Салимове Лігво

Розділ тринадцятий. Отець Каллаген

Того ж недільного вечора о чверть до сьомої за годинником Метта Бьорка до його шпитальної палати нерішуче ввійшов отець Каллаген. Столик при ліжку і стьобане покривало були захаращені книжками, деякі з них припорошені віком. Метт зателефонував Лоретті Старчер у її стародівочу оселю і вмовив її не лише відчинити бібліотеку в неділю, а й особисто доставити йому книжки. Вона прибула на чолі процесії з трьох шпитальних санітарів, кожен добряче навантажений. Відбула вона в деякому роздратуванні, оскільки він відмовився відповісти на її запитання щодо такого дивного нагромадження.

Отець Каллаген дивився на цього шкільного вчителя з цікавістю. Вигляд той мав змарнілий, але не такий змарнілий чи втомлено приголомшений, як більшість парафіян, яких він відвідував у подібних обставинах. Каллаген звик, що перша реакція на новину про рак, інсульт, інфаркт чи негаразди з якимсь важливим органом — відчуття зрадженості. Пацієнт ошелешений тим, що такий близький (і, принаймні донедавна, цілком зрозумілий) друг, як його власне тіло, може бути таким недбайлом, що ледарюватиме на роботі. Реакція, яка невдовзі йде по п’ятах за першою — це думка, що друга, який так жорстоко зраджує, не варто мати. Висновок, який випливає з цих реакцій той, що неважливо — варто чи не варто мати цього друга. Ніхто не може відмовитися спілкуватися з власним тілом, чи подати проти нього позов, чи прикидатися, ніби тебе нема вдома, коли воно дзвонить. Остання думка у цій низці міркувань на шпитальному ліжку — бридка ймовірність того, що твоє тіло може бути зовсім не другом, а ворогом, який присвятив себе нещадному руйнуванню тієї вищої сили, яка його використовувала і завжди зневажала, відтоді як у ній оселилася хвороба розумування.

Одного разу, в чудовій п’яній нестямі Каллаген взявся до написання монографії на цю тему для «Католицького журналу». Він навіть проілюстрував її зловтішною вступною карикатурою, де на найвищому карнизі хмародера балансував мозок. Саму будівлю (підписану «людське тіло») охоплювали язики полум’я (з позначкою «рак», хоча там могло бути ще з десяток інших). Карикатура називалася «Занадто далеко, щоб зістрибнути». Наступного дня під час вимушеного припадку тверезості він на шматки роздер цю перспективну монографію, а карикатуру спалив — не було місця в католицький доктрині ні для того, ні для іншого, хіба що вам заманулося б додати вертоліт із написом «Христос» із повислою мотузяною драбиною. Та проте він вважав свої осягнення правдивими — і така логіка шпитального ліжка з боку пацієнта доводила того до гострої депресії. Симптоми включали померхлі очі, уповільнені реакції, видобуті з самісіньких глибин грудинної нутровини зітхання та подеколи сльози — при появленні священника, цього чорного ворона, чия функція в загальному підсумку ґрунтувалася на доведенні факту смертності, перед яким постала мисляча істота.

Метт Бьорк не виявляв жодних ознак такої депресії. Він простягнув Каллагену руку, і, взявши її, священник відчув на диво міцний потиск.

— Отче Каллагене, радий, що ви прийшли.

— Приємно чути. Добрі вчителі, як мудрі дружини, чия цінність більша за перли[238].

— Навіть такі затяті агностики, як я?

— Особливо такі, — з задоволенням відбив шпильку Каллаген. — Можливо, я застав вас у момент слабкості. Немає атеїстів у фронтових окопах, так мені казали, й агностики у відділенні інтенсивної терапії — безцінна рідкість.

— Ой леле, мене звідси скоро переводять.

— Бздура, — відповів Каллаген. — Ми ще почуємо від вас «Радуйся, Маріє» і «Отче наш».

— От це, — сказав Метт, — не таке малоймовірне, як ви самі могли б думати.

