Салимове Лігво

Розділ дванадцятий. Марк

Тільки-но почувши, як віддалік хруснув хмиз, він зразу ж причаївся за стовбуром великої смереки і стояв там, чекаючи, хто з’явиться. Вони вдень виходити не можуть, але це не означає, що вони не можуть знайти людей, які це можуть робити; платити таким гроші — це один спосіб, але не єдиний. Марк якось бачив того дядька Стрейкера в місті, і очі в нього були як у жаби, що гріється під сонцем на камені. Вираз у них такий, що він міг би зламати руку дитині і при тім посміхатися.

Марк торкнувся у себе в кишені куртки важкого тіла батькового спортивного пістолета для стрільби по мішенях. Кулі проти них марні, хіба що тільки срібні — але постріл проміж очі тому Стрейкеру закомпостує його, будь здоров.

На мить його погляд стрибнув униз, до притуленої біля стовбура речі майже циліндричної форми, замотаної в стару мішковину. За його домом стояла дровітня, півкорду полін жовтої осики, які вони з батьком ще в липні й серпні нарізали бензопилою «Мак-Каллок»[232]. Генрі Петрі був методичною людиною, і Марк знав, що кожна дровина там завдовжки три фути, хіба що довша або коротша не більш як на дюйм. Його батько знав потрібну довжину так само точно, як він знав, що слідом за осінню приходить зима і що жовта осика в каміні їхньої вітальні горітиме довше й чистіше.

Його син, котрий знав ще й дещо інше, він знав, чим є осика для людей — істот — як той. Цього ранку, коли його батько з матір’ю вирушили на свою недільну прогулянку спостерігати за птахами, Марк витяг одне з тих полін і своєю бойскаутською сокиркою обстругав один його кінець на грубий гостряк. Нехай і грубий, але годящий.

Він помітив проблиск чогось кольорового і злився з деревом, підглядаючи одним оком повз грубу кору. За мить він вперше мелькома, але ясно роздивився, що там за особа лізе на пагорб. Це була дівчина. Він відчув полегшення, змішане з розчаруванням. Ніякого тобі поплічника диявола; це ж дочка містера Нортона.

Він знову напружив зір. Вона теж несе з собою кілок! Коли вона наблизилася, йому страх як схотілося глузливо розсміятися — штахетина з протиснігової загорожі, ось що то в неї. Два змахи звичайним хатнім молотком — і вона розламана навпіл.

Дівчина мусила проминути його дерево з правого боку. З її наближенням він почав обережно сунутися навкруг стовбура ліворуч, уникаючи будь-якої дрібної хмизини, яка могла б видати його своїм тріском. Нарешті це невеличке синхронне пересування закінчилось; дівчина, піднімаючись далі пагорбом до просвіту між дерев, опинилася до нього спиною. Рухається вона дуже обережно, схвально зауважив собі він. Це добре. Попри той дурнуватий патик із загорожі, вона напевне має якесь уявлення, у що лізе. Та заразом, якщо зайде надто далеко, вона потрапить у халепу. Марк ховався тут з половини на першу і бачив, як Стрейкер виходив на заїзд, подивився вздовж дороги і повернувся назад у дім. Марк якраз намагався вирішити, що йому самому вдіяти, коли у справу вдерлася ця дівчина, порушивши баланс.

Можливо, все з нею буде гаразд. Вона оце зупинилася перед ширмою кущів і, присівши там навпочіпки, просто дивиться на дім. У голові Марка роїлися думки. Вона явно знає. Звідки, це неважливо, але якби не знала, вона б не взяла з собою навіть такого жалюгідного кілка. Він гадав, що йому варто піднятися і попередити її, що Стрейкер зараз тут і він насторожі. Пістолета в неї, мабуть, нема, навіть такого маленького, як у нього.

Він міркував, як їй дати знати про свою присутність без того, щоб вона заволала на все горло, коли раптом ревонув двигун Стрейкерової машини. Дівчина помітно здригнулась, і спершу Марк злякався, що вона підскочить і побіжить, ломлячись через ліс, оголошуючи про свою присутність на сотню миль навкруги. Та потім вона знову вклякла, вчепившись за землю так, немов боялася, що та відлетить з-під неї. Смілива вона нівроку, навіть якщо й дурна, подумав Марк схвально.

Стрейкерова машина виїхала задом із заїзду — напевне, дівчині з її місця видно було краще; він же бачив тільки чорний дах «паккарда» — на якусь хвильку затрималася, а потім рушила по дорозі вниз, до міста.

Марк вирішив, що вони мусять об’єднатися в команду. Всяко так буде краще, ніж наближатися до будинку самому. Він уже розкуштував ту отруйну атмосферу, яка огортала цей дім. Хлопець відчув її ще за півмилі звідси, і що ближче він підбирався, то більше вона густішала.

Отже, він легко вибіг нагору по вкритому килимом схилу і поклав дівчині на плече долоню. Відчув як напружилось її тіло, зрозумів, що зараз вона закричить, і сказав:

— Не верещіть. Усе гаразд. Це я.

Вона не закричала. Вийшов лише нажаханий видих повітря. Вона обернулась і подивилась на нього, зі сполотнілим обличчям.

— Х-х-то, «я»?

Він присів поряд з нею.

— Мене звуть Марк Петрі. Я вас знаю; ви Сю Нортон. Мій тато знає вашого тата.

— Петрі?.. Генрі Петрі?

— Так, це мій батько.

— Що ти тут робиш?

Її очі безупинно перебігали по ньому так, ніби вона досі не була здатна сприйняти його справжність.

— Те саме, що й ви. Тільки такий кілок не годиться. Він занадто…

Він вхопився за слово, яке знайшлося в його лексиконі щодо зовнішнього вигляду, але не щодо використання.

— Він занадто хирлявий.

