Останній шаман

Розділ XIV ХТО ВРЯТУЄ ЛІНУ ОВЕРЧЕНКО

У темряві, де хоч в око стрель, шурхотіли дві високі темні фігури. Кружляли у тісному приміщені, чимось погрюкували — то раптом двері зойкнуть і заскиглять щемливо, то дошка в підлозі рипне невдоволено.

— Маєш ліхтарик? — спитала одна фігура пошепки, тоді прокашлялася голосно, відганяючи страх.

— У машині, — сипло відповіла друга.

— Принеси, — на повний голос наказала перша, й голос той пролунав над проваллям, як давній лицарський ріг, і шпиги, котрі чатували за дверима, впізнали в голосі Ореста.

— Ліно, ти жива? — тоненько крикнув у бездонну яму його товариш, Юрась Булочка.

Провалля мовчало й дихало тяжким духом цвинтаря.

— Скажи хоч слово! — вмовляв Орест глибоку яму, але звідти — ані слова, ані зойку, ні стогону. Чорне й мертве провалля, жахлива безодня. — Ліночко, я тебе зовсім не бачу! — повторював Орест, шарпаючи двері, які не хотіли відчинятися до кінця.

Захеканий Юрасик тицьнув йому металевий пальчик-ліхтарик, що світив тонкою яскравою цівкою. Орест покрутив ручку, збільшуючи конус світла, а тоді, боячися спрямувати світло вниз, відкинув змокле волосся з чола й рукавом тернув по обличчю, здивувавшись, чому рукав став мокрим і чому в очах стоїть пелена.

— Світи, бо батарейки надовго не стане, — шепнув Юрась і ліг на край провалля, зазираючи всередину.

Світло відбилося від одної стіни, тоді від другої, почало помалу спускатися донизу. Що нижче повз промінчик ліхтаря вглиб страшної ями, то химернішою ставала надія побачити Ліну живою.

«Господи, зроби так, щоб вона була ціла, — ворушив вустами Юрасик без звуку, — Господи, зроби так, щоб вона була ціла…» Ліхтарик тремтів в Орестових руках, світло судомно блимало, а дна ямі не було й не було. «Чорна діра», — недоречно майнуло Орестові в голові.

— Там ніби колодязь, — прошепотів Юрась Булочка. — Хіба таке може бути? Це ж не замок середньовічний…

Світло повзло й повзло донизу. Ще вихопивши з пітьми кілька цеглин на мурованих стінах провалля, промінь потонув у темній пустці. Дна не було. Я сплю, мені сниться сон, — думав Орест, — я прокинуся — а цього всього не було…

— Що ж робити? — схлипнув Юрасик, гикнув і раптом по-дитячому розплакався. — Немає дна у цій дірі! Ліно, Ліно, — загукав він, — ти мене чуєш? Ліно, відгукнися!

— Мені потрібна мотузка, — Орест зосереджено стяв вуста у нитку.

— Трос у машині, — Юрась утер носа брудною долонею, — але ж він не такий довгий, як цей клятий колодязь!.. Господи, зроби так, щоб вона була ціла…

Ліхтарик крутнувся й освітив синю курточку на довгій фігурі, що лежала на порозі, за яким не було землі. Стіни… стіни були — сірий камінь, поточений часом, де-не-де зеленкуватий, вогкий. А над головою — старе дерево низької стелі.

— Трос… Не може ж такого бути, щоб ця яма справді була бездонною?

Може, — відповів Юрась Булочка подумки. Може. І не допоможе трос, не допоможе! У два скоки від добіг до машини, витягнув із багажника сіру покручену змію і заніс її до контори. Орест простягнув руку.

— Краще я, — мовив журналіст тихо, — я легший… Потримай, щоб я не вбився.

Орест похитав головою. Перед очима плавали кола. Рухи його були повільні, загальмовані. Він хотів щось робити, проте ніяк не міг збагнути, з чого починати.

У цей час Юрасик, відступивши на крок, рвучко зав’язав вузол на віддалі сантиметрів вісімдесятьох од кінця тросу, тоді обкрутився ним і зачепив гак на кінці тросу за той вузол. Другий кінець він гаком зачепив за іржаву завісу, намотав середину тросу навколо єдиного крісла, яке дивом лишилося в занедбаній конторі, поклав крісло боком на долівку, й застиг над краєм провалля.

— Розмотуй трос помалу, — сказав він тихо. — Я спускаюся. Де ліхтар?

