Останній шаман

Розділ XIII ПАСТКА

Цієї ночі хованець постановив собі будь-що не спати. Ніхто не зможе його вколисати, ніхто не зможе його приспівати! Гострий розум і незламний дух, а ще твердий намір і ясна голова — запорука успіху.

Він, щоправда, не був певен, коли саме йому знадобляться незламний дух і ясна голова, адже сиділи вони з нявкою у занедбаному будинку одні-однісінькі, і вже час добігав до півночі, а нічого не відбувалося. Моторошна тиша важко лягала хованцеві на плечі, він здригався від найменшого шурхоту, повсякчас ввижалося, що з темних кутків кімнати виповзає страшний, щирить пекельні зуби…

І що ближче до полуночі, то виразнішими ставали шелести і стуки, наче хтось шастав будинком. Чи то кроки гримлять на другому поверсі, просто над хованцевою головою, чи то з розбитої шибки випав уламок скла? Чи то відлуння голосів літає коридорами, чи то вітер стугонить у комині? Чи то свиснув невідомий злодій — подав знак спільникові, чи то випадкова пташка пугукнула уві сні?..

Скільки не напружував зір хованець, нічого не бачив. І коли почав уже було заспокоюватися, а стуки-грюки затихли й упокорилися, він почув, як йому стисло руку вище ліктя — стисло так, що на мить припинило доступ крові, аж рука почала терпнути. Хованець інстинктивно шарпнув плечем і тільки тоді зрозумів, що то нявка вчепилася в нього обома долонями, а лице її обернене в темний куток. Із розтуленого рота по-справжньому переполоханої галабурдниці виривалося тільки уривчасте дихання. Хованець повернув голову.

Якби він міг бачити в темноті так само добре, як його лісова товаришка, він, ачей, і сам би розгледів нічних почвар, які торохкотали, брязкали й свистіли, наганяючи жах. Карлики з головою, не більшою від наперстка, з тулубом тонким, як солома, голі й босі, стрибали по кімнаті, а що в коридорах чулося шарудіння, можна було здогадатися: їх у будинку — ціла армія.

— Ти чого перестрашилася? — спитав хованець нявку, не криючись, адже дрібненькі істоти проти нього, велетня, були — що миша проти кота.

— Хто це? — прошепотіла нявка.

— Нічки.

— А чого вони?..

— Ходять ночами, тутукають і спуджують тих, хто не спить. А як лишиш недороблену роботу, дороблять за тобою так, — хованець загиготів, — що назавтра не розбереш, з якого кінця тепер до неї братися, щоб розплутати.

— А чого вони тут? — запитала відмерла нявка. — Адже тут ніхто не живе?

— Ніхто не живе, але хтось навідується… От ми, наприклад… А взагалі, маю підозру, що ми ще й не того сьогодні станемо свідками…

І нявка нарешті розчумала:

— Нявський Великдень!

Нічки, яким набридло лякати парочку, котра їх так легко викрила, бадьоро повистрибували крізь розбиті вікна й галасливою зграйкою подалися вниз по вулиці — сьогодні вони мали повне право добре розважитися, адже таке свято буває тільки раз на рік! Уздовж вулиці покотився грім зловіщих звуків, і не одна жива душа в своїй хаті, лежачи в блаженній тиші, знагла схопилася з м’якої постелі, налякана лиховісним здогадом: злодій підкрадається до вікна!..

Нявка з хованцем позостались у непривітному будинку наодинці.

Та чекали вони недовго. Шелеснуло за вікном гілля. Писнула миша, ховаючись під корінням дерева. Наполохана сонна пташка впала з дерева, але, не долетівши до землі, розправила крила й шаснула подалі від зачаклованого місця. Затанцювали вогники на цвинтарі — наче вітер прокрався над могилами. Зблиснули очі з-поміж густого листя високого явора, злетіла лискуча чорна пір’їна, закрутилась у повітрі, вирву по собі лишаючи. На підвіконня лягло велике крило.

Нявка й хованець забилися в куток кімнати.

Ворон постукав твердим дзьобом об раму, тоді переступив через неї та опинився в приміщенні. Він походжав по підвіконню, і довгі загнуті кігті цюкали в темряві, як залізні. Ворон зизив блискучим оком по кімнаті, та якщо й бачив непроханих гостей у найтемнішому кутку, нічим цього не виказував. Ходив, придивлявся, головою кивав сам до себе, ніби бесіду вів із невидимим співрозмовником.

Місяць визирнув з-за дерев, крізь вікно до приміщення впав квадрат тьмяного світла, і на його тлі — темна воронова тінь. Хованець перевів погляд із птаха на підлогу і побачив, що тінь тримає дещо у кігтистій лапі. Підняв очі на ворона — той нічого не мав.

— Бачила? — ледь чутно пробурмотів він до нявки.

— Бачила, — майже безгучно відповіла вона.

