Салимове Лігво

Розділ шостий. Лігво (ІІ)

Осінь і весна приходили до Єрусалимового Лігва з такою ж раптовістю, як схід і захід сонця у тропіках. Демаркаційна лінія може виявитися не ширшою за один день. Але весна не найлагідніша пора року в Новій Англії — надто вона коротка, надто непевна, надто схильна без жодного попередження обернутися люттю. Та попри це, трапляються такі квітневі дні, що живуть у пам’яті навіть після того, як людина забуде доторк дружини чи відчуття беззубого ротика немовляти біля соска. Але близько середини травня сонце вже сходить із ранкового серпанку з поважною владністю і, стоячи о сьомій ранку на верхній сходинці свого ґанку з бляшанкою, у якій твій робочий обід, ти знаєш, що до восьмої години на траві вже розтане роса і курява на бічних путівцях висітиме бездонна й застигла в повітрі ще п’ять хвилин по тому, як тою дорогою проїде якась машина; і що на першу після полудня на третьому поверсі фабрики буде дев’яносто п’ять градусів і піт спливатиме тобі з рук, немов олія, і сорочка ліпитиметься тобі до спини дедалі ширшим клаптем — ну, чисто вам липень.

Але коли надходить осінь, як вона завше це робить десь після половини вересня, проганяючи літо копняками під його зрадницьку сраку, вона залишається доволі довший час, як старий друг, за яким ти скучив. Як той старий друг, що влаштовується в твоєму улюбленому кріслі, дістає свою люльку і розпалює її і заповнює день історіями про місцини, де він побував, і справи, які робив відтоді, як ви з ним востаннє бачилися.

Осінь триває весь жовтень і, в рідкісні роки, затримується на листопад. День у день небо ясне, дзвінко синє, і хмари, що пропливають по ньому, завжди зі сходу на захід — це спокійні білі кораблі з сірими кілями. День у день починає віяти вітер і ніколи не вщухає. Він підганяє тебе, коли ти гуляєш дорогами, з хрускотом топчучи листя, що нападало безумними, строкатими заметами. Цей вітер обдаровує тебе внутрішнім болем, що надходить з глибини, глибшої за розташування твоїх кісток. Можливо, він торкається чогось прадавнього в людській душі, струн родової пам’яті, яка наказує — «мандруй кудись або помри, мандруй кудись або помри». Навіть коли ти вдома, поза міцними стінами, вітер б’ється об дерево та скло і жене свою безтілесну тривогу на карнизи, і рано чи пізно ти будеш змушений відкласти те, що робив, і вийдеш подивитися. І ти можеш стати на своєму ґанку або на подвір’ї раннім надвечір’ям і дивитися, як тіні хмар перебігають пасовище Ґріффена і мчать угору Шкільним пагорбом: світло і темрява, світло і темрява, неначе віконниці богів, прочиняються і зачиняються. Ти можеш побачити, як золотушник — той, що найвпертіший, найзловредніший і найпрекрасніший з усієї новоанглійської флори — схиляється під вітром, немов якась велика й мовчазна парафіяльна громада. І якщо там не буде автівок чи літаків, якщо ніякий Дядько Джон не блукає в лісовій гущавині на захід від міста, стріляючи перепілок чи фазанів; якщо єдиним звуком буде повільне биття твого власного серця, ти можеш почути інший звук. І це буде звук життя, що скидає оберти перед своїм циклічним завершенням, очікуючи першого зимового снігу, щоби здійснити останні обряди.

Цього року перший день осені (справжньої осені, на відміну від календарної) припав на 28 вересня — день, коли на цвинтарі Злагідний Пагорб було поховано Денні Ґліка.

Церковні служби були приватними, але прощання біля могили було відкритим для міста і туди з’явилася добряча частка містян — однокласники, просто цікаві, а також літні люди, для яких, коли старіння оплітає їх своїми плащаницями, похорони стають ледь не маніакально притягальними.

Вони рухалися вгору по Бернс-роуд довгою вервечкою, що, вигинаючись, то зникала з очей, то з’являлася знову на наступному пагорбі. Попри ясний день, фари у всіх машин були ввімкнуті. Перед вів катафалк Карла Формена, задні вікна вщерть заповнені квітами, слідом Тоні Ґлік їхав своїм «меркурієм» 1965 року, у якого гарчав і пердів зношений глушник. Позаду них чотири машини везли родичів з обох боків родини, одна зграйка аж з такої далечіні, як Талса в Оклахомі[121]. У цьому довгому, з увімкнутими фарами кортежі також їхали: Марк Петрі (той хлопчина, у гості до якого йшли Ралфі з Денні того вечора, коли Ралфі зник) і його мати з батьком; Річі Боддін із сім’єю; Мейбел Вертс у машині, де також сиділи місіс і містер Вільям Нортон (Мейбел на задньому сидінні, з ціпком, поставленим собі межи набряклих ніг, з неугавним завзяттям розповідала про інші похорони, на яких вона побувала аж ген з 1930 року; Лестер Дарем і його дружина Герріет; Пол Мейберрі і його дружина Ґлініс; Пет Міддлер, Джо Крейн, Вінні Апшо та Клайд Корліс, усі в машині, яку вів Мілт Кроссен (перед виїздом Мілт відкрив пивний кулер, і кожен причастився біля печі з поминальної шестизарядної паки пива); Єва Міллер у машині разом зі своїми близькими подругами Лореттою Старчер і Родою Кьорлес, обидві були незаміжні пані; Паркінс Ґіллеспі та його помічник Ноллі Ґарденер їхали в автомобілі поліції Єрусалимового Лігва (Паркінсів «форд» з блимавкою, прилаштованою на приладовій панелі); Лоренс Кроккет і його жовтява дружина; Чарлз Родс, той дратівний водій автобуса, котрий безвинятково-принципово відвідував усі похорони; родина Чарлза Ґріффена, включно з його дружиною і двома синами, Гелом і Джеком, єдиними нащадками, які досі жили з батьками.

Майк Раєрсон із Роялом Сноу зранку цього дня викопали могилу, прикривши виритий ними сирий ґрунт смугами штучної трави. Майк запалив поминальну лампаду, яку вибрали самі Ґліки. Майк згадав, як подумав, що Роял сьогодні сам на себе не схожий. Зазвичай він був повен жартиків і приказок щодо майбутньої роботи (наспівував, фальшивлячи, тенором: «Як загорнуть тебе у велику білую ряднину, та опустять на шість футів твою домовину…»[122], але цього ранку він здавався незвичайно тихим, ледь не пригніченим. «Похмілля, мабуть, — подумав Майк. — Без сумніву, з отим своїм приятелем, м’язистим здорованем Пітерзом, нализався минулого вечора “У Делла”».

П’ять хвилин тому, коли побачив, що дорогою приблизно за милю звідси на пагорб виїжджає катафалк Карла, він, поглянувши вгору на високі залізні шпичаки, як робив це завжди відтоді, як знайшов на них Дока, розчинив широкі ворота. Залишивши ворота прочиненими, він пішов назад до свіжовиритої могили, де вже чекав парох парафії Єрусалимового Лігва, отець Каллаген. На плечах у нього була стола, а в руці він тримав требник, розгорнутий на службі по померлій дитині. Це в них називається третьою зупинкою, знав Майк. Перша в домі покійника, друга — у крихітній католицькій церкві Святого Андрія. Остання — Злагідний Пагорб. Усі пасажири на вихід.

Його пройняло легким холодком, і він опустив очі на яскраву пластмасову траву, дивуючись, чому вона мусить бути частиною кожного похорону. Вона виглядала саме тим, чим була: дешева імітація життя, яка стримано маскує важкі коричневі грудки останнього земного притулку.

— Вони вже їдуть, отче, — сказав він.

Каллаген був високим чоловіком з пронизливими синіми очима і рум’яним обличчям. Із сивіючим волоссям сталевого кольору. Раєрсону, який не бував у церкві відтоді, як йому виповнилося шістнадцять, з усіх місцевих шаманів він подобався найбільше. Джон Ґроґґінс, методистський священник, був лицемірним старим засранцем, а Паттерсон з Церкви Святих останніх днів і Вірних Хресту був скаженим, як ведмідь, що застряг у бджолиному дуплі. Під час похорону одного з церковних дияконів два чи три роки тому Паттерсон просто повалився й качався по землі. Натомість Каллаген, як на паполюба, здавався досить приємним; його похорони були спокійними і втішливими, і завжди короткими. Раєрсон сумнівався, що Каллаген набув собі всі ті червоні, репнуті жилки на щоках і навкруг носа від молитов, але якщо Каллаген дійсно потроху випиває, хто йому дорікне? Світ зараз такий, це взагалі дивно, що всі ці проповідники не сидять по дурдомах.

