Принц Хаосу

8

Люк посміхнувся в мою сторону, похмуро глянув на Юрта.

— Де ти таки був? — Запитав він.

— У дворі Хаосу, — відгукнувся я. — Мене викликали по смерті Савалла. Зараз повним ходом йде поховання. А ми дременули, коли я дізнався, що Корал в небезпеці.

— Я знаю… тепер, — сказав Люк. — Вона зникла. По-моєму, викрадена.

— Коли це сталося?

— Наскільки можу судити, позаминулої ночі. Що ти знаєш про це?

Я глянув на Юрта.

— Різниця у часі, — сказав він.

— Корал дає шанс набрати кілька очок, — пояснив я, — у грі, яка бушує між Лабіринтом і Логрусом. Так що за Корал послали агентів Хаосу. Але їм вона потрібна в цілості. З нею все буде о'кей.

— Навіщо вона їм?

— Вони вважають Корал особливо придатною для посади королеви в Руінааді, з Талісманом Закону, як частиною анатомії. Ось і все.

— І хто намірився стати новим королем?

Моє обличчя раптом обдало жаром.

— Друзі, які прийшли за нею, на цю роботу мали види на мене.

— Егей, мої вітання! — Сказав він. — Тепер я буду не єдиним, хто приймає ці пігулки.

— Ти про що?

— Це королівське дільце не варто і двох грам лайна, хлопець. Насамперед, мені хочеться, щоб ніколи мене не засмоктувало в цю пристрасть. Будь-хто може урвати шматок твого часу, а коли їм це не вдається, комусь завжди конче потрібно довідатися, де ти знаходишся.

— До біса, тебе тільки що коронували. Дай шанс справам утрястися.

— Тільки що? Це було більше місяця тому!

— Різниця часів, — повторив Юрт.

— Пішли. Я куплю тобі чашку кави.

— У тебе тут є кава?

— Без кави Як без мізків, хлопець. Сюди, — він вівів нас за двері, повернувши ліворуч, попрямував вниз по сходах. — У мене була кумедна думка, — сказавши Люк, — Поки ви там балакали… про твоє правління і Корал — бажану там королеву. Я міг би анулювати наш шлюб з біса швидко, поки я тут на посаді. Так от, ти хочеш її собі за королеву, а я хочу Договір Золотого Кола з Амбером. По-моєму, я бачу спосіб ощасливити усіх.

— Все набагато складніше, Люк. Я не бажаю цієї роботки, і було б дуже кепсько для нас, якщо мої родичі з Дворів взяли Корал під своє крило. Багато чого недоброго я дізнався нещодавно.

— Такого як? — Сказавши Люк, Відкриваючи бічні двері, що вели на алею біля задньої сторони палацу. Я озирнувся на Юрта.

— Він теж наляканий, — сказав я. — Чомусь у всі ці дні ми трохи більше щирі один з одним.

Юрт кивнув.

— Можливо, що Бранд став жертвою плану, який зародився при Дворі, — сказавши він, — жертвою ідеї, яка там живе дотепер.

— Нам би кращє піти і гарненько поснідати, — сказав Люк. — Давайте-но обійдемо навколо и поснідаємо на кухні.

Ми пішли за ним по садовій доріжці.

Отже, ми їли и розмовляли, поки навколо нас набирав силу день. Люк наполіг, щоб я знову спробував Карту Корал, Що я і зробив з колишнім результатом. Тоді він лайнувся, кивнув и сказав:

— Твій розклад вельми точний. Про хлопців, які прихопили Корал, доповіли, що вони відаляються захід по Чорній стежці.

— Он як, — сказав я.

— У мене є причина вважати, Що до Дворів вони не дійдуть.

— О-о?

— Я розумію так: ці чорні шляхи сполучення, якими ви, хлопці, користуєтеся, небезпечні для сторонніх, — зауважив він. — Але я можу показати вам те, що залишилась від одного з них — тепер це просто чорна стежка. Мені б хотілося по ній прогулятися, але не знаю, чи далеко я зайду. А також: чи є спосіб захистити мене від чорного сліду?

— Якщо просто будеш в нашій компанії, то це збереже тебе, коли ми візьмемо слід, — сказав Юрт.

Я встав. Кухар и дві посудомийки поглянулі в нашому напрямі.

