Останній шаман

Розділ XII ПАСТКА

Другу ніч поспіль одним-один ночував у готелі Юрась Булочка.

Зрадниця Ліна, лишень ступила на поріг Орестової хати, якось миттєво зжилася з нею і вже не хотіла виїжджати. Ніжно притискаючи до серця жовтооке кошеня, вона щось лагідно вуркотіла, а що кошеня теж муркотіло на весь свій котячий голос, хатою розливалася колисанка, від якої навіть здоровезний ньюфаундленд Хованець кілька разів позіхнув, примостив собі голову на лапи й задрімав.

Орест запарював чай і метушився по хаті, а в Юрасиковому серці закипало почуття невтолимої образи на долю: він бачив, як Ліна скоса спостерігає за Орестом і як збентежено вона пестить кошеня, начеб хоче щось приховати сама від себе. Юрась повільно зняв з гачка куртку, так само повільно вдягнув, тихо й чітко попрощався, в душі очікуючи, що Ліна не дозволить йому піти, але старша колега тільки неуважно кивнула. Орест же навіть не помітив його зникнення.

І тепер Юрасик сидів у готелі над епохальним оповіданням, яке має перевернути світ і, головне, змінити Лінине ставлення до нього, псував сторінку за сторінкою у блокноті, щось писав, викреслював, гриз ручку і зрештою куснув її так, що вона тріснула навпіл. Після цього він зануривсь у дивний стан, схожий на дрімоту, і так і сидів би ще довго, якби раптом у двері йому не постукали й повненька сива жінка в картатій хустці, яка в готелі сповняла роль і адміністратора, і покоївки, не переступила через поріг.

— Вам щойно дзвонили, — сказала вона. Юрась Булочка стрепенувся. — У нас цього не можна, я вас попереджаю…

— Це було перший і останній раз, — запевнив її Юрасик і винувато-заспокійливо всміхнувся, — то хто дзвонив?

— Я імені не запам’ятала, а переказали вам їхати до них додому…

— Ага, — глибокодумно вирік Юрась і чемно вклонився жінці, яка, не чекаючи відповіді, повернулась і почапала вузьким коридором до сходів.

Після цього Юрасик умився так швидко, ніби муштрував його суворий прапорщик (ніде правди діти, пороху юний журналіст і не нюхав: армія і військова кафедра в інституті — речі дуже різні), ще швидше вдягнувсь і тут-таки помітив, що сонце вже підбивається під обідню пору, живіт буркоче, а твердий і холодний пиріжок із-не-відомо-чим він зжував уночі, жалісливо розглядаючи себе в маленькому Ліниному люстерці.

Юрась Булочка зітхнув і залишив готель, і вже за десять хвилин він вилазив із «копійки» перед знайомою й трохи — десь на самому денці душі — ненависною хвірткою.

Уперше в житті пощастило Юрасику: до Ореста він нагодився саме на обід. Ліна, в якої до куховарства дві руки були ліві (про це нікому анічичирк), зварила картоплі, а тоді вкинула її шматочками на пательню й залила яйцями, тож коли Юрась ступив у сіни, хатою літали прості, та вельми приємні запахи. Навіть Хованець переліз на кухню й лежав під столом так, що Ліна щораз перечіплювалась або через його зад, або через лобату голову, й принюхувався.

Тільки за обідом Юрасик відтанув душею.

— А знаєте, — почав він, приплямкуючи й виблискуючи масними вустами, — я вам таке розповім…

У кухні зависла пауза. Хованець завовтузився під столом. Ліна підібгала під стілець ноги, бо все ще не надто довіряла здоровезному псюрі.

— Ну? — зрештою не витримав Орест.

— Не знаю, чи й повірите ви мені…

Ліна беззвучно, самим вустами пробурмотіла щось нецензурне. Юрась Булочка напустив на себе ще більше пихи.

— Якщо не повірите — що ж! Ваше право…

— Не пий крові, кажи вже! — гримнула Ліна.

— Як ви просите, можу й розповісти… — Юрасик дожував картоплину й, не втримавшись, злизнув з тарілки залишки жовтку. — Учора я щітки хотів справити…

Ліна визирнула у вікно.