Вона опустила очі на свій патик із протиснігової загорожі й густо почервоніла.

— Ой, це. Я знайшла це в лісі і… і подумала, що хтось може об нього перечепитися, і тому я просто…

Він нетерпляче обірвав її доросле викручування:

— Ви прийшли сюди, щоби вбити вампіра, хіба не так?

— Звідки у тебе взялася ця думка? Вампіри і все таке?

Він сказав похмуро:

— Один вампір намагався дістати мене минулої ночі. І йому це майже вдалося, ага.

— Це абсурдно. Такий великий хлопець, посоромився б вигадувати…

— То був Денні Ґлік.

Сюзен відсахнулася, очі зіщулені так, ніби замість відповіді вона отримала глумливий удар. Потім вона навпомацки знайшла його руку і стиснула її. Вчепилась очима в його очі.

— Марку, ти це зараз вигадуєш?

— Ні, — сказав він і кількома простими реченнями розповів їй свою пригоду.

— І ти прийшов сюди сам? — запитала вона, коли він закінчив. — Ти в це віриш і прийшов сюди сам?

— Вірю? — подивився він на неї, щиро спантеличений. — Звісно, вірю. Я ж на власні очі це бачив, хіба не так?

На це не було відповіді; раптом їй стало соромно своїх беззастережних сумнівів (ні, сумнів тут занадто м’яке слово) щодо історії Метта і гіпотетичного прийняття її Беном.

— А ви тут як опинилися?

Вона якусь хвильку вагалася, а потім сказала:

— У місті є певні люди, які підозрюють, що в цьому будинку ховається один чоловік, якого ніхто не бачив. Що він може бути гм… гм…

Вона досі не могла вимовити це слово, але Марк їй розуміюче кивнув. Навіть при такому короткому знайомстві він здавався доволі надзвичайним хлопцем.

Оминувши все, що могла б іще додати, вона сказала просто:

— Отже, я прийшла подивитися і з’ясувати.

Він кивнув на кілок:

— І принесли це з собою, щоби пробити його?

— Я не знаю, чи змогла б таке зробити.

— Я би зміг, — сказав він спокійно. — Після того, що я бачив минулої ночі. Денні висів за моїм вікном, тримався там, немов якась велетенська муха. І ті його зуби…

Він похитав головою, проганяючи той кошмар, як який-небудь бізнесмен міг би проганяти неплатоспроможного клієнта.

— Твої батьки знають, що ти тут? — спитала вона, розуміючи, що навряд.

— Ні, — відповів він буденно. — Неділя у них день природи. Зранку вони вирушають на прогулянку спостерігати птахів, а вдень займаються іншими речами. Я інколи з ними, інколи ні. Сьогодні вони поїхали на морське узбережжя.

— Ти незвичайний хлопець, — промовила вона.

— Ні, я звичайний, — сказав він; його врівноваженості не порушила ця похвала. — Але я його порішу, — подивився він на дім.

— Ти впевнений, що...

— Звісно, впевнений. І ви теж. Хіба ви не відчуваєте, яке він зло? Хіба вам не лячно просто дивитися на цей дім?

— Так, — просто сказала вона, здаючись перед ним. Його логіка була логікою нервових рецепторів і, на відміну від логіки Бена чи Метта, вона була невідпорною.

— Як ми це зробимо? — спитала вона, несвідомо віддаючи йому лідерство в їхній авантюрі.

— Просто підберемося туди і вліземо, — сказав він. — Знайдемо його, проб’ємо кілком — моїм кілком — йому серце і виліземо назад. Він, напевне, там у підвалі. Вони люблять темні місця. Ви принесли з собою ліхтарик?

— Ні.

— От чорт, і я ні.

Якусь хвильку він безглуздо ворушив листя підошвами кросівок.

— Либонь, хреста теж не взяли, чи як?

— Ні, взяла, — сказала Сюзен.

Вона витягла хрестик за ланцюжок у себе з-під блузи і показала хлопцю. Він кивнув, а потім витяг з-за пазухи свого.

— Сподіваюсь, я зможу повернути його на місце до того, як мої повернуться додому, — сказав він похмуро. — Я поцупив його з маминої скриньки з прикрасами. Якщо вона дізнається, я отримаю прочуханку.

Він роззирнувся довкола. Навіть поки вони розмовляли, тіні помітно подовшали, і обоє відчули імпульс відкладати це й відкладати.

— Коли ми його знайдемо, не дивіться йому в очі, — сказав їй Марк. — Він не може вилізти зі своєї труни, до темряви ні, але все одно може захопити вас своїми очима. Ви знаєте напам’ять бодай щось релігійне?

Вони вже рушили крізь кущі між лісом і недоглянутим газоном Дому Марстена.

— Ну, молитву «Отче наш»…

— Звичайно, це добре. Цю я також знаю. Ми будемо разом її промовляти, поки я забиватиму кілок.

Він побачив вираз на обличчі Сюзен — відразу і напівмлосність — узяв її руку і міцно стиснув. Його самовладання було бентежним.

— Послухайте, ми мусимо. Я певен, протягом минулої ночі він запопав півміста. Якщо ми ще чекатимемо, воно буде все його. Це піде швидко, відтепер.

— Протягом минулої ночі?

— Я бачив це уві сні, — сказав Марк. Голос у нього лишався спокійним, але очі померхли. — Мені снилося, як вони ходять по домах і дзвонять на телефони, і благають, щоб їх впустили. Деякі з людей розуміли, глибоко в душі вони розуміли, але все одно впускали їх. Бо так легше зробити, ніж подумати, що таке зло може бути реальним.

— Це ж просто сон, — тривожно сказала Сюзен.

