Ґондоліна, туди ж прибули мореплавці Кірдана з Острова Балар, — і запалала та спільнота любов’ю до хвиль, і взялася будувати кораблі, просуваючись щоразу ближче до узбереж Арверніену, під захистом Володаря Вод.

І кажуть, що в той час Улмо прибув із глибинних вод до Валінору і бесідував із валарами про ельфійську скруту; він закликав богів пробачити їм і порятувати від всезростаючої могуті Морґота, й відвоювати Сильмарили, що в них єдиних тепер квітувало світло Блаженних Днів, коли Двоє Дерев сяяли у Валінорі. Та Манве не розчулився; а яка ж бо оповідь вповість про наміри його серця? Мудрі казали, що час іще не настав і що тільки один, виступаючи особисто від імені ельфів та людей, просячи прощення за їхні негідні вчинки та жалю до їхніх бід, може змінити наміри Сил; а от обітниці Феанора, ймовірно, не зміг би скасувати і сам Манве, доки вона не здійсниться, і сини Феанора не зречуться Сильмарилів, щодо яких висунули жорсткі претензії. Бо світло, що освітлює Сильмарили, створили самі валари.

У той час Туор відчув, як до нього підкрадається старість, і в його серці почала наростати туга за глибинами Моря. Тому він збудував великий човен і назвав його Еарраме, що означає Морське Крило; і разом із Ідріль Келебріндаль вирушив у плавання до сонцеспаду та Заходу, і згодом про нього вже не оповідало жодне сказання чи пісня. Проте пізніше співали, що Туора, єдиного зі смертних людей, було долучено до старшого народу, і він поєднався з нолдорами, котрих любив; і доля його окрема від долі людей.

Розділ XXIV. Про морську подорож Еаренділа і Війну Гніву

Осяйний Еаренділ правив тоді народом, що мешкав поблизу Сіріонового гирла; і він узяв собі за дружину Елвінґ Незрівнянну, і народила вона йому Елронда й Елроса, яких звали Напівельфами. А сам Еаренділ не знав спочину, і мандрівки довкола узбереж Поближніх Земель не втихомирили його неспокою. У серці Туорового сина визріли дві мети, які злилися воєдино в тузі за безкрайнім Морем: він прагнув поплисти вслід за Туором та Ідріль, які не повернулись, і сподівався знайти, ймовірно, останній берег, аби перед смертю донести вість про ельфів і людей до валарів на Заході, — й, може, серця тих розчулилися б од скорбот Середзем’я.

Тож Еаренділ близько зійшовся у дружбі з Кірданом Корабельником, — той мешкав на Острові Балар із рештками свого народу, які врятувалися під час розграбування Гаваней Брітомбар і Еґларест. З допомогою Кірдана Еаренділ збудував Вінґілот, Пінисту Квітку, — найпрекрасніший із оспіваних кораблів; золотими були його весла й білою — деревина, вирубана у березових лісах Німбретілу, вітрила ж нагадували сріберний місяць. У «Баладі про Еаренділа» багато оспівано його пригод в океані й у несходжених землях, на численних морях і островах; однак Елвінґ із ним не було, вона-бо, скорботна, сиділа при гирлі Сіріону.

Еаренділ не відшукав Туора й Ідріль, і жодного разу мандри не завели його, переможеного сутінками та чарами, гнаного зустрічними вітрами, до берегів Валінору, й, урешті, він стужився за Елвінґ — то й повернув додому в напрямку узбереж Белеріанду. І серце благало його поквапитися, бо зі сновидінь зійшов на нього раптовий острах; і вітри, яких раніше він не спромігся здолати силою, тепер несли його додому так прудко, як він бажав.