Каллаген сів, а коли підсовував собі стілець, вдарився коліном об тумбочку при ліжку. Недбало складений стос книжок каскадом посипався йому на руки. Він читав назви вголос, складаючи їх назад.

— «Дракула», «Гість Дракули», «У пошуках Дракули», «Золота гілка»[239], «Природнича історія вампірів»… природнича? «Угорські народні казки», «Монстри пітьми», «Монстри в реальному житті». «Петер Кюртін, Дюссельдорфський монстер»[240]. І…

Він змів густу патину пилу з останньої обкладинки, виявивши якусь примарну фігуру, що загрозливо нависла над сплячою панночкою:

— «Вампір Варні або Бенкет Крові»[241]. Бігме — це необхідне читання для пацієнтів, що одужують після серцевого кризу?

Метт усміхнувся:

— Бідний старий друзяка Варні. Я це читав так давно для доповіді з англійської спадщини в університеті… Романтична література. Професор, чиє уявлення про фантастику починалося «Беовульфом»[242] і закінчувалося «Листами Крутія»[243], був доволі шокованим. За доповідь я отримав оцінку три з плюсом і письмову рекомендацію підняти рівень моєї ерудиції.

— Однак справа Петера Кюртіна доволі цікава, — сказав Каллаген. — В огидному сенсі, тобто.

— Ви знаєте його історію?

— Здебільшого так. Я цікавився такими речами ще студентом з богослов’я. Моє виправдання перед високоскептичними старшими було таким: щоби стати успішним священником, мусиш не лише підноситися до вершин людської натури, а й занурюватися в її глибини. То було окозамилюванням насправді. Як і будь-кому іншому, мені просто подобалося ловити дрижаки. Кюртін, здається, ще малим хлопцем убив двох своїх приятелів, утопивши їх —він просто заволодів невеличким плотом, заякореним посеред широкої річки, і відштовхував їх від нього, допоки вони не втомилися і не пішли на дно.

— Так, — сказав Метт. — Підлітком він двічі намагався вбити батьків одної дівчини, яка відмовилася зустрічатися з ним. Пізніше він спалив їхній дім. Проте не ця частина його, гм, кар’єри цікавить мене.

— Я так і здогадався, судячи з напрямку вашого читання.

Він підняв з ковдри журнал із зображенням обдарованої неймовірною душею молодої жінки у вкрай тісному костюмі, яка смоктала кров з якогось юнака. На обличчі цього юнака вгадувалося доволі непросте поєднання надзвичайного жаху і надзвичайної хіті. Журнал називався — і, очевидно, таким же було ім’я цієї молодої жінки — «Вампірелла». Каллаген поклав його назад, заінтригований ще дужче, ніж до того.

— Кюртін вчиняв напади й убив понад десятеро жінок, — сказав Каллаген. — Значно більше він скалічів молотком. Якщо в них був той місячний період, він пив їхні виділення.

Метт Бьорк знову кивнув:

— Що не так широко відомо, — сказав він, — це те, що він також калічив тварин. У зеніті своєї манії він відірвав голови у двох лебедів у Дюссельдорфському центральному парку і пив їхню кров, яка хлюпала з ший.

— Це все якось пов’язано з тим, що вам схотілося зі мною побачитися? — запитав Каллаген. — Місіс Кьорлес повідомила мене, що ви казали про досить важливу справу.

— Так, і перше, і друге.

— Тоді що ж це може бути? Якщо ви мали намір мене заінтригувати, ви, безумовно, досягли успіху.

Метт дивився на нього спокійно.

— Мій добрий друг Бен Міерз мусив був сконтактувати з вами сьогодні. Ваша доморядниця сказала, що його не було.

—Так і є. Від другої години по обіді сьогодні я ні з ким не бачився.