— Я певен, чимало людей лежать сьогодні в ліжках, із затуленими шторами або з опущеними жалюзі, дивуючись, чи це в них просто якась застуда, чи грип, чи ще щось. Вони почуваються заслаблими, у голові паморочиться. Їм не хочеться їсти. Від самої думки про їжу їх верне блювати.

— Звідки ти так багато знаєш?

— Я читаю журнали про монстрів, — відповів він. — І ходжу в кіно на такі фільми, коли можу. Зазвичай мені доводиться казати матері, що йду дивитися Волта Діснея. Але всьому там вірити не можна. Інколи вони вигадують казна-що, щоби історія вийшла кривавішою[233].

Вони вже підібралися до будинку. «Овва, ми ще та команда, команда вірників, — подумала Сюзен. — Старий учитель, напівсхибнутий від книжок; письменник, одержимий своїми дитячими кошмарами; малий хлопчак, який за фільмами та сучасними копійчаними друкованими страшняками закінчив аспірантуру з вампірознавства. І я? Чи я насправді вірю? Чи параноїчні фантазії заразні?»

Вона вірила.

Як і казав Марк, так близько біля цього дому вже неможливо було глузувати. Всі розумові процеси, сама здатність до розмови були пригнічені якимсь значно фундаментальнішим голосом, котрий волав: «небезпека! небезпека!» словами, які зовсім не були словами. Серцебиття і дихання в неї пришвидшилися, хоча шкіра залишалась холодною через той капіляророзширювальний ефект адреналіну, який у стресові моменти ховає кров до глибин колодязів тіла. Нирки у неї стислися і обважніли. Зір здавався надприродно гострим, очі вбирали кожну скабку і луску фарби на стіні будинку. І все це було спровоковано зовсім не зовнішніми стимулами: нема тут ні людей зі зброєю, ні великих оскалених собак, ні запаху пожежі. Зараз якийсь глибший за її п’ять чуттів вартовий прокинувся після тривалого періоду сну. І його неможливо було ігнорувати.

Вона зазирнула крізь щілину в нижній віконниці.

— Ого, вони там геть нічогісінько не робили, — промовила вона мало не сердито. — Суцільний срач.

— Дайте я гляну. Підсадіть мене.

Вона сплела разом пальці, щоби він міг побачити крізь пролом у планках руїну вітальні Дому Марстена. Він побачив занехаяну коробчасту залу з товстим шаром пилу на підлозі (по ній пролягло чимало відбитків підошов), подерті шпалери, два чи три м’які фотелі, пошрамований стіл. У верхніх кутах кімнати, під стелею, гірляндами висіло павутиння.

Раніше ніж вона змогла б заперечити, він постукав тупим кінцем свого кілка по гачку з вушком, які тримали віконницю замкненою. Запірка впала на землю двома іржавими деталями, і віконниці на пару дюймів рипнули назовні.

— Агов, — запротестувала Сюзен. — Не варто цього…

— А ви що хотіли зробити? Подзвонити в двері?

Він відтиснув убік гармошку правої віконниці і поцюкав по одній із запилюжених, хвилястих шибок. Вона брязнула в кімнату. У Сюзен всередині підстрибнув страх, гарячий і сильний, розпливаючись мідним смаком їй у роті.

— Ми все ще можемо втекти, — промовила Сюзен, майже до самої себе.

Він подивився вниз на неї, і в його погляді не було зневаги, тільки чесність і страх — такий же великий, як і в неї.

— Ідіть, якщо вам треба, — сказав він.

— Ні. Мені не треба.

Вона намагалася проковтнути ту заваду, що застрягла їй у горлі, але без жодного успіху.

— Поспіши. Ти важчаєш.

Він вибив з рами гострі скалки розбитого ним скла, перекинув кілок у другу руку, потім потягнувся всередину і відімкнув вікно. Воно стиха простогнало, коли Марк посунув його вгору, і тоді вже шлях було відкрито.

Сюзен опустила хлопця, і якусь мить вони без слів дивилися на вікно. Потім вона ступила вперед, штовхнула праву віконницю, відчиняючи її цілком, і поклала руки на скабкувате підвіконня, готова підтягнутися. Той страх у ній нудив своєю величчю, оселений у її череві, мов якась жахлива вагітність. Нарешті вона зрозуміла, як почувався Метт Бьорк, коли він пішов нагору сходами до того, що чекало його в гостьовій кімнаті.

Зазвичай вона завжди свідомо або несвідомо оформлювала страх у просте рівняння: страшне = невідоме. І для розв’язання такого рівняння треба просто звести проблему до простих алгебраїчних членів, таким чином: невідоме = рипнула мостина підлоги (чи будь-що), рипнула мостина = нема чого боятись. У сучасному світі всі жахи можна вивалашити простим застосуванням транзитивної аксіоми рівності. Звичайно, деякі страхи виправдані (не сідай за кермо, коли така налигана, що до пуття не бачиш; не простягай дружньо руку до оскалених собак; не паркуйся з хлопцями, яких не знаєш — як воно там, у тому старому анекдоті: «шпилимося чи гуляємо?», але до цього часу вона не вірила, що є страхи, непіддатні осягненню розумом, апокаліптичні і майже паралізуючі. Це рівняння було нерозв’язним. Вже саме рішення рухатись уперед було геройством.

Вона підтягнулася плавним напруженням м’язів, перекинула через підвіконня одну ногу, а потім зіскочила на вкриту пилом підлогу вітальні й роззирнулася. Там чимось тхнуло. Цей запах сочився зі стін мало не ввіч видимими міазмами. Вона намагалася себе запевнити, що це просто гнилий тиньк або вологі накопичення посліду всіх тих тварин, які були гніздилися за цими проламаними дранками — байбаки, пацюки, можливо навіть пара єнотів. Але цей запах був потужнішим. Глибшим за сморід тварин, більш в’їдливим. Він навіював їй думки про сльози, блювоту, чорноту.

