Подвиг Вайвасвати

ПІСНІ МАРУІРИ

— Минали дні. Маруіра вся віддалася навчанню Вайвасвати. Не могла не думати про нього, не ходити до нього. Непереможна сила — незрима, незбагненна — кликала її, звала, вимагала. Йди! Навчай!

Дівчина поверталася па світанку до палацу, таємним вузеньким ходом піднімалася до своїх покоїв, похапцем роздягаючись, кидалася в ліжко і довго не могла заснути, згадуючи сяючі очі юнака, його схвильований голос, дитячу радість пізнання.

Ніби сильний потік поніс Маруіру кудись. А куди — вона не хотіла думати! Бо знала, що прояснення бути не може! Знала, що поряд прірва. А вона… а вони з Вайвасватою на тоненькій ниточці над тією прірвою…

Засинала знеможена, щасливо всміхалася уві сні. А вранці приходила Горосата — метка жовтошкіра служниця. Вона косувала хитренькими чорними очицями на господиню, яка розчісувалася біля, люстра, лукаво скоромовкою казала:

— Раніше господиня вставала на світанку. Нині сонце високо в небі. Може, хвороба яка? Може, господині допомоги треба?

Маруіра незадоволено дивилася на Горосату, недбало знизувала плечима.

— Нічого не потрібно, Горосато. Не втручайся не в свої справи.

— Не буду, не буду, — торохтіла служниця, підмітаючи мармурову підлогу. — Та коли господиня дозволить, я скажу слово господині…

— Кажи, Горосато…

— В саду є новий раб Вайвасвата, — промовила служниця. — Чи знає його господиня?

Маруіра здригнулася. Завмерла. Намагалася не видати себе, не показати, що її хвилює щось. Затамувавши подих, недбало відповіла:

— Знаю. А хіба що?

Горосата зупинилася за спиною Маруіри, несміливо прошепотіла:

— Він дуже гарний, господине…

— То й що? — різко запитала Маруіра.

— Він подобається мені… І я б хотіла, щоб господиня допомогла… Може, він погляне на мене прихильно… Він раб… і я рабиня…

Мовби стріла вп’ялася в серце Маруіри. О боги! Який жахливий удар! Від кого? Від служниці. Раб? Про нього мріє ця нікчемна лисичка! Ця палацова брехуха, що нишпорить по всіх усюдах. Добре, що вона нічого не довідалася! Але яка ганьба! Тоді, коли Маруіра піднімала так високо Вайвасвату в своїх думках, коли вона витала попід небо з ним у мріях, Горосата так просто, так огидно бажає мати його для себе…

Маруіра ледве не застогнала від тяжкої душевної образи. А Горосата, не діждавшись відповіді, зітхнула, почала прибирати далі. Сумно сказала:

— Господині нема діла до бідної служниці. Горосаті теж хочеться кохання і щастя… Господиня пробачить мені… Я більше не буду…

— Ти говориш дурниці, Горосато, — байдужим тоном сказала Маруіра. — Ти хочеш кохання? То йди до нього… скажи…

— Мені соромно, — хихикнула Горосата.

— Тоді не йди, — знизала плечима Маруіра.

— Так хочеться побачити, — знову замріяно мовила Горосата. — Такий красунчик. Якби пригорнув до себе— вмерла б! Ой леле! Що це я кажу?

В голові Маруірі запаморочилось. Вона стиснула вуста, прикрила долонею очі. Слабо сказала:

— Іди геть, Горосато. Займайся своїми справами. Я хочу побути сама…

— Як хоче ласкава господиня. Як хоче… Затихли кроки Горосати. Маруіра сама. Ніби прірва

розверзлася в душі дівчини. І падає в ту прірву її надія, її химерна віра. Буря шматує серце, рве його нещадно, люто. Маруіра встає з-за столика, у відчаї ходить по кімнаті. Що діяти? Хто дасть пораду? Мамо, де ти? Де ти, моя ніжна матусю? Чому пішла так рано з цього світу? Прийди, прийди до мене, навчи!..

Маруіра зупинилася, замислилася. Може, справді, викликати маму? Запитати! Вона скаже, вона розвіє примари душі…

Дівчина кинулася до ніші, вибрала старовинне сріблясте плаття. По тілу прокотився холодок. Дівчина понишпорила в заповітній скриньці, розгорнула кілька вузликів, висипала з них дві пучки порошку — жовтого й чорного. Змішала в срібній чаші. Принесла чашу до столика, поставила перед люстром. Потім закрила непрозорою запоною вікна. Стало темно. Маруіра лапнула рукою по стіні. Смикнула за ниточку запальнички. Блиснула іскра, загорівся багровий вогник. Дівчина запалила від нього свічку, поставила біля люстра. В дзеркальній поверхні відбилося схвильоване темно-бронзове обличчя, сповнені муки очі. Маруіра зібрала волосся важким вузлом, зав’язала ззаду, накрила темною прозорою сіткою голову. Потім вкинула до чаші крихітку смоли столітнього кедра. Під чашею поставила свічку. Затамувавшії подих, ждала.

