Останній шаман

Розділ IV НЕДОЛЯ

У печі шкварчав вогонь — газовий, синій і сильний. Він розганяв вечірню прохолоду, яка наповзала в хату крізь найтонші шпари й щілини. Проти печі лупало великим оком вікно, а крізь нього було видно довгу вулицю, хвіст якої роздвоювався, а потім і зовсім губився десь там, де починався ліс.

Хованець сидів під вікном за столом і спостерігав за поодинокими пішоходами. Нявка крутилася коло дзеркала праворуч од столу, заглядала в нього, приставивши очі до самого скла, але дзеркало несхитно показувало порожню кімнату.

Нявка першою почула торохтіння коліс, й от уже за хвилю перед очі викотився білий віз. Юнь, впряжений у віз, був теж білим, і чоловік білий його поганяв, а за возом біленький собачка біг. Проминувши хату, віз повернув і закотився за ріг паркану, гуркіт коліс почав віддалятися, а нявка й хованець раптом побачили, що мить тому ясний день почав квапливо сіріти і світло рухалося на захід, наче боялося відстати від білого возу. Сонце в останній раз блимнуло червоним світлом і впало за обрій. Нявка прочинила кватирку, вистромила надвір ніс і понюхала.

— Ніччю пахне, — сказала вона, і хованець на згоду кивнув. Нявка ще більше випхалася з вікна й заговорила до неба:

Місяць і справді виліз на небо і завис рівно над хатою, зазираючи у вікно. Мала бешкетниця захихотіла, а місяць підморгнув їй і спустився трошки нижче.

— Поцілує, ой поцілує, — настрашив нявку хованець, і та миттєво заховала гострий писок у кімнаті, але не встигла вона грюкнути кватиркою, як зі сходу знову почулося торохтіння коліс і показався чорний віз. Чорний кінь помалу дибав дорогою, за віжки тримався чорний чоловік, а чорний собачка біг позаду.

— Ось і ніч, — мовила нявка, — час мені йти…

— Може, чаю? Липового…

— Та ні, дякую, ми вже двічі пили.

Хованець обвів очима кухню. На холодильнику стояла накрита рушником миска з черствим хлібом, на столі — полумисок із двома сиротливими пиріжками. Він заглянув у глечик з узваром, подмухав і впевнився, що узвару лишилося хіба на денці. Нарешті присунув ближче пиріжки.

— То, може, пиріжечка з’їси з сиром?

— Дякую, я вже півполумиска виїла.

— То хоч куряче стегенце на дорогу візьми, — кивнув він на холодильник, — що в лісі за життя?

— Таж не їдять нявки курей, — відмахнулася гостя. — Піду я вже. І скрути в печі газ, бо перепалиш…

Хованець слухняно скрутив газ і заслонив піддувало, тоді мить подумав і вирішив все ж таки слабенький вогонь лишити, щоб зовсім хату не вистудити, і почав знову чаклувати на газовим пальником. Викрутивши довгу рурку з газети, він чиркнув сірником і підпалив її. Чорною косматою лапою хованець пропхав газету в піч і повернув газовий кран. Вогонь пихнув, вітер дмухнув зненацька і кинув полум’я хованцю в обличчя. Той відсахнувся і висмикнув руку з печі, але зажерливий вогонь уже лизнув його довгу шерсть, і волосинки почали весело потріскувати.

— А-а-а! — зарепетував хованець, з переляку дунув на руку й побачив, як полум’я побігло по шерсті вгору. Нявка смикнула зі столу глечик із залишками узвару й вихлюпнула на хованця. Вогонь зібгався й умер..

— Пішли вже, чудо пелехате! — штурхнула вона бідаку-товариша. Хованець ще раз з острахом озирнувся на піч, тоді зиркнув у вікно й мерзлякувато стенув плечима. Товаришка відреагувала миттєво: руки в боки, від чого біла сорочка з одного боку задерлася вище коліна, вона голосно промовила:

— І якщо не хочеш, не варто мене проводжати! Я сама прекрасно дійду. Я сьогодні більше пройшла — і не заблукала!

— Ну, чого ти! — знітився хованець. — Я тільки так, перевірити, чи нічого не забув.

Нявка пирхнула: забути вдома він міг хіба свого кудлатого хвоста, та й то — якби дверима прищепив. Хованець тим часом уже наздоганяв її коло паркану, щоб устигнути перед нею розчахнути хвіртку, але нявка, метка й прудконога, таки вспіла вискочити на вулицю раніше. Вискочила — й одразу ж заховалась у двір.