— Тут є дехто, з ким мені треба зустрітіся, Люк, — сказав я йому. — Прямо зараз.

— Чому б ні? — Сказавши він, підводячісь. — де він?

— Давайте пройдемося, — сказавши я.

— Годиться.

Ми встали, прямуючи назад до дверей для прислуги.

— Отже, бажала вона співучасника чи магічну бомбу з годинниковим механізмом, але моя матуся могла направити батьків корабель на абордаж Амбера, щоб зовсім змінити світ, — сказав Люк.

— Ну, я думаю, що він теж прийшов до неї не з чистими руками, — сказав я.

— Вірно, але мені цікаво, наскількі хитромудрі були його плани насправді, на що вони опирались, — розмірковував Люк. — Це найцікавіше, що я почув за цей місяць часу.

Ми вийшли на невелику криту прогулянкову доріжку, що бігла уздовж палацу. Люк призупинився и роззирнувся.

— Де він? — спитав він.

— Не тут, — сказав я. — Просто мені потрібен був куточок для вібуття без свідків, щоб потім не говорили, що я поцупив короля.

— Куди ми зібралися, Мерлін? — спитав Юрт, Поки я розгортав спіраль з центру спікарта, отримуючи енергію з шістнадцяти різних джерел сили.

— Хороша Ідея. Злиняти геть, — говорив Люк, поки Його захоплювало разом з Юртом.

Я працював так само, як і при переправі з Амбера в Кашер, формуючи пункт призначення швидше зі спогадів, ніж з відкритого виду. Тільки на цей раз нас було троє и треба було проробити довжелезний шлях.

— Я готовий тебе підтримати в такій хорошій ідеї, — сказав я.

Це було Як крок у калейдоскоп і проходження через Майже сто двадцять ступенів кубістських розривів на осколки и нову збірку, перш ніж вийти на іншу сторону Під гігантське дерево, чия верхівка губилася в тумані, випасти по сусідству з червоно-білим «Шеві» п'ятдесят сьомий року, де радіо грало ренбурнські «Дев'ять Дів».

Привид Люка піднявся з переднього сидіння і витріщився на оригінал. Люк втупився в дублікат.

— Привіт! — Сказав я. — Знайомтесь, хлопці. Хоча ви навряд чи потребуєте цього. У вас так багато спільного. Юрт витріщився на Лабіринт.

— Батьків Лабіринт, — сказавши я.

— Я міг би здогадатися про це, — повідомів мені Юрт. — але що ми тут робим?

— У мене є ідея. але я думав, тут буде Корвін, і з ним можна було б її обговорити.

— Він повернувши і знову пішов, — сказав місцевий Люк, почувши мене.

— Він залишав адресу або сказав, коли може повернутися?

— Ні того, ні іншого.

— Прокляття! Слухай, щось, зі сказаного не так давно, подало мені думку, що ви, Люки, захочете на якусь годину помінятися місцями… якщо можна було б переконати цей Лабіринт виписати маленьку відпустку.

Люк, якого я вирішив продовжувати кликати Люком, навіть коли поблизу ошивався його привид, раптово засяяв. Я постановив думати про його двійника як про Рінальдо, щоб тримати їх на різніх поличках.

— Трон — це досвід, без якого не обійтися ні одній людині, — сказав Люк.

— Але що тебе так хвилює? — Відгукнувся Рінальдо.

— Треба допомогти Мерлю знайти Корал, — сказав Люк. — Її викрали.

— Ну і ну? Хто?

— Посланці Хаосу.

— Хм, — Рінальдо заходив туди-сюди. — О'кей, ви знаєте про це більше мого, — зрештою сказав він. — Якщо Корвін незабаром повернеться, а Лабіринт вибачить мене, я допоможу вам будь-яким способом, яким зможу.

— Слід охолоне, поки ми чекаємо, — зауважив Юрт.

— Ти не розумієш, — сказав Рінальдо. — У мене тут робота, і я не можу просто так все кинути… навіть для того, щоб піти і побути яким-небудь королем. Те, що я роблю, набагато важлівіше.

Люк глянув на мене.