— І я тепер не можу з ним зв’язатися. Він пішов зі шпиталю в компанії мого лікаря, Джеймса Коді. І з ним мені також не вдалося зв’язатись. Подібним чином я не можу зв’язатися із Сюзен Нортон, пані-подругою Бена. Вона поїхала з дому рано вдень і обіцяла своїм батькам повернутися близько п’ятої. Вони хвилюються.

На це Каллаген підсунувся на стільці. Він мав побіжне знайомство з Біллом Нортоном, котрий якось приходив до нього з одною проблемою, яка в нього виникла на роботі з колегами, католиками.

— Ви щось підозрюєте?

— Дозвольте мені дещо вас спитати, — сказав Метт. — Поставтеся до цього запитання вельми серйозно і добре його обдумайте, перш ніж мені відповісти. Ви помітили в місті що-небудь незвичне останнім часом?

Початкове враження Каллагена перетворилося тепер майже на впевненість: цей чоловік провадить справу дійсно дуже обережно, не бажаючи його відлякнути тим, що в нього на думці. І це щось досить несамовите, судячи зі звалища цих книжок.

— Вампіри в Салимовому Лігві? — спитав він.

Він вважав, що тієї глибокої депресії, яка є наслідком важкої хвороби, інколи вдається уникати, якщо стражденна особа досить глибоко інвестувала в життя: художники, музиканти, якийсь тесляр, чиї думки зосереджені на напівзакінченій будівлі. Інтерес так само може бути пов’язаним з якимсь невинним (або не таким уже й невинним) психозом, можливо, виниклим ще до хвороби. Якось він мав доволі довгу бесіду з одним літнім чоловіком зі Шкільного пагорба, на прізвище Горріс, який лежав у Мейнському медичному центрі з прогресуючим раком товстої кишки. Попри біль, який мусив бути нестерпним, він красномовно розводився з Каллагеном у яскравих і живих деталях про істот з Урану, які проникли у кожен триб американського життя. «Одного дня той парубок, що заливає бензин вам у бак там, у Сонні на його “Амоко”[244], це просто Джо Блоу з Фелмату, — проказував йому цей говорючий скелет з яскравими очима, — а наступного дня він вже уранець, котрий тільки виглядає як Джо Блоу. У нього навіть спогади і балачка Джо Блоу, розумієте. Тому що уранці їдять альфа-хвилі… гам, гам, гам!» На переконання Горріса, у нього не було ніякого раку, а складний випадок лазерного отруєння. Уранці, стривожені його знанням про їхні махінації, вирішили прибрати його з дороги. Горріс сприйняв це як факт і був готовий битись до скону. Каллаген жодним чином не намагався позбавити його цих ілюзій. Залишаймо це доброзичливим, але тупоголовим родичам. Власний досвід Каллагена підказував, що психози, як добрячий ковток «Катті Сарк», можуть бути надзвичайно гойними.

Тому тепер він просто склав руки і чекав від Метта продовження.

Метт сказав:

— У будь-якому вигляді складно про таке продовжувати. Але буде ще складніше, якщо ви думаєте, що я страждаю на хворобливе слабоумство.

Сторопілий, почувши висловленими власні думки, щойно він закінчив їх думати, Каллаген лише зусиллям утримав непроникний вираз обличчя — хоча та емоція, яка б змогла проникнути крізь нього назовні, була б не занепокоєнням, а захопленням.

— Навпаки, ви здаєтеся надзвичайно промовистим, — сказав він.

Метт зітхнув:

— Промовистість не передбачає обов’язкової присутності здорового ґлузду — як ви це добре знаєте.

Він посовався в ліжку, перекладаючи книжки довкола себе.

— Якщо є Бог, Він не інакше як змусив мене спокутувати моє життя в обережному академізмі — відмову поставити інтелектуальну ногу на будь-який ґрунт, допоки його не буде підтверджено потрійними посиланнями. Зараз удруге за один день я змушений робити вкрай дикі запевнення без крихти доказів на їх підтримку. Все, що я можу сказати на захист власної притомності, це те, що мої твердження можуть бути доведені або спростовані без надто великих труднощів, і сподіватися, що ви сприймете мене достатньо серйозно, щоби все перевірити, поки ще не пізно.

