Принц Хаосу

7

Спікарт доставив нас в Лабіринт мистецтв, в той страшний зал, що завжди дарував старому голові Всевидячих клаптик щастя. Це був сад скульптур без зовнішніх джерел світла, але з невеликими світильниками в основі величезних брил, які робили зал в кілька разів темніше. Підлога була нерівною — увігнута, опукла, сходинками, складками — з позитивною півсферою в якості домінуючого вигину. Важко було оцінити протяжність залу, бо він здавався різних розмірів і контурів, в залежності від того, де встанеш. Грембл, Лорд Всевидячих, повелів збудувати його без будь-яких рівних поверхонь — і я впевнений, що до роботи залучали унікального майстра Відображень.

Я стояв біля чогось на зразок складного оснащення за відсутності корабля або ж хитромудрого музичного інструменту, придатного, щоб на ньому бринькали титани, — і світло перетворювало його лінії в срібло, що бігло, немов життя, з пітьми в пітьму всередині певної ледь помітної рами. Інші сегменти видавалися зі стін і звисали, як сталактити. Я пройшовся, і те, що здавалося стінами, стало для мене підлогою. Сегменти, що, здавалося, стояли на підлозі, тепер виступали зі стін або спиралися один на одного. Поки я ходив, зал змінив зовнішність, і через нього потягнуло протягом, що видав зітхання, гудіння, дзижчання, передзвін. Грембл, мій вітчим, отримував явне задоволення від цього залу, тоді як для мене він являв довгу символічну вправу в безстрашності перед пригодами по той бік його порогу. Але коли я став старшим, то теж почав насолоджуватися ним, частково через рідкісне тремтіння перед невідомим, яким він нагороджував мою юність. Хоча тепер… Тепер мені просто хотілося побродити по залу кілька митей, заради минулих днів, розкладаючи думки по поличках. Їх було скажено багато. Події, які більшу частину мого дорослого життя ввергали мене в танталові муки, здавалися тепер неймовірно близькими до пояснення. Я не був щасливий від всіх тих можливих рішень, що переверталися у мене в голові. Неважливо, яке з них спливе наверх, головне, що воно розіб'є моє невідання.

— Батьку?

— Так?

— Що це за місце? — Запитав Привид.

— Частина величезної колекції творів мистецтв, що зберігаються тут, в Шляхах Всевидячих, — пояснив я. — Зі всіх Дворів і з навколишніх Відображень сюди приходять люди, щоб побачити її. Це було пристрастю мого вітчима. Купу часу я провів, блукаючи по цих залах, коли був маленьким. Тут приховано безліч таємних шляхів.

— І ця кімната особлива? У ній щось не так.

— І так, і ні, — сказав я. — Швидше, це залежить від того, що ти маєш на увазі під «не так».

— Дивний вплив на моє сприйняття.

— Лише тому, що простір тут згорнуто в якийсь химерний варіант орігамі. Зал куди більше, ніж здається. Ти можеш мандрувати через багато минулих часів і оглядати вміст цього музею одразу переходячи куди хочеш. Можливо, тут є і якісь самостійні внутрішні перестановки. Я не беруся сказати напевно. Тільки сам Всевидячий знав точно.

— Я був правий. Щось тут не так.

— А мені подобається.

Я всівся на срібний пень біля повзучого срібного древа.

— Я хочу по бачити, як тут згортається простір, — сказав Привид врешті-решт.

— Іди й дивися.

Як тільки він віддрейфував, я подумав про недавнє інтерв'ю з матусею. Я згадав усе, що говорив або прикидав як можливість Мандор, все про конфлікт між Амбером і Логрусом, все про батька як про кращого воїна Амбера і про його призначення бути королем Амбера. Чи знала вона про це, чи знала як факт, а не як теорію? Я вважав, що так: надто вже вона насолоджувалася особливим розташуванням до неї Логруса, а вже той точно був обізнаний про явні рішення свого супротивника. І вона зізналася, що не любила батька. І жадала його лише для отримання генетичного фонду, впечатаного в Лабіринт. Чи дійсно вона намагалася вивести породу кращих воїнів Логруса?

Я посміхнувся, обдумуючи висновок. Вона бачила мене добре навченим володіти зброєю, але я і близько не підпливав до батькової ліги. Я волів чаклунство, але чаклуни при Дворі цінувалися на п'ятачок за пучок. Врешті решт вона здала мене в коледж на те Відображення Земля, до якого так благоволять жителі Амбера. Але вчений ступінь з комп'ютерних наук в Берклі не дуже сприяв гордому підйому прапора Хаосу проти сил Порядку. Скоріше всього, я розчарував її.