— Він має рацію, — сказав я. — Він — страж Лабірінту. З іншого боку, ніхто не збирається завдавати Корал шкоду. Чому б нам з Юртом не стрибнути назад до двору на пару хвилини, щоб відмітитися на похованні? Поки ми злітаємо, може з'явитися Корвін. Я впевнений, ви знайдете про що поговорити удвох.

— Вперед, — сказав мені Люк.

— Ага, — сказав Рінальдо. — Мені хотілося би знати, що ви таке робите.

Я подивився на Юрта, той кивнув. Я підійшов і став поряд з ним.

— Твоя черга сидіти за кермом, — сказав я.

І коли ми зникали в першому стрибку, я пообіцяв:

— Скоро будемо…

І знову до Шляхів Всевидячих і назад в наш палаючий червоним одяг поверх демонічної форми. Не бажаючи отримати в процесії шеренгу двійніків, я змінив наші риси обличчя до невпізнання, перш ніж Юрт повернув нас у похоронну процесію.

Руінаад виявився пустельній. Швидка розвідка виявила процесію десь у чверті шляху через Площу, завмерлу, і в стані сум'яття.

— Йо-хо! — Сказавши Юрт. — Що мені треба Зробити?

— Перенести нас туди, — сказавши я йому.

Мить по тому ми були біля зовнішнього краю натовпу. Виблискуючу труну Савалла було опущено на землю, навколо в караулі стояла варта. Мою увагу негайно привернула група фігур, десь в двадцяти футах, праворуч від усіх. Звідти неслися крики, Хтось лежав на землі, і ще дві демонічні форми булі міцно схоплені декількома сусідами по процесії. Мені скрутило шлунок, Як тільки я побачив, що ці двоє були тією парою, яку я перетворив в нас зЮртом. Обидва про щось протестували.

Проштовхуючись вперед, я зняв заклинання, змусивши обох повернутися до їх власної зовнішності. Як тільки це сталося, крику стало ще більше, щось на кшталт: «Говорив я тобі!». Відповіддю було: «Так, це вони!» — від когось, хто — як я раптово усвідомив, — виявився Мандором. Він стояв між ними і твариною на землі.

— Це був трюк! — Сказав Мандор. — Закляття! Відпустіть їх!

Я вирішив, що момент сприятливий для скидання заклять, які маскували нас з Юртом. Чудове сум'яття!

Миттю пізніше Мандор побачив мене і зробив знак наблизитися. Юрт — я бачив — ступив направо, і зупинився поговорити з кимось знайомим.

— Мерлін! — Сказав Мандор, як тільки я підійшов ближче. — Що ти знаєш про це?

— Нічого, — сказав я. — Я був з Юртом в задніх рядах. Я навіть не зрозумів, що сталося.

— Двом з служби безпеки хтось надав вашу зовнішність. Явно прагнучи справити замішання, коли найманий вбивця завдасть удару. Вони рвонулися вперед, наполягаючи, що вони стражники… Розумно… особливо якщо врахувати, що ти з Юртом в списку Чорного Спостереження.

— Розумію, — погодився я, міркуючи, чи не чи допоміг я втекти вбивці. — Хто отримав удар?

— Тмер, кинджалом, і дуже професійно, — пояснив він; ліве віко його сіпнулося. Легке підморгування? Натяк? — А спец миттєво зник.

Четверо плакальників, зробивши носилки з плащів, підняли лежаче тіло. Вони зробили кілька кроків з ношею, за ними я побачив іншу групу людей.

Помітивши моє здивоване обличчя, Мандор озирнувся.

— Знову служба безпеки, — сказав він. — Вони оточують Таббла. Я накажу йому зараз же забратися звідси. І тобі з Юртом теж. Ти можеш прийти в храм пізніше. Я бачу, що хлопці зі служби безпеки клубочаться там ще густіше.

— О'кей, — сказав я. — Дара тут?

Він озирнувся.

— Я не бачив її. І зараз не бачу. Тобі краще піти.

Я кивнув. Коли я відвертався, то помітив праворуч напівзнайому особу. Вона була висока і темноока, і змінювалася від вихору багатобарвних дорогоцінних каменів до квіткоподібної форми, що розгойдувалась, і вона уважно дивилася на мене. Я спробував пригадати її ім'я і зазнав невдачі. Але зміна її зовнішності повернула ім'я із забуття. Я наблизився.