Він сам хихотнув:

— «Поки ще не пізно». Звучить, просто як з авантюрницьких журналів тридцятих років, хіба не так?

— Життя сповнене пригод, — зауважив Каллаген, подумавши: якщо воно й так, то він їх бачив мізерну дещицю останнім часом.

— Дозвольте мені спитати вас знову: чи помітили ви що-небудь, будь-що — незвичне або дивне у цей вікенд?

— Що стосується вампірів чи…

— Що стосується будь-чого.

Каллаген задумався.

— Звалище зачинене, — нарешті сказав він. — Але ворота були виламані, тож я все одно туди заїхав.

Він усміхнувся:

— Я радо волію сам відвозити своє сміття на звалище. Це так практично й смиренно, що я можу сповна тішити себе елітарними фантазіями про бідний, але щасливий пролетаріат. І Дад Роджерс там був відсутній.

— Що-небудь іще?

— Ну… Кроккетів не було сьогодні на вранішній месі, а місіс Кроккет навряд чи бодай-колись не з’являлась.

— Іще?

— Бідна місіс Ґлік, звичайно…

Метт підвівся на одному лікті:

— Місіс Ґлік? Що з нею?

— Вона померла.

— Від чого?

— Здається, Полін Дікенс вважає, що там був інфаркт, — сказав Каллаген, проте невпевнено.

— Хто-небудь іще помер у Лігві сьогодні?

Зазвичай це було б дурне запитання. Попри велику пропорцію в населенні літніх людей, смерті в такому маленькому містечку, як Салимове Лігво, далеко відлежали одна від одної.

— Ні, — загайно відповів Каллаген. — Але рівень смертності, безумовно, останнім часом повищав, авжеж? Майк Раєрсон… Флойд Тіббітс… дитина Мак-Дуґаллів…

Метт кивав зі стомленим обличчям.

— Дивні смерті, — сказав він. — Так. Але справи сягають того рівня, коли вони будуть вже здатні прикривати одна одну. Ще кілька ночей, і я боюся… боюся…

— Давайте припинимо крутитися околяса, — сказав Каллаген.

— Гаразд. Занадто багато вже сталося всього такого, хіба не так?

Він узявся розповідати свою історію від початку до кінця, вплітаючи туди доповнення Бена, Сюзен і Джиммі, нічого не приховуючи. На той час, коли він завершив, для Бена з Джиммі закінчився їхній вечірній жах. Для Сюзен Нортон жах тільки розпочинався.

Закінчивши, Метт дозволив хвилинку мовчання, а потім спитав:

— Отже. Я божевільний?

— Ви в будь-якому разі налаштовані на те, що люди вас ним вважатимуть, — сказав Каллаген, — попри той факт, що Бена Міерза і вашого лікаря ви, схоже, переконали. Ні, я не думаю, ніби ви божевільний. Зрештою, я працюю в тому бізнесі, який має справу з надприродним. Якщо дозволите мені невеличкий каламбур: це мій хліб і вино.

— Але…

— Дозвольте мені розповісти вам одну історію. За її правдивість я не поручуся, але ручаюся за власну віру в те, що це правда. Вона стосується мого доброго друга, отця Реймонда Біссонета, який уже кілька років, як служить в одній парафії у Корнволлі, на так званому Олов’яному березі. Ви знаєте про таке місце?

— Тільки читав, так[245].

— Десь років із п’ять тому він мені написав, що його покликали до одного глухого кута в його парафії провести погребну відправу за дівчиною, яка просто «зачахла». Труна тієї дівчини була повна диких троянд, що вразило Рея своєю незвичайністю. А відверто гротескним йому здався той факт, що її рот був розкритим, підпертим патичком і заповненим часником та диким чебрецем.

