Останній шаман

Розділ VI РЕЧОВІ ДОКАЗИ

Кімнатні двері рипнули.

Юрась Булочка притис щоку до лутки й застиг у дверній щілині, поки очі не звикнуть до півмороку коридору. На першому поверсі туди-сюди човгали ноги. Електричне світло чомусь вимкнене, а готельний коридор ледве-ледве освітлювався жовтим гасовим ліхтарем. Юрасик навшпиньках дійшов до ліхтаря й підкрутив гніт. Світло бризнуло веселіше. Тоді журналіст так само навшпиньках підкрався до сходів, які вели донизу, присів навпочіпки й визирнув.

Короткозорими очима він розгледів серед вечірніх тіней готельну конторку, коло якої щойно заповнював надзвичайно детальний бланк на сірому старезному папері, помітив телефон, а на стіні — поличку з цілим набором ключів під тріснутим склом. За конторкою нікого не було, а кроки човгали десь під сходами.

Юрась почав обережно спускатися. Він так ніжно ставив ногу на сходинку, так намагався на неї якомога тихше наступити, що в якусь мить не розрахував віддаль, став на самий краєчок, підошвою не відчув твердої поверхні, ступня нестримно поїхала донизу, і він, пересилюючи біль у вивернутій нозі, вчепився двома руками в хистке бильце й завис над проваллям сходів.

«Свинство, яке свинство!» — подумки вилаявся Юрасик. Човгання завмерло. Хтось тихенько стояв і слухав. Журналіст висів на поруччі.

На конторці дзвякнув телефон. Із бічних дверей, які губились у темряві, випливла готельна адміністраторка, запнута в зелену картату хустку.

— Галло!

Вона довго слухала трубку, обернувшись до сходів спиною, і Юрась Булочка встиг сповзти з поруччя й навкарачки пролізти до самого верху прольоту, де сходи повертали і починався другий марш. Там він скоцюбився й чекав.

— Та хоч зараз! — буркнула адміністраторка в телефон, кинула трубку й зникла в бічних дверях. Журналіст підвівся й обережно рушив донизу.

Читачеві цікаво, навіщо Юрасику така конспірація? О, тут нема нічого дивного! Ще дорогою до містечка Рябокінь журналіст виважив кожен свій крок, продумав кожен свій вчинок. Перш ніж з’явитися перед ясні сірі очі Валерія Нечипоренка, старшого лейтенанта, Юрась мав виконати власну програму-мінімум: провідати хату Ореста. Десь там мала зберегтися — тьху-тьху-тьху, щоб не наврочити! — копія диску з дисертацією Святослава Пилиповича Шапки — Орестового загиблого батька. Дисертація мала би бути опублікована, але де, коли — спогад розмило сірим весняним дощем, інтернет-пошуки нічого не дали — наче й не існувала та дисертація ніколи. А журналістові дисертація потрібна зараз до зарізу. Бо сьогодні він став власником великої таємниці.

Усі знали про наукову розробку покійного Святослава Пилиповича Шапки, та тільки Юрась Булочка здогадався в останню мить перед від’їздом набрати номер однієї київської фірми. Попри певність, що фірма, як і всі порядні українці, має готуватися до травневих свят, а не працювати, трубку зняли вже після першого гудка. Юрасик поставив питання. Співрозмовник зрадів його дзвінку надзвичайно.

І тоді виявилося, що фірма, яка кілька місяців тому на замовлення Святослава Пилиповича Шапки виготовила дослідний зразок загадкового приладу під кодовою назвою «їжак», після смерті лікаря вирішила ще раз повернутися до наукової розробки. Позаяк сам прилад — як речовий доказ — і досі похований у міліційних сейфах, із шафи витягнули запорошену, занедбану картонну течку з ТЗ — технічним завданням на нього. Два тижні спеціалісти фірми, вивчивши ТЗ напам’ять, намагалися відтворити розробку. Усі потрібні схеми, всі технічні карти — все, як минулого разу, — але прилад не хотів відтворюватися. Затятий директор фірми вже третю добу поспіль ночував на роботі. Міряли, тестували, розбирали, переробляли, замінювали сотню разів чіпи — не допомогло. Загадковий прилад не хотів працювати без господаря. Не хотів чужинцям розкривати свої таємниці.

