Салимове Лігво

Розділ восьмий. Бен (ІІІ)

Цей грюкіт тривав, мабуть, уже доволі довго, здавалося, відлунюючи з далечіні проспектів сну, поки Бен повільно виборсувався до тями. Надворі було темно, але, перевернувшись узяти й піднести собі до очей годинник, він збив його на підлогу. Він почувався дезорієнтованим і наляканим.

— Хто там? — гукнув він.

— Це Єва, містере Міерзе. Вас кличуть до телефону.

Він встав, натягнув штани і з голими грудьми відчинив двері. Єва Міллер стояла в білому махровому халаті, з обличчям, сповненим гальмівної вразливості людини, яка ще на дві п’ятих залишається сонною. Вони дивилися одне на одного безцеремонно, і Бен подумав: «Хтось захворів? Хтось помер?»

— Міжміський?

— Ні, це Метью Бьорк.

Почуте не дало полегшення, як мусило б.

— Котра зараз година?

— Початок на п’яту. Голос у містера Бьорка вельми стривожений.

Бен зійшов донизу і взяв телефонну слухавку.

— Метте, це Бен.

Метт засапано дихав у слухавку, його віддихи звучали короткими, різкими хрипами.

— Ви можете приїхати, Бене? Зараз же?

— Так, гаразд. У чому річ? Ви захворіли?

— Не по телефону. Просто приїздіть.

— За десять хвилин.

— Бене?

—Так?

— У вас є розп’яття? Чи медальйон Святого Христофора?[155] Що-небудь таке?

— Дідько, ні. Я ж… тобто був… баптист.

— Гаразд. Швидше приїздіть.

Бен повісив слухавку й притьмом вирушив нагору. Єва стояла, спираючись рукою на балясину, з обличчям, спов­неним занепокоєння й нерішучості: з одного боку, бажаючи знати, а з другого — не бажаючи втручатися в справи свого пожильця.

— Містер Бьорк захворів, містере Міерзе?

— Сказав, що ні. Він просто попрохав мене… Скажіть, ви часом не католичка?

— Мій чоловік був.

— У вас є розп’яття, чи вервиця, чи медальйон Святого Христофора?

— Ну… у спальні є розп’яття мого чоловіка… я могла б…

— Так, якщо можна.

Човгаючи хутряними капцями, Єва по вицвілій килимовій доріжці вирушила коридором. Бен зайшов до своєї кімнати, надягнув учорашню сорочку і встромив босі ступні в лофери. Коли він знову вийшов, біля дверей уже стояла Єва, тримаючи розп’яття. Воно вловлювало світло, віддзеркалюючи його тьмяним сріблом.

— Дякую вам, — сказав Бен, беручись за хрест.

— Це містер Бьорк попросив вас?

— Так, він.

Вона нахмурилася, тепер уже не така сонна.

— Він не католик. Я не вірю, що він ходить до церкви.

— Він мені не пояснював.

— О, — кивнула вона, зображуючи розуміння, і віддала йому розп’яття. — Акуратно з ним, будь ласка. Воно для мене багато значить.

— Я розумію. Буду акуратним.

— Я сподіваюся, з містером Бьорком все гаразд. Він гарна людина.

Бен спустився вниз і вийшов на ґанок. Він не міг, тримаючи розп’яття, одночасно ритися, нашукуючи ключі від машини, але замість того, щоби просто перекласти хрест із правої руки в ліву, він повісив його собі на шию. Срібло затишно сковзнуло йому по сорочці, і, сідаючи до машини, Бен навряд чи усвідомлював, що почувається втішеним.

На нижньому поверсі будинку Метта світились усі вікна, і коли, завертаючи на заїзд, Бен мазнув фарами по фасаду, Метт відчинив двері й чекав на нього.

Бен пішов доріжкою, готовий майже до всього, проте обличчя Метта все одно його шокувало. Воно було смертельно блідим, з тремтячими губами. Здавалося, його вирячені очі й не зморгнуть.

— Ходімо до кухні, — сказав він.

Бен ступив у дім, і напівсвітло там ураз впіймало хрест, що лежав на його грудях.

— Ви таки принесли.

— Це річ Єви Міллер. Що сталося?

Метт повторив:

— У кухні.

Коли вони минали сходи, які вели на другий поверх, він поглянув угору й заразом начебто відсахнувся.

Кухонний стіл, за яким вони їли спагеті, зараз стояв порожнім, за винятком трьох речей, дві з яких були звичайними: чашка кави, старомодна Біблія із застібкою та револьвер .38 калібру.

— Отже, що сталося, Метте? Вигляд у вас жахливий.

— А може, мені все те наснилося, але, дякувати Богу, ви тут, — підхопив він револьвер і зараз нервово крутив його в руках.

— Розкажіть мені. І припиніть гратися з отою штукою. Він заряджений?

Метт поклав револьвер і п’ятірнею скуйовдив собі волосся.

— Так, заряджений. Хоча не думаю, щоб від нього була б якась користь… хіба що самому мені скористатися ним проти себе.

Він реготнув скреготливим, нездоровим сміхом, неначе залізом по склу.

