Салимове Лігво

Епілог

Між цих на десятину винищених селищ

На цьому голому перед південним вітром мисі

З грядою перед нами гір, які тебе ховають,

Хто поцінить нашу приреченість на забуття?

Хто прийме нашу жертву у цю пізню осінь?[299]

Джордж Сеферіс

Тепер вона безока.

Змії, яких вона колись тримала,

Поїдають її руки[300].

Джордж Сеферіс

З альбому, який збирав Бен Міерз (усі вирізки з Портлендської газети «Прес Гералд»):

19 листопада 1975 (с. 27):

ЄРУСАЛИМОВЕ ЛІГВО — Родина Чарлза В. Прітчета, який лише місяць тому купив ферму в місті Єрусалимове Лігво у Камберлендському окрузі, виїжджає звідти, оскільки, за словами Чарлза й Аманди Прітчет, які переїхали туди з Портленда, по ночах там коїться щось зловісне. Ця ферма, місцева визначна пам’ятка на Шкільному пагорбі, раніше належала Чарлзу Ґріффену. Батько Ґріффена був власником фірми «Сонячна молочарня», яку в 1962 році поглинула молочна корпорація «Тенета». Чарлза Ґріффена, який продав цю ферму через Портлендського ріелтора за, як це назвав Прітчет, «смішну ціну», розшукати для коментаря не вдалося. Аманда Прітчет уперше розказала своє­му чоловіку про «підозрілі звуки» на верхньому сіннику щой­но після…

4 січня 1976 (с. 1):

ЄРУСАЛИМОВЕ ЛІГВО — Дивна автомобільна аварія сталася сьогодні вночі або рано вранці в невеличкому місті Єрусалимове Лігво в південному Мейні. Поліція, зі знайдених на місці пригоди слідів коліс, припускає, що машина, якийсь седан останньої моделі, їхала з надмірною швидкістю, зісковзнула з дороги і врізалась в одну з електро­опор Енергокомпанії Центрального Мейну. Машина зазнала повного руйнування, але, хоча на передньому сидінні та приладовій панелі було знайдено кров, самих пасажирів досі не знайдено. Поліція повідомила, що машина зареєстрована на містера Ґордона Філліпса із Скарборо. За словами одного з сусідів, Філліпс із сім’єю поїхав відвідати своїх родичів у Ярмуті. Поліція припускає, що Філліпс, його дружина і двоє їхніх дітей відійшли звідти у приголом­шенні і загубилися. Плани щодо пошуків було…

14 лютого 1976 (с. 4):

КАМБЕРЛЕНД — Заяву про зникнення Фіони Коґґінс, вдови, яка жила самотньо на Сміт-роуд у Західному Камберленді, було подано сьогодні вранці в офіс Окружного шерифа Камберленду її племінницею місіс Гертрудою Герсі. Місіс Герсі розповіла поліції, що її тітка майже не виходила з хати і має слабке здоров’я. Помшерифа ведуть розслідування, але стверджують, що на даний момент неможливо сказати, що…

27 лютого 1976 (с. 6):

ФЕЛМАТ — Джон Фаррінгтон, літній фермер і пожиттєвий мешканець Фелмата, був знайдений мертвим у своїй стодолі сьогодні вранці його зятем Френком Вікері. Вікері сказав, що Фаррінгтон лежав у нижньому сіннику обличчям вниз із вилами біля руки. Окружний судмедексперт Девід Райс каже, що Фаррінгтон, очевидно, помер від якогось обширного крововиливу або, можливо, від внутрішньої кровотечі…

20 травня 1976 (с. 17):

ПОРТЛЕНД — Єгері Камберлендського округу отримали інструкцію від Служби охорони дикої природи штату Мейн розшукувати зграю диких собак, яка може шкодити в ареалі Єрусалимове Лігво — Камберленд — Фелмат. Протягом останнього місяця було знайдено кількох мертвих овець із розірваними горлами і черевами. У деяких випадках вівці були вительбушені. Заступник головного єгеря Аптон Пруїт сказав: «Як ви знаєте, ця ситуація в південному Мейні значно погіршилася…»

29 травня 1976 (с. 1):

ЄРУСАЛИМОВЕ ЛІГВО — Можливий злочин підозрюється в зникненні родини Деніела Голловея, який нещодавно вселився в будинок на дорозі Теґґартів Ручай у цьому невеличкому містечку Камберлендського округу. Поліцію насторожив дідусь Деніела Голловея, якого стривожила постійна відсутність відповідей на його телефонні дзвінки.

