Принц Хаосу

1

Полюбуйся на одну коронацію — і ти бачив їх усі. Звучить цинічно, але, ймовірно, таким є по суті, і тим більше, коли винуватець торжества — твій кращий друг, а його королева — твоя ненавмисна коханка. А в цілому це процесія з океаном повільної музики і незручного, квітчастого одягу, обкурюванням ароматним димом, промов, молитов і дзеленчання дзвонів. Вони нудні, темпераментні і вимагають нещирої уваги, як і весілля, присудження університетських ступенів і таємні присвяти.

Отже, Люка і Корал нарекли правителями Кашера, в тій самій церкві, де всього лише кількома годинами раніше ми з моїм божевільним братом Юртом побилися — на нещастя, не зовсім до смерті. Як єдиному представнику Амбера — хоча і в неофіційному статусі, мені було надано стояче місце біля самого рингу, і погляди присутніх часто дрейфували в мою сторону. Так що я був змушений пильнувати і тримати обличчя згідно ситуації. Хоча Рендом не затвердив формального статусу моєї присутності на церемонії, я знав, що він розсердиться, якщо дізнається, що мої манери були нижче простенького дипломатичного пшику.

Так що повернувся я з ниючими ногами, затерплою шиєю, а квітчастий одяг просочився потом. Все ніби підтверджувало мої труди. Та й вчинити по-іншому у мене б не вийшло. Ми з Люком пройшли через кілька клятих десятиліть, і я не міг допомогти йому інакше, як згадуючи про них: від вістря меча — до руху по слідах, від галереї мистецтв в Відображеннях, — поки стояв там, знемагаючи від духоти, до переживань за те, що станеться з Люком тепер, коли він надягне корону. Така ж подія перетворила дядька Рендома з щасливо-підійшла-удача музиканта, вільно розгулюючого бабника у мудрого і відповідального монарха… хоча про нього спочиваючого є у мене тільки звіти родичів, але, коли справа доходить до їх знань… Я тішив себе надією, що дозріє і Люк. Все ж — як-не-як! — Люк був зовсім іншою людиною, ніж Рендом, не кажучи вже про вік. Хоча дивовижно — що можуть зробити роки… або це просто така природа подій? Завдяки недавнім справам я усвідомлював, що вельми відрізняюся від того себе, що був давним-давно. Дуже і дуже відрізняюся від того, ким був вчора, подумав я.

У перерві Корал примудрилася передати мені записку, яка кричала, що їй необхідно мене бачити, призначила час і місце і навіть включила невелику карту-абрис. Карта вказувала на кімнати в дальній частині палацу. Ми зустрілися там тим же вечором і завершили вночі. Тоді я й дізнався, що в частині дипломатичної угоди між Ясрою і бегманцями Корал і Люк були повінчані дітьми за домовленістю. Це не було ніде зафіксовано — дипломатія! А решту — побоку. Основні винуватці теж призабули про вінчання, поки недавні події не послужили нагадуванням. Один одного вони не бачили багато років. Але домовленість свідчила, що принц — одружений. І раз анулювати це було неможливо, Корал повинні були коронувати з Люком. Якщо в цьому було хоч щось для Кашера.

А в цьому було: Ерегнор. Бегманська королева на троні Кашера дозволила б згладити специфічне захоплення нерухомості. Щонайменше, так думала Ясра, сказала Корал. А Люк погодився за відсутності гарантій Амбера і нині покійного Золотого Кола.

Я обійняв її. Їй було недобре, незважаючи на те, що післяопераційне відновлення пройшло чудово. Вона носила чорну пов'язку поверх правого ока і більш ніж явно здригалася, коли моя рука виявлялася поблизу — Або ж я дивився туди занадто довго. Що могло штовхнути Дворкіна на заміну пошкодженого ока Талісманом Закону, я не міг навіть припустити. Навряд чи Дворкін думав про захист Корал від сил Лабіринту і Логрусу в їх спробах отримати Талісман. Мої знання і досвід у властивостях цих сил були більше, ніж слабкими. Зустрінь я маленького мага, може, я й переконався б у його здоровому глузді. Хоча це і не допоможе вникнути в загадкові властивості, якими ці стародавні істоти володіли.

— Як ти себе почуваєш? — Запитав я Корал.

