Останній шаман

Розділ IX

ВОРОЖКА

Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший дочекався сутінків і нарешті залишив контору. Цілеспрямовано він рушив до автобусної зупинки, кидаючи короткі погляди в кінець вулиці, наче б умів за допомогою гіпнозу прикликати автобус. Що найдивніше, автобус і дійсно відгукнувся на закличні погляди й майже відразу засвітив фарами удалині. Валерій Нечипоренко вдоволено гмикнув. Іншого він і не чекав. Якщо вже заради сьогоднішнього надзвичайного завдання він знехтував побаченням із однією вельми цікавою особою жіночої статі, автобус просто не мав морального права стати йому на перешкоді. Пропустивши пасажирів, що злізали, Валерій Нечипоренко через дві сходинки заскочив досередини.

Слухняний автобус доправив його на інший кінець містечка. Валерій Нечипоренко зліз коло старої дерев’яної церкви, на якій лежала печатка вилюднення: ця окраїна міста, колись густо заселена, занепадала. Частина мешканців, забагатівши, посувалася ближче до центру; молодь прагнула столиці. Старші люди ще зберігали вірність колись великій парафії, та тільки з роками їх ставало дедалі менше. Врятувати стару церкву не міг уже навіть молоденький священик, який одразу після академії направлений був сюди і взявся до роботи з юначим ентузіазмом. Він навіть замешкав у хаті, яка одним боком прилягала до церкви і в яку з церкви вели вузькі двері. Був у хаті й парадний вхід.

Саме до цього парадного входу і підійшов Валерій Нечипоренко. Механічно витер ноги на килимку перед порогом, тоді несміливо підняв руку і подзвонив. Двері відчинила висока чорнява жінка в рожевому светрі.

Треба пояснити, що священик мешкав разом зі старшою сестрою — веселою і легковажною, яка, незважаючи на всі застереження брата, псувала йому репутацію. Щойно священик і його сестра з’явилися на рябокінській околиці, містом поповзли всілякі чутки. Говорили й переказували, буцім пані Мокош — найкраща ворожка на всю округу, а може, і ясновидиця: кому що не скаже — все збувається. Ото послухає суперечку вболівальників, кине карту і скаже: завтра львівські «Карпати» переможуть донецького «Шахтаря» — і точно, назавтра «Карпати» побивають «Шахтаря» з розгромним рахунком десять-два.

Пані Мокош відступила від дверей і з загадковим усміхом припросила нежданого гостя до світлиці.

— Слава Ісусу Христу, — привітався незвичним для себе чином Валерій Нечипоренко. Пані Мокош щось пробурмотіла, привітно кивнула і жестом вказала гостеві на м’яку софу під стіною. Гість сів.

— Ви до отця Валентина? — спитала сестра священика.

— Ні… е-е-е… я до вас, — зніяковіло відповів Валерій Нечипоренко і подумав, що йому, офіцеру, не до лиця така сором’язливість. Пані Мокош знову загадково всміхнулася й сіла до столу, застеленого до самої підлоги жовтою важкою скатертиною.

— В якій же справі? — весело поцікавилась вона.

Валерій Нечипоренко, геть зніяковівши, довго добирав слова і сопів, як першокласник перед учителькою. Нарешті він здобувся на слово.

— Мені… вас… рекомендували…

— Так-так, — заохотила його пані Мокош, вкладаючи гарні руки з яскравим манікюром на стіл.

— Тут така ситуація… — продовжував белькотіти гість і не знав, чого, власне, він сюди припхався і як тепер викручуватися з двозначної ситуації. Тим паче, що він от-от розголосить службову таємницю…

— Я вас слухаю, — лагідно мовила сестра священика і сором’язливо підправила комір рожевого светра, та в чорних очах її грали шалені іскорки.

— Якби ви згодилися допомогти…

Пані Мокош вирішила прийти гостеві на допомогу:

— Та ви не нервуйтесь, — і тим остаточно добила його: Валерій Нечипоренко замовкнув всерйоз і надовго.

Сестра священика ледь помітно похитала головою, підвелася з крісла й пройшла до сусідньої кімнати. За мить вона повернулася.