— Але ж ці речі…

— Традиційний захист проти повстання з мертвих Нечисті, так. Народні засоби. Коли Рей поцікавився, батько дівчини, і то цілком буденно, сказав йому, що її вбив інкубус. Ви знаєте значення цього терміна?

— Сексуальний вампір.

— Дівчина була заручена з молодим чоловіком на прі­звище Беннок, який мав збоку на шиї велику, суничного кольору родимку. За два тижні до весілля, коли він повертався додому з роботи, його на смерть збила якась машина. Через два роки та дівчина була вже зарученою з іншим чоловіком. На тому тижні, коли мав відбутися другий оглас про майбутнє вінчання, вона цілком зненацька зламала угоду. Своїм батькам і подругам вона розповіла, що ночами до неї приходив Джон Беннок і вона зраджувала з ним. Теперішній її коханий, за словами Рея, був більше пригнічений думкою, що в неї, мабуть, стався розумовий розлад, аніж ймовірністю візитів якогось демона. Хай там як, але вона зачахла, померла і була похована за старими обрядами нашої церкви.

— Все це не було приводом для листа Рея. Приводом стала подія, що відбулася приблизно за два місяці після поховання тієї дівчини. Під час своєї світанкової прогулянки Рей примітив молодого чоловіка, який стояв біля могили дівчини — молодика із суничного кольору родимкою на шиї. І це ще не кінець історії. Раніше батьки подарували Рею на Різдво камеру «Полароїд» і він розважався, фотографуючи різноманітні корнвольські краєвиди. Деякі з його знімків є в парафіяльному будинку, тобто у мене вдома, у фотоальбомі — доволі добрі кадри. Того ранку камера також висіла в нього на шиї і він зробив кілька знімків того молодого чоловіка. Коли він показував їх у селищі, реакція була просто разючою. Одна стара пані зомліла, а мати тієї померлої дівчини просто посеред вулиці почала молитися.

— Але коли Рей прокинувся наступного ранку, постать молодого чоловіка цілком вицвіла з тих фотографій, усе, що залишилося — це кілька краєвидів місцевого церковного цвинтаря.

— І ви в це вірите? — запитав Метт.

— О, так. І я підозрюю, більшість народу повірили б також. Пересічна людина й уполовину не така невіруюча в надприродне, як полюбляють описувати літератори. Власне кажучи, більшість письменників, які займаються саме цією темою, скептичніші щодо духів і демонів та почвар за вашу звичайну людину з вулиці. Лавкрафт був атеїстом. Едґар Аллан По кимось на кшталт недоробленого трансценденталіста. А Натаніель Готорн був релігійним лише формально[246].

— Ви дивовижно обізнані у цій темі, — сказав Метт.

Священник знизав плечима:

— Хлопчиком я мав інтерес до окультизму і всякого потойбічного, а коли постаршав, моє покликання до священства, замість приглушити, радше його посилило.

Він глибоко зітхнув:

— Але останнім часом я почав ставити собі доволі важкі запитання щодо природи зла у світі. — З кривою усмішкою він додав: — Це зіпсувало чимало задоволення.

— Тоді… чи не могли б ви розслідувати кілька речей для мене? І були б не проти взяти з собою святої води і трохи гостії?[247]

— Ви зараз ступаєте на хисткий теологічний ґрунт, — сказав Каллаген зі щирою серйозністю.

— Чому?

— Я не збираюся відказати вам «ні», не в цій ситуації, — сказав Каллаген. — І мушу зауважити, що, якби перед вами був молодший священник, він, імовірно, майже відразу сказав би «так», з невеликими сумнівами або й зовсім без усяких.

Він гірко усміхнувся:

— Вони розглядають атрибути церкви радше як символічні, ніж практичні речі — як головний убір і магічне жезло шамана. Такий молодий священник міг би вирішити, що ви навіжений, але якщо невеличке збризкування святою водою полегшить вашу навіженість, то й на здоров’я. Я такого робити не можу. Якби я взявся до вашого розслідування в елегантному костюмі з Гарріс-твіду[248] і не маючи при собі нічого, крім «Сласного екзорциста» Сибіл Лік[249] під пахвою чи ще чогось такого, це лишалося б між вами і мною. Але якщо я вирушу з гостією… тоді я виступаю як представник Святої католицької церкви, готовий виконувати те, що вважається найважливішими духовними обрядами мого чину. Тоді я виступаю як представник Христа на землі.