— Мені наказали йти геть, — сказав я. — Але я хочу сказати «Привіт!», Гілва.

— Ти пам'ятаєш. Я здивована.

— Звичайно, пам'ятаю.

— Як ти, Мерлін?

Я зітхнув. Вона посміхнулася на свій манер у волохатій, напівлюдській жорсткості.

— І я теж, — сказала вона. — Я буду дуже рада, коли все владнається.

— Так. Слухай, я хочу тебе бачити… з кількох причин. Коли ти зможеш?

— Ну, як-небудь після поховання… Хоча, як щодо зараз?

— Зараз немає часу. Мандор вже дарує мені сердитий погляд. Побачимося пізніше.

— Так. Пізніше, Мерлін.

Я заквапився назад до Юрта і схопив його за лікоть.

— Нам наказано йти геть, — сказав я. — З міркувань безпеки.

— Гаразд, — він повернувся до людини, з якою розмовляв. — Спасибі. Побачимося пізніше, — сказав він йому.

— Гарний час для нас. Поганий час для Тмера, — зауважив Юрт.

— Вірно.

— Яке себе почувати номером два? — Запитав він, коли ми знову змінили — і одяг, і форму.

— Це збільшує і твій шанс, — сказав я.

— Тмер помер в твою користь, брат, не в мою.

— Сподіваюся, що ні, — сказав я.

Він засміявся.

— Справа меж тобою і Табблом.

— Якщо було би так, я б уже помер, — сказав я. — Але якщо ти правий, то справа між Всевидячими і Розсікаючими.

— Ну, чи не забавно, Мерлін: у мене немає можливості порахуватися з тобою, тому що зараз і тут це — найбезпечніше місце? — Запитав він. — Я впевнений, що наші охоронці і вбивці кращі Розсікаючих. Передбачається, що я просто чекаю, приберігаючи останню спробу до тих пір, поки Таббл не зіде з дороги? Потім, довіряючи мені, ти повертаєшся спиною… І коронація!

Я подивився на нього. Він посміхався, але здавалося, що він вивчає мене.

Я мало не сказав: «Ти можеш отримати її і без таких турбот». В жарт. Але тут же подумав: навіть жартома, якщо б вибір був між нами двома… І зрозумів, що якщо б такий вибір був єдиним, то ось вони, ті обставини, за яких я погодився б взяти трон. Я вирішив поділитися з ним цими корисними сумнівами і піти на компроміс. Але що-небудь вжити я не міг. Незважаючи на всі його примирливі розмови і спроби співпраці, звичка довжиною в життя була річчю, яка важкопереборюваною. Я не міг довіряти йому більше, ніж необхідно.

— Скажи це Логрусу, — сказав я.

Зляканий погляд… розкриті очі, погляд вниз, легке напруження в плечах… Потім:

— У тебе з ним дійсно взаєморозуміння, або… — Запитав він.

— Начебто є, але працює тільки в одну сторону, — сказав я.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не збираюся допомагати жодній із сторін у розгромі цього світу.

— Звучить так, немов ти зібрався охмурити Логрус.

Я підняв палець до губ.

— Мабуть, це твоя амберська кров, — сказав він потім. — Мені говорили, що всі вони злегка чокнуті.

— Може, й так, — сказав я.

— Звучить як щось, що зробив би твій батько.

— Що ти знаєш про нього?

— Ну, у кожного є улюблена амберська історія.

— Ніхто ніколи не розповідав мені жодної.

— Звичайно, ні… беручи до уваги обставину.

— Ту, що я наполовину належу до того табору, так? — Сказав я.

Він знизав плечима. Потім:

— Ну, так.

Я натягнув чоботи.

— Що б ти не робив з новим Лабіринтом, — сказав він, — це навряд чи зробить староий занадто щасливим.

— Безсумнівно, тут ти правий, — погодився я.

— Так що ти не зможеш кинутися до нього за захистом, якщо Логрус сяде тобі на п'яти.

— Швидше за все, ні…

— І якщо вони обидва з'являться за тобою, новий проти них не встоїть.

— Ти думаєш, вони дійсно змовилися?

— Важко сказати. Ти граєш в дику гру. Сподіваюся, ти знаєш, що твориш.

— І я сподіваюся, — сказав я, підводячись. — Тепер мій хід.

