Останній шаман

Розділ XV ДОПУСК ТРЕТЬОГО РІВНЯ

Брудний і сірий ранок Юрася Булочку не наснажував.

Ліна, яка, ледь прокинувшись, подалася, як вона таємничо повідомила, у «не дуже важливих, але невідкладних справах», лишила його стерегти калюжі води, що натекли за ніч у кутках готельної кімнати. Прослухавши касети з записом снів Мар’яни Богданівни Омелянич, Юрась не угледів у них нічого цікавого: що тільки людині не наверзеться! Он йому, наприклад, вночі наснилося, ніби він в самого редактора відділу новин Вальтера Тадейовича виграв партію в шахи. Прокинувшись, Юрась витер сльозинку в куточку ока: ще рік тому Вальтер Тадейович заклався з усім колективом газети, що той, хто в нього хоч раз виграє в шахи, отримає в неподільне користування службову «вольво» — сріблясто-сіру, майже нову машину-мрію. Нікому з редакції — ніде правди діти — виграш не світив, а Юрасеві Булочці — й поготів.

У сни Юрасик не вірив, не чекав, як у п’ятому класі, що от зараз вийде надвір, а там його сон неспішної ходою йде, вже справджений. Слухаючи касету Мар’яни Богданівни, Юрась зашпортнувся лише на двох словах: «бісів шаман». Перед очима зринуло сердите обличчя колеги-студента, чорнявого і смаглявого евенка, про якого Юрасик у першу зустріч подумав: викапаний північноамериканський абориген! Шаманство — це не віра, говорив йому нащадок давнього шаманського роду, шаманство — це знання. І саме наголос на «знанні», на чомусь, що можна набути, дав Юрасеві підстави неусвідомлено, проти власної волі в шаманство — вірити.

«Бісів шаман», якого знайшли мертвим у власному кабінеті, вніс для Юрасика певну логіку в досі нелогічну історію з подвійним убивством, здавалося, без жодного зв’язку й мотиву. Важко припустити, що Святослав Пилипович Шапка мав якесь відношення до шаманства, але десять років мордовських таборів… З ким тільки доля не зведе в такому місці! А якщо раптом головний лікар районної лікарні пройшов обряд ініціації, оволодів знанням… Саме Мати-Хижа-Птиця, іменем так співзвучна з праукраїнською богинею з «Велесової книги», відповідальна за посвячення майбутнього шамана в північних народів. З’являється вона лишень двічі: під час народження шамана — і його смерті. Це вона забирає його душу, вішає на гілляку, щоб дозрівала. Мати-Хижа-Птиця роздирає тіло неофіта на шматки, роздає різним хворобам, щоб пожерли м’ясо й навчили неофіта лікувати. Мати-Хижа-Птиця знову збирає кості, складає їх докупи, вкладає в них дозрілу душу. Щоб шаман прокинувся — і зрозумів, що той жахливий сон, той жахливий біль — то була не хвороба, що відтепер він має знання і обов’язок, яким зв’язаний на решту життя…

А якщо потім, повернувшись із мордовських таборів додому, повністю помінявши устрій життя, посвячений політв’язень змушений був відступитися від вищого знання, покинути древню науку? Шаман, навіть якби з власної волі захотів спокійного життя, не міг дожити літа тихо-мирно, лежачи на припічку у своїй хатині й лузаючи насіння. Зрадивши, він мав втратити розум — або життя. Святослав Пилипович, схоже, обрав останнє.

Збуджено стискаючи й розтискаючи кулаки, Юрась Булочка міркував, що ж йому робити далі. По-перше, ніхто — навіть Ліна! — не повірить у шаманство головного лікаря районної лікарні Святослава Пилиповича Шапки. По-друге, якщо Юрасева теорія пояснює невідворотність смерті Святослава Пилиповича, то вона жодним чином не пояснює, хто ж саме натиснув на гачок пістолета. По-третє, в Юрасевій голові слова самі собою складалися в місткі і влучні фрази з майбутньої статті під назвою «Помста шаманського бубна», хоча Юрасик знав, що Вальтер Тадейович таку статтю в газету не пропустить. Жодної містики! — вимагав він од своїх журналістів. Містика — опіум для довірливих читачів. У добротний детектив містиці дороги нема.