— Дуже дивно, — відгукнулася вона. — Не те щоб біль… Її немає. Швидше, відчуття Козирного контакту. І він весь час зі мною, але я нікуди не збираюся, ні з ким не говорю. Так, наче я стою в якихось воротах. Міць тече навколо мене, крізь мене.

На мить я опинився в центрі того, що було сірим кільцем в колесі з безліччю спиць червонуватого металу. Звідси, зсередини, воно походило на величезну павутину. Яскрава нитка пульсувала, привертаючи увагу. Так, це був вектор до могутньої сили в інших Відображеннях, тієї сили, що могла бути використана для промацування. Я обережно потягнув її убік прикритої коштовності, яку Корал носила в очниці.

Миттєвого опору не було. Я нічого не відчув, поки тягнув лінію сили. Але мені з'явився образ вогненної завіси. Пробившись крізь вогненну вуаль, я відчув гальмування свого запиту, потім повільніше, повільніше, і — зупинка. Там на краю порожнечі я і ширяв. Це не було шляхом налаштування, і поки працювали інші Сили, я не хотів закликати до Лабіринту, який, як я зрозумів, був частиною цього. Я штовхнувся вперед і відчув жахливий холод, що висмоктував енергію, задіяну мною.

І все-таки енергію смоктало не з мене, а лише з сили, якою я командував. Я штовхнув далі і побачив легку смужку світла, схожу на якусь далеку туманність. Вона висіла в просторі кольору темного портвейну. Ще ближче, і туманність розпалася на структуру — складну, тривимірну конструкцію, напівзнайому… яка повинна бути тим артефактом, що, за описом батька, налаштовує тебе в тон Каменя. Ну, добре, всередині Каменя я вже був. Чи слід мені випробувати налаштування?

— Далі не йди, — прийшов незнайомий голос, хоча я усвідомлював, що звуки видає Корал. Здається, вона зісковзнула в стан трансу. — До вищого посвячення ти не допущений.

Я відвів свій щуп, не бажаючи недоброї відповіді, що могла прийти по моєму шляху. Логрусове бачення, яке залишилося зі мною з часу недавніх подій в Амбере, надало мені видовище Корал, повністю закутану і просочену більш високою версією Лабіринту.

— Чому? — Запитав я у цього.

Але мене не удостоїли відповіддю. Корал злегка сіпнулася, струснула головою і втупилася на мене.

— Що трапилося? — Запитала вона.

— Ти задрімала, — відгукнувся я. — Не дивно. Який би вправний не був Дворкін плюс денне потрясіння…

Вона позіхнула і згорнулася в клубок на ліжку.

— Так, — видихнула вона і заснула насправді.

Я стягнув з себе чоботи і скинув важезний одяг. Витягнувся біля неї і натягнув на нас ковдру. Я теж втомився і просто хотів, щоб мене хто-небудь обійняв.

Скільки часу я спав — не знаю. Мене турбували темні, обвиваючі сни. Обличчя — людей, тварин, демонів — мчали навколо мене, і жодне з них не несло хоч краплі чарівності. Падали ліси і горіли у полум'ї, грунт трясся і розколювався, води моря здіймалися гігантськими хвилями і накочувалися на сушу, місяць сочився кров'ю, і лилося гучне льодовий виття. Щось називало моє ім'я…

Величезний вітер тряс віконниці, поки вони не зірвалися всередину, ляскаючи і тріскаючи. В моє сновидіння увійшла тварюка і наблизилася, щоб скорчитися біля підніжжя ліжка, закликаючи мене знову і знову. Кімната немов тремтіла, і пам'ять моя повернулася до Каліфорнії. Здається, щосили гуляв землетрус. Вітер перейшов від вереску до реву, і я почув гуркіт і тріск, що йшли ззовні, немов падали дерева і перекидалися вежі…

— Мерлін, Принц Будинку Всевидячих, Принц Хаосу, встань, — проспівала тварюка. Вона скрежетнула іклами і затягла заклик знову.

Під час четвертого або п'ятого повтору тварюка тицьнула мене, так що це навряд чи могло бути сном. Десь зовні пролунало виття, і сліпучі розчерки блискавок спалахнули і погасли на тлі майже музичного перекату грому.

Перш ніж поворухнутися, перш ніж відкрити очі, я замкнувся в захисну шкаралупу. Звуки були реальні, як і зламані ставні. Як тварюка біля підніжжя ліжка.

