Салимове Лігво

Розділ десятий. Лігво (ІІІ)

Це місто зналось на темряві.

Воно знало темряву, що приходить на землю, коли обертання приховує це місце від сонця, і знало темряву людської душі. Місто — це поєднання трьох частин, які вкупі є більшими, ніж поодинці. Місто — це люди, які в ньому мешкають, це будівлі, які вони звели, щоби в них жити або займатися бізнесом, і це його земля. Ці люди англійського, шотландського й французького походження. Є й інші, звичайно — дрібка, як жменька перцю, вкинута в казанок із сіллю, але небагато. Цей топильний казанок насправді не дуже перетоплював. Майже всі будинки зведені зі звичайного дерева. Чимало старших будинків — це доми-скрині[180], а більшість крамниць мають фальш-фасади, хоча ніхто не зміг би сказати чому[181]. Люди знають, що нічого нема за тими фасадами, як знають, що Лоретта Старчер носить фальш-бюстгальтер. Тутешня земля в гранітному панцирі, покритому тонкою, легкою на розрив шкіркою родючого ґрунту. Обробляти її невдячна, виснажлива, гідна жалю, божевільна справа. Борона вивертає величезні шматки гранітної підкладки і ламається на них — у травні, перш ніж почати боронувати, ти виводиш свій трак, щойно лише земля підсохне достатньо, щоб його тримати, і сам зі своїми хлопцями вантажиш, либонь, з десяток разів до нього каміння та скидаєш його на велику, оповиту бур’янами купу, куди ти його скидав з 1955 року, коли вперше вхопив цього тигра за яйця. Коли ти навизбирувався його так, що земля не виколупується в тебе з-під нігтів, хоч як ти не намиваєш руки, і власні пальці вчуваються тобі велетенськими й онімілими, з химерно великими порами, ти чіпляєш до трактора борону, але, не зоравши й двох рядів, ти ламаєш один з її різаків об камінь, який ти був проґавив. А коли встановлюєш новий диск, наказавши старшому сину підняти й тримати зчеп, щоб тобі туди дістатись, біля твого вуха снує спраглий крові перший москіт нового сезону з тим сльозоточивим дзижчанням, яке завжди змушує тебе думати, що саме цей звук мусить чути психопат якраз перед тим, як йому повбивати всіх своїх дітей, або на міжштатному шосе заплющити очі і втопити в підлогу педаль газу, або натиснути великим пальцем ноги на гачок рушниці .30-.30 калібру, дуло якої він щойно встромив собі у крякало; а потім слизькі від поту пальці твого сина спорскують, і один з інших круглих різаків борони зчісує тобі шкіру з передпліччя, і, роззираючись довкіл, у такого чину розпачливу, бездушну хвильку часу, коли здається, що зараз ти можеш все кинути і напитись або піти до банку, який тримає твою заставу, й оголосити себе банкрутом, у таку мить ненависті до цієї землі і до ласкавого прицмоку гравітації, яка тримає тебе на ній, ти також любиш її і розумієш, як вона знає темряву і завжди її знала. Ця земля запопала тебе, примкнула і тримає міцно, і той дім, і ту жінку, в яку ти закохався, коли перейшов до старшої школи (тільки тоді вона була дівчинкою, а ти ні бельмеса не розумівся на дівчатах, окрім того, що ось тепер завів собі одну і тулишся до неї, а вона обписала твоїм ім’ям всі обкладинки своїх підручників, і спершу ти її приборкував, а потім вона тебе приборкувала, а потім нікого з вас більше не турбували такі незлагоди, і діти тебе запопали, діти, які зачиналися на рипучому двоспальному ліжку з тріснутим узголів’ям. Ти з нею робив дітей, коли западала темрява — шестеро дітей, або семеро, або десятеро. Той банк тебе тримає, і авто­салон, і крамниця «Сіерз» у Люїстоні, і «Джон Дір» у Брансвіку[182]. Але понад усе тебе тримає це місто, бо ти його знаєш так, як знаєш форму грудей своєї дружини. Ти знаєш, хто тинятиметься біля крамниці Кроссена в денний час, бо його звільнили з взуттєвої фабрики «Непп»[183], і знаєш, у кого проблеми з жінкою раніше, ніж про те дізнається він сам, як ото зараз у Реджі Соєра, коли той хлопець із телефонної компанії вмочає свій чопень у дупло Бонні Соєр; ти знаєш, куди ведуть тутешні дороги, і куди пополудні в п’ятницю ви з Генком і Ноллі Ґарденером можете поїхати, припаркуватися і випити пару шестизарядних паків пива або пару ящиків. Ти знаєш, як простеляється ця земля, і знаєш, як пробратися в квітні крізь Мочарі, не замочивши собі халявки чобіт. Ти знаєш його все. І воно знає тебе: як від тракторного сидіння болить у тебе промежина, коли ти закінчив цілоденне боронування, і що ґуля в тебе на спині — то всього лиш кіста й нема чого тривожитися, як то спершу був підозрював лікар, і як твій мозок обмірковує ті рахунки, що приходять протягом останнього тижня місяця. Воно наскрізь бачить тебе, коли ти брешеш, навіть коли ти брешеш сам собі, як ото ти збираєшся повезти дружину й дітей до Діснейленду наступного року або через рік, як ти зможеш забезпечити внески за новий кольоровий телевізор, якщо наступної осені натягаєш дров з лісу, як усе зрештою буде гаразд. Життя в місті — це щоденний акт цілковитого злучення, такого повного, що порівняно з цим те, чим ти займаєшся зі своєю дружиною в тому рипучому ліжку, скидається більше на рукостискання. Життя в місті прозаїчне, чуттєве, алкоголічне. Й у темряві це місто в тобі, а ти в місті, і разом ви спите як мертві, як ті самі камені на твоєму північному полі. Нема тут ніякого життя, крім повільного вмирання днів, і тому, коли на місто спадає зло, його прихід здається наперед судженим, солодким і морфічним. Це майже так, як нібито місто знає, яке зло прийде і якої форми воно набере.

Це місто має свої таємниці і добре їх приховує. Люди не знають їх усі — вони знають, що дружина старого Елбі Крейна втекла з мандрівним торговцем з Нью-Йорка, або думають, ніби вони знають. Але то Елбі, після того як той мандрівний торговець її бортонув, розвалив їй череп, а потім прив’язав їй до ніг каменюку і скинув у старий колодязь, а за двадцять років по тому Елбі мирно помер у своєму ліжку від інфаркту, точно так, як згодом помре його син Джо в цій історії, і, можливо, одного дня якийсь хлопчак надибає той колодязь там, де той ховається, обплетений пагонами ожини, й відтягне вбік вибілені, розм’якшені негодами дошки і побачить той крихкий скелет, що байдужо дивиться вгору зо дна обмурованої камінням ями, і намисто ніжного мандрівного торговця, позеленене мохом, досі звисає на її грудну клітку.

Вони знають, що Х’юбі Марстен убив свою дружину, але не знають, що він спершу змусив її зробити, чи як там воно було між ними на тій липкій від сонця кухні у хвилини перед тим, як він стрелив їй в голову, з запахом жимолості, що висить у гарячому повітрі задушливою солодкавістю розкритої гробниці. Вони не знають, що вона благала його це зробити. Дехто зі старших жінок у місті — Мейбел Вертс, Ґлініс Мейберрі, Одрі Герсі — пам’ятають, що Ларрі Мак-Лавд знайшов якісь обгорілі папери в каміні верхнього поверху, але ніхто з них не знає, що ті папери були комплектом дванадцятирічного листування між Х’юбертом Марстеном і одним дивовижно древнім австрійським аристократом на прізвище Брайхен, або того, що те листування між цими двома розпочалося через контору одного доволі химерного книготорговця в Бостоні, який помер у 1933 році вкрай огидною смертю, або того, що Х’юбі Марстен перед тим як йому повіситися, спалив геть усі листи, згодовуючи їх вогню один по одному, дивлячись, як полум’я чорнить і обвуглює цупкий, кремового кольору папір і стирає елегантну, павучо-тонку каліграфію. Вони не знають, що він при цьому посміхався так, як тепер Ларрі Кроккет посміхається тим казковим паперам на право володіння нерухомістю, які зберігаються в його банківському сейфі у Портленді.

Вони знають, що Коретта Сімонс, стара вдова Стрибунця Сімонса, повільно й жахливо помирає від раку кишечника, але не знають, що більш як тридцять тисяч доларів готівки позапихано за ті непоказні шпалери в її вітальні — рештки сплат за страховкою, які вона зберігала, але ні в що не вкладала, а тепер, у своїй останній скруті, цілком за них забула.

Вони знають, що в тому затьмареному димом вересні 1951 року пожежа випалила половину міста, але вони не знають, що то був підпал, і не знають, що хлопець, який його влаштував, був веледикторіаном[184] у своєму випуску 1953-го і пішов далі заробляти по сто тисяч доларів на Волл-стріт, та навіть якби вони про це знали, то не дізналися б, що його до цього спонукало, чи як воно гризло йому сумління впродовж наступних двадцяти років життя, аж поки емболія мозку не штовхнула його в могилу у сорокашестирічному віці.

Вони не знають, що преподобний Джон Ґроґґінс інколи прокидається об опівнічній годині серед жахливого сновидіння, яке й тоді лишається яскравим під його лисою маківкою — сновидіння, у якому він проповідує на Четвергових вечірніх Біблійних курсах для маленьких міс, сам голий і розкішний, і вони готові до нього;

або те, що Флойд Тіббітс усю ту п’ятницю проблукав у якомусь хворобливому ошелешенні, відчуваючи, як ненависно сонце пристає до його дивно блідої шкіри, лише невиразно пам’ятаючи, як ходив до Енн Нортон, зовсім не пам’ятаючи свого нападу на Бена Міерза, але пам’ятаючи спокійну вдячність, з якою він привітав захід сонця, вдячність і передчуття чогось чудового й доброго;

або те, що Гел Ґріффен має шість жаркеньких альбомів, захованих углибині його шафи, на які він мастурбує за кожної нагоди;

або те, що Джордж Міддлер має валізу, повну шовкових комбінацій, бюстгальтерів, трусиків і панчішок і подеколи він опускає жалюзі власного помешкання над своєю реманентною крамницею і замикає двері на засув і ланцюжок, а потім стоїть перед повномірним дзеркалом у спальні, аж поки не почне хапати повітря короткими стібками, а тоді падає на коліна і мастурбує;

або те, що Карл Формен намагався закричати, але не спромігся, коли Майк Раєрсон почав холодно тремтіти на металевому робочому столі в кімнаті під покійницькою, і той крик застряг невидимим й нечутним, неначе скло, у нього в горлі, коли Майк розплющив очі і сів;

або те, що десятимісячний Ренді Мак-Дуґалл навіть не пручався, коли крізь вікно його спальні прослизнув Денні Ґлік, вихопив немовля з колиски і занурив зуби йому в шию, на якій досі цвіли синці від ударів його матері.

