Салимове Лігво

Розділ п’ятий. Бен (ІІ)

25 вересня Бен знову гостював у Нортонів. Був вечір четверга і їжа була традиційною — квасоля й франкфуртські ковбаски. Білл Нортон смажив франки на надвірному грилі, а в Енн ще з дев’ятої ранку почала доходити на слабенькому вогні червона квасоля у мелясі. Їли вони за пікніковим столом, а потому сиділи й курили, усі вчотирьох, наздогад балакаючи про маліючі шанси Бостона на вимпел[105].

Певна тонка переміна відбулася в повітрі: все ще було доволі приємно, навіть у сорочках без рукавів, але зараз були присутні якісь ніби проблиски льоду. Осінь чекала за лаштунками, вже майже на видноті. Той великий старий клен перед пансіоном Єви Міллер почав уже червоніти.

У стосунках Бена з Нортонами змін не сталося. Симпатія Сюзен до нього була щирою, відвертою і природною. І йому ця дівчина дуже подобалася. І в Біллі він вчував до себе приязнь, яка постійно зростала, утримувана в непевному стані тим підсвідомим табу, яке впливає на всіх батьків у присутності чоловіків, котрі перебувають поряд радше через їхніх дочок, аніж через них самих. Якщо вам подобається інший чоловік і ви поводитеся чесно, ви висловлюєтеся вільно, обговорюєте за пивом жінок, правите пусті теревені про політику. Проте не важить глибина потенційної симпатії, неможливо цілком відкритися чоловіку, у котрого потенційна нагорода для вашої дочки теліпається між ніг. Бен зважував, чи можливо після того, як шлюб з потенційного перетворюється на актуальний, стати повноцінними друзями з чоловіком, який ніч у ніч дрючить вашу дочку? Тут може бути якась повчальність, але Бен сумнівався щодо цього.

Енн Нортон залишалася прохолодною. Попереднього вечора Сюзен трохи розповіла йому про ситуацію з Флойдом Тіббітсом — про сподівання її матері, що питання її зятя вирішується акуратно й задовільно саме в цьому напрямку. Флойд був знаною величиною; він був Женихом. Бен Міерз, з іншого боку, з’явився нізвідки й так само швидко може повернутись назад і зникнути, можливо, з серцем її дочки в своїй кишені. Вона не довіряла творчим особам чоловічої статі з інстинктивною неприязню мешканки малого містечка (тією неприязню, що її вмить розпізнали б Едвард Арлінґтон Робінсон чи Шервуд Андерсон[106]), і Бен мав підозру, що вона глибоко засвоїла принцип: або педики, або похітливі жеребці; інколи вбивчі, самовбивчі або маніякальні; схильні до дарування молодим дівчатам пакунків зі своїми лівими вухами[107]. Здавалося, участь Бена в пошуках Ралфі Ґліка, замість стишити її підозри, натомість їх тільки підсилила, і він побоювався, що схилити її на свій бік не є можливим. Він загадувався, чи знає вона про візит Паркінса Ґіллеспі до нього на квартиру.

Він ліниво пережовував ці думки, коли Енн раптом промовила:

— Який жах із цим хлопчиком Ґліків.

— З Ралфі? Так, — відгукнувся Білл.

— Ні, зі старшим. Він помер.

Бен тіпнувся:

— Хто? Денні?

— Він помер учора вночі.

Вона явно здивувалася, що чоловіки нічого не знають. Всі тільки про це й балакають.

— Я чула, як люди про це говорили у Мілта, — сказала Сюзен. Її рука знайшла під столом долоню Бена, і він її щиро прийняв. — Як це прийняли Ґліки?

— Так само, як прийняла б я, — відповіла Енн просто. — Вони там божеволіють.

Авжеж, ще б пак, подумав Бен. Десять днів тому їхнє життя рухалось звичайним, встановленим трибом; тепер їхній родинний підрозділ розбитий і розтрощений. Ця думка штовхнула його в крижаний дрож.

— Як ти гадаєш, той, інший, син Ґліків коли-небудь знайдеться живим? — спитав Білл у Бена.

— Ні, — сказав Бен. — Я думаю, він теж мертвий.

— Як те, що сталося в Г’юстоні два роки тому, — сказала Сюзен. — Якщо він мертвий, я ледве не сподіваюся, що його не знайдуть. Ким треба бути, щоби зробити таке з маленьким, беззахисним хлопчиком…

— Поліція шукає всюди, я гадаю, — сказав Бен. — Затримує відомих їм сексуальних збоченців і допитує їх.

— Коли вони знайдуть того бузувіра, його слід підвісити за великі пальці і довго катувати, — сказав Білл Нортон. — У бадмінтона, Бене?

Бен підвівся:

— Ні, дякую. Занадто це схоже на те, ніби ви граєте в солітер зі мною, як з опудалом. Дякую за смачну вечерю. Мені сьогодні ще працювати.

Енн Нортон підняла брову і не сказала нічого.

Підвівся й Білл:

— Як рухається ця, нова книжка?

— Добре, — коротко відповів Бен. — Ти хотіла б прогулятися зі мною з пагорба й поласувати в Спенсера содовою, Сюзен?

— Ох, я не знаю, — миттю вставила Енн. — Після Ралфі Ґліка і всього мені було б спокійніше, якби…

— Мамо, я вже велика дівчинка, — перебила її Сюзен. — І вздовж дороги на Брок-Гілл всюди вуличні ліхтарі.

— Звичайно ж, я проведу тебе назад, — сказав Бен майже офіційним тоном.