Орест нарешті отямився. З руки в руку помандрував ліхтарик, і розвихрана Юрасева голова нерівними стрибками почала опускатися в бездонний колодязь. Двері загрозливо харчали. Орест розмотав трос до останнього кільця й нахилився над проваллям.

— Що там? — гукнув він упівголоса.

Десь унизу блимав ліхтарик. Чулося сопіння побратима, що за одну годину став йому ріднішим за кревного брата. Трос уп’явся в долоні, здираючи шкіру до крові. З-під допіру натертої мозолі кров зацебеніла раптом, стала скрапувати стиглими краплями, і Орест фізично відчув, як та кров зв’язує його назавжди з отим чужинцем унизу.

— Я її бачу, — крикнув Юрасик дивним голосом.

— Ну?

— Я її бачу… Господи, але чому, чому так?..

Тим часом Марадона, який бачив у темряві набагато краще за пересічну людину, можна навіть сказати, незгірш за кицьку бачив він у темряві, обійшов стару контору з другого боку так, щоб двоє в чорних пальтах, які зазирали в розбиту шибку, не помітили його й не почули сторожких кроків, і опинився перед такою самою шибкою, теж, до речі, розбитою.

Стрімким рухом, який видавав неабияку фізичну підготовку, він виважився на руках і до пояса перехилився в кімнату. Уздрів одчинені двері у невідоме приміщення, крісло на підлозі, трос, який зникав у чорній дірі. У прорізі дверей стояв високий чорнявий чоловік і притримував трос рукою. Він нерозбірливо перекрикувався з кимсь, хто, здається, висів унизу. Рудокосої жінки ніде не було видно.

Марадона напрочуд швидко зорієнтувався. Він ще трошки нахилився вперед, щоб краще чути розмову, кілька секунд послухав — і ситуація видалася йому настільки очевидною, як очевидним було яблуко, що впало на голову давньому мудрецю. Кепські справи, подумав Марадона й замислився. Він помацав себе по кишенях, щось довго роздивлявся в непевному місячному сяйві, навіть клацнув чимось стиха. — От бісова халепа, — незлостиво вилаявся він згодом, намисливши зухвале. Не в його характері було випускати ситуацію з-під контролю.

Завше вайлуватий, навіть неповороткий Марадона раптом блискавично сплигнув з вікна й тінню шаснув у кущі. За мить він уже вивертав мотоцикл на дорогу і заводив мотор, і в тихому вечірньому лісі звук двигуна наполохав двох у чорних пальтах, які вартували під вікном. Мотоцикл прокотився кілька поворотів дороги, сердито форкаючи. Мотор набирав обертів. Марадона поспішав.

Мотоцикл виїхав із лісу та зупинився на виїзді на шосе. Він тремтів од нетерплячки. На шосе фари змигнули раз, вдруге, втретє, але то все були випадкові машини, які Марадоні зараз не могли допомогти. Він виглядав зовсім іншу машину…

Жовтий «жигуль» із синім написом на боці пролетів поворот до лісу, різко загальмував і здав назад. Із вікна визирнув молодий повногубий міліціянт.

— Ну, що тут у тебе? — спитав він неголосно і загасив фари, щоб не звертати зайвої уваги на свою офіційну машину.

— Тут не до конспірації, — заволав Марадона до Валерія Нечипоренка. — Вмикай свою мигавку і жени за мною!

У той час, коли Юрась Булочка висів на мотузці глибоко в кам’яному мішку незнаного призначення, двоє в чорних пальтах і важких черевиках, які крізь вибиту шибку мало що могли розгледіти в темряві, радилися, що ж його робити далі. Радилися вони пошепки, тож розчути, що вони там між собою белькотіли, не було жодної можливості.

Але хоч як тихо вони говорили, їхні перемовини таки вчула одна особа. Й саме ця особа — невисокого зросту, з важким горбом на спині, — яка було вже відійшла від старої будівлі контори на покинутому тартаку, завважила двох чорних шпигів і повернулася. Горбун підійшов тихо на гумових підборах, і двоє його помітили тільки тоді, коли він поклав обидві руки їм на плечі. Двійця синхронно здригнулася.

— Що за рейвах[11]? — спитав горбун упівголоса.

— Ні біса ж не видко, — повернувся один із двох, який тримався за старшого. — Схоже, руда впала в якусь яму…

— Не в якусь яму, — потер руки горбун, — а в мою яму. Прекрасно, до речі, облаштовану. Хто б міг подумати, що вони потнуться сюди, на тартак, та ще й полізуть за замкнені двері?.. А я, — горбун поплескав себе по кишенях, — як на зло запальничку десь посіяв… ох-ох-ох… Ну, то пусте, їм зараз не до мене. Хай спершу панночку свою витягнуть — якщо буде що витягати, — а там побачимо…

— А ми?