І от, коли до Маезроса дійшли перші звістки, що Елвінґ іще жива і мешкає, володіючи Сильмарилом, при гирлі Сіріону, він, покаявшись за скоєне в Доріаті, стримався від нападу. Проте з часом повернувся тягар усвідомлення невиконаної обітниці, аби мучити самого Маезроса та його братів, отож, зібравшись і полишивши мандрівні мисливські стежки, вони доправили послання до Гаваней, звістуючи про дружні наміри, а заразом висуваючи сувору вимогу. Елвінґ же і народ Сіріону відмовилися віддавати Коштовність, яку виборов Берен та вбрала на себе Лутіен і за яку поліг Діор Прегарний; а тим паче, коли володар їхній Еаренділ був у морі, позаяк усім здавалося, що саме в Сильмарилі приховано те зцілення та благословення, що зійшло на оселі їхні й на човни. Відтак між ельфами зчинилось останнє, найжорстокіше, братовбивство; то була третя з великих кривд, спричинених проклятою обітницею.

Позосталі серед живих сини Феанора зненацька налетіли на ґондолінських вигнанців і на залишки доріатського народу та знищили їх. У битві тій дехто з числа нападників не брав участі, а кілька їх навіть повстало проти власних володарів і полягло, захищаючи Елвінґ(отак горе та бентега в ті дні потьмарили серця елдарів); одначе Маезрос і Маґлор здобули перемогу, хоч і зосталися після бою єдиними вцілілими синами Феанора, позаяк і Амрод, і Амрас наклали головами. Надто пізно прибули на поміч ельфам Сіріону бистрі човни Кірдана та Ґіл-ґалада, Верховного Короля; Елвінґ і сини її зникли. Тоді нечисленний народ, якому вдалося вижити після нападу, долучився до Ґіл-ґалада і поплив із ним до Балару; ті ельфи й розповіли, що Елронда та Елроса взяли в полон, а от Елвінґ зі Сильмарилом на грудях кинулась у море.

Тож Маезрос і Маґлор не запопали Коштовності; проте вона і не щезла. Адже Улмо вихопив Елвінґ із хвиль і надав їй подоби великої білої птиці, й на грудях у неї, коли вона линула над водами, розшукуючи коханого Еаренділа, сяяв, як зоря, Сильмарил. Однієї ночі Еаренділ, стоячи біля корабельного стерна, побачив, що вона лине в його бік — наче біла, надміру бистролітна хмарина попід місяцем, наче зоря понад морем, що рухається незвичним курсом, наче тьмяне світло на крилах бурі. І співається в пісні, що Елвінґ, непритомна, впала з неба просто на шпангоути Вінґілота, мало не вмерши від навальної швидкості лету; Еаренділ узяв її до себе, а на ранок зачудованими очима дивився вже на свою дружину в її власній подобі, котра спала поруч нього, і волосся її розметалося по його обличчю.

Тяжко тужили Еаренділ і Елвінґ через сплюндрування гаваней Сіріону та полонення їхніх синів, боячись, що їх повбивають; але все склалось інакше. Бо Маґлор перейнявся жалем до Елроса й Елронда і плекав їх, і між них зростала любов, на що годі було і сподіватись; однак серце Маґлора знесиліло та стомилося від тягаря жахливої обітниці.

Проте для Еаренділа тепер на теренах Середзем’я згасла будь-яка надія, і він знову розвернувся в відчаї, не попливши додому, а разом із Елвінґ ще раз спробував відшукати Валінор. Цього разу він майже постійно стояв на носі Вінґілота, і Сильмарил пишався в нього на чолі; і світло його тим більше ясніло, чим ближче було до Заходу. І мудрі казали, що саме завдяки силі тієї святої Коштовності Еаренділ та Елвінґ потрапили у води, які доти тривожили хіба що кораблі телерів; вони добулися до Зачарованих Островів і врятувалися від їхніх чарів; вони запливли в Тінисті Моря і проминули їхні тіні, вони поглянули на Тол-Ерессеа, Самотній Острів, але не затрималися там; і, врешті, кинули якір в Елдамарській Затоці, й телери помітили наближення зі Сходу того човна і вельми здивувалися, позираючи здалеку на світло Сильмарила, що було неймовірно яскравим. Тоді Еаренділ, перший серед живих людей, пристав до безсмертних берегів і звернувся до Елвінґ і до тих, хто був із ним: трьох мореплавців, котрі під його проводом перепливли всі моря, і звали їх Фалатар, Ереллонт і Аерандір. І сказав їм Еаренділ:

— Лише я один ступлю на землю, щоби ви не зазнали гніву валарів. Я один наражатимуся на небезпеку заради блага Двох Родів.