— Припиніть отаке.

Різкість цього тону зламала той чудернацький, застиглий вираз у його очах. Він струснув головою, не так, як, буває, виказують своє заперечення люди, а як ото струшуються деякі звірі, виходячи з холодної води.

— Там, нагорі, мертва людина, — сказав він.

— Хто?

— Майк Раєрсон. Він працює на місто. Доглядачем громадських місцин.

— Ви впевнені, що він мертвий?

— Нутром відчуваю, хоча я навіть не зазирав туди, щоб подивитись на нього. Не наважився. Тому що, з іншого погляду, він може бути зовсім не мертвим.

— Метте, ви говорите щось геть без сенсу.

— Ви ж не думаєте, ніби я сам цього не розумію? Я проказую дурниці і думки в мене божевільні. Але крім вас, звернутися мені не було до кого. В усьому Салимовому Лігві ви єдина людина, яка здатна… здатна…

Він потрусив головою і розпочав знову:

— Ми балакали про Денні Ґліка.

— Так.

— І про те, що він міг померти від злоякісної анемії… чи як назвали б це наші дідусі, «просто змарнів і скапнув».

— Так.

— Ховав його Майк. І Майк же був знайшов собаку Віна П’юрінтона, насадженого на ворота цвинтаря Злагідний Пагорб. Учора ввечері я зустрів Майка Раєрсона у Делла і…

— …і я не зміг туди ввійти, — закінчив він. — Не міг. Я просидів у себе на ліжку майже чотири години. Потім я, неначе якийсь злодій, прокрався донизу і зателефонував вам. Що ви про це думаєте?

Бен вже був зняв із себе розп’яття; тепер він задумливо тицяв пальцем у мерехтливу купку делікатного ланцюжка. Була вже майже п’ята година і небо на сході рожевіло світанком. Поблякнув флуоресцентний плафон під стелею.

— Я думаю, нам краще піднятися нагору до вашої гостьової кімнати і подивитися. Це все, що я наразі можу придумати.

— Зараз, коли у вікно потрапляє світло, все це здається кошмаром якогось безумця, — тремтливо реготнув Метт. — Я сподіваюся, так і є. Я сподіваюся, Майк зараз спить собі, як дитя.

— Ну, то ходімо, подивимось.

Метт із зусиллям стиснув губи.

— Окей.

Він опустив погляд на стіл, а потім запитально подивився на Бена.

— Звичайно, — кивнув Бен і навісив розп’яття Метту на шию.

— З ним я дійсно якось краще почуваюся, — ніяково засміявся той. — Як ви вважаєте, мені дозволять залишити його на собі, коли мене повезуть до Аґасти?[156]

Бен спитав:

— Хочете взяти револьвер?

— Ні, гадаю, ні. Бо як засуну його за пояс, то відстрелю собі яйця.

Вони вирушили вгору сходами, Бен попереду. Нагорі в обидва боки розходився короткий коридор. В одному його кінці були відчинені двері Меттової спальні, потік блідого світла лампи виливався на помаранчеву килимову доріжку.

— Це в іншому кінці, — сказав Метт.

Бен пройшов коридором і зупинився перед дверима гостьової кімнати. Він не повірив у ту монструозність, яку мав на увазі Метт, та однак усвідомив, що його затопило хвилею найчорнішого страху, якого він навряд чи бодай-колись знавав.

Відчиниш двері, а він там висить зі сволока. З обличчям набряклим, роздутим, чорним, а потім очі розплющуються, розпухають в очницях, проте вони БАЧАТЬ тебе і радіють, що ти прийшов…

Цей спогад майже суцільно збурив увесь той чуттєвий досвід, і на якусь мить цієї тотальності Метта паралізувало. Він навіть відчув запах тиньку і дикий дух гніздовищ тварин. Йому здалося, що ці прості лаковані двері гостьової кімнати Метта Бьорка стоять між ним і всіма таємницями пекла.

Потім він повернув ручку і штовхнув двері досередини. Метт тулився біля його плеча, він міцно тримав Євине розп’яття.

Вікно гостьової кімнати дивилося прямо на схід, де лише щойно над обрієм з’явилася верхня дужка сонця. Перші ясні промені сяяли просто крізь вікно, виокремлюючи кілька золотистих цяток, що спускалися снопиком до білого лляного простирадла, натягнутого Майком Раєрсоном собі на груди.

Бен подивися на Метта й кивнув.

— З ним усе гаразд, — прошепотів він. — Спить.

Метт промовив безживно:

— Вікно відчинене. Воно було зачинене й замкнуте. Я перед цим перевіряв.

Бенові очі зосередилися на верхньому краї бездоганно випраного простирадла, яке покривало Майка. Там виднілася єдина крихітна, висохла до бордового кольору, краплина крові.

— Я не думаю, що він дихає, — сказав Метт.

Бен ступив два кроки вперед і зупинився.

— Майку? Майк Раєрсон. Прокидайся, Майку!