Я повернувся до думок про дитинство, про деякі дивні пригоди, яким цей зал послужив причиною. Ми з Грайллом приходили сюди, Глайт ковзала біля наших ніг, обвиваючись навколо моєї руки або ховалася в одязі. Я видавав той старий тужливий клич, якому навчився уві сні, і іноді до нас приєднувався Кегмен, вилуплюючи складками темряви з якої-небудь діри перекрученого простору. Я ніколи не був упевнений, ким був Кегмен або навіть якого він був статі, бо Кегмен змінював вигляд і літав, лазив, скакав і бігав ланцюжком цікавих форм.

У раптовому пориві я видав древній поклик. Звичайно, нічого не трапилося, і миттю пізніше я зрозумів, звідки він виник: плач по зниклому дитинству — я так захотів зануритися в нього. Тепер же… тепер я був ніким — не жителем Амбера і не жителем Хаосу, але страшним розчаруванням для родичів з обох сторін. Я був невдалим експериментом. Мене ніколи не хотіли як просто мене, а лише як щось, що може з'явитися на світло. Очі в мене раптом стали вологими, і я стримав судорожне ридання. Але я ніколи не дізнаюся, в який настрій можу увігнати себе, тому що завжди відволікаюся.

Високо на стіні ліворуч від мене запалахкотіло червоним. Спалах у вигляді невеликого кола біля ніг людської фігури.

— Мерлін! — Покликав голос звідти, і язички полум'я стрибнули вище. В їх світлі я побачив знайоме обличчя, яке злегка нагадувало моє власне, і я був радий змістом, який воно вливало в моє життя, навіть якщо зміст цей суть смерть.

Я підняв ліву руку над головою і викликав з спікарта спалах синього світла.

— Сюди, Юрт! — Покликав я, піднімаючись на ноги. Я сформував кулю світла, яка послужить відволікаючим маневром, поки я готую братикові славний електрокаюк. По деякому міркуванні це здалося мені найнадійнішим способом вибити його з гри. Я втратив рахунок замахам на моє життя, які він робив, і вирішив взяти ініціативу в свої руки, коли наступного разу він прийде з викликом. Прожарювання нервової системи здалося самим надійним способом замочити його, незважаючи на те, що з ним зробив Фонтан.

— Сюди, Юрт!

— Мерлін! Я хочу поговорити!

— А я — ні! Я так часто намагався зробити це, що мені вже нічого більше сказати. Іди сюди і давай закінчимо це — зброєю, голими руками, магією. Мені все одно.

Він підняв обидві руки, долонями вперед.

— Перемир'я! — Крикнув він. — Погано робити це тут, у Всевидячих.

— Не ліпи мені горбатого, братику! — Закричав я, але поки вимовляв слова, усвідомив, що він не бреше. Я згадав, як багато значило для нього думка старого Лорда, і зрозумів, що тут, у цьому приміщенні, йому ненависно робити все, що викликає антипатію у Дари.

— Чого ти хочеш, ну?

— Поговорити. Тільки і всього, — сказав він. — Як мені зробити це?

— Зустрітися зі мною он там, — сказав я, кидаючи кульку світла, щоб висвітлити знайомий предмет, схожий на величезний картковий будиночок, зібраний зі скла та алюмінію; світло відскакувало від сотень його площин.

— Відмінно, — долинуло у відповідь.

Я попрямував туди. Побачив, як він підходить зі свого боку, і змінив курс так, щоб наші доріжки не перетнулися. Заодно піддавв кроку, щоб прибути раніше за нього.

— Ніяких трюків, — викрикнув Юрт. — І якщо ми справді порішили зі всім покінчити — пішли на Відображення.

— О'кей.

Я увійшов в картковий будиночок так, щоб нас з Юртом розділив тільки кут конструкції. І тут же нарахував шість своїх зображень.

— Чому тут? — Пролунав десь неподалік його голос.

— Гадаю, ти ніколи не бачив фільму під назвою «Леді із Шанхая»?

— Ні.

— Мені спало на думку, що ми могли б побродити тут і поговорити, а будиночок забезпечить масу послуг, щоб оберегти нас від взаємних пошкоджень.

Я повернув за ріг. Тут мене стало ще більше. Трохи згодом я почув різкий подих неподалік. Майже відразу за ним послідував смішок.