Свою машину він залишив у Єви. Надто гарним був цей ранній вечір, щоби сідати за кермо.

— Все з ними буде гаразд, — сказав Білл. — Занадто ти вболіваєш, матінко.

— Ох, мабуть, і справді. Молоднеча завжди знає краще, хіба не так? — сухо всміхнулась вона.

— Я тільки візьму жакет, — шепнула Сюзен Бену і рушила задньою доріжкою до хати. На ній була міні-спідничка, до стегон, і Сюзен знатно показала свої довгі ноги, піднімаючись сходинками до дверей. Бен дивився, розуміючи, що Енн дивиться, як дивиться він. Її чоловік заливав водою жар у вогнищі.

— Скільки часу ви маєте намір залишатися в Лігві, Бене? — запитала Енн, демонструючи ввічливу цікавість.

— У будь-якому разі, допоки не напишеться книжка, — відповів він. — А після того не можу сказати. Тут такі гарні ранки, і повітря смакує добре, коли ним дихаєш,— усміхнувся він їй в очі. — Я можу залишитися надовше.

Вона усміхнулась йому у відповідь:

— Тут холодно взимку, Бене. Жахливо холодно.

Потім знову з’явилася Сюзен, спускаючись по сходинках в легкому жакеті, накинутому на плечі.

— Готовий? Я буду шоколадне морозиво. Начувайсь, фігуро.

— Твоя фігура не постраждає, — сказав він і обернувся до містера і місіс Нортон. — Дякую вам іще раз.

— Завжди радий вітати, — сказав Білл. — Приходь завтра ввечері з шестизарядною пакою, якщо хочеш. Нашуткуємося з того клятого Ястржемського[108].

— Це було б весело, — сказав Бен. — Але що ми робитимемо після другого іннінгу?[109]

Біллів регіт, сердечний і повнозвучний, чувся їм ще й за рогом будинку.

— Насправді я не хочу йти до Спенсера, — сказала вона, коли вони спускалися з пагорба. — Давай натомість підемо в парк.

— А як щодо мазуриків, пані? — спитав він, забавляючи її говіркою мешканця Бронксу.

— У Лігві всі мазурики на сьому годину мають бути вдома. Така міська постанова. А зараз рівно восьма нуль три.

Темрява впала на них, поки вони спускалися пагорбом, і їхні тіні то прибували, то убували у світлі вуличних ліхтарів.

— Злагідні мазурики тут у вас, — сказав він. — Ніхто не ходить до парку після темряви?

— Інколи ходять місцеві підлітки полапатися, коли в них нема грошей на драйв-ін,— сказала вона йому й підморгнула. — Отже, якщо ти помітиш, що хтось никає по кущах, роби вигляд, наче нічого не бачив.

Вони ввійшли з західного боку, який дивився на міську управу. Парк був тінистим і трохи ніби замріяним, бетонні доріжки вилися під повнолистими деревами, нишком мерехтів дитячий басейн заломленим світлом вуличних ліхтарів. Якщо хтось і був тут, Бен їх не бачив.

Вони обійшли кругом Воєнний меморіал з його довгими списками імен — найдавніші з часів Американської революції, найновіші з В’єтнаму, викарбувані під Війною 1812 року[110]. Там було шість прізвищ уродженців міста з цього, наразі останнього конфлікту, нові надрізи на міді жевріли, немов свіжі рани. Бен подумав: «У цього міста хибна назва. Воно мусило б зватися Часом». І так, ніби ця дія стала природним паростком його думки, він оглянувся в бік Дому Марстена, але його загороджувало громаддя міської управи.

Сюзен помітила його погляд, і це змусило її нахмуритись. Коли вони розстелили на траві свої куртки і сіли (паркові лави було зневажено без обговорення), вона промовила:

— Мама казала, що тебе перевіряє Паркінс Ґіллеспі. Гроші на молоко у школі мав украсти новачок, чи щось подібне.

— Вельми цікавий він персонаж, — сказав Бен.

— Мама вже провела судове слідство і винесла тобі вирок.

Сказано це було легковажно, але легковажність спіткнулася, давши прохід чомусь серйозному.

— Твоя мати не дуже до мене схиляється, авжеж?

— Ні, — сказала Сюзен. — Це випадок неприязні з першого погляду. Мені так жаль.

— Та все гаразд, — сказав він. — П’ятдесят відсотків я все одно виграю.

— Татуся? — усміхнулася Сюзен. — Просто він впізнає високий клас, коли його бачить. — Усмішка її вицвіла. — Бене, про що ця твоя нова книга?

— Це важко сказати.

Він скинув із себе лофери і зарився пальцями ніг у росяну траву.

— Хитрий викрутень.

— Та ні, я не проти тобі розповісти.

І, на власне подивування, він усвідомив, що це правда. Про роботу, що перебуває в процесі, він завжди думав як про дитину, слабку дитину, яку слід захищати й леліяти. Зайві назирачі її вбивають. Він відмовлявся бодай слово сказати Міранді про «Дочку Конвея» чи «Повітряні танці», хоча її дико інтригували обидва романи. Але Сюзен — це щось інше. У Міранди завжди був присутнім певний зондаж, її зацікавлення більше скидалось на допити.

— Просто дозволь мені подумати, як це звести докупи, — сказав він.

— А ти можеш мене цілувати, поки думатимеш? — спитала вона, лягаючи спиною на траву.

Хоч-не-хоч, він усвідомлював, яка коротка на ній спідниця; вона відкривала такий легкий підступ до позицій.