— Ви пригощайтеся, — сказала вона і простягнула гостю велику таріль, повну свіжих персиків. Валерій Нечипоренко, звиклий до суворих службових буднів, тільки рота розтулив на таку розкіш у квітні місяці. Персики пахли запаморочливо й були шорсткими на дотик. — То що за проблема? — спитала пані Мокош і всілася до столу.

Міліціянт, тримаючи в руках персик і не наважуючись відкусити, нарешті спромігся з п’ятого на десяте розповісти, яка справа привела його на околицю містечка Рябокінь.

— Ну, і вони втекли, — закінчив він свою розповідь. — Розумієте, жодних слідів: скло ціле, ґрати цілі, охорона божиться, що дверей не відчиняла… Словом, темна історія. Хтось же мав їх випустити? Я шукаю зрадника.

— Нетрадиційними, так би мовити, методами… — промовила сестра священика, тамуючи іронічний усміх, а тоді підняла край скатертини і з шухлядки в столі витягла колоду новесеньких карт.

Карти впали на стіл, і Валерій Нечипоренко побачив нижника[5] у козацькому жупані й з оселедцем на голові, кралю[6] у віночку, іншу кралю, запнуту до брів білою хусткою. «Ну, в такій хаті і карти мають бути незвичайні», — подумав він і озирнувся на Божу Матір, яка позирала на нього тепло з кутка кімнати. В погляді Божої Матері не було осуду, тільки якась загадка.

Тим часом пані Мокош розкладала на столі хрести і віяла, змішувала карти, знову викладала чудернацькі фігури, одні карти відкидала, інші долучала, і за кілька хвилин у Валерія Нечипоренка запаморочилось у голові, і він, дивуючись сам на себе, потягся зубами до персика й відкусив великий шмат, але то ще півбіди, бо затим він голосно сьорбнув, ковтаючи сік, який рясно потік йому по підборіддю. Сестра священика, не звертаючи на гостя жодної уваги, продовжувала гратися з картами, тільки очі її ставали дедалі зосередженішими. Нарешті вона виклала на столі восьмикутну зірку і втупила в неї стривожений погляд.

— Як я і гадала, — буркнула вона до себе. Валерій Нечигюренко, не знаючи, куди подіти кісточку від персика, скинув очі до Божої Матері та зробився схожим на великого пса, який чекає команди від хазяїна.

Але пані Мокош продовжувала мовчати. Тоді молодий міліціянт, який на таке відповідальне завдання вбрався у цивільний одяг, кинув погляд на стіл. У центрі восьмикутної зірки лежав дзвінковий[7] нижник, а до нього зловісно всміхався виновий[8] король. У ногах у нижника — два вусаті джокери, схожі між собою, як близнюки. По праву руч його — жировий[9] нижник, а ліворуч, біля самого серця — чирвова краля. На кралю вигострений спис націлив виновий туз. Довкруж їх миготіли малюнки очкової дрібноти. Валерій Нечипоренко, який на ворожінні не розумівся взагалі, до винового короля поставився напрочуд легковажно.

— То що там? — спитав він сестру священика і, долаючи невіру переконаного матеріаліста, приготувався почути ім’я зрадника.

— Все так, як я і гадала, — повторила пані Мокош і подивилася уважно на гостя. — Зрадника не було. Вам важко буде таке усвідомити, але вони дійсно втекли самі. Бачте, в світі не все так просто…

«Що за лекція з надприродних явищ?» — подумав Валерій Нечипоренко роздратовано. Він наосліп ухопив з тарелі персик і застромив у нього зуби, та не цвіркнув сік із м’якого плоду, а натомість зуби відчули спротив чогось твердого, а в роті немилосердно запекло. Валерій Нечипоренко скосив очі донизу й побачив, що тримає в руці чорну редьку, і хвіст її нахабно націлився йому в око.

Сестра священика продовжувала говорити:

— Ті двоє… Мені колись випало з ними зазнайомитися. Так от, вам не варто їх ловити, бо то нічого не дасть. Усе одно втечуть — і вп’яте, і вдесяте. Бо вони вже отримали завдання від винового короля…

Містечко Рябокінь лишилося далеко позаду. Дорога глибше вгризалась у ліс, а Юрась Булочка тиснув на газ і не хотів собі зізнаватися, що він безнадійно заблукав. Одне добре: Ліна зосталась зі своїм старим другом та його величезним псом породи ньюфаундленд, тож нікому було кпинити з бідолашного водія.