Жодної реакції. Майкові вії лежали цнотливо заплющеними. На лобі в нього вільно розсипалося скуйовджене волосся, і Бен подумав, що в цьому першому делікатному світлі він більш ніж гарний; він був зараз красивий, як профіль якоїсь грецької статуї. Легка рожевість квітла на його щоках, а на тілі не вбачалося жодної смертельної блідості, про яку згадував Метт, — тільки тони здорової шкіри.

— Звісно ж, він дихає, — дещо дратівливо промовив Бен. — Просто міцно спить. Майку, — простягнув він руку і легенько струснув Раєрсона.

Майкова ліва рука, яка вільно лежала поперек його грудей, в’яло впала збоку від ліжка, протатакавши кісточками пальців об підлогу, неначе просячи дозволу ввійти.

Підступив ближче Метт і підняв цю в’ялу руку. Свій вказівний палець він притис до її зап’ястя.

— Немає пульсу.

Він почав її відпускати, згадав той неприємний стукіт пальців об підлогу і поклав руку Майку Раєрсону на груди. Вона знову почала було сповзати і він повернув її назад, притиснувши щільніше, з гримасою.

Бен не міг у таке повірити. Він спить, мусить-бо. Добрий колір шкіри, явна піддатливість м’язів, губи напіврозтулені, немов щоби втягувати повітря… його затопило нереальністю. Він приклався зап’ястком до Раєрсонового плеча і переконався, що шкіра в того прохолодна. Наслинивши собі пальця, він потримав його перед тими напіврозтуленими губами. Нічого. Ані пушинки дихання.

Вони з Меттом перезирнулись.

— Рубці на шиї? — запитав Метт.

Бен узявся пальцями за підборіддя Майка і почав його делікатно повертати, поки щока не лягла на подушку. Ці маніпуляції зрушили ліву руку, і кісточки пальців знову стукнули об підлогу.

Не було ніяких рубців у Майка Раєрсона на шиї.

Вони знову сиділи за кухонним столом. Було 5:35 ранку. Вони чули мукання Ґріффенових корів, яких випускали на східне пасовище під пагорбом, поза тією смугою чагарника з підліском, що затуляла від очей Теґґартів Ручай.

— Згідно з фольклорними переказами, сліди зникають, — раптом промовив Метт. — Коли жертва помирає, сліди зникають.

— Я це знаю, — сказав Бен. Він пам’ятав це з «Дракули» Стокера і фільмів студії «Молот», у яких грав Крістофер Лі[157].

— Ми мусимо осиковим кілком пробити його серце.

— Подумайте краще, — сказав Бен і відсьорбнув кави. — Таке було б збіса важко пояснити присяжним коронерського суду[158]. Щонайменше, ви підете до в’язниці за наругу з трупа. А ще імовірніше — в дурку.

— Ви вважаєте мене божевільним? — тихо запитав Метт.

Без жодного помітного вагання Бен відповів:

— Ні.

— Ви вірите мені щодо тих міток?

— Не знаю. Гадаю, що мушу. Навіщо б вам мені брехати? Я не вбачаю для вас жодної вигоди в такій брехні. Можу припустити, що ви б брехали, якби самі його вбили.

— Тоді, можливо, я це й зробив, — сказав Метт, вдивляючись у нього.

— Є три речі, які цьому суперечать. Перша: який у вас мотив? Вибачте мені, Метте, але ви занадто старий, щоби вас дуже добре спонукали такі класичні речі, як ревнощі або гроші. По-друге, яким ви скористалися методом? Якщо це була отрута, то він, мабуть, помер дуже легко. Він вочевидь виглядає достатньо сумирним. А це зразу ж виключає більшість доступних отрут.

— А який у вас третій довід?

— Жоден вбивця при здоровому глузді не вигадував би для прикриття заподіяного ним таку, як оце у вас, історію. Це було би безумством.

— Ми продовжуємо повертатися до мого психічного здоров’я, — зітхнув Метт. — Я знав, що так і буде.

— Я не вважаю вас божевільним, — сказав Бен, злегка наголосивши на першому слові. — Ви здаєтеся достатньо раціональним.

— Проте ви ж не лікар, авжеж? — перепитав Метт. — А божевільні люди інколи здатні надзвичайно добре імітувати розсудливість.

Бен погодився:

— То до чого це нас підводить?

— Ні до чого.

— Ні. Ні ви, ні я не можемо цього собі дозволити, оскільки там нагорі лежить мертва людина і дуже скоро це треба буде пояснювати. Що сталося, захоче дізнатися констебль, так само й судмедексперт, так само й окружний шериф. Метте, могло таке бути, щоби Майк Раєрсон цілий тиждень хворів на якийсь вірус і зненацька помер у вашому домі?

Уперше відтоді, як вони знову спустились донизу, Метт виявив ознаки збудження.

— Бене, я ж вам казав, що він мені розповідав! Я бачив ті рубці в нього на шиї! І я чув, як він когось запрошував до мого будинку! Тоді я почув… Боже, я почув той сміх!

Його очі знову набрали того химерного, спантеличеного вигляду.

— Гаразд, — сказав Бен.

Він підвівся і пішов до вікна, намагаючись упорядкувати власні думки. Піддавалися вони цьому важкувато. Як він уже був казав Сюзен, схоже, що все почало виходити з-під контролю.