Отакі є таємниці в цього міста, і деякі з них згодом будуть відомими, а деякі відомими не стануть ніколи. Місто тримає їх з досконало непроникним обличчям.

Це місто турбують диявольські каверзи не більше, ніж Божі чи людські. Воно знає темряву.

Прокинувшись, Сенді Мак-Дуґалл зрозуміла, що щось не так, але не могла дібрати, що саме. Друга половина ліжка була порожньою; сьогодні в Роя вихідний і він з кількома друзями поїхав рибалити. Повернеться близько полудня. Нічого не горить і в неї ніде не болить. То що ж може бути не так?

Це сонце. Сонце манячить неправильно.

Воно висіло високо на шпалерах, танцюючи крізь тіні, які відкидав клен, що ріс за вікном. Але Ренді завжди будив її до того, як сонцю вилізти аж так високо, щоб відкидати на стіну тінь цього клена…

Її сполоханий погляд перестрибнув до годинника на комоді. Вже було десять хвилин по дев’ятій.

Трепет здіймався її горлом.

— Ренді? — погукала вона і хвилею здійнявся позаду неї халат, коли вона кинулася по вузькому коридору трейлера. — Ренді, любчику?

Дитяча спальня купалася в потопельному світлі, що лилося з одного маленького вікна над колискою… відчиненого. Але ж вона зачинила його перед тим, як самій піти спати. Вона завжди його зачиняла.

Колиска стояла порожня.

— Ренді? — шепнула вона.

І побачила його.

Маленьке тільце, так і одягнуте у вицвілий від прання «Доктор Дентон»[185], було закинуто в куток, неначе уривок якоїсь шмати. Одна нога стирчала гротескно вгору, немов перевернутий знак оклику.

— Ренді!

Вона впала на коліна біля тільця, з обличчям, прокресленим різкими лініями шоку. Вона підхопила дитя в обійми. Тільце було холодним на дотик.

— Ренді, медунчику любий, прокинься, Ренді, Ренді, прокинься…

Синці зникли. Зникли всі. Вони щезли протягом ночі, залишивши лице і тіло бездоганними. Здорового кольору. Єдиний раз після його народження вона визнала його красивим і закричала, побачивши цю красу, — жахливим, спустошеним криком:

— Ренді! Прокинься! Ренді? Ренді? Ренді?

Вона підхопилася з ним і побігла назад коридором, халат зісковзнув їй з одного плеча. Високий стільчик так і стояв у кухні, із закам’янілими рештками вчорашньої вечері Ренді на таці. Вона опустила Ренді в стільчик, який стояв на клапті вранішнього сонця. Голівка Ренді похилилася йому на груди, а тіло з повільною й жахливою остаточністю почало сунутись боком, поки він не впокоївся навскіс між тацею і високим поручнем стільчика.

— Ренді? — погукала вона, усміхаючись. Її очі витріщалися з орбіт, неначе пощерблені блакитні скляні кульки. Вона поплескала його по щоках.

— Прокидайся вже, Ренді. Сніданок, Ренді. Ти хольотний? Будь ласка… ох, Господи, будь ласка…

Вона вихором кинулась від нього, відчинила одну з шафок над плитою і почала лапати всередині, перекинувши коробку рису «Чекс», бляшанку равіолі «Шеф Бой-яр-ді», пляшку олії «Вессон»[186]. Пляшка з олією розбилася, заляпавши масткою рідиною плиту і підлогу. Вона знайшла баночку шоколадного крему «Гербера» і вихопила з сушарки одну з пластикових ложечок з «Молочної королеви»[187].

— Дивися, Ренді. Твоє улюблене. Прокидайся і побачиш, який гарний крем. Шока, Ренді. Шока, шока.

Лють і жах накрили її натемно.

— Прокинься! — кричала вона до нього, і крапельки її слини оздоблювали прозору шкіру його лоба та щік.

— Прокинься заради любові Божої, ти, малий гівнюк, ПРОКИНЬСЯ!

Вона зняла з баночки кришку й дістала ложкою порцію шоколадного крему. Її рука, яка вже знала правду, трусилася так сильно, що більша частина його розлилася. Те, що залишилося, вона попхнула між млявих губ, та більше виплеснулось на тацю з лячним лясканням. Ложечка стукалась об його зуби.

— Ренді, — благала вона. — Перестань дуркувати з мамунею.

Потягнулася друга її рука, Сенді скарлюченим пальцем відкрила сину ротик і просунула туди решту крему.

— Ось так, — промовила вона. Усмішка, несказанна в її надламаній надії, торкнула губи Сенді Мак-Дуґалл. Вона осіла на свій кухонний стілець, розслабляючись м’яз по м’язу. Тепер все буде добре. Тепер він зрозуміє, що вона так само любить його, і припинить свої жорстокі плутні.

— Смачно? — промурмотіла вона. — Шока смашьна, Венді! Нумо, вусміхнись мамуні, га? Будь хорошим хлопчичком, подаруй мамуні усмішку!

Вона потягнулася тремтячою рукою і посунула вгору кутики рота Ренді.

Шоколад вилився на тацю — ляп.

Сенді зайшлася криком.

Тоні Ґлік прокинувся в суботу вранці, коли у вітальні впала його дружина Марджорі.

— Марджі? — погукав він, скидаючи ноги на підлогу. — Мардж?

Після довгої, довгої паузи вона відповіла:

— Тоні, зі мною все гаразд.

Він сидів на краю ліжка, тупо дивлячись униз собі на ступні. З голими грудьми, в смугастих піжамних споднях, поясна поворозка яких звисала йому між ніг. Волосся в нього на голові стирчало воронячим гніздом. Він мав чорне волосся, яке успадкували обидва його сини. Люди думали, що він єврей, хоча їм вистачило б лиш самого цього волосся макаронника, вважав він. Прізвище його діда було Ґлікуччі. Коли хтось йому сказав, що в Америці легше влаштуватися, якщо маєш американське прізвище, щось таке коротке і звучне, дідусь офіційно змінив його на Ґлік, не усвідомлюючи, що міняє правдивість одної меншини на видимість належності до іншої. Тоні Ґлік мав кряжистий, повитий потужними м’язами тулуб і смагляву шкіру. На його обличчі тримався ошелешений вираз людини, яку побили й викинули з бару.

У себе на роботі він взяв відпустку і протягом останнього робочого тижня багато спав. Воно відходить, коли ти спиш. У нього не було сновидінь. Він лягав о сьомій тридцять, а наступного ранку вставав о десятій і кимарив після полудня з другої до третьої. Час, прожитий ним між тією сценою, яку він влаштував на похороні Денні, і цим сонячним недільним ранком майже тижнем пізніше, здавався туманним і не зовсім реальним. Люди продовжували приносити їжу. Касеролі, консервацію, пироги, пиріжки. Марджі сказала, що не знає, що їм з усім цим робити. Ні він, ні вона не мали апетиту. Ввечері у середу він спробував кохатися з дружиною, і вони обоє розплакались.

Марджі виглядала зовсім недобре. Її методом опанування себе було прибирання в хаті від вершечка до дна, і вона робила це з таким маніакальним завзяттям, яке усувало всі інші думки. Дні наповнювало дзвякання відер для миття підлоги й гудіння пилосмока, а повітря завжди було насичене гострими запахами лізолу та інших очисників. Усі іграшки й одяг, акуратно упаковані в картонні коробки, вона відправила в Армію спасіння та крамницю «Ґудвілл»[188]. Коли Тоні в четвер уранці вийшов зі спальні, всі ті коробки були вишикувані біля передніх дверей, кожна акуратно надписана. Він ніколи в житті не бачив нічого жахливішого за ті німі коробки. Вона повитягала на задній двір усі килими, вішала їх там на мотузку для білизни і нещадно вибивала з них порох. І навіть у своєму притьмареному стані свідомості Тоні відзначав, якою блідою вона здається з минулого вівторка чи середи, навіть губи її, здавалося, втратили свій природний колір. Під очима в неї оселилися коричневі тіні.

Ці думки промайнули в його голові швидше, ніж потрібно часу, щоб їх переказати, і він уже був на межі того, щоби завалитися назад у ліжко, коли вона впала знову і цього разу не відповіла на його оклик.

Він підвівся, почалапав до вітальні й побачив, що вона лежить там на підлозі, дрібно дихаючи, втупившись у стелю затуманеними очима. Вона якраз переставляла у вітальні меблі і все було зсунуте зі своїх місць, що надавало цій кімнаті якогось дивного, розчленованого вигляду.

Що б там не було з нею негаразд, воно погіршилося протягом цієї ночі і вигляд у неї був досить поганий, щоби прорізати його притьмареність, мов гострим ножем. Вона досі була в нічному халаті, і той розійшовся до середини стегон. Ноги в неї були мармурового кольору; вся засмага, якої вона набралася влітку під час їхньої відпустки, з них зійшла. Її руки рухалися, неначе привиди. Рот був роззявлений, немов її легені не могли отримати достатньо повітря, і Тоні помітив дивну рельєфність її зубів, але нічого про це не подумав. Справа могла бути в освітленні.

— Марджі? Любонько?

Вона намагалася відповісти, не змогла, і справжній страх прохромив його. Він підвівся, щоб зателефонувати лікарю.

Він розвертався до телефону, коли вона промовила:

— Ні… ні…

Це слово було повторене між рвучкими вдихами повітря. Вона важко видобувалася в сидячу позицію, і весь сонячно-тихий будинок повнився її скреготливими зусиллями дихати.

— Перетягни мене… допоможи мені… сонце таке пекуче…

Він підійшов і підхопив її, вражений легкістю свого вантажу. Здавалося, важить вона не більше оберемка хмизу.

