Салимове Лігво

Розділ дев’ятий. Сюзен (ІІ)

Сюзен приїхала додому з Портленда невдовзі по третій годині й увійшла в будинок з трьома хрусткими коричневими торбами з універмагу — вона продала разом дві картини за суму трохи більшу вісімдесяти доларів і пішла на тринькання. Дві нові спідниці й топ-кардиган.

— Сюзі? — погукала її мати.— Це ти?

— Я вдома. Я отримала…

— Зайди-но сюди, Сюзен. Я хочу з тобою побалакати.

Вона вмить впізнала цей тон, хоча не чула його з таким рівнем виразності з часів своїх шкільних днів, коли прикрі сварки щодо довжини спідниць і щодо кавалерів відбувалися день у день.

Вона поклала свої торби й увійшла до вітальні. Мати ставала дедалі холоднішою й холоднішою стосовно Бена Міерза, і Сюзен підозрювала, що зараз прозвучить її Останнє Слово.

Мати сиділа у кріслі-гойдалці біля панорамного вікна, плела. Телевізор було вимкнуто. Таке поєднання того й іншого було зловісним знаком.

— Я гадаю, ти не чула про останню подію, — промовила місіс Нортон.

Її шпиці прудко клацали, сплітаючи темно-зелену пряжу, з якою вона працювала, в акуратні ряди. Чийсь зимовий шарф.

— Ти поїхала сьогодні раннього ранку.

— Останню?

— Майк Раєрсон помер у будинку Метью Бьорка цієї ночі, і хто ж іще міг бути присутнім біля смертного ложа, як не твій приятель письменник, містер Міерз.

— Майк… Бен… що?

Місіс Нортон похмуро всміхнулась.

— Мейбел зателефонувала мені сьогодні близько десятої і розповіла. Містер Бьорк каже, що зустрів Майка в таверні Делберта Маркі вчора ввечері — хоча як може вчитель швендяти по барах, я не знаю — і привів його до себе додому, оскільки Майк мав нездоровий вигляд. Вночі він помер. І ніхто, схоже, не знає, що саме тоді робив там містер Міерз!

— Вони були знайомі, — розгублено сказала Сюзен. — Фактично, Бен каже, що вони насправді добре заприятелювали… що скоїлося з Майком, мам?

Але місіс Нортон було не відвернути з її колії так швидко.

— Як там не є, а дехто вважає, що надто багато шарварку в нас, у Салимовому Лігві, відколи тут вигулькнуло лице містера Міерза. Дещо занадто багато всього.

— Це така дурня, — роздратовано сказала Сюзен. — Отже, що з Майком…

— Цього поки ще не вирішено, — сказала місіс Нортон. Вона крутнула клубок і попустила напругу нитки.

— Є деякі, хто думає, що він міг підхопити хворобу від хлопчика Ґліків.

— Якщо так, чому ніхто більше її не підхопив? Скажімо, його батьки?

— Деякі молоді люди думають, що вони знають все, — зауважила безадресно місіс Нортон. Її шпиці сполохами стрибали вгору і вниз.

Сюзен підвелася:

— Гадаю, піду-но я до середмістя й подивлюся, чи…

— Посидь іще хвильку, — сказала місіс Нортон. — Я маю розказати тобі ще кілька речей.

Сюзен сіла знову, з нейтральним обличчям.

— Інколи молоді люди не знають усього, що їм варто знати, — промовила Енн Нортон.

Фальшива заспокійлива інтонація з’явилася в її голосі, і Сюзен умент перейнялася недовірою.

— Наприклад, мам?

— Ну, схоже, що цей містер Бен Міерз був скоїв аварію кілька років тому. Якраз після виходу його другої книги. На мотоциклі. Він був п’яний. Його дружина загинула.

Сюзен встала:

— Я більше не бажаю нічого чути.

— Я тобі розповідаю заради твого ж добра, — спокійно мовила місіс Нортон.

— Хто тобі сказав? — спитала Сюзен.

Вона не відчувала ні крихти колишнього гарячого й безсилого гніву чи нагального бажання втекти нагору від цього спокійного, розуміючого голосу і там ридати. Вона почувалася холодною і віддаленою, немов дрейфуючи в космічному просторі.

— Це була Мейбел Вертс, чи не так?

— Це не має значення. Це правда.

— Звісно, так. І ще ми виграли війну у В’єтнамі, і ще Ісус Христос щодня за кермом карта точно в полудень проїжджає через середмістя.

— Мейбел здалося знайомим його обличчя, — сказала Енн Нортон. — А отже, вона коробку за коробкою передивилася свої старі газети…

— Ти маєш на увазі оті скандальні шмати? Ті, що спеціалізуються на астрології, фотографіях з місць автокатастроф і цицьок юних поп-зірочок? Ах, яке об’єктивне джерело, — різко розсміялась Сюзен.

— Не треба бути брутальною. Там все написано чорним по білому. Та жінка — його дружина, якщо вони дійсно були одружені — їхала на задньому сидінні, а його занесло на асфальті і вони вгатилися в бік якогось фургона. Йому просто на місці зробили перевірку алкотестером, написано в тій статті. Просто… на… місці. — Вона виділила частку, прийменник і додаток, вдаряючи шпицями по підлокітнику свого крісла-качалки.

— Чому він тоді не у в’язниці?

— Ці знаменитості завжди знають потрібних людей, — сказала вона зі спокійною впевненістю. — Якщо ти достатньо багатий, є способи виплутатися з будь-чого. Лишень подивитися, з чого виплутувалися ті брати Кеннеді.

— Його притягали до суду?

— Тобі розповідаю, йому зробили…

— Ти це вже казала, мамо. Але чи був він п’яним?

— Я тобі кажу, він був п’яний. — Червоні плями почали вповзати на її щоки. — Тобі не дають дихнути в трубку, якщо ти тверезий! Загинула його дружина! Це точно так, як у тій Чаппаквідікській історії![168] Точнісінько!