— Мерлін, Мерлін. Вставай, Мерлін, — сказала мені вона — довгорила гостровуха особистість, присмачена іклами й кігтями, з шкірястими зеленувато-сріблястими крилами, складеними уздовж худих боків. За виразом на морді я не міг сказати, посміхалася мені тварюка або корчилася від болю.

— Прокинься, Повелитель Хаосу.

— Грайлл, — назвав я ім'я старого сімейного слуги.

— Айє, Повелитель, — відповів він, — той самий, що вчив вас грі з танцюючими кістками.

— Будь я проклятий.

— Справи передують задоволенню, Повелитель. Я слідував за чорною ниткою по довгому і неприємного шляху, щоб прийти на поклик.

— Так далеко нитки не витягуються, — сказав я, — без належного поштовху. Але і тоді може не вийти. Зараз це можливо?

— Зараз це легше, — відповів він.

— Як так?

— Його Величність, Савалл, Король Хаосу, спить цієї ночі з прабатьками темряви. Мене послали, щоб привести тебе до церемонії.

— Зараз?

— Зараз.

— Так, Н-ну, о'кей. Звичайно. Дай тільки зібрати шмотки. Але як це все-таки сталося?

Я натягнув чоботи слідом за іншими одежами, пристебнув клинок.

— Я не посвячений у деталі. Але загальна думка, звичайно, що зі здоров'ям у повелителя було погано.

— Я хочу залишити записку.

Він кивнув:

— Коротку, сподіваюся.

— Так.

Я надряпав на шматку пергаменту з письмового столу: «Корал, викликаний по сімейній справі. Буду в контакті» — і поклав біля її руки.

— Порядок, — сказав я. — Як ми це зробимо?

— Я понесу тебе на спині, Принц Мерлін, як давним-давно.

Я кивнув, і повінь дитячих спогадів обрушилася на мене. Грайлл був надзвичайно сильний, як і більшість демонів. І я згадав наші ігри з краю Пекла і — по всій пітьмі, в похоронних палатах, печерах, на димлячих полях битв, в зруйнованих храмах, чертогах мертвих чаклунів і в дрібних приватних пеклах. Здавалося, я завжди знаходив більш забавними ігри з демонами, ніж з родичами моєї матері по крові або заміжжю. Навіть основну свою форму для Хаосу я збудував на одному з демонічних племен.

Змінивши зовнішність, Грайлл ввібрав крісло з кутка кімнати, щоб збільшити вагу і пристосуватися до моїх вирослих габаритів. Поки, міцно чіпляючись, я дерся на його подовжений торс, він вигукнув:

— Ах, Мерлін! Що за магію ти носиш в ці дні?

— У мене є контроль над нею, але не повне знання сутності, — відповів я. — Вона — дуже давнього породження. Що ти відчуваєш?

— Жар, холод, дивну музику, — відгукнувся він. — З усіх боків. Ти змінився.

— Усе змінюється, — сказав я, як тільки він рушив до вікна. — Це життя.

Темна нитка лежала на широкому підвіконні. Він простягнув руку і, торкнувшись її, кинув себе в політ.

Налетів могутній порив вітру, як тільки ми впали вниз, рвонули вперед, злетіли. Мимо, гойднувшись, промайнули вежі. Зірки були яскраві, чверть місяця вже піднялася, висвітлюючи черево низької лінії хмар. Ми рвонули, замок і місто зменшилися в мить ока. Зірки танцювали, ставши розчерками світла. Смуга повної чорноти, яка розтікалася хвилями простягалася навколо нас. Чорна Дорога, раптово подумав я. Це було як тимчасова версія Чорної Дороги в небі. Я глянув назад. Там її не було. Немов поки ми мчали, вона намотувалася на гігантську котушку. Або вона намотувалася на нас?

Під нами ковзала сільська місцевість, як фільм, прокручуваний на потроєній швидкості. Пролетіли ліс, пагорб і гірський пік. Наш чорний шлях лежав величезною стрічкою, залатаною світлом і темрявою, немов денне світло з ковзаючими тінями хмар. А потім — стаккато — темп збільшився. Я раптом зауважив, що вітру більше не було. Раптово високо над головою визирнув місяць, і скорчений гірський хребет зазміївся під нами. Тягуча нерухомість мала характер сновидіння, і місяць в одну мить впав вниз. Лінія світла розщепила світ праворуч від мене, і зірки почали зникати. Не було напруги в тілі Грайлла, поки ми азартно мчали по чорному шляху; і місяць зник, і світло стало жовтим, як масло, набуваючи рожевого відтінку уздовж лінії хмар.