— Я думаю, це може завадити процесу мислення, — промовив він ніжно. — Нумо, подивимось.

Він нахилився і поцілував її, одну долоню поклавши делікатно їй на талію. Вона рішуче зустріла його губи і накрила його долоню своїми. За якусь мить він уперше відчув її язик, і зустрів його своїм. Вона посунулася, щоб щедріше відповісти на його цілунок, і делікатний шурхіт її бавовняної спіднички здався оглушливим, ледь не запаморочливим.

Його долоня сковзнула вище, і Сюзен випнулася у неї груддю, м’якою й повною. Вдруге по тому, як він з нею спізнався, Бен відчув себе шістнадцятирічним, шістнадцятирічним шибайголовою, зі шляхом поперед ним у шість смуг завширшки і жодних труднощів мандрівки на оці.

— Бене?

— Так?

— Злюбиш мене? Ти хочеш?

— Так, — сказав він. — Я цього хочу.

— Тут, на траві, — сказала вона.

— Так.

Вона дивилася вгору на нього — очі широко розплющені в темряві. Вона сказала:

— Зроби це так, щоби було добре.

— Я постараюся.

— Поволі, — сказала вона. — Поволі. Поволі. Отак…

Вони стали тінями в темряві.

— Ось-ось, — промовив він. — Ох, Сюзен.

Вони простували, спершу безцільно, крізь парк, а потім більш усвідомлено в бік Брок-стріт.

— Ти шкодуєш? — запитав він.

Вона підвела на нього погляд і всміхнулася без жодної штучності:

— Ні. Я радію.

— Добре.

Вони йшли далі рука в руку, не розмовляючи.

— Твоя книжка? — нагадала вона. — Ти збирався мені про неї розказати перед тим, як у нас трапилася така ніжна перерва.

— Ця книжка про Дім Марстена, — спроквола сказав він. — Можливо, вона досі ще не почала втілюватися в буття, не цілком. Я думав, вона буде про це місто. Але, мабуть, я сам себе дурив. Розумієш, я досліджував життя Х’юбі Марстена. Він був гангстером. Та його автотранспортна компанія була лише вивіскою.

Вона подивилася на нього здивовано:

— Яким чином ти це з’ясував?

— Дещо дізнавсь від поліції Бостона, але здебільшого від одної жінки на ім’я Мінелла Корі, це сестра Бьорді Марстен. Зараз їй сімдесят дев’ять, і вона вже не пам’ятає, що їла на сніданок, але не забула ані крихти з того, що відбувалося до 1940 року.

— І вона тобі розповіла…

— Стільки, скільки знала. Вона в будинку престарілих у Нью-­Гемпширі, і я не думаю, щоби за всі роки бодай хтось витрачав свій час на те, щоб її вислухати. Я спитав у неї, чи дійсно Х’юберт Марстен був найманим убивцею в Бостонському регіоні — в поліції впевнено вважали, що він ним був — і вона кивнула. «Скількох?» — спитав я в неї. Вона підняла собі перед очі пальці, почала ними ворушити і перепитала:

— Скільки отак разів, ви можете порахувати?

— Боже мій…

— Та Бостонська організація почала вельми нервуватися щодо Х’юберта Марстена у 1927 році, — вів далі Бен. — Його двічі забирали на допити. Одного разу бостонська поліція, а іншого — поліція Молдена[111]. У Бостоні його взяли за вбивство у гангстерському середовищі, тож за дві години він уже знову був на волі. Справа у Молдені була зовсім не діловою. Вбивство одинадцятирічного хлопчика. Дитину було випатрано.

— Бене, — мовила Сюзен, і голос у неї звучав хворо.

— Роботодавці Марстена зняли його з гачка — я собі уявляю так, що він знав, де поховано деякі трупи, — але це був для нього кінець у Бостоні. Він тихо переїхав до Салимового Лігва, просто керівник транспортної фірми, що відійшов від справ, який щомісяця отримує свій чек. Він мало куди виходив. Принаймні не так часто, щоб ми про це знали.

— Що ти маєш на увазі?

— Я багато часу провів у бібліотеці, переглядаючи старі числа «Вісника» з 1928 по 1939 рік. Четверо дітей зникли протягом того періоду. Не вельми й незвичайна річ, особливо в сільській місцевості, діти можуть загубитися й інколи вони гинуть від природних чинників. Інколи дітей ховає під зсувом у гравійному кар’єрі. Це недобре, але таке трапляється.

— Але ти не вважаєш, що тут сталося саме це?

— Я не знаю. Але я знаю, що жодного з тих чотирьох так ніколи й не знайшли. Жоден мисливець не надибав якогось скелета у 1945-му, ані підрядник якийсь не викопав нічого такого, набираючи партію гравію для виробництва цементу. Х’юберт з Бьорді жили в цьому будинку одинадцять років і діти пропадали — оце й усе, що кожен знає. Але я не перестаю думати про того хлопчика в Молдені. Я весь час про це думаю. Ти читала «Обмарний дім між пагорбів» Ширлі Джексон?

— Так.

Він стиха процитував:

— «І хоч би що там тинялося, воно тинялося на самоті». Ти питала, про що моя книжка. Властиво, вона про рецидивну силу зла.

Вона поклала свої долоні йому на руку:

— Ти ж не думаєш, ніби Ралфі Ґліка…

— Ізжер мстивий дух Х’юбі Марстена, котрий знов повертається до життя кожного третього року, коли місяць у повні?

— Щось на кшталт цього.