— Я перебираюсь до міста, — повільно промовила Сюзен. — Я тобі якраз збиралася про це сказати. Мам, мені вже давно було варто це зробити. Заради нас обох. Я розмовляла з Бейбз Ґріффен, і вона сказала, що на Сістерз-лейн є маленьке, гарне чотирикімнатне житло…

— Ой, вона образилась, — зауважила безадресно місіс Нортон. — Їй просто зіпсували її гарнюню картинку містера Бена «Велике Цабе» Міерза, і вона така розлючена, що просто ось-ось скипить.

Ця фраза була особливо ефективною кілька років тому.

— Мамо, що це таке сталося з тобою? — запитала Сюзен дещо розпачливо. — Ти ніколи раніше… щоб так низько…

В Енн Нортон тіпнулась голова. В’язання зісковзнуло їй з колін, коли вона підхопилася, вчепилась руками Сюзен у плечі й добряче її струснула.

— Послухай-но мене! Я не дозволю тобі плутатися, наче звичайна шалава, з якимсь пестунчиком, котрий обтуманив її на всю голову. Ти мене чуєш?

Сюзен ляснула матір по обличчю.

Очі Енн Нортон кліпнули, а тоді широко розчахнулись у приголомшеному здивуванні. Якусь мить вони дивилися одна на одну, ошелешені. Якийсь крихітний звук виник і вмер у горлі Сюзен.

— Я йду нагору, — сказала вона. — Не пізніше вівторка я виїду.

— Флойд приходив, — сказала місіс Нортон. Обличчя в неї досі було закляклим від того ляпаса. Червоно ясніли сліди від доччиних пальців, неначе знаки оклику.

— Я покінчила з Флойдом, — сказала Сюзен байдуже. — Звикай до цього факту. Розкажи все це по телефону тій гарпії, своїй подружці Мейбел, а чом би й ні? Можливо, тоді воно тобі вбачатиметься реальним.

— Флойд кохає тебе, Сюзен. Це… його вбиває. Він зламався і все мені розповів. Він відкрив переді мною своє серце. — Її очі сяйнули згадкою про це. — Він зламався наприкінці і плакав, як дитя.

Сюзен подумала, як це несхоже на Флойда. Вона подумала, чи не могла її мати таке вигадати, але по її очах зрозуміла, що це не так.

— Це такого ти хочеш для мене, мам? Плаксія? Чи ти просто залюблена в мрію про білявих онуків? Гадаю, що я тебе дратую — ти не зможеш відчути, що твою роботу зроблено, допоки не побачиш мене заміжньою, прилаштованою до якогось добропорядного чоловіка, котрим ти зможеш попихати. Споважнілою біля парубка, котрий зробить мені вагітність і поспіхом перетворить на матрону. Така надумка, чи не так? А як щодо того, чого хочу я?

— Сюзен, ти сама не знаєш, чого хочеш.

І вона промовила це з такою абсолютною, доконаною впевненістю, що на якусь мить Сюзен відчула спокусу їй повірити.

Сюзен явилась картина, де вона і її мати стоять тут у застиглих позах: мати біля свого крісла, а вона біля дверей; їх пов’язує разом тільки пасмо зеленої пряжі, пута, які вже обстріпалися й ослабли після багатьох невгамовних підсмикувань. Цей образ трансформувався в її матір у якомусь рибальському капелюсі з биндою, дженджуристо втиканою багатьма різноманітними мушками. Вона, у жовтій вибійчаній туніці, відчайдушно намагається витягти спінінгом велику форель. Намагається витягти її востаннє й відкинути до плетеної з лози верші. Але з якою метою? Щоб осідлати її? Щоби з’їсти?

— Ні, мамо, я точно знаю, чого хочу. Бена Міерза.

Вона відвернулась і рушила сходами нагору.

Мати побігла слідом за нею з пронизливим криком:

— Ти не зможеш зняти собі житло! У тебе немає грошей!

—У мене сотня на поточному рахунку і три на депозиті, — спокійно відповіла Сюзен. — І, думаю, я можу знайти собі роботу у Спенсера. Містер Лабрі мені вже кілька разів пропонував.

— Його цікавитиме тільки, як би тобі під спідницю зазирнути, — сказала місіс Нортон, але голос її упав на цілу октаву. Гнів її вже майже полишив, і вона почувалася дещо зляканою.

— Та нехай собі, — сказала Сюзен. — Я носитиму панталони.

— Любонько, не роби дурниць. — Вона піднялася на дві сходинки. — Я тільки хочу для тебе якнайкраще…

— Облиш, мам. Вибач, що я тебе вдарила. Це огидний вчинок з мого боку. Я люблю тебе. Але я переїжджаю. Давно слід було це зробити. Ти мусиш мене зрозуміти.

— Сама краще поміркуй, — сказала місіс Нортон, тепер уже явно не лише налякана, а й засмучена. — Однаково я не думаю, що говорила не до речі. Цей Бен Міерз, бачила я таких хлюстів і раніше. Все, що його цікавіть, це…

— Ні. Досить уже.

Вона відвернулася.

Мати піднялася ще на одну сходинку і гукнула їй у спину:

— Коли Флойд ішов звідси, він був у жахливому стані. Він…

Але двері в кімнату Сюзен причинились і обрізали її слова.

