Подвиг Вайвасвати

КУЛЬТ СИЛИ

Магічне дзеркало мерехтіло багровими спалахами. Сині, фіолетові, срібні вогні пронизували криваву глибінь. Ранатака вглядався в битву кольорів, у химерні візерунки іскор, намагався визначити напругу сил у просторі. Чаклуни, вже після смерті Гана, багато разів говорили йому про страшний промінь, що проникає в простір Атлантіса. Куди прямуй він? Хто приймає його? Що готують вороги?

Зненацька іскри й спалахи, ніби сполохані тіні, метнулися на дзеркалі врозтіч. Блакитна хвиля прокотилася по гладі блискучого овала. За нею бузкова. Потім фіолетова. І враз незрима енергія змела з дзеркала все. Розкрилася безодня Космосу, в ній струмилися величні зоряні потоки. Волосся Ранатаки заворушилося. Похололи руки. Що це означає?

З бездонної темряви виникли ясні очі. Вони дивилися на Ранатаку — прості й мудрі. В них відбивалися жаль і співчуття. Володар ворухнувся, губи його зашепотіли слова закляття. Та очі не зникали. Погляд їх впинався незбагненною силою в чаклуна, змушував його тріпотіти.

— Я пізнав тебе, — глухо, з ненавистю сказав Ранатака. — Навіщо ти тут?

— Ще є час, — линула спокійна відповідь. — Час останній…

— Що тобі до мене? — скрикнув Ранатака, — Хто ти

тут, на земному крузі?

— Людина.

— Ти покинув свою сферу, — люто заперечив Ранатака. — Ти вторгаєшся в долю мого планетного круга. Ти —

порушуєш закон!

— Закон — любов! — почулася відповідь. — Ти сієш ненависть. Планетний круг здригається в конвульсіях. Далекі сфери стрясаються від твого беззаконня!

— Моя воля! — з викликом сказав Ранатака.

— Сваволя, а не воля! Воля — творить гармонію. Сваволя — руйнує, кидає в хаос! Що раз кажу — час останній! Заглибся в себе, знайди іскру творящого вогню!

Злобна усмішка скривила суворе обличчя Ранатаки.

— Людям земного круга не потрібна твоя любов і гармонія. Ти кличеш у порожнечу. Я даю їм видовища й хліб, жертви й богів! Вони йдуть за мною і люблять мене!

— Ти засмічуєш хвилі прекрасного Вогню бридкими творіннями! Хвороба твого падіння пронизує далекі світи! Зупинися! Втретє кажу — час останній!

— Геть! Не хочу! І ніхто не бажає твоєї присутності тут. Ніхто не піде за тобою. Облиш у спокої планетний круг…

Ясні очі почали тьмяніти, відсуватися вглиб. Прозвучав тихий, але владний голос:

— Я сказав!

Дзеркало втратило глибінь, по його поверхні знову попливли фіолетові й блакитні хвилі. Потім запульсувало багрове сяйво, прорізане блискавицями розрядів. Ранатака весь дрижав від напруги. Погляд його був все ще втуплений у дзеркало, губи шепотіли:

Не можна більше чекати. Вони щось надумали. Час діяти… Але кого? Кого послати?

Він одійшов від дзеркала, сів у крісло. Склавши на грудях руки, замислився. Доки існує на землі гніздо, що породжує казки й химерні надії, спокою не буде. Воно мусить зникнути. Загрожувати Ранатаці? Господарю планетного круга!

— Час останній, — злобно прошепотів Ранатака. — Так я сам наближу його! Я викличу до дії всі сили надр землі, я кину в бій всю міць Атлантіса!..

Перед внутрішнім зором Володаря випливло обличчя Вайвасвати. Ранатака всміхнувся. Ось кого він пошле! Молодого воєводу! Не тих — старих, розжирілих, ледачих і боягузливих, а його — мужнього й безстрашного юнака. Він довів свою вірність. Він очолить похід.

Ранатака задумався. А чи можна посилати просто так, не знаючи думки воєводи? Він захоче знати — куди й навіщо. В цьому поході просто наказ не годиться. Віддана воля потрібна. Сподівання нагороди, вдячності. Так, так… Викликати його… Наблизити… Поговорити… Ласка й обіцянки…

Ранатака вже не сумнівався. Він рішучо звернувся до

мовчазного непорушного слуги:

— Ло! Слуга розплющив очі, блимнув повіками.