— …на диван…

Він поклав її туди, сперши спиною на бильце. Вона опинилася поза світлом сонця, яке крізь переднє вікно падало квадратом на килим, і дихати їй нібито стало легше. Вона на мить заплющила очі, і знову він був вражений гладенькою білістю її зубів у контрасті з її губами. Він відчув сильний потяг її поцілувати.

— Дозволь, я зателефоную лікарю, — сказав він.

— Ні, мені вже краще. То сонце… мене напекло. Я мало не зомліла. Зараз уже краще.

Трохи рожевості повернулося на щоки Марджорі.

— Ти впевнена?

— Так. Усе гаразд.

— Ти так надривалася з цією роботою, любонько.

— Так, — погодилася вона пасивно. В очах у неї була апатія.

Він пропустив пальці собі крізь волосся, cмикаючи за нього.

— Ми мусимо припинити це, Марджі. Ми мусимо. Вигляд у тебе…

Він замовк, не бажаючи образити її.

— Вигляд у мене жахливий, — сказала вона. — Я знаю. Я дивилася на себе в дзеркало у ванній, перед тим як учора ввечері піти до ліжка, і ледве знайшла себе в ньому. На якусь мить я… — Усмішка торкнулася її губ. — Я подумала, що бачу ванну позаду себе. Немов від мене мало що залишилося, та й те було таким збляклим…

— Я хочу, щоб тебе оглянув лікар Ріердон.

Але вона ніби й не чула.

— Тоні, мені сниться найчудесніший сон останні три чи чотири ночі. Такий живий. Денні приходить до мене в тому сні. І каже: «Мамо, мамо, я такий радий бути вдома!» І ще він каже… каже…

— Що він каже? — запитав Тоні в неї лагідно.

— Він каже… що він знову моє немовля. Мій рідний синочок, він знову біля моїх грудей. І я даю йому посмоктати і… і потім таке солодке відчуття з присмаком гіркоти, як тоді, коли я його ще не відлучила, а в нього вже почали рости зубки і він почав кусатись… ох, мабуть, це звучить жахливо. З таким хіба що до психіатра.

— Ні, — сказав він. — Ні.

Він опустився біля неї на коліна, і вона обхопила його руками за шию і тихенько плакала. Руки в неї були холодні.

— Не треба лікаря, прошу, Тоні. Я сьогодні відпочину.

— Гаразд, — сказав він. Піддаючись їй у цьому, він почувався тривожно.

— Це такий чудесний сон, Тоні, — промовила вона впритул до його горла.

Ворушіння її губ, приглушена твердість її зубів за ними були дивовижно збудливими. У нього з’явилась ерекція.

— Мені б хотілося знову його побачити цієї ночі.

— Може, й побачиш, — сказав він гладячи її по голові. — Можливо, так і буде.

— Боже мій, який у тебе гарний вигляд, — сказав Бен.

Серед цього клінічного світу суцільної білості й анемічної зелені Сюзен Нортон дійсно виглядала дуже гарною. Одягнена в яскраво-жовту блузу з вертикальними чорними смугами і коротку джинсову спідничку.

— У тебе теж, — сказала вона, рушаючи через кімнату до нього.

Він пристрасно її поцілував, а його рука сковзнула до вигину її стегна і там погладжувала.

— Агов, — сказала вона, перервавши поцілунок. — Тебе за це звідси виженуть.

— Не мене.

— Так, мене.

Вони подивилися одне на одного.

— Я кохаю тебе, Бене.

— Я теж тебе кохаю.

— Якби я могла просто зараз застрибнути до тебе в ліжко…

— Одну хвилинку, дай я відверну простирадло.

— Як я це поясню тим малим карамелькам?[189]

— Скажеш, що підставляєш мені урильник.

Вона похитала головою, усміхаючись, і підсунула стілець.

— Багато чого сталося в місті, Бене.

Він посерйознішав.

— Що саме?

Вона завагалася.

— Навіть не знаю, як тобі розповісти і що я сама про це думаю. Я збентежена, м’яко кажучи.

— Ну, розказуй усе й дозволь мені розібратися.

— Як твій стан, Бене?

— Оклигую. Нічого серйозного. Меттів лікар, парубок на прізвище Коді…

— Ні. Твій розум. Якою мірою ти віриш у те казна-що в стилі графа Дракули?

— О. Те. Метт тобі все розповів.

— Метт тут, у шпиталі. Поверхом вище, у реанімації.

— Що? — підвівся Бен на ліктях. — Що з ним сталося?

— Інфаркт.

— Інфаркт!

— Лікар Коді каже, стан у нього стабільний. Метт позначений як серйозний, але це стандартно для перших сорока восьми годин. Я була там, коли це сталося.

— Розкажи мені все, що пам’ятаєш, Сюзен.

Радість пішла з його обличчя. Воно стало уважним, зосередженим, чітко прорисованим. Загублений у цій білій кімнаті, у цих білих простирадлах і в білій шпитальній халамиді, він знову вразив її як людина напружена, мов лук, можливо, до тої межі, що ось-ось лусне тятива.

— Ти не відповів на моє запитання, Бене.

— Про те, як я сприйняв історію Метта?

— Так.

— Дозволь, я відповім тобі, сказавши, що думаєш сама ти. Ти думаєш, що Дім Марстена до такого ступеня видрючив мені мозок, що я, так би мовити, бачу кажанів у власній дзвіниці. Це правомірне припущення?

— Так. Я гадаю, що саме так і є. Але я ніколи не думала про це в таких… таких прикрих термінах.

— Я знаю це, Сюзен. Дозволь мені, якщо зможу, прокреслити для тебе хід моїх думок. Це може допомогти й самому мені в них розібратися. З твого обличчя я можу здогадатись, що щось тебе збочило на пару кроків з твого напрямку. Це так?

— Так… але я не вірю, це неможливо…

— Зажди хвильку. Оце-от «неможливо» все й блокує. На ньому і я був застряг. Цей абсолютний, клятий імператив, це слово. «Неможливо». Сюзен, я не повірив Метту, тому що такі речі не можуть бути правдою. Але я не зміг знайти розривів у його історії, як я її не роздивлявся. Найочевиднішим висновком є той, що Метт десь з’їхав з рейок, правильно?

— Так.

— Він тобі здався божевільним?

— Ні. Ні, але…

— Стоп, — підняв він долоню. — Ти так і тримаєшся своєї думки «неможливо», так?

— Гадаю, що так, — сказала вона.

— Мені він також не здався божевільним чи непослідовним. А ми обоє знаємо, що параноїдальні фантазії чи манії переслідування просто не з’являються раптом. Вони зростають протягом певного часу. Їх треба ретельно доглядати, поливати і підгодовувати. Ти коли-небудь чула бодай якісь балачки в місті, що в Метта дах посунувся? Чула коли-небудь, щоб Метт казав, ніби хтось гострить проти нього ніж? Він коли-небудь був пов’язаний з якимись сумнівними рухами — «фторування води призводить до раку мозку», або «Сини американських патріотів», або ФНЛ? Він виявляв коли-небудь непомірно велику цікавість до таких речей, як спіритизм, чи астральна проєкція, чи реінкарнація? Тобі відомо, щоб його коли-небудь арештовували?

— Ні, — сказала вона. — На всі ці питання «ні». Але, Бене… мені боляче казати таке про Метта, навіть просто припускати таке, проте деякі люди зсуваються з глузду дуже тихо. Вони божеволіють всередині себе.

— Я так не думаю, — сказав він спокійно. — Завжди є ознаки. Їх інколи не можеш прочитати вчасно, але потім ти про них згадуєш. Якби ти була в журі присяжних, ти повірила б свідченням Метта про якусь автомобільну аварію?

— Так…

— Ти повірила б йому, якби він тобі розказав, що бачив, як якийсь волоцюга убив Майка Раєрсона?

— Так, думаю, що повірила б.

— Але не в це.

— Бене, я просто не можу…

— Ось, ти знову це повторюєш.

Він побачив, що вона готова заперечити, і підняв випереджувально долоню:

— Сюзен, я не дискутую наразі, я тільки викладаю лінію своїх думок. Гаразд?

— Гаразд. Продовжуй.

— Моя друга думка була така, що хтось підсунув йому свиню. Хтось з особистої неприязні або з затаєною злобою.

— Так, мені теж це спадало на думку.

— Метт каже, що ворогів він не має. І я йому вірю.

— У кожного є вороги.

— Різної міри. Не забувай про найважливіше — у цей розгардіяш вплутано покійника. Якщо хтось хотів дістати Метта, тоді той хтось, щоби цього досягти, мусив убити Майка Раєрсона.

— Навіщо?

— Не те що без трупа у всій цій вакханалії мало сенсу. І знову ж таки, згідно з розповіддю Бена, він зустрів Майка чисто випадково. Ніхто не спрямовував його до Делла ввечері минулого четверга. Не було ні анонімного дзвінка, ні записки, нічого. Випадковості тієї зустрічі вже достатньо, щоб викреслити підлаштування.

— Тоді які нам залишаються раціональні пояснення?

— Такі, що Метту наснилося, ніби він чує, як відчиняється вікно, той сміх і звуки смоктання. Що Майк помер з якихось природних, але невідомих причин.

— Ти в це також не віриш.

— Я не вірю, що йому наснилося, ніби він чує, як відчиняється вікно. Воно було відчинене. І протимоскітна віконниця лежала на галявині. Я її зауважив, і Паркінс Ґіллеспі її зауважив. І я зауважив ще дещо. У Метта на будинку ці віконниці зовнішнього типу, вони чіпляються знадвору, не зсередини. Ти не можеш зняти таку зсередини, хіба що спробуєш зсунути її викруткою або шпателем. І навіть тоді це була б важка справа. Залишилися б якісь сліди. Я не побачив жодних слідів. І ще одне: земля під тим вікном доволі м’яка. Якби комусь схотілося зняти віконницю на другому поверсі, йому б знадобилася драбина, і від неї залишилися б сліди. Там не було жодних. Оце бентежить мене найбільше. Віконницю на другому поверсі було прибрано знадвору, а жодних слідів драбини нема.

Вони перезирнулись пригнічено.

Він продовжив:

— Я прокручував це собі в голові сьогодні зранку. І що більше я про це думав, то кращого вигляду набувала Меттова історія. Тому я зважився. Я взяв і відкинув ненадовго геть оте «неможливо». А тепер розкажи мені, що там сталося у Метта минулого вечора. Якщо це все те розвінчає, нікого не буде щасливішого за мене.