Однак Елвінґ відповіла:

— Нехай розійдуться навіки наші стежки, та всі небезпеки я поділю з тобою.

І вона зістрибнула у білу піняву й побігла до нього; Еаренділ же був убитий горем, позаяк боявся гніву Володарів Заходу, що мав упасти на кожного мешканця Середзем’я, котрий би наважився перетнути заставу Аману. Та все ж обоє попрощалися із супутниками своїми й уже з ними не бачилися.

Потому Еаренділ мовив до Елвінґ:

— Зачекай на мене тут, бо тільки один має донести послання, й у тому — моя доля.

І він одинцем подався вглиб краю, і дістався до Калакір’ї, і здалася вона йому порожньою та мовчазною; бо, як колись, у давні віки, Морґот і Унґоліанта, так і нині Еаренділ прибув у час торжества, тож мало не цілий ельфійський народ пішов у Валімар або зібрався в чертогах Манве на Танікветілі, а стіни Тіріона пильнувало хіба кілька охоронців.

Але декотрі з них іще здалеку помітили Еаренділа та величне світло, яке він ніс, і поспішили до Валімара. Еаренділ же піднявся на зелений пагорб Туни і застав там пустку, тоді пройшовся вулицями Тіріона — проте й там було порожньо. Важко стало в нього на серці, він боявся, що навіть до Благословенного Краю дісталося зло. Еаренділ походжав безживними дорогами Тіріона, і пил, осілий на його вбранні та взутті, був пилом діамантовим, отож, піднімаючись довгими білими сходами, він світився та сяяв. І гукав голосно багатьма мовами, ельфійськими та людськими, проте відповіді не було. Тому, врешті, прибулий повернувся і хотів було йти назад до моря, та щойно ступив на доріжку, що вела до узбережжя, як хтось, ставши на пагорбі, крикнув йому могутнім голосом:

— Вітаю, Еаренділе, найуславленіший із мореплавців, жданий і прибулий зненацька, жаданий і прибулий понад усяку надію! Вітаю, Еаренділе, носію світла, що існувало ще до Сонця та Місяця! Блиск Дітей Землі, зоря в темряві, коштовний камінь у сонцеспаді, сяйливий удосвіта!

То лунав голос Еонве, оповісника Манве, — Еонве прибув із Валімара і закликав Еаренділа постати перед Силами Арди. Й Еаренділ вступив у Валінор і в чертоги Валімара, й ніколи вже не ходив землею людей. Валари ж радилися гуртом, прикликавши навіть Улмо з морських глибин; і Еаренділ постав перед ними, і передав послання Двох Родів. Прощення благав для нолдорів і жалю до їхніх тяжких печалей, а ще милосердя до людей та ельфів і підтримки в час скрути. І благання його було почуто.

Ельфи розповідають, що після того, як Еаренділ пішов шукати дружину свою Елвінґ, Мандос заговорив про його долю; і він мовив:

— Невже смертний муж ступить живим на невмирущі землі й житиме далі?

На це Улмо сказав:

— Для цього він і прийшов у світ. І повідай-но мені, хто він: Еаренділ, син Туора з роду Гадора, чи син Ідріль, Турґонової доньки з ельфійського дому Фінве?

І Мандос відповів:

— Однаково нолдор, котрий добровільно пішов у вигнання, не може повернутися сюди.

