Подвиг Вайвасвати

БЛУКАННЯ

Вони лежали під зоряним склепінням, дивилися в небо. Маруіра притулилася до Вайвасвати, обняла його. Дихав нічний вітер, холодив тіло.

— Щось треба діяти, — промовив Вайвасвата. — Надовго тут їжі не вистачить. Та й холодними ночами замерзнемо…

— Мені байдуже, — муркотіла Маруіра, цілуючи його в шию. — Аби з тобою…

— Чайко моя, — ніжно відповів Вайвасвата. — Доки є сила — треба боротися. Вмерти встигнемо. Може, спробуємо плисти? Я бачив землю на обрії…

— Я боюсь, — сказала Маруіра. — Як згадаю бурю…

— Зараз спокійно. Я спробую змайструвати човник…

— З чого, Вайвасвато? — здивувалася дівчина.

— З шкіри риби клаотли. Дуже міцна шкіра, — запевнив він. — Дірочки жиром замажемо. Так і допливемо.

— А потім? — тривожно запитала Маруіра. — Куди потім, Вайвасвато? Знову в палац Володаря? Знову в руки якомусь чаклунові? Не хочу! Нізащо! Краще згинути тут…

Очі хлопця заясніли радістю. Він аж заскакав од щастя. Потім підняв дівчину із землі і, дивлячись їй у вічі, сказав:

— Я чекав твого слова, прекрасна моя. Ми не повернемось до города Золотих Воріт. Ми попрямуємо до острова Лопала, де я жив, де мої батьки. Візьмемо їх, знайдемо невеликий острівець, де нас не розшукають воєводи Володаря. І заживемо щасливо…

— Як хочеш, любий… Я ладна з тобою хоч на край землі… Роби, як знаєш… їм пощастило. Хвиля викинула на берег невеликого кита. На нього насілася зграя орлів та дрібніших птахів. Вайвасвата прогнав їх, оббілував великий шмат шкіри, виламав кілька ребер. За кілька днів він змайстрував чималенький човник, який легко тримав на воді їх обох.

На п’ятий день вони вирушили на північ. Вайвасвата гріб кісткою, схожою на весло. Маруіра лежала на носі човника, милувалася неозорим небом. Усміхалася хмаркам, ясному погляду Вайвасвати, журливому плюскоту хвиль.

— Я й не знала, яка радість на волі, — зітхала вона. — Нічого не треба… Можна йти куди хочеш, діяти, як підказує серце… І нічого втрачати… все з собою…

— Хіба ти не відчувала себе вільною? — дивувався хлопець.

— О, то страшніше за рабство, — сумовито відказала Маруіра. — Життя осоружне, невідомо для чого, не знати, ради якої мети. Я завжди заздрила птахам, хмаринкам, хвилям морським. Вони справжні володарі долі своєї… А люди…

— Але ж і птахи потрапляють у сильце, — заперечив Вайвасвата.

— То й що? Одиниці потрапляють, а більше на волі… А людей? Людей я не бачила вільних. Всі в рабстві. Той у тілесному, той у сердечному, той у неволі звички або лінощів…

— Ми вийдемо з того чаклунського кола, Маруіро, — гаряче сказав Вайвасвата. — Будемо жити, як хмари небесні. Куди схочемо, туди полетимо. І вітром нашим буде вітер серця…

За бортом човника почулося голосне булькання. Дівчина злякано оглянулася, скрикнула. Показала рукою за корму.

— Що це? Нас доганяє якась почвара! Та не одна! Вайвасвата хутко поглянув, засміявся полегшено.

— Не лякайся, чайко! То моали — мирні тварини. Вони ніколи не нападають на людей. І це вірний знак — де моали, там немає морських хижаків.

Моали підпливли ближче, весело вискакували з води, граючи на сонці пружними тілами. Вони з цікавістю поглядали на людей маленькими очицями, ніби хотіли щось сказати.

Маруіра полегшено зітхнула, похитала головою.

— З тобою нам завжди щастить, Вайвасвато. Врятувалися від бурі, знайшли їжу на острові, змайстрували човник… А тепер маємо вартових од хижаків… Хто ж ти, Вайвасвато? Може, божество в образі людини?

— Ти смієшся, Маруіро, — докірливо озвався Вайвасвата. — Нащо вигадувати? Все роблять руки людські. Відколи пам’ятаю себе — все зв’язано з руками. Сітки для риби плели жилаві руки батька, землю копали й засівали струджені руки матері… Вони й готували рибу, варили нам їжу, обмазували наш бідний притулок, пестили мене в дитинстві…

— Ти не так мене зрозумів, Вайвасвато, — сказала дівчина. — В людині є темне й світле, зле й добре. Ти — син простих рибалок, але в тобі нема нічого темного… Я дивувалась і досі дивуюся — звідки це в тебе, адже ти виріс серед простих людей?

— Ти погано знаєш людей, Маруіро… Серед простих, як ти сказала, людей є дивовижні самоцвіти. Тільки вони в багні, в злиднях, у пилюці. А в пилюці хіба самоцвіти засяють?