— Не розвінчає,— промовила вона згорьовано. — Все виглядає ще гірше. Він щойно закінчив розповідати мені про Майка Раєрсона. Сказав, що почув, ніби хтось є нагорі. Він був наляканий, але пішов туди.

Вона тримала руки в себе на колінах і тепер міцно їх зчепила, немов вони могли відлетіти геть.

— Якийсь недовгий час не відбувалось нічого… а потім Метт вигукнув щось на кшталт ніби він відміняє своє запрошення. Потім… ну, я насправді не знаю, як це…

— Продовжуй. Не мордуйся так.

— Я думаю, що хтось — хтось інший — видав щось на кшталт сичання. Потім гупнуло, немов щось упало.

Вона безпорадно подивилась на нього.

— А потім чийсь голос промовив: «Я подбаю, щоб ви спали як мертвий, учителю». Дослівно так. А коли я зайшла туди по ковдру для Метта, я знайшла оце.

Вона дістала той перстеник у себе з кишені блузи й опустила йому в долоню.

Бен покрутив його в пальцях, а потім нахилив у бік вікна, щоб дозволити світлу виявити ініціали.

— МКР. Майк Раєрсон?

— Майк Корі Раєрсон. Я кинула його там, а потім змусила себе знову підібрати — подумала, що ти або Метт захочете його побачити. Хай буде в тебе. Я не хочу його назад.

— Ти почуваєшся?..

— Погано. Дуже погано.

Вона зухвало закинула голову:

— Але всяке раціональне мислення противиться цьому, Бене. Я радше повірю, що Метт з якихось власних причин сам убив Майка Раєрсона і вигадав усю ту божевільну історію про вампірів. Наладнав ту віконницю так, щоб вона відпала. Поки я сиділа внизу, влаштував трюк з черевомовленням у гостьовій спальні, підклав перстеник Майка…

— І вчинив собі інфаркт, щоби все це здавалося ще правдивішим, — сухо сказав Бен. — Сюзен, я не полишив надії на якесь раціональне пояснення. Я сподіваюся, що воно знайдеться. Ледь не молю про нього. Монстри в кіно досить кумедні, але думка, що такі насправді скрадаються вночі, зовсім не є кумедною. Я навіть погоджуюся з тобою, що з тією віконницею дійсно можна було підлаштувати — проста мотузка з петлею, зачеплена за дах, вам у поміч. Підемо далі. Метт вчена людина. Гадаю, існують отрути, які могли б викликати такі симптоми, як були в Майка, — можливо, невизначувані отрути. Звісно, в ідею отруєння повірити важко, оскільки Майк їв так мало…

— Ти знаєш це лише зі слів Метта, — зазначила вона.

— Він не брехав би, оскільки знає, що важливою частиною розтину тіла є дослідження шлунка жертви. І від ін’єкції залишилися б сліди. Але заради версії скажемо, що це могло бути зроблено. І така людина, як Метт, напевне могла б прийняти щось таке, що зімітувало б інфаркт. Але де мотив?

Вона безпорадно похитала головою.

— Навіть якщо погодитися з існуванням якогось мотиву, про який ми не підозрюємо, навіщо йому було йти на такі візантійські викаблучування чи вигадувати таку божевільну історію для прикриття? Я гадаю, Еллері Квін зумів би це якось пояснити, але життя — не сюжет з Еллері Квіном[190].

— Але, Бене, це… це безумство.

— Так, як Хіросіма.

— Припини це нарешті, — шмагонула вона його раптом. — Не вдавай із себе пащекуватого інтелектуала! Тобі це не личить! Ми говоримо про бабині казки, кошмари, психози, називай це як тобі схочеться…

— Лайно собаче, — сказав він. — Все між собою пов’язане. Цей світ обвалюється нам на голови, а ти чіпляєшся до якихось вампірів.

— Салимове Лігво — моє місто, — вперто промовила вона. — Якщо щось відбувається тут, воно реальне. Не філософічне.

— Кому, як не мені, з тобою погодитися, — сказав він, торкаючись пов’язки в себе на голові скорботним пальцем. — А твій колишній збіса добряче заряджає правою.

— Мені жаль. З такого боку Флойда я ніколи не бачила. Я не можу цього зрозуміти.

— Де він зараз?

— У міському витверезнику. Паркінс Ґіллеспі сказав моїй матусі, що мусив би передати його до округу… тобто шерифу Мак-Казліну — але він подумав, що краще зачекає, може, ти задовольнишся компенсацією.

— Ти маєш якісь сантименти з цього приводу?

— Абсолютно жодних, — відповіла вона. — Він випав з мого життя.

— Я не збираюся.

Вона звела вгору брови.

— Але я хочу з ним поговорити.

— Про нас?

— Про те, чому він прийшов по мене в пальті, капелюсі, сонячних окулярах і в гумових рукавичках «Плейтекс»[191].

— Що?

— Ну, — сказав Бен, дивлячись на неї, — сонце було на небі. Воно на нього світило. І я не думаю, щоб йому це подобалося.

Вони дивилися одне на одного без слів. Схоже було, більше нічого не залишилося сказати на цю тему.

Коли Ноллі приніс Флойду сніданок з кафе «Екселент», Флойд міцно спав. Ноллі подумав, що ницо було б його будити лише для того, щоб він з’їв пару цупко засмажених Полін Діккенс яєць та п’ять чи шість шматочків масної шинки, тому Ноллі упорав усе це сам у кабінеті і каву випив також. Полін робила дійсно смачну каву, варто за нею це визнати. Але коли він приніс Флойду обід, Флойд так само спав, і спав у тій самій позі, Ноллі це трохи налякало, він поставив тацю на підлогу, підійшов і поблямкав про ґратах ложкою.

— Гей! Флойде! Прокидайся, я приніс то’і пообідати.

Флойд не прокинувся, і Ноллі дістав з кишені низку ключів, щоб відімкнути витверезну камеру. Вже майже встромивши ключа, він завагався. Якраз минулого тижня у «Пороховому димі»[192] було про одного крутія, котрий прикидався хворим, аж поки не кинувся на тюремника. Ноллі ніколи не вважав Флойда Тіббітса якимсь особливо крутим, але ж він аж ніяк не колисковою приспав того парубка, Міерза.

Він нерішуче зволікав, тримаючи ложку в одній руці і кільце з ключами в другій, дебелий чоловік, чиї білі сорочки з відкритою пазухою вже до полудня в теплий день завжди були заплямовані потом під пахвами. Він катав кулі в командному боулінгу з середнім рахунком 151, а по вікендах ставав корчмолазом у Портленді зі списком барів і мотелів червоних ліхтарів у себе в портмоне одразу під кишеньковим календарем лютеранських відправ. Він був приязним, природно простакуватим парубком, загайним на реакції, а також загайним на гнів. За всіх цих немаловажних чеснот він не був особливо спритним на своїх розумових ходулях і кілька хвилин простояв, стукаючи ложкою по ґратах, гукаючи Флойда, бажаючи, щоби той поворухнувся, чи схрапнув, чи зробив бодай щось, загадуючись, як йому далі діяти. Він якраз думав, що краще йому викликати по цивільній рації[193] Паркінса й отримати вказівки, коли з дверей контори озвався сам Паркінс:

— Що ти так, в біса, робиш, Ноллі? Свиней скликаєш?

Ноллі зашарівся.

— Флойд не ворушиться, Парку, я боюся, може, він… розумієш, хворий.

— То ти думаєш, від биття по ґратах тою клятою ложкою йому покращає?

Паркінс ступив повз Ноллі і відімкнув камеру.

— Флойде? — струснув він Флойда за плече. — З тобою все гар…

Флойд скотився з висячої на ланцюгах койки просто на підлогу.

— Чорт забирай, — промовив Ноллі. — Він же мертвий, чи як воно?

Але Паркінс його, либонь, не почув. Він задивився вниз на незбагненно умиротворене обличчя Флойда. Ноллі вповільнено осяяло тим фактом, що в Паркінса такий вигляд, неначе хтось його до смерті перелякав.

— В чім річ, Парку?

— Ні в чім, — сказав Паркінс. — Тільки… забираймося звідси.

А потім, майже для самого себе, він додав:

— Господи Ісусе, краще б я його не торкався.

Ноллі дивився на тіло Флойда з напливаючим жахом.

— Очуняй, — сказав Паркінс. — Ми мусимо привести сюди лікаря.

Була друга половина дня, коли Френклін Боддін з Вірджилом Ретбаном під’їхали до щілястих дерев’яних воріт наприкінці тієї відноги, що йшла від Бернс-роуд за дві милі після цвинтаря Злагідний Пагорб. Приїхали вони у Френковому пікапі «Шевроле» 1957 року — машині, яка тоді, в перший рік другого терміну Айка[194], була кольору «коринфська слонова кістка», але тепер гляділася вимазаною червоною ґрунтовкою навпіл з якоюсь гівняно-коричневою фарбою. Кузов пікапа був повний того, що Френклін називав «таранькою». Десь раз на місяць вони з Вірджилом привозили вантаж такої тараньки на звалище, і більшу частку означеної тарані становили порожні пивні пляшки, порожні пивні бляшанки, порожні півкеґи[195], порожні винні пляшки та порожні пляшки від горілки «Попов»[196].

— Зачинено, — промовив Френклін Боддін, примружившись, щоб прочитати прибите до воріт оголошення. — Щоб мені всратися.

Він лигнув «Досона»[197] з пляшки, яка затишно спочивала при опуклості в його промежині, і витер рукою рота.

— Сьодні ж субота, хіба не так?

— Звісно, так, — підтвердив Вірджил Ретбан. Вірджил зеленого поняття не мав, чи субота сьогодні, чи вівторок. Він був таким п’яним, що не був певен, який зараз місяць.

— Звалище ж не зачинене по суботах, чи то як? — перепитав Френклін.

Там висіло тільки одне оголошення, але він бачив їх три. Він знову примружився. На всіх трьох оголошеннях було написано «Зачинено». Яскраво-червоною фарбою, що безсумнівно походила з тієї бляшанки, яка ховалася за дверима халупи Дада Роджерса, доглядача.

— Ніколи не було тут зачинено в суботу, — сказав Вірджил. Він вихнув пляшку до рота, не поцілив і виплеснув пиво собі на ліве плече. — Господи, точно як стій.

