Салимове Лігво

Розділ п’ятнадцятий. Бен і Марк

Марк прокидався поволі, дозволяючи рівному гудінню «сітроена» повертати себе до притомності без думок чи спогадів. Зрештою він подивився у вікно, і переляк ухопив його в грубі руки. Там було темно. Дерева обабіч дороги здавались розмитими плямами, а в машин, що їх проминали, були ввімкнуті фари і габаритні вогники. З нього вирвався якийсь здушений, нерозбірливий стогін, і він вхопився собі за шию, налапуючи хрест, який там досі висів.

— Розслабся, — сказав Бен. — Ми не в місті. Воно вже за двадцять миль позаду нас.

Хлопчик потягнувся рукою через Бена, ледь не змусивши того вильнути зі смуги, і замкнув двері з водійського боку. Крутнувшись, він замкнув і власні двері. А потім поволі зіщулився в клубок на своєму боці сидіння. Йому хотілося, щоб повернулося небуття. Небуття — це втішно. Втішне небуття без огидних картин у ньому. Рівне гудіння двигуна «сітроена» було заспокійливим. Ммммммммм. Втішно. Він заплющив очі.

— Марку?

Безпечніше не відповідати.

— Марку, з тобою все гаразд?

Мммммммммммммммм.

— …Марку…

Далеко. Це добре. Небуття повернулося, і відтінки сірого поглинули його.

Бен зупинився в мотелі, відразу за кордоном штату Нью-Гемпшир, зареєструвавшись там як «Бен Коді і син» з нерозбірливим підписом. Марк зайшов у номер, тримаючи перед собою хреста. Його очі металися сюди-туди в очницях, як маленькі звірятка в клітці. Він тримав хреста, поки Бен не зачинив двері, замкнув їх і повісив свій хрест на дверну ручку. У номері стояв кольоровий телевізор, і Бен його трохи подивився. Дві африканські держави розпочали війну. У Президента застуда, але її не оцінюють як серйозну. А якийсь чоловік у Лос-Анджелесі здурів і підстрелив чотирнадцятеро людей. Прогноз погоди обіцяв дощ — мокрий сніг на півночі Мейну.

Салимове Лігво спало безпросвітно, і вампіри блукали вулицями і путівцями міста, як рештки спогадів про зло. Де­які з них виринали з тіней смерті достатньо, щоб відновити якісь рудиментарні хитрощі. Лоренс Кроккет зателефонував Роялу Сноу і запросив його до себе в офіс пограти в крибедж. Коли Роял приїхав машиною й увійшов, Лоренс із дружиною напали на нього. Ґлініс Мейберрі подзвонила Мейбел Вертс, сказала, що їй страшно, і спитала, чи не могла б вона прийти до Мейбел, провести з нею цей вечір, поки її чоловік не повернеться з Вотервілла. Мейбел ледь не зі зворушливим полегшенням погодилася, а коли за десять хвилин вона відчинила двері, Ґлініс стояла там гола-голісінька, з сумочкою на плечі, і скалилася велетенськими, хижими іклами. Мейбел вистачило часу скрикнути, але тільки один раз. Коли Делберт Маркі, щойно після восьмої, вийшов зі своєї порожньої таверни, з тіней виступили Карл Формен з усміхненим Гомером Мак-Казліном і сказали, що прийшли випити. До Мілта Кроссена, відразу після закриття, навідалися кілька його найвірніших клієнтів і найдавніших друзяк. Джордж Міддлер відвідав кількох учнів старшої школи, які щось купували в його крамниці і завжди дивились на нього з сумішшю знання і презирства; і найтемніші його фантазії були вдоволені.

Туристи й наскрізні подорожани так само проїжджали по шосе №12, не помічаючи в Лігві нічого такого, окрім щита з написом «Лосі» та знаку обмеження швидкості: тридцять миль на годину. За містом вони знову поверталися до шістдесяти миль, мабуть, відкидаючи те з єдиною думкою: Господи, яке мертве містечко.

Місто ховало свої таємниці, а Дім Марстена манячив над ним, як повалений король.

Бен поїхав назад наступного ранку на світанку, залишивши Марка в мотельному номері. Він зупинився біля вже людної реманентної крамниці у Вестбруку, де купив лопату і кирку.

Салимове Лігво лежало принишклим під темним небом, з якого поки ще не почав падати дощ. Дрібка машин рухалися вулицями. У Спенсера було відчинено, але тепер зачиненим стояло кафе «Екселент», усі зелені штори були затулені, меню прибрані з вітрин, а маленька дошка, де крейдою писали фірмову страву дня, начисто витерта.

Від цих порожніх вулиць у нього похололо в кістках, а на пам’ять навернувся один старий рок-енд-роловий альбом: на обкладинці трансвестит у профіль на чорному тлі, на диво маскулінне обличчя, криваво нарум’янене й напомаджене; назва: «Вони виходять тільки вночі»[296].

Спершу він заїхав до Єви, піднявся сходами і штовхнув, прочинивши, двері своєї кімнати. Тут усе було точно так, як він залишив: ліжко незастелене, розпечатаний рулончик «Рятувальних кружків» на столі[297]. Під столом стояв порожній бляшаний бачок на сміття, і Бен витяг його на середину кімнати.