Сюзен лягла на своє ліжко — яке ще так недавно було прикрашене м’якими іграшками, і зокрема пуделем з транзисторним радіоприймачем у череві — і дивилася на стіну, намагаючись не думати. На цій стіні висіло кілька плакатів «Сьєрра-Клубу»[169], але ще не так давно вона жила в оточенні плакатів, вирізаних з «Роллінґ Стоун», «Крім» і «Кродедді»[170]. Із зображеннями її ідолів — Джима Моррісона і Джона Леннона, Дейва ван Ронка і Чака Беррі[171]. Здавалося, привид тих днів неначе напирає на неї перетриманими до мутності кадрами з пам’яті. Вона ледь не ввіч побачила номер газети, який волає серед іншої дешевої макулатури. УСПІШНИЙ МОЛОДИЙ ПИСЬМЕННИК З МОЛОДОЮ ДРУЖИНОЮ «МОЖЛИВО» ПРИЧЕТНИЙ ДО СМЕРТЕЛЬНОЇ МОТОЦИКЛЕТНОЇ АВАРІЇ. Решта — ретельно сформульовані натяки. Ймовірно, знімки зроблені на місці пригоди якимсь місцевим фотографом, занадто криваві для місцевої газети, натомість саме те, що треба для породи Мейбел.

А найгірше в цьому те, що зернятко сумнівів таки посіяно. Дурненька. Чи ти думала, він зберігався десь у холодильнику, перш ніж повернутися сюди? Що він прибув сюди в стерильній целофановій упаковці, як посуд у мотелі? Дурненька. Втім, зернятко вже було посіяно. І через це вона почала відчувати до своєї матері дещо зліше за юнацьку дражливість, вона відчувала щось темне, що межувало з ненавистю.

Вона прогнала ці думки — не геть, а відсунула — затулила долонею собі обличчя і відпливла в тривожну дрімоту, яку перервало верещання телефону на першому поверсі, а потім ще пронизливіший голос матері:

— Сюзен! Це тебе!

Зауваживши, що зараз лише трохи перейшло за пів на шосту, вона зійшла наниз. Сонце висіло на заході. Місіс Нортон у кухні починала готувати вечерю. Батька вдома ще не було.

— Алло?

— Сюзен?

Голос був знайомим, але так одразу згадати, кому він належить, вона не могла.

— Так, хто це?

— Єва Міллер, Сюзен. У мене погані новини.

— Щось трапилося з Беном?

Немов уся слина пропала в неї з рота. Її рука піднялася й торкнулась горла. Місіс Нортон підійшла до кухонних дверей і дивилась, тримаючи в руці копистку.

— Ну, тут сталася бійка. Флойд Тіббітс завітав сюди пополудні…

— Флойд!

Місіс Нортон скривилась від її тону.

— …і я сказала йому, що містер Міерз спить. Він сказав гаразд, так само ввічливий, як завжди, але одягнений він був страх як дивно. Я спитала його, чи все з ним гаразд. На ньому було якесь старезне пальто і кумедний капелюх, і руки він тримав у кишенях. Я зовсім забула сказати про це містеру Міерзу, коли він встав. Була така заклопотана…

— Що сталося?

Сюзен майже кричала.

— Ну, Флойд його побив, — нещасно промовила Єва. — Прямо в мене на парковці. Вийшли Шелдон Корсон з Едом Крейґом і відтягнули його.

— А Бен? З Беном усе гаразд?

— Гадаю, ні.

— Що з ним?

Вона дуже міцно стиснула слухавку.

— Флойд встиг зробити останній сильний удар і відкинув містера Міерза на ту його маленьку заграничну машину, і він вдарився головою. Карл Формен повіз його до Камберленду, в травматологію, і він був без пам’яті. Я нічого більше не знаю. Якщо ви…

Сюзен кинула слухавку, побігла до шафи й зірвала з вішака плащ.

— Сюзен, що там таке?

— Твій приємний парубок, цей Флойд Тіббітс, — сказала Сюзен, навряд чи усвідомлюючи, що вже почала плакати. — Він відправив Бена до шпиталю.

Вона вибігла надвір, не чекаючи відповіді.

Вона дісталася до лікарні о шостій тридцять і сиділа в незручному пластиковому контурному кріслі, тупо дивлячись у журнал «Добра домівка»[172]. І тільки я тут, думала вона. Як це збіса жахливо. Подумала було піти зателефонувати Метту Бьорку, але думка про те, що повернеться лікар і побачить, що її нема, її зупинила.

Повільно повзли хвилини на годиннику почекальні, але за десять хвилин до сьомої крізь двері ступив лікар зі стосом паперів у руці і спитав:

— Місіс Нортон?

— Так, це я. З Беном усе гаразд?

— На це немає відповіді на даний момент.

Він побачив страх, що відбився на її обличчі, і додав:

— Схоже, що так, але ми затримаємо його тут на два-три дні. У нього тріщина, численні гематоми, забої і добрячий фінгал.

— Я можу його побачити?

— Ні, не сьогодні. Він на седативах.

— На одну хвилину? Будь ласка! Одна хвилина?

Лікар зітхнув:

— Якщо так хочеться, можете зазирнути до нього. Радше за все, він спить. Я не хотів би, щоб ви йому щось казали, якщо тільки він сам не заговорить до вас.

Він повів її на третій поверх, а потім до палати в дальньому кінці пропахлого медикаментами коридору. Пацієнт на іншому ліжку читав якийсь журнал і лише побіжно глянув на них.

Бен лежав із заплющеними очима, під простирадлом, натягнутим до підборіддя. Такий блідий і застиглий, що одну жахливу мить Сюзен була впевнена, що він мертвий; що він просто відійшов, поки вони з лікарем розмовляли внизу. Потім вона відзначила повільне, розмірене піднесення й опадання його грудей і відчула таке велетенське полегшення, що аж ноги в неї трішки підкосилися. Вона пильно вдивлялася в його обличчя, майже не помічаючи слідів побиття на ньому. Пестунчик, так назвала його її мати, і тепер Сюзен побачила, звідки в неї могла взятися така ідея. Риси обличчя в нього були карбованими, але надхненними (їй би хотілося, щоби знайшлося слово краще за «надхненність»; це те слово, яким користаєшся для опису того місцевого бібліотекаря, котрий у свій вільний час складає пишномовні Спенсеріанські сонети[173] до золотавих нарцисів; але це було єдине слово, яке тут личило). Тільки волосся в нього було змужнілим у традиційному сенсі. Чорне й важке, здавалося, воно майже злинає над його обличчям. Біла пов’язка над лівою скронею наразі виступала різким, промовистим контрастом.