Голловеї зі своїми двома дітьми переїхали на дорогу Теґґартів Ручай у квітні і скаржилися як друзям, так і родичам на те, що чують «підозрілі звуки» після темряви.

Єрусалимове Лігво перебувало в центрі кількох дивних подій протягом кількох останніх місяців, і доволі велика кількість родин були…

4 червня 1976 (с. 2):

КАМБЕРЛЕНД — Місіс Елейн Тремонт, вдову, якій належить будиночок на Бек-Стейдж-роуд у західній частині цього містечка в Камберлендському окрузі, було доставлено сьогодні вранці в приймальню Камберлендського шпиталю з інфарктом. Вона розповіла репортеру вашої газети, що, коли дивилася телевізор, почула якесь дряпання за вік­ном своєї спальні і, піднявши погляд, побачила там обличчя, яке вдивлялося в неї.

«Воно вишкірялося, — сказала місіс Тремонт. — Воно було жахливим. Я ніколи в житті так не лякалася. А відтоді, як було вбито ту родину всього за милю від мене, на дорозі Теґґартів Ручай, я живу перелякана весь час».

Місіс Тремонт мала на увазі родину Деніела Голловея, яка зникла з їхнього обійстя в Єрусалимовому Лігві приблизно на початку минулого тижня. Поліція сказала, що зв’язок між цими подіями розслідується, але…

Високий чоловік і хлопчик прибули в Портленд у середи­ні вересня і три тижні жили в місцевому мотелі. Вони звикли до спеки, але після Лос-Сапатоса обидва сприймали тутешню високу вологість як виснажливу. Обидва подовгу плавали в мотельному басейні, обидва подовгу дивилися в небо. Чоловік щодня купував Портлендську «Прес-Гералд», і тепер її номери були свіжими, не позначеними часом чи собачою сечею. Він читав прогнози погоди, і він слідкував за статтями, які стосувалися Єрусалимового Лігва. На дев’ятий день їхнього перебування у Портленді зник один чоловік у Фелматі. Його собаку було знайдено мертвим на подвір’ї. Поліція провадила розслідування.

Чоловік прокинувся рано 6 жовтня і стояв на надвір’ї мотелю. Більшість туристів уже поїхали назад до Нью-Йорка і Нью-Джерсі, і Флориди, до Онтаріо й Нової Шотландії, до Пенсильванії і Каліфорнії. Туристи залишили своє сміття, і свої долари, і місцевих насолоджуватися найкрасивішою порою року їхнього штату.

Цього ранку в повітрі віяло щось нове. Запах вихлопних газів з головної дороги був не таким сильним. Не було марева на обрії, і низький туман не обіймав молочно ноги білборда в полі по той бік дороги. Ранкове небо було дуже ясним, а повітря прохолодним. Бабине літо, схоже, цієї ночі пішло.

Вийшов хлопчик і став поруч із ним.

Чоловік сказав:

— Сьогодні.

Був майже полудень, коли вони прибули до повороту на Салимове Лігво, і це болісно нагадало Бену той день, коли він прибув сюди сповнений рішучості вигнати усіх демонів, які його переслідували, і впевнений у своєму успіху. Той день був теплішим за цей, не було такого сильного вітру з заходу, і бабине літо тільки-но починалось. Він згадав двох хлопчиків з вудками. Сьогодні небо було жорсткіше синім, холоднішим.

