Подвиг Вайвасвати

МАРУІРА

Маруіра зупинилася перед люстром. Великий полірований диск відбив її струнку постать, закутану в малиновий плащ з важкої парчі, бронзово-темне обличчя.

Дівчина всміхнулася. Блиснули радісно великі чорні очі, на щоках з’явилися лукаві ямки. Вона підняла руки до грудей, замилувалася витонченістю пальців, граціозністю довгої шиї, переливами чорно-синього волосся, що важкою хвилею спадало донизу.

Та враз, дівчина спохмурніла, важко зітхнула. Відвернулася од люстра. Що їй краса? Що їй привабливість? Для кого? Ходити днями й роками в батькових палацах, серед німих та покірних слуг, відчуваючи на собі важкі, жагучі погляди воєвод і чаклунів, які таємно роздягають її в своїх розбещених душах і ґвалтують в незримих тайниках сердець. О сором! Навіщо їй таке нелюбе, жалюгідне життя? Навіщо? Вся могутність батька Ранатаки, Володаря Рути й Даїтьї, до її послуг, незміряні сили дивовижних утворів чаклунства готові підкоритися їй! А що їй до того? Куди подітії ту силу?

Маруіра зупиняється перед великим овальним вікном. За прозорими шибами видно гірське пасмо. Біліють снігові вершини. Спокійні, незворушні. В них більше мудрості й чистоти, ніж у всьому знанні, яке здобула Маруіра. Заплутані, химерні істини, дивні ідеали, жорстокі прагнення. Возвеличення сили, влади. Невже в цьому смисл? Чи вона не розуміє чого-небудь? Так де ж міра справедливості й смислу?

За вікном, в саду, гойдаються дерева. Поміж ними — ніжні розмаїті квіти. Вони переливаються тонкими барвами під сонячним промінням, усміхаються світові, природі, людям.

Маруіра довго з ласкою дивиться на них. Квіти, певно, щось знають. Вони знають таке, що закрито від людей. Ні, не можна так більше! Жадоба знання і любов сповнюють її серце. Куди подіти ці почуття, куди спрямувати?

Батько… Його запитати? Чи скаже він — суворий, мовчазний і деспотичний? Завжди в самотині, завжди в якійсь таємній роботі або в далеких походах. А в чому смисл і мета його життя?

Маруіра рішуче рушила до дверей. Двері тихо відчинилися. Далі, далі! Розсовуються важкі килими, рухаються вгору східці. Грає невидима музика. Чари. Всюди чари!

Дівчина осудливо хитає головою. Так можна вмерти від суму. Ще трохи, і її, мабуть, годуватимуть незримі механічні помічники. Як вони остогидли!

Ось високі стрілчасті двері. Вони не відчиняються. Маруіра несміливо торкається ручки. Зайти чи ні? Чи не розсердиться батько?

— Заходь, Маруіро, — чується владний голос. Дівчина здригається. Входить до невеликого залу.

Обабіч дверей непорушно стоять дві постаті. Блищать у присмерку червоні очі. Хто це — люди чи механізми? Невідомо. В руках мечі й довгі вогнедишні трубки. Певно, сторожа!

— Йди сюди, дочко, — промовляє здалека батько. Він сидить у глибокому кріслі посередині залу. Сюди

не проникає сонячне проміння. Тільки сферична покрівля сріблиться фосфоричним сяйвом та невеликі прозорі кулі над столом випромінюють мертвотне світло.

Маруіра наближається, несмілива й розгублена. Вона вже жалкує, що прийшла. Та пізно! На неї пильно дивляться страшні, пронизливі очі. Довге, сухе обличчя Ранатаки ніби висічене з чорного дуба, зморшки закам’яніли на чолі, на щоках; здається, наче він неживий, і лише полум’яні іскри погляду свідчать про напружену роботу свідомості.

— Що тобі, дочко?

Якусь мить Маруіра мовчить, потім наважується і рішуче говорить:

— Мій Володарю і батьку! Кожна сила повинна вступити в дію. Зерно зрощує з себе квітку чи дерево, вітер гонить кораблі по морю, навіть нерозумні тварини знають смисл свого життя… А я…

— А ти, — іронічно підхопив Ранатака, — не маєш такого смислу? Так?

— Так, батьку, — щиро призналася дівчина. — Я мучуся…

— У тебе тисячі рукописів, — з подивом сказав батько. — У тебе незліченні багатства й можливості. У тебе право повелівати слугами. Чого ти ще бажаєш?

— Я хочу знати й діяти! — рішуче сказала Маруіра.

— Знати — що? Діяти — що?

— Знати істину! Діяти добро!

Чоло Ранатаки напружилося під сіткою зморщок, очі, здавалося, потемніли ще більше.

— Істина… Добро… Що за цими словами? Ти розумієш? Що вкладає в них та чи інша істота? Нерозумна дитино! Кожне слово — це символ певної форми. А суть вкладає людина. В одну й ту ж форму можна налити різні рідини…

Він помовчав. Потім відкрив тайник у масивній стіні. Дістав звідти маленький прямокутний ящичок. Подав його дочці.

— Що це? — здивувалася вона.

— Мій дарунок тобі. Слухай, що скажу. Викинь химери з голови. Забудь шукання. То породження флюїдів свідомості, які не мають реального змісту. Слухайся почуттів плоті. Ти молода й здорова. Ти — донька Володаря. Я жду від тебе міцного й сильного потомства. Попереду — великі битви. Будь спокійна й сильна. Знайду тобі достойного мужа, і всі привиди роздумів зникнуть. Не шукати смислу буття, а творити його необхідно! Збагнула?

— Не знаю, — прошепотіла Маруіра. — Не знаю, батьку. Тоскно мені!

— А щоб не було тоскно, — сказав Ранатака, — прийми дарунок. — Це — Всевидюче Око.

— Всевидюче Око?

— Воно. Цей дарунок допоможе тобі мандрувати по землі, бачити все, що захочеш. Сумувати не буде коли! Ну як — задоволена?

Маруіра схилилася до руки батька, поцілувала і мовчки метнулася до дверей. Біля виходу ще раз вклонилася й зникла.

Ранатака довго дивився вслід їй, важко мовчав, роздумуючи. Потім, глибоко зітхнувши, знову взявся змішувати різнобарвні рідини в прозорих посудинах.