Лісова піщана дорога кружеляла й заплутувала сліди, і Юрасик покладав надії тільки на одне: десь же вона має закінчитися! «Копійка» важко перевалювалася через горбки й загрузала в ямах, але вперто пхалась уперед, у цій прикрій ситуації чи не вперше ставши господареві справжньою спільницею.

Ідея відремонтувати щітки в Рябоконі, треба визнати, вичерпала себе ще на восьмому кілометрі блукань. Той приватний гараж, у бік якого махнула рукою адміністраторка з готелю, мов крізь землю пройшов: скільки Юрась не шукав його, більше ніхто вказати на нього не зміг. Роззлостившись на самого себе, Юрасик із серця заїхав у найглибшу баюру й, глянувши на сонце, яке швидко повзло на захід, та на високий ліс довкола, заглушив двигун і спробував зорієнтуватися, в якому напрямку шукати зачаклований Рябокінь.

Удалині, де ґрунтівка губила свій сірий хвіст, з дорожньої куряви виступила жіноча тонка фігура. Рожева хмара попливла на сердитого журналіста, наблизилась упритул, і Юрась Булочка з дивним трепетом і тремом побачив карі очі в обрамленні чорного зміїстого волосся.

— Добридень, — співучо привіталася жінка в рожевому светрі, що ховався під сріблястими струмками довжезного плаща.

— Доброго дня.

— Ви, проше пана, заблукали? — в чорному оці чаїлася загадка.

— Ви вгадали.

— То вас блуд водить, — засміялася жінка притишено, — а Рябокінь — він отам, за два повороти!

— Дякую, — мовив Юрасик розгублено. «Копійка» задирчала, розвернулась і покотила в протилежному напрямку. Відьма в рожевому светрі радісно змахнула рукою і широко й весело посміхнулась.

Кілька поворотів — і дорога з розгону вдарилась об глухий паркан. «Копійка» різко загальмувала, Юрась пару разів підстрибнув у кріслі й нарешті зупинився. Щільний паркан був досить високим, щоб звичайна людина не могла рукою дістати його краю, але не аж таким високим, щоб Юрасиків відчай не зміг подолати його.

Зачепившись рукою за якусь грубу гілляку, відчайдушний журналіст вперся ногами в паркан і виважився на руках. Ліва долоня намацала край, він зробив відчайдушний кидок і завис на нетесаних дошках. Нелегка, ох, нелегка доля журналіста, та хіба дарма він з дванадцяти років чи не щодня вправлявся в «підйомах з переворотом» на вузькій трубі, забитій батьком над вхідними дверима просто впоперек коридору? Перевалившись через край паркану, Юрась Булочка важко гепнув на землю. Він шукав людей. Хто ще допоможе йому виплутатися з цього зачаклованого лісу?

Опинившись по той бік паркану, Юрасик зрозумів, що потрапив на старий тартак. Недавня присутність людей ще вчувалася тут, але пустка потроху наповзала з усіх щілин й витісняла людський дух. Юрась обійшов струхнявілі колоди, що розкотилися й тепер заважали вільно пройти, натрапив на поіржавіле колесо пилки, яку невідь-чому не тільки звідси вчасно не прибрали, а й, що найдивніше, і досі ніхто не вкрав, побачив уламки дощок і купи якогось старезного мотлоху. Тартак мовчав і справляв гнітюче враження. Людей тут не бувало вже давно, але Юрасиків довгий ніс потягнув його через сміття, мокрі дошки й старі залізяки вперед — туди, де похилився півзогнилий будиночок контори.