— Починаю розуміти, — почув я голос Юрта.

Три кроки і поворот. Я зробив зупинку. Тут було два його і два мене. Хоча він на мене й не дивився. Я повільно простягнув руку до одного з зображень. Він повернувся і побачив мене. Рот його розкрився, Юрт відступив назад і зник.

— Про що ти хотів говорити? — Запитав я, зупиняючись.

— Важко додуматися, з чого починати…

— Таке життя.

— Ти злегка засмутив Дару…

— Це швидко поправимо. Я розлучився з нею десять-п'ятнадцять хвилин назад. Ти був тут, у Всевидячих?

— Так. І я знаю, у неї був ленч з тобою. Я тільки що мигцем бачив її.

— Ну, мене вона теж не обдарувала щастям.

Я завернув ще за один кут і пройшов через двері якраз вчасно, щоб побачити його легку посмішку.

— Іноді вона така, вже я-то знаю, — сказав Юрт. — Вона сказала, що на десерт прибув Логрус.

— Так.

— Вона говорила начебто, що на трон він вибрав тебе.

Сподіваюся, він побачив, як я тисну плечима.

— Здається, так. Хоча я цього не хочу.

— Але ти сказав, що приймеш його.

— Тільки якщо не буде іншого способу відновити рівновагу сил. Але такий хід подій я прийму в останню чергу. Я впевнений, до цього не дійде.

— Але він вибрав тебе.

Ще один потиск плечима.

— Тмер і Таббл стоять попереду.

— Не має значення. Знаєш, трон хотів я.

— Знаю. До речі, досить дурний вибір для кар'єри.

Раптово він оточив мене.

— Тепер — так, — зізнався Юрт. — Хоча якийсь час я дотримувався цього шляху, перш ніж ти отримав призначення на посаду. Я думав, що кожен раз, коли ми зустрічалися, у тебе була перевага, і кожен раз ти йшов до того, щоб убити мене.

— І з кожним разом це було все брудніше.

— Та остання сутичка… в церкві… в Кашері я був упевнений, що, нарешті, зможу списати тебе з рахунків. Замість цього ти опинився з біса близький до того, щоб погубити мене.

— Припустимо, що Дара з Мандором видалять Тмера і Таббла. Ти знав, що тобі доведеться самому подбати про мене, але як бути з Деспілом?

— Він на крок позаду мене.

— Ти його питав?

— Ні. Але я впевнений.

Я рушив далі.

— Ти завжди багато уявляв про себе, Юрт.

— Може, ти і правий, — сказав він, з'являючись і зникаючи знов. — Все одно, це вже не має значення.

— Чому?

— Я виходжу. Я сходжу з дистанції. Все до диявола.

— З чого б це?

— Навіть якщо б Логрус не прояснив своїх намірів, я став занадто нервувати. Не те щоб я боявся, що ти вб'єш мене. Я задумався про себе і про спадкування. Що, якщо я добуду трон? Я не впевнений — як раніше — що достатньо правомочний, щоб утримати його.

Я знову повернув, мигцем побачив його, облизуючого губи, з бровами, зігнаними до перенісся.

— Я б влаштував розгардіяш у всьому царстві, — продовжував він, — якщо б не отримав добру пораду. І ти знаєш, що в кінці кінців порада прийшла би — від Дари або Мандора. Я став би лялькою на мотузочці, хіба ні?

— Ймовірно. Але ти з біса мене зацікавив. Коли ти став так думати? Може, це пов'язано з твоїм обмиванням в Фонтані? Або раптом той струс зіштовхнув тебе на вірний курс?

— Все може бути, — сказав Юрт. — Тепер я радий, що не пройшов маршрут до кінця. Вважаю, мене б це звело з розуму — як звело Бранда. Але, можливо, все було б зовсім не так. Або… я не знаю.

Мовчання, поки я бочком йшов по коридору, а мої спантеличені відображення йшли зі мною в ногу з обох сторін.

— Вона не захотіла, щоб я вбив тебе, — нарешті випалив він звідкись праворуч.

— Джулія?

— Так.

— Як вона?

— Одужує. І пекельно швидко, якщо ти знаєш.

— Вона тут, у Всевидячих?

— Так.

— Послухай, мені б хотілося побачити її. Але якщо вона не захоче — я зрозумію. Я не знав, що це вона, коли вдарив Маску, і шкодую про те, що трапилося.