— Влада Хаосу росте, — зауважив я.

— Енергія безладу, — відгукнувся він.

— Це більше, ніж ти розповідав мені, — сказав я.

— Я тільки слуга, — відповів Грайлл, — і не допущений до рад всесильних.

Ландшафт продовжував світлішати, і попереду, наскільки я міг бачити, хвилею котилася наша Чорна Дорога. Ми мчали високо над гірською місцевістю. І хмари роздуло в сторони, і в швидкому темпі росли нові. Ми, очевидно, почали перехід крізь Відображення. Трохи згодом гори згладилися і почалися розстелені рівнини. Сонце опинилося на середині неба. Ми, здається, як і раніше летіли над Чорною Дорогою. Кінчики пальців Грайлла ледь торкалися її, поки ми рухалися. Його крила то важко махали переді мною, то мерехтіли, невидимі, як у колібрі.

Сонце наливалося вишнево-червоним далеко зліва. Рожева пустеля розкинулася під нами…

Потім вона згасла, і зірки обернулись, як на величезному колесі.

Ми знизилися, ледь не торкаючись верхівок дерев…

Ми пропалили повітря над діловою вулицею міського центру, з неоном в вікнах, з вогнями на стовпах і на радіаторах засобів пересування. Теплий, спертий, курний, газовий запах міста оточував нас. Кілька пішоходів поглянули вгору, помітивши наш політ.

Коли ми майнули над річкою, переваливши через дахи будинків передмістя, горизонт колихнувся, і ми пройшли над первісним ландшафтом зі скель, лави, безперервних обвалів і здригання землі, двох діючих вулканів — один ближче, другий далеко, — які плювалися димом в синьо-зелене небо.

— Як я розумію, це — короткий шлях? — Сказав я.

— Це найкоротший шлях, — відгукнувся Грайлл.

Ми увійшли в довгу ніч, і в ту ж мить здалося, що шлях привів нас в глибокі води: яскраві морські створіння мерехтіли і нишпорили перед носом і на віддалі. Поки що ми були сухі і не розплющені: Чорна Дорога оберігала нас.

— Це настільки ж великий зсув структур, як і смерть Оберона, — послужливо сказав Грайлл. — Ефект від нього викликав брижі у всіх Відображеннях.

— Але смерть Оберона збіглася з відтворенням Лабіринту, — сказав я. — Справа швидше в цьому, ніж у смерті монарха однієї з протистоячих сторін.

— Вірно, — сказав Грайлл, — але зараз час порушеної рівноваги сил. А все це — наслідки. І буде ще суворіше.

Ми пірнули в просвіт між темних мас каменів. Світлові смуги стелилися позаду нас. Нерівності дна відтінялися блідо-синім. Пізніше, — як швидко, я не знаю — без жодного переходу ми від темного морського дна виявилися в пурпуровому небі. Єдина зірка палала далеко попереду. Ми мчали до неї.

— Чому? — Запитав я.

— Тому що Лабіринт стає сильнішим за Логрус, — відгукнувся він.

— Як таке сталося?

— Принц Корвін накреслив другий Лабіринт в епоху протистояння між Дворами і Амбером.

— Так, він розповідав про це. Я навіть бачив цей Лабіринт. Він боявся, що Оберон не зможе відновити початковий.

— Але Оберон зробив це, так що тепер у них є два.

— Так?

— Лабіринт твого батька — теж творіння порядку. Цей прибавок перетягує древню рівновагу в бік Амбера.

— Як же ти, Грайлл, обізнаний про це, коли в Амбері, здається, цього не знає ніхто або не бачить користі в тому, щоб сказати мені?

— Твій брат Принц Мандор і Принцеса Фіона це підозрювали і шукали цьому підтвердження. Вони представили свої знахідки твоєму дядькові, Повелителеві Сухе. Той зробив декілька подорожей в Відображення і переконався, що положення дійсно таке. Він готував свої відкриття для подання королю, коли Савалл відчував страждання від останньої зі своїх хвороб. Я знаю все, тому що саме Сухе послав мене за тобою, і він доручив мені розповісти тобі про все.

— Я просто припустив, що тебе послала за мною мати.

— Сухе був упевнений, що вона послала — ось тому він і хотів дістатися до тебе першим. Те, що я розповів тобі з приводу Лабіринту твого батька, — Думка, не всім відома.