Закурився димок над сумішшю, поплив у повітрі. Тонко лоскотав ніздрі дівчині. Вона вдихнула його. Спокій розлився в свідомості. Хвиля занепокоєння відкотилася в далеч, зникла. Стало легко, ясно, просто…

Дим погустішав, став жовтим і непрозорим. Маруіра глибоко зітхнула. Їй здалося, що свідомість відділяється від неї, витає десь збоку. Створилося враження, ніби вона розділилася. Одна Маруіра сидить біля люстра, друга витає в просторі. Легко, чудово, незбагненно!

А вуста дівчини шепотіли древні магічні закляття:

— Духи повітря й вод, сили землі й вогню, я не турбую вашого спокою! Залишайтеся в сферах своїх! Священним поясом Незримої Матері відгороджую вас! Спіть в лонах своїх! Абеон! Амеон! Вам жертва мого серця! Прийдіть, допоможіть!

У люстрі зникає зображення Маруіри. Там порожньо, темно. Відкрилася безодня, переливається клубами диму, розмаїтими іскрами, юрбами привидів.

Паморочиться в голові Маруіри, вона ледь-ледь утримується на грані свідомості, шепоче палко:

— Мати, матусю! Донька твоя Маруіра тривожить дух твій! Прийди, прийди, прийди!

Сіра мла насувається на дзеркало, набирає тремтливих форм. З’являються туманні руки, наливаються фарбами, виникає з імли обличчя. Рідне, миле обличчя матері. Вона всміхається, сумно дивиться на доньку.

— Чого тобі, Маруіро? Чим збентежений дух твій? — ніжним шелестом лине запитання.

— Тяжко мені, матусю, — стогне донька, тремтячи від напруження. — Серце моє не належить мені. Я розриваюсь на двоє. Навколо мара, сон… Мене не вабить життя. І лише він… він… світоч для мене! Але він раб… Ой матусю, тяжко мені!

— Ти сама сказала — мара, — прошепотіла мати. — Ти сама сказала — світоч. Мара зникає перед світочем. Світло не втримаєш у папірусному посуді! Вір і сподівайся! Вір і сподівайся, Маруіро!..

Постать матері зникла. Маруіра слабо скрикнула й знепритомніла…

Отямившись, вона швидко прибрала на столику, переодяглася в своє легке вбрання. Підійшла до вікна.

Дивилася на гори, думала. І думи її були спокійні, впевнені.

Геть нікчемні турботи розуму! Серце знає правду. Мати ствердила це. Хай твориться воля серця…

У сутінках Маруіра знову пробралася між кущами троянд і лілей до притулку Вайвасвати. Він зустрів її, як і щовечора, тривожний і радісний, всадовив на м’яке сидіння, яке зробив з дерева й морських водоростів, мовчазно й вдячно чекав.

Цього разу Маруіра дістала з-під накидки не папірус, а п’ятиструнну зулу, під звуки якої мандрівні піснярі співали на дорогах і майданах Атлантіса. Вайвасвата здивовано поглянув на дівчину.

— Зула, — пояснила вона. — Я хочу заграти…

— Мені? — вражено запитав юнак.

— Тобі. Мене навчила мати. Ще коли вона була жива. Сьогодні ми не будемо вивчати знаки письма. Сьогодні слухай пісню. Вона теж таїть у собі мудрість віків. Велику мудрість. Її розуміє той, у кого серце відкрите…

— Тоді співай, господине, — прошепотів Вайвасвата. Він сів навпроти неї на низенький пеньок кедра, сперся підборіддям на долоні, ждав. Маруіра торкнулася пальцями струн. Ледь чутне зітхання полинуло в просторі. Звуки наростали, рокотали, перепліталися в тривожному поєднанні, хвилювали. І дівчина в такт їм заспівала низьким голосом:

Маруіра замовкла… Поклала зулу на коліна. Дивилася на Вайвасвату.

— Мене стривожила пісня, — сказав юнак. — Я ще не збагнув усього. Я буду думати, господине…

— Думай, Вайвасвато, — суворо мовила Маруіра. — В цій пісні велика таємниця…

Дівчина підвелася з сидіння, загорнулася в накидку.

— Я піду. На сьогодні досить. Ми продовжимо навчання в наступні ночі…

Вона ступила до дверей, різко повернулася, глухо прошепотіла:

— Пам’ятай, Вайвасвато… Цієї пісні не знає навіть батько мій — Володар. Ти перший почув її з моїх вуст…