Радіо в машині оголосило, що індекс пожежної небезпеки сьогодні — п’ять, другий згори показник у цій шкалі. Істотних дощів не спостерігалося в південному Мейні від першого тижня вересня.

Діджей радіостанції WJAB[301] попередив водіїв, щоб ретельно гасили своє куриво, а потім поставив пісню про чоловіка, який через кохання думав стрибнути з водонапірної вежі[302].

Вони вирушили по шосе № 12, проминули білборд «Оленів» і вже їхали по Джойнтер-авеню. Бен відразу побачив, що мигавка темна. Нема потреби в попереджувальному світлофорі тепер.

Потім вони опинилися в місті. Вони повільно їхали крізь Лігво, і Бен відчув, як його стискає старий страх, немов плащ, знайдений на горищі, вже затісний, але досі на ньому як влитий. Марк задерев’яніло сидів поряд з ним, тримаючи фіал святої води, який вони провезли всю дорогу з Лос-Сапатоса. Його їм вручив отець Ґракон як прощальний дарунок.

Разом зі страхом прийшли і спогади, майже краючи серце.

«Дрібнички і фармація» Спенсера поступилася місцем «ЛаВердьє», але й ця процвітала не краще[303]. Зачинені вікна брудні і голі. Вивіска автобусних ліній «Ґрейгавнд» щезла. У вікні кафе «Екселент» криво повисло оголошення «Продається», а всі високі дзиґлики перед шинквасом викорінено і кудись переправлено, до якоїсь більш успішної харчевні. Далі по вулиці вивіска над тим, що було колись автоматичною пральнею, досі повідомляла: «Барлоу і Стрейкер — Гарні Меблі»; але тепер золото літер поблякло, і дивилися вони на порожні хідники. Порожньою була велика вітрина, ворсисте килимове покриття брудним. Бен подумав про Майка Раєрсона і загадався, чи він і досі лежить у тому ящику в підсобці. Від цієї думки пересохло в горлі.

Бен загальмував на перехресті. Він побачив далі на пагорбі будинок Нортонів, оброслий високою, пожовклою травою спереду і ззаду, де стояв цегляний мангал Білла Нортона. Кілька вікон були розбиті. Далі вулицею він зупинився біля бордюру і поглянув у парк. Воєнний меморіал головував над джунглевими чагарями кущів і трави. Дитячий басейн був задушений літніми водоростями. Зелена фарба на лавах полущилася і облізала. Ланцюги гойдалок поіржавіли і гойдання на них, либонь, видавало б такі верескливі звуки, що зіпсували б усю радість. Дитяча гірка повалилася і лежала з розчепіреними, закоцюблими ногами, як мертва антилопа. А один куток пісочниці посідала, безвільною рукою гладячи траву, забута якоюсь дитиною лялька Лахмітяний Енді[304]. Здавалося, опуклі ґудзики очей Енді віддзеркалюють якісь чорні, бездушні жахи, яких він надивився протягом свого довгого сидіння в пісочниці. Мабуть, таки надивився.

Бен підвів погляд вгору і побачив Дім Марстена, з так само зачиненими віконницями, він дивився вниз, на місто, зі старечою зловтішністю. Безпечний зараз, але після темряви…

Дощі мусили б змити ті опрісноки, якими його був запечатав отець Каллаген. Дім знову, за бажання, міг стати їхнім храмом, темним маяком, що спозирає це відцуране й смертенне місто. Чи збираються вони там? — загадався Бен. Чи блукають, бліді, його поночілими коридорами і влаштовують ігрища, виворотні літургії Творцю свого Творця?

Він відвів погляд, похололий.

Марк роздивлявся на будинки. У більшості штори були затулені; в інших неприкриті вікна дивилися у порожні кімнати. «Ці гірші за ті, пристойно прикриті,— подумав Бен. — Здається, вони немов дивляться на нас, денних непроханих гостей, беззмістовними очима недоумків».