Коли все було сказано, Манве оголосив свій присуд, і він мовив:

— У цій справі наділено мене владою вершити судьбу. Небезпека, на яку він наразився з любові до Двох Родів, не спіткає Еаренділа ні дружину його Елвінґ, яка ризикувала з любові до нього; та не походжати їм ніколи між ельфів чи людей у Зовнішніх Землях. Ось моє рішення щодо них: Еаренділові, Елвінґ і їхнім синам надано буде дозвіл самим вільно обрати, до котрого з родів належать їхні долі й за котрим родовим законом їх слід судити.

І от, коли минуло вже чимало часу, відколи пішов Еаренділ, Елвінґ почулася самотньою і злякалася; і, блукаючи біля краю моря, наблизилася до Алквалонде, де стояли телерські флотилії. І телери заприязнилися з нею, і, слухаючи її оповіді про Доріат і Ґондолін, про біди Белеріанду, перейнялися жалем і подивом; і Еаренділ, повернувшись, застав її в Лебединій Гавані. Проте небавом їх прикликали до Валімара й там проголосили їм рішення Старшого Короля.

Тоді Еаренділ мовив до Елвінґ:

— Обирай ти, бо світ уже втомив мене.

І Елвінґ, згадавши Лутіен, обрала, щоби їх судили як Первородних Дітей Ілуватара; і заради неї Еаренділ обрав те саме, хоча серце його радше тяглося до роду людей і до батькового народу. Тоді, за наказом валарів, Еонве пішов на берег Аману, де все ще дожидали вістей Еаренділові супутники; він узяв човна, посадовив туди трьох мореплавців, і валари відіслали їх на Схід із сильним вітром. А Вінґілот узяли, й освятили, і пронесли через Валінор до найдальшого краю світу; там він проминув Двері Ночі, і його здійняли аж до неозорих небесних просторів.

Став той корабель прегарним і дивовижним, сповненим хисткого полум’я, чистого та ясного; а за стерном стояв Еаренділ Мореплавець, іскристий од пилу ельфійських коштовностей, і Сильмарил пишався в нього на чолі. Далеко, аж до беззоряних порожнеч, запливав він на своєму кораблі, проте найчастіше бачили його вранці чи ввечері, як він сяяв при сході чи заході сонця, повертаючись до Валінору з мандрівок у позасвіття.

Однак Елвінґ не супроводжувала свого чоловіка в тих мандрівках, адже вона не спромоглася би витримати холоднечу й непрохідні порожнечі, та й любила радше землю і лагідні вітерці, які дмуть на морі й у пагірках. Тому для неї на північних кордонах Розділяючих Морів звели білу вежу; туди часами збирались усі морські птахи землі. І кажуть, що Елвінґ, яка і сама була колись у їхній подобі, вивчила мови всіх пташок, і вони навчили її майстерно літати, і крила її були білі та срібно-сірі. Тож іноді, щойно Еаренділ, повертаючись, наближався до Арди, вона вилітала йому назустріч, точнісінько як тоді, коли її вирятували з моря. У такі миті далекозорі ельфи, котрі мешкали на Самотньому Острові, бачили її у вигляді сяйливої білої птиці, забарвленої рожевими відблисками спадного сонця, що радісно линула вітати прибуття Вінґілота на небеса.

Так-от, коли Вінґілот уперше поплинув небесними морями, його, сяйливого та ясного, ніхто не сподівався побачити. Тож народ Середзем’я, угледівши той корабель у високості, був вельми подивований, і сприйняв це як знак, і нарік його Ґіл-Естель — Зоря Незгасної Надії. І коли надвечір засяяла ця нова зоря, Маезрос звернувся до брата свого Маґлора і промовив:

— Чи ж не Сильмарил то сяє нині на Заході?

І Маґлор відказав:

— Якщо то і справді Сильмарил, якого ми вважали загиблим у морі, знову сходить на небі завдяки владі валарів, тоді радіймо. Адже тепер сяйво його споглядає безліч очей, а сам камінь захищений од усякого зла.

Відтак ельфи звели погляди вгору і позбулися розпуки; а от Морґота сповнила тривога.