Облізлі двері були замкнені. Юрась Булочка прихилився плечем і натиснув; двері рипнули, але не піддалися. Тоді він обійшов контору й зазирнув у вікно. В голові зринула шалена думка, що в конторі в якій-небудь шафі лежатиме карта проклятого лісу, і він не проганяв її, а навпаки — підігрівав. Крізь розбите вікно, з якого стирчав брудний уламок скла, Юрасик побачив приміщення, в якому не лишалося вже нічого: ні шафи, ні столу, ні стільця. На загидженій підлозі ще виднілися сліди великих черевиків, які наче зберігали людську присутність.

Двері до сусідньої кімнати були відхилені, і звідти зненацька долинув звук, який змусив Юрася Булочку завмерти.

В кімнаті хтось був. І цей хтось неголосно розмовляв.

— Ви мали перешкодити зустрічі, — сказав хтось хрипкувато. Юрасик силкувався зрозуміти, чий це голос — чоловічий чи жіночий, але не міг. Для чоловічого, може, й зависокий, для жіночого — занизький. Голос, у якого немає статі. Юрась Булочка обережно вийняв гострий уламок шибки та прихилив до стіни, потім виважився на руках і наполовину вліз у кімнату. Стало краще чути, але в проріз дверей було заледве видно крісло й над ним — темну маківку того, хто говорив.

— Зустріч-бо відбулася! І так невчасно! Син лікаря зразу побіг обшук у батьковій хаті робити. Що шукав?.. Ну, чого ви на мене вирячилися?

Юрасик трошки посунувся праворуч. Йому стало видно ще сантиметрів десять кімнати. В ці десять сантиметрів вмістився рукав чорного пальта, з-під якого визирав грубий п’ястук. Юрась перевів погляд нижче. Під пальтом ховалася нога, взута у важкий черевик із тупим носом. Товсті підбори міцно стояли на землі.

— Втечею ви себе, звісно, деякою мірою реабілітували, — у хрипкому голосі забринів сарказм, — але все одно певності нема, що я можу доручити вам щось відповідальне…

Той, який був у чорному пальті, явно затеплому для погожого весняного дня, хитнувся. Юрасикові очі встигли зафіксувати тяжке підборіддя й коротке-коротке русяве волосся. Рум’янець на всю щоку світився навіть у півтемряві старої контори.

— Поки що завдання просте, — говорив голос, — слідкуєте за сином лікаря. Маю знати кожен його крок, кожну телефонну розмову. Якщо той приїжджий привіз йому інформацію, він нею спробує скористатися, а ви…

Коротко стрижений у чорному пальті кивнув і ступив крок убік. Юрась Булочка побачив, що трохи позаду нього стоїть майже точно такий самий — великий, рум’яний, у чорному пальті й грубих черевиках. Другий теж синхронно кивнув і знову зник з-перед очей. Юрасик раптом із жахом усвідомив, що якби вони підвели погляд від того, хто сидів у кріслі, неминуче мали б помітити силует непроханого гостя на тлі ясного неба.

— Покладаюся на вашу кмітливість, — ядуче сказав хрипкий голос. — Щоб не мати мороки зі свідками, легше не позбуватися їх вчасно, а взагалі не набувати…

Двоє у чорних пальтах хитнулися, в очах синхронно майнула хмаринка — подив і напруга. Дивний голос розтлумачив:

— Син лікаря нехай поживе іще.

Юрась помалу почав злізати з вікна. Не міг плигнути, щоб не виказати себе необережним звуком. Йому більше не кортіло звернутися до людей по допомогу — кортіло опинитися від тих людей якнайдалі. Серце тьохкало. Він торкнувся ногами землі й уже збирався відпустити руки, коли хрипкий голос змінив тональність:

— Убити тільки в крайньому разі.

Юрасикова нога підвернулась, і він брякнувся на землю. Він не бачив, як дві пари очей метнулися до вікна, за яким щойно хилитався його силует, як один із двох у чорних пальтах штовхнув двері й ступив до суміжного приміщення.

У цей час Юрась Булочка навколішках відповзав до паркану, намагаючись заховатися за купами мотлоху. Не пам’ятаючи як, нарешті дістався високого паркану, застрибнув на якусь колоду й відчайдушне перескочив на другий бік, ледь не переламавши собі ребра. «Копійка» нервово чекала на нього. Вона завелася від одного дотику ключа й рвонула, як була, задом — подалі від старого тартака.