Сильмариліон

Валаквента

СЛОВО ПРО ДІЯННЯ ВАЛАРІВ ІМАЯРІВ, ЯКИМИ ВОНИ ПОСТАЮТЬ У ТРАДИЦІЙНИХ ЗНАННЯХ ЕЛДАРІВ

Спочатку Еру, Єдиний, котрого ельфійською мовою величають Ілуватаром, сотворив із думки своєї айнурів; вони ж склали перед лицем його величну Музику. І в Музиці тій було закладено поча­ток Світу; бо Ілуватар зробив пісню айнурів видимою, і узрі­ли вони її, мовби світло у темряві. І чимало айнурів зачару­вала краса Світу і його історія, початок і розвиток якої вони побачили неначе у видінні. Тож Ілуватар перетворив їхнє видіння на Буття, і примістив його серед Порожнечі, й по­слав Таємничий Огонь пломеніти в серці Світу, і нарік той Світ Еа.

Тоді підвелися ті з-поміж айнурів, котрі побажали жити там, і зійшли у Світ на початку Часу; і саме їм випало збудува­ти Світ, працею своєю втілити побачене видіння. Довго тру­дилися вони на теренах Еа, значно розлогіших, аніж їх уявля­ють ельфи та люди, й от у призначений час було сотворено Арду — Земне Королівство. Тоді айнури прибралися в одіж земну, і спустилися на Землю, і там оселилися.

ПРО ВАЛАРІВ

Цих Величних Духів елдари назвали валарами, Силами Арди, а люди зазвичай величають їх богами. Є семеро Валарських Володарів і семеро валіер, Валарських Королев. Мають вони різні ймення: мовою ельфів Валінору, мовою ельфів Середзем’я, мовою людей. Ось імена Володарів у на­лежній послідовності: Манве, Улмо, Ауле, Ороме, Мандос, Лоріен і Тулкас; та імена Королев: Варда, Яванна, Ніенна, Есте, Вайре, Вана і Несса. Мелкора вже не згадують серед валарів, а ймення його на Землі замовчують.

У думці Ілуватара Манве та Мелкор були братами. Попер­вах наймогутнішим серед айнурів, котрі зійшли у Світ, був Мелкор; однак Манве — улюбленець Ілуватара і найкраще розуміє його наміри. Тож у належний час саме його призна­чили найпершим із Королів — володарем королівства Арда та правителем над усім, що там є. На Арді Манве втішається вітрами та хмарами, і загалом, царина повітря, від висот до глибин, од найдальших рубежів Покрову Арди до леготів, які шепочуть у травах, належить йому. Тому звуть його ще Суді­мо — Володар Дихання Арди. Любить він усіх бистролетних птахів із сильними крилами, і вони прилітають і відлітають за його наказами.

З Манве живе Варда, Володарка Зірок, котра знає всі околиці Еа. Красу її не владні описати ні ельфійські слова, ні людські; бо світло Ілуватара досі палає на її обличчі. У світлі-бо сила її та радість. З глибин Еа піднялася вона, щоби допомагати Манве, адже знала Мелкора ще до творення Музики і знехтувала ним, а він зненавидів її та боявся дужче, ніж будь-кого з тих, що їх сотворив Еру. Манве та Варда живуть у Валінорі й розлучаються нечасто. Чертоги їхні сто­ять понад вічними снігами, на Ойолоссе, на щонайдальшій вежі Танікветілу — найвищої земної гори. Коли Манве схо­дить там на свій трон і зорить уперед, а Варда перебуває поблизу, то погляд його, прозираючи крізь туман, крізь пітьму, за безкрає море, сягає неймовірної далечі. А слух Варди у присутності Манве стає неймовірно чутливим до голосів, які долинають зусібіч, від Сходу до Заходу, з пагорбів і низин, із темних місць, що їх сотворив на Землі Мелкор. З усіх Вели­ких, котрі мешкають у цьому світі, ельфи найбільше шану­ють і люблять Варду. Елберет звуть вони її, й у мороці Середзем’я вигукують те ім’я і славлять його в піснях при сході зірок.

Володарем Вод став Улмо. Він одинокий. Ніде довго не затримується, а плине, куди йому заманеться, глибокими во­дами, надземними та підземними. Могутність його майже дорівнює могутності Манве, і до сотворения Валінору вони були щирими друзями; та опісля Улмо рідко бував на радах валарів, хіба коли там обговорювали питання надзвичайної ваги. Він-бо тримає в думках цілісіньку Арду й не потребує місця для спочинку. До того ж, Улмо не любить походжати сушею і, на відміну від рівних йому, нечасто набуває тілес­ної форми. Якщо Дітям Еру траплялось угледіти цього валу, то їх охоплював незмірний страх. Поява Короля Моря була жахливою: в темнім шоломі з пінистим гребенем, одягнутий у кольчугу, що переливалася різними барвами, від срібної до тінисто-зеленої, він уподібнювався до хвилі, яка горою ле­тить на суходіл. Сурми Манве мають гучні голоси, та голос Улмо такий глибокий, як океанічні безодні, що їх лише він один і бачив.