Одначе кажуть, що Морґот не очікував нападу з Заходу, бо в незмірній погорді своїй гадав, що ніхто й ніколи не виступить проти нього відкритою війною. Крім того, він думав, що навіки відчужив нолдорів од Володарів Заходу і що щасливі у блаженстві свого володіння валари не перейматимуться вже його королівством у зовнішньому світі. Для нього, безжального, діяння, спонукувані жалістю, завжди були чимось дивним і несподіваним. А воїнство валарів тим часом готувалося до бою; під їхні білі знамена стали ваньяри, народ Інґве, а також ті нолдори, котрі ніколи не полишали Валінору, очолювані Фінарфіном, сином Фінве. З-поміж телерів, проте, мало знайшлось охочих іти на війну, вони-бо пам’ятали про різню при Лебединій Гавані та про викрадення кораблів. Але, прислухавшись до Елвінґ, яка була донькою Діора Елухіла і походила з їхнього роду, вирядили вдосталь мореплавців, аби ті правували човнами й перевезли воїнство Валінору через море на схід. А все ж кораблі спинились у відкритих водах і жоден із телерів не ступив на Поближні Землі.

Про похід валарського воїнства на північ Середзем’я небагато мовлено в оповідях, бо серед тих лицарів не було жодного ельфа, котрий би жив і страждав на теренах Поближніх Земель, а відтак і складав би легенди про ті часи, що їх пам’ятають і досі. Вісті ж про ті події долинули до тутешніх мешканців від їхніх родичів в Амані значно пізніше. І от нарешті з Заходу надійшла військова міць Валінору, і викличний голос сурм Еонве розлився по небу. Белеріанд заяснів од сяйва обладунків, адже валарське військо прибрало подобу прекрасних і страхітливих юнаків, і гори двигтіли від їхніх кроків.

Зудар військ Заходу та Півночі нарекли Великою Битвою і Війною Гніву. Вишикувалася там уся міць Морґотового Престолу, що її на ту пору вже було годі злічити, і заполонила Анфауґліт, і цілісінька Північ зайнялася полум’ям війни.

Та Морґотові це не допомогло. Балроґів знищили, й лише кілька їх, уцілілих, утекло й заховалось у неприступних печерах при основі землі. Незчисленні легіони орків згинули, наче соломина в ярому вогні, або щезли, наче пожухле листя під подувом палючого вітру. Тільки декілька вижило, щоби згодом іще довгі роки надокучати світу. Нечисленні представники трьох домів ельфодрузів, Отці Людей, боролися на боці валарів і в ті дні помстилися за Бараґунда і Барагіра, за Ґалдора і Ґундора, за Гуора і Гуріна та за багатьох інших володарів. Але більшість людських синів чи то з народу Улдора, чи то з інших, новоприбулих зі сходу, йшла в лавах Ворога; й ельфи цього не забувають.

Тоді, зрозумівши, що війська його подолано, а влада — розсіюється, Морґот злякався і не наважився виступити на бій особисто. Натомість він спрямував на недругів останню відчайдушну атаку: з підземних темниць Анґбанда вилинули небачені раніше крилаті дракони. Наступ того моторошного повітряного флоту був такий несподіваний і руйнівний — дракони-бо наближались у супроводі грому, блискавиць і вогненної бурі, — що валарське воїнство відступило.

Аж ось прибув у сяйві білого полум’я Еаренділ, і довкруж Вінґілота зібралось усе велике небесне птаство, капітаном якого став Торондор. І повітряна битва тривала цілісінький день і сповнену сумнівами ніч. Перед сходом сонця Еаренділ убив Анкалаґона Чорного, наймогутнішого з-поміж драконів, і скинув його з неба, і той упав на вежі Танґородріму, і вони розлетілися вдрузки. Потому зійшло сонце, і валарське воїнство тріумфувало, і майже всіх драконів було знищено, а всі підземні темниці зруйновано та зірвано з них перекриття, і переможці зійшли в земні глибини. І тоді Морґот нарешті опинився у безвиході й навіть утратив мужність. Він утік у найглибшу свою копальню, вимолюючи перемир’я та прощення, однак його звалили з ніг і пожбурили долілиць. Потому скували Анґаінором — ланцюгом, який він уже колись носив, — а залізну корону переробили на нашийник і закували голову його між колін. Ті ж два Сильмарили, які до того часу були в Морґота, видерли з корони, і вони світилися попід небом чистим сяйвом. Еонве взяв їх і пильно стеріг.