— Дякувати Богові, «копійка» вціліла…

Юрась набундючивсь і зробив вигляд, що він до смерті ображений.

— Ліно, — тихо сказав Орест, — стидайся. Ти старша.

Ліна сховала очі під рудою чілкою.

— Опинився я за містом, — заговорив Юрасик таємничим голосом. — Там у вас, здається, тартак старий… — (Орест кивнув). — Загадковий тартак — ніхто не працює, а люди є… — Юрась Булочка театрально закотив очі. — Двійко в чорних пальтах, стрижені під бокс, черевики важкі, пики червоні…

— Отакої! — стрепенулася Ліна.

— Було там крісло з високою спинкою, а в кріслі — особа претаємнича. Голос командний, хрипкий хльоскає — так і тягне наказ виконати… А наказ!

Юрась Булочка руками закликав присутніх нахилитися до нього й жарко щось зашепотів. Орест зацокав язиком, Ліна насупила брови: експресивна Юрасикова розповідь ніби вихоплена була з авантюрного роману. Недарма, недарма знайшла вона в нього папір списаний, на дрібні шматочки подертий!..

— Двоє, які втекли з-під варти? — Орест від’їхав на стільці до стіни. — Двоє, які вбили Шурика з батькових листів? І то тільки через те, що він поговорив зі мною? Саме ті двоє…

— Ну, зізнання не прозвучало, — розвів руками Юрась, — але прозвучало дещо інше.

— Що?!

— Що?!

Юний журналіст страшним шепотом просвистів:

— Тим двом наказано слідкувати.

— За ким?!

— За сином.

— Але навіщо? — вигукнув Орест запальне. — Я нічого не знаю! Батьків друг мені нічого не сказав, а до ключа і досі немає замка!

— За найгіршого розвитку подій наказано убити.

— О Боже! — Ліна перемінилася на лиці.

Господар відкинувся на стільці, спиною зіпершися на старенький холодильник. Саме на цьому стільці сидів зовсім недавно Олександр Остапович Шкварченко, і Хованець з-під столу тріпотів чутливими ніздрями, звикаючи до його запаху. «За найгіршого розвитку подій…» Невже може бути й гірше? І це саме тоді, коли приїхала рудокоса непосидюча журналістка!

— Але що робити?

— Поїдемо на тартак, — ляпнув Юрасик, — випередимо їх…

Ліна відвернулася до вікна.

— Я ще пожити хочу. Оно й весна розквітає, і життя ж таке чарівне!..

Не те, щоб Орест знав тартак, як свою долоню, але ще хлопцем бувати там йому доводилося. Ходила, ходила про тартак легенда, що буцімто керує пилками не електрика, а нечиста сила: щоночі обсідають їх чорти й крутять так, аж вітер над лісом гуде. А над чортами є найстарший чорт, і він командує своєю бісівською гвардією і зірко слідкує, щоб дерево попиляне тягли чорти в пекло, підкидали вчасно у вогонь, аби ніколи пекло не згасло… Недобра слава ходила про тартак у містечку, і скільки не освячував його священик, скільки не кропив водою зі срібного відерця, люди там гинули й гинули, доки не вилюднів тартак зовсім. А хлопчаки ще й досі час від часу збиваються у зграйки й чатують там літніми короткими ночами, щоб підгледіти за чортами…

— Зрештою, — знизав плечима Орест, — можемо й на тартак податися. Якесь у мене таке передчуття…

— Ага, давно по пиці не діставав, ото воно й передчуття, — закивала Ліна.

— Ліночко, — мовив Юрасик патетично, — якщо ми їх не випередимо, нам кінець. Оресту кінець. Хованцю кінець. Ми ж не допустимо, щоб постраждав пес невинний?

Ліна зизим оком глянула на колегу. Картина очевидна: хильнув десь по дорозі для хоробрості, Дон-Кіхот Рябокінський. Нализався, а тепер бешкетує.

— А люди з тартаку, — Орест раптом примружився, — схоже, шукають мій ключик… До речі, де він?

Юрась Булочка скромно потупився й нічого не відповів.

