Подвиг Вайвасвати

ВСЕВИДЮЧЕ ОКО

Племена Атлантіса й далеких заморських земель, народи таємничої Еллади і жовті степові воїни далеко на сході — всі розповідають легенди про нього. Всевидюче Око мають герої в казках, про нього співають в старовинних піснях, про нього мріють вчені Атлантіса. А тепер воно в руках Маруіри! Так просто?

Як потрапило воно до батька? Звідки?

Дівчина згадує все прочитане нею. В древніх манускриптах є туманні, символічні натяки на Всевидюче Око. Воно створене на інших планетах. Його принесено мільйони літ тому на землю з далеких небес жителями вищих сфер. Хто вони, творці чудесного дарунка?

Маруіра не може розібратися в строкатому потоці знань, що пливли до її свідомості з книгосховищ. Старший учитель Нгала, якому доручено було виховання й освіта дівчини, — добрий, сумирний дід — тихо всміхався, коли учениця доскіпувалася до незбагненних таємниць, хитав сивою головою, дивився на неї прозорими очима і говорив:

— Пташко моя! Що я скажу тобі? Ти й сама можеш прочитати в книгах. Я стверджу що-небудь, і це стане для тебе істиною! А істина безмежна. Як можу я — смертна людина — стверджувати абсолютне! Ти збагнула, Маруіро? Я хочу, щоб ти думала, мучилася, шукала. Страждання — великий учитель. Так говорять древні пришельці…

— Пришельці? — перепитує Маруіра. — Ти сказав — пришельці? Я багато чула про них. Звідки прийшли вони?

Учитель замовк. В очах його з’явився холодок, тінь задуми витає над темно-коричневим високим чолом.

Маруіра дивується.

— Ти мовчиш? Я питаю недозволене? Батько якось казав мені, що ніяких пришельців не було. Що то легенда, складена людьми, які розхитують владу земних володарів і жерців. Що скажеш ти?

Учитель зітхнув, поворушив тонкими вустами, промовив:

— Показали Мудрецю зображення людини з далекої країни. На долонях і ступнях було видно відкриті очі. Запитали Мудреця: «Чи не забобон це? Хіба можна бачити ногою чи рукою?»

«Справді, навчаємось бачити руками й ногами, — сказав Мудрець. — Як здобудемо досвід, коли не прикладемо рук до праці? Дух наш переноситься по землі ногами.

Мудрі люди дали це зображення, — додав Мудрець, — щоб нагадати про суть речей. А ще — чи не схожі ці очі на відкриті рани? Правду кажу вам, через рани здобуваєте Світло Знання…»

Більше нічого не сказав старий учитель. Тільки сумно й тривожно подивився на юну ученицю. А потім пішов до своєї обсерваторії, на покрівлю бібліотеки. Вже на порозі додав:

— Важко буде тобі, дитя моє. Думай і очищай серце. Дівчині й так нестерпно тяжко. Чого їй, здавалося, не вистачало? Все є, навіть більше ніж треба! Але ж болить серце, ятриться розум неясною тривогою, незримий дух кличе до дії, до шукання. Як перенести неясні поривання в реальне життя?

Маруіра в себе вдома. Невелика затишна кімната, вся завішана шовковими килимами. По бузковому тлі пливе усміхнене сонце. Від нього струмляться хвилясті промені. Летять барвисті птахи, несучи в дзьобах квіти. Маруіра сіла до круглого столика біля віконця, нетерпляче відкрила скриньку.

На чорному оксамиті блиснув фіолетовий кристал. Він закутий у сіру металеву оправу. Що там, у глибині, — невідомо. Як діяти, як користуватися Всевидючим Оком?

Маруіра схилилася над кристалом.

Добре було б вирватися з похмурого палацу на волю, оглянути світ з висоти орлиного польоту!

О диво! Кристал спалахнув голубим сяйвом. Маруіра побачила в ньому небо й далекий океан, а внизу — город Золотих Воріт. За ним пасмо білих гір, поряд — палац Володаря, її батька.

Отже, правда! Всевидюче Око несе її, куди вона бажає!

Маруіра метнулася в простір. Нижче, нижче. Ось у кристалі видно концентричні смуги города Золотих Воріт. Розкішні палаци жерців і воєвод. Бані обсерваторій і храмів. Широкі блакитні канали, розкішні пальми над ними. І юрба, розмаїта весела юрба на берегах каналів і по вулицях.

Жовті, чорні, оранжеві, білі люди! Велетні моряки з грубезними руками й широкими грудьми, раби з високими корзинами на головах, вертляві дівчата в білих платтях а розрізами на стегнах. Високо в небо порскають водограї, під потоками прохолодних струменів весело регочеться дітвора.

Ех, як хочеться Маруірі туди, до них! О, чому вона народилася в палаці Володаря!

Далі, далі! Берег океану. Скелі й високі пінясті хвилі! Б’є прибій. Хитаються на хвилях кораблі, гордо біліють вітрила.

А там, поза городом Золотих Воріт, вздовж берега простяглася широка пустеля. Маруіра бачить її згори. Там теж є люди. Вони метушаться на плантаціях, щось

роблять.

По вузеньких каналах тече вода. Звідки? Адже тут нема ріки. Ага, воду добувають з глибоких колодязів. Високі журавлі схиляють довгі шиї з важенними дерев’яними відрами до води, яка ледь-ледь поблискує сірим кружальцем унизу, повертаються назад, виносячи в дзьобах дорогоцінну вологу.

Як механізми, згинаються й розгинаються біля колодязів раби. Вони блищать від поту, що рясно вкриває тіло. Напружені в нелюдському зусиллі м’язи, спотворені від муки лиця.

Маруіра жахається. Чому так мучаться люди? За віщо? Невже нема у Володаря механічних помічників? Паморочиться голова в дівчини. Вона бачить жахливі картини мовби крізь туман.

Повільно посувається далі й далі над зловісним простором пустелі. Без дум, без розуміння, з одним лише відчуттям тупого болю й незбагненності…

Перед зором її виникає могутня білошкіра постать. Темно-золоті кучері впали на змучене прекрасне обличчя. Прямо в душу Маруірі поглянули великі, пронизливі блакитні очі.

Вона здригнулася. Тихо скрикнула від несподіванки. Що таке? Чому так схвилював її білий раб?