— Дякую, Майку, — сказав він і поглянув на ясне небо. — Важка це буде відправа.

— Гадаю, що так. А довга?

— Десять хвилин, не більше. Я не збираюся розтягувати тортури батьків. Цього в них ще достатньо попереду.

— Окей, — сказав Майк і пішов у кінець цвинтаря. Він перестрибне кам’яну огорожу, піде в ліс і з’їсть свій пізній обід. Він знав з довгого досвіду, що останнє, що хочуть бачити скорботні рідні і друзі під час третьої зупинки, це регулярного копача могил у закаляному землею комбінезоні. Це, типу, розвіює осяйні картини священника з безсмертям і райською брамою.

Біля задньої огорожі він затримався і нахилився, щоби поправити сланцевий надгробок, який упав лицем донизу. Він поставив брилу і, змітаючи земляний бруд з напису, знову відчув, як ним перебіг той легкий холодок:

Х’ЮБЕРТ БАРКЛАЙ МАРСТЕН

6 жовтня 1889

12 серпня 1939

Той ангел Смерті, що тримає

Бронзовий світильник поза золотими дверми,

Відніс тебе у темні Води.

А під цим, майже знищене перемінами погоди, морозами й відлигами впродовж тридцяти шести років:

Дай Боже, щоб він лежав спокійно

Так само непевно стурбований і так само не розуміючи чому, Майк Раєрсон пішов у ліс посидіти біля струмочка і з’їсти свій обід.

Коли отець Каллаген тільки починав навчатися в семінарії, один друг подарував йому блюзнірську вишивку гарусом, яка в той час накрила його бурею нажаханого сміху, але минули роки і ця річ почала здаватися йому більш правдивою і менш блюзнірською: Дай мені, Боже, ПРОСВІТЛІННЯ супокійно сприймати те, чого я не можу змінити, НАСНАГИ, щоб змінювати те, що можу, і УДАЧІ, щоби пиздець траплявся не занадто часто. І все це староанглійськими готичними літерами на тлі висхідного сонця.

Зараз, стоячи перед скорбниками по Денні Ґліку, він знову згадав те старе кредо. Носії, два дядьки та два кузени померлого хлопчика, опустили труну в землю. Марджорі Ґлік, у чорнім плащі і чорнім капелюшку з вуаллю, з обличчям, що, мов бринза, прозирало крізь плетиво сіточки, стояла, хитаючись, у захисному згині руки свого батька, вчепившись у чорну сумочку, неначе в якийсь рятувальний пліт. Тоні Ґлік стояв осторонь від неї, з шокованим і нетутешнім обличчям. Під час відправи у церкві він кілька разів роззирався, немов хотів упевнитися у власній присутності серед цих людей. У нього було обличчя чоловіка, впевненого в тому, що бачить сон.

«Церква не здатна припинити цього сну, — подумав отець Каллаген. — І все просвітління, наснага й удача в світі не здатні. Пиздець уже стався».

Він окропив святою водою труну й могилу, освячуючи їх навіки.

— Тепер помолимося, — оголосив він.

Слова мелодійно покотилися з його рота, як це завжди було, в осяянні й тіні, п’яним чи тверезим. Скорботники схилили голови.

— Господи Боже, завдяки твоїй милості, хто у вірі жив, знаходить супокій вічний. Благослови цю могилу і відправ свого янгола стерегти її. А як поховаємо ми тіло Деніела Ґліка, запроси його милостиво до свого причету і з твоїми святими дозволь йому сповнюватися радістю в тобі вічно. Ми просимо про це заради Христа, Господа нашого. Амінь.

— Амінь, — промурмотіла паства, і вітер змів і розвіяв це слово клоччям геть.

Тоні Ґлік роззирався довкола широко розплющеними, дивацькими очима. Його дружина притискала до рота серветку «Клінекс».

— З вірою в Ісуса Христа ми благоговійно віддаємо похованню тіло цієї дитини в його людській недосконалості. Помолимося ж з упевненістю Богу, котрий дарує життя всім істотам, щоб він підвищив це смертне тіло до досконалості й гурту святих.

Він перегортав сторінки свого молитовника. Якась жінка в третім ряду нещільно згуртованої біля могили людської підкови почала хрипко схлипувати. Десь у лісовій гущавині зацвірінькала якась пташка.

— Молімося за нашого брата Деніела Ґліка Господу нашому Ісусу Христу, — продовжив отець Каллаген, — котрий сказав нам: «Я є воскресінням і я є життям. Хто вірує в мене, житиме, попри те що помирає, і кожен живий, хто покладає віру свою в мене, ніколи не зазнає страждань віч­ної смерті». Господи, ти плакав по смерті Лазаря, друга свого, даруй нам втішання у нашій скорботі. Ми просимо цього з вірою.

— Господи, почуй нашу молитву, — відгукнулися католики.

— Ти повернув мертвого до життя; подаруй брату нашому Деніелу життя вічне. Ми просимо цього з вірою.

— Господи, почуй нашу молитву, — відгукнулись вони.

Щось нібито почало розвиднюватися в очах Тоні Ґліка; якесь прозріння, можливо.

— Наш брат Деніел був начисто обмитий хрещенням; подаруй йому товариство всіх твоїх святих. Ми просимо цього з вірою.

— Господи, почуй нашу молитву.

— Його було виплекано плоттю й кров’ю твоїми; подаруй йому місце за столом у твоєму царстві небесному. Ми просимо цього з вірою.

— Господи, почуй нашу молитву.

Марджорі Ґлік почала розхитуватися вперед-назад, стогнучи.

— Даруй нам втішання у смутку по смерті брата нашого; хай наша віра буде нам розрадою, а вічне життя надією нашою. Ми просимо цього з вірою.

— Господи, почуй нашу молитву.

Він згорнув свій требник.

— Помолимося, як учив нас Господь наш, — промовив він тихо. — Отче наш, що єси на небесах…

— Ні! — закричав Тоні Ґлік і рвонувся вперед. — Ви не закидаєте землею мого хлопчика!

Вихопилися руки, щоб його зупинити, але запізно.

Якусь мить він хитався на краю могили, а потім фальшива трава збрижилася й посунулась. Він упав у яму, гахнувшись просто на труну з жахливим, важким стуком.

— Денні, ану давай, вилізай звідти! — заволав він.

— Ой лишенько, — зойкнула Мейбел Вертс і притисла до рота свою траурну чорну шовкову хустинку.

Очі її горіли завзяттям, визбируючи тут усе, як білка визбирує на зиму горішки.

— Денні, чорти тебе забирай, припиняй вже вийобуватися!

Отець Каллаген кивнув двом носіям труни, і вони виступили вперед, але знадобилося втручання ще трьох чоловіків, включно з Паркінсом Ґіллеспі й Ноллі Ґарденером, перш ніж Ґліка, який вив, верещав і брикався, вдалося витягти з могили.

— Денні, припиняй це зараз же! Ти лякаєш свою матусю! Я тебе так по заду відшмагаю! Пуссіть мене! Пуссіть мене! Віддайте ммого синочка… пустіть мене, ви, чмошники… аххх, Боже мій!

— Отче наш, що єси на небесах… — почав знову Каллаген, й інші голоси приєднались до нього, підносячи ці слова до байдужого щита неба.

— …нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє…

— Ну ж бо, Денні, ходи до мене, чуєш? Ти мене чуєш?

— …як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і пробач нам…

— Деннніііі…

— …провини наші, як і ми пробачаємо винуватцям нашим…

— Він не мертвий, він не мертвий, ану пустіть мене, піда­раси срані, нікчеми…

— …і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Заради Христа, Господа нашого. Амінь.

— Він не мертвий, — схлипував Тоні Ґлік. — Він не може померти. Йому ж лише дванадцять йобаних рочків.

Він почав важко ридати і, попри чоловіків, які його тримали, вихнувся вперед з обличчям спустошеним і залитим сльозами. Він упав на коліна біля ніг Каллагена і вчепився в його штани брудними, у грязюці, руками.

— Прошу, поверніть мені мого хлопчика. Прошу, не морочте мені більше голову.

Каллаген ласкаво взяв його голову в свої долоні.

— Помолимося, — сказав він. Відчуваючи нищівні ридання Ґліка у себе в стегнах.