— Спостерігайте. На очі не потрапляйте, глядіть в оба, слухайте всі розмови… І чого вони сюди попхалися? Дивно, дивно…

Горбун дістав із нагрудної кишені люльку з довгим цибухом, чиркнув сірником, повільно розкурив, двічі добре пихнув, перевіряючи, чи гарно горить, і статечно подався геть. Дійшовши до паркану, він протиснувся крізь одному йому відому шпару й рушив далі.

Двоє чорних, світячи червоним гарячковим рум’янцем, знову навалилися на вікно. Горбун зовсім не ховався, знаючи, що люди в конторі не чують і не бачать нічого довкола себе. Перекривленою, з підстрибом ходою він на диво вправно обминав колоди, що розкотилися по подвір’ю, і розкидав ногами старий мотлох.

Міліційній сирені, яка летіла просто на нього, він весело підморгнув і подався геть з тартаку.

Химерна тінь майнула під колесами машини, і Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший лайнувся і загальмував, недоїхавши до паркану якихось два метри. Мотоцикл тицьнувся в машину ззаду. Валерій Нечипоренко рвучко вискочив із-за керма.

— Що там? — крикнув Марадона, якого годі було впізнати: з вайлуватого, недорікуватого простака він раптом перетворився на бійця-спецназівця з миттєвою реакцією.

— Якби знаття! Мабуть, звір дорогу перебіг. Але я його не вдарив, хай живе.

Він підійшов до паркану й постукав по міцних дошках.

— Де брама? — обернувся він.

— А це і є брама, — відповів Марадона. — З того боку колоди розкотилися, підвалили її, тому відчинити неможливо. Маєш трос у машині?

— Аякже! Навіщо?

— Сюрприз тебе чекає не з приємних, — ворухнув широкими бровами Марадона й сам відчинив багажник у пошуках тросу. — Той, хто тебе цікавить, набрав цілу команду й приперся на тартак. Команда зазнала бойових втрат: жінка, що була з ними, провалилась у якийсь глибокий льох… До речі, якщо ти швидко зазирнеш через паркан, то ще, може, встигнеш побачити тих двох, які приїхали на джипі. Машина десь там у кущах має бути. Хоча ми з тобою такого галасу наробили…

Відшукавши трос при світлі ліхтарика, Марадона закинув його собі на шию й легко перескочив через паркан. Валерій Нечипоренко переліз не так вправно й не так швидко, та врешті-решт і він опинився по той бік, ледве не гепнувшись на колоди, звалені по всьому подвір’ю.

— Темно, очі не звикли, — гукнув він до свого провідника. — Де той льох?

— Оно, бачиш, попереду будівля? Там контора: дві кімнати й третя. Оця третя і є льох… ну, може, й не льох, але щось глибоке, куди можна впасти й в’язи скрутити.

— То ти хочеш сказати… — вжахнувся Валерій Нечипоренко.

— Нічого не хочу сказати. То ті двоє бовдурів у конторі перелякані насмерть.

Валерій Нечипоренко скосив оком на власні погони й подумки з ними попрощався. Гарні були погони, тризіркові, він навіть ними трошки пишався. Наступної миті він усе зробив одночасно: розганяючи ніч, він засвітив потужний ліхтар, шарпнув двері до контори, вилаявся, перечепившись через крісло, яке лежало на підлозі просто посеред кімнати, й завис над чорною дірою, звідки долинало тяжке дихання.

Юрась Булочка висів на тросі й намагався видряпатися нагору, а Орест з усієї сили тягнув свій кінець мотузки догори, важко хекав і сичав, обдираючи шкіру на долонях. Юрасик бив ногами в краї провалля, але не міг зачепитися за камінь ні ногою, ні рукою, щоб хоч на метр піднятися вверх.

Валерій Нечипоренко спрямував сніп світла в яму, і той, сковзнувши стінами, затремтів і, нарешті, розсіяний і непевний, досягнув дна. Ліхтар вихопив биту цеглу й темний мішок, що горбом лежав на ній. Із-під мішка стирчала біла рука з розчепіреними пальцями.