Тепер він дивився на Метта серйозно, поважно:

— Я можу бути горе-священником — подеколи я так і думав — дещо спустошений, дещо цинічний, якраз останнім часом гноблений кризою… чого? віри? ідентичності?.. але я досі достатньо вірю в дивовижну, містичну, апофеотичну силу церкви, яка стоїть за мною, щоби трохи здригатись при думці, що ваше прохання можна було б прийняти легко. Церква є дечим більшим за просто колекцію ідеалів, як ті, молодші колеги, здається, вважають. Вона є дечим більшим за духовний бойскаутський загін. Церква — це Сила… і ні­хто не впроваджує Силу в рух легковажно.

Він суворо нахмурився на Метта:

— Ви розумієте це? Ваше розуміння є життєво важливим.

— Я розумію.

— Бачте, загальна концепція зла в католицькій церкві зазнала радикальних змін у цьому столітті. Ви знаєте, що до цього спричинилося?

— Я собі так уявляю, що це був Фройд?

— Дуже добре. Вмаршувавши у двадцяте століття, католицька церква почала призвичаюватися до нової концепції зла: зла з маленької «з». Із дияволом, який більше не червонороге страховисько зі шпичастим хвостом і роздвоєними копитами або змій, що повзе крізь сад — хоча це надзвичайно вдалий психологічно образ. Диявол, тобто в євангелії за Фройдом, має бути гігантською, композитною ідентичністю, спільним підсвідомим усіх нас.

— Звісно, концепція більш запаморочлива, ніж червонохвості хокала або демони з такими чутливими носами, що їх відганяє один добрячий пердіж пойнятого запертям церковника, — сказав Метт.

— Запаморочлива, авжеж. Але безособова. Безжальна. Недосяжна. Вигнання Фройдового диявола так само неможливе, як виконання угоди Шейлока вирізати фунт плоті, не проливши й краплі крові[250]. Католицька церква була змушена цілком переосмислити своє ставлення до зла — бомбардувальники над Камбоджею, війна в Ірландії і на Близькому Сході, копи-вбивці і бунти в гетто, і ще мільярд дрібнішого зла, яке обсідає світ щодня, наче навала москітів. Церква зараз у процесі скидання з себе старої знахарської шкури і переродження на соціально активний, соціально свідомий організм. Понадконфесійний дискусійний клуб для бідних. Причастя грає другу скрипку, порівняно з рухом за громадянські права і реновацією міського середовища. Церква в процесі вгрузання обома ногами в цей світ.

— Де немає ані відьом, ані інкубів, ані вампірів, — сказав Метт, — а тільки побиття батьками дітей, інцест і ґвалтування довкілля.

— Так.

Метт обережно запитав:

— Вам це ненависне, авжеж?

— Так, — тихо проказав Каллаген. — Я вважаю, що це виродження. Це спосіб католицької церкви сказати, що Бог живий, тільки він трохи в маразмі. Це і є моя відповідь. Що ви хочете, щоб я зробив?

Метт йому розповів.

Каллаген обдумав почуте і сказав:

— Ви усвідомлюєте, що це плювок у вічі всьому, що я вам щойно був казав?

— Навпаки, я думаю, це для вас шанс піддати вашу церкву — вашу церкву — випробуванню.

Каллаген набрав повні груди повітря:

— Дуже добре, я згоден. За однієї умови.

— Якої саме?

— Щоби всі ми, хто вирушатиме в цю маленьку експедицію, спершу завітали до тієї крамниці, якою керує містер Стрейкер. Щоб містер Міерз, як речник, усе це йому відверто висказав. Щоб у всіх нас була можливість побачити його реакцію. І зрештою, щоби й він теж мав можливість, можливість розсміятися нам в обличчя.