— Зачинено, — повторив Френклін зі зростаючим роздратуванням. — Цей скурвий син запив і пиячить, ось тут що. Я йому зачинюся.

Він штурнув важіль на першу передачу і різко пустив зчеплення. Пиво у пляшці між ногами спінилось і ринуло йому по штанах.

— Шквар, Френкліне! — крикнув Вірджил і могутньо відригнув, коли пікап проломився крізь ворота, відкинувши їх на захаращений бляшанками край дороги. Френклін перемкнувся на другу і помчав по вибоїстій, тряській дорозі. Пікап скажено підстрибував на своїх зношених ресорах. Позаду з кузова падали й трощилися пляшки. Крикливими круговими хвилями здіймались у повітря морські чайки.

За чверть милі поза воротами віднога Бернс-роуд (називана тепер Смітний шлях) губилася серед широкого пустирища, яке й було звалищем. Тіснота вільх та кленів розступалася, відкриваючи великий, плаский простір голої землі, подертої й пожолобленої постійним сованням припаркованого зараз біля Дадової халупи старого бульдозера «Кейс»[198]. Поза цим пласким пустищем містився гравійний кар’єр, куди наразі продовжували звалювати сміття. Відходи й покидь у зблисках пляшок і алюмінієвих бляшанок тягнулися вдалечінь гігантськими дюнами.

— Чортами клятий нікчема, засцика горбатий, скидається на те, ніби він тут не розгрібав і не палив цілий тиждень, — сказав Френклін.

Він обома ступнями натис на педаль гальма, яка з механічним верещанням цілком утопилася в підлогу. Пікап зупинився трохи перегодом.

— Заліг собі з цілим ящиком, ось тут що.

— Я ніколи не знав, що Дад багато п’є, — сказав Вірджил, пожбуривши крізь вікно порожню пляшку і витягаючи собі з коричневого пакета на підлозі нову. Він відкрив її об дверну ручку, й оскаженіле від стусанів дороги пиво зашумувало йому через кулак.

— Всі горбаті п’ють, — мудро проголосив Френклін.

Він плюнув у вікно. Виявив, що воно зачинене, і тернув рукавом сорочки по подряпаному, помутнілому склу.

— Ось ми подивимося на нього. Побачимо, що там до чого.

Френклін рушив заднім ходом і, зробивши велетенське звивисте коло, зупинив машину, зависнувши заднім бортом над останнім скупченням нагромадженої Лігвом покиді. Він вимкнув запалення, і раптом їх придавило тишею. Окрім тривожних покликів мартинів, вона була суцільною.

— Ну тут і тиша, — мурмотнув Вірджил.

Вони вилізли з кабіни і пішли до заду пікапа. Френклін відімкнув S-подібні защепи, які тримали задній борт, і дозволив йому з грюком відпасти. Репетуючи й лаючись, хмарою здійнялись у повітря мартини, що годувалися на дальньому кінці звалища.

Двоє прибульців без жодного слова піднялися в кузов і почали скидати з його кінця свою тараньку. Крутилися, пролітаючи в чистім повітрі, зелені пластикові мішки і, вдарившись, розривалися. Це була звична для них робота. Вони були тими містянами, яких навряд чи бачив (чи волів би побачити) бодай хтось із туристів — по-перше, тому що за мовчазною згодою місто їх ігнорувало, і по-друге, тому що вони виробили собі захисне обарвлення. Якщо ви зустрічали Френклінів пікап на дорозі, ви забували про нього тієї ж миті, як він зникав з вашого люстерка заднього огляду. Якщо вам траплялось побачити їхню хатинку з жерстяним комином, що посилає в біле листопадове небо немов олівцем прокреслену лінію диму, ви її не завважували. Якщо ви бачили, як Вірджил виходить із зеленого фронту[199] в Портленді з пляшкою благодійної горілки в коричневому пакеті, ви промовляли «привіт», а потім не могли згадати, до кого ви оце щойно були заговорили; обличчя знайоме, але ім’я просто вислизнуло з пам’яті. Братом Френкліна був Дерек Боддін, батько Річі (нещодавно поваленого короля початкової школи на Стенлі-стріт), але Дерек майже забув, що Френклін досі живий і живе тут, у місті. Він перевершив образ чорної вівці; він злився з тлом.

Нарешті кузов спорожнів, Френклін копнув ногою останню бляшанку — брязь! — і підсмикнув на собі зелені робочі штани.

— Ходімо, подивимось Дада, — сказав він.

Вони злізли на землю, але Вірджил спіткнувся, наступивши на один з власних сирицевих шнурків, і важко гепнувся дупою.

— Господи Ісусе, вони навіть такі речі й уполовину доб­ре не роблять,— пробурмотів він незрозуміло.

Вони підійшли до толевої халупи Дада. Двері були зачинені.

— Даде! — заволав Френклін. — Гей, Даде Роджерсе!

Він вгатив по дверях раз, і вся халупа здригнулась. Маленький дверний гачок всередині відірвався і двері гойд­нулися, прочинившись. Халупа була порожня, але налита якимсь хворобливо-солодким духом, що змусив їх перезирнутися і скривитись — а вони ж були ветеранами барів з великим розмаїттям грибкових запахів. Цей побіжно нагадав Френкліну солоні огірки, які пролежали в глечику багато років, аж поки той сік, що з них наточився, не побілів.

— Курвий син, — сказав Вірджил. — Гірше гангрени.

Проте в хатинці було ледь не до оскомини охайно. Дадова перемінна сорочка висіла на гачку над ліжком, незграбно обструганий кухонний стілець було підсунуто до столу і розкладачку заправлено по-армійському. Бляшанка червоної фарби зі свіжими патьоками по боках стояла на складеній газеті за дверима.

— Я зараз виригаю, якщо ми звідси не заберемося, — сказав Вірджил. Його обличчя сполотніло до зеленого.

Френклін, який почувався не краще, позадкував і зачинив двері.

Вони обстежили звалище, яке виглядало пустельним і стерильним, як ті місячні гори.

— Тут його нема, — сказав Френклін. — Він десь у лісі заліг і койла собі мне.

— Френку?

— Що? — різко озвався Френклін. Йому вже урвався терпець.

— Ті двері були защепнуті зсередини. Якщо його там нема, як він звідтіль вибрався?

Ошелешений, Френклін обернувся, роздивляючись халупу. «Крізь вікно…» — почав він було казати, але обірвав себе. Те вікно було всього лише вирізаним у толю квадратом, зашпиленим цупким поліетиленом. Вікно було замалим, щоб крізь нього протиснутись Даду, та ще й з отим горбом у нього на спині.

— Забудь, — буркнув Френклін. — Якщо він не хоче з нами ділитися, хуй із ним. Забираймося звідси.

Вони пішли назад до машини, але Френклін відчував, як щось у нього просочується крізь захисну мембрану сп’яніння — щось, про що він потім не згадає або не захоче згадувати: якесь скрадливе відчуття, відчуття, що тут щось пішло жахливо на зле. Це було так, ніби звалище набуло собі серцебиття і це биття поки ще повільне, але сповнене лячної вітальності. Раптом йому схотілося поїхати звідси якомога швидше.

— Я зовсім не бачу пацюків, — раптом проказав Вірджил.

І дійсно, жодного не було видно; тільки мартини. Френклін спробував пригадати бодай один раз, щоб він привозив на звалище тараньку і не бачив пацюків. Не зміг. І це йому також не сподобалося.

— Мабуть, він порозкидав отруєну приманку, еге, Френку?

— Гайда, поїхали, — сказав Френклін. — Забираймося к чортам геть звідси.

Після вечері Бену дозволили піднятися на поверх, побачити Метта Бьорка. Візит був коротким; Метт спав. Утім, кисневий намет уже прибрали і старша медсестра сказала Бену, що завтра вранці Метт майже напевне буде притомним і здатним приймати відвідувачів на короткий час.

Бен подумав, що обличчя в Метта змарніле і жорстоко постаріле, вперше обличчя людини похилого віку. Недвижно лежачи, зі щуплявою шиєю, що стирчала з його шпитальної халамиди, він здавався вразливим, беззахисним. Якщо все те правда, подумав Бен, тутешні люди тобі не в поміч, Метте. Якщо все те правда, ми в цитаделі невіри, де з кошмарами управляються радше лізолом та скальпелями, та хіміотерапією, а не кілками, Біблією чи диким гірським чебрецем. Їх влаштовують їхні апарати життєзабезпечення та шприци, та клізми з сульфатом барію. Якщо в колоні правди є діра, вони цього не знають і тим не переймаються.

Він підійшов до узголів’я ліжка і лагідними пальцями повернув набік голову Метта. На шкірі шиї не було жодних рубців; плоть там була бездоганною.

Якусь мить він ще вагався, а потім підійшов до шафи і відчинив її. Там висів одяг Метта, а за внутрішню ручку дверцят було зачеплено те розп’яття, що було на Меттові, коли його вдома відвідала Сюзен. Воно висіло на філігранному ланцюжку, який м’яко мерехтів у приглушеному світлі кімнати. Бен повернувся з ним назад до ліжка і одягнув його на шию Метту.

— Агов, що це ви робите?

Увійшла медсестра, принесла карафу з водою й урильник із чинно прикритим рушником отвором.

— Я одягаю його хреста йому на шию, — відповів Бен.

— Хіба він католик?

— Тепер так, — похмуро сказав Бен.

Вже западала ніч, коли в кухонні двері будинку Соєрів на дорозі Глибока Просіка пролунав делікатний стук. Бонні Соєр, з легкою усмішкою на губах, пішла відчинити. На ній був тільки зав’язаний на попереку короткий фартушок з рюшами, туфлі на високих підборах і більше нічого.

Коли вона відчинила двері, у Корі Браянта вибалушилися очі й відпала щелепа.

— Ббб… Ббб… Бонні?

— Що сталося, Корі?

Вона продумано неквапливо поклала руку на одвірок, таким чином підтягнувши вгору свої голі груди до найсоковитішої форми. І в той же час скромно схрестила ступні, демонструючи йому свої ноги.

— Йсусе, Бонні, а якби це був…

— Представник телефонної компанії? — спитала вона й захихотіла.

Вона взяла його долоню і поклала на пружну плоть своєї правої груді.

— Хочете зняти покази мого лічильника?