Утім, Улмо любить і ельфів, і людей і ніколи не покидає їх, навіть тоді, коли вони гнівлять валарів. Іноді він, невиди­мий, підпливатиме до узбереж Середзем’я чи проникатиме морськими затоками далеко вглиб суші й там музикуватиме на великих рогах — Улумурах, — зроблених із білих мушель; і ті, хто почує музику, довіку носитимуть її в серцях, і потяг до моря ніколи не полишить їх. Однак найчастіше Улмо розмовляє з мешканцями Середзем’я гомінкими голосами води. Адже всі моря, озера, річки, водограї та джерела підпо­рядковані йому, й ельфи кажуть, ніби дух Улмо струмує в судинах цілого світу. У такий спосіб до нього, навіть у гли­бочінь, доходять новини про всілякі потреби та печалі Арди, про які б інакше не довідався і сам Манве.

Ауле дещо поступається за могутністю Улмо. Він пра­вує всіми речовинами, з яких складається Арда. Бо на по­чатку творив спільно з Манве й Улмо; і плодом трудів його став суходіл. Ауле — коваль і майстер ремесел, його одна­ково тішать уміло зроблені дрібнички та могутні споруди давнини. Самоцвіти, приховані в надрах Землі, золото, що ясніє в руці, а заразом і гірські кряжі та ложа морів — усе належить йому. Нолдори багато навчилися від нього, адже він завжди був їхнім другом. Мелкор заздрив Ауле, бо той думками та силами дуже нагадував його самого; і вони дов­го боролись, і Мелкор щоразу псував або нищив працю Ауле, й Ауле нарешті стомився відновлювати все після за­ворушень і безладь, які чинив Мелкор. Але обидва прагну­ли створити щось нове, те, про що не подумали інші; обом дуже подобалося, коли прославляли їхні вміння. Проте Ауле залишився вірним Еру й підкорив усю свою працю його волі; а ще він не заздрив витворам інших, радо приймав і давав поради. Мелкор же витрачав свій дух на заздрість і ненависть, аж поки не міг уже створити нічого нового, а тільки наслідував задуми інших і, коли міг, нищив їхні тво­ріння.

Дружина Ауле — Яванна, Дарителька Плодів. Вона лю­бить усе живе, що росте на землі, й пам’ятає всі його незчис­ленні форми: від дерев, що височіли як вежі в густих лісах давнини, до лишайників на камінні чи дрібних і загадкових грунтових рослинок. Серед Валарських Королев Яванну ша­нують ненабагато менше за Варду. У видимій подобі вона — висока жінка, зодягнена в зелене; та іноді може виглядати зовсім по-іншому. Дехто бачив її в образі піднебесного де­рева, увінчаного Сонцем, коріння якого омивали води Улмо, а в листі перемовлялися вітри Манве; з усіх віт отого дерева золота роса стікала на пустище, і на нім проростало зелене збіжжя. Кементарі — Королевою Землі — так звуть її елдарською мовою.

Феантури, повелителі духів, — це брати, котрих найчас­тіше величають Мандосом і Лоріеном. Але насправді так на­зиваються їхні оселі, а справжні ймення цих валарів — Намо й Ірмо.

Старший із братів, Намо, мешкає в Мандосі, що на заході Валінору. Він хранитель Домів Померлих і збирач духів уби­тих. Він нічого не забуває і знає про все, що станеться, крім того лише, що досі залежить від волі Ілуватара. Він є валарським Суддею, однак виголошує вироки і пророцтва тільки за наказом Манве. Дружина його — Вайре Ткаля — вплітає у свою легендарну павутину все, що коли-небудь існувало в Часі, й павутиною тією вкриті чертоги Мандоса, які з пли­ном епох стають дедалі просторішими.

Ірмо, молодший, — повелитель видінь і снів. У Лоріені, на валарській землі, ростуть сади його, і то — найчарівніше місце у світі, заселене багатьма духами. Дружина його — Есте Ніжна — цілителька ран і втоми. Вбрання її — сіре, дар її — спочинок. Удень Есте не ходить, а спить на острові, в затіненому деревами озері Лореллін. У водограях Ірмо й Есте мешканці Валінору черпають оновлення; і навіть валари час­то приходять до Лоріену і знаходять там спокій і полегкість од вагот Арди.