— Господи, даруй втішання цьому чоловіку і дружині його у їхній скорботі. Ти очистив це дитя у водах хрещення і дав йому нове життя. Нехай ми одного дня возз’єднаємося з ним і зазнаємо разом радощів небесних вовіки. Ми просимо про це во ім’я Ісуса. Амінь.

Піднявши голову, він побачив, що Марджорі Ґлік зомліла.

Коли всі вони вже пішли, повернувся Майк Раєрсон і сів на краю розкритої могили, щоб доїсти останню половину свого сендвіча і почекати, поки сюди повернеться Роял Сноу.

Похоронна відправа була о четвертій, а зараз майже п’ята година. Тіні стали довгими і сонце вже скоса прозирало крізь високі дуби на заході. Той клятий Роял обіцяв повернутися не пізніше чверті до п’ятої; то де ж він тепер?

Сендвіч був з болонською ковбасою й сиром, його улюб­лений. Усі сендвічі, які він робив, були його улюбленими; це одна з переваг життя одинаком. Він доїв і потер долоні, струсивши кілька хлібних крихт на труну.

Хтось його спостерігає.

Він відчув це раптово й без сумнівів. Він роззирнувся довкола по цвинтарю широко розкритими, сторопілими очима.

— Рояле? Ти тут, Рояле?

Без відповіді. Вітер зітхав крізь дерева, змушуючи їх таємничо шелестіти. У колихливих тінях в’язів, що росли поза кам’яною огорожею, манячив надгробок Х’юберта Марстена, і зненацька Майк подумав про Вінового собаку, повішеного на залізних шпичаках передніх воріт.

Очі. Безживні й бездушні. Спостерігають.

Темряво, не застань мене тут.

Він підхопився на рівні так, ніби хтось щось проказав.

— Чорти б тебе взяли, Рояле.

Він промовив ці слова вголос, проте стиха. Він більше не думав, що Роял десь поряд чи навіть взагалі повернеться. Він мусить зробити все самотужки, і це забере чимало часу самому.

Мабуть, до темряви.

Він узявся до роботи, не намагаючись зрозуміти той страх, що його охопив, не задумуючись, чому ця робота, яка ніколи його не бентежила, так жахливо бентежить його зараз.

Працюючи швидкими, економними рухами, він стягнув із сирої землі смуги фальшивої трави й акуратно згорнув. Перекинувши їх собі через руку, Майк рушив до свого поставленого поза брамою траку, і щойно він вийшов із цвинтаря, те неприємне відчуття спостереження розтало.

Він поклав траву в кузов пікапа і взяв лопату. Рушив було назад, потім завагався. Він задивився на відкриту могилу, а вона немов глузувала з нього.

Йому дійшло, що те відчуття спостереження припинилося, щойно він перестав бачити труну, яка гніздилася на дні цієї ями. Раптом в його уяві постав образ Денні Ґліка, який лежить на тій маленькій атласній подушці з розплющеними очима. Ні — це дурня. Очі їм закривають. Він достатньо надивився, як це робить Карл Формен.

«Свісно, ми їх заклеюєм, — сказав одного разу Карл. — Кому б хтілося, аби труп підморгував парафіянам, авжеж?»

Він набрав лопату землі і скинув її до ями. Полірований ящик з червоного дерева відгукнувся важким, грубим «гуп», і Майк тіпнувся. Цей звук приніс йому слабеньке відчуття млості. Він випростався і в замішанні роззирнувся на букети квітів. Кляте марнотратство. Вже завтра їх пелюстки розсіються довкола червоним та жовтим лушпинням. Чому люди таким переймаються, було поза його розумінням. Якщо ти так бажаєш витратити гроші, чому не віддати їх у «Протиракове товариство», або в «Марш даймів», чи навіть у «Жіночу допомогу»[123]. Тоді б вони принаймні пішли на якусь добру справу.

Він кинув чергову лопату і знову відпочив.

От ця труна, також марнотратство. Гарна труна з червоного дерева, яка коштує не менше тисячі баксів, а він тут закидає її землею. У Ґліків грошей не більше, ніж в усіх інших, і хіба хтось робить страховку на похорон своїх дітей? Вони, либонь, залізли в глибочезні борги, і все заради ящика, який закопують у землю.

Він нахилився, набрав чергову лопату землі й неохоче скинув її до ями. Знову те жахливе, остаточне гуп. Віко труни тепер уже було притрушене землею, але поліроване червоне дерево досі проблискувало крізь неї, ледь не докірливо.

Припини дивитись на мене.

Він набрав чергову лопату, не надто повну, і скинув землю до ями.

Гуп.

Тіні були вже дуже довгими. Він зупинився, підвів угору очі, аж ген там Дім Марстена, з наглухо зачиненими віконницями. Його східний бік, той, що першим каже «прощавай» денному світлу, дивився прямо вниз на залізні ворота цвинтаря, де Дока було…

Він примусив себе знову набрати лопату землі і скинув її до ями.

Гуп.

Земля потроху осипалася з боків труни, застрягаючи в мідних завісах. Тепер, якби хтось її відкривав, то з рипучим скреготом, неначе відчиняючи двері до якоїсь гробниці.

Припини дивитись на мене, чорт забирай.

Він почав нахилятися по чергову порцію землі, але сама ця думка задалася занадто важкою, і він хвилинку перепочив. Якось він читав — у «Нейшенел Інкваєрері» чи ще десь[124] — про одного жевжика, техаського нафтовика, який загадав у своєму заповіті, що його мусять поховати в ідеально новому «кадилаку купе де Вілл»[125]. Заповіт було виконано. Яму вирили екскаватором, а машину опускали краном. По всій країні люди їздять старими машинами, що тримаються купи лише на шмарклях та мотузках, а одного з отих багатих кнурів ховають сидячим за кермом десятитисячодоларового «кадилака» з усіма аксесуарами. Майк стріпонувся і ступив крок назад, спантеличено хитаючи головою. Він майже… ну… майже був запав у транс, схоже на те. Те відчуття, ніби хтось за ним спостерігає, було тепер значно дужчим. Він поглянув на небо і стривожився, побачивши, як багато пішло звідти світла. Тільки верхній поверх Дому Марстена залишався тепер на яскравому денному світлі. Годинник на руці Майка показував десять хвилин по шостій. Господи Ісусе, година минула, а він не кинув і півдюжини лопат землі до цієї ями!

Він знову нахилився до роботи, намагаючись не дозволяти собі думати. Гуп, і гуп, і гуп — тепер земля падала на деревину приглушено; віко труни вже було присипано, і земля збігала з боків коричневими потічками, піднімаючись майже до засува й замка.

Він кинув ще дві лопати і зупинився.

Засува й замка?

Овва, хто це, во ім’я Боже, вішає замок на труну? Чи вони думають, що хтось спробує туди залізти? Мабуть, що так. Авжеж, не можуть вони думати, що хтось спробує звідти вилізти…

— Припини зирити на мене, — вголос промовив Майк Раєрсон й відразу відчув, як серце поповзло йому в горло. Раптовий потяг побігти звідси, побігти просто вниз по дорозі до міста, заповнив його. Він придушив його тільки величезним зусиллям. Звичайні дрижаки, ото й усе. Працюючи на цвинтарі, хто їх не ловить вряди-годи? Це немов у якімсь йобанім фільмі жахів — заривати такого малого, лише дванадцять років, і очі в нього широко розплющені…

— Господи Ісусе, припини це, — вигукнув він і дико скинув очима вгору, на Дім Марстена.

Тепер тільки його дах залишався на сонячному світлі. Була шоста п’ятнадцять.

Після цього Майк знову почав працювати швидше — нагнутися, набрати лопату, тримати мозок абсолютно порожнім. Але те відчуття, що хтось на нього дивиться, ніби не слабшало, а навпаки зростало, і кожна лопата землі здавалася важчою за попередню. Віко труни вже було присипано, але досі виднілися її контури, оповиті землею.

У нього в голові почала крутитися католицька молитва по померлому, як воно, бува, стається без жодних підстав. Він чув, як її проказував Каллаген, коли, сидячи біля струмка, їв свій обід. Її і ті безпомічні крики батька.

Молімося за нашого брата Господу нашому Ісусу Христу, котрий сказав…

(о, Отче мій, яви мені милість твою).

Він зупинився, тупо дивлячись у могилу. Та була глибокою, дуже глибокою. Тіні ночі, що надходила, вже стягувалися до неї, немов щось глизяве і живе. Вона досі залишалась глибокою. Він нізащо не спроможеться зарити її до темряви. Нізащо.