З харчанням, у якому була присутня нотка відчаю (потопельник, що тоне втретє, хапається замість соломини за молочну залозу), він притягнув її до себе. Його долоні обхопили її сідниці, і крохмальний фартушок між ними жваво затріщав.

— Ох, божечки, — заговорила вона, притискаючись до нього. — Ви збираєтеся перевірити мою слухавку, містере Телефоністе? Я весь день чекала важливого дзвінка…

Він підхопив її на руки і ногою захряснув позаду себе двері. Їй не було потреби скеровувати його до спальні. Він знав свій шлях.

— Ти впевнена, що він не повернеться додому? — запитав він.

Її очі зблиснули в темряві:

— Що, про кого це ви говорите, містере Телефоністе? Не про мого ж гарнюнього чоловіка… він зараз у Берлінгтоні, штат Вермонт.

Він поклав її впоперек ліжка, так що ноги її звисали з краю.

— Ввімкни світло, — сказала вона, її голос раптом уповільнився, обважнів. — Я хочу бачити, що ти робиш.

Він увімкнув приліжкову лампу і подивися вниз, на неї. Фартушок уже з’їхав набік. Її напівприкриті важкими повіками очі були теплими, зіниці великими й осяйними.

— Зніми це з себе, — показав він рукою.

— Самі зніміть, — сказала вона. — Ви ж умієте поратися з вузликами, містере Телефоністе.

Він нахилився до неї. Вона завжди давала йому відчути себе хлопчиськом з пересохлим ротом, якому вперше пощастило показати, чого він насправді вартий, і його руки завжди тремтіли, наближаючись до неї, немов сама її плоть випромінювала якийсь потужний електрострум у повітря біля її тіла. Вона більше ніколи не сходила йому з голови. Вона оселилась там, як болячка на внутрішньому боці щоки, яку постійно мацаєш, перевіряєш язиком. Вона гацала навіть у його сновидіннях, золотошкіра, тоскно збудлива. Її винахідливість не знала меж.

— Ні, на колінах, — сказала вона. — Стань заради мене на коліна.

Він незграбно опустився на коліна і підповз до неї, тягнучись руками до зав’язок фартушка. Вона поклала ноги в туфлях на високих підборах йому на плечі. Він нахилився, цілуючи внутрішній бік її стегна, плоть під його губами була твердою і злегка теплою.

— Отак добре, Корі, так дуже добре. Продовжуй вище, продовжуй…

— Ну, хіба не чарівно, авжеж?

Бонні Соєр заверещала.

Корі Браянт, моргаючи, глянув угору, розгублений. Прихилившись до одвірка спальні, там стояв Реджі Соєр. Він тримав у руках рушницю, звільна колисаючи на передпліччі її дула, які дивилися в підлогу.

Корі відчув, як ринув теплий потік, коли попустився його сечовий міхур.

— Отже, це правда, — зачудовано промовив Реджі.

Він ступив у кімнату. Він посміхався.

— А як щодо цього? Я тепер винен тому дурнопияку Мікі Сильвестеру ящик «Бадвайзера». Чорт забирай.

Бонні віднайшла голос першою.

— Реджі, послухай. Це не те, що ти думаєш. Він сюди вломився, поводився як божевільний, він, він був…

— Заткнись, пиздюхо.

Він так само посміхався. То була ласкава посмішка. Він був доволі дебелим. У тому ж сталевого кольору костюмі, який був на ньому, коли він поцілував її на прощання дві години тому.

— Послухайте, — кволо промовив Корі. Його рот неконтрольовано наповнювався слиною. — Прошу. Прошу, не вбивайте мене. Навіть якщо я на це заслуговую. Не варто вам сідати в тюрму. Не через це. Побийте мене, я того заробив, але прошу, не треба…

— Піднімися з колін, Перрі Мейсоне[200], — сказав Реджі Соєр, так само посміхаючись своєю ласкавою посмішкою. — У тебе зіпер розчеплено.

— Послухайте, містере Соєре…

— Зви мене Реджі, — сказав Реджі, ніжно усміхаючись. — Ми ж майже найкращі друзяки. Я навіть присовував після тебе ще по-мокрому, хіба не так?

— Реджі, це не те, що ти думаєш, він мене ґвалтував…

Реджі подивився на неї, і його посмішка була ніжною й добросердою.

— Якщо ти скажеш іще хоч слово, я запхну оце тобі всередину і пошлю терміновий пакет спецпоштою.

Бонні почала стогнати. Її обличчя набрало кольору прісного йогурту.

— Містере Соєре… Реджі…

— Твоє прізвище Браянт, авжеж? Твій батько Піт Браянт, атож?

Голова Корі шалено закивала, погоджуючись:

— Йо, саме так. Істинно так. Послухайте…

— Колись, коли я ще шоферував у Джима Веббера, я продавав йому паливний мазут, — сказав Реджі, усміхаючись приємним спогадам. — То було років за чотири-п’ять до того, як я зустрів оцю ось чумову курву. Твій татко знає, що ти тут?

— Ні, сер, це розбило б йому серце. Ви можете побити мене, я на це заслуговую, але якщо ви мене вб’єте, мій тато дізнається за що і, їй-бо, це лайно вб’є і його також, і тоді на вас будуть вже дві душі…

— Ні, я певен, він нічого не знає. Нумо, вийдемо до вітальні на хвильку. Нам треба це обговорити. Ходімо.

Він ласкаво посміхнувся до Корі, показуючи, що не завдасть йому шкоди, а потім його очі переметнулись на Бонні, котра вирячено дивилася на нього.

— Ти залишаєшся тут, кицюню, інакше ти ніколи не дізнаєшся, чим закінчується «Таємний шторм»[201]. Ходімо, Браянте, — ворухнув він рушницею.

Корі, з Реджі позаду нього, трохи спотикливо пішов у вітальню. Ноги були гумовими. Шалено почала свербіти спина між лопатками. «От туди він і стрелить, — думав Корі, — просто між лопаток. Цікаво, чи проживу я достатньо довго, щоби побачити, як мої нутрощі ляпнуться на стіну…»

— Обернися, — сказав Реджі.

Корі обернувся. Він уже починав схлипувати. Він не хотів хлипати, але, схоже, зарадити цьому не міг. Він гадав, що не має значення, хлипає він чи ні. Він бо вже встиг обмочитися.

Рушниця більше не похитувалася недбало на передпліччі Реджі. Здвоєні дула цілилися прямо в обличчя Корі. Здавалося, отвори-близнюки позіхають і розростаються, перетворюючись на два бездонних колодязі.

— Ти розумієш, що ти робив? — запитав Реджі.

Та його посмішка зникла. Обличчя в нього було дуже серйозним.

Корі не відповів. Це було дурне запитання. Однак рюмсати він не перестав.

— Ти спав з дружиною іншого чоловіка, Корі. Так тебе звати?

Корі кивнув. Сльози струменіли йому по щоках.

— Ти знаєш, що стається з такими парубками, якщо їх впіймають?

Корі кивнув.

— Візьмись за дуло цієї рушниці, Корі. Легесенько. Гачки реагують на п’ятифунтовий натиск, а фунти зо три я вже натис. Тому вдавай… о, вдавай, ніби берешся за цицьку моєї дружини.

Корі простягнув тремтячу руку і поклав її на дуло рушниці. Метал був холодним проти його розжареної долоні. Довгий, мученицький стогін вийшов з його горла. Більше нічого не залишалося. Благати було марно.

— Вставляй собі до рота, Корі. Обидва дула. Так, оце правильно. Легше!.. Отак добре. Так, рот у тебе достатньо великий. Засовуй просто туди. Ти ж добре знаєш, як засовувати, хіба не так?

Щелепи Корі були розчепірені так, що ширше вже неможливо. Дула рушниці впиралися майже йому в піднебіння, і його нажаханий шлунок намагавсь відригнути. Сталь вчувалася масткою на його зубах.

— Заплющ очі, Корі.

Корі тільки тупився в Реджі, його плаваючі очі були великими, як чайні блюдця.

Реджі знову посміхнувся тією своєю ласкавою по­смішкою.

— Корі, заплющ оті свої дитячі блакитні очка.

Корі заплющився.

У нього попустився сфінктер. Він це ледь усвідомлював, туманно.

Реджі натиснув обидва гачки. Бойки вдарили у порожні патронники з подвійним клац-клац. Корі повалився на підлогу, глибоко зомлілий.

Реджі якусь мить дивися на нього, ніжно усміхаючись, а потім перекинув рушницю так, щоб приклад стирчав угору. Він розвернувся в бік спальні.

— Я йду до тебе, Бонні. Хоч готова ти там, хоч ні.

Бонні Соєр зайшлася криком.

Корі Браянт спотикливо тягся по дорозі Глибока Просіка туди, де він був залишив стояти свій трак телефонної компанії. Корі смердів. Очі в нього були осклілі й налиті кров’ю. На потилиці, якою він вдарився об підлогу, коли зомлів, була велика ґуля. Черевики чапали, човгаючи по м’якому узбіччю. Корі намагався думати тільки про це човгання і ні про що більше, особливо не про раптову й цілковиту руйнацію свого життя. Було чверть по восьмій.

Реджі Соєр, випроваджуючи Корі крізь кухонні двері, так само ласкаво посміхався. Безупинні, болісні ридання Бонні зі спальні звучали контрапунктом до його слів:

— Тепер рушай дорогою, як слухняний хлопчик. Сідай у свій трак і їдь до міста. За чверть до десятої там є автобус із Люїстона на Бостон. У Бостоні ти зможеш сісти на автобус куди завгодно в країні. Цей автобус зупиняється біля Спенсера. Ти сядеш на нього. Бо якщо я коли-небудь побачу тебе знову, я тебе вб’ю. З нею тепер усе буде гаразд. Вона тепер приборкана. Пару тижнів їй доведеться носити штани і блузи з довгими рукавами, але обличчя я їй не псував. Тобі ж просто варто забратися із Салимового Лігва до того, як ти почистишся і знову почнеш думати, ніби ти чоловік.

І ось він тут, плентається по цій дорозі, готовий зробити те, що наказав йому Реджі Соєр. Із Бостона він міг би поїхати на південь… кудись. У нього заощаджень в банку трохи більше тисячі доларів. Мати завжди казала, що він дуже бережлива душа. Він може переказати собі гроші телеграфом і жити на них, поки не знайде роботу, почавши з багаторічної роботи забуття цього вечора — смаку рушничного дула в роті, смороду власного лайна, яким обважено зад його штанів.