Він дивився в бік Марстенового Дому.

— Метте, ви розумієте, що почнеться, якщо ви бодай шепнете комусь про те, що розповіли мені?

Метт не відповів.

— Коли ви йтимете вулицею, люди у вас за спиною крутитимуть собі пальцем біля скроні. Уздрівши вас, малі діти діставатимуть свої воскові гелловінські ікла й вискакуватимуть з криком «Ууу!», коли ви минатимете їхні живоплоти. Хтось вигадає лічилку на кшталт: «Раз, і два, і три, й чотири, крові насмокчусь без міри». Її підхоплять старші школярі, і ви чутимете її, проходячи там коридорами. На вас почнуть дивно поглядати ваші колеги. Можливі анонімні телефонні дзвінки від людей, які називатимуть себе Денні Ґліком або Майком Раєрсоном. Вони перетворять ваше життя на кошмар. За шість місяців вони витрутять вас із міста.

— Такого не буде. Вони мене знають.

Бен відвернувся від вікна:

— Кого вони знають? Кумедного старого качура, який живе сам-один на дорозі Теґґартів Ручай. Лише той факт, що ви неодружений, здатен підштовхнути їх до думки, що у вас клепки не на місці. А яку підтримку можу надати вам я? Я бачив труп, але нічого іншого. Та навіть якби бачив, вони скажуть, що я чужак. Вони навіть дійдуть до того, що почнуть розповідати одне одному, що ми пара педиків, і від цього в нас отакі-от заскоки.

Метт дивився на нього зі спроквола розквітаючим жахом.

— Одне слово, Метте. Цього вже буде достатньо, щоб докінчити вас у Салимовому Лігві.

— Отже, нічого з цим не вдієш.

— Вдієш. Ви маєте певну теорію щодо когось — чи чогось — що вбило Майка Раєрсона. Гадаю, ця теорія доволі проста, щоб її довести або заперечити. Я сам очманілий. Я не можу повірити, що ви збожеволіли, але також я не можу повірити, ніби Денні Ґлік постав з мертвих і, перш ніж убити Майка Раєрсона, цілий тиждень смоктав з нього кров. Але я хочу піддати цю ідею перевірці. А ви мусите допомогти.

— Як?

— Подзвоніть вашому лікарю, Коді його звуть? Потім подзвоніть Паркінсу Ґіллеспі. Нехай машинерія робить своє. Розкажете вашу історію так, ніби вночі ви нічого того не чули. Ви зайшли до Делла й сіли до Майка. Він розказав, що від минулої неділі почувається хворим. Ви запросили його до себе додому. О третій тридцять ранку ви зайшли перевірити, як він там, не змогли його розбудити і зателефонували мені.

— Це все?

— Це все. Коли говоритимете з Коді, ні в якому разі не кажіть, що він мертвий.

— Не мертвий…

— Господи Ісусе, звідки нам це про нього знати? — вибухнув Бен. — Ви помацали в нього пульс і не змогли його знайти; я намагався перевірити, чи він дихає, і теж не зміг. Якби я думав, що комусь буде достатньо таких підстав, щоб зарити мене в могилу, я би здурів к бісу. Особливо, якби я виглядав таким живчиком, як він.

— Це вас турбує так само сильно, як мене, хіба не так?

— Так, це мене турбує, — визнав Бен. — Він схожий на якусь кляту воскову фігуру.

— Гаразд, — сказав Метт. — Ви говорите розсудливо… як це робив би будь-хто в подібній ситуації. При тому, що сам я, гадаю, висловлював божевільні речі.

Бен почав було заперечувати, але Метт відмахнувся:

— Але припустімо… просто гіпотетично… що перша моя підозра є правильною? Ви здатні припустити бодай найменшу можливість такого в глибині своєї душі? Можливість того, що Майк може… повернутися?

— Як я казав, цю теорію достатньо легко довести або спростувати. І це не те, що турбує мене у всьому цьому.

— А тоді що?

— Одну хвилинку. Спочатку перше. Доказ або спростування має бути не більше ніж вправою з логіки — відкиданням можливостей. Перша можливість: Майк помер від якоїсь хвороби, якогось вірусу чи ще чогось. Як ви це підтвердите або відкинете?

Метт знизав плечима:

— Розтином тіла, я гадаю.

— Саме так. І цим же методом підтверджується або відкидається зловмисна дія. Якщо його хтось отруїв, або застрелив, або змусив з’їсти іриску з пучком у ній дроту…

— Вбивства й раніше проходили нерозпізнаними.

— Звісно, буває. Але я ставлю на патологоанатома.

— А якщо вердикт патологоанатома буде «з невідомих причин»?

— Тоді, — повагом почав Бен, — ми можемо після похорону відвідувати могилу, дивитися, чи не вилазить він звідти. Якщо вилазить — чого я собі уявити не можу — ми знатимемо. Якщо ні, ми постанемо перед тим, що турбує мене.

— Той факт мого божевілля, — повільно промовив Метт. — Бене, я присягаюся ім’ям моєї матері, що ті рубці були там, що я чув, як відчинилось вікно, що…

— Я вам вірю, — спокійно відповів Бен.