Сидячи на Ліниній половині ліжка, підвернувши під себе босі ноги, Юрась Булочка вже вкотре перемотав касету з записом Мар’яни Богданівни Омелянич.

У той час як сердешний Юрась Булочка вмовляв себе тверезо поставитися до шаманської теорії смерті Святослава Пилиповича Шапки, Орест сидів у кухні й пив вихололий чай.

Після ночі, проведеної у ветлікарні, куди він, ледь не стоячи на колінах, умовив приїхати лікаря-ветеринара; після того, як Орест, замість медсестри, виконуючи лікареві накази, вводив Хованцю в стегно наркоз, потім антибіотики, потім готував операційний стіл; після того, як він провів шість годин біля Хованця, який важко відходив від наркозу, раз у раз підскакуючи, раз у раз пориваючись десь бігти; після того, як він не міг погляду відвести від собачих очей, наполовину затягнутих плівкою третьої повіки, від сльози, що нестримною цівкою збігала на собачу морду, — після цієї ночі Орест нарешті сидів у своїй кухні.

Хованець, важко дихаючи, спав на дивані, куди його вклав Орест, спав неспокійно, час від часу прокидаючись, стогнучи, жалібно дзявкаючи, і тоді господар підскакував до нього й заспокоював його. Та вже припинила стікати сльоза з собачого ока, вже зімкнулися щільно повіки, вирівнялося дихання, й Орест зміг відійти від свого чорного кудлатого друга.

У двері подзвонили. Хованець стріпнув вухом і розплющив око. Орест підійшов до дверей і відчинив їх. На порозі стояла маленька журналістка, тримаючи перед собою велику чорну сумку. Орест відступив од дверей, пропускаючи Ліну до хати, але та, втупивши в нього погляд, застигла на порозі.

— Що з вами? — нарешті спитала вона, вдивляючись у нього тривожно.

Орест згадав, що, прийшовши додому, так і не скинув ні брудної куртки, ні забрьоханих кросівок, навіть обличчя не вимив, тільки руки в лікарні, коли готували Хованця до операції. Орест махнув рукою.

— Заходьте швидше, — сказав він. — Не студіть хату. У мене пес хворий.

Ліна ступила всередину. В кімнаті був страшенний безлад, а на дивані лежав перебинтований пес, який навіть не поворухнувся, коли вона увійшла.

— Що сталося? — спитала Ліна.

— Пам’ятаєте двох у чорних пальтах із маминої касети? Це вони, ніхто інший не може бути. Накинулися на мене біля дому. Хованець мене захищав…

— Він поранений?

— Так, — мовив Орест і кинув швидкий погляд на пса, який, коли про нього зайшла мова й коли Ліна обережно схилилася над ним, тяжко й жалісно застогнав. — Але йому вже краще.

Хованець незадоволено стріпнув вухом.

— Якщо ці двоє дійсно були в лікарні, і ваша мати їх саме там бачила, мав би ще хтось їх бачити, правда ж? — спитала Ліна.

— Може бути, — знизав плечами Орест. — А… ви… прийшли…

Ліна раптово й густо почервоніла, радіючи тим, що мала смагляву шкіру, а ще тим, що стояла спиною до вікна.

«Як я могла не прийти?» — мовила вона подумки, але не повторила вголос.

— Я хотіла вас розпитати про роботу Святослава Пилиповича Шапки. Що ви знаєте про неї? Що може означати «диск», про який говорить ваша мати на касеті? Комп’ютерний? Може, пристрій який медичний?

— Поняття зеленого не маю.

Ліна боязко погладила розкуйовджену шерсть Хованця.

— Видужуй! — побажала вона псові, тоді обернулася до господаря. — Збігаю зараз до лікарні… І ще забіжу до вас, можна? Подивлюся, як тут псові ведеться…

І вона, накинувши дублянку, попростувала до дверей. Орест простягнув їй руку для прощання. Ліна взяла його долоню, потиснула й тут помітила, що пальці на долоні були стерті на кров, кісточки розбиті, а шкіра вся в подряпинах. Ліна похитала головою, беручи й другу Орестову руку в свої.

— Треба чимось намастити, — мовила вона. — А то до завтра руки зовсім спухнуть.

— Нічого, — усміхнувся Орест, — загоїться, як на собаці.