— А він тут?..

— Усі злітаються на Нявський Великдень.

Ворон, якому, вочевидь, набридло шепотіння в кутку, націлив одне око на хованця й голосно крякнув:

— Ще не народився той, хто від мене спромігся би сховатися! Виходьте!

Спільники знехотя вилізли з кутка й потрапили в квадрат місячного непевного світла. Хованець бачив, як тремтить-здригається нявчина тоненька тінь на підлозі. Сам він видавався великою безформною брилою.

— Що ви робите у моїй світлиці? — грізно запитав ворон.

Хованець розгубився. Сказати йому, що вони сюди забрели принагідне? Чи зізнатися, що покутниця пораяла їм тут дочекатися щезника? Але ж ворон править щезнику за коня — чи не того коня, котрий був запряжений у гарбу?.. Якщо з’явився ворон, незабаром пожалує і той, що на гарбі сидить…

— Хіба не Нявський Великдень, — почув хованець знічев’я нявчин тремтливий, але суворий голосок, — скликає всіх сьогодні? Хіба не маю я чи не найбільше прав на ньому бути?

Ворон покивав великою головою, заскочений правдоподібною відповіддю. Переступив з ноги на ногу, обернув до нявки друге око й мовив:

— Якщо ви заявилися святкувати Нявський Великдень, то добре. Та ви вдерлися до моєї оселі без дозволу. Я сьогодні добрий, проте одне випробування вам доведеться-таки пройти. Зможете — ідіть на всі чотири сторони, я вас не затримуватиму, але якщо схибите — нарікайте на себе…

Хованець стояв ні живий, ні мертвий. Скільки йому було відомо, ще ніхто не спромігся пройти воронів іспит. Випробування — то пастка для довірливих. Ти згоджуєшся, ворон оповідає завдання — і все. Кінець. Крапка. Гаплик. Із воронових пазурів нема дороги назад.

— Ви готові? — спитав ворон, походжаючи вздовж вікна.

— Готові, — відказала нявка стримано.

Її впевненість передалася хованцеві, і він подумав: а що, як витанцюється? Сто разів нікому не вигоряло, а на сто перший… Раптом завдання виявиться не аж таким надскладним?..

Ворон настовбурчив пір’я і прокрюкав:

— Ось вам простеньке завдання: забери в мене те, чого нема.

І зухвалий птах переможно зареготав.

Хованець похнюпився: як можна забрати те, чого нема? Нема — то й нема, звідки ж йому взятися? Невже доведеться з життям прощатися? Не думав хованець, що так мало йому випаде пожити, а в нього ж іще стільки справ незавершених… І та — найважливіша — справа! Справа, яку не можна не виконати! І вони з нявкою дали обіцянку покутниці допомогти, а тепер… Тепер просто змиритися і прийняти невідворотне?!

Хованець, готовий до двобою з лютим птахом, виступив наперед. Нехай він загине у мужнім бою, але хоч нявка… хоч нявка… спробує виконати обіцянку!

Несподівано він почув, як хтось смикає його за довгу шерсть. Він здивовано озирнувся. Товаришка посміхалася кутиками вуст. Бурштинові очі примарно світилися. Нявка заспівала:

Ворон неспокійно тупцяв на місці.

Нявка простерла до птаха руку, але дивилася не на нього, а на долівку. Хованець перевів погляд туди. Як же він міг так осоромитися! Бачив же, бачив це! Зеленокоса шельма тягла долоню до того, що воронова тінь тримала в кігтях, і коли її пальці наблизилися, ворон розтиснув кігті, і те, чого нема, було би впало додолу, якби нявка стрімко не підставила долоню. Хованець кинув оком на живу нявку. Та стояла з простягненою рукою, в якій нічого не було. Натомість нявка-тінь тримала на долоні важкий предмет.

— Схиляю голову, — насмішкувато крякнув ворон і зігнувся в поклоні.

— А що це? — бовкнув, не втримавшись, хованець.

— Жива вода і мертва вода, — махнула рукою нявка. — Я тобі потім поясню!

— Поясни йому, дівчино, поясни…

«…цьому телепню», — подумки продовжив воронову фразу хованець, але зараз це не могло його засмутити. Вони виконають обіцянку! Нявка впоралася з вороновим завданням! Ніхто не міг пройти випробування, а вона пройшла! І яке, в біса, діло, як їй це вдалося! Во-на змог-ла! Во-на змог-ла!

Ворон іще раз насмішкувато схилився, розвернувся, готовий вилетіти у вікно, і в останню мить кинув через плече:

— В круглій пляшці — мертва вода, а в квадратній — жива. Не переплутайте! Вони вам сьогодні знадобляться!

Нявка повернулася до хованця і переможно потрусила кулаком у повітрі.

— Звідки ти знала про живу воду і мертву?

— А я й не знала, — стенула плечима нявка.