Він узяв і кинув туди свій рукопис, а з титульного аркуша зробив паперовий джгуток. Підніс під нього свою запальничку «Крікет», а коли той спалахнув, кинув його поверх кучугури машинописних сторінок. Полум’я їх скуштувало, вирішило, що добрі, і почало жадібно розповзатися по паперу. Кутики обвуглювались, загорталися вгору, чорніли. З бачка почав здійматися білуватий дим, і без жодної особливої думки Бен перехилився через стіл і прочинив вікно.

Його рука знайшла прес-пап’є — скляну кулю, яка була з ним з часів його дитинства в цьому поночілому місті, вхоплену бездумно під час того майже сновійного візиту до будинку монстра. Струсни її і дивись, як спливає донизу сніг. Він зробив це зараз, тримаючи кулю перед очима, як колись, іще хлопчиком, і вона виконала той свій старий, старий трюк. Крізь спливаючий сніг ти бачиш маленький пряниковий будиночок з доріжкою, що веде до нього. Пряникові віконниці зачинені, але, як хлопчик з багатою уявою (такий, як зараз Марк Петрі), ти можеш побачити, як одну з тих віконниць відтуляє (як, здається, й насправді одну з них саме зараз відтуляє) чиясь довга біла рука, а потім на тебе подивиться бліде обличчя, вишкіряючись довгими, білими зубами, запрошуючи тебе у цей потойбічний дім, до його повільної й безкінечної країни-фантазії фальшивого снігу, де час — це просто міт. Те обличчя й дивилося на нього зараз, бліде й голодне, обличчя, яке ніколи знову не подивиться на денне світло чи синє небо.

Це було його власне обличчя.

Він пожбурив кулю в куток кімнати, і вона розбилася на друзки.

Він пішов геть, не чекаючи поглянути, що могло звідти витекти.

Він спустився в підвал, щоб забрати тіло Джиммі, і це була найважча з усіх дій. Труна лежала там, де й була минулого вечора, порожня, навіть без пороху. Втім… не цілком порожня. Кілок лежав у ній і щось іще. Він відчув, як йому вивертає нутро. Зуби Барлоу — все, що від нього залишилося. Бен нахилився, підібрав їх — і вони завовтузилися в його руці, наче крихітні білі тварини, намагаючись зійтися і вкусити.

Скрикнувши від огиди, він пожбурив їх геть, розтрощивши.

— Боже, — прошепотів він, витираючи руку собі об сорочку. — Ох, Боже ж ти мій милостивий. Прошу, нехай це вже буде кінець. Хай це буде йому кінець.

Якось він спромігся витягти Джиммі, так само закутаного в портьєри Єви, з підвалу. Запхавши цей тюк у багажник «б’юїка» Джиммі, він поїхав до обійстя Петрі, кирка й лопата спочивали на заднім сидінні поруч із чорним саквояжем Джиммі. Решту цього ранку й половину пообіддя він провів на лісовій галявині поблизу лопотіння Теґґартового ручаю поза будинком Петрі, копаючи широку могилу чотири фути завглибшки. До неї він поклав тіла Джиммі та подружжя Петрі, так само загорнутих у протипилову накривку з дивана.

Він почав засипати могилу цих чистих о другій тридцять. Коли світло почало своє довге спливання з хмарного неба, він став кидати лопатою дедалі швидше й швидше. Не цілком від зусиль був той піт, що виступав на його шкірі.

Яму було засипано близько четвертої. Він як міг утрамбував дернини і поїхав назад до міста з обліпленими землею киркою й лопатою в багажнику машини Джиммі. Припаркувався він перед кафе «Екселент», залишивши ключі в замку запалювання.

Якусь хвильку він постояв, роззираючись довкола. Здавалося, відлюдні ділові будівлі з їхніми фальш-фасадами, похрускуючи, нахиляються над вулицею. Дощ, який почався близько полудня, падав тихо й повільно, немов у жалобі. Той маленький парк, де він зустрів Сюзен Нортон, був пустим і сиротливим. Штори в міській управі були затулені. «Скоро буду» — з облудною жвавістю обіцяла табличка у вікні офісу Ларрі Кроккета «Страхування і нерухомість». І єдиними звуками був тихий дощ.

Він рушив у напрямку Залізничної вулиці, його підбори пусто клацали по тротуару. Підійшовши до пансіону Єви, він постояв якусь хвильку, роздивляючись навкруги востаннє.

Ніщо не рухалося.

Місто було мертвим. Раптом і враз він зрозумів це цілком і достоту, точно як цілком і достоту зрозумів, що Міранда мертва, коли побачив на дорозі її туфлю.

Він заплакав.

Він досі плакав, проїжджаючи повз білборд «Оленів»[298] з написом: «Зараз ви покидаєте Єрусалимове Лігво, приємне маленьке місто. Приїздіть знову!».

Він дістався швидкісної автомагістралі. Коли він з’їхав на неї пандусом, Дім Марстена затулили дерева. Він погнав машину на південь, до Марка, до власного життя.