— Потім пошукаю, — махнув Орест рукою. — На тартак є коротка дорога з міста, якщо її ще не загородили.

— О Боже! — Ліна пробіглася по кухні. — Вони змовилися!

Про пригоду, яка спіткала трійцю і їхню стражденну «копійку» на виїзді, ми вже мали нагоду дізнатися з іншого джерела, тож це опустимо. Натомість перенесемось одразу на старий занедбаний тартак, куди Юрась Булочка, у пориві натхнення, везе своїх друзів. Грунтівка петляє й петляє, і Юрасикові уже здається, що Орест загубив дорогу, та ось за деревами виростає темна стіна, і «копійка» різко гальмує, недоїхавши до паркану один поворот.

Юрась заглушив мотор і нашорошено прислухався. Ліс гудів загадковими весняними звуками. Несміливо журналіст вистромив голову з-за паркану, побачив занедбаний двір, по якому розкотилися колоди, і не міг пригадати, чи так само вони лежали вчора. Він уже хотів було подати Ліні руку, коли вона високо підстрибнула, вчепилась у гілку й перемахнула через паркан, аж він рота роззявив.

Обережно ступаючи, трійця наблизилась до вікна. У старій конторі нікого не було. Ліна, так само обачно, щоб звуком не сполохати ліс, перейшла до дверей і потягла їх на себе. Опинившись усередині, вона носом почула пустку й голосно пчихнула від дивного запаху.

Якби Ліна мала змогу побачити те, що бачив зі своєї схованки Марадона! Ет, що тут казати! Орест, який ішов слідом за нею, перетнув першу кімнату й опинивсь у другій, де стояло крісло з високою спинкою, вкрите товстим шаром пилу. Бачив, бачив друзяка-журналіст крісло з високою спинкою, подумала Ліна, а все решта уява домалювала!.. Ну, то й слава Богу…

Цілий час Ліна несамохіть принюхувалася до неприємного запаху, який витав у старій конторі. Так, це був дух запустіння, але їй ввижалося, що до цього духу примішується ще запах чогось іншого — такого ніби й знайомого, та від спогадів про нього мимоволі стискається серце.

— Цвинтарем пахне, — кивнув Юрась Булочка зосереджено й ступив до другої кімнати, і тут Ліну осяяло: так, це неживий дух цвинтаря. Його, раз вчувши, неможливо забути. Навіть у селі, звідки родом її батько, де цвинтар нависає над Дніпром і заллятий сонцем, де нема похмурих дерев і високих гробівців, а натомість — низькі доглянуті огорожі, цей запах супроводжує кожного, хто туди завітає, ще довго по тому.

Стара контора, зліплена з нетесаних колод у глушині посеред лісу, долівку мала дерев’яну, доглянуту, й дошки навіть майже не порозсихалися.

— І не поцупив ніхто, — вказала Ліна на дошки.

— І на дрова не розібрали, — обвів рукою дерев’яну будівлю Юрасик.

— Газом усі палять, — мовив Орест, — кому ті дрова зараз треба… Та й тартак — неприємне місце, сюди просто так ніхто не поткнеться…

— Чому?

— Ет, у той рік, як тартак прикрили, на ньому одразу четверо людей загинуло один по одному. Кепське місце, його навіть святили, тільки не допомогло. Я в такі байки не дуже вірю, а люди кажуть — нечиста сила оселилася…

— Нечиста сила? — пожвавилась Ліна. З колиски вона обожнювала перекази про всяку нечисть і, що гріха таїти, сама про неї пописувала оповіданнячка. «Улюблений жанр — інтелектуальні жахи», — говорила вона Юрасю, даруючи збірку оповідань, а він не міг второпати, що в жахах може бути інтелектуального: жахи — вони жахи і є, коли моторошно й страшно, думка застигає й не крутиться…

— Прикрили тартак, коли працівники порозбігалися. Й у лікарні зразу народу поменшало, бо тут направду нещасних випадків було — чи не щотижня.