Я кохаю цього чоловіка, подумала вона. Одужуй, Бене. Одужуй і закінчуй свою книгу, щоб ми могли поїхати з цього Лігва разом, якщо я тобі потрібна. Це Лігво виявилося злим до обох нас.

— Гадаю, вам краще вже піти, — сказав лікар. — Можливо, завтра…

Бен ворухнувся і його горло видало якийсь нерозбірливий звук. Його повіки мляво розплющилися, заплющилися, розплющилися знову. Очі були осоловілими від снодійного, але в них було розуміння її присутності. Він потягнувся рукою до неї. Сльози полилися з її очей, але вона всміхнулася і стиснула його долоню.

Він поворушив губами, і вона нахилилася, щоб розчути.

— Тут є справжні убійники, в цьому місті, хіба не так?

— Бене, мені так жаль.

— Думаю, я вибив йому два зуби, перш ніж він мене завалив, — прошепотів Бен. — Непогано, як для письмака.

— Бене…

— Я думаю, цього буде досить, містере Міерзе, — сказав лікар. — Дайте можливість модельному клею стужавіти.

Бен перевів погляд на лікаря:

— Лише хвилинку.

Лікар підкотив очі.

— Те саме й вона казала.

Бенові повіки знов сковзнули донизу; потім через силу пішли вгору. Він промовив щось незрозуміле.

Сюзен нахилилася ближче:

— Що, любий?

— Вже стемніло?

— Так.

— Хочу, щоб ти заїхала, побачилась…

— З Меттом?

Він кивнув:

— Так. Передай йому… я сказав, усе тобі розповісти. Спитай, чи знайомий він… з отцем Каллагеном. Він зрозуміє.

— Гаразд, — сказала Сюзен. — Я передам йому твої слова. А тепер ти спи. Добре поспи, Бене.

— ’кей. Люблю тебе.

Він промурмотів ще щось, двічі, а потім його очі заплющились. Дихання поглибшало.

— Що він сказав? — перепитав лікар.

Сюзен хмурилася.

— На слух, ніби «замикайте вікна», — сказала вона.

Коли вона повернулася туди по свій плащ, у почекальні сиділи Єва Міллер і Проноза Крейґ. На Єві було старе осіннє пальто з вицвілим хутряним коміром, вочевидь її найкраще, а Проноза потопав у надвеликого розміру мотоцик­летній куртці. Побачивши їх обох, Сюзен потеплішала.

— Як він там? — запитала Єва.

— Думаю, з ним все буде гаразд.

Вона переказала почутий від лікаря діагноз, і обличчя Єви розслабилося.

— Я така рада. Містер Міерз начебто така приємна людина. У моєму закладі ніколи не траплялося нічого подіб­ного. І Паркінсу Ґіллеспі довелося замкнути Флойда в арештарні, куди саджають п’яниць. Хоча він не поводився як п’яний. Просто ніби очманілий і потьмарений.

Сюзен похитала головою:

— Це зовсім не схоже на Флойда.

Зависла мить незручної тиші.

— Бен чудовий парубчук, — сказав Проноза і поплескав Сюзен по руці. — Не згледітися, як він буде на ногах. Почекай і побачиш.

— Я впевнена, що так і буде, — сказала Сюзен і стиснула його руку обома своїми. — Єво, а отець Каллаген — це не той священник, що у Святого Андрія?

— Так, а що?

— Ой… та просто цікаво. Дякую вам обом за те, що приїхали. Якби ви змогли приїхати знову завтра…

— Ми так і зробимо, — сказав Проноза. — Обов’язково, хіба не так, Єво?

Його рука сковзнула по її талії. Тягнутися було далеченько, але зрештою він її обхопив.

— Так, ми приїдемо.

Сюзен вийшла разом з ними на парковку, а потім поїхала назад до Єрусалимового Лігва.

Метт не відчинив дверей на її стук, не пролунало й заклику «Заходьте!», як він це зазвичай робив. Натомість вельми обережний голос, який вона ледве впізнала, дуже тихо з того боку дверей спитав: «Хто там?»

— Сюзі Нортон, містере Бьорку.

Він відчинив двері й вона отримала справжній шок від перемін у ньому. Він виглядав старим і змученим. За мить після цього вона помітила в нього на грудях важке золоте розп’яття. Було щось таке дивне й абсурдне в цій п’яти­доларовій фігурці, яка лежала на його картатій фланелевій сорочці, що вона мало не розсміялася — проте стрималася.

— Заходьте. Де Бен?

Вона розповіла, і в нього покислішало лице.

— Хто б міг подумати, отже, Флойд Тіббітс вирішив зіграти з себе зрадженого коханця, так? Ну, більш невідповідного часу для такого годі було й чекати. Сьогодні під вечір Майка Раєрсона привезли з Портленда для підготовки до поховання у Формена. І я гадаю, нашу екскурсію на пагорб до Дому Марстена доведеться відкласти…

— Яку екскурсію? Що там було з Майком?

— Бажаєте кави? — спитав він неуважно.

— Ні, я бажаю з’ясувати, що відбувається. Бен сказав, ви знаєте.

— Це, — почав Метт, — вельми непроста справа. Бену легко сказати, щоби я вам усе розповів. Зробити це важче. Але я спробую.

— Що…

Метт підняв долоню:

— Спершу ось що. Ви з матір’ю на днях ходили до тієї нової крамниці?

Брови Сюзен насупилися:

— Звичайно. І що?

— Ви можете описати мені ваші враження від цього закладу, і зокрема від того чоловіка, який ним керує?