Я є воскресінням і я є життям. Хто вірує в мене, житиме, попри те що помирає…

(Володарю Мух, яви мені милість твою).

Так, там відкриті очі. Тому й оце відчуття, що за ним спостерігають. Карл поклав на них замало клею і вони розчахнулися, просто немов якісь віконниці, і тепер цей син Ґліків на нього дивиться. Щось із цим треба зробити.

…і кожен живий, хто покладає віру свою в мене, ніколи не зазнає страждань вічної смерті…

(Я підношу тобі зіпсуте м’ясо і смердючу плоть).

Вибрати звідти землю. Ось що треба. Вибрати лопатою землю і збити лопатою замок, і відкрити труну, і закрити ті жахливі, прискіпливі очі. Того клею, як у трунаря, у нього нема, але є в кишені два четвертаки. Вони цілком згодяться. Срібні. Так, срібло — це саме те, що потрібне цьому хлопцю.

Сонце тепер світило понад дахом Дому Марстена, торкаючись тільки найвищих і найстаріших ялин західніше міста. Навіть із зачиненими віконницями цей дім, здавалося, вдивляється в нього.

Ти повернув мертвого до життя; подаруй брату нашому Деніелу життя вічне.

(Я справив жертву на твою пошану. Лівою рукою своєю і підношу її).

Майк Раєрсон зненацька стрибнув у могилу і почав оскаженіло розкопувати, викидаючи звідти землю нагору коричневими вибухами. Нарешті залізо лопати стукнуло об дерево і він почав відгрібати рештки землі з боків, а потім, ставши колінами на труну, знову, і знову, і знову бити мідну дужку замка.

Віддалік, біля струмка почали брекекекати жаби, нічний леляк співав серед тіней, а десь поблизу почали здіймати свої пронизливі голоси ще кілька дрімлюг.

Шоста п’ятдесят.

«Що це я роблю? — запитав він себе. — Що це, заради Бога, я зараз роблю?»

Уклякнувши на віку труни, він намагався це обдумати… але щось під сподом його розуму спонукало його поспішати, поспішати, сонце сідає…

Темряво, не застань мене тут.

Він підняв лопату, ще раз із-за плеча рубонув по замку і почулося «хрясь». Дужка луснула.

Він, в останньому проблиску притомності, кинув погляд угору — обличчя закаляне, помальоване землею з потом, білими кружалами тупляться вибалушені очі.

Венера сяяла на грудях небес.

Захеканий, він підтягнувся з могили і, розпластавшись, намацував клямки на віку труни. Знайшов і смикнув. Віко вихнулось вгору, зарипівши на завісах, як він собі й уявляв, спершу показавши тільки рожевий атлас, а потім і руку в темному рукаві (Денні Ґліка поховали в тому костюмі, у якому він ходив до причастя) й нарешті… нарешті обличчя.

Майкові сперло дух, перехопило горло.

Очі були відкриті. Саме так, як він і думав. Широко розплющені і зовсім не осклілі. Вони немов іскрилися ненависним життям у цьому останньому, помираючому світлі дня. На цьому обличчі не було смертельної блідості; щоки здавались рожевими, ніби налитими життєвими соками.

Майк спробував відвести очі від цього сяйливого, крижаного погляду і не зміг.

Він пробурмотів:

— Ісусе…

Маліючи, дужка сонця пішла за обрій.

Марк Петрі працював у своїй кімнаті над моделлю Франкен­штайнового монстра і прислухався до батьків унизу, у вітальні. Його кімната містилася на другому поверсі фермерської садиби, яку вони купили на Південній Джойнтер-авеню, і хоча тепер будинок обігрівався сучасним рідкопаливним котлом, на другому поверсі досі залишались на місці старі ґратки. Раніше, коли будинок обігрівався центральною кухонною піччю, тепле повітря, що йшло крізь ґратки, не дозволяло занадто вихолоджуватися другому поверху — щоправда, та жінка, яка від початку у 1873 до 1896 року жила в цьому будинку зі своїм чоловіком, суворим баптистом, усе одно клала собі до ліжка замотану у фланель гарячу цеглину — але тепер ці ґратки слугували іншим чином. Вони чудово доносили звуки.

Нехай батьки й сиділи зараз у вітальні на нижньому поверсі, це було все одно, якби вони балакали про Марка просто за дверима його кімнати. Одного разу, коли батько зловив його за підслуховуванням під дверима в їхньому старому домі — Маркові тоді було лише шість років, батько проказав йому старе англійське прислів’я: «Хто не підслухає — той досад не має». Це означає, пояснив тоді батько, що ти можеш почути щось таке про себе, що тобі не сподобається.

Ну, але ж є ще й інше прислів’я: «Хто попереджений — той озброєний».

У свої дванадцять років Марк Петрі був трохи дрібнуватим і мав дещо субтильний вигляд. Проте рухався він з такою граційною спритністю, яка не є звичайною для більшості хлопчаків його віку, переважно складених з колінок, ліктів та подряпин. Його ясне, майже молочне обличчя з рисами, які пізніше в житті вважатимуться орлиними, зараз здавалося трішечки ніби жіночним. Навіть іще до інциденту з Річі Боддіном на тутешньому шкільному подвір’ї це призводило його до певних халеп, тож він вирішив давати собі раду з цим самотужки. Він проаналізував проблему. Більшість задеріїв, визначив він, істоти дебелі, потворні й незграбні. Вони лякають інших тим, що здатні завдати їм болю. Б’ються вони підступно. Таким чином, якщо ти сам не боїшся потерпіти трохи болю і готовий битись підступно, над задерієм можна взяти гору. Річі Боддін став першим повноцінним доказом цієї його теорії. З кривдником у початковій школі в Кіттері[126] у нього вийшла нічия (яка була свого роду перемогою; задерій у Кіттері, скривавлений, але не повалений, оголосив навселюд шкільному подвір’ю, що вони з Марком Петрі друзяки. Марк, який вважав того кіттерійського кривдника тупим шматком лайна, йому не заперечував. Він розумів, що таке обачність). Балачка з кривдниками — марна справа. Схоже, що біль — єдина мова, яку розуміють Річі Боддіни цього світу, і Марк гадав, саме тому в цьому світі завжди так нелегко живеться. Цього разу Марка відправили з уроків додому, і його батько дуже сердився, аж поки в очікуванні ритуальної хльости згорнутим журналом Марк не сказав йому, що Гітлер у душі був просто Річчі Боддіном. З чого батько розреготався як той чорт, і навіть мати захихотіла. Хльосту було відвернуто.

Наразі Джун Петрі промовляла:

— Ти вважаєш, це на нього вплинуло, Генрі?

— Важко… сказати.

І з цієї паузи Марк здогадався, що батько якраз розпалює свою люльку.

— У нього таке збіса непроникне обличчя.

— Однак тиха вода греблю рве, — сказала мати й замовкла.

Його мати завжди проказувала такі речі, як «тиха вода греблю рве» або «усе пливе, все змінюється». Він щиро їх обох любив, але інколи вони здавалися такими ж нудними, як книжки у відділі класичних фоліантів у бібліотеці… і такими ж запилюженими.

— Вони йшли в гості до Марка, — продовжувала мати. — Погратися з його залізницею… тепер один помер, а другий пропав! Не обманюй себе, Генрі. Наш хлопчик щось відчуває.

— Він має твердий ґрунт під ногами, — сказав містер Петрі. — Що б він не відчував, я певен, він тримає свої почуття на припоні.

Марк вклеїв ліву руку Франкенштайнового монстра в гніздо на плечі. Це була особливим чином оброблена аврорівська модель, яка в темряві світилась зеленим, точно як той пластмасовий Ісус, якого йому колись подарували за вивчення напам’ять 119-го псалма в недільній школі в Кіттері[127].

— Я інколи думав, що нам варто було б завести ще одного, — говорив його батько. — Крім усього іншого, це було б добре для самого Марка.

А мати йому на це грайливим тоном:

— Не те щоб ми не докладали зусиль.

Батько гмикнув.

У розмові залягла довга пауза. Зараз батько, знав Марк, либонь, гортає «Волл-стріт джорнел». А в матері у пелені, певне, лежить роман Джейн Остін чи, може, Генрі Джеймса. Вона перечитує їх знову і знову, та хай йому грець, але Марк не вбачав сенсу в читанні якоїсь книжки більше одного разу. Ти ж уже знаєш, як вона закінчується.