— Я побачу твоїх батьків, — прошепотіла Маруіра. — Все, що було дотепер, хай щезає, як сон…

Наближався скелястий берег. Моали відстали. Вони ще вистрибнули кілька разів з води, піднявши райдужні бризки, потім пірнули в морську глибінь. Вайвасвата провів їх очима, сказав сумовито:

— Мати розповідала мені, що моали — зачаровані люди. Вони дуже розумні. Є такий переказ, що в далекі-далекі часи Земля була вільна. Не було на ній ні володарів, ні рабів. Люди жили дружно та радісно. І мирно жили поряд з ними тварини. Не було тоді хижаків, лише траву споживало все живе. А потім прилетів з далекого краю великий чаклун. Він підкорив собі Землю. І змушував, щоб усі визнавали його владу. Але люди не хотіли бути рабами. Тоді чаклун силою своїх чар перетворив людей на тварин. А з тварин зробив нових людей. Найрозумніші люди стали моалами. А всі інші зробилися левами, вовками, коровами, кіньми, птахами…

— А й справді, це могло бути, — задумливо мовила Маруіра. — Хіба Ган або інші чаклуни — люди? Ні, ні, в кожному з них живе гієна! А Володар? Він холодний і безжалісний, як змій. Є люди слизькі, як жаби, огидні, як павуки, брудні, як свині…

— А тварини є гарні, — додав Вайвасвата. — Ніби

добрі люди…

— Це правда. Найбільше я люблю коней і корів. Як вони сумно дивляться на людей! Які вони гарні… Все трудяться, працюють на інших…

— От і приїхали, чайко, — радісно сказав Вайвасвата. — Добре, що вечір наступає. Пересидимо в скелях біля моря, а потім рушимо в путь…

— Я маю знак Володаря, — заспокоїла дівчина. — Нас не зачепить ніхто…

— Краще остерігатися, — сказав Вайвасвата. — Подалі від поганих очей. Вставай, я перенесу тебе на берег…

Довгі дні. Моторошні ночі… Вайвасвата з Маруірою йшли полями, лісами, обминаючи села. Десь на сході горіли заграви, чулися крики, вітер доносив звідти запах смороду палених тіл, дим від пожеж. Певно, там гасали посіпаки Чорного Володаря.

В лісах утікачі збирали ягоди й гриби, інколи Вайвасваті щастило спіймати в сильце якогось птаха або зайця. Тоді він розводив вогнище в гущавині й смажив здобич на полум’ї.

Чим далі вони заглиблювалися в ліс, тим ставало тепліше. Вайвасвата знаходив глибокі виверти, встеляв їх м’якою травою, листям папороті і робив чудесний затишок для коханої. Вона знеможено залазила в притулок після довгої путі й солодко засинала. А на світанку, вмившися джерельною водою або росою, вони йшли далі, на північ.

За двадцять діб мандрівники вийшли до моря. Ліси порідшали, залишились позаду, а навколо них височіли жовті дюни, громадилися хаотичні скелі. Здалека чувся гуркіт прибою, вітер доніс запахи водоростей. Вайвасвата тривожно-радісно вдихнув повітря, засміявся.

— Рідне море… Там наш острів… Вже недалеко… Вони спустилися з дюн, наблизились до води. Хвиля вдаряла в берег, шипіла, бризкала сивою піною. З криком гасали в небі чайки, над землею котилися хмари, купчилися над морем.

На березі вони побачили чорношкірого рибалку. Він порався біля великого човна, розвішував сіті на високих палицях. Уздрівши мандрівників, рибалка злякався від несподіванки, спочатку кинувся тікати, потім зупинився, нахмурено дивлячись на Вайвасвату. На привітання відповів мовчазним кивком, з цікавістю й підозрінням поглядаючи на закутану в плащ жінку.

— Твій човен? — запитав Вайвасвата.

— Мій, — скупо сказав рибалка.

— Перевези нас па острів Лопала. Господиню й мене…

— Звідки я знаю, хто ви? — неприязно мовив рибалка. — Ти кажеш — господиня. Хтось скаже — рабиня…

— Гей, ти! — гнівно скрикнув Вайвасвата. — Як смієш так говорити на жінку?

— Тихо, — втрутилась Маруіра, лагідно всміхаючись рибалці. — Він справді не знає, хто ми. Не треба гніватись. Перевезе нас, а потім воєводи Володаря схоплять його…

— Мудро мовиш, — закивав головою рибалка. — Де доказ, що вона господиня?

Маруіра розкрила плащ, показала знак Пір’ястого Змія. Рибалка зблід, схилився в низькім поклоні до землі.

— Не карай темного раба, — прошепотів він. — Ніхто не знає, чи є сонце на небі, доки його застилають хмари…

— Мудрий знає: коли видно надворі, то сонце на небі, хоч густі хмари закривають його, — заперечив Вайвасвата.

— Я не мудрець, — зітхнув рибалка. — Я лише темний раб. Що накаже господиня?

— Я не наказую, — м’яко мовила Маруіра, — я прошу тебе перевезти нас на острів Лопала. Настане час — я віддячу тобі…

— Не треба нічого мені, — з готовністю заметушився рибалка. — Для господині я все. зроблю. Море бурхливе, але то нічого, я звик. До вечора будемо там…