— Містера Стрейкера?

— Так.

— Ну, він доволі обіхідливий. Догідливий, мабуть, тут буде навіть кращим словом. Він похвалив сукню Ґлініс Мейберрі і та зашарілася, як школярочка. І спитав у місіс Боддін про пов’язку в неї на руці, знаєте, там вона пролила на себе трішки гарячого жиру. Він порадив їй рецепт якоїсь припарки. Там же його і написав. А коли туди вві­йшла Мейбел…

Сюзен навіть трохи розсміялася на цій згадці.

— Так?

— Він усадовив її на стілець, — сказала Сюзен. — Навіть не стілець, а крісло. Більше схоже на трон. Такий розкішний, різьблений, з червоного дерева. Він сам його приніс із задньої кімнати, весь час усміхаючись і балакаючи з іншими пані. А воно ж, мабуть, важило щонайменше з три сотні фунтів. Він гепнув це крісло посеред зали і повів Мейбел до нього. Під ручку, розумієте. А вона хихотіла. Якщо ви бачили, як хіхікає Мейбел, ви бачили все. І ще він пригощав кавою. Дуже міцною, але дуже доброю.

— Він вам сподобався? — спитав Метт, уважно вдивляючись у неї.

— Це якось стосується справи?

— Можливо, так.

— Тоді гаразд. Я вам надам суто жіноче враження. І сподобався, і ні. Гадаю, він мене вабив у легкому сексуальному сенсі. Старший чоловік, дуже елегантний, дуже галантний, дуже обіхідливий. Дивлячись на нього, розумієш, що він вміє замовляти з французького меню і знає, яке з чим іде вино, не просто червоне чи біле, але якого року і навіть з якого виноградника. Абсолютно ясно, парубок не тої масті, яких бачиш тут, у нас. Проте жодною мірою не жіночний. Граційний, як танцівник. І звичайно, є щось привабливе в настільки несоромливо голомозому чоловіку.

Сюзен дещо оборонно всміхнулася, розуміючи, що щоки в неї почервоніли, загадуючись, чи не сказала вона більше, ніж мала намір.

— Але зрештою він вам не сподобався? — запитав Метт.

Вона знизала плечима:

— Тут важко ткнути пальцем у щось конкретне. Я думаю… думаю, я відчула певну зневагу під тією поверхнею. Якийсь цинізм. Так, ніби він грає певну роль, і грає її добре, але так, ніби знає, що не мусить старатися на всю силу, щоби нас обморочити. З присмаком поблажливості.

Вона невпевнено подивилась на Метта.

— І ще мені здалося, є там у ньому крихта якоїсь жорстокості. Сама не знаю, чому так.

— Хто-небудь щось купив?

— Небагато, але здавалося, йому це було байдуже. Мама купила невеличку югославську поличку для сувенірів, а та місіс Пері купила собі чудовий відкидний столик, але це все, що я бачила. Здавалося, йому це було байдуже. Він просто нагадував людям, щоб розповідали своїм друзям, що він відкрився, щоби самі заходили ще, частіше навіду­валися. Справжня чарівність Старого Світу.

— І ви гадаєте, люди йшли звідти очаровані?

— Переважна більшість так, — відповіла Сюзен, подумки порівнюючи екзальтоване враження своєї матері від Р. Т. Стрейкера з її ж миттєво виниклою неприязню до Бена.

— Ви не бачили його партнера?

— Містера Барлоу? Ні, він у Нью-Йорку, у закупівельній поїздці.

— А чи й справді він там? — промовив Метт, говорячи сам до себе. — Цікаво мені. Цей невловимий містер Барлоу.

— Містере Бьорку, ви не вважаєте, що вам було б краще розповісти мені, до чого все це ведеться?

Він важко зітхнув.

— Гадаю, я мушу спробувати. Те, що ви мені щойно розповіли, тривожне. Вельми тривожне. Все так щільно одне з одним пов’язується…

— Що? Що з чим?

— Я мушу почати, — мовив він, — від зустрічі з Майком Раєрсоном у таверні Делла минулого вечора… яка сталася, як уже здається, ціле століття тому.

Було двадцять хвилин по восьмій, коли він закінчив, і вони обоє випили по дві чашки кави.

— На мій погляд, це все, — сказав Метт. — А тепер можна мені показати вам, який я в ролі Наполеона? Розповісти вам про свої астральні бесіди з Тулуз-Лотреком?[174]

— Не грайте дурника, — сказала вона. — Тут щось відбувається, але не те, що ви думаєте. Ви самі мусите це розуміти.

— Я й розумів, до минулої ночі.

— Якщо ніхто проти вас не має зуба, як припустив Бен, тоді, можливо, це сам Майк. Марив або ще чомусь.

Звучало це хистко, але вона все одно вперто продовжувала:

— Або ви могли непомітно для себе заснути і все це вам наснилося. Я так, бувало, задрімаю і випадаю на п’ятнадцять чи й двадцять хвилин.

Він втомлено знизав плечима:

— Як захистити свої свідчення, яких жодна раціональна людина не прийме за чисту монету? Я чув те, що я чув. Я не спав. І дещо мене тривожить… доволі зле тривожить. Згідно зі старою літературою, вампір не може просто ввійти в чийсь дім і виссати там у когось кров. Ні. Його мусять запросити. Але минулої ночі Майк Раєрсон запросив Денні Ґліка. А Майка я сам запросив!

— Метте, Бен вам розповідав про свою нову книжку?

Він пестив свою люльку, але не розпалював її.

— Дуже мало, тільки те, що вона якимсь чином пов’язана з Домом Марстена.

— Він розповідав вам, що ще хлопчиком отримав у Домі Марстена дуже травматичний досвід?

Метт різко скинув очі:

— У самому будинку? Ні.

