Подвиг Вайвасвати

В’ЯЗНИЦЯ

Згори падало тьмяне світло. Вайвасвата заворушився, поглянув туди. В запиленому отворі горів грозовий ліхтар. Він освітлював велике приміщення в’язниці, що мало форму півкола. В стіні чорними плямами вирізнялися ніші. Звідти чулося хропіння сонних людей.

Вайвасвата у відчаї застогнав. Люди настільки звикли до рабства, що навіть не прокидаються, коли до них вкидають нового в’язня. Хоч би хто підійшов, розв’язав.

В одній з ніш заворушилася тінь. Виглянуло обличчя чоловіка. Він підвівся, тихо наблизився до Вайвасвати. Схилився, розглядаючи. Похитав головою, поцмокав занепокоєно. Потім уміло розв’язав ремені на його руках.

Вайвасвата зітхнув з полегшенням. Розправив руки, розганяючи кров. Приглядався в примарному освітленні до в’язня. То був похилого віку чоловік з довгою сивою бородою. Голе тіло покрите шматком сірого полотна.

І більш нічого. Впалі щоки, блискучі усміхнені очі, сухоребрий стан.

— Вітаю тебе, брате, — ласкаво сказав він.

— І я тебе, — стримано відповів Вайвасвата. — Де я?

— Вдома, — спокійно мовив в’язень.

— Ти насміхаєшся? — спалахнув юнак. — Невже тут можна так жартувати?

— Брате, — пошепки вмовляв його старий в’язень. — Не кричи. Хто б став з тобою жартувати? Я гадав, що ти мудріший, Бачу — вбрання воєводи. Мабуть, багато знаєш…

— До чого ж твої дивні слова? — понуро запитав Вайвасвата, розтираючи побиті місця. — Я бажаю знати, де ця в’язниця. Мене везли в пітьмі…

— Що нам до того? — усміхнувся в’язень. — Всюди наш дім. Ми вічно міняємо місце. І навіть тіло наше плинне. Воно не має незмінної форми. Ось ти дитина. Ось ти раб. Ось ти володар. Ось ти вигнанець. Ось ти жебрак. Ось ти в’язень. Ось ти мертвий. Хто ж ти, мій брате? Де твій дім? Там, де ти. А де ти? Скрізь. І ніде…

— Дивні слова, — пробурмотів Вайвасвата. — Цікаві й мудрі… Але ж є потреба свободи. Хто хоче бути в’язнем? Кожен прагне вирватися з неволі…

— О нерозумність! — склав сухі руки перед собою в’язень. — Хто може втримати нас у неволі? Ми самі собі наглядачі й власна в’язниця. Не стіни тримають нас у полоні, а несвідомий дух і незнання…

Кого нагадує йому старий в’язень? Хто ще так спокійно сприймав фатальну долю? Соат… Далекий ніжний друг. Знову ти подаєш свій голос з небуття через іншу подобу.

Задзвеніли вгорі ключі. Заскреготіли двері. В жовтому прямокутнику з’явилися наглядачі. Вони вштовхнули до в’язниці тонку жіночу постать. Вона стогнала, чіплялась за ноги своїх катів, плакала:

— Змилуйтесь!.. Не треба… Я ні в чому не винна… Змилуйтесь!..

— Одчепись! Геть! — кричав наглядач, штовхаючи її ногами.

Старий в’язень кинувся до дверей, впав на коліна, схопив наглядача за руку, скрикнув:

— О, не треба бити нещасну жінку, брате! Вона — то ж ти, любий мій брате! А ти — це ж я! Невже не відчуваєш, як болить її тіло, її серце? О ніжний мій, нещасний брате, хто так огрубив тебе?

— Геть, безумний! — з острахом вигукнув наглядач, вириваючись. Він вискочив з в’язниці. Гримнули двері. Забрязкотів замок. Все стихло. Лише чути було схлипування жінки. Старий в’язень підвів її, допоміг зійти вниз, поклав у ніші. Вайвасвата чув, як він шепотів:

— Терпи, сестро. Все мине, моя бідна, моя хороша… Засни… Вспокійся. Не треба плакати…

Вайвасвата дивувався. Що за незбагненна свідомість? Ката свого називає братом. Може, божевільний? Може, в нього справді вселився злий дух? Та ні ж. Він ласкавий і тихий. Розважливий. І відчувається, що то для нього не гра, не хвороба свідомості…

Старий в’язень, тим часом, заспокоївши дівчину, повернувся до Вайвасвати, сказав:

— Страждає, нерозумна… Бо не відчуває нічого поза собою. Лише біль тіла, страх смерті. О незнання! О сліпота!..

Він згори вниз жалісливо дивився на Вайвасвату, потім сплеснув руками.

— Коли ж, коли збагнуть люди, що нема ні ката, ні жертви. Є одне, нероздільне! А ми, мов тіні, мов листя осіннє за вітром, метаємось у житті, шукаючи смислу, рвучи єдину нить, що зв’язує все…

— Не можу збагнути, — вперто мовив Вайвасвата. — Я сам багато думав над смислом життя, шукав істину. Люблю слухати мудрих… Та твої слова не вкладаються в серце моє. Поясни, прошу тебе…

— Ходи сюди, брате. В моїй ніші помістимось удвох… Вайвасвата підвівся з холодного каменя, пробрався за

старим в’язнем до ніші. Приліг на солом’яній підстилці. В’язень сів навпроти, підібгавши під себе ноги. Натхненно сказав:

— У тебе ясні очі. Ти несеш в собі божественний вогонь шукання. Тобі я й розповім про своє знання. Як воно зародилося, як опанувало мене. Мій брате, ти не пожалкуєш за тим, що зустрів мене…