— Агов, — стиха погукав Марк. Над підвіконням маяли його пальці. — Треба трішки допомоги.

Вона перехилилася назовні, вхопила його під пахви і підтягнула, поки він не вчепився міцно за підвіконня. Далі він уже гнучко махнув досередини сам. Його ноги в кросівках гупнули на килим, а потім будинок знову завмер.

Вони впіймали себе на тому, що дослухаються до цієї дрімоти, причаровані нею. Схоже, тут не було навіть того слабенького, тоненького дзижчання, яке з’являється у цілковитій тиші — голосу нервових рецепторів, які ліниво працюють на нейтральній передачі. Тут була тільки велетенська, мертва беззвучність і биття крові у їхніх власних вухах.

І проте обоє знали, авжеж. Вони тут не самі.

— Ходімо, — сказав він. — Пішли, роздивимося.

Він дуже міцно стискав свій кілок і тільки раз, мигцем, поглянув тужно назад на вікно.

Вона повільно рушила до коридору, і він слідом за нею. Зразу за дверима стояв маленький приставний столик з якоюсь книгою на ньому. Марк її підібрав.

— Гей, — мовив він. — Ви знаєте латину?

— Трішки, ще зі старших класів.

— Що це означає? — показав він їй обкладинку.

Вона прочитала слова вголос, нахмуреність поморщила її лоб. Потім вона похитала головою:

— Не знаю.

Він навмання розгорнув книжку і скривився. Там було зображення якогось голого чоловіка, який простягав випатране дитяче тіло до чогось, чого видно не було. Він поклав книгу назад, радий, що її позбавляється — її туго натягнута оправа вчувалася неприємно знайомою під його пальцями — і вони разом рушили коридором у бік кухні. Тіні тут були більш виразними. Це сонце вже перебралося до іншого боку будинку.

— Ви чуєте цей запах? — спитав він.

— Так.

— Тут він ще гірший, правда?

— Так.

Він згадав ту холодну комору, яку тримала його мати в їхньому колишньому домі, і як там, у темряві, одного року зіпсувалися три бушельні коші помідорів[234]. Цей запах був таким самим, як той, як сморід помідорів, що розкладаються на гнилятину.

Сюзен прошепотіла:

— Боже, як мені страшно.

Маркова рука потягнулася, знайшла її руку, і вони міцно зчепились.

Лінолеум у кухні був старим, шерехатим, подзьобаним, зачовганим на чорне перед старою порцеляновою мийкою. Посеред кухні стояв великий пощерблений стіл, а на нім — жовта тарілка, виделка та ніж, а також кавалок сирого фаршу.

Двері до підвалу стояли непричинені.

— Ось куди нам треба йти, — сказав хлопець.

— Ох, — безсило відгукнулася Сюзен.

Двері були відчинені лише на щілину, і світло туди не проникало зовсім. Здавалося, язик темряви зголодніло облизується на кухню, чекаючи, коли прийде ніч, щоб заковт­нути її цілком. Ця четвертина дюйма темряви була лячною, невимовно жахливою в її можливостях. Сюзен стояла поруч з Марком безпомічна і бездвижна.

Потім він ступив уперед, потягнув двері, відчиняючи їх, і застиг на мить, дивлячись униз. Сюзен побачила, як у нього під щелепою тремтить якийсь м’яз.

— Я думаю… — почав було він, та тут вона дочула щось у себе за спиною і обернулась, раптом почуваючись надто сповільненою, почуваючись запізнілою. Там стояв Стрейкер. Він усміхався.

Обернувся й Марк, побачив, спробував прослизнути повз нього. Кулак Стрейкера вгатився хлопчику в підборіддя, і той впав у непам’ять.

Коли Марк опритомнів, його несли нагору сходами— утім, не підвальними сходами. Тут не було того відчуття кам’я­ного мішка і повітря було не таким смердючим. Він дозволив своїм повікам на дрібку розтулитися, залишивши голову безвільно звисати з шиї. Ось наближається сходовий майданчик… це другий поверх. Видно йому було досить ясно. Сонце ще не сіло. Отже, є мала надія.

Вони дістались майданчика, і раптом руки, які його тримали, щезли. Він важко гепнувся на підлогу, вдарившись головою.

— Чи ви вважаєте, що я не знаю, коли хтось вдає з себе опосума, юний містере? — запитав його Стрейкер.

З підлоги він легко здавався десятифутового зросту. Його лиса голова в мороці, що згущався, блищала зі стриманою елегантністю. Зі зростаючим жахом Марк побачив на його плечі моток линви.

Марк лапнув себе за кишеню, де був лежав його пістолет.

Стрейкер, закинувши голову, розсміявся:

— Я дозволив собі привілей прибрати зброю, юний містере. Хлопчикам не варто дозволяти зброї, на якій вони не розуміються… і то не більше, ніж їм варто супроводжувати молодих леді до будинків, куди їх не було запрошено в гостину.

— Що ви зробили із Сюзен Нортон?

Стрейкер усміхнувся:

— Я доправив її туди, куди вона хотіла потрапити, хлопчику мій. У підвал. Пізніше, коли зайде сонце, вона познайомиться з тим чоловіком, з яким вона й прийшла сюди познайомитися. Ви самі теж з ним познайомитеся, можливо, пізніше сю ніч, можливо, наступної ночі. Він може подарувати вас цій дівчині, звичайно… проте я схиляюсь до думки, що він захоче попоратися з вами особисто. Дівчина отримає своїх власних друзів, дехто з них, можливо, такий само настирливий, як ви.

Марк брикнув обома ногами Стрейкеру в пах, та Стрейкер, як той танцюрист, зробив пливкий крок убік. Тої ж миті він сам вихнув ногою, поціливши Марку якраз по нирках.

Марк, закусивши губи, корчився на підлозі.