— Він пішов туди на спір. Хотів, щоб його прийняли до одного гурту, а ініціацією для нього було ввійти в Дім Марстена і щось звідти винести. Між іншим, він це виконав, але, перш ніж звідти вийти, він піднявся на другий поверх до тієї спальні, у якій повісився Х’юбі Марстен. Коли він відчинив двері, він побачив, що Х’юбі там так і висить. Той розплющив очі. Бен утік. Це гноїлося в ньому двадцять чотири роки. Він повернувся до Лігва з наміром спробувати виписати це з себе…

— Господи Ісусе, — промовив Метт.

— Він має… певну теорію щодо Дому Марстена. Вона почасти випливає з його власного досвіду, а почасти з дивовижного дослідження, яке він провів щодо Х’юбі Марстена…

— Його схильність до поклоніння дияволу?

Вона здригнулась:

— Звідки ви таке знаєте?

Він трошки похмуро усміхнувся:

— Не всі плітки у маленькім містечку є відкритими плітками. Водяться й секретні. Дещо з секретних пліток у Салимовому Лігві пов’язане з Х’юбі Марстеном. Тепер їх пам’ятають хіба з десяток чи трохи більше старих людей — і одна з них Мейбел Вертс. То було так давно, Сюзен. Але навіть так, встановленого законом терміну давності для деяких історій не існує. Це дивно, розумієте. Навіть Мейбел не говоритиме про Х’юберта Марстена ні з ким поза її власним колом. Звичайно, вони побалакають про його смерть. Про те вбивство. Але якщо ви спитаєте про ті десять років, які він з його дружиною провели там, у їхньому будинку, роблячи Бог зна що, якийсь немовби регулятор вступає в гру — ймовірно, це найближчий до табу ефект, який знає наша західна цивілізація. Колись тут нишком переказували, що Х’юберт Марстен викрадав і приносив своїм пекельним богам у жертву малих дітей. Я здивований, що Бен спромігся дізнатися так багато. Секретність стосовно цього аспекту Х’юбі з його дружиною і його домом тут майже племінного характеру.

— Він не у Лігві на це натрапив.

— Тоді це все пояснює. Я підозрюю, його теорія — це та доволі стара парапсихологічна банальщина, що люди виробляють зло так само, як вони виробляють шмарклі, або екскременти, або обрізки нігтів. Що воно не зникає геть. Особливо, що Дім Марстена міг стати чимось на кшталт злоякісної батареї, акумулятором зла.

— Так. Він висловлювався про це саме такими словами, — подивилася вона на нього здивовано.

Метт сухо хихотнув:

— Ми читали однакові книжки. А ви як думаєте, Сюзен? У вашій філософії є щось більше, ніж небо і земля?

— Ні, — сказала вона зі спокійною твердістю. — Будинки це лише будинки. Зло помирає по вчиненні злодіяння.

— Ви припускаєте, що нестійкість Бена може забезпечити мене можливістю повести його стежкою до божевілля, яку сам я уже прокладаю?

— Ні, звичайно, ні. Я не думаю, що ви божевільний. Але, містере Бьорку, ви мусите розуміти…

— Тихше.

Він смикнувся головою вперед і вгору. Вона припинила говорити і прислухалася. Нічого… хіба що, можливо, якась дошка рипнула. Вона запитально подивилася на нього. Він похитав головою.

— Отже, ви казали.

— Тільки, що такі збіги зробили цей час невдалим для витравлювання ним із себе демонів його юності. Відтоді, як Дім Марстена знову заселили і відкрилася та крамниця, по місту ходить чимало пустих балачок… балакають і про самого Бена, між іншим. Відомо, що інколи ритуали екзор­цизму стають некерованими і обертаються проти самого екзорциста. Я думаю, Бену слід поїхати з нашого міста, і думаю, вам теж було б варто вирушити звідси кудись у відпустку, містере Бьорку.

Екзорцизм призвів їй на думку прохання Бена сказати Метту про католицького священника. Знічев’я, вона вирішила цього не робити. Причина, з якої він про це прохав, тепер була достатньо ясною, але це тільки додало б палива у багаття, яке, на її думку, вже й так палало небезпечно високо. Якщо Бен у неї запитає — та чи й взагалі він це зробить — вона скаже, що забула.

— Я розумію, як божевільно це мусить звучати, — сказав Метт. — Навіть для мене, який чув, як прочиняється вікно, і той сміх, і сьогодні вранці бачив москітну віконницю, що лежала біля заїзду. Але якщо це бодай якось послабить ваші страхи, я мушу сказати, що Бенова реакція на все це була вельми розсудливою. Він запропонував нам розглянути це на основі якоїсь теорії, яка мусить бути або доведена, або спростована, і розпочати з…

Він знову застиг, прислухаючись.

Цього разу мовчання затягнулося, а коли він заговорив знову, тиха впевненість у його голосі її налякала.

— Там нагорі хтось є.

Вона прислухалась. Нічого.

— Це все ваша уява.

— Я знаю свій дім, — промовив він стиха. — Хтось у гостьовій спальні… Ось, ви чуєте?

І цього разу вона дійсно почула. Явне рипіння дошки, як ото, буває, поскрипує підлога в старих будинках, без жодних на те поважних причин. Але для Сюзен чулося щось більше — щось невимовно зловісне — в цьому звуку.

— Я йду нагору, — сказав Метт.

— Ні!

Цей вигук вихопився сам, негаданий. Вона спитала себе: «Агов, це хто там сидить у теплім кутку біля коминка і вірить, що вітер під стріхою — то банші?»

— Я злякався минулої ночі й нічого не зробив, і все пішло на гірше. Тепер я йду нагору.

— Містере Бьорку…

Обоє вже розмовляли стиха. Напруга в жилах сковувала її м’язи. Можливо, хтось там дійсно є нагорі. Якийсь волоцюга.