— Ти питаєш не ту людину, якщо бажаєш, щоб тебе переконали на інше. Не забувай, я той хлопець, який відчинив двері до спальні на другому поверсі і побачив, що він висить там зі сволока.

— Це не відповідь.

— Так, не відповідь. Дозволь, перш ніж я скажу, що саме думаю, я розповім тобі дещо інше. Дещо сказане Мінеллою Корі. Вона сказала: на світі є злі люди, по-справжньому злі. Інколи ми про них чуємо, але частіше вони діють в абсолютній темряві. Вона сказала, що її прокляттям було те, що в своєму житті вона знала двох таких людей. Одним був Адольф Гітлер. Другим — її зять Х’юберт Марстен.

Він хвильку помовчав.

— Мінелла розказала, що того дня, коли Х’юбі застрелив її сестру, сама вона була за три сотні миль звідси, на Кейп Коді[112]. Того літа вона найнялася працювати доморядницею в одній багатій родині. Вона перемішувала зелений салат у великій дерев’яній мисці. Було чверть по другій пополудні. Удар болю, «як блискавка», сказала вона, прохромив їй голову, і вона почула звук рушничного пострілу. Вона стверджує, що впала на підлогу. Коли змогла підвестися — у будинку вона була сама — минуло вже двадцять хвилин. Вона подивилася в ту дерев’яну миску і закричала. Їй видалося, що миска повна крові.

— Господи, — пробурмотіла Сюзен.

— За якусь мить усе знову стало нормальним. Ніякого болю в голові, нічого в салатниці, окрім салату. Але вона каже, що зрозуміла — вона зрозуміла — її сестра померла, що її вбито з рушниці.

— Це ж просто її голослівна розповідь?

— Так, більше нічим не підтверджена. Але вона не якась слизька дурисвітка; це стара жінка, у якої лишилося недостатньо розуму, щоби брехати. Як там не є, ця деталь мене не турбує. Не вельми, принаймні. Зараз зібрано достатній корпус даних щодо екстрасенсорного сприйняття, з якого раціональна людина сміється, роблячи посміховисько з себе. У ту ідею, що Бьорді через якогось роду психічний телеграф передала за триста миль факт власної смерті, мені і вполовину не так важко повірити, як у те єство зла — насправді монструозне єство — що я його, як інколи мені думається, бачу захороненим у контурах того будинку.

Ти питала в мене, що я думаю. Я тобі скажу. Я думаю, що людям відносно легко прийняти щось на кшталт телепатії, чи передбачення, чи ектоплазми, оскільки їхня готовність повірити не коштує їм нічого. Це не позбавляє їх спокійного сну. Але думка, що зло, яке вчиняють люди, живе й після тих людей, є значно тривожнішою.

Він поглянув угору, на Дім Марстена, і заговорив повільніше:

— Я думаю, цей будинок може бути опорною базою для зла від Х’юберта Марстена, чимось на кшталт психічного резонатора. Якимсь надприродним маяком, якщо хочеш. Що стоїть там усі ці роки, можливо, зберігаючи в своїх старих, трухлявіючих кістках саму суть зла Х’юбі.

— А тепер він знову заселений.

— І знову сталося зникнення.

Він обернувся до Сюзен і забрав у свої долоні її схилене обличчя.

— Розумієш, це те, чого я аж ніяк не очікував, коли повернувся сюди. Я думав, що цей будинок могли знести, але навіть у найбожевільніших снах ніколи не вбачав, що його куплять. Я уявляв собі, що орендую його і, ох, сам не знаю. Можливо, протистоятиму власному злу і жахам. Можливо, гратиму з себе мисливця на привидів — «в ім’я всіх святих, навіки згинь, Х’юбі». Чи, може, просто ввімкнуся в атмо­сферу цього обійстя і напишу книжку достатньо лячну, яка заробить мені мільйон доларів. Але незалежно від будь-чого, я вважав, що контролюю ситуацію, і в цьому-то й полягатиме вся різниця. Я більше не дев’ятирічний хлопчик, готовий з криками тікати від образів з магічного ліхтаря, які, мабуть, вигулькнули з мого власного розуму й нізвідки більше. Але тепер…

— Тепер що, Бене?

— Тепер у ньому живуть, — вибухнув Бен, вдаривши кулаком собі в долоню. — Я більше не контролюю ситуацію. Зник маленький хлопчик, і я не знаю, що й думати. Воно може не мати жодного стосунку до цього дому… але я в це не вірю.

Ці останні шість слів вийшли вагомо розміреними.

— Привиди? Духи?

— Не обов’язково. Можливо, просто якийсь некривдний парубок, який дитиною був у захваті від цього будинку, тепер купив його і став… одержимим.

— Ти що-небудь знаєш про… — стривожено почала вона.

— Про нового пожильця? Ні. Я просто гадаю. Але якщо справа в самому будинку, я майже певен, що це одержимість, аніж щось інше.

— Що інше?

Він відповів просто:

— Можливо, він прикликав чергового злобителя.

Енн Нортон видивлялася їх крізь вікно. До цього вона вже дзвонила в аптеку. «Ні, — сказала міс Куґан з чимось схожим на радісну втіху. — Їх тут нема. І не було».

Де ти була, Сюзен? Ох, де ж це ти була?

Її губи скривились у безпорадній потворній гримасі.

Забирайся геть, Бене Міерзе. Забирайся геть і дай їй спокій.

Звільнившись з його обіймів, Сюзен промовила:

— Зроби для мене одну важливу справу, Бене.