Ніенна, сестра феантурів, могутніша за Есте і мешкає са­мотиною. Вона знайома з горем і оплакує кожну рану, яку Мелкор завдає Арді. Так сильно тужила ця валіе в час тво­рення Музики, що пісня її стала жалобним плачем раніше, ніж закінчилася Музика, і звук ридання вплівся у наспіви Світу ще до його початку. Проте оплакує вона чуже горе; тому ті, хто чує її голосіння, вчаться жалості та стійкості в надії. Чер­тоги Ніенни — на заході Заходу, на рубежах світу; нечасто буває вона в місті Валімар, де всі радісні, а охочіше заходить до чертогів Мандоса, що поблизу від її власних; і всі ті, хто чекає в Мандосі, волають до неї: вона-бо примножує духовну силу та обертає горе на мудрість. З вікон дому Ніенни вид­но позасвіття.

Найсильнішим і найславетнішим завдяки своїм подвигам є Тулкас, якого ще звуть Асталдо — Відважний. Він останній прийшов на Арду, щоби допомогти валарам у перших бит­вах із Мелкором. Він тішиться боротьбою та змаганнями на силу; не їздить верхи, бо й так може випередити будь-яку рухому істоту, і не знає втоми. Волосся та борода Тулкаса — золоті, тіло — рум’яне, а руки — то зброя його. Він мало дбає про минуле та майбутнє, з нього нікчемний порадник, але зате вірний друг. Дружина його — Несса, сестра Ороме, — така сама гнучка та бистронога. Оленів любить вона, і тва­рини ті щоразу, коли Несса буває в нетрях, ідуть слідом за нею; проте вона заввиграшки переганяє їх, метка, як стріла, з вітром у косах. Танці — ось утіха Несси, і вона витанцьовує у Валімарі на луках, зелень яких ніколи не в’яне.

Ороме — могутній володар. Хоча він і не такий дужий, як Тулкас, зате страшніший у гніві; бо Тулкас завжди сміється: коли змагається, коли воює, і навіть в обличчя Мелкора смі­явся він під час битв, які відбулися ще до народження ельфів. Ороме любив терени Середзем’я і полишив їх неохоче, та все ж пішов у Валінор; але потім, у давнину, частенько перехо­див через гори на схід і повертався зі своїм воїнством до зем­них пагорбів і рівнин. Ороме — мисливець на потвор і лютих звірюк — тішиться кіньми та гончаками; любить усі дерева, за що названо його Алдароном (Тауроном — синдарською мовою) — Володарем Лісів. Кінь його, білий на сонці й зі сріблястим полиском уночі, зветься Нагар. Великий ріг його, гук якого нагадує схід ясно-червоного Сонця чи прямовис­ну блискавицю, що розтинає хмари, зветься Валарома. Звуч­ніше від ріжків решти воїнства линув голос Валароми в лісах, що їх виростила Яванна у Валінорі; бо там Ороме тренував свій народ і звірів, аби ті навчилися переслідувати лихих Мелкорових створінь. Дружина Ороме — Вана, Вічно Юна; мо­лодша сестра Яванни. Коли вона проходить, усі квіти пророс­тають, а тільки погляне на них — розкриваються; всі птахи піснями вітають її прихід.

Отакі імена валарів і валіер, і тут зі слів елдарів, котрі ба­чили їх в Амані, коротко описано їхні портрети. Проте, хоч якими прегарними та шляхетними були ті подоби, в яких валари постали перед Дітьми Ілуватара, то був лише покров їхніх справжніх краси та сили. І якщо тут розказано мало з того, про що колись відали елдари, то це «мало» — ніщо по­рівняно зі справжнім їхнім буттям, яке сягає країв та епох, що нам їх годі уявити. Дев’ятеро їх було, найшанованіших і наймогутніших, але один відійшов, отож зосталося Вісім — аратарів, Високих Духів Арди: Манве та Варда, Улмо, Яванна й Ауле, Мандос, Ніенна й Ороме. Хоча Манве і вважають їхнім Королем і він відповідає за них перед Еру, аратари всі однаково могутні та стоять незрівнянно вище за інших: за валарів і маярів, за решту духів, яких Ілуватар послав у Еа.

ПРО МАЯРІВ

Разом із валарами прийшли інші духи — нижчого рівня, чиє буття також розпочалося ще перед Світом. Духи ці — маяри, підданці валарів, їхні слуги та помічники. Число їхнє ельфам не відоме, і лише декотрим дано ймення в окремих мовах Дітей Ілуватара; бо в Середзем’ї, напротивагу до Ама­ну, маяри рідко з’являлись у подобах, видимих для ельфів і людей.

Головними серед маярів Валінору, чиї імена згадано в історіях Прадавніх Часів, є Ілмаре (служниця Варди) й Еонве (прапороносець і оповісник Манве; на Арді Еонве не мав рівних у мистецтві володіння зброєю). Проте найвідомішими для Дітей Ілуватара є Оссе й Уінен.