Стрейкер посміювався:

— Нумо, юний містере. На ноги.

— Я… я не можу.

— Тоді повзіть, — зневажливо кинув Стрейкер.

Він копнув знову, цього разу вдаривши у великий стегновий м’яз. Біль був жахливим, але Марк зціпив зуби. Він зіп’явсь на коліна, а потім і на ноги.

Вони рушили коридором до дверей у його дальнім кінці. Біль у нирках поступово зменшувався до тупого ниття.

— Що ви збираєтеся зі мною зробити?

— Підвісити до крокви, як молодого індика, юний містере. Пізніше, після того як мій Пан проведе з вами спілкування, отримаєте волю.

— Як ті інші?

Стрейкер усміхнувся.

Коли Марк штовхнув двері і ступив до тієї кімнати, де колись вчинив самогубство Х’юбі Марстен, щось ніби дивне сталося в його мозку. Страх звідти нікуди не подівся, але, схоже, він припинив діяти як гальмо для думок, глушачи всі конструктивні сигнали. Його думки почали мелькотіти з дивовижною швидкістю, і то не словами чи певними образами, а чимось на кшталт символьної стенограми. Він відчув себе ніби електричною лампочкою, яка раптом отримала приплив енергії з невідомого джерела.

Сама кімната була цілком прозаїчною. Смугами висіли шпалери, відкриваючи під собою білий тиньк і гіпсокартон. Підлога густо запорошена пилом і вапном, але на ній виднівся лише один ланцюжок слідів, підказуючи, що хтось заходив сюди один раз, роздивився і знову пішов. Тут було два стоси журналів, чавунна рама ліжка без усяких пружин чи матраца та маленька бляшана заслінка з побляклою репродукцією «Кер’єр і Айвз»[235], яка колись перекривала пічний отвір у димоході. Вікно затуляли віконниці, але крізь зламані планки сочилося достатньо курявого світла, щоб Марку подумати, що до смерку залишилася хіба що година. Якась аура старого паскудства була присутня в цій кімнаті.

Це забрало, либонь, секунд п’ять: відчинити двері, побачити ці речі і пройти до центру кімнати, де Стрейкер наказав йому зупинитися. Протягом цього короткого часу його розум промчав трьома трасами і розглянув три можливих виходи з ситуації, у якій він опинився.

На одній трасі він знагла кинувся через кімнату до затуленого вікна і спробував, як якийсь герой фільму-вестерна, проломитися заразом крізь шибку й віконницю, зі сліпою надією стрибаючи на що б там не лежало внизу. Одним ментальним оком він побачив себе, як він проломлюється, лише щоби впасти на іржаву купу покинутого фермерського знаряддя, смикаючись останні секунди свого життя настромленим на тупі леза борони, як жук на шпильці. Другим оком він побачив, як проламується крізь шибку і натикається на віконницю, яка здригається, але не піддається. Побачив, як Стрейкер тягне його назад, одяг на ньому розідрано, тіло порізане і кровоточить у десятках місць.

На другій трасі він побачив, як Стрейкер його зв’язує і йде геть. Він побачив себе спутаним на підлозі, побачив, як мерхне світло, як геть шаленим стає його борсання (залишаючись таким само марним), і почув зрештою на сходах мірні кроки того, хто у мільйон разів гірший за Стрейкера.

На третій трасі Марк побачив себе, як він використовує той трюк, про який читав минулого літа в одній книжці про Гудіні. Гудіні був знаменитим магом, який вибирався з тюремних камер, з обмотаних ланцюгами ящиків, з дорожніх скринь, у яких його з пароплава скидали в річку. Він умів звільнятися з пут, з поліцейських кайданків і з китайських пасток для пальців. І зокрема, у тій книжці розповідалося, як він це робив: поки хтось охочий із публіки його зв’язував, він стискав кулаки, напружуючи руки, і затримував подих. Треба також напружувати стегна, і передпліччя, і м’язи шиї. Якщо м’язи великі, ви отримуєте невеличкий люфт, коли їх розслабите. Потім трюк полягає в тому, щоб цілком розслабитися і звільнятись повільно і впевнено, у жодному разі не дозволяючи паніці себе підганяти. Потроху-помалу ваше тіло дарує вам піт для змащення й це також допомагає. У книжці все виглядало дуже легким.

— Поверніться, — сказав Стрейкер. — Зараз я вас зв’я­жу. Поки я вас зв’язую, не рухатись. Якщо ворухнетеся, я оцим, — він вихнув великим пальцем, немов голосуючий автостопер, — вийму вам око. Ви зрозуміли?

Марк кивнув. Він набрав повні груди повітря і затримав дихання та напружив усі свої м’язи.

Стрейкер перекинув моток линви через одну з балок.

— Лягайте, — наказав він.

Марк ліг.

Той схрестив Маркові руки в нього за спиною і туго стягнув їх линвою. Зробив петлю, накинув її Марку на шию і зав’язав її на зашморг.

— Вас, юний містере, прив’язано саме до тієї балки, з якої друг і запоручник мого Пана в цій країні колись повісив себе. Вас це підлещує?

Марк щось мукнув і Стрейкер засміявся. Він провів линву Марку через промежину, і той застогнав, коли Стрейкер брутальним посмиком підтяг слабину.

Він посміювався з монструозною добродушністю:

— Так боляче вашим коштовностям? Їм ще недовго залишилось. У вас попереду доволі аскетичне життя, хлопчику мій — довге, довге життя.

Він стягнув линвою напружені стегна Марка, зробив тугий вузол, стягнув коліна, а потім стягнув і кісточки. Марку вже край як хотілося дихати, але він уперто тримався.