— Ти чого? — здивувався хованець.

— Дядько там стоїть. Обідраний і огидний.

Хованець і собі визирнув із хвіртки, кілька секунд вдивлявся в огорнену сутінками вулицю, а тоді повернувся до нявки.

— То недоля, — прошепотів він самими вустами.

— Чия? — так само пошепки спитала його супутниця.

— Не впевнений. Але дядько мені декого нагадує…

— Кого?

Хованець почав тривожно озиратися, тоді притиснув пальця до вуст й жестом підкликав супутницю. Та нахилилась уперед, оголюючи худенькі прозорі литки. Хованець довго вагався, кліпав червонуватими очима, зрештою шепнув нявці в самісіньке вухо:

— Здається, гостя нашого.

— Отого? — перепитала нявка, киваючи кудись собі за спину. Десь у хаті сидів чорнявий чоловік зі своїм старим і хворим гостем, який час від часу тяжко кашляв, повільно щось оповідаючи.

— Еге ж.

— Отакої! А як його віднадити?

Хованець рішучо вийшов за хвіртку й, насвистуючи, недбало рушив у бік поганенького дядка, який тулився під парканом. Дядько був невисокий на зріст, у чомусь чорно-сірому, вицвілому, схожому на армійський бушлат, у високих гумаках, які навіть до весняного мрячного вечора не надто пасували, волосся стирчало на всі боки, а вуса звішувалися сумовитими пасмами. Дядько покашлював і пильно обдивлявся околицю, наче вишукував чи то порожні пляшки, чи то недопалки.

— Добрий вечір, — привітався хованець, проминаючи брудного дядька. Той злякано заозирався й тихо відповів:

— Кому добрий, а кому і злий.

— Ти кого тут виглядаєш? Чи не гостя нашого пізнього? — грізно насунувся на нього хованець. Дядько позадкував, вперся спиною в паркан і зрештою промовив:

— Як кому планида, возом не об’їдеш…

Вийшло у нього це так тужливо, що хованець мимохіть стримав натиск і продовжив вже наче за інерцією:

— Гаруй звідси, доки не вийшло чого!

— Таж мене, бідаче, конем не обскачеш, — повідомив поганий дядько й нарешті вигледів собі недопалка, якого одразу ж застромив до рота й почав смоктати, намагаючись розкурити. Хованець із подивом зауважив, як зовсім уже згаслий недопалок за кілька секунд курився важким сивим і смердючим димом.

— Що тобі треба від нашого гостя? — знову перейшов у наступ хованець. — Чому саме сьогодні?

— Бо я, — підняв покрученого пальця з жовтим довгим нігтем бридкий дядько, — провісник вісток зловісних.

У цей час з-за хвіртки висунулося бліде маленьке личко. Жовті очі блимнули в темряві, й примара в білій сорочці виповзла на вулицю. Обережно ступаючи, вона зробила добрячий гак і наблизилася до дядька ззаду так, що він її зовсім не зауважив. Хованець намагався не дивитися на неї, аби не видати підступний нявчин замір. Нявка ж, опинившись за спиною недолі, вчепилася прозорими пальчиками в гінкий стовбур деревця, що росло попід парканом, і з усієї сили копнула поганого дядька ззаду. Дерево зігнулося, а тоді, чинячи спротив нявчиному зусиллю, виструнчилося. Синхронно охнувши, гидкий дядько полетів в один бік, а мала шибайголова — у протилежний.

— Бодай тобі колька в бік! — сварився дядько, чухаючи місце, яким гепнувся об землю. — І гикавка на обід!

Раз у раз озираючись, бридкий дядько помалу поплівся геть. Він продовжував бурмотіти прокляття, та нявка, обтрушуючи білу сорочку від бруду, сяяла неземним світлом вдоволення.

— Як я його, га? — наскакувала вона на хованця. — Я його — раз, він — беркиць! Тільки ноги в повітрі майнули!

Хованець насмішливо рохнув, тоді потяг нявку вздовж вулиці, що губила свого покрученого хвоста десь у пітьмі:

— Ходи вже, ходи, годі козацькі бойові мистецтва демонструвати. Не вертатиму ж я додому поночі — не звик я до цього…

На тлі невисокого паркану дві розпливчасті постаті — біла й чорна — рухалися на запах лісу. В ніздрі їм лоскітливо вливалися цівки нових, весняних пахощів — березового соку, живиці, пролісків і навіть — о диво! — перших поодиноких конвалій. Вулиця розділилась на дві, й на роздоріжжі мандрівці, не змовляючись, пішли праворуч по великому колу — замість того, щоб повернути ліворуч і скоротити путь. Тепер гак, яким вони обходили містечко, щоб дістатися лісу, ще збільшився, й вони не дивилися одне на одного, не піднімали від дороги голів.