— Все, що тільки зможу.

— Не кажи про ті речі більше нікому в місті. Нікому.

Він невесело усміхнувся:

— Не хвилюйся. Я не палаю бажанням змусити людей думати, що в мене клепки зсунулися.

— Ти замикаєш свою кімнату в Єви?

— Ні.

— Я б почала її замикати.

Вона уважливо подивилась на нього.

— Ти мусиш думати про себе як про підозрюваного.

— І з тобою теж?

— Мусив би, якби я тебе не кохала.

І після цього вона пішла, поспішаючи під’їзною алеєю, залишивши його дивитися їй услід, приголомшеного всім тим, що казав він, і ще більш приголомшеного тими кількома словами, які вона промовила в кінці.

Повернувшись додому, до Єви, Бен зрозумів, що не зможе ні писати, ні спати. Надто він був розхвильований що для того, що для іншого.

Тож він прогрів «сітроен» і за якусь хвильку нерішучості виїхав у напрямку закладу Делла.

Там було багато люду, диму і галасу. Музиканти, якийсь запрошений на пробу кантрі-енд-вестерн гурт під назвою «Рейнджери», грали власну версію пісні «Ти ніколи не заходила так далеко»[113], яка гучністю добирала те, що втрачала в якості. Десь із сорок пар вихилялися на танцмайданчику, більшість із них у простих джинсах. Бен, трохи звеселившись, згадав фразу Едварда Олбі про мавпячі пипки[114].

Дзиґлі перед шинквасом опосіли будівельники і фабричні, всі з ідентичними келихами пива і в майже ідентичних, зашнурованих ремінцями з сириці робочих черевиках на підошвах з натурального каучуку.

До столиків і кабінок циркулювали дві чи три офіціантки з високими начосами і вишитими золотою ниткою на їхніх білих блузках іменами: Джекі, Тоні, Ширлі. За шин­квасом цідив пиво Делл, а в дальнім кінці якийсь схожий на яструба чоловік із зализаним назад волоссям змішував коктейлі. Він відмірював напої в чарки, переливав їх до срібного шейкера, додавав того, що там було ще треба, а обличчя його залишалося цілком непричетним.

Оминаючи танцювальний майданчик, Бен рушив до шин­квасу, і хтось погукав:

— Бене! Агов, парубоче! Як ся маєш, приятелю?

Бен озирнувся і побачив Пронозу Крейґа, який сидів перед напівпорожнім пивним кухлем за столом неподалік шинквасу.

— Вітаю, Пронозо, — промовив Бен, сідаючи.

Він зрадів, побачивши знайоме обличчя, та й Проноза йому подобався.

— Вирішив спробувати нічного життя, еге ж, приятелю? — усміхнувся Проноза і поплескав його по плечі. Бен подумав, що той, либонь, якраз отримав свій грошовий чек, бо сам лиш віддих Пронози міг прославити «Мілвокі»[115].

— Йо! — погодився Бен.

Він дістав долар і поклав його на стіл, що був затаврований круглими привидами багатьох пивних кухлів, які тут до того стояли.

— Як справи?

— Просто чудово. Що ти думаєш за цей новий бенд? Класний, правда ж?

— Вони як треба, — сказав Бен. — Допивайте своє, поки не видихалось. Я пригощаю.

— Я весь вечір чекав, поки хтось отак скаже. Джекі! — прогорлав він. — Принеси-но сюди моєму приятелю джбана! Бадвайзера!

Джекі на підносі, захаращеному облитою пивом рештою, принесла джбаник і поставила його на стіл, права рука в неї напнулася, як у призового бійця. На долар вона подивилася, немов на якийсь новий вид таргана:

— Це бак со-о-орок, — сказала вона.

Бен поклав ще одну банкноту. Вона забрала обидві, виловила з калюжок на своєму підносі шістдесят центів, висипала їх на стіл і сказала:

— Пронозо Крейґу, коли ти отак волаєш, у тебе голос що в того півня, якому шию скручують.

— Ти красива, милочко, — сказав Проноза. — Це Бен Міерз. Він пише книжки.

— Дужприймно, — сказала Джекі і зникла в потемку.

Бен налив собі кухоль пива, і Проноза за його прикладом зробив те саме, наливши собі фахово, по самі вінця. Піна загрожувала перелитися, та потім осіла.

— Ну, за тебе, приятелю.

Бен підняв свій кухоль і відпив.

— То як там, тойво, твоє писання йде?

— Доволі незле, Пронозо.

— Я бачив, ти гуляєш з тою малою дівчиною Нортонів. Атож, вона-бо справжня цукерка. Кращої тут тобі не нашукати.

— Так, вона…

— Метте! — крикнув Проноза, сполохавши цим Бена так, що той ледь не впустив кухля. «Господи Боже, — подумав Бен, — він справді кричить, мов той півень, що прощається з цим світом».

— Метте Бьорку! — дико замахав Проноза, і якийсь сивочолий чоловік теж підняв привітально руку і почав продиратися крізь натовп.

— Оцей-во той парубок, з яким ти мусиш познайомитись, — сказав Проноза Бену. — Метт Бьорк іще той сучий син, розумака.

Чоловіку, який наближався до них, на вигляд було років із шістдесят. Високий, у чистій, розстебнутій на горлі фланелевій сорочці; його волосся, таке ж сиве, як і в Пронози, було підстрижене «їжачком».

— Здоров, Пронозо, — привітався він.