Я розгорнув спікарт на рівень, до якого раніше ніколи не підступався, і притягнув нас до батькового Лабіринту в один стрибок.

Люк і Рінальдо все ще розмовляли. Я розрізняв їх по одязі. Корвіна ніде не було видно.

Обидва, побачивши нас, вітально відмахнувся руками.

— Як там при дворі? — Запитав Люк.

— Хаотично, — відгукнувся Юрт. — Скільки часу ми були відсутні?

— Годин шість, — відповів Рінальдо.

— Ніяких ознак Корвіна? — Запитав я.

— Ні, — сказав Люк. — Але ми по-тихому склепали загальний договір… І Рінальдо поспілкувався з тутешнім Лабіринтом. Той звільнить його і продовжить підтримку, як тільки повернеться Корвін.

— Враховуючи це… — Сказав Юрт.

— Так? — Запитав Рінальдо.

— Я залишуся тут і прикрию Рінальдо, поки ви будете шукати леді зі скляним оком.

— Чому? — Запитав Рінальдо.

— Тому що ви краще робите роботу разом, а тут я відчуваю себе набагато безпечніше, ніж відчував би в інших місцях.

— Мені треба з'ясувати, чи прийнятно це, — сказав Рінальдо.

— Давай, — сказав Юрт.

Рінальдо відійшов до Лабіринту. Я обшукав туман по всіх румбах, сподіваючись побачити повернення батька. Юрт вивчав машину, чиє радіо грало тепер номер Брюса Денлепа з «Лос Анімалс».

— Якщо твій батько повернеться і змінить мене, — сказав Юрт, — я повернуся на поховання і, якщо тебе там не буде, вибачусь за тебе перед усіма. Ну, а якщо ви повернетеся, і мене тут не буде, ти зроби те ж саме. Добре?

— Так, — сказав я, жгути туману піднімалися між нами, як дим. — І хто б з нас не звільнився першим, у нього буде що-небудь, гідне розповіді…

— Так, — погодився він. — Я прийду подивитися, якщо ти до мене не доберешся.

— Не трапилося вам підібрати мій меч, поки ви були у дворі, ні? — запитав Люк.

— Часу не було, — відгукнувся Юрт.

— Наступного разу, коли ви повернетеся, я б хотів, щоб час знайшвся.

— Знайду, знайду, — сказав Юрт.

Рінальдо відійшов від Лабіринту, повернувся до нас.

— Ти найнятий, — сказав він Юрту. — Ходімо зі мною. Там криниця, яку я хочу тобі показати, і запас їжі, деяка зброя.

Люк повернувся і спостерігав, як вони йдуть у туман наліво від нас.

— Вибач, — сказав він тихо, — але йому я все ще не довіряю.

— Не вибачайся. Я теж. Я знаю його дуже давно. Але зараз у нас є більш вагомі підстави для довіри, ніж коли-небудь раніше.

— Хотілося б знати, чи розумно повідомляти Юрту, де знаходиться новий Лабіринт, а потім залишати їх наодинці.

— Упевнений, Лабіринт знає, що робить, і може сам про себе подбати.

Люк підняв схрещені пальці.

— Я проти, — сказав він, — але мені потрібен мій двійник.

Коли постові повернулися, по галявині розкотився дискжокейний баритон, який повідомив:

— Все йде до шоу, розпорядок — це все. Дорожні умови прекрасні. Хороший день для подорожі.

І негайно послідувало барабанне соло, яке — клянусь! — Я чув колись у виконанні Рендома.

— З цієї хвилини ти на посту, — сказав Рінальдо Юрту. Нам він кивнув. — І поки назавжди.

Я підхопив нас спікартом і кинув назад у Кашер, доставивши в Джідраш ближче до сутінків, до того ж спостережного пункту на верхівці стіни, де я раніше вже вигулював брата.

— Ну ось, нарешті, — сказав Рінальдо, роздивляючись місто.

— Так, — відгукнувся Люк. — Це все твоє… на деякий час.

Потім:

— Мерль, як щодо стрибка в мої апартаменти?

Я повернувся на захід, де хмари ставали помаранчевими, глянув вгору, де висіло кілька пурпурових.