— Вона ніколи не хотіла заподіяти тобі шкоду. Сварка у неї була з Ясрою. З тобою — витончена гра. Вона хотіла довести, що так само хороша… можливо, навіть краща… ніж ти. Вона хотіла показати тобі, що ти втратив.

— Пробач, — пробурмотів я.

— Будь ласка, скажи мені ось що, — сказав він. — Ти любив її? Ти коли-небудь любив її по-справжньому?

Я відповів не відразу. Я не раз ставив собі таке ж питання, і мені теж доводилося чекати відповіді.

— Так, — врешті-решт сказав я. — Хоч і не усвідомлював цього, поки не стало надто пізно. Я навернув купу дурниць.

Трохи згодом я запитав:

— А як щодо тебе?

— Я не маю наміру повторювати твої помилки, — відгукнувся він. — Вона — те, що змусило мене замислитися про дурість мого шляху…

— Зрозуміло. Якщо їй не захочеться побачити мене, скажи, що я шкодую… про все.

Відповіді не було. Деякий час я стояв нерухомо, сподіваючись, що він порівняється зі мною, але він цього не зробив. Потім:

— О'кей, — кликнув я. — Наскільки я розумію, наша дуель завершена.

Я знову почав рух. Трохи згодом я підійшов до виходу і ступив крізь нього.

Юрт стояв зовні, роздивляючись величезний фарфоровий фасад будиночка.

— Добре, — сказав він.

Я підійшов ближче.

— Ще ось що, — сказав він, як і раніше не дивлячись на мене.

— М-м?

— По-моєму, вони перекручують.

— Хто? Як? Навіщо?

— Мама і Логрус, — сказав він. — Щоб посадити тебе на трон. Хто така наречена Каменя?

— Можу припустити — Корал. Здається, я чув, як Дара використовувала цей термін у такому сенсі. А що?

— Я підслухав, як в минулий цикл вона віддавала накази деяким з її пташенят — драконячих родичів. Вона послала спецкоманду, щоб викрасти цю жінку і привести сюди. Таке враження, що вона призначена тобі в королеви.

— Це смішно, — сказав я. — Вона одружена з моїм другом Люком. Вона — королева Кашера…

Він знизав плечима.

— Я кажу тобі лише те, що чув, — сказав він. — Це якось пов'язане з відновленням рівноваги.

Так-так. У мене і думки не було про таку можливість, але викликала вона відчуття бездоганної гри. Разом з Корал Двори автоматично отримували Камінь правосуддя, він же — Око Змія, і рівновага явно порушувалась. Програш Амбера — хабар у Дворі. Достатньо було б досягти того, що я хочу — згоди, яка зможе дуже-і-дуже-надовго відстрочити катастрофу.

Ні, це вже занадто, такого дозволити не можу. Бідну дівчинку зовсім розриває, лише тому, що їй довелося невчасно опинитися в Амбері і їй випало сподобатися мені. Так, я можу відчути філософський присмак у абстрактному і вирішити: так, було б о'кей принести в жертву одного безневинного заради блага багатьох. Так було там, у коледжі, і це було зав'язано на загальні життєві принципи. Але Корал була моїм другом, кузиною і коханкою… хоч і за таких обставин, які навряд чи можна допустити в залік; та швидка перевірка почуттів — так щоб знову не попастися — показала, що я цілком міг закохатися в неї. Все це означало, що філософія програла ще один раунд в реальному світі.

— Як давно вона послала людей, Юрт?

— Не знаю, коли вони пішли… І навіть чи пішли вони, — відгукнувся він. — А по різниці часів вони могли піти і вже повернутися.

— Вірно, — сказав я, і додав:

— Лайно!

Він обернувся і глянув на мене.

— Це важливо у всіх сенсах? — Вимовив він.

— Це важливо для неї, а вона важлива для мене, — відповів я.

Вираз його обличчя змінився на спантеличений.

— У такому разі, — сказав Юрт, — чому б тобі просто не почекати, поки її не призведуть до тебе? Якщо доведеться прийняти трон, це хоч підсолодить пілюлю. А якщо ні — вона все одно залишиться у тебе.

— Важко тримати почуття в секреті, навіть серед нечарівників, — сказав я. — Її можуть використовувати як заручницю.

— Ого. Противно говорити, але мене це радує. Тобто я хотів сказати… радий, що тебе ще хтось турбує.

Я опустив голову. Я хотів простягнути руку і доторкнутися до нього, але не зробив цього.