— Але ж…

— Як побачила тінь — здогадалася, що це — те, чого нема. А потім, коли вже взяла щось у руку, зрозуміла, що це пляшки. Дві маленьких пляшечки. І тоді я здогадалася, що в двох пляшечках ворон може носити тільки живу і мертву воду, адже він володіє її таємницею…

— А оце твоє замовляння? — допитувався хованець, але нявка тільки дала йому щигля по носі:

— Не пхай свого носа до чужого проса!

І зовсім це просо не чуже, хотів обуритися хованець, але радість тлумила будь-які образи. Яка нявка все-таки мудра! Яка допитлива! Яка ризикова! Яка непередбачувана! Яка смілива!.. Уперше за все життя хованець ладен був затанцювати — і затанцював би, якби вмів і якби мав час, бо…

Нічну тишу прошило кукурікання першого півня, а просто під ними, десь у підвалі, загуркотіло і застогнало. Сходи вгиналися від важких кроків. Воно! — зрозумів хованець. Йому не треба було навіть дивитися на нявку, щоб знати, що товаришка відчула те саме.

— Ти готова? — прошепотів хованець.

— Ні-і-і!

Ніч перед Нявським Великоднем, яку зазвичай плекають і розтягують, якої чекають і виглядають довгих дванадцять місяців, адже це — найбільше свято року, була виснажливою й нескінченною. Але й вона скоро закінчиться. Ще має пройти химерна процесія, ще мусить відбутися служба в храмі. От якби приєднатися до неї просто зараз!.. Але треба зробити останнє зусилля.

— Ми повинні, — наполягав хованець. — Ми обіцяли.

— Ні-і-і!

— Він там, унизу, я чую це!

— Ні-і-і!

— Тихо! — гримнув хованець. — Якщо він нас почує…

Ноги вже робили перший крок, за ним другий, третій, хованець тримав товаришку міцно за руку, і коли вони застигли над сходами, притискаючись до стіни, нявка тільки шморгала носом.

Вони обережно спустилися на один прогін сходів і визирнули з-за бильця.

Масивні двері, які вели до підвалу, були навстіж відчинені. Чотири свічки горіли по кутках величезного приміщення, але, як не дивно, цього вистачило, щоб освітити широкий дубовий стіл посередині і двох за столом. Один із двох сидів спиною, а той, що лицем, тримав у руках карти. Неважко здогадатися, що і його візаві мав карти. Той, який сидів обличчям, набичив шию і низько опустив голову: він начисто програвав, але не хотів визнати поразку. Великі плечі під чорним одягом невдоволено ворушилися, а на щоках вигравав лихий рум’янець. Той, що сидів спиною, кинув на стіл останню карту і накрив її зморшкуватою долонею з жовтими нігтями.

Хованець тихо охнув. З опирем одним іще можна позмагатися. Так, страшно, небезпечно, але ж можливо! Та з супутником його змагатися не випадало. Тільки людина, тільки людина… — крутилося хованцеві в голові.

Той, що сидів задом, цвіркнув слиною крізь зуби й мовив:

— Бита.

Опир здався. Згрібаючи зі столу карти, він гойдався з боку в бік, опустивши погляд, а другий картяр підсміювався:

— На скільки років наперед ти мені програв бажань? Ох, служитимеш, чую, мені до кінця світу!..

— Здаю, — буркнув опир.

— Дам тобі фору, — люб’язно-насмішкувато відмовився другий.

Опир покірно перетасував карти й почав роздавати з себе. Хованець не знав цієї гри і зацікавлено придивлявся до карт. Замість королів і краль, замість нижників і десяток карти мали зовсім не такі малюнки… Ба більше, вони всі мали малюнки — не було простих шість-сім-вісім-дев’ять-десять, а натомість були на картах дивно знайомі істоти. А онде чорний, волохатий, очі червоні, опир його якраз здає другому картяреві…

Хованець помотав головою, щоб відігнати мару.

Він так захопився незвичайними картами, що не спостеріг, як той, що сидів спиною, ледь-ледь обернув голову назад, а потім щось шепнув опиреві. Коли хованець відірвав погляд від карт, другого картяра не було за столом.

Де подівся? — майнула хованцеві гарячкова думка. Він нахиливсь уперед, аби краще бачити підвал, але відчув, що нявка не пускає його. Та ж той має бути десь поруч! Може, нявка помітила?.. Не проґавила найважливіший момент?..

— А де… — почав він.

Невідома сила відірвала його від сходів і жбурнула вниз.

Пролетівши прогін, хованець прокотився ще кілька метрів і завмер перед дубовим столом. Нявка м’яко впала йому на ноги. Двері грюкнули й самі собою замкнулися. Від смороду гнилизни й крові з загидженої долівки перехопило дух.

Хованець звів погляд.

Полум’я билось у страшних очах щезника, який горбатим велетом нависав над бранцями.