— Вітаю, містере Браянте.

Корі здушено скрикнув і дико вп’явся очима в темряву, спершу нічого не бачачи. Вітер рухався між дерев, змушуючи тіні вистрибувати й танцювати по дорозі. Раптом його очі вирізнили дещо істотнішу тінь, що стояла під кам’яною огорожею, яка відділяла від дороги дальнє пасовище Карла Сміта. Тінь мала форму людини, але було в ній щось таке… щось…

— Хто ви?

— Друг, який багато всього бачить, містере Браянте.

Постать ворухнулась і вийшла з тіні. У непевному світлі Корі побачив середнього віку чоловіка з вусами і глибокими, яскравими очима.

— Вас жорстоко скривдили, містере Браянте.

— Звідки ви знаєте про мої справи?

— Я багато чого знаю. Це мій бізнес — знати. Закурите?

— Спасибі, — з вдячністю прийняв сигарету Корі.

Він вставив її собі між губи. Незнайомець черкнув, і в посвіті дерев’яного сірника Корі побачив високі, якісь слов’янські, вилиці незнайомця, блідий і костистий лоб і зачесане сумлінно назад волосся. Потім світло погасло, і Корі втягнув собі в легені терпкий дим. Сигарета була якась ніби балканська, але будь-яка сигарета зараз краща, ніж ніякої. Він став почуватися трохи спокійніше.

— Хто ви? — запитав він знову.

Незнайомець розреготався на диво звучним, ґрунтовним сміхом, який відносило геть легеньким вітерцем, як дим сигарети Корі.

— Імена, — мовив він. — Ця американська обов’язковість імен. Дозвольте мені продати вам цей автомобіль, тому що я Білл Сміт! Їжте в оцього! Дивіться от цього по телевізору! Моє прізвище Барлоу, якщо вам від цього полегшає.

І він знову вибухнув реготом, очі його мерехтіли і сяяли. Корі відчув, що усмішка виповзає й на його власні губи, ледь здатний в таке повірити. Його турботи здавались далекими, неважливими у порівнянні з добрим гумором в цих іронічних темних очах.

— Ви чужинець, хіба не так? — спитав Корі.

— Я з багатьох країв; але ця країна для мене… це місто… здаються повними чужинців. Ви розумієте? Еге ж, еге?

Він знову вибухнув тим своїм безоглядним, радісним сміхом, і Корі виявив, що й сам приєднується до нього. Сміх рвався з його горла під потужним тиском, виплескуючись разом із запізнілою істерикою.

— Так, чужинців, — продовжував той, — але прекрасних, манливих чужинців, які пашать свіжою силою, повнокровних, сповнених життя. Чи ви знаєте, містере Браянте, які чудові люди у вашій країні й у вашому місті?

Корі тільки кахикнув, дещо збентежений. Та проте він не зводив очей з обличчя цього незнайомця. Воно його причаровувало.

— Вони ніколи не знали голоду чи нестач, люди цієї країни. Минули два покоління відтоді, як вони знали бодай щось близьке до цього, та навіть тоді то було наче голос із якоїсь далекої кімнати. Вони думають, що знали журбу, але то журба дитини, яка в день народження впустила на траву своє морозиво. У них немає… як це сказати по-вашому… виснаженості. Вони з великим завзяттям проливають кров одне одного. Ви розумієте це? Ви це бачите?

— Так, — сказав Корі.

Дивлячись в очі цього незнайомця, він бачив безліч усього, і все воно було чудесним.

— Ця країна — якийсь дивовижний парадокс. В інших землях, коли людина день у день їсть донесхочу, вона стає жирною… сонною… свиноподібною. Але в цій землі… здається, що більше ви маєте, то агресивнішими стаєте. Розумієте? Як той же містер Соєр. Маючи так багато, він скупиться на кілька крихт зі свого столу для вас. Також як той малюк, який на святі дня народження відштовхує іншого, хоча сам уже не може їсти. Хіба це не так?

— Так, — сказав Корі.

Очі Барлоу були такими величезними і такими розуміючими. Вся справа тут була у…

— Вся справа тут у перспективі сприйняття, хіба не так?

— Так! — вигукнув Корі. Цей чоловік ткнув пальцем у правильне, точне, ідеальне слово.

Сигарета непоміченою випала з його пальців і лежала, тліючи, на дорозі.

— Я міг би оминути таку провінційну громаду, як ваша, — задумливо промовив незнайомець. — Я міг би поїхати до якогось із ваших великих, велелюдних міст. Ба! — осадив він себе раптом, і його очі спалахнули. — Що я знаю про міста? Мене міг би переїхати якийсь екіпаж, коли я переходжу вулицю! Я міг би задихатися від гидкого повітря! Я б міг стикатися з пещеними, недоумкуватими дилетантами, чиї наміри є… як ви це кажете?.. так, є несприятливими для мене. Як може такий бідний провінціал, як я, мати справу з нещирою витонченістю великого міста… навіть американського міста? Ні! Ні, і ще раз ні! Я плюю на ваші міста!

— О, так, — прошепотів Корі.

— Тому я приїхав сюди, до містечка, про яке мені вперше колись розповів надзвичайно яскравий чоловік, сам колишній місцевий мешканець, тепер, на жаль, померлий. Люди тут так само багаті й повнокровні, люди, переповнені агресією і темрявою, так необхідною для… нема англійського терміна для цього. Покол; вурдерлак; еялік[202]. Ви слухаєте?

— Так, — прошепотів Корі.

— Тут люди не відгородилися від тієї життєдайної сили, що тече від їхньої матері, землі, шкаралупою з бетону й цементу. Їхні руки занурені у самі води життя. Вони виборювали життя з цієї землі, цілісне й трепетне! Хіба це неправда?

— Правда!

Незнайомець доброзичливо хихотнув і поклав долоню на плече Корі:

— Ви добрий хлопець. Гарний, сильний хлопець. Я не думаю, щоб вам хотілося полишати це, таке досконале, місто, авжеж?

— Ні, — прошепотів Корі, але раптом його взяли сумніви. Повертався страх. Але це аж ніяк не було важливим. Цей чоловік не дозволить жодній кривді впасти на нього.

— А отже, ви й не полишите. Ніколи більше.

Корі стояв і тремтів, прирослий до місця, тим часом як голова Барлоу схилялась до нього.

— І ви ще вчините свою помсту тим, хто ласує сам, коли іншим теж хочеться.

Корі Браянт занурився у великий потік забуття, і потік той був часом, і води його були червоними.

Була дев’ята година суботи і по прикрученому болтами до стіни шпитальному телевізору починався вечірній фільм, коли задзвонив телефон біля Бенового ліжка. Телефонувала Сюзен, і голос у неї був заледве стримуваним.

— Бене, Флойд Тіббітс мертвий. Він помер в якийсь час у своїй камері протягом минулої ночі. Лікар Коді каже гостра анемія — але ж я зустрічалася з Флойдом. У нього був підвищений кров’яний тиск. Через це його і в армію не взяли!

— Повільніше, — попрохав Бен, сідаючи прямо.

— Більше того. Одна родина, чиє прізвище Мак-Дуґалл, живе на Присілку. У них там померло мале, десятимісячне дитя. Місіс Мак-Дуґалл забрали у божевільню.

— Ти чула, як саме померла ця дитина?

— Моя мати казала, що туди пішла місіс Еванс, коли почула, як кричить Сандра Мак-Дуґалл, і місіс Еванс подзвонила старому лікарю Плавмену. Плавмен потім не сказав нічого, але місіс Еванс розповіла моїй матері, що дитина на вигляд була цілком нормальною… хіба що лиш мертвою.

— І якраз обидва схибнутих, Метт і я, опинилися поза містом і поза подіями, — сказав Бен радше собі, ніж Сюзен. — Майже так, якби так і було заплановано.

— Більше того.

— Що?

— Карл Формен зник. А також тіло Майка Раєрсона.

— Я думаю, це пов’язано, — почув він власні слова. — Це мусить бути пов’язаним. Завтра я звідси забираюся.

— Хіба тебе випишуть так швидко?

— Їм нічого буде заперечити проти цього.

Він промовив ці слова неуважно; думками він уже перейшов до іншого.

— У тебе є розп’яття?

— У мене? — перепитала вона спантеличено і трішки звеселено. — Бігме, ні.

— Я не жартую з тобою, Сюзен — ніколи я не був серйознішим. Є яке-небудь місце, де ти могла б його дістати о цій годині?

— Ну, є Марі Боддін. Я могла б сходити…

— Ні, не виходь на вулицю. Залишайся вдома. Зроби сама собі, навіть просто склеївши навхрест дві палички. Тримай його в себе біля ліжка.

— Бене, я досі в це не вірю. Якийсь маніяк, можливо хтось, хто вважає себе вампіром, але…

— Вір у що хочеш. Але зроби собі хреста.

— Але…

— Ти зробиш? Навіть просто заради того, щоб зглянутися на моє прохання?

Неохоче:

— Так, Бене.

— Ти зможеш приїхати завтра у шпиталь близько дев’я­тої?

— Так.

— Гаразд. Ми підемо до Метта разом і все розповімо йому. А потім ми з тобою поговоримо з лікарем Джеймсом Коді.

Сюзен сказала:

— Він подумає, що ти збожеволів, Бене. Хіба ти цього не розумієш?

— Гадаю, розумію. Але все це виглядає більш реальним, коли спадає темрява, хіба не так?

— Так, — тихо промовила вона. — Господи, так.

Без усякої на те причини він подумав про Міранду і про загибель Міранди: мотоцикл наїжджає на мокру ділянку, його заносить, її крик, його власна тваринна паніка, і борт вантажівки, до якого вони наближаються боком, зростає й зростає.

— Сюзен?

— Що?

— Бережи себе. Прошу.

Після того як вона відімкнулася, він поклав слухавку на важіль і задивився у телевізор, майже не бачачи комедії з Доріс Дей і Роком Гадсоном, яка починала там розгортатися[203]. Він почувався голим, беззахисним. У самого нього не було хреста. Очі його заблукали до вікон, які нічого не показували, крім темряви. В душу вповзав той старий, дитинячий страх темряви, і він знову почав тупитися очима в телевізор, де Доріс Дей у пінній ванні купала кошлатого собаку, і боятись.