Метт нахмурився:

— Так він буде попередженим.

Каллаген похитав головою:

— Я вважаю, що попередження нічого йому не дасть, якщо ми всі троє — містер Міерз, доктор Коді і я — погоджуємося з тим, що мусимо, пропри все, довести справу до кінця.

— Гаразд, — сказав Метт. — Я згоден, залишилося отримати ухвали від Бена і Джиммі Коді.

— Чудово, — зітхнув Каллаген. — Вас образить, якщо я скажу, що сподіваюся, що все це існує лише у вашій голові? Що я сподіваюся, що той чоловік, Стрейкер, розсміється нам в обличчя і матиме на те порядні підстави?

— Ані найменшим чином.

— Я дуже на таке сподіваюся. Я зараз погодився на більше, ніж ви собі уявляєте. Це лякає мене.

— Мені теж лячно, — стиха сказав Метт.

Але, йдучи назад до Святого Андрія, він зовсім не відчував страху. Він почувався збадьореним, оновленим. Уперше за кілька років він був тверезим і не прагнув випити.

Він увійшов до свого парафіяльного дому, підняв телефонну слухавку і набрав пансіон Єви Міллер.

— Алло? Місіс Міллер? Я можу поговорити з містером Міерзом?.. Його нема. Так, розумію… Ні, передавати нема чого. Я зателефоную завтра. Так, всього вам доброго.

Він поклав слухавку і підійшов до вікна.

Чи Міерз зараз просто п’є пиво в якомусь генделі при сільській дорозі, чи все, що розповів йому старий шкільний вчитель, таки може бути правдою?

Якщо так… якщо так…

Він не міг залишатись у хаті. Він вийшов на задній ґанок і, вдихаючи свіже, сталисте повітря жовтня, вдивлявся у ворушку темряву. Можливо, не за геть усім стоїть лише Фройд, зрештою. Можливо, значна частка цього пов’язана з винаходом електричного світла, яке вбиває тіні в людських головах з більшою ефективністю, ніж кілок серце вампіра — і з меншим розгардіяшем також.

Зло так само дієве, але тепер воно діє при різкому, бездушному флуоресцентному сяйві ліхтарів на парковках, при світлі неонових трубок і мільярдів стоватних електричних лампочок. Генерали планують стратегічні авіаудари під тверезим світлом перемінного струму, а далі все мчить само собою без гальм, як з гори дитяча машинка: «я виконував накази». І це таки правда, патентована правда. Всі ми солдати і просто виконуємо приписи, які містяться в наших обхідних листах. Але звідки надходять ті накази, зрештою? Проведіть мене до вашого очільника. Але де його офіс? Я просто виконував накази. Люди обрали мене. Але хто обирав цих людей?

Щось шелеснуло над головою, і Каллаген поглянув угору, здригнувшись зі свого бентежно-замареного стану. Якийсь птах? Кажан? Пропав. Неважливо.

Він услуховувався в місто і не чув нічого, крім скімлення телефонних дротів.

«У ніч, коли кудзу захоплює твої поля, ти спиш як мертвий».

Хто це написав, Діккі?[251]

Ні звуку; і жодного світла, окрім того флуоресцентного перед церквою, де Фред Астер так ніколи й не станцював, та кволого розжевріння і згасання попереджувального жовтого ліхтаря на перехресті Брок-стріт і Джойнтер-авеню. Не плакала жодна дитина.

«У ніч, коли кудзу захоплює твої поля, ти спиш як...»

Екзальтованість ущухла, як фальшиве відлуння пихи. Страх, немов ударом, вразив його серце. Не страх за власне життя або честь, або через те, що його доморядниця може здогадатися про його пияцтво. Це був страх, якого він ніколи уявити собі не міг, навіть за стражденних часів свого юнацького дозрівання.

Страх, який його запопав, був страхом за його безсмертну душу.