Марадона крикнув своєму начальнику щось коротке й нерозбірливе, і той миттєво зреагував: двоє вони, вчепившись у трос, смикнули й потягли, причому в Марадони на долонях магічним чином з’явилися чорні шкіряні рукавички без пальців. Марадона наступив на петлю, яка зазміїлася по підлозі, й швидко перехопив трос нижче. За хвилину пом’ятий і задиханий Юрась уже відсапувався на підлозі старої контори.

— Мені кінець тросу, — командував Марадона. Орест відчепив трос і зняв його з Юрасика. Марадона дивним вузлом з’єднав два троси в один, обкрутив того кілька разів довкола пояса, сів на край провалля й спробував дотягнутися ногою до протилежної стіни. Якщо трошки посунутися на край, то можна й дотягнутися. Він якось так вивернувся, руками тримаючись за поріг у себе над головою, ногами вперся в стіну й швидко, мов ящірка, поліз донизу.

— Бачу її, — крикнув він знизу. Звідти почулося шарудіння, нерозбірлива лайка, тоді бадьорий голос: — Тягніть! Тільки помалу! Я її підтримуватиму, скільки зможу, а далі ви вже самі.

Орест, Юрась Булочка і Валерій Нечипоренко злагодженими рухами, наче вони все життя грали в одній команді, почали повільно підтягати мотузку. Спершу було легше, далі те важке, неповоротке, що було прив’язане до тросу, почало крутитися й битися в стінки колодязя, і щоразу, коли чулося приглушене «гух», Юрасик кривився й ховав сльози.

Прив’язане попід пахвами, воно тяжко сунулося вгору, руки задерлися й стукалися в стіни, голова хилиталася з боку в бік. Без слова Валерій Нечипоренко витягнув його, відв’язав, скинув кінець тросу вниз. За хвилину розкуйовджена голова Марадони з’явилася на світ Божий: він лазив прямовисними стінами, як муха. Кинувши не потрібний уже трос, Марадона поклав пальці Ліні на шию й прислухався. Юрась шморгав носом і відвертався, нижня губа тремтіла швидко-швидко.

Марадона розгублено озирнувся чомусь саме на нього.

— Я нічого не чую…

Ліна лежала тихо й безпомічно. Брова розбита, під оком набрякла фіалкова ґуля, на щоці — смуги здертої шкіри. Долоні всі в подряпинах. Чотири пари рук підхопили кволе тіло рудокосої журналістки й обережно винесли надвір.

— А через паркан як? — Валерій Нечипоренко знервовано крутив головою.

— А так, — відповів Марадона й з розгону врізався плечем у найширшу дошку. З глухим «гуп» дошка відскочила. Для маленької Ліни діра була навіть завеликою.

Орест обережно поклав жінку на заднє сидіння міліційної машини й підмостив їй під голову свою куртку.

— Сідай до мене, — наказав Валерій Нечипоренко, стрибнув на водійське місце і, лишаючи криваві сліди долонь на кермі, задом розігнав машину. За мить «жигуль» із синім написом на боці вже гарчав на виїзді з лісу.

Юрасеві Булочці у першу мить здалося, що його всі покинули й він лишився на занедбаному тартаку один. Він лячно стенув плечима, зуби мимоволі зацокотіли, жар, що ним пашіло лице хвилину тому, випарувався, а під синю курточку уперто поліз холод. У лісі зарипіло дерево, наблизилися чиїсь обережні кроки, в пітьмі засвітився вогник. Юрасик перелякався до нудоти і ледь не впав, коли над вухом пробурмотіло голосом Марадони:

— Що це за льох ви знайшли, у якому можна шию звернути?

Розкучманий рятівник боком пройшов крізь виламану дошку у паркані. Одна кімната, друга. Крісло лежить на підлозі. Юрасик ступав слід у слід, приглядався до всього, і йому здавалися ці старі речі на тартаку незнайомими, ніби він їх ніколи до того не бачив.

Зненацька на долівці щось блиснуло, Юрась автоматично зігнувся й підняв прямокутний металевий предмет. У долоні його лежала важка і, вочевидь, дорога запальничка. На пласкому боці її маленький лилик[12] простер перетинчасті крила.

Двері до чорної ями, які ще хвилину тому були відчинені навстіж, самі собою прихилилися назад. Марадона потягнув їх і зазирнув. У світлі ліхтаря проступили полиці в стінах, пусті трилітрові банки, кимсь забута консерва. Замість провалля під ногами була звичайна земляна долівка.

Марадона, не вірячи власним очам, гупнув ногою об землю. Звук був глухий — такий, який буває, коли земля тверда й добре збита.