Якби Орест, Ліна або Юрасик у цей момент озирнулися й побачили крізь розбиту шибку дві рум’яні пики за вікном, їм, певно, значно легше було би повірити, що на старому тартаку колись оселилася нечисть і вижила людей звідти. Але їх поглинула романтика страшної казки, яку переказують діти проти ночі коло багаття: у чорному-чорному лісі стоїть чорна-чорна хата, у чорній-чорній хаті на чорному-чорному горищі сидить чорний-чорний…

— Хованець! — вигукнув Орест. — Хованець би одразу рознюхав, чим тут так дивно пахне…

Ліна перейшлася просторою кімнатою й у присмерку, який дедалі більше загущувався, побачила, що в протилежному куті за старезною завісою ховаються низькі двері. Замок невідомо як зберігся і навіть був замкнений. Ліна посмикала ручку, тоді вдарила в міцні соснові дошки плечем. Двері й не поворухнулися. Орест зважив у долоні замок, приліплений на іржавих завісах, та уважно роздивився шпару. Витягуючи губи рурочкою, він роззирнувся по кімнаті у пошуках якогось приладдя й, не знайшовши нічого, крикнув Юрасю Булочці через плече:

— У тебе в машині викрутка є?

— Угу, — промимрив Юрасик, який саме простукував дошки підлоги.

Колись, ще в пору навчання в університеті, був у нього друг, який мріяв відкопати скарб. Друг тягав Юрася старими будинками на Подолі — здебільшого ввечері, коли будівельники вже скінчили роботу, а бомжі ще не влаштувалися на ночівлю. Для простукування стін друг використовував першу-ліпшу каменюку, жодного разу не подбавши про те, щоб запастися знаряддями праці заздалегідь. Чи варто говорити, що Юрасик із другом так і не натрапили на коштовний скарб?.. Але щемкі спогади лишилися, і тепер Юрасик зосереджено простукував підлогу залізякою невідомого призначення, яку з тої-таки підлоги й підхопив п’ять хвилин тому.

— То неси свою викрутку! — наказав Орест.

Юрась Булочка зосереджено настукував і кректав.

— Навіщо тобі?

— Дуже треба, — сказав Орест і раптом помітив, що журналіст тримає у руці підозрілу залізяку. — А це ти де взяв?

— Та тут валялася… — не второпав Юрасик.

— Дай-но сюди.

Орест затис у руці уламок іржавого ломаки, застромив його в дужку замка й підважив. Ні, завіси були склепані на совість. Він вискочив надвір і майже зразу натрапив на те, що йому було потрібно: під вхідними дверима над землею нависав старий цементний поріг, який від часу й дощів тріснув і розкришився на кілька уламків. Орест підхопив чи не найбільший уламок і за мить був уже всередині.

Застромивши ломаку на цей раз не за дужку замка, а під металічне вухо, приклепане до лутки, він з усієї сили гахнув згори цементною брилою. Брила розлетілася на шість камінців, які були колись скріплені цементом, а вухо відвалилося. Двері рипнули й відхилилися. Крізь щілину потягло вогкістю. Юрасик наморщив носика: запах цвинтаря став нестерпним.

Ліна обережно потягла за ручку. Двері рипіли, і разом із ними дивно рипіло її серце, їй чомусь уявилося, що за тими дверима — провалля і вона неодмінно полетить до самого центру землі, тільки-но зробить крок, але ноги понесли її всередину. Перехняблені двері відхилилися настільки, що вона ледве могла протиснутись. Ліна обережно ступила, чекаючи, доки очі звикнуть до темряви.

Юрась Булочка, який визирав з-за Ліниного плеча, стурбовано вдивлявся в пітьму. Дивне, дивне приміщення! Отам, де має бути підлога, зяяла чорна діра. А стіни? Чи то сутінки поглинули стіни? Стривай, стривай, тут щось не те…

— Ліно! — страшно крикнув Юрась.

Нога Лінина не відчула землі, руки інстинктивно злетіли вперед, шукаючи опори, та опори не було. Була тільки пустка, чорне провалля і запах цвинтаря. Ліна охнула. Хрип вихопився з грудей і сполохано плигнув догори — туди, де заціпеніли Орест і Юрасик.

У цей момент морок остаточно впав на землю й поховав і старий тартак, і ліс, і людей.