— І що мені з цим робити?

— Цю інформацію він мені не довірив.

Зірки ставали яскравішими. Небо було наповнене помаранчевими і рожевими спалахами. На мить до них приєдналися смуги зеленого світла і стрімко закружляли навколо нас.

Ми гнали далі, і ця катавасія повністю захопила небо — немов почала повільно обертатися психоделічна парасолька. Ландшафт помутнів. Я відчув себе дрімаючим, хоча і був впевнений, що не втрачав контролю. Час, здається, грав якусь гру з моїм обміном речовин. Я ненормально зголоднів, і очі у мене заболіли.

Зірка стала ще яскравіше. Крила Грайлла в її мерехтінні блиснули веселкою. Здавалося, що ми рухалися гігантськими кроками.

Наш берег простору став загинатися вгору до зовнішнього краю. Процес розвивався в міру нашого наближення, поки не виявилось, що ми рухаємося всередині. Потім краї зімкнулися вгорі, і виглядало так, ніби ми поспішаємо вниз по рушничному стволу, цілячись в синьо-білу зірку.

— Що ще попереду, не скажеш?

— Наскільки я відчуваю, вже не так далеко.

Я потер ліве зап'ястя, відчуваючи, що чомусь там слід було запульсувати. Ах, так. Факір. І до речі, де Факір? І я згадав, що залишив його в апартаментах Бранда. Навіщо? Я… мій розум був затуманений, пам'ять схожа на сон.

Вперше з часів останніх подій я досліджував той спогад. Озирнись я раніше, я скоріше б усвідомив, що це значить. Все гасло в туманячому ефекті чарівництва. У полоні заклинання я пройшов назад у кімнати Бранда. У мене не було можливості дізнатися, чи було щось особливе в мені або ж це щось я активував у свою цікавість. Це щось могло бути невідомим, щось, підстьобнуте нещастям, — можливо, навіть ненавмисний ефект якихось розтривожених сил. Але в останньому я сумнівався.

До речі про пташок, — в цій ситуації я сумнівався в усьому. Все було занадто правильним для простої міни-пастки, залишеної Брандом. Це було приготовлено для досвідченого чаклуна — для мене. Напевно, тільки нинішня віддаленість від місця, де це сталося, допомогла прояснитися моїй голові. Як тільки я переглянув свої дії з моменту закляття, я зміг побачити, що рухався в чомусь на зразок димки. І чим більше я вдивлявся, тим більше відчував, що заклинання було скроєне специфічно, щоб огорнути саме мене. Не розуміючи його, я не міг вважати себе вільним, навіть знаючи про існуванні закляття.

Чим би воно не було, воно змусило мене забути про Факіра, не задумавшись двічі про це, і змусило відчути себе… ну-у… трохи дивно. Я не міг сказати точно, чи могло воно впливати, або чи впливає на мої думки і почуття — звичайна проблема, коли загруз в заклинанні. Але я не розумів, хто міг це зробити (хіба що сам Бранд), вибудувати таку непередбачуваність: я обов'язково перебуватиму в кімнаті по сусідству з тими, що займав він, і проживу там багато років після смерті Бранда, а потім раптом отримаю запрошення увійти в покинуті апартаменти відразу після неймовірного згубного протистояння Логруса і Лабіринту у верхньому залі Амберського Замку… М-да. Ні, хтось інший повинен стояти за цим. Юрт? Джулія? Але не дуже схоже, що вони здатні непомітно орудувати в серці Амберського Замку. Тоді хто? І чи могло це мати щось спільне з епізодом в Залі Дзеркал? Я витягнув пустушку. Повернися я туди зараз, я зміг би зачепитися за допомогою свого заклинання, щоб рознюхати того, хто за це відповідав. Але я не повернувся, і з будь-яким розслідуванням на тому краю світу доведеться почекати.

Світло попереду розгорілося ще яскравіше, перетікаючи від небесно-синього до зловісно-червоного.

— Грайлл, — сказав я. — Ти засік заклинання на мені?

— Айє, мілорде, — відгукнувся він.

— Чому ти не згадав про це?

— Я подумав, що воно — одне з твоїх… напевно, для захисту.

— Зняти зможеш? Тут на внутрішній поверхні я в невигідному положенні.

— Воно дуже просякнуте твоєю особистістю. Я не знав би з чого почати.

— Можеш розповісти щось про нього?

— Тільки те, що воно тут, мілорде. І більш важким здається біля голови.