Ще одне перехрестя — і вже під ногами простець, який веде до лісу. На розі великою камінною химерою застиг будинок із заґратованими вікнами. Де-не-де шибки світилися, але були вони вузькі, розташовані високо й зафарбовані до половини, тож зазирнути всередину можна було хіба з найвищої тополі, яка росла на протилежному боці вулиці.

Приятелі вже проминули споруду, коли чутливе вухо лісової мешканки зреагувало на дивний звук. Вона озирнулась через плече і штовхнула хованця. Той застиг, піднявши одну ногу й не встигнувши зробити крок.

— Гляди, гляди! — прошепотіла нявка. — Ондо на те вікно гляди!

На другому поверсі сірої кам’яниці одна шибка ледь зблискувала, відбиваючи світло місяця. Хованець примружив червонуваті очі й зауважив, що шибка зблискує не просто так — вікно було ледь відхилене, і холодне весняне повітря помалу вповзало всередину кам’яниці. З вікна чулося шарудіння, а тоді місяць на склі зник — відчинена наповну шибка сховалась у кімнаті.

У заґратованому прорізі з’явилися спершу дві білих руки з маслакуватими пальцями, а за ними вилізла рум’яна пика, розтягуючи в зловтішній посмішці вуста. Довгі ікла зімкнулися довкруж міцної штаби і на диво легко її перекусили. Білі руки розігнули штаби на два боки, і пика пропхалася в отвір, а за нею просковзнуло й тіло, легко зіскочило з другого поверху й уже на землі почало жестикулювати комусь нагорі.

«Як миша, — подумала нявка. — Товстенька миша в найтоншу щілинку пропхається».

«Ну, чисто тобі миша! — подумав хованець. — От би мені так!»

— Ти диви, що він робить! — штурхнула нявка свого кошлатого супутника. — А що це за сіра будівля? І вікна всі заґратовані…

— Якщо з другого боку до того дому підійти, з іншої вулиці, то там завжди машини з синіми маячками стоять.

— А-а-а…

Тим часом події розвивалися. З вікна з’явилася ще одна червонопика особа, яка так само легко просунулася в отвір, але не скочила зразу на землю, а натомість, балансуючи на вузькому бляшаному підвіконні, розпрямила дві половинки штаби й слиною зліпила їх докупи, причому нявці й хованцю, певно, привиділося, як слина зашипіла й заіскрила, зварюючи залізну штабу в одне.

Нарешті незнайомець сплигнув до свого товариша й обтрусив чорний одяг, який був добряче вимащений сірим порохом і давнім брудом. Постукавши для певності ще й важкими черевиками, незнайомець переконався, що тепер виглядає набагато презентабельніше. Його товаришу ж, схоже, начхати було на власний зовнішній вигляд.

Місяць сховався за хмару й за мить знову визирнув, щоб освітити уже зачинене вікно, з якого щойно вилізло двоє незнайомців, і непорушні чорні грати. Нявка й хованець принишкли попід парканом, до якого тулилися. Двійко чорних, червонопиких — чисто тобі опирі-кровопивиі! — рушили до центру містечка. І хоча цей напрям був протилежний тому, яким простували хованець і його сьогоднішня несподівана гостя, обоє чомусь, не змовляючись, рушили услід за високими хижими постатями.

Проминувши один квартал, опирі перетнули майже пусту в цей час дорогу і пірнули в підворіття. З-за рогу виїхав автобус, промчав тихою вулицею і знов заховався за будинками. Нявка й хованець і собі перебігли вулицю, завернули в темну арку, де зникли опирі, й напрочуд швидко опинилися на одній із центральних вулиць.

Ліхтарі світили через один, але місяць присвічував їм, і будинки не здавалися, як бувало, таємничими й грізними потворами. Нявка впізнала і невеличкий парк із вічним вогнем, і автобусну зупинку, і двоповерховий готель без даху — старий, з облізлим тиньком, з розхлябаними дверима. Перед входом до готелю, під розбитим ліхтарем, зачаїлися дві чорні постаті.