Юрт видав легкий мурлик, як колись у дитинстві, щось зважуючи в голові. Потім:

— Нам треба дістатися до неї раніше, ніж це зроблять вони, і відвезти куди-небудь в безпечне місце, — сказав він. — Або відібрати, якщо вони її вже злапали.

— «Нам»?

Він посміхнувся — рідкісна подія.

— Знаєш, яким я став? Я — крутий.

— Сподіваюся, що так, — сказав я. — Але уяви, що буде, якщо які-небудь свідки кажуть, що за всім цим стоїть парочка Всевидячих братів? Найвірогідніше — це вендета з Пташенятами Дракона.

— Навіть якщо їх втягнула Дара?

— Схоже, що розігріла їх вона.

— О'кей, — сказав він. — Ніяких свідків.

Я міг би заявити, що відмова від вендети врятує безліч життів, але це прозвучало б лицемірно, навіть якщо б я мав на увазі щось інше. Замість цього:

— Та сила, що ти набрався в Фонтані, — сказав я, — дає тобі дещо, про що я чув як про ефект «живого Козиря». По-моєму, ти був здатний перемістити як Джулію, так і себе.

Юрт кивнув.

— Можеш швиденько доставити нас звідси в Кашер?

Далекий звук величезного гонгу наповнив повітря.

— Я можу все, що можуть карти, — сказав брат, — і я можу взяти з собою будь-кого. Проблема лише в тому, що навіть Козирі не перекривають таких відстаней. Мені доведеться доставляти нас серією стрибків.

Знову пролунав гонг.

— Що відбувається? — Запитав я.

— Дзвін? — Сказав він. — Він означає, що ось-ось почнеться похорон. Він чутний у всіх дворах.

— Невдалий час.

— Можливо — так, може — ні. Це подарувало мені ідею.

— Розкажи.

— У нас буде алібі, якщо раптом доведеться вивести з гри пару-трійку Драконівських Пташенят.

— Яким чином?

— Різниця часів. Ми підемо на поховання, і нас побачать там. Ми вислизнем, злітаємо у справі, повернемося і будемо присутні при кінці церемонії.

— Думаєш, потік енергії дозволить це?

— Думаю, так. Я досхочу пострибав навкруг. І починаю підбиратися до реального вічуття потоків.

— Тоді — вперед. Чим більше безладу, тим краще.

Знову гонг.

Червоний — колір вогню життя, який наповнює нас, — при Дворі це колір траурних шат. Швидше я використав би спікарт, ніж Знак Логруса, щоб викликати відповідний одяг. Зараз я хотів уникати спілкування — навіть самого світського — з цією Силою.

Тоді Юрт козирнув нас в свої апартаменти, де у нього були відповідні шати з останнього похорону, на якому він побував. Мені теж хотілося хоч на мить відвідати свою стару кімнату. Якось, коли мене не будуть квапити…

Ми вимилися, причесали волосся, привели себе в порядок, швидко одягнулися. Потім я прийняв змінений вигляд, Юрт — теж, і ми знову навели марафет вже в цьому вигляді, перш ніж одягнутися відповідно до обставин. Сорочка, штани, куртка, плащ, браслети на ноги, браслети на руки, шарф і банданна в горошок — виглядали ми запально. Зброю довелося залишити. Ми планували повернутися за нею по дорозі назад.

— Готовий? — Запитав мене Юрт.

— Так.

Він схопив мене за руку, і ми перемістилися, прибувши на внутрішній край Площі-на-Краю-Світу, де синє небо темніло над загравою факельного вогню, яка витягнулась за маршрутом процесії. Ми пройшли вздовж плакальників в надії, що побачать нас багато людей. Мене привітали кілька старих знайомих. На нещастя, більшість хотіла зупинитися і поговорити: раз вже так довго не бачилися. У Юрта були аналогічні проблеми. Більшість також цікавилося, чому ми тут, а не в Руінааді — величезній скляної голці Хаосу далеко позаду нас. Регулярно повітря дрижало, коли гонг видавав тягучий дзвін. Я відчував, як тремтить грунт, так як ми були недалеко від джерела. Ми повільно проробили наш шлях через Плаза до масивної стелли з чорного каменю на самому краю Пекла, до брами-арки з застиглого полум'я і таких же сходів, що вели вниз: кожна сходинка і підтримка її — із замкненого у часі вогню. Грубий амфітеатр під нами був також прикрашений вогнем — який сам себе освітлював, звернений до чорної брили на кінці всього, і не було стіни за ним, лише відкрита порожнеча Пекла і та сингулярність, звідки виходить все.