Отак було покладено кінець владі Анґбанда на Півночі, а зловісне володіння перестало існувати; і з глибинних тюрем юрми рабів, котрі вже й не сподівалися такого, повиходили на денне світло і поглянули на світ, що зазнав зміни. Шал супротивників був такий нестримний, що північні області західного світу відкололись, і крізь глибоченні тріщини з ревом прорвалося море, зчинивши повсюдний безлад і нечуваний гамір; ріки зникли або ж знайшли собі інші русла, долини вивищились, а пагорби запались, і Сіріону не стало.

Тоді Еонве як оповісник Старшого Короля закликав ельфів Белеріанду покинути Середзем’я. Проте Маезрос і Маґлор не хотіли навіть чути про це і приготувалися, хоча тепер уже без запалу та з відразою, до відчайдушної спроби виконати обітницю, адже вони, якби їх намагалися перепинити, вступили б у битву за Сильмарили навіть зі звитяжним воїнством Валінору, навіть якби їм довелося тільки вдвох протистояти цілому світу. Тож брати передали Еонве послання, наказуючи віддати їм ті коштовності, які в давнину створив батько їхній Феанор і які Морґот викрав у них.

Однак Еонве відповів, що права володіти творінням батька, належного колись синам Феанора, вони тепер позбавлені через їхні численні та безжальні вчинки, через засліпленість обітницею, а головно ж — через убивство Діора і напад на Гавані. Світло Сильмарилів вирушить на Захід, звідки і прийшло напочатку; і Маезрос та Маґлор мусять повернутися до Валінору і дочекатися присуду валарів, бо тільки за їхньою постановою Еонве віддасть Коштовності з-під своєї опіки. Тоді Маґлор щиро забажав упокоритися, бо серце його переповнювала печаль, і він мовив:

— В обітниці не сказано, що нам не вільно перечікувати, і може трапитися так, що у Валінорі все простять і забудуть і ми спокійно повернемо свої права.

Та Маезрос відповів: якщо вони повернуться до Аману й таки не діждуться ласки валарів, то обітниця їхня нікуди не зникне, проте сповнити її буде неможливо. Він сказав:

— Хто оповість, яка жахлива судьба спіткає нас, якщо ми ослухаємося Сил на їхній же землі чи спробуємо знову порушити спокій священного краю?

Однак Маґлор усе ще вагався, кажучи:

— Якщо самі Манве та Варда заперечують проти здійснення обітниці, свідками якої ми їх прикликали, то хіба вона не знецінилась?

І Маезрос відказав:

— Як же голоси наші долинуть до Ілуватара поза Кола Світу? Ми ж бо, шаленці, присягались Ілуватаром і накликали на себе Вічну Темряву, якщо не дотримаємо слова. Хто звільнить нас?

— Коли ніхто не може нас звільнити, — мовив Маґлор, — тоді, воістину, Вічної Темряви нам не уникнути, чи то ми додержимо обітниці, чи зламаємо її; та меншим лихом буде, якщо ми її зламаємо.

