Подвиг Вайвасвати

ДВІЙНИК

Забув лік Вайвасвата дням і ночам. Вихором котився для нього час, наснагою навчання, незміряними глибинами космічних пізнань.

Кожного дня Учитель вів його в чистий невеликий притулок на лоні гір. Магнетичною силою думки він поволі розкривав приховані сили Вайвасвати. Потужні хвилі незримих енергій пронизували тіло, інколи здавалося, що воно не витримає, розтане, спопелиться й полетить хмаринкою, в небо. А потім хвиля відкочувалась у безвість, наступала полегкість, і після того ніби тонкі струни з’являлися в серці Вайвасвати, бриніли передчуттям нового розуміння життя.

Одного разу Вчитель сказав:

— Незабаром прощання. Ходімо до Головної вежі.

— Так швидко? — зітхнув Вайвасвата, сумно дивлячись на Вчителя. Зовсім дитячий вираз з’явився в його синіх очах. Дивно було бачити ті прозорі юні очі на мужньому обличчі. Учитель з любов’ю дивився в них, мовчав.

Потім лагідно мовив:

— І в земному тілі ти зберіг дитяче серце, Вайвасвато. Таким пам’ятаю тебе завжди. Таким і відпускаю тебе в бурю. Пам’ятай, сину, що лише дитячому серцю належить відкрити браму Істини. А тепер — ходімо. Шукра відкриє тобі обличчя своє. Ти спалахнув огнем чекання. Тихо. Слів не треба.

Вони ввійшли в невеликі ворота. Двері одразу зачинилися. Лункими коридорами в пітьмі вів Учитель Вайвасвату по мерехтливих сріблястих знаках на стіні.

Потім звуки кроків розкотилися попід високою стелею. Певно, коридори скінчилися. Учитель зупинив Вайвасвату. Взяв за руку. Почулися слова. Вони були промовлені в думці, беззвучно:

— Залишайся тут. Я піду. А ти наповнись величчю Безміру. Слухай, думай, дивись. Стань часткою цілого. Стань краплею Океану…

Учитель одступив. Вайвасвата залишився на самоті. Глуха тиша оточила його стіною, непрониклива пітьма пливла всюди. Потім у просторі виникли яскраві барвисті цятки, схожі на іскри, вони єдналися в чарівні прекрасні квіти, візерунки і ткали, малювали на темному тлі тремтливий зоряний покрив якоїсь вселенської тайни. Той покрив хвилювався, дихав, ніби від зітхання космічного вітру. Почулися ніжні, кришталеві, лункі акорди неземної мелодії. Потужні хори дитячих голосів влилися в гармонійний потік, і Вайвасвата чуттям серця вловлював значення тривожно-радісної пісні Космосу.

Вайвасваті здається, ніби з нього спадає якась пелена. Він виростає, сягає плечима зірок, вдихає морозний простір Безміру, сповнений зоряним пилом древнього Молочного Шляху. Розум глибоко сприймає велич пісні синів Безміру, розділених неосяжними океанами Часу, роздроблених неймовірними прірвами Простору.

Як з’єднатися? Як обійняти Безмір? Не заспокоїться Розум на меншому, не зупиниться напівдорозі!

Відлунює пісня Синів Вогню, котиться вдалину Всесвіту. А назустріч їй леготом ніжним, ритмом життєдайним плине чарівне слово надії. Його співає Мати, що народжує і посилає на подвиг.

Срібними передзвонами попливли чарівні звуки в безвість, згасли. Вайвасвата тремтів від жагучого передчуття чогось таємного й бажаного.

І ось у фіолетовій темряві неба спалахнула яскрава зоря.

«Шукра!» — задзвеніло в свідомості.

Зоря стала диском, наблизилась. Чому вона така близька, така рідна? Виростає планета, повільно обертається; закриває простір.

Блискавиця розпанахує непрозорий покрив. Колишуться срібнолисті дерева, купають віти в ніжно-лазурній воді. А на березі Вайвасвата бачить постать Людини. Губляться форми в легкому тумані, золотими хвилями грає волосся, а очі — мудрі й печальні — заглядають у душу Вайвасваті. Він летить до тих очей, хоче заглибитись у них, стати їхньою іскрою. Він згадує, згадує!

Це ж він сам у минулому!

Це ж він сам у майбутньому!

Пливе тиша безмовності. Єднає дарунком всерозуміння двох розрізнених братів.

— Я — ти, — сказав Вайвасвата.

— Ти — я, — зітхнув далекий. — Частки єдиного серця. Доки ми в розлуці — я не маю спокою. Розум мій крається твоєю тривогою, серце моє клекоче гнівом твоїм, болем твоїм, очі мої сповнені кривавими загравами твоїх видінь і битв. Та йди далі, брате. Ми лише ланка в безмежному потоці. Ми виконуємо волю потоку.

— Збережи мій біль, мою любов, — сказав Вайвасвата. — Коли я повернуся в іншій подобі — відкрий мені великий круг пройденого. Я не хочу забути нічого…

— Збережу, — сказав далекий двійник. — Іди в життя. Не склади зброї розуму, не опусти рук, не зневірся в зраді. Все проходить, все мішає, лише несказанний заповіт Космосу вічно звучить: об’єднати світи полум’ям Любові. Іскри вогню сяють всюди — не пропусти, не загуби. Пісню підтримай, мужність відзнач, щирість вислухай, любов влий у своє серце. І лише зраду одсічи і розвій попелом за вітром битви! Ти чуєш, Вайвасвато?

— Чую! — сказав Вайвасвата. — Ще одно слово. Маруіра…

— То тайна твого серця, — усміхнувся двійник. — Хіба не сказав тобі Вчитель? Запитай сам себе…

— І ти теж не хочеш сказати?

— Ти вже давно розгадав її, брате! А тепер — пора. Дорога кличе!

Він привітно підняв трепетні руки. Синє полум’я полилося з його очей.

Біла запона туману покрила краєвид планетного круга. Перламутровою сферою велично попливла Шукра між зірками. Загубилася в розмаїтому потоці небесних іскор.

Хтось торкнувся плеча Вайвасвати. Тихий голос Учителя мовив:

— Сила Космосу в серці твоєму. Ходімо, Вайвасвато, до старших. Час останньої битви настав…