— Гада’ш, це безпечно — дозволяти йому гуляти в лісі поза садибою? — зрештою запитала мати. — Кажуть, десь у цій місцевості є пливуни…

— Бозна-де звідси.

Марк трохи розслабився і приклеїв монстрові другу руку. У нього був повний стіл жаских чудовиськ «Аврори», розставлених певними сюжетами, які він щоразу змінював, коли додавався новий елемент. Це була доволі гарна колекція. Денні з Ралфі дійсно йшли подивитись на неї того вечора, коли… невідь-що там.

— Я думаю, з цим усе гаразд, — сказав батько. — Не після темряви, звісно.

— Ну, я сподіваюся, у нього не буде кошмарів після цього жахливого похорону.

Марк мало не ввіч побачив, як батько знизав плечима.

— Тоні Ґлік… таке нещастя. Але смерть і горе — це складники життя. Йому вже час звикнути до цієї ідеї.

— Можливо.

Знову довга пауза. Що прозвучить наступним, загадався Марк. Можливо, «дитя є батьком чоловіка» або «куди пагін гнеться, туди й дерево хилиться». Марк приклеїв монстра до його підставки, де заднім планом слугував могильний насип і похилений надгробний камінь.

— Ніщо не вічне на землі. Але в мене кошмари можуть бути.

— О?

— Той містер Формен таки справжній художник, хай як жахливо це не звучить. Хлопчик справді мав такий вигляд, ніби він просто заснув. Ніби він будь-якої миті може розплющити очі, і позіхнути, і… Я не розумію, чому ці люди катують себе поховальними відправами з відкритою труною. Це… язичництво.

— Ну, це вже позаду.

— Так, я гадаю. Він гарний хлопчик, правда, Генрі?

— Марк? Найкращий.

Марк усміхнувся.

— Є там що-небудь по телевізору?

— Зараз подивлюся.

Марк втратив цікавість до того, що буде далі; серйозна дискусія завершилась. Він поставив свою модель на підвіконня, щоби підсохла і затверділа. Через п’ятнадцять хвилин мати погукає до нього, нагадуючи, що вже пора лягати спати. Він дістав з верхньої шухляди комода піжаму і почав роздягатись.

Факт був той, що мати безпідставно непокоїлася за його психіку, яка зовсім не була тендітною. Не існувало жодної особливої причини, чому це мусило бути інакше — попри свою розсудливість і делікатність, у більшості сенсів він був звичайним хлопцем. Його родина належала до вищого середнього класу, і їхній рух угору досі не припинився; шлюб його батьків був надійним. Вони міцно кохали одне одного, нехай це навіть виглядало дещо старомодним. У житті Майка не траплялося жодної великої травми. Ті кілька шкільних бійок не залишили на ньому шрамів. Він добре ладнав з однолітками і загалом прагнув того ж, що й вони.

Якщо щось його й відособлювало, то це резерв неприступності та холодний самоконтроль. Ніхто йому цього не прищеплював; схоже було, він із цим народився. Коли машина збила його собаку, Чоппера, він наполіг, щоби їхати до ветеринара разом з матір’ю. А коли ветеринар повідомив: «Хлопчику мій, собаку слід усипити. Ти розумієш чому?», Марк ветеринару сказав: «Ви не всиплятимете його. Ви отруїте його газом на смерть, так?». Ветеринар відповів: «Так». Марк йому сказав: «Гаразд, робіть», але спершу він поцілував Чоппера. Йому було сумно, але він не плакав, сліз і зблизька не було на підході. Мати поплакала, але вже за три дні Чоппер був для неї в туманній минувшині, та він ніколи не опиниться в туманній минувшині для Марка. У цьому й полягає цінність не плакати. Плакати — це як висцикати все просто на землю.

Його вразило зникнення Ралфі Ґліка, а потім знову вразила смерть Денні, але в нього не було переляку. Він чув у крамниці, як один чоловік казав, що Ралфі, ймовірно, вхопив якийсь сексуальний збоченець. Марк знав, хто такі збоченці. Вони роблять з тобою щось таке, від чого самі кінчають, а коли кінчать, вони тебе душать (у коміксах той, кого душать, завжди харчить «Арррґґґхх») і закопують жертву у гравійному кар’єрі або під дошками долівки якогось покинутого сараю. Якби якийсь сексуальний збоченець запропонував цукерку йому, Марк копнув би його ногою по яйцях, а сам притьмом утік.

— Марку? — доплив угору по сходах голос матері.

— Я тут, — відгукнувся він і знов усміхнувся.

— Не забувай про вуха, коли вмиватимешся.

— Не забуду.

Він рушив, щоб спуститися наниз, поцілувати батьків на добраніч, рухаючись пружно й граційно, кинувши один погляд назад, на стіл, де картинно розташувалися його монстри: Дракула з роззявленим ротом показує свої ікла, загрожуючи дівчині, яка лежить на землі, тим часом як Божевільний Професор катує на дибі якусь пані, а містер Гайд підкрадається до якогось дідка, що тюпає собі додому.

Розуміти смерть? Звичайно. Це коли тебе запопали монстри.

Рой Мак-Дуґалл зупинився на заїзді перед трейлером о половині на дев’яту, він двічі газонув двигуном свого «форда» і вимкнув його. Труба глушника ось-ось відвалиться, поворотники не працюють, а техогляд уже наступного місяця. Отака-от машина. Отаке-от життя. У хаті верещить дитина, і Сенді кричить на неї. Звичайний людський шлюб.

Він виліз із машини й забився, спіткнувшись об один з тих брукових каменів, із яких намірявся створити доріжку від заїзду до ґанку ще з минулого літа.

— Срачка-гарячка, — пробурмотів він, злобно глянувши на каменюку, і потер гомілку.

Він був добряче налиганий. Пішов з роботи о третій і напивався відтоді «У Делла» разом з Генком Пітерзом і Бадді Мейберрі. Генк останнім часом забагатів і, схоже, мав намір пропити всі свої прибутки, якими б вони не були. Рой знав, що про його друзів думає Сенді. Ну, хай їй хоч срака лусне. Душитися через кілька кухлів пива чоловіка в суботу та неділю, коли він цілісінький тиждень гне спину при тіпальній машині — добираючи ще й по вікендах для прихвату. Хто вона така, щоб ставити з себе святу? Сидить собі цілісінькими днями вдома, де нічого робити, окрім як прибрати в хаті, поточити баляси з поштарем та назирати, щоб дитина не залізла в духовку. Та й не дуже добре вона її гледить останнім часом. Днями клятий малий навіть упав зі сповивального столу.

А ти де була?

Я тримала його, Рою. Але він так випручується.

Випручується. Овва.

Він підійшов до дверей, усе ще пінячись. Боліла нога в забитому місці. Та де там від жінки чекати на співчуття. Ну, то що ж вона робить, поки він собі жили рве на того чма, бригадира? Читає «сповідальні» журнали[128] і їсть вишню в шоколаді, або дивиться мильні опери по телевізору і їсть вишню в шоколаді, або теревенить з подружками по телефону і їсть вишню в шоколаді. У неї прищі ростуть уже й на лиці, і на сраці. Їх скоро буде й не розрізнити.

Він штовхнув двері й увійшов.

Картина у хаті вразила його вмить і то сильно, прорізавшись крізь пивну імлу, як ляпас мокрим рушником: малий голий і кричить, з носа у нього біжить кров; Сенді його тримає на плечі, її блузка без рукавів закаляна кров’ю; вона озирається на Ройса, її обличчя спотворене здивуванням і страхом; пелюшка на підлозі.

Ренді, в якого ще не зійшли старі синці під очима, здіймає ручки, немов у благанні.

— Що тут відбувається? — повагом запитав він.

— Нічого, Рою. Він просто…

— Ти його б’єш, — промовив Рой байдуже. — Ти його сповивала, він борсався і ти дала йому ляпаса.

— Ні, — швидко заперечила вона. — Він скотився і вдарився носом, ото й усе.

— Мені слід було б збити тебе на лайно, — сказав він.

— Рою, він просто вдарився носом…

У Ройса поникли плечі.

— Що на вечерю?

— Гамбурги. Вони підгоріли, — сказала вона дратівливо і висмикнула поділ своєї блузки з «Ренґлерів»[129], щоб витерти в Ренді під носом. Рой звернув увагу на валець жиру, якого вона поступово набиралась. Вона так і не повернулася до своєї колишньої статури після народження дитини. Їй було байдуже.

— Заткни його.

— Він не…

— Заткни його! — гаркнув Рой, і Ренді, який уже було затихнув до сопіння, знову зайшовся криком.