— Ви тремтите, юний містере, — глузливо промовив Стрейкер. — Все ваше тіло зараз у маленьких міцних вузликах. Плоть у вас побіліла, але вона — стане ще білішою! Вам не треба аж так боятися. Мій Пан спроможний на доброту. Саме тут його дуже люблять, у вашому місті. Буде лише маленьке коль, як лікарською голкою, а далі солодка втіха. А згодом вас випустять на волю. Ви підете провідати вашого батька й матір, так? Ви провідаєте їх, коли вони спатимуть.

Він підвівся і благодушно подивився долі, на Марка:

— Зараз я кажу вам: прощавайте ненадовго, юний містере. Належить створити затишні умови вашій супутниці. Коли ми побачимося знову, я вам більше подобатимусь.

Він вийшов, затріснувши за собою двері. У замку пробряжчав ключ. А коли його ноги пішли вниз по сходах, Марк з глибоким, конвульсивним зітханням випустив повітря і розслабив м’язи.

Пута на ньому послабшали — трішечки.

Він лежав нерухомо, опановуючи себе. Його розум досі ширяв з тією надприродною, запаморочливою швидкістю. Зі свого місця він дивився понад здутою, нерівною підлогою на голе залізне ліжко. Бачив стіну за ним. У тій частині шпалери зі стіни було зідрано, вони лежали під ліжком, наче скинута зміїна шкіра. Марк зосередився на маленькій ділянці стіни і пильно в неї вдивлявся. Все інше він змив геть зі свого розуму. У тій книжці про Гудіні було написано, що надзвичайно важливою є концентрація. Жодного страху чи бодай крихти паніки не можна собі дозволяти. Тіло мусить бути цілком розслабленим. І звільнення мусить відбутися в розумі ще до того, як ти бодай пальцем поворухнеш. Кожен крок мусить існувати детально в розумі.

Він дивився на ту стіну, а хвилини минали.

Стіна була білою й бугристою, як старий екран у кіноте­атрі драйв-ін. Врешті-решт, коли його тіло розслабилося до свого максимально можливого рівня, він почав бачити там проєкцію самого себе: маленький хлопчик у синій майці і джинсах «Лівайс». Той хлопчик лежав на боці, руки зведені за спиною, зап’ястя примостились на попереку, понад сідницями. Шию охоплює петля, і будь-які зайві рухи невмолимо затягуватимуть той ковзкий зашморговий вузол, допоки повітря не перекриється достатньо, щоб затьмарити мозок.

Він дивився на стіну.

Хлопчик там почав обережно ворушитись, хоча сам Марк лежав абсолютно недвижно. Він захоплено спостерігав за всіма рухами цього симулякру. Він досяг того рівня концентрації, що необхідний індійським факірам і йогам, які здатні цілими днями споглядати пальці власних ніг або кінчики носів, досяг стану певних медіумів, котрі в безпам’ятному стані змушують виснути в повітрі столи або пускають з носа, з рота, з кінчиків пальців довгі струменці ектоплазми. Його стан був близьким до піднесеного надхнення. Він не думав про Стрейкера чи згасаюче світло дня. Відтепер він не бачив ні шерехатої підлоги, ні залізного ліжка, ба навіть і самої стіни. Він бачив тільки того хлопчика, ідеальну фігурку, яка взялася виконувати делікатний танок ретельно контрольованих м’язів.

Він дивився на стіну.

І нарешті сам почав крутити зап’ястками на півоберта, назустріч один одному. Його великі пальці торкались боками на межі кожного півоберта. Жодні інші м’язи, окрім тих, що в нижній частині передпліччя, не рухалися. Він не поспішав. Він дивився на стіну.

Коли крізь пори почав спливати піт, його зап’ястки почали крутитись вільніше. Півоберти перетворилися на трьохчвертні. На межі кожного стикалися спинки його п’ястей. Пута, які їх тримали, ще на дрібку послабшали.

Він зупинився.

Минула якась мить, і далі він почав згинати великі пальці до долонь, а іншими, стискаючи їх разом, рухати з вивертом. Його обличчя залишалося абсолютно безвиразним — незворушним обличчям манекена з універмагу.

Минуло п’ять хвилин. Тепер його руки потіли щедро. Надзвичайний рівень його концентрації привів Марка до часткового контролю над власною симпатичною нервовою системою — ще один інструмент йогів і факірів — і він, сам того несвідомий, отримав певний контроль над деякими мимовільними функціями свого тіла. З пор почало точитися більше поту, ніж могли б спричинити його обережні рухи. Руки стали мов наолієні. Краплі падали йому з лоба, роблячи темним білий пил на підлозі.

Він почав рухати руками вгору-вниз, як поршнями, тепер використовуючи і біцепси, і м’язи спини. Зашморг трохи затягнувся, але Марк відчув, що одна з петель, які утримували зап’ястя, почала сповзати нижче, йому на праву долоню. Тепер вона ліпилася тільки до животка його великого пальця, і це було все. Збудження пронизало Марка, і він враз зупинився, поки ця емоція не минеться повністю. Коли вона вщухла, він почав знову. Вгору-вниз. Вгору-вниз. Вгору-вниз. З кожним разом він здобував одну восьму дюйма. І раптом, разюче, його права рука стала вільною.

Він залишив її, де була, лише згинаючи. Коли він упевнився, що ця рука слухняна, він просунув її пальці під пута, що тримали його лівий зап’ясток, і натягнув їх. Вислизнула на волю ліва рука.

Він перевів до себе руки і поклав їх на підлогу. На мить заплющив очі. Тепер трюк полягав у тому, щоб не думати, ніби йому все вже вдалося. Трюк полягав у тому, щоб діяти з величезною неквапливістю.

Підтримуючи себе лівою, він дозволив своїй правій руці блукати по горбках і долинах того вузла, який дбав про зашморг у нього на шиї. Марк одразу втямив, що мусить ледь не задушити себе, щоби звільнитись від нього — і ще доведеться посилити тиск на яєчка, які вже й так у нього тужливо трепетали.