— Як ся маєш, приятелю, — відгукнувся Проноза. — Хочу, щоб ти познайомився з парубком, що живе там, у Єви. Бен Міерз. Пише книжки, справді пише. Це гарний парубок, — він поглянув на Бена. — Ми з Меттом росли разом, тіки він отримав освіту, а я болт, — хихотнув він.

Бен підвівся і обережно потис подану човником долоню Метта.

— Як ваші справи?

— Дякую, добре. Я читав одну з ваших книжок, містере Міерз. «Повітряні танці».

— Звіть мене Беном, будь ласка. Сподіваюся, вона вам сподобалась.

— Безсумнівно, мені вона сподобалась значно більше, ніж критикам, — сказав Метт, сідаючи. — Гадаю, з часом її поцінують як слід. Як живеться, Пронозо?

— Хвацько, — відповів Проноза. — Хвацько так, що кращого мені годі й бажати. — Джекі! — крикнув він. — Принеси кухля для Метта!

— Зач’кай хвильку, ти, старий пердуньо! — прокричала у відповідь Джекі, підбивши до реготу ближчі столи.

— Вона ладна дівчина, — сказав Проноза. — Дочка Морін Телбот.

— Так, — кивнув Метт. — Вчилася у мене в школі. Випуск сімдесят першого року. Її мати — п’ятдесят першого.

— Метт викладає англійську в старшій школі, — доповів Бенові Проноза. — У тебе з ним мусить буть багато за що поговорити.

— Я пам’ятаю дівчину на ім’я Морін Телбот, — сказав Бен. — Вона приходила забирати білизну на прання в моєї тітки і приносила її назад усю складену в плетеному кошику. У того кошика була тільки одна дужка.

— Ви з цього міста, Бене? — запитав Метт.

— Якийсь час я прожив тут малим. З моєю тіткою Сінтією.

— Сінді Ставенс?

— Так.

Підійшла Джекі з чистим кухлем, і Метт націдив у нього пива.

— Тоді цей світ дійсно маленький. Ваша тітка була в старшому класі, коли я перший рік викладав у Салимовому Лігві. З нею все гаразд?

— Вона померла у 1972 році.

— Мені жаль.

— Вона пішла дуже легко, — сказав Бен і знову наповнив свій кухоль.

Бенд уже закінчив свій виступ і музиканти гуртом гайнули до шинквасу. На риску стишилася гучність балачок.

— Ви повернулись до Єрусалимового Лігва, щоб написати книжку про нас? — запитав Метт.

У Бена в голові пролунав попереджувальний дзвіночок.

— У якомусь сенсі так, я гадаю, — відповів він.

— Наше містечко заслуговує на біографа. «Повітряні танці» — чудова книжка. Я думаю, що ще одна чудова книжка може народитися в цьому місті. Колись я думав, що сам можу її написати.

— Чому ж ви не написали?

Метт усміхнувся — легкою усмішкою, без жодного сліду гіркоти, цинізму чи злоби:

— Мені бракує одного вкрай необхідного інгредієнта. Таланту.

— Ти навіть вірити в таке не здумай, — сказав Проноза, доливаючи собі в кухоль рештки того осаду, що ще лишався в джбанку. — У друзяки Метта прірва таланту. Вчит’люван-ня, то чуттофа робота. Ніхто не цінує шкільних учителів, але ж вони…

Він злегка похитнувся на стільці, нашукуючи завершення. Він дедалі сильніше хмелів.

— Сіль землі, — доказав Проноза, набрав повен рот пива, скривився і підвівся.

— Прошу пардону, я поки шо піду віділлю.

Він поплентався геть, наштовхуючись на людей, окликаючи їх на ім’я. Вони терпляче або з благодушними підбадьореннями давали йому дорогу, спостерігати за його просуванням до чоловічого туалету було як спостерігати за пінбольною кулькою, що мечеться і скаче між фліперами до керувальних кнопок унизу.

— Отак відбувається руйнація чудової людини, — піднявши вгору палець, сказав Метт. Майже негайно з’явилася офіціантка і звернулася до нього: «містере Бьорку». Схоже було, ніби вона дещо шокована тим, що її колишній викладач класичної літератури може сидіти тут і напиватися з такими, як Проноза Крейґ. Коли вона відвернулася й пішла, щоби принести їм новий джбанок, Бену подумалося, що вигляд у Метта зараз дещо сконфужений.

— Мені подобається Проноза, — сказав Бен. — Маю відчуття, що там багато чого колись було. Що з ним сталося?

— Ох, нема тут ніякої особливої історії, — сказав Метт. — Над ним запанувала пляшка. Вона опановувала його потроху з кожним роком, а тепер панує над ним цілком. Він отримав Срібну Зірку за Анціо під час Другої світової вій­ни[116]. Якийсь цинік міг би вважати, що його життя мало б більше сенсу, якби він там загинув.

— Я не цинік, — сказав Бен. — Він все одно мені подобається. І думаю, сьогодні мені варто відвезти його додому машиною.

— Це було б ґречно з вашого боку. Я приходжу сюди вряди-годи, щоб послухати музику. Мені подобається гучна музика. Тим більше відтоді, як у мене почав гіршати слух. Як я розумію, вас цікавить Дім Марстена. Ваша книжка буде про нього?

Бен здригнувся:

— Хто вам про це сказав?