Метт застиг. У нього було обличчя людини, яка була скріпилася перед крахом, а того не сталося.

— Вірите? — невпевнено перепитав він.

— Інакше кажучи, я відмовляюся вірити, що ви божевільний або пережили галюцинацію. Я мав власний досвід, колись… досвід, пов’язаний з тим проклятим домом на пагорбі… який змушує мене надзвичайно співчутливо ставитися до людей, чиї історії в світлі раціонального знання здаються абсолютно навіженими. Я розкажу вам про те, колись.

— Чому не зараз?

— Зараз нема часу. Вам треба зробити ті дзвінки. І я маю ще одне запитання. Ретельно його обдумайте. У вас є якісь вороги?

— Жодного, хто спромігся б на щось подібне.

— Якийсь колишній учень, можливо? Хтось із затаєною образою.

Метт, який точно знав, до якого рівня він впливає на життя своїх учнів, чемно розсміявся.

— Окей, — мовив Бен. — Тут вірю вам на слово.

Він похитав головою:

— Не подобається мені це. Спершу той пес з’являється на цвинтарних воротах. Потім зникає Ралфі Ґлік, помирає його брат, а також Майк Раєрсон. Можливо, щось їх усіх якось пов’язує. Але це… я не можу в таке повірити.

— Краще я зателефоную Коді додому, — сказав Метт, підводячись. — І Паркінс іще буде вдома.

— Зателефонуйте також у школу, скажіть, що захворіли.

— Точно, — невимушено розсміявся Метт. — Це буде в мене перший хворий день за три роки. І причина солідна.

Він пішов до вітальні й почав телефонувати, чекаючи після набору кожного номера, поки дзвінки розбудять сплюхів. Дружина Коді, напевне, порадила йому приймальню Камберлендської лікарні, бо він набирав інший номер, запитав про Коді і після короткого чекання почав викладати свою історію.

Поклавши слухавку, він гукнув у кухню:

— Джиммі буде тут за півгодини.

— Добре, — сказав Бен. — Я піднімуся нагору.

— Не торкайтесь нічого.

— Авжеж.

Діставшись майданчика другого поверху, Бен почув, що Метт уже на телефоні з Паркінсом Ґіллеспі, відповідає на запитання. Він рушив коридором, і слова змішалися у фонове бурмотіння.

Коли він задивився на двері гостьової кімнати, його знову затопило те відчуття напівзгаданого, напівуявного жаху. Він побачив мисленим зором, як він ступає крок вперед і штовхає двері, прочиняючи їх. Кімната здається більшою, ніби побачена дитячими очима. Тіло лежить так, як вони його залишили, ліва рука звисає на підлогу, ліва щока притиснута до подушки, на якій досі видні лінії складок від зберігання в шафі. Раптом очі розплющуються, і очі ці сповнені бездумного, нелюдського тріумфу. Двері закляпуються. Ліва рука піднімається, пальці скрючені в пазурі, губи кривляться в підступній лисячій усмішці, демонструючи різці, які знічев’я виросли дов­гими й гострими.

Бен ступив уперед і розіпнутими пальцями штовхнув двері. Злегка рипнули нижні завіси.

Тіло лежало, як вони його залишили, ліва рука упала, ліва щока притиснута до пошивки подушки…

— Паркінс уже їде, — промовив позаду нього Метт на середині коридору, і Бен мало не закричав.

Бену подумалося, якою вдалою була фраза «Нехай машинерія робить своє». Це було дуже схоже на машину — якийсь із отих досконалих німецьких приладів, сконструйованих із заводного механізму й шестерень; і цифри рухаються в досконалому танці.

Паркінс Ґіллеспі приїхав першим, у зеленій краватці із затискачем ВІВ[159]. В очах його досі були зернятка сну. Він їм сказав, що вже повідомив окружного судмедексперта.

— Він особисто не виїде, цей сучий син, — сказав Паркінс, встромляючи «Пелл-Мелл» у кутик підібганих губ, — але пришле свого заступника й парубка, котрий зробить фотки. Ви торкались турупа?

— У нього рука спала з ліжка, — сказав Бен. — Я спробував покласти її назад, але вона не тримається.

Паркінс зміряв його очима й нічого не сказав. Бен подумав про той жаский стук кісточками пальців об дерев’яну підлогу Меттової гостьової кімнати і відчув у животі нудотний смішок. Він ковтнув, щоб утримати його там.

Нагору першим пішов Метт, а там Паркінс кілька разів обійшов тіло.

— Слухайте, ви певні, що він мертвий? — нарешті запитав він. — Ви пробували його розбудити?

Наступним приїхав лікар, Джеймс Коді, щойно від породіллі у Камберлендській клініці. Після обміну між ними люб’язностями («Приємн’вас бач’ти», — сказав Паркінс і закурив нову сигарету) Метт знову повів усіх нагору. Тепер, подумав Бен, якби всі ми грали на музичних інструментах, ми могли б подарувати цьому парубку реальні проводи. Він відчув, як той смішок намагається знову пробитися вгору до його горла.