Всередину ще ніхто не входив, і ми стояли біля воріт з вогню і дивилися на шлях, яким прямуватиме процесія. Кивали дружнім демонічним особам, здригалися в тон гонгу, спостерігали, як все більше темніє небо. І раптом мій розум облило могутньою присутністю.

— Мерлін!

З'явилося зображення Мандора, в зміненій формі, вітаючого мене через Козир, який дивився вниз на затягнуту в червоне руку, кисті не було видно, а обличчя — на межі гніву, яке я рідко бачив у нього за дуже довгий час.

— Так? — Сказав я.

Його погляд змістився за мене. Вираз раптово змінилося, брови піднялися, губи розійшлися.

— Там з тобою Юрт? — Запитав він.

— Він самий.

— Я думав, ви не в найкращих стосунках, — сказав він повільно, — судячи з нашої останньої бесіди.

— На час похорону ми вирішили відкласти наші розбіжності.

— Хоч це й здається цивілізованим, я не впевнений, чи мудро це, — сказав він.

Я посміхнувся.

— Я знаю, що роблю, — повідомив я йому.

— Правда? — Сказав він, — тоді чому ви в соборі, а не тут, у Руінааді?

— Ніхто не говорив мені, що я повинен бути в Руінааді.

— Дивно, — зазначив він. — Твоя мати ніби як поінформувала вас з Юртом, що вам належить бути в процесії.

Я похитав головою і відвернувся.

— Юрт, ти знав, що нам належить бути в процесії? — Запитав я.

— Ні, — сказав він. — З одного боку, це не позбавлено сенсу. З іншого — Чорне Спостереження, яке рекомендує встановлювати знижений рівень товкучки. Хто сказав тобі про процесію?

— Мандор. Він говорить, що Дара ніби як давала нам знати.

— Мені вона не говорила.

— Ти чув? — Сказав я Мандору.

— Так. Тепер це неважливо. Ідіть сюди, ви обидва.

Він простягнув руку.

— Тепер він хоче нас, — сказав я Юрту.

— Прокляття! — Прорік Юрт і ступив уперед.

Я простягнув руку і стиснув долоню Мандора якраз тоді, коли Юрт підійшов і схопив мене за плече. Потім ми обидва рушили вперед… в слизькі і мерехтливі нутрощі руінаадського головного залу, який спирається на землю, — етюд у чорному, сірому, моховито-зеленому і темно-червоному, — люстри — немов сталактити, вогняні скульптури біля стін, висячі за ними лускаті шкури, ширяючі у повітрі сфери води і тварюки, плаваючі всередині.

Зал був заповнений знаттю, родичами, придворними, які ворушилися, точно океан вогню, навколо катафалка в центрі залу. Гонг пролунав знову, якраз коли Мандор щось сказав нам.

Він почекав, поки не спаде вібрація, потім знову заговорив:

— Я сказав, що Дара ще не прибула. Ідіть, засвідчіть повагу, і нехай Бансес призначить вам місця в процесії.

Глянувши на катафалк, я помітив поблизу і Тмера, і Таббла. Тмер розмовляв з Бансесом, Таббл — з кимось, хто стояв спиною до нас. Дика думка раптово вразила мене.

— А як, — запитав я, — у процесії з системою безпеки?

Мандор посміхнувся.

— У натовпі досить багато стражників, — сказав він, — і ще більше розсипано уздовж шляху. Кожну секунду тебе хтось буде бачити.

Я глянув на Юрта, щоб подивитися, чи чув він це. Він кивнув.

— Спасибі.

Продовжуючи тягнути літанію без краплі мелодії з приходячих в голову непристойностей, я рушив до гробу, Юрт — слідом. Єдиний спосіб, що я зміг придумати — згенерувати дублікат: умовити Амбер заслати на моє місце примару. Але Логрус вмить би відсік енергію, витікаючу з мого дубліката. А якщо просто піти, буде не тільки помічена мою відсутність, але мене ще й вистежать, і, ймовірно-можливо, за допомогою самого Логруса, раз вже Дара протрубила збір. І потім, Логрус дізнався б, що я відчалив, щоб пересікти його ж — Логруса — спробу розбалансувати порядок, — так, далі неосяжна Річка-з-гімна і її ненадійна гладь. Не помилитися б, будучи настільки високої думки про себе.

— І як ми маємо намір зробити це, Мерлін? — Тихо сказав Юрт, поки ми прокладали собі дорогу до кінця повільно повзучої черги.