— Я дам йому пляшечку, — сказала Сенді, підводячись.

— І мені вечерю подай, — почав знімати з себе джинсову куртку Рой. — Господи Ісусе, ну хіба тут не безлад. Що ти робиш цілими днями, тамки себе пестиш?

— Рою! — вигукнула Сенді шокованим тоном.

Та потім вона захихотіла. Той її скажений вибух злості на малого, який не бажав спокійно полежати на пелюшках, поки вона його спеленає, почав віддалятися, туманіти. Воно ставало таким, ніби вичитаним у якійсь із журнальних історій або побаченим у «Медичному центрі»[130].

— Неси мені вечерю, а потім прибери в хаті срач.

— Авжеж. Авжеж, звісно.

Вона дістала з холодильника пляшечку і опустила Ренді з нею в манеж. Хлопчик почав її апатично смоктати; його очі перестрибували з матері на батька маленькими затурканими кружальцями.

— Рою?

— Гммм? Що?

— Все вже минулося.

— Ти про що?

— Сам знаєш про що. Ти хочеш? Сьогодні?

— Звісно, — сказав він. — Звісно.

І він знову подумав:

«Отаке-от воно, життя. Просто отаким-от і є життя».

Ноллі Ґарденер слухав рок-н-ролову музику по станції WLOB[131] і клацав пальцями, коли задзвонив телефон. Паркінс відклав свій журнал кросвордів і сказав:

— Приглуши там трохи, гаразд?

— Звісно, Парку.

Ноллі притишив радіоприймач, не переставши клацати пальцями.

— Алло? — мовив Паркінс.

— Констебль Ґіллеспі?

— Йо.

— Агент Том Генраген говорить, сер. Я отримав ту інформацію, про яку ви запитували.

— Дуже ґречно з вашого боку, що так швидко обернулись.

— Небагатий у нас для вас улов.

— Та гаразд, — сказав Паркінс. — Що там у вас є?

— Бен Міерз перебував під слідством внаслідок смертельної дорожньої пригоди в штаті Нью-Йорк у травні 1973 року. Жодних звинувачень не висувалося. Мотоциклетна аварія. Загинула його дружина, Міранда. Свідки показали, що він їхав повільно, і алкотест дав негативний результат. Радше за все, просто мокра ділянка на дорозі. Політично лівак. Брав участь у марші миру в Прінстоні у 1966 році. Виступав з промовою на антивоєнному мітингу в Брукліні у 1967-му. Марші на Вашингтон у 1968 та 1970-му. Був заарештований під час маршу миру у Сан-Франциско в листопаді 1967-го. І це все, що на нього є.

— Що ще?

— Курт Барлоу. Цей Курт пишеться не «Курдт», а з одним «т». Громадянин Британії, але радше натуралізований, ніж вроджений. Народився в Німеччині. Втік до Англії у 1938 році, вочевидь лиш трохи випередивши гестапо. Раніші дані про нього просто недоступні, але йому, мабуть, за сімдесят. При народженні мав прізвище Брайхен. Він в імпорт-експортному бізнесі в Лондоні з 1945 року, але особисто непублічний. З того ж часу його партнером є Стрейкер і, схоже, що Стрейкер саме той, хто веде справи з людьми.

— Йо?

— Стрейкер вроджений британець. Вік п’ятдесят вісім років. Його батько був майстром-меблярем у Манчестері, напевне, залишив синові неабияку суму грошей, і сам цей Стрейкер також успішно заробляв. Вісімнадцять місяців тому вони обидва звернулись по візи, щоби провести довший час у Сполучених Штатах. Це все, що ми маємо. Крім того, що між ними можуть бути певні ексцентричні стосунки.

— Йо, — відгукнувся Паркінс і зітхнув. — Майже так я й думав.

— Якщо хочете отримати додаткову інформацію, ми мог­ли б подати запити щодо ваших нових клієнтів до Департаменту кримінальних розслідувань і Скотленд-Ярду.

— Ні, цього достатньо.

— До речі, жодних зв’язків між цими двома і Міерзом. Хіба що вони глибоко приховані.

— Окей. Дякую.

— Саме для цього ми тут. Якщо вам буде потрібна допомога, сповіщайте.

— Так і зроблю. Дякую вам наразі.

Він поклав слухавку назад на важіль і задумливо задивився на неї.

— Хто це був, Парку? —запитав Ноллі, роблячи голос­ніше радіо.

— Кафе «Екселент». У них зовсім нема ні шинки, ні житнього хліба. Нічого, крім тостів з сиром і яєчного салату.

— Якщо хочеш, у мене в столі є трохи малини з вершками.

— Ні, дякую, — відповів Паркінс і знову зітхнув.

Звалище досі тліло.

Дад Роджерс походжав уздовж його краю, вдихаючи аромати тліючої покиді. Під його підошвами хрускали флакончики і на кожнім кроці спурхував порохном чорний попіл. Вглибині пустки звалища під капризами вітру то спалахувало, то пригасало широке ложе жару, воно нагадувало Даду здоровезне око, яке то розплющується, то заплющується… око якогось велетня. Вряди-годи там лунав маленький приглушений вибух — то лопалася аерозольна бляшанка або якась електрична лампа. Коли він підпалив звалище цього ранку, звідти полізла величезна кількість пацюків, їх було більше, ніж він бодай колись бачив. Він настріляв їх повних три дюжини, і пістолет був гарячим на дотик, коли він зрештою засунув його назад у кобуру. А ще ж які велетенські траплялися покручі, деякі завдовжки повних два фути від носа до кінчика хвоста. Цікаво, як їхня кількість, схоже, залежить від конкретного року. Якось це пов’язано з погодою, мабуть. Якщо їх не меншатиме, доведеться йому знову розкладати отруєну наживку, чого не було потреби робити від 1964 року.

Аж оно ще такий, скрадається під одною з тих жовтих кобильниць, що поставлені як протипожежний заслон. Дад дістав пістолет, відклацнув запобіжника, прицілився і вистрелив. Постріл скинув угору землю перед пацюком, запорошивши йому хутро. Але замість тікати, той лише звівся на задніх лапах і дивився на Дада, маленькі бісерні очка зблискували червоним у вогняному сяйві. Господи Ісусе, але ж є між них відчайдухи.

— Прощавайте, містере Пацюче, — промовив Дад і точніше прицілився.

Бабах. І пацюк перекинувся, посмикуючись.

Дад підійшов і тицьнув його важким робочим чоботом. Пацюк безсило вгриз товсту шкіру чобота, боки його слабенько здіймались і опадали.

— Сучий син, — беззлобно промовив Дад і розчавив йому голову.

Він присів навпочіпки роздивитися тварину і второпав, що сам думає про Рут Кроккет, яка ходить без ліфчика. Коли вона одягає отой свій обтислий светр-кардиган, ясно видно її маленькі пипки, що стоять сторчма від тертя проти шерсті, і якби хтось ухопив ті цицечки і просто трішечки їх пом’яв, завважмо, просто трішечки, така хвойда кінчатиме вибухами, просто як ракета…

Він підняв пацюка за хвіст і вихав ним, неначе маятником.

— А як воно, Руті, чи сподобався би тобі друзяка містер Пацюк у твоїй готовальні?

Ця думка з її ненавмисною двозначністю розвеселила його, і він видав пискляве хихотіння, киваючи й тіпаючи своєю посадженою набакир головою.

Дад замашно пожбурив пацюка на звалище. При тому вихнувшись, він помітив чиюсь постать — високий, надзвичайно тонкий силует кроків за п’ятдесят праворуч.

Дад витер долоні собі об зелені штани, підсмикнув їх і рушив туди:

— Сміттєзвалище зачинено, містере.

Чоловік обернувся до нього. Явлене в червоному сяйві помираючого вогню вилицювате обличчя було задумливим. Сиве волосся де-не-де пронизували на диво живосильні сіро-сталеві пасма. Цей панок зачісував собі волосся з високого, воскуватого лоба назад, як це роблять оті педики, концертні піаністи. Очі його ловили й утримували червоне світіння жару, від чого мали вигляд налитих кров’ю.

— Справді? — ввічливо перепитав чоловік, і хоча слово було промовлено бездоганно правильно, там вчувався якийсь слабенький акцент. Цей панок міг бути жабоїдом або якимсь богемцем.

— Я прийшов подивитися на вогонь. Він такий красивий.

— Йо, — кивнув Дад. — А ви десь звідси?

— Так, я недавній мешканець вашого прекрасного міста. Багато ви стріляєте пацюків?