— Слухаю, Володарю.

— Піди в приміщення охорони. Знайди воєводу Вайвасвату. Приведи його до мене.

— Слухаю, Володарю.

Ло безшумно рушив до дверей, відчинив їх і зник. Володар усміхнувся.

— Ось які потрібні мені слуги. Ніяких бажань. Ніякого страху. Еге, та це чудова думка! Послати в похід штучних вояків. На чолі — воєвода. В кожному вімана — живий десятник. А решта — штучні. Так, лише так! І тоді успіх забезпечено.

Ранатака радісно підвівся з крісла, підійшов до вікна, відкинув чорну запону. Рожеве світло світанку полилося в залу. Володар замріяно поглянув на схід, де за фіолетовими вершинами мало зійти сонце. Прошепотів:

— Ніхто не зупинить мене. Ніхто…

Він підступив до столу, відкрив чорний ящичок, поглянув у кристал Всевидючого Ока. І коли там виникло зображення, владно сказав:

— Слухайте мій наказ. Всі механіки хай творять віднині штучних людей. Навчати їх лише військовій справі: політ на вімана, володіння агніта. Все. Доки місяць обійде один раз небесне коло, десять сотень вояків повинні бути готові…

Вперше Вайвасвата проходить цим коридором. Мовчазні охоронці раніше не допускали сюди нікого. А тепер штучний слуга кличе його до Володаря. Молодий воєвода йде за байдужим посланцем, напружено роздумує. Що б це могло означати? Щось лихе? Так ні. Досить Володареві наказати — і його знищать. Обережність! Обережність!

Вайвасвата розглядає високі статуї в нішах. Всюди він — Ранатака! Горять перед ним вогні, пливе по переходах палацу задушливий запах.

Юнак наздоганяє посланця. Зазирає в непорушне обличчя, недбало запитує:

— Навіщо вимагає мене Володар?

Слуга мовчить. Вайвасвата зітхає. Одоробло, а не істота. Ні поговорити, ні почути що-небудь. Та дарма! Все з’ясується.

Відчиняються двері. Посланець залишається біля входу, пропускає Вайвасвату вперед. Молодий воєвода опиняється в залі. З вузького вікна вливаються ніжні промені ранку. На стелі — розмаїті грозові вогні. В глибині приміщення — чорний стіл, на ньому химерні пристрої, прозорі посудини. Зі стелі звисає важке чорно-багряне покривало. Під ним заворушилася постать, ступила назустріч. Він! Ранатака!

Обличчя Чорного Володаря спокійне, зосереджене. Нема й тіні гніву, незадоволення. Він показує воєводі на сидіння.

— Сідай, Вайвасвато.

— У мене міцні ноги, — відказав Вайвасвата. — Ти кликав мене, Володарю. Я слухаю тебе.

Дивний вираз — чи то схвалення, чи то невдоволення — майнув на чолі Володаря. Він одступив назад, сів у глибоке крісло. Склав руки на грудях. Оглянув богатирську постать молодого воєводи.

— Ти позбавлений улесливості, — сказав Ранатака. — Це мені до вподоби. Мужність і щирість — окраса вояка!

Вайвасвата мовчки схилив голову.

— Мало у мене відданих людей, — задумливо мовив Ранатака зітхаючи. — Урочий час наступив. А покластись нема на кого…

— У тебе безліч чаклунів і жерців, — сказав Вайвасвата. — Вони служать тобі, вони знають минуле й майбутнє, вони викликають духів стихій. Чого тобі ще потрібно?

— Ніхто з них не думає про долю Атлантіса і земного круга, — сумно відповів Володар. — Все лягає на мої плечі. Ось чому я шукаю вірних помічників. І погляд мій зупинився на тобі, Вайвасвато!

— На мені? — здивувався воєвода. — Хто я, щоб мені довіряв Ранатака?

— Хто не знає улесливості, той гідний довір’я, — сказав Ранатака.

Вайвасвата силою волі стримував свої почуття, щоб не виказати хвилювання. Ось воно! Доля несе йому незвичайні можливості. Аби лиш не злякати пташки химерного випадку. Жодного зацікавлення. Повна байдужість!..

— Та я мушу знати, до чого ти прагнеш, Вайвасвато? — вів далі Володар, уважно дивлячись в очі юнакові. — Що хочеш? Чого шукаєш?