У цей час і нагодився дзвінок Юрася, який радо взявся добути дисертацію Святослава Пилиповича Шапки. Має, має бути в дисертації якийсь секрет!

У готелі Юрасик нашвидкуруч виробив план: зробивши вигляд, що раніше лягає спати, він потихеньку вислизнув із готелю і, захекавшись до зупинки дихання, відкотив власну машину на цілий квартал, де нарешті зважився завести двигун і ввімкнути фари.

Від кого він ховався, Юрась Булочка не зміг би й собі пояснити.

За десять хвилин журналіст зупинив машину попід чужим парканом. Сотню метрів він подолав пішки й опинився коло хати під зеленим дахом уже тоді, коли колір даху не можна було розрізнити в темряві. Юрасик покрутився біля хвіртки, щоб переконатися, що він таки не помилився подвір’ям, і врешті гайнув через паркан. Замкнені вхідні двері зустріли його білою наліпкою впоперек лиштви: на смужці паперу — офіційна печатка. Юрась обійшов хату довкруж і опинився під вікном спальні.

Бите скло хруснуло під черевиками. Журналіст клацнув запальничкою і підніс її над головою.

Юрасик, який зроду не курив, носив у кишені цю запальничку вже кілька тижнів. Пласка, велика, з кришкою, з несподіваним рельєфним малюнком на передній панелі: розкрилений лилик із маленькою головою, зі смішними круглими вушками. Запальничка — випадкова знахідка, яка лишилася йому на згадку про попереднє відрядження у Рябокінь. Гарна запальничка, недешева, що й казати, і час від часу на роботі Юрась Булочка з задоволенням витягав її з кишені, щоб підпалити комусь сигарету й похизуватися перед колегами.

У хисткому газовому полум’ї журналіст побачив роздовбане, потрощене вікно. Він провів полум’ям уздовж рами й переконався, що уламки скла не стирчали з неї: хтось охайно повиймав їх, щоб залізти до кімнати. Але зараз голе вікно, без шибки, було навхрест кілька разів перекреслене скотчем, а під скотчем Юрасик розрізнив такі самі білі смужки паперу з синіми печатками, що й на дверях. Він виважився на руках і всунув голову до хати.

Несправедливість долі вразила його: хіба міг він передбачити, який гармидер застане його в Орестовій домівці! Якщо й була тут десь дисертація Святослава Пилиповича Шапки, ті, що перевернули помешкання догори дриґом, не могли оминути омріяний журналістом диск.

Зависнувши на ліктях, розчарований до сліз Юрасик не наважувався зірвати скотч і перелізти до кімнати. Та й навіщо? Що після такого погрому могло зостатися? Він покрутив головою.

Ліворуч од вікна до стіни притиснувся письмовий стіл. Неушкоджений комп’ютер спав із вимкненим монітором. Три шухляди столу, з вивернутими нутрощами, беззахисні, хитлявою пірамідою громадилися на підлозі. У верхній шухляді, до якої журналіст навіть міг би торкнутися пальцями — треба тільки трошки підтягнутися, лягти черевом на вузьке підвіконня, — без ладу навалено з десяток лазерних дисків.

Юрась Булочка вивільнив одну руку і, ризикуючи будь-якої миті не втриматись і злетіти з вікна, присвітив собі запальничкою. На чотирьох верхніх дисках жовті клейкі папірці, наліплені зсередини прозорих пластикових упаковок, мали однаковий напис. Юрасик примружив короткозорі очі.

