Подвиг Вайвасвати

НОВІ ДЖЕРЕЛА

Вайвасвата живе у невеликому кам’яному будиночку серед дерев. Пальми шумлять широким листям над покрівлею. На світанку дзвінко співають птахи. Журливо бринить потічок, впадаючи до каналу.

Юнак вже не прикутий ланцюгом. Поряд нема наглядачів, рабів. Він вільно ходить по саду, серед квітів. Може навіть вийти за межі палацу, в город Золотих Воріт.

Інколи Вайвасвата бачить серед квітів здалека високу постать доньки Володаря. Тієї, що приходила на плантації, що захотіла взяти його до себе в сад. Отже, він її раб. І вона може зробити з ним, що схоче. Вбити, закатувати, повісити, четвертувати, кинути у прірву! Все, що схоче!

Але ж вона тиха й мовчазна. Вона ще не підходила до нього, не кричала, не лаяла. Йому нема чого нарікати на долю. Треба ждати…

Якось Вайвасвата підрізував ножем зів’ялі квіти на великому трояндовому кущі. Він працював машинально, а в свідомості пробігали яскраві спогади дитинства, марились далекі морські простори, високі зеленаві хвилі, чорні, міцні руки батька Діавари. Серце юнака щеміло, на душі було тоскно й сумно.

Ніг Вайвасвати торкнулася тінь. Він здригнувся. Підвів голову і злякано завмер.

Поряд з ним стояла донька Чорного Володаря. Вона дивилася на Вайвасвату тривожно й пильно. Чорні очі випромінювали ласку. Юнак зітхнув, сумирно схилив голову.

— Вітаю тебе, Вайвасвато, — сказала дівчина.

— Господиня вітає раба? — здивувався юнак. — Господиня насміхається?..

— Ти не раб, — тихо промовила дівчина. — Ти вільна людина. Раб той, хто хоче бути рабом. А ти ж не хочеш?

Вайвасвата завмер. Хто говорив йому це саме? І таким же сердечним голосом? Соат. Ну, звичайно, Соат, коханий старий друг, який пішов од нього в країну предків…

Юнак помовчав, несміливо глянув на прегарне обличчя доньки Володаря, прошепотів:

— Наглядачі прозивали мене брудною гієною. Господиня дуже добра, називаючи мене людиною…

Дівчина спалахнула. В погляді її зажевріли іскри гніву. І так же раптово згасли. Привітно подивилась вона на могутню постать Вайвасвати, на його мужнє обличчя і ясні очі, сказала:

— Людина високої душі не назве поганим словом навіть раба. Ті, що кликали тебе так, самі нікчемні. Ніхто більше не назве тебе так, Вайвасвато!

— Я відданий слуга твій, господине, — поклонився Вайвасвата. — Ти повертаєш мені надію…

— На що надію, Вайвасвато?

— На волю…

— Але ж ти вільний, — гаряче зітхнула дівчина. — Я переказувала тобі, що ти можеш виходити в город Золотих Воріт. Я вірю тобі…

— Так, так, — сумно підхопив Вайвасвата. — Ти віриш мені. І я не зраджу твоєї віри. Я повернуся. Та я б не хотів будь-якого рабства — ні з ланцюгом, ні без ланцюга. Твоє рабство, господине, ніжніше, але воно все’дно рабство…

— Вайвасвато, ти збагнеш згодом, що це не так. Ти можеш хоч зараз бути зовсім, зовсім вільним. Я можу зробити це. Я навіть дам тобі знак Володаря, з яким тебе ніхто не торкне пальцем. Ти зможеш повернутися додому, на свій острів…

— Правда? — загорівся Вайвасвата. — Господиня не обманює мене?

— Ні, Вайвасвато, — сумно зітхнула дівчина. — Але не зви мене господинею. Ім’я моє Маруіра…

— Не смію, — похнюпився Вайвасвата. — Я знаю своє місце. Ти високого роду, вчена, прегарна й вільна. А я — темний раб, який не знає нічого…

— Не знає нічого, — прошепотіла Маруіра. Вона всміхнулася якійсь своїй думці. І раптом запитала: — Вайвасвато, а ти любиш квіти?

Юнак здивувався нежданому запитанню, трохи помовчав, потім знизав плечима.

— Я дивуюся їм…

— Чому?

— Не збагну. Як вони тут?

— Де тут, Вайвасвато?

— На землі, господине… Де так страшно й тяжко, де ллється кров і стогнуть люди. Вони ніжні й прекрасні. І завжди веселі. Кожної весни виростають знову в красі й величі. Хоч навколо, як і раніше, смерть і тортури…

— Дивно говориш, Вайвасвато…

— Не знаю. Я так мислю.

— Я думала про щось подібне, — сказала Маруіра. — І читала в старих рукописах.

— Читала, — протяжно сказав Вайвасвата. — Мені навіть слово це незнайоме…

— Читати — означає розбирати знаки, записані на папірусі. Ті знаки передають слова, якими ми обмінюємось. В словах записується древня мудрість. Минуле земного круга, битви, знання про людей, рослин і тварин, про зірки й сонце, про місяць і небеса…

Я ніколи не знатиму того, — похилив голову юнак.

— Чому?

— Хто ж навчить мене?

— Я, — блиснула очима Маруіра.

— Ти, господине?

— Так. Тільки хай ніхто не знає про це. Згода? Я передам тобі все знання, яке зможу. У палаці велика бібліотека. Я не прочитала навіть десятої частки. Тобі буде цікаво й радісно. А потім, коли ти станеш розумним і мудрим, тоді підеш, куди схочеш, Вайвасвато…

Вайвасвата дивився на схвильоване личко Маруіри, і серце його билося часто й тривожно. Звідки ця дивна ніжність у господині? За що йому негадана радість?

— Я вечорами приходитиму до тебе, Вайвасвато. І приноситиму рукописи знання. Жди мене. Але ні слова нікому…

Маруіра всміхнулася ласкаво й швидко пішла геть. Вайвасвата дивився їй услід, ще не вірячи, що тендітна постать у чорній оксамитовій сукні не привиділася йому…