— Чимало, йо. Останнім часом тут мільйони цієї сучої дрібноти. Скажіть-но, ви не той парубок, що купив Марстенове обійстя, чи як?

— Хижаки, — промовив чоловік, зчепивши руки в себе за спиною.

Дад з подивом зауважив, що панок виряджений у костюм з жилеткою і всім таким.

— Люблю нічних хижаків. Пацюків… пугачів… вовків. А чи є вовки в цій місцині?

— Нє, — відповів Дад. — Один хлоп з Дарема два роки тому був здобув койота. Та ще була тічка якихось диких собак, вони заганяли оленів…

— Собаки, — мовив гість, зневажливо махнувши рукою. — Ниці тварини, що стеляться й скавулять, зачувши чужі кроки. Годяться тільки, щоб скавчати й плазувати. На шкуродерню їх усіх, скажу я. На шкуродерню їх усіх!

— Ну, сам я так про це ніколи не думав, — сказав Дад, човгнувши на крок назад. — Завжди приємно з кимсь так щиро, ну, самі знаєте, теревені поточити, але по неділях сміттєзвалище зачиняється о шостій, а зара’ вже півдесята…

— Будьте певні.

Утім, незнайомець не виказав жодної ознаки, ніби він збирається піти. Дад подумав, що тут він геть усіх у місті обскакав. Всі загадувалися, хто ховається за містером Стрейкером, а він ось дізнався першим — окрім хіба що Ларрі Кроккета, але той ще той пройдисвіт. Наступного разу, коли буде в місті, купуватиме набої в отого святопикого Джорджа Міддлера, він йому так, нібито мимохідь, скаже:

«Я тут днями познайомивсь з отим новим чуваком. Яким? Та ти знаєш. Той чувак, шо купив Дім Марстена. Доволі приємний панок. Балачка в ньо’ трохи ніби як в богемця».

— А є які-небудь привиди в тому старому будинку? — запитав він, коли стало ясно, що цей старий панок не збирається тягнути геть свою сраку.

— Привиди? — усміхнувся старий пан, і було щось вельми тривожне у тій усмішці. Так могла б усміхатися баракуда.

— Ні, привидів ніяких, — на передостанньому слові він зробив легенький наголос так, немов там, на пагорбі, могло бути щось навіть гірше.

— Ну… вже пізно і все таке. Вам дійсно вже варто йти, містере?..

— Але це так приємно, балакати з вами, — сказав старий пан, повернувшись цілком обличчям до Дада, і той уперше подивився йому в очі. Вони були широко посаджені і досі відсвічували червоним від похмурого жевріння сміттєзвалища. Хоча так вдивлятися було й неввічливо, від них неможливо було відірватися.

— Ви не проти, якщо ми ще трохи побалакаємо, згода?

— Ні, думаю, я не проти, — відповів Дад голосом, який прозвучав немов звідкілясь іздалеку.

Здавалося, ті очі ширяться, зростають, аж поки вони не стали схожими на обрамлені вогнем темні ями, ями, у які можна впасти і там потонути.

— Дякую, — сказав той. — А скажіть-но мені… цей горб у вас на спині, він обтяжує вас у роботі?

— Ні, — відповів Дад, досі почуваючись десь далеко.

Йому майнула слабенька думка:

«Щоб мені всратися, якщо він мене не гіпнотизує. Точно, як той чувак на Топшемському ярмарку…[132] як же його звати? Містер Мефісто. Він когось всипляє і змушує того робити різні кумедні штуки — кудкудакати як курка, або бігати по-собачому, або розказувати, що сталося того дня, коли йому святкували шість років. Якось він отак загіпнотизував Реджі Соєра і, Буоже, ото ми нареготалися…»

— Можливо, він створює незручності в якихось інших сенсах?

— Ні… ну… — Дад задивився в ті очі, причарований.

— Нумо, нумо, — м’яко знаджував голос старого пана. — Ми ж друзі, хіба не так? Можете мені розповісти, розказати.

— Ну… дівчата… ви розумієте, дівчата.

— Звичайно, — заспокійливо мовив старий пан. — Дів­чата з вас сміються, чи не так? Вони уявлення не мають про ваші чоловічі якості. Про вашу силу.

— Так і є, — прошепотів Дад. — Вони сміються. Вона сміється.

— Хто така та вона?

— Руті Кроккет. Вона… вона…

Ця думка відлетіла геть. Він їй дозволив. Вона не мала значення. Ніщо не мало значення, окрім цього спокою. Цього холоднокровного, цілковитого спокою.

— Вона, либонь, глузує? Хихоче нишком? Підштрикує подружок, коли ви йдете повз них?

— Так.

— Але вона вам бажана, — наполягав цей голос. — Хіба це не так?

— Ох, так…

— Ви заволодієте нею. Я в цьому впевнений.

Було щось таке… приємне в цьому. Десь ніби звіддаля йому почулися якісь ніжні голоси, що виспівують сороміцькі слова. Срібні дзвоники… білі обличчя… голос Руті Кроккет. Він побачив її майже ввіч, як вона притискає долонями собі цицечки, змушуючи їх видиматися зрілими, білими півкулями у V-подібному вирізі її кардигана, і шепоче:

«Цілуй їх, Даде… кусай їх… смокчи їх…»

Це було так, немов тонеш. Потопаєш у червонявих очах цього старого пана.

А коли той підступив ближче, Дад зрозумів усе і повіншував це, і коли прийшов біль, він був солодким, як срібло, і зеленим, як стояча вода у темних глибинах.

Рука його була непевною, і замість ухопити пляшку, пальці зіштовхнули її зі столу, і пляшка важко гепнулася на килим, де й лежала, дзюркочучи добрим шотландським у зелений ворс.

— От лайно, — вилаявся отець Доналд Каллаген і потягнувся підібрати пляшку, поки не пропало все віскі. Насправді там мало чого лишилося втрачати. Він знову поставив залишок на стіл (подалі від його краю) і поплентався до кухні пошукати під раковиною ганчірку і пляшку якоїсь очисної рідини. Аж ніяк не варто дозволити, щоб місіс Кьорлес знайшла пляму від пролитого віскі біля ніжки його письмового стола. Надто важко терпіти ті її добрі, жалісливі погляди довгими, мутними ранками, коли в тебе дещо понурий настрій…

Ти хотів сказати «похмілля».

Так, гаразд, похмілля. Безперечно, хай запанує правда. Дізнайся правду, і це зробить тебе вільним. З чим і вітаю, правдонько.

Він знайшов пляшку чогось під назвою «І-Веп», яка недалеко відлягала від звуку ригання («І-Веп!» — квакнув старий п’яниця, обсираючись й водночас вивергаючи з себе обід), і поніс її в кабінет. Він зовсім не хитався. Майже зовсім. Подивіться самі, оціфере, зараз я пройду прямо по цій білій лінії до того стоп-сигналу.

Каллаген був показним, п’ятдесятитрьохрічним. Срібне волосся, очі небесно-сині (тепер пронизані крихітними червоними прожилками) в обрамленні ірландських сміхових брижиків, рельєфні губи і підборіддя з невеличкою ямочкою, але все одно рельєфне. Інколи, дивлячись вранці на себе в дзеркало, він думав, що коли цьому чоловіку виповниться шістдесят, він покине священництво, поїде у Голлівуд і знайде собі роботу — грати Спенсера Трейсі[133].

— Отче Фланагене, де ви, коли ви нам потрібні?[134] — промурмотів він і присів біля тієї плями.

Примружившись, він прочитав інструкцію на етикетці пляшки і вилив на пляму дві кришечки цього «І-Вепу». Пляма вмент стала білою і почала пузиритися. Каллаген дивився на це з деякою тривогою, а потім знову звернувся до етикетки.

— При дуже сильному забрудненні, — прочитав він бучним, розкотистим голосом, який зробив його таким бажаним у цій парафії після таврованих клацанням вставних щелеп, довгих і плутаних літургій бідного старого отця Г’юма, — дозвольте засобу всякнути протягом семи-десяти хвилин.

Він підійшов до вікна кабінету, яке дивилося на В’язову вулицю з церквою Святого Андрія на її протилежному боці.

«Ну, ну, — подумав він. — Ось я такий, вечір неділі, і я знову п’яний».

Помилуй мене, Отче, бо я зогрішив.