Він зробив глибокий вдих і почав поратися з цим вузлом. Линва рівномірно-поступово натягалася, вдавлюючись йому в шию й промежину. Шпички шорсткої коноплі впинались йому в горло, немов якісь мініатюрні тату-голки. Здавалося, цей вузол не піддається йому безкінечно довгий час. Під шаленою атакою великих чорних квітів, які беззвучними вибухами розцвітали перед очима, у нього почав мерхнути зір. Він забороняв собі поспішати. Він розмірено перебирав вузол і нарешті відчув у ньому нову слабину. На мить тиск на його пахвину посилився нестерпно, а потім він із судомним ривком скинув з себе той зашморг через голову, і біль поменшав.

Він сів, понуривши голову, уривчасто дихаючи, і обома руками леліяв свої роз’ятрені яєчка. Гострий біль тупішав, став всеохопною ломотою, від якої Марка аж нудило.

Коли біль почав потроху стихати, він подивився на затулене віконницею вікно. Світло, що проходило крізь зламані планки, було тьмяно-охряним — сонце вже майже сідало. І двері тут були замкнені.

Він стягнув з балки звільнений кінець линви і взявся до вузлів, які тримали його ноги. Вони були дратівливо тугими, і Маркова зосередженість почала з нього вислизати, поступаючись місцем реакції.

Він звільнив собі стегна, коліна, а після нескінченної, на позір, боротьби звільнив і кісточки. Він підвівся на рівні, слабенький, серед безпечних тепер звоїв линви, і поточився. Почав розтирати собі стегна.

Знизу почулися звуки: кроки.

Він у паніці підкотив очі, ніздрі роздималися. Підшкандибавши до вікна, він спробував його підняти. Глухо забите іржавими, загнутими, як скоби, через грубий дерев’яний брусок десятипенсовиками[236].

Кроки вже піднімалися вгору сходами.

Він витер долонею губи і дико роззирнувся по кімнаті. Дві паки журналів. Маленький бляшаний щиток із зображенням якогось літнього пікніка 1890 року. Голе залізне ліжко.

У відчаї він підійшов до нього й підважив один кінець, і якісь далекі боги, можливо, побачивши, як багацько удачі він сотворив собі сам, наділили йому невеличке благодіяння й від себе.

Ті кроки вже рушили коридором до дверей, коли він нарешті докрутив до останнього витка різьби і вивільнив з-під рами ліжка його сталеву ніжку.

Коли прочинилися двері, Марк стояв за ними з піднятою ніжкою від ліжка, як дерев’яний індіанець з томагавком.

— Юний містере, я прийшов по…

Стрейкер побачив порожні звої линви і застиг, мабуть, на одну повну секунду в категоричному здивуванні. Він уже наполовину був пройшов крізь двері.

Для Марка все здавалося уповільненим до швидкості футбольного маневру, побаченого по телевізору в моментальному повторі. Здавалося, у нього є хвилини, а не вбогі секунди, щоби прицілитися у чверть окружності черепа, видну з-за краю дверей.

Він опустив ніжку обома руками, хоча не так сильно, як міг би — пожертвував часткою сили заради кращого прицілювання. Труба вдарила Стрейкера трохи вище скроні, якраз коли він почав повертатися, щоб зазирнути за двері. Його очі, широко розплющені, закляпнулись, зіщулені від болю. Кров бризнула з рани дивовижним гейзером.

Тіло Стрейкера відхитнуло, і він спиною повалився в кімнату. Його обличчя кривилося в лютій гримасі. Він потягнувся рукою, і Марк знов його вдарив. Цього разу труба прийшлася по лисому черепу просто над опуклістю його чола, і там з’явився ще один фонтан крові. Стрейкер безкосто укляк, підкотивши очі під лоба. Марк обійшов тіло, дивлячись на нього вибалушеними, широко відкритими очима. Кінець ліжкової ніжки був офарблений кров’ю. Вона була темнішою за техніколорну кров у кіно[237]. Дивлячись на неї, він відчував нудоту, але дивлячись на Стрейкера, не відчував нічого.

«Я вбив його», — подумав Марк. А по п’ятах за цим: «Добре. Добре».

Пальці Стрейкера зімкнулись на його кісточці.

Марк скрикнув і спробував звільнити ногу. Пальці тримали міцно, як сталева пастка, і тепер Стрейкер крізь спливаючу маску крові дивився вгору, на нього, очима холодними і ясними. Губи його ворушилися, проте жодних звуків не виходило. Марк потягнув ногу дужче, але марно. З напівстогоном він почав гатити по чіпкій руці Стрейкера ніжкою ліжка. Раз, другий, третій раз, четвертий. Він чув жахливий олівцевий тріск зламуваних пальців. Рука ослабла і він ривком звільнився, поточившись крізь двері в коридор.

Голова Стрейкера знову впала на підлогу, але його скалічені пальці стискалися і розтискалися, ловлячи повітря з непроглядною життєздатністю, як ото посмикуються собачі лапи у снах про гонитви за котами.

Ніжка койки випала з млявих пальців Марка, і він позадкував, тремтячи. Охоплений панікою, він розвернувся і кинувся вниз по сходах, перестрибуючи через два-три східці за раз на своїх онімілих ногах, з долонею поковзом по розтрісканому поруччю.

Передпокій повнився смерком, був моторошно темним.

Він увійшов до кухні, кидаючи навіжені, лякливі погляди на відчинені двері підвалу. Сонце сідало палаючим зливком червоних, і жовтих, і фіолетових кольорів. У похоронному салоні за шістнадцять миль звідси Бен Міерз дивився на годинник, на якому стрілка вагалася між 7:01 та 7:02.