— Перш, ніж ми це зробимо, Люк, — сказав я, — мені б хотілося скористатися залишками денного світла, щоб оглянути чорний слід.

Він кивнув.

— Хороша думка. О'кей, веди.

Його жест окреслив горбистий район на південному заході. Я підхопив нас і переніс туди, створивши слово, в якому при цій дії відчував необхідність. У цьому сила Хаосу.

Прибувши на вершину невеликого пагорба, ми проїхали за Люком вниз по дальньому схилу.

— Сюди, — сказав він.

Довгі тіні лягли на землю, але ще зберігалася велика різниця між сутінками і чорною дороговказною ниткою до Дворів.

— Це було тут, — сказав нарешті Люк, коли ми опинилися між парою валунів.

Я пройшов вперед, але нічого особливого не відчув.

— Ти впевнений, що це те саме місце? — Запитав я.

— Так.

Я пройшов ще десять кроків, двадцять.

— Якщо він і був тут, то зник, — сказав я йому. — Звичайно… цікаво, скільки часу нас не було?

Люк клацнув пальцями.

— Час, — оголосив він. — Поверни нас в мої апартаменти.

Ми послали прощальний поцілунок теплому дню, і я переналаштував приціл і відкрив нам шлях крізь стіну темряви. Ми зробили крок наскрізь в кімнату, в якій раніше ховалися Корал і я.

— Досить близько? — Сказав я. — Я не впевнений у розташуванні твоїх кімнат.

— Пішли, — сказав він, виводячи нас назовні — наліво і вниз по сходах. — Пора проконсультуватися з місцевим експертом. Мерль, зроби що-небудь із зовнішнім виглядом цього хлопця. Занадто багато поглядів породять коментарі.

Це було легко, і вперше я зробив когось схожим на парадний портрет Оберона там, удома.

Перш ніж увійти, Люк постукав у двері. Десь за нею в глибині знайомий голос вимовив його ім'я.

— Зі мною кілька друзів, — сказав він.

— Заходьте, — пролунала відповідь.

Він відкрив двері і зробив, що було запропоновано.

— Ти знаєш обох, Найда, — сповістив Люк. — Найда, це — мій двійник. Давай кликати його Рінальдо, а мене Люком, поки ми разом. Він буде вести справи замість мене, поки ми з Мерлем пошукаємо твою сестру.

Тоді у відповідь на її здивований погляд я повернув Рінальдо його вигляд.

На ній були чорні штании і смарагдова блуза, волосся було підв'язане ззаду зеленим шарфом, підібраним зі знанням справи. Вона посміхнулася, вітаючи нас, а коли глянула на мене, злегка, майже випадково, торкнулася губ кінчиком пальця. Я негайно кивнув.

— Бачу, що ти оговталася від усіх нещасть у Амбері, — сказав я. — Звичайно, для тебе це був невдалий час.

— Звичайно, — відповіла Найда. — Все прекрасно, спасибі. З твоєю сторони було мило потурбуватися. Спасибі і за недавні вказівки. Як я розумію, це ти викрав Люка два дні тому?

— Це було так давно? — Сказав я.

— Так, це так, сер.

— Пробач, моя люба, — сказав Люк, стискаючи їй руку і заглядаючи в очі.

— От і пояснення, чому охолов слід, — сказав я.

Рінальдо трохи стиснув і поцілував їй руку під час виконання ретельно відпрацьованого поклону.

— Дивовижно, як не схожа ти на дівчинку, яку я колись знав, — Заявив він.

— О-о?

— Я поділяю з Люком як зовнішній вигляд, так і спогади, — пояснив він.

— Я могла б сказати, що в тобі є щось не зовсім людське, — зауважила вона. — Я бачу тебе тим, чия кров — вогонь.

— Як ти могла це побачити? — Поцікавився він.

— У неї свої методи, — сказав Люк, — і я думав, що Найда з сестрою просто відчувають один одного. Але, очевидно, все куди глибше.

Найда кивнула.

— До речі, сподіваюся, ти зможеш допомогти нам вистежити Корал, — продовжив він. — Слід зник, плюс наркотик або заклинання, що замикає Козирний виклик, — Нам знадобиться підтримка.

— Так, — відповіла Найда, — хоча Корал зараз поза небезпекою.