Метт усміхнувся:

— Як там, у тій старій пісні Марвіна Ґея? Від винограддя мені дійшли чутки[117]. Соковита, яскрава ідіома, хоча сам цей образ дещо туманний, якщо подумати. Викликає в уяві картину: стоїть людина, уважно нашорошивши вуха до лози конкорду або токаю…[118] Я плету абищо. Тепер я часто плету абищо, але вже рідко намагаюся себе стримувати. Я дізнався, як то це називають джентльмени з преси: від інформованого джерела — наразі від Лоретти Старчер. Вона бібліотекарка в місцевій цитаделі літератури. Ви кілька разів відвідували її, щоб переглянути статті в Камберлендському «Віснику» стосовно того давнього скандалу, а ще вона видавала вам дві документально-кримінальні роботи, де також є матеріали про це. До речі, написане Лубертом годяще — він приїздив до Лігва у 1946 році й особисто проводив розслідування; натомість розділ Сноу — то умоглядне сміття.

— Я знаю, — промовив Бен машинально.

Офіціантка поставила свіжий джбан пива, і Бенові раптом уявилася неприємна картина: ось, зблискуючи мелькома між водоростями і планктоном, вільготна й ледь помітна (як вона думає) плаває рибка. Відсунься подалі заради перспективи, і раптом ти ба: та це ж відкритий всім очам акваріум!

Заплативши офіціантці, Метт сказав:

— Те паскудство, що сталося там. На пагорбі. Воно ж іще й застрягло в міській свідомості. Звичайно, перекази про паскудства і вбивства з рабською насолодою передаються від покоління поколінню, тим часом як учні стогнуть і скаржаться, знайомлячись із біографіями Джорджа Вашингтона Карвера чи Джонаса Солка[119]. Проте, гадаю, тут щось більше. Ймовірно, справа в якійсь географічній примсі.

— Так, — погодився Бен, втягуючись проти власної волі.

Цей учитель щойно висловив ту ідею, що таїлася під поверхнею його свідомості з першого дня, як він знову при­їхав до міста, а можливо, навіть іще до того.

— Він стоїть на тому пагорбі, звисока дивиться на поселення… гай-гай, немов якогось чину темний ідол.

Бен хихотнув, щоби це його зауваження виглядало абсурдним — йому здалося, що він зараз необачно висловив такі глибинні власні відчуття, що тим прочинив перед цією чужою людиною віконце в свою душу. Прискіплива, раптова пильність, із якою задивився на нього Метт Бьорк, також далебі не покращила йому настрій.

— Це й є талант, — промовив той.

— Перепрошую?

— Ви достеменно точно висловились. Дім Марстена дивиться на нас уже майже п’ятдесят років, на всі наші вади, гріхи і брехні. Немов якийсь ідол.

— Можливо, він бачив і щось хороше також, — сказав Бен.

— У застійних малих містах мало хорошого. Здебільшого байдужість, приправлена несвідомим злом, — чи ще гірше, злом навмисним. Як я пригадую, Томас Вулф написав близько семи фунтів літературних творів про ці речі.

— Не думав я, що ви цинік.

— Це ви сказали, не я, — усміхнувся Метт і хильнув пива.

Музиканти гуртом рушили від шинквасу назад — розкішні у своїх червоних сорочках, блискучих жилетках і нашийних хустках. Вокаліст узяв гітару й почав підтягувати струни.

— Нехай там як, але ви так і не відповіли не моє запитання. Ваша нова книжка про Дім Марстена?

— Гадаю, що так, певною мірою.

— Я так допитуюся... Вибачте.

— Усе гаразд, — відповів Бен, думаючи про Сюзен і відчуваючи незручність. — Мене дивує, де так затримався Проноза. Він ще чорт зна коли пішов.

— Чи можу я, попри наше недовге знайомство, дозволити собі попрохати вас про доволі велику послугу? Якщо ви відмовитеся, я сприйму це з цілковитим розумінням.

— Звичайно, кажіть, — погодився Бен.

— У мене є секція літературної творчості, — сказав Метт. — Це розумні дітки, переважно одинадцяти- й дванадцятикласники, і я хотів би представити їм когось, хто заробляє собі на життя словами. Когось, хто — як би це сказати — бере слово і робить з нього плоть.

— Готовий прийти з превеликим задоволенням, — сказав Бен, почуваючись абсурдно влещеним. — Скільки тривають ваші уроки?

— П’ятдесят хвилин.

— Ну, я не думаю, що протягом такого часу я зможу їх занадто знудити.

— О? А в мене це виходить доволі непогано, — сказав Метт. —Хоча я впевнений, що ви зовсім їх не знудите. Тоді наступного тижня?

— Гаразд. Призначте день і час.

— Вівторок? Четвертий урок. Він триває від одина­дцятої години до одинадцятої п’ятдесят. Ніхто вас не обсвище, але, підозрюю, ви почуєте чималенько бурчання в шлунках.

— Я принесу з собою вату, заткну собі вуха.

Метт розсміявся:

— Я дуже радий. Чекатиму на вас у кабінеті, якщо вам годиться.

— Чудово. А ви…

— Містере Бьорку?

Це була Джекі. Та, що з потужними біцепсами.

— Проноза знепритомнів у чоловічому туалеті. Ви не могли б…

— Ох? Боже мій, так. Бене, а як ви...

— Звісно.

Вони підвелися і пішли через зал. Бенд знову почав грати, щось про те, як студенти коледжу в Маскоґі досі поважають свого декана[120].

У туалеті смерділо прокислою сечею і хлоркою. Проноза сидів, притулений до стіни між двома пісуарами, і якийсь парубок в армійській формі сцяв приблизно за два дюйми від його правого вуха.