Окружний морг у Портленді — це холодне, стерильне приміщення, цілком облицьоване зеленими кахлями. Підлоги і стіни помірно-зеленого кольору, а стелі світліші. По стінах тут ідуть рядами квадратні дверцята, що нагадують великі автоматичні камери схову на автобусних станціях. Довгі паралельні флуоресцентні трубки заливають усе це холодним, нейтральним світлом. Інтер’єр навряд чи надихаючий, але невідомо, щоби на це коли-небудь скаржився бодай-хтось із клієнтури.

За чверть до десятої того суботнього вечора двоє санітарів завозили туди накритий простирадлом труп якогось молодого гомосексуаліста, застреленого в одному з барів середмістя. Це був перший жмур, якого вони отримали того вечора; смертельні жертви автодорожніх аварій зазвичай надходили між першою і третьою годинами ночі.

Бадді Баскомб якраз був дістався до середини анекдоту про француза та вагінальний спрей-дезодорант, аж раптом він замовк посеред речення і вирячився на дверцята шафок у ряду M-Z. Двоє з них стояли відчинені. Полишивши нового прибульця, вони з Бобом Ґрінберґом притьмом поспішили туди. Бадді поглянув на бирку на перших відчинених дверях, а Боб пішов до наступних.

ТІББІТС, ФЛОЙД МАРТІН

Стать: Ч.

Прийнято: 4/10/75

Розтин призн.: 5/10/75

Підписант: Дж. М. Коді, доктор медицини

Бадді смикнув за ручку всередині камери, і на своїх безшумних роликах викотилася стільниця.

Порожня.

— Гей! — гукнув йому Ґрінберґ. — Ця йобана штука порожня. Чиї б це не були жарти…

— Я весь час сидів на рецепції, — сказав Бадді. — Повз мене ніхто не проходив. Заприсягтися можу. Це мусило статися на зміні Карті. Яке там ім’я на тому?

— Мак-Дуґалл, Рендалл Фрейтас. Що означає абревіатура нем.?

— Немовля, — глухо промовив Бадді. — Ісусе Христе, гадаю, ми в халепі.

Щось його розбудило.

Він нерухомо лежав у цокочучій темряві, дивлячись у стелю.

Ніби звук. Якийсь звук. Але будинок стояв мовчазним.

І ось воно знову. Дряпання.

Марк Петрі перевернувся в ліжку і глянув на вікно, і там крізь шибку на нього дивився Денні Ґлік — шкіра могильно-бліда, очі червонясті й дикі.

Якась темна субстанція була розмазана по його губах і підборіддю, а коли Денні помітив, що на нього дивиться Марк, він усміхнувся, показавши свої вирослі лячно дов­гими й гострими зуби.

— Впусти мене, — прошепотів голос, і Марк не був певен, чи ці слова дійсно війнули в темному повітрі, чи лише в його голові.

Він усвідомив, що йому страшно — його тіло втямило це раніше за мозок. Ніколи раніше йому не було так страшно, навіть коли він плив назад від буя на Попем-пляжі[204] і думав, що вже ось-ось потоне. Розум Марка, у тисячі сенсів досі ще дитячий, зробив точний висновок щодо його становища за лічені секунди. Йому загрожує дещо більше, ніж втрата життя.

— Впусти мене, Марку. Я хочу погратися з тобою.

Цьому огидному страховиську не було за що триматися за вікном; кімната Марка містилася на другому поверсі і там не було карниза. Та все ж таки воно якось висіло в повітрі… чи, може, чіплялося там за ґонтини, немов якась загадкова комаха.

— Марку… Я нарешті прийшов, Марку. Будь ласка…

Звичайно. Ти мусиш запросити їх до себе. Він знав це зі своїх журналів про монстрів, тих, що, як боялася його мати, можуть йому зашкодити або якимсь чином його збочити.

Він вибрався з ліжка і ледве не впав. Тільки тоді він зрозумів, що «переляк» — надто м’яке слово для цього. Навіть «жах» не передавало того, що він відчував. Бліде обличчя за вікном намагалося усміхатися, але занадто довго воно пролежало в темряві, щоб пам’ятати, як саме це робиться. Те, що бачив Марк, було якоюсь смиканою гримасою — кривавою маскою трагедії.

Проте якщо дивитися в очі, стає вже не так погано. Якщо дивитися в очі, вже більше не так страшно, і розумієш, що тобі лише треба відчинити вікно й сказати: «Заходь, Денні», і тоді тобі зовсім перестане бути страшно, тому що ти станеш заодно з Денні, і всіма ними, і одним з них. Ти станеш…

Ні! Отак-от вони людей і захапують!

Він відвернув очі, і для цього знадобилася вся його сила волі.

— Марку, впусти мене! Я наказую! Він це наказує!

Марк знову рушив до вікна. Не було на те ради. Неможливо було противитися цьому голосу. З його наближенням обличчя злобного малого хлопчика по той бік шибки почало смикатися й гримасувати від жаги. Нігті, чорні від землі під ними, дряпали скло.

Придумай щось. Мерщій! Мерщій!

— Коваль, — хрипко прошепотів він. — Коваль кулю кував, кував і перековував. Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, марно всіх запевняє.

Денні Ґлік просичав йому:

— Марку! Відчини вікно!

— Стоїть піп на копі…

— Вікно, Марку, він це наказує!

— …копа під попом, піп під ковпаком.

Марк слабшав. Цей шепітливий голос прозирав крізь його барикаду і цей наказ був невідхильним. Погляд Марка впав на його стіл, заставлений фігурками монстрів, тепер таких лагідних і дурненьких…

Раптом його очі вчепилися за певну частину колекції і злегка вибалушилися.

Ту, де пластиковий упир ішов через пластикове кладовище і один з надгробків там мав форму хреста.

Без паузи на роздуми чи розважування (і те, й інше затримало б якогось дорослого — його батька, наприклад — і разом погубило б його) Марк ухопив хреста, міцно затиснув його в кулаку і голосно промовив:

— Тоді заходь.

Обличчя Денні налилося підступним тріумфом. Вікно сковзнуло вгору, Денні вступив у кімнату і ступив два кроки вперед. Віддих з його відкритого рота був смердючим поза межами опису: тхнуло розритою могилою. Холодні, риб’ячо-білі руки опустилися Марку на плечі. Голова нахилилася набік, по-собачому, верхня губа задралася вгору, оголивши ті блискучі різці.

Марк люто змахнув навідліг своїм пластмасовим хрестом, припечатавши ним Денні Ґліка по щоці.

Крик того був жахливим, потойбічним… і беззвучним. Він відлунював тільки в коридорах Маркового мозку і залах душі. Тріумфальна усмішка на губах Ґлік-істоти перетворилася на зяючу гримасу страждання. Дим ринув з блідої плоті, і лише на якусь мить перед тим як ця істота, вивернувшись, відскочила і напіввипірнула, напіввипала з вікна, Марк відчув, що та плоть розвіюється, мов дим.

А потім усе скінчилося, ніби нічого й не було.

Але на якусь мить його хрест спалахнув лютим світлом, немов у ньому загорівся якийсь внутрішній дріт. Потім воно розтануло, залишивши по собі лише блакитний післяобраз перед Марковими очима.

Крізь ґратки в підлозі він почув виразне «клац» лампи у нижній спальні і голос батька:

— Що це в біса було?

Через дві хвилини двері Маркової спальні прочинилися, але цього часу було достатньо, щоби все повернути на належні місця.

— Синку?— стиха спитав Генрі Петрі. — Ти не спиш?

— Здається, ні, — сонно відповів Марк.

— Тобі щось погане наснилося?

— Я думаю… мабуть, так. Я не пам’ятаю.

— Ти кричав вві сні.

— Вибач.

— Ні. Нема чого вибачатися.

Батько завагався, а потім найшли давніші спогади про сина, маленького хлопчика в блакитній піжамі, який був значно більшим клопотом, але безмежно більш зрозумілим:

— Хочеш попити водички?

— Ні, дякую, тату.

Генрі Петрі коротко обдивився кімнату, нездатний зрозуміти того тремкого відчуття небезпеки, з яким він прокинувся — відчуття катастрофи, відверненої за якихось пару крижаних дюймів. Так, тут нібито все гаразд. Вікно зачинене. Ніщо не перекинуте.

— Марку, що-небудь не так?

— Ні, тату.

— Ну… д’браніч тоді.

— Навзаєм.

Двері м’яко причинилися, і капці його тата посунули вниз по сходах. Марк дозволив собі розслабитися — з полегшенням і запізнілою реакцією. Хтось дорослий у цей момент міг би запасти в істерику, трохи молодша або старша дитина теж. Але Марк відчував, що жах спливає з нього майже непомітними краплями, і це відчуття нагадало йому те, як дозволяєш вітру себе обсушувати, коли поплавав у холодний день. А тим часом місце жаху, який відходив, почала займати сонливість.

Перш ніж цілком відлинути, Марк виявив, що загадується — уже не вперше — про дивацтво дорослих. Вони, відганяючи власні страхи, приймають проносне, алкоголь або снодійні пігулки, щоби прийшов сон, а їхні страхи такі сумирні й свійські: робота і гроші, що подумає вчителька, якщо я не куплю Дженні ліпшого одягу, чи досі мене любить моя дружина, хто мені друзі. Це бліді тіні тих страхів, з якими дитина лежить щока до щоки у своєму темному ліжку, і нема їй кому сповідатися з надією на достеменне розуміння, окрім як іншій дитині. Не існує групової терапії чи психіатричної або громадсько-соціальної допомоги для дитини, яка кожної ночі мусить давати собі раду з істотою під ліжком або в підвалі, з істотою, чиї скрадання, і вихватки, і загрозливість просто поза тією межею, куди сягає уява. В тій самій самотній битві мусиш битися з ночі в ніч, і єдиним зціленням є остаточне окостеніння здібності до фантазування, і це називається дорослістю.

Дещо коротшою, простішою стенограмою ці думки промайнули в його мозку. Попередньої ночі з темною істотою стикнувся Метт Бьорк і був уражений серцевим нападом, спричиненим переляком; цієї ночі Марк Петрі й собі з такою стикнувся, і вже за десять хвилин плив у колисці сну з так і затиснутим звільна в його правій руці, неначе якесь дитяче брязкальце, пластмасовим хрестом. Отакою і є різниця між чоловіками і хлопчиками.