Коді відгорнув простирадло і якусь мить нахмурено дивився на тіло. З незворушністю, яка вразила Бена, Метт Бьорк промовив:

— Це нагадує мені те, що ти мені розповідав про того хлопчика, Ґліка, Джиммі.

— То було конфіденційне спілкування, містере Бьорку, — м’яко зауважив Коді. — Якби, що ви таке сказали, дізналися батьки Денні Ґліка, вони б могли подати проти мене судовий позов.

— А чи виграли б?

— Ні, напевно ні, — відповів Джиммі й зітхнув.

— А що там таке про сина Ґліків? — спитав Паркінс, нахмурившись.

— Нічого, — сказав Джиммі. — Жодного зв’язку.

Він послухав стетоскопом, щось пробурмотів, відкотив повіку і посвітив в оскліле око під нею.

Бен побачив, що зіниця звузилась, і досить чутно мовив:

— Господи Ісусе!

— Цікавий рефлекс, хіба не так? — сказав Джиммі.

Він відпустив повіко і воно закрилося з гротескною повільністю, немов цей мрець їм підморгнув.

— Девід Прайн із «Джонса Гопкінса»[160] доповідав про звуження зіниць у деяких трупів до дев’яти годин.

— Він тепер вчений, — пробурчав Метт. — А колись за композицію творів отримував самі «С».

— Вам просто не подобалося читати про розтини, старий ви буркун, — неуважливо відгукнувся Джиммі й ді­став невеличкий молоток. Добре, подумав Бен, він дотримується своїх лікарських манер навіть коли пацієнт, як каже Паркінс «туруп». І знову в ньому сколихнувся той темний сміх.

— Він мертвий? — запитав Паркінс і струсив сигаретний попіл у порожню вазу для квітів. Метт скривився.

— О, він мертвий, — сказав йому Джиммі.

Він підвівся, відвернув простирадло Раєрсону зі стіп і постукав по правому коліну. Пальці ніг залишились нерухомими. Бен зауважив у Майка Раєрсона жовті кільця мозолів на підошвах, на п’ятах і на плеснах. Це навернуло його думку до того вірша Воллеса Стівенса про мертву жінку. «Хай фінал не буде загрозливим, — хибно процитував він. — Імператор єдиний — Імператор Морозива».

Метт гостро поглянув на нього, і на мить здалося, що його самоконтроль похитнувся.

— Що це? — запитав Паркінс.

— Такий вірш, — сказав Метт. — Це з одного вірша про смерть.

— Як на мене, це звучить більш схожим на щось із «Продавця Доброго Гумору»[161], — сказав Паркінс і знову струсив попіл у ту саму вазу.

— А нас з вами знайомили? — спитав Джиммі, дивлячись угору на Бена.

— Знайомили, але тільки побіжно, — сказав Метт. — Знайомтеся: Джиммі Коді, місцевий коновал — Бен Міерз, місцевий віртуал. І навзаєм.

— Він завжди був метким у таких штуках, — сказав Джиммі. — Саме таким і заробив усі свої гроші.

Вони над тілом потисли один одному руки.

— Містере Міерзе, допоможіть мені його перевернути.

Бен, дещо бридячись, допоміг йому перевернути тіло на живіт. Воно було прохолодним, хоча поки ще не закляклим, досі піддатливим. Джиммі пильно роздивився спину, потім стягнув із сідниць труси-жокеї[162].

— Навіщо це? — запитав Паркінс.

— Я намагаюся за синюшністю шкіри визначити час смерті, — сказав Джиммі. — Кров, як будь-яка інша рідина, має схильність шукати собі найнижчого рівня, коли припиняє працювати помпа.

— Йо, це типу як ото в рекламі «Дрено»[163]. Це ж робота судмедексперта, чи не так?

— Ви самі знаєте, що він пришле Норберта, — сказав Джиммі. — А Брент Норберт ніколи не ухиляється від маленької допомоги своїх друзів[164].

— Норберт навіть із ліхтарем у руках не здатен власної сраки знайти, — сказав Паркінс і стрелив недопалком сигарети крізь прочинене вікно. — Метте, у вас відірвалася москітна сітка з вікна. Вона лежить там, на моріжку, я бачив, коли заїжджав.

— Справді? — перепитав Метт ретельно виваженим голосом.

— Йо.

Коді вже встиг дістати з саквояжа термометр і, встромивши його тепер Раєрсону в анус, поклав свій годинник на крохмальне простирадло, де той блищав на сильному сонці. Була за чверть сьома.

— Я піду донизу, — сказав Метт дещо здавленим го­лосом.

— Ви й усі разом можете піти, — сказав Джиммі. — Я побуду тут трішки довше. Поставите каву, містере Бьорку?

— Звичайно.

Всі вийшли і Бен причинив двері на місце події. Його останній погляд назад залишатиметься з ним: яскрава, омита сонцем кімната, чисте простирадло відвернуто, золотий наручний годинник розкидає стріли світла на шпалери і сам Коді, з його кучмою пломенисто-рудого волосся, сидить поряд з тілом, ніби гравюра на металі.