— Добре, — сказав Люк. — У такому разі, я накажу подати нам їжі і проінформую цього симпатичного юнака, що сталося в Кашері останнім часом.

— Люк, — сказав я. — Схоже, мені саме час повернутися до Двору на закінчення поховання.

— Скільки це займе часу, Мерль?

— Не знаю, — відгукнувся я.

— До ранку, сподіваюся, повернешся?

— Я теж сподіваюся. Але що, якщо ні?

— У мене таке відчуття, що мені слід піти пошукати її без тебе.

— Ну, тоді спробуй знайти мене першим.

— Обов'язково. Побачимося пізніше.

Я накинув на себе плащ простору, відсмикнувши Кашер геть. Коли я знову відчинив його, то знову був в апартаментах Юрта у Всевидячих.

Я потягнувся і позіхнув. Зробив швидкий круг по кімнаті, щоб пересвідчитися, що перебуваю на самоті. Розстебнув плащ і кинув його на ліжко. Ступив, розстібаючи сорочку.

Стоп. Це що? І де?

Я повернувся на кілька кроків. Я ніколи не бував довго в кімнатах молодшого брата, але я обов'язково пригадав би, що відчував.

У кутку, утвореному стіною і гардеробом з темного, майже чорного дерева, стояли крісло і стіл. Вставши колінами на крісло і перегнувшись через стіл, я зміг чітко відчути це — присутність шляху, хоча і не дуже придатного для транспортування. Ergo…

Я відсунувся вправо, відкрив гардероб. Звичайно, всередині. Цікаво, як давно він інсталював його. До того ж я відчував легкі веселощі від обшукування його кімнат в такому режимі. Він мені трішки заборгував — купу знегод і занепокоєнь. Трохи довіри і маленька співпраця навряд чи очистять стару грифельну дошку. Я поки не навчився довіряти йому, і можливо, він має на мене свої види. Гарні манери, вирішив я, доведеться принести в жертву розсудливості.

Я розсунув одяг, звільнивши дорогу до задньої стінки. Шлях потягнув сильніше. Останній поштовх по одягу, швидке переміщення в тил, і я опинився у фокусі. Я дозволив йому потягти мене геть.

Відразу ж попереду щось продалося, а одяг, що навалився на спину, злегка підштовхнув мене. Плюс факт, що хтось (сам Юрт?) виконав роботу майстра Відображень неохайно, в результаті отримавши різні рівні розташування кімнат, так що я розтягнувся на підлозі, як тільки досяг станції призначення.

Добре хоч, що не приземлився в ямі, повній загострених кілків або кислоти. Або в лігві якого-небудь напівголодного звіра. Ні, тут була підлога, викладена зеленою плиткою, і я пом'якшив удар при падінні. А по мерехтінню навкруги я здогадався, що навколо прірва палаючих свічок.

Перш, ніж я підняв погляд, виникла впевненість, що всі вони — зелені.

І я не був неправий. Так або майже так.

Устрій залу виявилося схожим з тим, що був у мого батька — хрестоподібний звід, з джерелом світла куди кращим коптячих стелю свічок. Тільки не було картини над вівтарем. Замість неї було вікно з кольоровими скельцями, більша частина їх була зеленими, і трохи червоних.

Принципалом каплиці був Бранд.

Я піднявся і пройшов навскоси до вівтаря. На ньому лежав Вервіндл, витягнений на кілька дюймів з піхов.

Я простягнув руку і взяв меч, в першому пориві подумавши забрати з собою, щоб повернути Люку. Потім я завагався. Це була не та річ, яку варто було б нести на поховання. Якщо я візьму меч, мені доведеться десь його ховати, а він добре захований тут. Поки я думав, моя рука залишалася на руків'ї. Меч ніс у собі відчуття сили, схоже з тим, що було у Грейсвандір, але яскравіше, менш зайняте трагедією і менш важке. Іронічне. Він здавався ідеальним клинком для героя.

Я озирнувся. Зліва на пюпітрі стояла книга, на підлозі позад мене світилася пентаграма, спрацьована іншими відтінками зеленого, в повітрі витав запах — як від недавно згорілих дров. Я знехотя задумався, що б я знайшов, якщо б пробив дірку в стіні. Де розташована каплиця? На вершині гори? На дні озера? Під землею? Чи ширяє де-небудь в небесах?