Оссе — васал Улмо, повелитель морів, які омивають бе­реги Середзем’я. Він не спускається у глибочінь, любить уз­бережжя й острови і радіє вітрам Манве; його тішить буря, й він сміється посеред ревіння хвиль. Дружина його — Уі­нен, Володарка Морів, чиє волосся вкриває всі піднебесні води. Любить вона всю живину солоних потоків і всіляку рослинність у них; до неї звертаються моряки, бо вона може втихомирити хвилі, погамувавши буйство Оссе. Нуменорці тривалий час жили під захистом Уінен і шанували її не мен­ше, ніж валарів.

Мелкор ненавидів море, адже не міг його підкорити. Кажуть, що під час сотворения Арди він докладав чималих зусиль, аби зробити Оссе своїм васалом, обіцяючи йому за службу володіння та владу, належні Улмо. І от сталося так, що колись давно море наче оскаженіло і спрямувало свою руйнівну силу на сушу. Та Уінен, на прохання Ауле, зуміла вга­мувати Оссе і привела його до Улмо; Улмо ж простив його і знову прийняв до себе, й Оссе відтоді служив йому вірно. Майже завжди, позаяк Оссе, так ніколи цілком не позбув­шись пристрасті до шаленства, іноді лютує свавільно, без дозволу Улмо, його володаря. Тому ті, хто живе біля моря чи плаває на кораблях, люблять Оссе, проте не довіряють йому.

Меліан — так звалася мая, котра служила і Вані, й Есте; довгий час перед приходом у Середзем’я жила вона в Лоріені, доглядаючи дерева, які цвітуть у садах Ірмо. Хоч куди би вона пішла, довкруж неї співали соловейки.

Наймудрішим серед маярів був Олорін. Він також меш­кав у Лоріені, та шляхи частенько заводили його в дім Ніенни, яка навчила його жалю й терпінню.

Про Меліан розказано багато у «Квента Сильмариліон». Про Олоріна ж та оповідь мовчить; бо він хоч і любив ельфів, але походжав між ними невидимим або ж прибравши ельфійську подобу, тому вони не розуміли, звідки беруться пре­гарні видіння чи мудрі спонуки, які він укладав у їхні серця. Пізніше Олорін став другом усіх Дітей Ілуватара та співчував їхнім печалям; і ті, хто дослухався до нього, пробуджувались од відчаю та відкидали примарні образи пітьми.

ПРО ВОРОГІВ

Останнім із усіх поставлено ім’я Мелкора, Того, хто зро­стає на Силі. Та він утратив право на це ймення; і нолдори, котрі найбільше з-поміж ельфів настраждались од його зло­би, не проказують це ім’я вголос, називаючи його власника натомість Морґотом — Темним Ворогом Світу. Ілуватар на­ділив Мелкора неймовірною могутністю, і був він рівнею Манве, і володів почасти силами та знаннями інших валарів, але спрямував їх на лихе, тож і змарнував свою велич на жорстокість та деспотизм. Бо він пожадав Арду й усе, що на ній, прагнучи загарбати королівський титул Манве та запа­нувати над володіннями рівних йому.

Зі шляхетності він скотився до пихатості, а з пихатості — до презирства. І почав зневажати всіх, окрім себе, став мар­нославним і безжальним духом. Скориставшись здатністю розуміти, підкорював власній волі все, з чого мав зиск, і зго­дом перетворився на безсоромного брехуна. Спершу Мелкор прагнув Світла, та коли не спромігся одноосібно ним заволодіти, то крізь вогонь і гнів зійшов у велике горіння, вниз у Темряву. І темряву ту він якнайчастіше використовував для лиходійства на Арді, тож її боялись усі живі істоти.

І все ж повстання його набуло такого розмаху, що у пра­давні часи Мелкор змагався з Манве та рештою валарів і довгі роки на Арді панував над більшістю територій Землі. Проте він був не сам. Адже багато маярів, заворожені його блис­ком у дні величі, залишилися при ньому вірними васалами й зійшли з ним у темряву; інших же він згодом навернув до себе на службу брехнею та зрадницькими подарунками. Одними з таких страхітливих духів були валараукари — вогняні бато­ги, котрих у Середзем’ї називали балроґами, демонами жаху.

З-поміж тих Мелкорових слуг, котрі мали ймення, найвеличнішим був дух, що його елдари називали Сауроном чи Ґортауром Жорстоким. Попервах був він одним із маярів Ауле і зостався могутнім у переказах того народу. Саурон брав участь у всіх діяннях Мелкора-Морґота на Арді, в численних підступах, хитрих обманах і в цьому хіба трохи поступався своєму повелителеві, бо тривалий час слугував іншому, а не самому собі. Та у прийдешні роки він піднісся, наче тінь Морґота і привид його злоби, й тією самою руйнівною стеж­кою зійшов услід за ним у Порожнечу.

ТАК ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ВАЛАКВЕНТА