— Говоріть, — сказав він. — Коли я піду, продовжуйте говорити. Про будь-що.

І, перш ніж вона встигла заперечити, він уже знявся зі свого стільця і рухався до передпокою, рухався з грацією, що була майже дивовижною. Він озирнувся один раз, але вона нічого не змогла прочитати в його очах. Він рушив угору по сходах.

Їй паморочилося в голові від нереальності такого раптового повороту подій. Менш ніж дві хвилини тому вони обговорювали цю справу спокійно, під раціональним світлом електричних ламп. А зараз вона була налякана. Питання: якщо посадити психолога в кімнату з якимсь чоловіком, який вважає себе Наполеоном, і залишити їх там разом на рік (або десять, або двадцять), наслідком будуть двоє Скіннерів[175] чи двоє дядьків з долонями за пазухою? Відповідь: нестача даних.

Вона розтулила рот і сказала:

— У суботу ми з Беном збиралися поїхати по шосе №1 до Кемдена — знаєте, те місто, де знімали «Пейтон Плейс» — але тепер, я гадаю, ми мусимо зачекати[176]. У них там така безмежно мила маленька церква…

Сюзен виявила, що це жебоніння їй вдається з надзвичайною легкістю, хоча руки у неї в пелені були стиснуті так сильно, що аж побіліли кісточки пальців. Розум її залишався ясним, досі не підлеглим враженням від цих балачок про кровосмоків та всяку нечисть. То її спинний мозок, значно старша мережа нервів і ганглій, хвилями випромінював чорний жах.

Сходження вгору цими сходами було найважчим з усього, що Метт Бьорк робив у своєму житті. Саме так; і крапка. Нічого й зблизька не стояло поряд із цим. Окрім, можливо, одного. Восьмирічним хлопчиком він був належав до зграї Скаутів-Вовчат[177]. До дому Матері-Вовчиці їхньої зграї треба було пройти милю дорогою, і ходити туди було приємно, так, було чудово, оскільки йшов він туди при денному світлі надвечір’я. Але коли повертався додому, вже починали спадати сутінки, звільняючи тіні, що довгими зміястими візерунками зазіхали на дорогу — або, якщо збори були особливо завзятими і тривали допізна, вертатись додому доводилося в темряві. Самому.

Самотність. Так, це ключове слово, найжахливіше слово в англійській мові. «Вбивство» навіть свічку не гідне йому тримати, а «пекло» всього лише вбогий синонім…

Там, край дороги, стояла зруйнована церква, старий молитвений дім методистів, який дибився своїм руйновищем у дальнім кінці понадиманої морозами, торосистої галявини, і коли він ішов повз ті витрішкуваті, безглузді вікна, його кроки ставали дуже гучними, відлунюючи у вухах, і хоч би що він тоді не насвистував, воно завмирало на його губах, і думка про те, як там може бути всередині — перекинуті лави, трухляві збірки церковних гімнів, розтріслий олтар, де тепер лише миші справляють суботу[178], і він загадувався, що там ще, крім мишей, може бути — які маніяки, які монстри. Може, якраз зараз вони за ним пильнують своїми жовтими рептильними очима. А може, одного вечора просто пильнувати вже буде недостатньо; може, ті порепані, дико повислі двері розчахнуться і те, що постане там, з одного погляду призведе його до божевілля.

І цього неможливо було пояснити ні своїй матері, ні батьку, які були cтворіннями світла. Не більше, ніж він, трирічний, міг їм пояснити, як запасна ковдра в підніжжі його ліжечка обертається на кубло змій, які лежать, видивляючись на нього бездушними очима без повік. Жодна дитина ніколи не поборювала такі страхи, подумав він. Якщо страх не можна сформулювати словами, його неможливо побороти. А замкнені в маленькому мозку страхи є занадто великими, щоби пройти крізь ротовий отвір. Рано чи пізно знаходився хтось, з ким проходилось повз усі ті спустошені молитвені доми, які ти мусив минати між своїм усміхненим дитинством і буркотливою старістю. До цього вечора. До цього вечора, коли ти з’ясував, що жоден з тих старих страхів не було простромлено кілком — тільки запроторено геть у їхніх крихітних, дитячого розміру трунах з дикою трояндою на віку.

Світло він не вмикав. Він піднімався сходинками одна по одній, переступивши шосту, рипучу. Він тримався за розп’яття, і його долоня спітніла, стала слизькою.

Він дістався нагору і беззвучно повернув, щоб оглянути коридор. Двері гостьової кімнати були прочинені. Раніше він залишив їх зачиненими. Знизу доносилося неугавне дзюрчання голосу Сюзен.

Обережно ступаючи, щоб не рипнуло, він підійшов до дверей і став перед ними. Основа всіх людських страхів, подумав він. Зачинені двері, трішки прочинені.

Він простяг руку і штовхнув їх, прочиняючи навстіж.

На ліжку лежав Майк Раєрсон.

Місячне світло лилося крізь вікно, посріблюючи кімнату, перетворюючи її на лагуну сновидінь.

Метт струснув головою, немов прочищаючи її. Йому майже здалося, ніби він пересунувся назад у часі, що зараз тодішня ніч. Ось він зійде на перший поверх і зателефонує Бену, тому що Бен іще не в шпиталі…

Майк розплющив очі.

Вони зблиснули лише на мить у місячному світлі: срібло з червоною окрайкою. Пусті, як вимиті класні дошки. Жодної людської думки чи почуття не було в них. Очі — це вікна душі, сказав Вордсворт[179]. Якщо так, із цих вікон прозирала порожня кімната.

Майк сів. Простирадло спало з його грудей, і Метт побачив грубий, робочий шов, де судмедексперт або патологоанатом залагодив роботу розтину, можливо, насвистуючи, поки зашивав.

Майк усміхнувся, його ікла й різці були білими й гострими. Сама усмішка була лише напруженням м’язів коло рота; вона ніяк не торкнулась очей. Вони зберігали свою первісну мертву порожнечу.