Якщо просуваєшся повільно і якщо не перестаєш працювати (довгими, самотніми вечорами отець Каллаген працював над своїми Нотатками. Він працював над цими Нотатками вже майже сім років — за задумом, для книжки про католицьку церкву в Новій Англії, але вряди-годи його навідували підозри, що цієї книжки ніколи не буде написано. Фактично кажучи, Нотатки і його проблема з пияцтвом почалися одночасно. Буття І:І — «На початку було шотландське віскі, і сказав отець Каллаген: Хай стануть Нотатки»), ти практично не помічаєш повільного поглиблення сп’яніння. Навчаєш власну руку не помічати зменшення ваги пляшки.

Принаймні, минув день після моєї останньої сповіді.

Була одинадцята тридцять і, дивлячись крізь вікно, він бачив однорідну темряву, порушену лише колом сценічного світла від ліхтаря перед церковним фасадом. Будь-якої миті в ньому міг виникнути танцюючий Фред Астер — у циліндрі, фраку і білих туфлях з гетрами, крутячи тростину. Йому назустріч — Джинджер Роджерс, і вони вальсують під мелодію «Я зноу вловиу отой клятий старий козмічний І-Веповий смуток»[135].

Він притулився чолом до шибки, дозволивши своєму вродливому обличчю, яке було, принаймні якоюсь мірою, його прокляттям, обвиснути розтягненими рисами знавіс­нілої втоми.

Я п’яний, і я кепський священник, Отче.

Заплющеними очима він побачив темряву сповідальної кабінки, відчув, як його пальці відсувають віконце, піднімаючи завісу над усіма таємницями людського серця, почув запах політури і старого оксамиту ослінчиків для молитви навколішки та поту старих людей; відчув лужний присмак у власній слині.

Помилуй мене, Отче,

(я розбив фургон мого брата, я б’ю дружину, я піддивлявся крізь вікно на місіс Соєр, коли вона роздягалася, я брехав, я обманював, я мав хтиві думки, я, я, я)

бо я зогрішив.

Він розплющив очі, а Фред Астер так і не з’явився. Можливо, коли виб’є північ. Його місто спить. Окрім…

Він звів очі. Так, там, на пагорбі, світилося.

Він подумав про ту дівчину, Бові — ні, Мак-Дуґалл, тепер її прізвище Мак-Дуґалл — як вона з придихом, тихеньким голоском каже, що б’є свою дитину, а коли він спитав, чи часто, то відчув (майже вголос почув), як крутяться в її голові коліщатка, перетворюючи десяток разів на п’ять або сотню на десяток. Він і хрестив те немовля. Рендалл Фрейтас Мак-Дуґалл. Жалюгідна подобизна людини. Мабуть, зачатий на задньому сидінні машини Ройса Мак-Дуґалла під час другого фільму на подвійному сеансі в якомусь драйв-іні. Крихітна криклива істота. Він загадався, чи вона розуміла, чи здогадувалася, як би йому хотілося просунути обидві руки крізь те маленьке віконце і вхопити по його інший бік її тремтячу душу і викручувати, і давити її, аж поки не закричить. Твоя єпитимія — шість разів по голові та з носака добряче під сраку. Іди своїм шляхом і більше не гріши.

— Тоскно, — промовив він.

Але у сповідальні було дещо більше за тоскність; не те щоб це вона його нудила чи заганяла до безупинно поширюваного клубу Об’єднання католицьких священників Пляшки і Лицарів «Катті Сарк»[136]. То був монотонно-мертвотний рушій-двигун самої церкви, що звалює всі дрібні гріхи на безкінечний конвеєр до неба. То було ритуальне визнання теперішньою церквою зла як чогось більше пов’язаного з соціальними злиднями; спокута перебиранням намистин розарію для літніх пань, чиї батьки говорили ще європейськими мовами. То була постійна присутність зла у сповідальні, такого ж реального, як запах старого оксамиту. Але це було бездумне, тупе зло, від якого зайве чекати милосердя чи відшкодування. Удар кулаком в обличчя немовляти, автомобільна шина, розпорота складаним ножиком, колот­неча в барі, встромляння бритвених лез у гелловінські яблука — неминучі, вульгарні вихватки, які з усією його зміїстою викрутністю здатен із себе вивергнути людський мозок. Джентльмени, кращі в’язниці це загоять. Кращі копи. Краща організація соціальних служб. Кращий контроль народжуваності. Кращі техніки стерилізації. Кращі аборти. Панове, якщо ми вирвемо цей зародок, цей кривавий клубок недосформованих рук і ніг з утроби, воно ніколи не виросте і не заб’є якусь стареньку на смерть молотком. Пані, якщо ми замкнемо цього чоловіка в спеціально обладнаному електрикою кріслі і підсмажимо його, як свинячу котлету, він ніколи не матиме більше можливості знову катувати на смерть хлопчиків. Джентльмени, якщо цей закон застосування євгеніки буде прийнято, я можу гарантувати, що ви ніколи знову…

Лайно.

Правда про його власний стан певний час, либонь, уже протягом останніх трьох років усвідомлювалася ним дедалі ясніше й ясніше. І зрештою вона набула граничної чіткості, як той розфокусований кінокадр, який налаштовували, аж поки кожна риса в ньому не стала виразно визначеною. Він прагнув Діяння. Нові священники мали свої виклики: расова дискримінація, рух за права жінок, ба навіть ґеїв, бідність, божевілля, беззаконня. Вони викликали в нього відторгнення. Єдиними соціально свідомими священниками, з якими він відчував близькість, були ті, що войовничо виступали проти війни у В’єтнамі. Тепер, коли їхня справа віджила, вони, сидячи кружка, згадували демонстрації та мітинги, як старі подружні пари згадують свої медові місяці або перші подорожі на потягах. Але Каллаген не був ні новим, ані старим священником; він опинився в ролі традиціоналіста, котрий більше не може покладатися на свої фундаментальні постулати. Йому хотілося вести дивізію в армії… кого? Бога, справедливості, добра, все це різні назви того самого — у битву супроти ЗЛА. Йому хотілося рішучих бойових дій, забудьмо про стояння на холоді перед супермаркетами, роздаючи летючки про бойкот салату-латуку чи страйк збирачів винограду[137]. Йому хотілося побачити ЗЛО з відкинутими геть покровами брехні, щоб ясно було видно кожну риску його лику. Йому хотілося битися зі ЗЛОМ груди в груди, як Мухаммед Алі проти Джо Фрейжера[138], як Селтики проти Ніксів[139], як Яків проти Янгола. Йому хотілося, щоби ця боротьба була чистою, не обтяженою політикою, яка гарцює на спині кожної соціальної проблеми, неначе якась спотворена сіамська близнючка. Йому хотілося всього цього відтоді, як йому схотілося стати священником, і той поклик прийшов до нього у чотирнадцятирічному віці, коли він запалився історією Святого Стефана, забитого на смерть каменюччям першого християнського мученика, який бачив Христа в момент його смерті. Райські Небеса були туманною принадою порівняно з такою битвою — і ймовірною загибеллю — у служінні Господу.

Але немає ніяких битв. Є тільки сутички з непевними розв’язками. І ЗЛО має не одне обличчя, а багато, і всі вони пустотні, і частіше із заслиненими підборіддями, аніж навпаки. Фактично, він змушений зробити висновок, що в світі нема ніякого ЗЛА, а є лише зло — чи, можливо, (злість). У такі моменти він підозрював, що Гітлер був нічим іншим, як лише розсмиканим бюрократом, а сам Сатана — це дефективний недоумок з рудиментарним почуттям гумору того типу, що вважає надзвичайно кумедним годувати мартинів обліпленими хлібом петардами.

Великі соціальні, моральні та духовні битви віків випарувалися до того, що Сенді Мак-Дуґалл нишком дає ляпасів своїй шмаркатій дитині, а коли виросте та дитина, нишком даватиме ляпасів своїй дитині, світ без кінця, алілуя, товстий шар арахісового масла. Радуйся, Маріє, Діво благодатна, допоможи мені борсатися в цім житті нездарнім.

Ні, це гірше, ніж тоскно. Це жахає своїми наслідками для будь-якого змістовного тлумачення земного життя, а можливо, й Вишнього. Що там? Вічність церковного бінго, парк розваг з атракціонами та янгольські автоперегони?

Він кинув погляд на годинник на стіні. Вже шість хвилин по півночі, а досі жодних ознак Фреда Астера або Джинджер Роджерс. І навіть Мікі Руні[140]. Але минуло достатньо часу, щоби всотатися «І-Вепу». Тепер він пройдеться там пилосмоком і місіс Кьорлес не буде дивитись на нього з отим її жалісливим виразом, і життя йтиме далі. Амінь.