— Значить, воно може розцвічувати мої думки певним чином?

— Айє, блідо-блакитним.

— Я говорив не про твою манеру його сприймати. Тільки про його можливий поганий вплив на моє мислення.

Його крила запалахкотіли синім, потім червоним. Наш тунель раптово розширився, а небо розквітло в божевіллі кольорів Хаосу. Зірка, яку ми переслідували, стала невеликим вогником на високій вежі намогильного замку — сірого та оливкового, що стояв на вершині гори, підніжжя та схилів у якої просто не було. Кам'яний острів плавав над скам'янілим лісом. Дерева горіли опаловими вогнями — оранжевими, пурпурними, зеленими.

— Гадаю, його можна було б розплутати, — зазначив Грайлл. — Але розгадка ставить в тупик бідного демона.

Я хрюкнув. Кілька миттєвостей поспостерігав смугастий краєвид. Потім:

— До речі, про демонів… — Сказав я.

— Так?

— Що ти можеш сказати про плем'я, відоме як ті'га? — Запитав я.

— Вони мешкають далеко за межами Обода, — відгукнувся він, — і, можливо, що зі всіх творінь вони ближче інших до первісного Хаосу. Я не вірю, що вони володіють істинними тілами матеріального роду. У них мало спільного з іншими демонами, вони не втручаються в чиїсь справи.

— А ти знаєш когось із них — м-м — особисто?

— Я стикався з декількома… І тоді, і тепер, — відгукнувся він.

Ми піднялися вище. Замок зробив те ж саме. Позаду нього потік метеорів пропалив собі шлях, яскраво і безшумно.

— Вони можуть заселити людське тіло, зайняти його, — сказав я.

— Це мене не дивує.

— Я знаю одного, який кілька разів проробляв такий фокус. Але виникає дещо незвичайна проблема. Ймовірно, вони можуть взяти контроль над ким-небудь на смертному ложі. Але вхід до мертвого, здається, замикає ті'га в одному тілі. І вони потім не можуть звільнити його. Ти знаєш для них який-небудь спосіб звільнитися?

Грайлл хмикнув:

— Зістрибнути зі скелі, вважаю. Або кинутися на меч.

— Але що, якщо демон тепер пов'язаний з господарем настільки тісно, що це не звільнить його?

Він знову посміхнувся.

— Це перебір в грі у справі про крадіжку тіл.

— Я дечим зобов'язаний одному з них, — сказав я. — Я хотів би допомогти їй… Йому.

Деякий час він мовчав, потім відповів:

— Племена тай, іга постарші і помудріші, і можуть знати щось про такі справи. І ти знаєш, де вони мешкають.

— Ага.

— Пробач, що більше нічим не можу допомогти. Тай, іга — древні племена.

І ми помчали вниз на вежу. Наш шлях під змінним небом-калейдоскопом стиснувся в крихітну смугу. Грайлл пробивав дорогу до світла у вікні, і я нарівні з ним.

Я глянув вниз. Перспектива була карколомна. Звідкись доносився гуркіт, немов шари землі повільно рухалися один відносно одного… досить поширена подія в цих краях. Вітри шарпали мій одяг. Завитки мандаринових хмар бісером прикрасили небо ліворуч від мене. Я зумів розрізнити деталі на стінах замку. У квадраті світла я виловив фігуру.

І ось ми опинилися зовсім поруч, а потім через вікно — всередину. Велика, схилена, сіро-червона демонічна форма, рогата і наполовину вкрита лускою, розглядала мене жовтими очима з зіницями у формі еліпса. Ікла були оголені в посмішці.

— Дядьку! — Крикнув я, як тільки спішився. — Привіт!

Грайлл потягнувся і струснув жорстким тілом, коли Сухе рвонувся до мені і обійняв… обережно.

— Мерлін, — сказав він в кінці кінців, — ласкаво просимо додому. Жалкую про причини, але радію твоєму присутності. Грайлл розповів тобі?..

— Про відхід Його Величності? Так. Мені шкода.

Він випустив мене і відступив на крок.

— Не те щоб це трапилося несподівано, — сказав він. — Як раз навпаки. Занадто давно це очікувалося. Але все-таки зараз невідповідний час для подібних сумних подій.

— Вірно, — відгукнувся я, масажуючи заніміле плече і обшарюючи кишеню на предмет гребінця.