Гонг пролунав знову, змусивши канделябри затремтіти.

— Не розумію, як це у нас вийде, — відповів я. — По-моєму, саме найкраще, на що можна сподіватися, — спробувати вирішити задачку, поки йдемо.

— Звідси можна зробити це через Козир, — відповів він. — Ну, хіба що в ідеальних умовах, — поправився він, — і без відволікаючих чинників.

Я спробував скласти якесь заклинання, щось таке посилаюче абикуди, знайти якогось посередника, готового послужити мені в цьому. Ідеально підходив Привид. Але він, звичайно ж, плавав десь, досліджуючи просторові асиметрії Скульптурного Залу. Що може зайняти його надовго.

— Я можу дістатися туди досить-таки швидко, — зголосився Юрт, — і з такою різницею часів, що повернуся перш, ніж хто-небудь помітить.

— І ти точно знаєш двох чоловік в Кашеі, з ким міг би переговорити, — Сказав я. — Люк і Корал. Обидва вони зіткнулися з тобою в церкві, коли ми намагалися вбити один одного… І ти вкрав меч батька Люка. З стегна навскидку — Він, ледве углядівши тебе, зробить спробу вбити, а вона заверещить: «На допомогу!»

Черга злегка просунулася.

— Отже, мене про допомогу не просять, — сказав він.

— Ой-ей, — сказав я. — Я знаю, ти — крутий хлопець, але Пташенята Дракона — це профі. До того ж ти зустрінешся з дуже незгодною рятуватися в лицй Корал.

— Ти — чаклун, — сказав Юрт. — Якщо ми з'ясуємо, де тут стражники, не зміг би ти покласти на них закляття так, щоб вони думали, що бачать нас під час церемонії? Потім ми зникнемо, і ніхто не помітить.

— Я підозрюю, що чи матуся, чи наш старший братик наклали на варту захисне заклинання. По-моєму, зараз — ідеальний час для вбивства спадкоємця. Мені б не хотілося, щоб хтось дурив голови моєму народові, поки я граю в хованки на задвірках.

Ми перемістилися ще трохи далі. Нахилившись і витягнувши шию, я зумів мигцем глянути на старезну демонічну форму старого Савалла, блискуче прибраного, на грудях його лежав змій червоного золота — там, в труні з полум'я, древній ворог Оберона, збирався, нарешті, возз'єднатися з ним.

Коли я підійшов ближче до поховального ложа, то збагнув, що у проблеми є більше одного аспекту. Напевно, я занадто довго перебував у емпіреях магічного наїву. Я виробив звичку думати про магію проти магії, про складні або змішані заклинаннях. А що, якщо стража захищена від будь-якого загравання з їх органами почуттів? Нехай так. Знайдемо спосіб обійти і це.

Гонг пролунав знову. Коли луна померла, Юрт схилився до мого вуха.

— Все набагато гірше, ніж я говорив, — прошепотів він.

— Що ти маєш на увазі? — Запитав я.

— Є ще одна причина, яка привела мене до тебе там, у Всевидячих: мене злякали, — відповів він.

— Чим?

— Принаймні один з них — Мандор або Дара — хоче більшого, ніж рівноваги, — хоче абсолютної перемоги Логруса, Хаосу. І я дійсно в це вірю. Не те, щоб я не хочу в цьому брати участь. Я не хочу, щоб це відбулося. Тепер, коли я можу бувати у Відображеннях, то не хочу бачити їх зруйнованими. Я не хочу перемоги жодної із сторін. Абсолютний контроль Амбера, ймовірно, була би така сама гидота.

— Звідки така впевненість, що один з них дійсно цього хоче?

— Раніше вони намагалися направити на це Бранда, вірно? Він відправився знищувати весь порядок.

— Ні, — сказав я. — Він планував підірвати старий порядок, щоб потім замінити його своїм власним. Він був революціонером, а не анархістом. Він мав намір створити новий Лабіринт всередині створеного ним Хаосу — свій власний, але все ж реальний.

— Його обдурили. Він не зміг би впоратися з подібною штукою.

— Не дізнаєшся, поки не спробуєш, а слушної нагоди у нього не було.

— Все одно, я боюся, що хтось захоче пришпорити цю шкапу зараз. Якщо викрадення відбудеться, то це великий крок по потрібному шляху. Якщо б ти зміг створити що-небудь, що прикрило б нашу відсутність, то нам треба йти будь-яким способом, прямо зараз і випробувати всі шанси.