Вайвасвата відчув, як потужна магнетична сила чужої волі підкрадається до його свідомості, мацає незримими щупальцями, перевіряє. Він не одвів погляду, щиро сказав:

— Я хочу знання. Шукаю істини.

— Знання матимеш, — відповів Ранатака. — Вся мудрість моїх книгосховищ відкриється для тебе, коли доведеш свою відданість. А істина… Істина — мара. Слово, за яким нема нічого…

— Звідки ж виникло воно? — здивувався Вайвасвата.

— Вигадка божевільних жерців, що бродять по дорогах планетного круга. Вони виконують волю руїнницьких сил, які відривають людей од землі, кличуть у сфери порожнечі, де нема основи буття, де нема радощів володіння й насолоди…

Вайвасваті зненацька згадалася легенда про Пір’ястого Змія. Виплив образ Білого Лебедя, який ширяє в неосяжному просторі. Ніби перехопивши думки воєводи, Ранатака сказав:

Великий і мудрий Пір’ястий Змій — незримий творець планетного круга і всього видимого — єдиний Володар сущого. І я — його вияв на землі. Ти збагнув?

— Так, — тихо відповів Вайвасвата, опустивши погляд униз, ніби роздумуючи. — В чому ж мета творення Пір’ястого Змія? В чому твоя мета, Володарю?

Ранатака нахмурився. Грізні вогні спалахнули в його очах.

— Воля й думка Володаря — таємниця для всіх. Хто дерзає знати вищу мету? Та тобі скажу, бо покладаюсь на твою вірність. Єдина суть і мета існування — сила! Все буття стверджує це. Силою Пір’ястий Змій вирвав із безодні своє володіння, утвердив божественну волю на планетному крузі. Силою я стримую бушування стихії юрби, щоб зберегти спокій на Атлантісі і в заморських володіннях. Безумні пророки проповідують самозречення в ім’я спільноти, в ім’я того, що зветься народом! Безумство й мара! Лише наша особа — основа всього. Зречення її — знищення смислу буття! Радість — в особі, пізнання — в особі, щастя влади й насолоди — в особі! Що поза особою? Несвідомий океан стихій. Ніщо! Самоконцентрація, само-возвеличення — шлях справжнього життя. Боротьба кожного з кожним! Сили з силою! В цьому радість змагання, насолода перемоги! Сила — благо! І коли хочеш, Вайвасвато, знати істину, то лише одне можна назвати істиною — силу! Безмежна сила — мета! Коли сила моя буде найбільшою — хто повстане супроти мене? Ніхто! Такий заповіт Пір’ястого Змія!..

Ранатака замовк, спостерігаючи за Вайвасватою. Воєвода не виказував ніяких почуттів, хоч в грудях у нього бушувала буря. Треба змовчати. Треба почути, до чого він веде…

— Ти теж сильний, — промовив Володар. — Тому ти до вподоби мені, Вайвасвато. Хочу піднести тебе, доручити велику справу. Виконаєш — будеш головним воєводою Атлантіса!

— Що маю виконати, Володарю?

— Полетиш далеко на схід. На планетному крузі є люди, що прагнуть спростувати мої зусилля. Вони бажають захопити владу в Атлантісі, зруйнувати храми, кинути земний круг у хаос безликості. Це вони пускають серед племен і народів химерні казки, сміховинні мрії. Це вони одривають людей від справжнього життя, закликаючи їх до пошуків мари, яку назвали істиною. Це — ненависна Швета-Двипа, притулок безумних руйнівників…

Вайвасвата завмер, як тятива лука, натягнута до краю. Що діяти? Що відповісти? Як вирішити?

В тиші серця прозвучала струна. Ніжне незриме крило майнуло над свідомістю. В душу вкарбувалися нечутні слова:

— Всякий птах повертається до свого гнізда. Та мужність і знання путі необхідні для перельоту.

Тиша в просторі. Але дотик радості залишився в душі. Хто це знову? Звідки? Чому не відкривається таємниця?

Значення дивних слів незбагненне. Та смисл їх вгадується. Сплітаються в подіях життя Вайвасвати якісь необхідні поєднання. Треба йти назустріч поклику. Там, куди з ненавистю прагне Ранатака, може розкритися таємниця…

І Вайвасвата твердо сказав:

— Я полечу, Володарю…