Рот у нього був розкритий, і Бен подумав, яким жахливо старим Проноза виглядає, старим і сплюндрованим холодними, байдужими силами, які не мають у собі бодай дрібки чулості. Реальність свого власного розпаду, який наближається день за днем, набігла йому в голову— не вперше, але з шокуючою несподіваністю. Ту жалість, що піднялася в горлі, немов якась чиста, темна вода, він відчув рівною мірою як до себе, так і до Пронози.

— Ось, — сказав Метт. — Ви можете підсунути під нього руку, коли цей джентльмен завершить свою справу?

— Так, — сказав Бен.

Він подивився на парубка в армійській формі, котрий ліниво струшував.

— Ви не могли б поквапитися, приятелю?

— Навіщо? Він нікуди не поспішає.

Та проте він засмикнув блискавку і відступив від пісуару, щоб змогли підійти вони.

Бен обняв Пронозу за спину, підчепив рукою його під пахву й підважив. Його сідниці на мить притислися до кахляної стіни і він відчув ту вібрацію, що видавав бенд. Проноза піднімався з обм’яклою ваговитістю цілковито непритомного поштового мішка. Метт просунув голову йому під другу руку, обхопив його за стан, і вони потягли Пронозу за двері.

— Оно Проноза йде, — гукнув хтось і пролунав сміх.

— Делл мусить його віднадити, — промовив Метт захекано. — Він знає, чим це завжди обертається.

Вони пройшли крізь двері до фоє, а потім надвір, на дерев’яні сходи, що вели на парковку.

— Повільніше, — прокректав Бен. — Не впустімо його.

Вони рушили донизу сходами, безвільні ноги Пронози стукалися об підсходні, неначе дерев’яні цурки.

— «Сітроен»… там, в останнім ряду.

Вони його понесли. Тепер холод у повітрі відчувався гострішим, і завтра вже мусить почати кривавитися листя. З глибини горла Пронози почулося гарчання, на цибуху його шиї слабенько смикнулася голова.

— Ви зможете покласти його у ліжко, коли довезете до Єви? — спитав Метт.

— Так, я думаю, зможу.

— Погляньте. Звідси якраз видно над деревами гребінь даху Дому Марстена.

Бен подивився. Метт мав рацію; над темним обрієм сосон явно стирчав верхній кут даху, затуляючи своєю правильною формою людської конструкції зірки на видимому краї світу.

Бен відчинив пасажирські двері й сказав:

— Отак. Подавайте його, а я затягну.

Він прийняв повну вагу Пронози, обережно засунув його на сидіння і зачинив двері. Голова Пронози прихилилася до вікна, набувши гротескного, плаского вигляду.

— У вівторок об одинадцятій?

— Я буду там.

— Дякую. І також дякую за допомогу з Пронозою.

Він простягнув руку і Бен її потиснув.

Бен сів за кермо, завів «сітроен» і поїхав у бік міста. Щойно, як за деревами зникла неонова вивіска корчми, дорога стала пустою і чорною, і Бен подумав: «Ці дороги тепер навідувані привидами».

Проноза поряд з ним відгукнувся хрипом і стогоном, і Бен здригнувся. «Сітроен» дрібку вильнув.

Егей, чому я так подумав?

Без відповіді.

Він прочинив вікно-кватирку так, щоб, поки їхатиме додому, холодне повітря спрямовувалося на Пронозу, тож на той час, коли Бен завів машину в палісадник Єви Міллер, Проноза досяг туманної напівпритомності.

Бен завів його, спотикливого, по сходах на задній ґанок і в кухню, яка була слабенько освітлена жеврінням печі. Проноза застогнав, потім утробним голосом пробурмотів:

— Вона чудова дівчина, Джеку… і заміжні жінки, вони розуміють, розуміють…

Із коридору виокремилася якась тінь, і це була Єва, велетенська в старому стьобаному домашньому халаті, з волоссям, накрученим на бігуді й покритим прозорою сітчастою хусточкою. Обличчя в неї було блідим і примарним від нічного крему.

— Еде, — промовила вона. — Ох, Еде, ти так і далі продовжуєш, ой леле?

На звук її голосу очі в нього трохи відкрилися і усмішка торкнула його обличчя.

— Далі, і далі, і далі… — прокрякав він. — Хіба ти цього не знаєш краще за інших?

— Ви зможете доправити його нагору, до його кімнати? — спитала вона в Бена.

— Так, запросто.

Він міцніше вхопився за Пронозу і якось попер його нагору і коридором до його кімнати. Двері стояли незамкнені, і Бен затягнув його туди. Тієї ж миті, як Бен поклав його на ліжко, ознаки свідомості припинилися і Проноза запав у глибокий сон.

Бен на хвилину затримався, щоб роззирнутись довкола. Кімната була чистою, майже стерильною, всі речі розкладені з казарменою акуратністю. Коли він взявся розшнуровувати Пронозі черевики, з-позаду нього заговорила Єва Міллер:

— Не переймайтесь, містере Міерзе. Ідіть до себе, якщо хочете.

— Але ж його варто було б…

— Я сама його роздягну.

Обличчя в неї було серйозним і сповненим гідного, стриманого смутку.

— Роздягну його і розітру спиртом, щоби полегшити йому ранкове похмілля. Я вже робила це раніше. Багато разів.

— Гаразд, — сказав Бен і пішов нагору не озираючись. Він повільно роздягнувся, подумав, чи не прийняти душ, і вирішив, що ні. Він ліг у ліжко і так лежав, дивлячись у стелю, і ще довго-довго не засинав.