— Ні, не зараз, — сказав я, — потерпи. Я дещо конструюю. Як звучить? Я не засікаю варту і не навожу на них галюцинацій. Замість цього я здійснюю трансформацію. Я змушую пару наших сусідів стати нашими копіями. Ти козирнеш нас, як тільки я це зроблю. Це буде не галюцинація. У них всі будуть бачити нас; ми можемо піти по своїх справах… І бути під контролем тут, якщо буде потрібно.

— Давай, і я заберу нас звідси.

— О'кей, я оброблю двох хлопців попереду нас. Як тільки закінчу, я зроблю ось так, — сказав я, опускаючи ліву руку від плеча до пояса, — і ми нахилимося, наче щось упустили. І ти забираєш нас геть.

— Я буду готовий.

Спікарт зробив це легко і просто, на відміну від трансформуючого заклинання. Він спрацював, немов процесор заклинань. Я згодував йому два напівфабрикати, а він миттєво пробіг тисячі варіантів і вручив мені остаточний продукт — пару заклять, на які в класичному режимі мені було б потрібно чималий час. Я підняв руку, як тільки розтягнув силові лінії і отримав доступ до одного з багатьох джерел сили, розкиданих по Відображеннях. Я підгодував конструкцію соками, проконтролював початок змін, опустив долоню і нахилився вперед.

Послідувало миттєве запаморочення, а коли я випростався, ми знову були в кімнатах Юрта. Я засміявся, а він плеснув мене по плечу.

Потім ми негайно змінили форми і одяг на людські. Як тільки все завершилося, він знову схопив мене за руку і козирнув нас до Вогняної Брами. Миттю пізніше він знову відправив нас в стрибок, на цей раз на вершину гори, що нависає над синьою долиною під зеленим небом. І знову — на середину високого мосту над глибокою прірвою-пащею, небо очищалося від зірок або обсипало себе ними.

— Тепер порядок, — сказав Юрт, і ми встали на край сірої кам'яної стіни, вологої від роси і слідів шторму.

На сході хмари наливалися вогнем. З півдня дув легкий вітер.

Стіна оточувала внутрішню зону Джідраша — столиці Люкового Кашера. Нижче нас розташовувалися чотири громіздких будівлі — включаючи палац і Храм Єдинорога навскоси від нього через Площу — і декілька будівель поменше. Трохи осторонь від нашого шляху знаходилося крило палацу, з якого мене забрав Грайлл (скільки часу пройшло?) Прямо з королівського рандеву. Я навіть зміг розгледіти в експансії плюща зламані ставні мого вікна.

— Он там, — сказав я, показуючи рукою. — Там я бачив її в останній раз.

Через мить ми стояли в кімнаті — єдині її мешканці. Приміщення було приведено в порядок, постіль прибрана. Я витягнув Козирі та висвітив Козир Корал. Я вдивлявся в нього, поки він не захолов, я відчув її присутність і потягнувся до неї.

Вона була там, але її і не було. Це було відсторонене відчуття зустрічі у сні або заціпенінні. Я провів рукою над картою і перервав наш хисткий контакт.

— Що трапилося? — Запитав Юрт.

— По-моєму, вона під наркотиком.

— Значить, вони вже захопили її, — сказав він. — Є якийсь спосіб, яким ти зможеш вистежити її в такому стані?

— Вона може знаходитися не тут, у будівлі, а на лікуванні, — сказав я. — Їй було недобре, коли я йшов.

— А тепер?

— У будь-якому випадку нам слід поговорити з Люком, — сказав я, розшукуючи його карту.

Я дотягнувся до нього миттєво, лише тільки відкрив Козир.

— Мерлін! Якого дідька, де ти? — Запитав він.

— Якщо ти в палаці, то я по сусідству, — сказав я.

Він піднявся з — як я, нарешті, зрозумів, — краю ліжка, підібрав зелену сорочку з довгими рукавами і натягнув її, прикривши свою колекцію шрамів. У ліжку біля нього я мигцем когось побачив. Він щось пробурмотів в тому напрямку, але я нічого не зумів розібрати.

— Нам треба поговорити, — сказав він, проїжджаючи рукою по волоссю. — Проведи мене.

— О'кей, — сказав я. — Але май на увазі — тут мій брат Юрт.

— Батьків меч у нього?

— Н-ні… немає.

— Сподіваюся, що не вб'ю його відразу, — сказав Люк, заправляючи сорочку за пояс.

Він різко простягнув руку. Я стиснув її. Він ступив уперед і приєднався до нас.