Майк дуже ясно промовив:

— Подивіться на мене.

Метт подивився. Так, ці очі були цілковито порожніми. Але вельми глибокими. У цих очах ти міг майже побачити маленькі образи самого себе, які солодко тонули, роблячи цей світ позірно неважливим, роблячи страхи позірно неважливими…

Метт відступив назад і закричав:

— Ні! Ні!

І виставив уперед руку з розп’яттям.

Те, що було колись Майком Раєрсоном, просичало, немов в обличчя йому плеснули окропом. Його руки скинулись угору, немов для захисту від удару. Метт ступив крок у кімнату; Раєрсон навзаєм ступив крок назад.

— Забирайся геть звідси! — прокрякав Метт. — Я відміняю своє запрошення!

Раєрсон верескнув високим, плаксивим виском, сповненим ненависті й болю. Він ступив чотири хитливих кроки назад. Його підколінки вдарилися об підвіконня відчиненого вікна, і Раєрсон поточився, втрачаючи рівновагу.

— Я подбаю, щоб ви спали як мертвий, учителю.

Воно вивалилося спиною в ніч, скинувши вгору руки, як той пірнальник, що стрибає з високого трампліна. Бліде тіло цієї істоти блищало, неначе мармурове, у різкому й бездонному контрасті з чорними стібками хрест-навхрест, які утворювали на її торсі літеру Y.

Метт видав божевільний, сповнений жаху стогін, кинувся до вікна і визирнув надвір. Там не було на що дивитися, крім позолоченої місяцем ночі — та завислого під цим вік­ном і понад потічком світла, що позначав вітальню, стовпа танцюючих порошинок, напевне, вуличного пилу. Вони кружляли, зліплюючись у фігуру, яка лячно нагадувала людську, а потім розвіялися на ніщо.

Він розвернувся, щоб побігти, і в ту ж мить груди йому наповнив біль, змусивши його похитнутись. Він ухопився за те місце, переломившись навпіл. Цей біль, здавалося, надходить угору по його руці рівномірними, пульсуючими хвилями. Під його очима погойдувалося розп’яття.

Він вийшов з дверей з притиснутими до грудей перехрещеними передпліччями, так само тримаючи в правій руці ланцюжок розп’яття. Образ Майка Раєрсона, завислого в повітрі, немов якийсь мертвотно-блідий пірнальник з висоти, стояв у нього перед очима.

— Містере Бьорку!

— Мій лікар Джеймс Коді, — промовив він крізь губи, що були холодними як сніг. — У записнику біля телефона. У мене інфаркт, я гадаю.

Він упав там, у верхньому коридорі, обличчям вниз.

Вона набрала номер, біля якого значилося: ДЖИММІ КОДІ, ПІЛЮЛЬКО. Напис було зроблено акуратними великими літерами, які вона пам’ятала ще зі своїх шкільних часів. Відповів жіночий голос, і Сюзен спитала:

— Лікар вдома? Це терміново.

— Так, — спокійно відповіла жінка. — Хвилинку.

— Лікар Коді слухає.

— Мене звуть Сюзен Нортон. Я зараз у будинку містера Бьорка. У нього інфаркт.

— У кого? У Метта Бьорка?

— Так. Він знепритомнів. Що я мушу…

— Викликайте швидку, — сказав лікар. — У Камберленді це номер 841-4000. Залишайтеся з ним. Накрийте його ковдрою, але самого не ворушіть. Вам зрозуміло?

— Так.

— Я буду там за двадцять хвилин.

— А ви…

Але в телефоні клацнуло, і вона залишилася сама.

Вона зателефонувала в швидку допомогу, а потім знову опинилася самотньою перед рішенням повернутися нагору до нього.

Вона вдивлялася у сходовий прогін з трепетом, який був дивним для неї. Їй подумалося, як добре було б, якби нічого цього не сталося, не те щоби з Меттом усе було гаразд, а щоби вона не відчувала цього хворобливого, труського страху. Її невіра була тотальною — вона вважала Меттове сприйняття подій минулої ночі чимось таким, що має бути поясненим категоріями звичайної для неї реальності, ні більше й не менше.

А тепер та тверда невіра пішла з-під неї, і вона відчувала, що падає.

Вона чула голос Метта і чула ту жахливу, безвиразну обітницю: «Я подбаю, щоб ви спали як мертвий, учителю». У тому голосі, що промовив ці слова, було не більше людського, ніж у собачому гавкоті.

Вона пішла вгору по сходах, силоміць змушуючи себе ступати кожен крок. Навіть увімкнуте в коридорі світло не дуже допомагало. Метт лежав там, де вона його залишила, повернувши голову так, що його права щока лежала на витертому ворсі коридорної доріжки, і дихав різкими, рвучкими схлипами. Вона нахилилася, розстебнула два верхніх ґудзики на його сорочці, і його дихання нібито трохи полегшилось. Потім вона пішла до гостьової спальні по ковдру.

У кімнаті було прохолодно. Вікно було прочинене. Ліжко, окрім матраца на ньому, стояло голе, але на верхній полиці шафи лежали складені ковдри. Коли вона верталася назад до коридору, на підлозі біля вікна щось зблиснуло в місячному світлі, тож вона нахилилася й підібрала ту річ. Вона вмент упізнала, що воно таке. Учнівський перстеник Камберлендської консолідованої старшої школи. На його внутрішньому вигині було викарбувано ініціали: МКР.

Майкл Корі Раєрсон.

У цю мить, у темряві, вона повірила. Вона повірила у все те. Крик здійнявся в її горлі, і вона задавила його, не дозволивши вирватися звуку, але перстеник випав у неї з пальців і лежав на підлозі під вікном, зблискуючи в місячному сяйві, що гарцювало верхи на осінній темряві.