— Вони в тих будинках, — твердо проказав Марк. — Саме зараз у всіх тих будинках. За шторами. У ліжках, і в шафах, і в підвалах. Під підлогами. Ховаються.

— Заспокойся, — сказав Бен.

Місто залишилося позаду. Бен завернув на Брукс-роуд, і вони проїхали повз Дім Марстена — його віконниці так і були обвислими, його моріжок — безладна плутанка відь­миної трави по коліна та золотушника.

Марк показав рукою, і Бен подивився. Там була стежка, протоптана у траві, протоптана до білого. Вона пролягла крізь моріжок від дороги до ґанку. А потім дім опинився позаду них, і Бен відчув, як йому попускає тиск у грудях. Вони подивились у лице найгіршому, і воно залишилось позаду.

Проїхавши далі по Бернс-роуд, неподалік від цвинтаря Злагідний Пагорб, Бен зупинив машину і вони вийшли. Вирушили разом у ліс. Підлісок під їхніми підошвами брутально, сухо хрускав. Чувся різкий запах джину від ягід ялівцю і звуки пізніх цикад. Вони вийшли на маленьку, горбкувату прогалину, яка дивилася вниз на просіку в лісі, де в прохолодній вітряності цього дня мерехтіла лінія електропередачі Енергокомпанії Центрального Мейну. Деякі з дерев уже почали красуватися кольорами.

— Старожили кажуть, отут те почалося, — промовив Бен. — Тоді, у 1951-му. Вітер дув із заходу. Гадають, мабуть, якийсь парубок недбало кинув сигарету. Одна маленька сигарета. Зайнялося, пішло через Мочарі, і ніхто не міг того зупинити.

Він дістав з кишені пачку «Пелл-Мелл» і задумливо подивився на емблему — in hoc signo vinces — а потім зірвав з неї целофан[305]. Закурив і струснув, погасивши, сірника. Сигарета смакувала на диво добре, хоча він не курив уже багато місяців.

— Вони мають свої місця, — сказав він. — Але можуть їх втратити. Чимало з них загинуть, тобто… будуть знищені. Так краще сказати. Але не всі. Ти розумієш?

— Так, — відповів Марк.

— Вони не дуже метикуваті. Хто втратить свої схованки, вдруге ховатиметься погано. Пара людей, просто зазираючи до очевидних місцин, можуть упоратися. Можливо, з цим може бути покінчено в Салимовому Лігві під той час, коли полетить перший сніг. Можливо, з цим ніколи не покінчити. Нема гарантії, так чи інак. Але без… чогось такого… щоб вигнати їх зі схованок, збити їх з пантелику, не буде взагалі жодного шансу.

— Так.

— Це буде потворно і небезпечно.

— Я це розумію.

— Але кажуть, вогонь очищує, — задумливо промовив Бен. — Очищення чогось варте, як ти вважаєш?

— Так, — сказав Марк знову.

Бен підвівся:

— Нам треба повертатись назад.

Він щиглем послав тліючу сигарету в купину посохлого чагарнику і крихкого листя. Біла стрічечка диму тоненько здійнялася на зеленому тлі ялівцю за два-три фути від них, а потім вітер почав рвати її на клоччя. За двадцять футів далі, по вітру, лежала масивна, неоковирна купа вітролому.

Вони дивилися на цей димок, застиглі, приворожені.

Він густішав. З’явивсь язичок полум’я. Потроху пострілювання почало лунати з купини мертвого чагарнику, це займалися гілочки.

— Цієї ночі вони не ганятимуть овець, не відвідуватимуть ферм, — тихо проказав Бен. — Цієї ночі вони розбігатимуться. А завтра…

— Ми з вами, — сказав Марк і стиснув кулак.

Його обличчя вже не було блідим; там грав яскравий рум’янець. Його очі палали.

Вони повернулися на дорогу і поїхали геть.

На маленькій прогалині, яка дивилася на лінію електропередачі, у чагарнику дужчав вогонь, підбурюваний осіннім вітром, що дув із заходу.

Жовтень 1972

Червень 1975