«С.П.Ш. Дис. (копія у рdf»

Юрась дмухнув на вогонь, загашуючи, тоді затис запальничку зубами, щоб вивільнити руку. Звільна потягнувся до найближчого диску. Десять сантиметрів лишилося, п’ять, три, два…

Захоплений журналіст не почув, як до хати хтось під’їхав. Невідомий своїм ключем відімкнув сінешні двері — либонь, його не зупинила офіційна печатка — та зайшов досередини. Прогулявшись кухнею, — дошки на підлозі вискнули й затихли, — невідомий виріс на порозі спальні.

Юрась Булочка висів у вікні, пальці торкалися пластикової коробки з диском. У хаті навпроти світилася шибка, і голова журналіста чітко вирізнялась у пустому віконному прорубі, але світло пожартувало з невідомим нічним гостем: чорна Юрасикова голова не мала обличчя. Невідомий зробив крок до вікна.

Журналіст сахнувся, розтиснув зуби і впустив запальничку. Вона впала на підвіконня і дзенькнула. Невідомий шарудів рукою по стіні, шукаючи вимикач. Його постать видавалась у темряві неприродно гігантською.

Юрась рвонувся вперед, ухопив диск і, щосили стикаючи його побілілими пальцями, зіслизнув із вікна та гримнувся на землю. Кросівки вкарбувались у м’якому ґрунті, але журналістові зараз було начхати: вже за двадцять секунд клаповуха «копійка» вивертала на дорогу, втікаючи з усіх коліс.

Замок ляснув і відімкнувся. Білий папір із круглою печаткою ляпав од вітру, шарудів. Темінь помешкання насунулася, засліпила очі. Марадона широко розплющив повіки. Його майже котячі зіниці швидко звикали до темряви, вони вже розрізняли вішак на стіні, а на ньому — зимовий одяг, який господар ще не встиг заховати на літо, вже бачили крізь проріз сінешніх дверей кухонний стіл і тонку смужку місячного світла на ньому. Марадона зробив м’який обережний крок до кухні, рипнула дошка.

Зі спальні тягнуло вогкістю, холодом. Міліціянт поїжився, згадав про розбиту шибку. Пройшов до кімнати, хотів увімкнути світло, але застиг на порозі.

На тлі голого вікна, відтінена світлом із хати, що навпроти, стирчала голова. Замість обличчя — чорна пляма, плечі гострі, підліткові. Марадона ступив інстинктивно вперед, зрозумів, що все одно не встигне впіймати злодюжку, який купився на розбите вікно, і простягнув руку, шукаючи вимикач. Зі свого візиту сьогодні вдень він точно пам’ятав, що вимикач має бути праворуч, отут, біля шафи-пеналу, але той — мов крізь землю провалився.

Голова у вікні смикнулась, а потім тихенько поповзла донизу. Щось дзенькнуло, вдарившись об підвіконня. Марадона кинув шукати вимикач, стрибнув до вікна.

Зашпортуючись у корчах смородини, злодюжка втікав крізь садок, в один скок майнув через паркан, зник із поля зору і виринув ген у кінці вулиці, потрапивши під стовп світла: ліхтар над чиєюсь хвірткою — хитрий прилад на фотоелементах — увімкнувся, зреагувавши на рух.

Марадона здивувався. Злодюжка для підлітка був зависоким на зріст, та й рухи його — занадто метушливі, наче переляканий не на жарт. Ні, на нахабного пробийголову не схожий, а схожий… А на кого ж це він схожий? Знайоме, щось таке знайоме!..

Марадона нарешті намацав вимикач, і світло наповнило кімнату й пролилось у садок, вибіливши вишневий квіт. На підвіконні замерехтів сріблом маленький прямокутник. Міліціянт перетнув кімнату й нахилився над сяйним прямокутником. Помацав себе по кишенях у пошуках поліетиленової торбинки, яку про всяк випадок завше мав на собі. Прямокутник іще раз блиснув і опинився в торбинці. І тільки тепер Марадона звернув увагу на те, що сріблястий прямокутник — це незвичайної форми запальничка з малюнком на пласкому боці.