І все ж він піддався волі Маезроса, і разом вони радилися, як їм захопити Сильмарили. Брати замаскувалися, поночі ввійшли в табір Еонве й підкралися до того місця, де зберігалися під охороною Сильмарили, а тоді вбили сторожу і схопили Коштовності. Потому проти них повстав цілий табір, і ельфи приготувалися померти, захищаючи себе до останнього. Та Еонве не дозволив убити синів Феанора, і вони, відступивши без бою, втекли дуже далеко. Кожен узяв із собою по Сильмарилу, бо вони казали:

— Позаяк один камінь утрачено й залишилося тільки два, і нас із братів зосталося тільки двоє, то, вочевидь, доля вирішила так, аби ми поділилися батьковими родинними реліквіями.

Проте коштовність обпалила руку Маезроса, спричинивши нестерпний біль; і він збагнув, що трапилося так, як мовив Еонве: він позбувся права володіти нею, а обітниця виявилася марною. Тож, потерпаючи від страждання й відчаю, Маезрос кинувся в розверзту прірву, наповнену вогнем, і там згинув; а Сильмарил, що його він тримав, канув у надра Землі.

Про Маґлора ж розповідають, начеб і він не зніс болю, яким карав його Сильмарил, і, врешті-решт, пожбурив камінь у Море й відтоді довіку бродив берегами, зболено та жалісливо співаючи над хвилями. Адже Маґлор був майстерним співаком давнини і поступався хіба що Даеронові з Доріату; проте до ельфійського народу він ніколи й не приставав. Отак і трапилося, що Сильмарили нарешті упокоїлись: один — у небеснім повітрі, один — у вогні серця світу, один — у водних глибинах.

На той час на берегах Західного Моря було розпочато велике кораблебудування; звідтіля на численних кораблях елдари відпливали на Захід, аби ніколи вже не вертатись у землі плачу та війни. Повернулись і ваньяри під білими знаменами, тріумфально прибувши до Валінору. Проте радість звитяги применшувало те, що вони не принесли із собою Сильмарилів з корони Морґота і знали, що Коштовності ці не вдасться розшукати і знову зібрати разом, бо для того треба було би знищити світ і створити його знову.

Коли ваньяри прибули на Захід, ельфи Белеріанду мешкали на Тол-Ерессеа, Самотньому Острові, з якого видно було і захід, і схід, і звідти вони могли навіть дістатися до Валінору. Вони знову здобули любов Манве та прощення валарів, і телери пробачили їм давнє горе, і прокляття розвіялося.

Та не всі елдаліе хотіли покидати Поближні Землі, де вони довго страждали й довго жили; і декотрі на довгі віки затримались у Середзем’ї. Були серед них Кірдан Корабельник і Келеборн із Доріату з дружиною своєю Ґаладріель, єдиною позосталою з тих, котрі провадили вигнанців-нолдорів до Белеріанду. Мешкав у Середзем’ї також і Ґіл-ґалад, Верховний Король, а з ним і Елронд Напівельф, який, за наданим йому правом, обрав пристати до елдарів; брат же його Елрос обрав життя між людей. Винятково завдяки цьому братству в людей було влито кров Первородних і дещицю божественного духу, який існував іще до Арди, позаяк Елронд і Елрос були синами Елвінґ, доньки Діора, сина Лутіен, дитини Тінґола та Меліан; а батько їхній Еаренділ був сином Ідріль Келебріндаль, доньки Турґона з Ґондоліна.

А от самого Морґота валари викинули крізь Двері Ночі поза Стіни Світу, в Предвічну Порожнечу; і на стінах тих приставлено невсипущу сторожу, й Еаренділ вартує небесну твердиню. І все-таки брехня, яку Мелкор, могутній і проклятий, Морґот Бауґлір, Сила Страху та Ненависті, посіяв у серцях ельфів і людей виявилася зерном невмирущим та незнищенним. Час од часу вона проростатиме заново і породить чорні плоди навіть в останні дні.

Так завершується СИЛЬМАРИЛІОН. Якщо високе та прекрасне перетворилося на темряву і загибель, значить, такою споконвіку була судьба Арди Знівеченої; і якщо має статися зміна, а Знівечення судилося зцілити, то Манве та Варді це відомо достеменно. Проте вони не відкрили цього й не оголосили у присудах Мандоса.