Метт готував каву, коли в старенькому сірому «доджі» приїхав помічник судмедексперта Брентон Норберт. Він увійшов у дім разом з іншим чоловіком, який ніс велику фотокамеру.

— Де воно? — запитав Норберт.

Ґіллеспі великим пальцем кивнув у бік сходів:

— Джим Коді там, нагорі.

— Гарна справа, — промовив Брентон. — Напевно, парубок уже там труситься аж танцює.

Вони з фотографом рушили нагору.

Паркінс Ґіллеспі долив собі в каву вершків, аж виплеснулося на блюдце, скуштував її за допомогою свого великого пальця, витер палець об штани, закурив чергову «Пелл-Мелл» і спитав:

— А ви як у це вписалися, містере Міерзе?

Отже, Бен з Меттом завели свої пісеньки з танцями й нічого з того, що вони казали, не було відвертою брехнею, але достатньо залишилося несказаним, щоб поєднати цих двох хирлявими путами змови, і достатньо такого, щоби змусити Бена неспокійно загадуватися, чи він зараз не сприяє процесу невинного ошуканства або чомусь більш серйозному, темному. Він подумав, як Метт сказав, що він зателефонував йому, бо він єдина особа у Салимовому Лігві, яка може вислухати таку історію. Які б не мав Метт Бьорк розумові недоліки, подумав Бен, нездатність прочитати характер до них не належала. І від цього йому також було тривожно.

До дев’ятої тридцять усе було закінчено. Приїхав катафалк Карла Формена і забрав тіло Майка Раєрсона, і таким чином факт його смерті разом з ним самим залишив будинок і став надбанням міста. Джиммі Коді повернувся до свого кабінету; Норберт з фотографом поїхали до Портленда балакати з окружним судмедекспертом.

Паркінс Ґіллеспі якусь мить постояв на ґанку, дивлячись, як угору дорогою повільно суне катафалк; з-між губ у нього звисала сигарета.

— Кожного разу, як ним кермував Майк, їй-бо, він ніколи не здогадувався, як скоро сам їхатиме у ньому лежачим пасажиром.

Він обернувся до Бена:

— Ви ж поки ще не від’їжджаєте з Лігва, чи як? Хотілося б, щоб ви свідчили перед коронерським журі, якщо вам таке годиться.

— Ні, я не від’їжджаю.

Вицвілі блакитні очі констебля зміряли його:

— Я пер’вірив вас через федералів та інфо-ідент відділ поліції штату в Аґасті. У вас чиста реп’тація.

— Таке приємно дізнатися, — стримано сказав Бен.

— Чув десь, шо ви лицяєтесь до Білла Нортона дочки.

— Винен, — сказав Бен.

— Чудова кралечка, — сказав Паркінс без усмішки.

Катафалк уже зник з очей; навіть гудіння його двигуна стануло до муркоту, який згасав нанівець.

— Гадаю, цими днями вона не часто бачиться з Флойдом Тіббітсом.

— Парку, хіба у вас нема якоїсь нагальної паперової роботи?— делікатно підштрикнув Метт.

Той зітхнув і відкинув недопалок геть.

— Звісно, є. Два примірники, три примірники, не складати, не м’яти, не проколювати[165]. Останні пару тижнів із цією роботою більше мороки, ніж з ’коюсь повною кліщів псицею. Може, якесь прокляття на собі має той старий Дім Марстена.

Бен з Меттом тримали незворушні лиця гравців у покер.

— Ну, б’вайте.

Він підсмикнув штани і пішов до своєї машини. Відчинив водійські двері, а тоді знов обернувся до них.

— Ви, двоє, нічо за спиною в мене не прихов’єте, шо скажете?

— Паркінсе, — сказав Метт, — тут нема чого приховувати. Він помер.

Констебль дивився на них іще якусь мить, ті вицвілі очі гостро зблискували під його гачкуватими бровами, а потім зітхнув:

— Мабуть шо, — сказав він. — Але ж така збіса клята дивина. Той пес, потім син Ґліків, потім той інший син Ґліків, тепер Майк. Це річний обсяг для такого мізерного містечка, як наше. Моя стара бабця завше казала, що бал править трійця, не чвірка.

Він заліз до машини, завів двигун і здав задом із заїзду.

За якусь хвилину він зник за вершиною пагорба, залишивши по собі один прощальний гудок.

Метт бурхливо зітхнув.

— Усе скінчилось.

— Так, — сказав Бен. — Я вимотаний. А ви?

— Теж, але я почуваюся… стрьомно. Ви знаєте це слово, як його використовують діти?

— Так.

— У них є ще однин вираз: кумарні дрижаки. Як ото виходять з кислотного або спідного тріпу, коли навіть бути нормальним шизово. — Він пошкріб пальцями собі обличчя. — Господи, ви, мабуть, думаєте, що я псих. Все це при денному світлі звучить як божевільний белькіт, хіба не так?

— І так, і ні, — сказав Бен. Він невпевнено поклав руку на плече Метту. — Зрозумійте, Ґіллеспі має рацію. Тут щось відбувається. І я дедалі більше й більше думаю, що до цього має стосунок Дім Марстена. Окрім мене, ті люди, що там, нагорі — єдині нові люди в місті. А про себе я знаю, що я нічого не робив. Наша поїздка туди сьогодні ввечері досі актуальна? Сільський вітальний візок?