— І він нездужає так довго, що я вже став звикати до цього, — сказав я. — Так, ніби він увійшов в епоху слабкості.

Сухе кивнув.

— Ти будеш трансформуватися? — Запитав він.

— День був бурхливий, — сказав я йому. — Я б охоче заощадив енергію, якщо немає якихось протокольних вимог.

— Поки взагалі жодної, — відгукнувся він. — Ти їв?

— Не так щоб нещодавно.

— Тоді ходімо, — сказав він. — Давай пошукаємо тобі якогось провіанту.

Сухе повернувся і пішов до далекої стіни. Я пішов за ним. В кімнаті не було дверей, і треба було знати всі місцеві точки напруги Відображення: в цьому відношенні Двори — протилежність Амберу. Як неймовірно важко пройти крізь Відображення в Амбері, а у Дворі вони подібні зношеним завісам — можна без зусиль відразу заглянути в іншу реальність. А іноді щось з іншої реальності може спостерігати за тобою. І до речі, слід бути обережним, щоб не прошмигнути наскрізь в якесь містечко, де виявиш себе або висячим у повітрі, або під водою, або в смузі запеклої зливи. Двори ніколи не були популярним об'єктом для туризму.

На щастя, Відображення настільки податливі на цьому краю реальності, що майстру Відображень легко працювати з ними — він може зіткати тканину, щоб створити шлях. Майстри відображень — це володарі могутнього мистецтва, чиї здібності виходять від Логруса, хоча їм і немає необхідності проходити посвячення. Але дуже небагато все ж пройшли його, і як всі минулі автоматично стали членами Гільдії Майстрів Відображення. При Дворах вони подібні водопровідникам або електрикам, і їх мистецтва можуть різнитися настільки ж сильно, як у їхніх двійників на Відображенні Земля — поєднання таланту і досвіду. Хоча я і член гільдії, але швидше пройду за ким-небудь, хто знає шлях, ніж відчую його сам. Підозрюю, що про це слід розповісти побільше. Може, коли-небудь.

Коли ми досягли стіни, її вже не було. Вона розкисла до чогось на зразок сірого туману і розтанула, і ми пройшли крізь спорожнілий простір — Або скоріше через його аналог — і зійшли вниз по зелених сходах. Це була низка не пов'язаних зелених дисків, що спускалися на манер спіралі, немов ширяючи у нічному повітрі. Вони йшли по зовнішній стороні замку, в кінці кінців упираючись у порожню стіну. Перш ніж досягти тієї стіни, ми пройшли через кілька смуг яскравого денного світла, короткий шквал синього снігу і проминули щось схоже на собор без вівтаря, але зі скелетами, які обіймали церковні лави. Коли ми нарешті підійшли до стіни, то просто пройшли її наскрізь, опинившись у великій кухні. Сухе підвів мене до комори і запропонував обслужити себе самому. Я знайшов трохи холодного м'яса і хліба і відправив у себе сендвіч, обмивши його прохолодним пивом. Дядько ж відгриз шматок хліба і висьорбав графин такого ж пійла. Над нашими головами, витягнувшись у польоті, з'явилася птиця, хрипко каркнула і зникла раніше, ніж подолала півкімнати.

— А де ж слуги? — Запитав я.

— Чергове червоне небо — майже повний оборот, — відгукнувся він. — Так що у тебе є шанс поспати і зібратися з думками перед тим… напевно.

— Що ти маєш на увазі під «напевно»?

— Як один із трьох, ти знаходишся під Чорним Спостереженням. Тому я і викликав тебе сюди, в одне з моїх місць самоти.

Він повернувся і пройшов крізь стіну. Я пішов за ним, тягнучи свій графин, і ми сіли біля нерухомого зеленого басейну під скелястим навісом, і небо над головою було кольору умбри. Його замок вміщував в себе ланки як Хаосу, так і Відображень, які були утрамбовані в узор божевільної стьобаної ковдри, складеної з переходів усередині переходів.

— Але раз ти носиш спікарт, то маєш додаткові засоби безпеки, — зауважив дядько.

Він простягнув руку і торкнувся кільця з безліччю спиць на моєму пальці. Рука відгукнулася легким поколюванням — в пальці, у долоні, в кисті.

— Дядьку, коли ти був моїм учителем, то частенько вибухав загадковими висловами, — сказав я. — Але тепер я отримав атестат і ніби як маю право сміливо сказати, що не знаю, про яку чортівню ти говориш.