Марк нічого про це не знав, але він знав, що надходить час вампіра. Залишатись тут довше означає нове протистояння щойно по протистоянню; спускатися в підвал, щоб спробувати врятувати Сюзен, означає приєднання до лав Нечисті.

Та все ж він підійшов до дверей підвалу і фактично спустився вниз на перші три сходинки, перш ніж страх обплів його майже фізичними путами, не дозволяючи ані кроку далі. Він плакав і його тіло дико тремтіло, немов у пропасниці.

— Сюзен! — крикнув він. — Тікаймо!

— М-Марку? — прозвучав її голос, слабенький, осоловілий. — Я нічого не бачу. Тут темно і…

Раптом щось розкотисто гримнуло, неначе гулкий постріл, а за ним глибоке, бездушне посміювання.

Сюзен завищала… плачем, що зійшов на стогін, а потім на тишу.

Та все-таки він затримався, на пір’яних ногах, що дрижали, рвучись понести його геть.

І знизу почувся дружній голос, дивовижно схожий на голос його батька:

— Спускайся сюди, хлопчику мій. Я від тебе в захваті.

Владність у самому лиш цьому голосі була такою великою, що Марк відчув, як страх убуває з нього, а пір’я в ногах перетворюється на свинець. Він дійсно почав було намацувати наступну сходинку, перш ніж знову себе опанував, і це опановування порвало на клоччя всю ту самодисципліну, яка в ньому ще залишалася.

— Спускайся сюди, — промовив цей голос, уже ближче. Попід дружньою батьківською інтонацією в ньому звучала шліфована сталь наказу.

Марк крикнув у підвал:

— Я знаю, хто ти! Ти Барлоу!

І кинувся навтьоки.

Коли він досяг передпокою, страх знову наліг на нього з усією силою, і якби двері не стояли незамкнені, він, либонь, проломився б крізь них, залишивши по собі діру у формі власного силуету, як у мультфільмах.

Він побіг по заїзду (точно, як колись той давній хлопчик Бенджамін Міерз), а потім прямо вниз, по середині Брукс-роуд, до міста і сумнівної безпеки.

А хіба король вампірів не міг погнатися за ним навіть зараз?

Він звернув з дороги, прокладаючи собі шлях навмання крізь ліс, перебрів через Теґґартів ручай і, заплутавшись у заростях лопухів на протилежному його боці, нарешті дістався власного заднього двору.

Він увійшов через кухонні двері й подивився крізь арку у вітальню, де його мати з розгорнутим довідником у себе на колінах і написаною великими літерами тривогою на обличчі говорила з кимось по телефону.

Вона підняла голову і побачила його, і буквально фізичною хвилею на її обличчі розлилося полегшення.

— …ось він тут…

Не чекаючи відповіді, вона поклала слухавку на важіль і рушила до нього. Він — з більшим сумом, ніж мати могла б у це повірити — побачив, що вона плакала.

— Ох, Марку… де ти був?

— Він уже вдома? — гукнув його батько з кабінету. Його обличчя, невидиме, наповнювалося грозою.

— Де ти був? — ухопила його за плечі мати і струснула.

— Надворі, — відповів він розпливчасто. — Я біг додому і впав.

Більше сказати було нічого. Суттєвою і визначальною особливістю дитинства є не легке й невимушене злиття фантазій і реальності, а тільки самотність. Не існує слів для темних поворотів і випарів дитинства. Мудра дитина це визнає і скоряється перед неминучими наслідками. Дитина, яка вираховує вартість, уже не дитина.

Він додав:

— Я не помітив, як минув час. Це…

І тоді на нього напосівся батько.

Котрась година ночі перед понеділковим світанком.

Дряпання у вікно.

Він вихопився зі сну без паузи, без жодного проміжного періоду млявості чи адаптації. Божевілля снів і яву вже стали надзвичайно схожими.

Біле обличчя в темряві за шибкою було обличчям Сюзен.

— Марку… впусти мене.

Він виліз із ліжка. Підлога була холодною під його босими ступнями. Він тремтів.

— Іди геть,— промовив він блякло.

Він побачив, що вона досі в тій самій блузі, у тих самих слаксах. «Цікаво, чи хвилюються її рідні, — подумав він. — Чи телефонували вони в поліцію?»

— Це не так уже й погано, Марку, — сказала вона, а очі в неї були скучними, обсидіановими.

Вона усміхнулась, показавши зуби, які зблиснули гострим рельєфом під її блідими яснами.

— А взагалі це приємно. Впусти мене. Я тобі покажу. Я поцілую тебе, Марку. Я обцілую тебе всього-всього так, як ніколи цього не робила твоя мати.

— Іди геть, — повторив він.

— Хтось із нас рано чи пізно тебе дістане, — сказала вона. — Нас тепер набагато більше. Хай це буду я, Марку. Я… я така голодна.

Вона спробувала усміхнутись, але це перетворилося на блекотну гримасу, від якої в нього похололи кості.

Він підняв свій хрест і притиснув його до вікна.

Вона зашипіла, немов обшпарена, і відпустила віконну раму. На якусь мить вона зависла в повітрі, її тіло ставало туманним, розмитим. А потім щезла. Але не раніше, ніж він побачив (чи подумав, ніби побачив), вираз безнадійного злощастя на її обличчі.

Ніч знову була спокійною і тихою.

Нас тепер набагато більше.

Думки Марка обернулися до його батьків, які спали в бездумній небезпеці під ним, і страх скрутив йому нутрощі.

Певні люди знають, казала вона, чи підозрюють.

Хто?

Той письменник, звичайно. Той, з яким вона зустрічалася. Міерз його прізвище. Він живе у пансіоні Єви. Письменники знають багато. Це мусить бути він. І він мусить ді­статися до Міерза раніше за неї…

Марк зупинився на півдорозі до ліжка.

Якщо вона вже не дісталася.