— Якщо бажаєте.

— Бажаю. Йдіть додому і поспіть. Я зв’яжуся із Сюзен і ввечері ми з нею заїдемо.

— Гаразд. — Метт завагався. — Є ще одна річ. Вона мене бентежить відтоді, як ви сказали про розтини.

— Що?

— Той сміх, що я чув — чи думав, що чую — то був дитячий сміх. Жахливий і бездушний, але все одно дитячий сміх. У поєднанні з розповіддю Майка чи наводить вас це на думку про Денні Ґліка?

— Так, звичайно, що наводить.

— Ви знаєте, якою є процедура бальзамування?

— Не достеменно. З трупа сточують кров і замінюють її якоюсь рідиною. Колись використовували формальдегід, але я певен, зараз у них більш розвинуті методи. І труп патрають від тельбухів.

— Цікаво, чи робили все це з Денні? — промовив Метт, дивлячись на нього.

— Ви достатньо добре знаєте Карла Формена, щоб про це конфіденційно спитати в нього?

— Так, гадаю, я міг би знайти спосіб це зробити.

— Зробіть, за будь-яку ціну.

— Зроблю.

Вони задивилися один на одного на якусь мить довше, і той погляд, що перебіг між ними, був приязним, проте не піддавався визначенню: з боку Метта збентежена викличність раціональної людини, яка була змушена проказувати ірраціональні речі; з Бенового боку — важко визначуваний страх перед силами, яких він не міг достатньо зрозуміти, щоб визначити.

Коли він увійшов, Єва прасувала і дивилася «Дзвонимо за долари»[166]. Наразі джекпот піднявся до сорока п’яти доларів і телеведучий діставав телефонні номери з великого скляного барабана.

— Я чула, — промовила вона, коли він відчинив холодильник і дістав колу. — Жахливо. Бідний Майк.

— Це дуже погано.

Він поліз собі до нагрудної кишені і видобув розп’яття на ажурному ланцюжку.

— Вже відомо, що…

— Поки ні, — сказав Бен. — Я дуже втомлений, місіс Міллер. Гадаю, я трохи посплю.

— Звичайно, вам таки слід. Та кімната нагорі така гаряча опівдні навіть під кінець року. Підіть до якоїсь у коридорі нижнього поверху, якщо хочете. Постелі там свіжі.

— Ні, все гаразд. Я знаю кожен скрип у тій, що нагорі.

— Так, людина звикає до своїх, — промовила вона не­уважно. — Нащо взагалі містерові Бьорку знадобилося Ралфове розп’яття?

Бен застиг на своєму шляху до сходів, на мить розгубившись.

— Гадаю, він міг думати, що Майк Раєрсон католик.

Єва насунула нову сорочку на кінець прасувальної дошки.

— Він мусив би краще знати. Врешті-решт, він навчав Майка у школі. Усі його родичі були лютерани.

На це Бен відповіді не мав. Він піднявся нагору, стягнув із себе одяг і заліз у ліжко. Сон навалився швидко і важко. Без сновидінь.

Коли він прокинувся, було чверть по четвертій. Тіло його було покроплене потом, і верхнє простирадло він скинув ногами з себе геть. Попри це, Бен відчував ясність у голові. Події цього раннього ранку здавались далекими і туманними, а фантазії Метта Бьорка втратили свою нагальність. Його завданням на цей вечір буде лише добрим гумором витрутити їх з нього, якщо зможе.

Він вирішив, що зателефонує Сюзен від Спенсера і домовиться зустрітися з нею там. Вони можуть піти до парку і він їй розповість усе від початку й до кінця.

Її думку про це він зможе дізнатися дорогою до Метта, а вдома у Метта вона зможе вислухати його версію й довершити своє судження. Потім рушимо до Дому Марстена. Ця думка викликала в нього під ребрами жмурки страху.

Він так поринув у свої думки, що зовсім не помітив, що хтось сидить у його машині, поки не відчинилися її двері й звідти випросталася висока постать. Якусь мить його розум лишався надто приголомшеним, щоб керувати його тілом; здоровий глузд сахнувся від того, що спершу спри­йняв за ожиле опудало. Косі промені сонця немилостиво різко вихопили деталі цієї постаті: старий капелюх «федора», низько натягнутий на вуха;[167] великі темні окуляри; подерте пальто з піднятим коміром; зелені гумові грубі технічні рукавиці на руках.

— Хто… — це все, що Бен встиг із себе видобути.

Постать ступила ближче. Стиснувши кулаки. З нею і той старий жовтий запах, який Бен упізнав як нафталін. Він почув слиняво-плаксиві вдихи й видихи.

— Ти той сучий син, що вкрав мою дівчину, — промовив скреготливим, безбарвним голосом Флойд Тіббітс. — Я тебе вб’ю.

І поки Бен ще намагався все це прогнати крізь свій центральний комутатор, Флойд Тіббітс напав.