Попри природну свою рахманність, Марадона рознервувався не на жарт. Кулею вилетівши з хати, він загальмував коло власного мотоцикла, з нетерплячки обірвав ремінець на сумці, прикріпленій під сидінням, вихопив ліхтар. За мент він уже показавсь у дворі, промінь ліхтаря мамрав по землі. Заряхтіло скло, відбиваючи світло. Ось воно! Марадона хлянув навколішки, добре присвітив.

Малюнок був ідентичний. Крила великі, перетинчасті, але не птах. Лилик, звісна річ, лилик. А отже, а отже… Марадона кинувся назад у спальню, перехилився через підвіконня, визирнув. Промінь висвітив на землі два глибоких відбитки кросівок великого розміру.

Ні, недарма він повернувся до цієї хати! Муляло його з самого обіду, і коли вдома з власним начальником — Валерієм Нечипоренком-молодшим у шахи грав, і коли Василина кавою частувала, і коли «на коня» останню святкову чарку перехиляв, бо Валерій Нечипоренко поспішав, і коли нарешті зібрався відмити після зими мотоцикл, — муляло йому, що прогледів він важливу деталь у цьому помешканні. Задурив йому голову пес, хоч і допоміг у дечому, таж лилик — доказ, певна річ, цікавий, але поки що малоцінний. Має бути щось інше. Має бути слід речі, заради якої гармидер у хаті вчиняли…

Марадона обернувся від вікна, обвів спальню поглядом. Вигляд мав розгублений, а погляд — чіпкий. Від такого погляду не приховалося, що в кімнаті не лишилося ні куточка, де речі б не були потривожені на своїх звичних місцях. Все догори дном, все без винятку. Он шухляди письмового столу як журно туляться одна до одної, а всередині смутно світяться написами комп’ютерні потривожені диски.

Міліціянт нахилився над дисками, помітив, що всі однакові, і прихопив собі горішній — про всяк випадок.

Після цього Марадона вислизнув зі спальні й сторожко пройшовся по хаті. Дивна річ, але й тут не лишилося неторканого закапелка. Трусили методично, може, гроші шукали? Тільки ні, якщо відкинути божевільне припущення про несподіваний спокусливий спадок, котрий міг дістатися Оресту після смерті батьків, — зап’ястя діамантові, смарагдові намиста, — то логіка підказує, що грошей у цьому помешканні бути не могло: не продавав іще Орест ні батькової хати, ні материної… та й чи збирався?

А якщо шукали методично й усе-усе перевернули, ні шпарини не пропустили, не зупинилися на півдорозі, виходить, не знайшли-таки те, за чим пожалували? І забрали Ореста з метою, так би мовити, лагідно переконати зректися того-не-знаю-чого, віддати його в руки надійніші, достойніші? Гарна теорія, але як із практикою?

Марадона пошарудів серед паперів, вивалених із письмового столу. Папірці завше вабили його: серед, здавалося б, нездалого мотлоху бува й трапиться клапоть квитанції, а на ньому — три літери прізвища… Паперова гора поступово переміщувалася з середини кімнати у куток за дверима. Орест беріг все, що тільки можна: і старі студентські конспекти, і пошарпані, пописані ксерокси англійських підручників, і навіть використані квитки на літак.

Серед непотребу приглянулася Марадоні хіба одна річ: згори на купі лежала давня чорно-біла світлина з прилиплим шматочком скотчу, а на ній троє чоловіків. Двох Марадона упізнав одразу — покійні Святослав Пилипович Шапка і Олександр Остапович Шкварченко. Молоді ще зовсім, та Орестів батько уже тоді був цілком сивий; що це вони — і сумнівів не може бути. Та й чому б Орестові не мати вдома батькової світлини? Третього на фото Марадона не знав. Обличчя вилицювате, очі гострі, волосся чорне, довге. Північне обличчя, характерне.

Не відомо чому, Марадону прошила певність, що світлина йому допоможе більше, ніж усі речові докази, разом узяті.