Він посміхнувся і сьорбнув пива з мого графина.

— У Віддзеркаленнях все завжди стає ясним, — сказав він.

— Віддзеркаленнях… — Сказав я і заглянув у басейн.

Під поверхнею води серед чорних стрічок плавали образи — Савалл, виставлений для прощання — жовто-чорні балахони закутали його висхле тіло — моя мати, батько, демонічні форми, що проходять і зникають, Юрт, я сам, Ясра і Джулія, Рендом і Фіона, Мандор і Дворкін, Білл Рот і безліч облич, яких я не знав…

Я похитав головою.

— Віддзеркалення ясності не внесло, — сказав я.

— Воно не діє відразу, — відгукнувся він.

І я знову звернув увагу на хаос облич і форм. Повернувся Юрт і маячив довгий час. Одягнений він був зі смаком і виглядав відносно цілим. Коли він таки загув з очей геть, повернулося одне з напівзнайомих облич, яке я бачив раніше. Я знав, він був зі знаті Дворів, і я, понишпоривши у себе в пам'яті, звичайно, не відразу, але впізнав його. Це був Тмер з Двору Перериваючих Політ, старший син останнього Принца Роловіанса, а тепер і сам лорд Шляхів, що перериваються — борода лопатою, важке чоло, міцної тілобудови, не невродливий в грубуватих рисах; по всіх доповідях, сміливий і, можливо, навіть кмітливий хлопець.

Потім був Таббл, Принц Шляхів розсікаючих Думки, що міняв фази від людини до кружляючої демонічної форми і назад. Безтурботний, важкий, витончений; віком в століття і дуже хитрий, він носив кучеряву бороду і мав бліді очі, завжди широко розкриті і невинні; він був майстром багатьох ігор.

Я почекав, і Тмер пішов за Юртом, пішов за Табблом в ніщо між згорнутих кільцями стрічок. Я почекав ще, але нічого нового «не мало місця бути».

— Кінець віддзеркалень, — сповістив я під завісу. — Але я як і раніше не знаю, що це означає.

— Що ти бачив?

— Свого брата Юрта, — відгукнувся я. — І Принца Тмера з перериваючих. І Таббла з розсікаючих серед іншої мішури.

— Найбільш відповідає, — відреагував Сухе. — Абсолютно відповідає.

— Ну і?

— Як і ти, Тмер і Таббл — обидва під Чорним Спостереженням. Я розумію так, що Тмер поки знаходиться у Перериваючих, а ось Юрт, по-моєму, пішов у землю десь в іншому краї, не в Далгаррі.

— Юрт повернувся?

Він кивнув.

— Він міг би бути в маминій Фортеці Ганта, — промовив я в задумливості. — Або ж у Всевидячих є заміна — віддалені шляхи Якоря, на краю Обода.

Сухе знизав плечима.

— Я не знаю, — сказав він.

— Але до чого Чорне Спостереження… для кожного з нас?

— Ти пішов в Віддзеркаленні в прекрасний університет, — сказав він, — і ти мешкав при Дворі Амбера, який я вважаю вищою школою. Отже, я прошу тебе подумати. Звичайно, розум, настільки добре відточений…

— Я усвідомлюю — Чорне Спостереження значить, що ми зустрілися з якоюсь небезпекою…

— Звичайно…

— Але її сутність виключає мене. Якщо не…

— Так.

— Її слід пов'язати зі смертю Савалла. Так що вона — таке собі політичне врегулювання. Але мене тут не було. Я не знаю, які з справ особливо гарячі.

Він продемонстрував мені ряд за рядом зношені, але все ще гладкі ікла.

— Продумай справу про спадкування, — сказав він.

— О'кей. Припустимо, Шляхи Всевидячих пропонують одного можливого спадкоємця, Перериваючих — іншого, Розсікаючих — третього. Припустимо, в цьому питанні ми сидимо один у одного в горлянці. Припустимо, я повернувся в розпал вендети. Так що, хто б не віддавав зараз накази, він помістив нас під спостереження, щоб відгородити від труднощів. Я це високо ціную.

— Тепло, — сказав він, — але все зайшло набагато далі.

Я похитав головою.

— Я здаюся.

Звідкись долинув завиваючий звук.

— Подумай про це, — відгукнувся Сухе, — а поки я запрошую тебе погостювати.

Він піднявся і ступив у басейн світла, зникаючи. Я прикінчив залишки пива.