Що вона символізує? Виглядала вона як місце поклоніння. І Бенедикт, і Корвін, і Бранд були трьома героями, про поклоніння яким я знав. Захоплювалися ними, поважали їх — схилялися перед ними — мої родичі та земляки? Або ці три приховані каплиці були куди більш лиховісні?

Я прибрав руку з Вервіндл, ступив ближче до пентаграми.

Логрусовий зір не висвітив нічого несприятливого, але жорстке сканування спікартом засікло залишки давно затертих магічних дій. Сліди були занадто слабкі, щоб розповісти мені що-небудь про їх природу. Хоча цілком можливо, що я міг би спробувати дістатися до картинки почіткіше, але зміркував, що немає часу, який знадобиться на подібну операцію.

Я неохоче відступив до переходу. Чи могли ці каплички використовуватися для спроб вплинути на присвячені особистості?

Я мотнув головою. Роздуми краще залишити на інший раз. Я зловив шлях і віддав себе йому.

При поверненні я спіткнувся.

Вхопившись рукою за раму, другою я вчепився в одяг, утримавши себе вертикально, і вийшов назовні. Потім я звів одяг на місце і зачинив дверцята.

Я швидко роздягнувся, змінивши форму, як і мав намір зробити, і знову натягнув траурний одяг. У зоні спікарта я відчув якусь активність і вперше спіймав його на підкачуванні від одного з джерел, коли спікарт скомандував собі змінити форму, пристосовуючись до розміру мого пальця. Очевидно, він і раніше неодноразово це робив, але в цей раз я помітив процес. Це було цікаво, цим він демонстрував здатність діяти незалежно від моєї волі.

Насправді я не знав, що це за кільце і яке може бути його походження. Я зберігав його, тому що воно являло собою значне джерело сили, гідний замінник Логрусу, якого я тепер побоювався. Але поки я спостерігав, як він змінює форму, щоб затишно осісти на моєму зміненому пальці, мені стало цікаво. Що якщо це — міна-пастка, яка повернеться проти мене в особливо відповідальний момент?

Я прокрутив його пару раз на пальці. Проліз у нього свідомість, розуміючи, що це — вправа у марності. Можуть знадобитися роки, щоб пробігти по кожній лінії до її джерела, перевірити всі заховані по шляху заклинання. Це схоже на подорож всередину швейцарських годинників — виготовлених на замовлення. На мене справляли враження і краса виконання, і величезна робота, витрачена на створення. Він міг вільно володіти прихованими імперативами, які відповідали б особливим збігам обставин. І все ж…

І все ж поки він не зробив нічого поганого. А альтернативою був Логрус. Вона — альтернатива — являла собою непідробний зразок вибору з двох зол.

Ричачи, я підігнав одяг, сфокусував увагу на Храмі Змія і запропонував спікарту доставити мене до входу. Він оформив це так плавно і ласкаво, як ніби я ніколи не сумнівався в ньому, як ніби я не відкрив у ньому ще одного приводу для параної.

І якийсь час я просто стояв біля дверей вмороженого в час полум'я, там, де великий Собор Змія, розташований точно на Ободі, біля зовнішнього краю Площі-на-Краю-Світу, височіє над самим Пеклом — де в хороший день цілком можна розглядати створення Всесвіту або його загибель — і я спостерігав зірки, що рояться в просторі, які згорталися і розгорталися, немов пелюстки квітки; тоді, немов збираючись змінити моє життя, думки мої повернулися до Каліфорнії, до школи, до плаванню з Люком, Гейл і Джулією на «Зоряному спалаху», до розмови з батьком на привалі в кінці війни, до поїздки верхи з Вінтою Бейль через виноградники на схід від Амбера, до довгих, жвавих годин, проведених з Корал в місті, до дивних зіткнень в той день, і я повернувся, і підняв лускату руку, і глянув з-під неї на шпиль Руінаада, і «їх чварами обійнятий і захід, і схід, по рубежах душі моєї їхній шлях проліг», — подумав я. Як довго, скільки ще?.. — Як завжди, іронія — фаворит три-до-одного, коли б сентиментальність не робила свою ставку.

Знову повернувшись, я ввійшов всередину, щоб побачити останнього Короля Хаосу.