— Ну, бувайте, — сказала Ліна, нарешті пускаючи Орестові руки й відчиняючи вхідні двері.

— До зустрічі.

У лікарні її вітала незвична метушня. Люди в білих халатах, все більше жінки, нечутно сновигали з кутка в куток, човгаючи по підлозі м’якими капцями. Ліна, обминаючи загальний неспокій, непомітно для себе опинилась у тісному приміщенні аптеки й спостерігала за біганиною крізь двері. Ось одна медсестра винесла квіти й поставила їх на широкий довгий стіл, що стояв посередині вестибюлю, а інша, вхопивши квіти, одразу ж перемістила їх на низьку тумбочку, притулену до столу. Ще одна медсестра винесла чисте біле простирадло й ним застелила великий стіл.

— Що тут готується? — спитала Ліна аптекарку, сама вже здогадуючись, що почує у відповідь.

— Зараз тіло Святослава Пилиповича привезуть, — мовила аптекарка в рожевому светрі, схрестивши руки на грудях.

Ліна закліпала віями. Відьма в рожевому светрі, з якою Ліна підписала нещодавно химерний контракт, мружила до неї чорні очі. Відьма постукала кінчиками пальців по дзвінкому склу вітрини, і Ліна помітила, що нігті в неї довгі й червоні, вкриті лискучим лаком, присипані блискітками.

— Глядіть, глядіть, виносять! — скрикнула аптекарка в рожевому светрі, вказуючи пальцем на траурну процесію.

Над вестибюлем гримнула тужна мелодія, труби бубоніли низькими голосами, брязкали литаври, потім невідь-звідки взялася печальна скрипка і тонко-тонко задріботіла, наче хотіла свою партію виконати швидше, ніж інші інструменти. Процесія виступала повільно, несучи великий відкритий гріб, а за ним окремо лаковане дерев’яне віко.

Четверо чоловіків, вдягнених у строгі чорні костюми, поставили гріб на великий стіл. Ті, що позаду них несли віко, не знали, куди його притулити, на хвильку зчинилася метушня, та ось уже віко прилаштували одним кінцем на столі, а другим — на підлозі, під кутом до гробу. Наступні в процесії, які під час заворушення нетерпляче тупали на місці, нарешті з полегшеним віддихом піднесли до столу вінки і привалили їх до тумбочки з вазою.

Оркестр, якого Ліна не могла бачити, загудів ще сумніше.

— Зараз почнуться промови, — попередила Ліну аптекарка в рожевому светрі. — Нічого цікавого. Краще поговоримо про убивць Святослава Пилиповича. Ви ж за цим сюди прийшли?

Ліна вже нічому не дивувалася — вона просто кивнула на знак згоди, і то так сильно, що в шиї хряснули хребці. Мимоволі вона схопилася рукою за шию.

— Ну, — почала аптекарка в рожевому светрі, одним оком поглядаючи на Ліну, а іншим — крізь скло дверей — у вестибюль, — містечко у нас маленьке, я всіх знаю якщо не на ім’я, то хоча б в обличчя. Тому кожен чужак — як тріска в очі. Правильно я кажу?

— Абсолютно правильно, — підтвердила Ліна.

— Хочете спитати, чи не було в лікарні яких незнайомців? А ви нагадайте мені, який день вас цікавить.

Ліна дістала з сумки касету, котру вона поцупила з кабінету Святослава Пилиповича, й подивилась на дату.

— П’ятнадцятого січня дві тисячі третього року, середа, — повідомила вона.

Стоячи упівоберта до скляних дверей, Ліна спостерігала за дійством, що розгорталось у вестибюлі. Коло столу зібралася купка почесних гостей, видно, з начальства, решта шанобливо стояли віддалік. Промову виголошувала Дзвінка Левківна, але голосу її Ліна чути не могла, тільки бачила, як Дзвінка Левківна, мов велика риба, безгучно розтуляє і затуляє рот.

— П’ятнадцятого січня дві тисячі третього року, в середу, — повторила за Ліною аптекарка в рожевому светрі, ніби пригадуючи. — Тоді їх теж було двоє. Обидва в чорних пальтах, довгих, до землі, а очі в них злі й холодні. Вони зайшли в лікарню рішучим кроком, — мені звідси, з аптеки, все видно, — й за чверть години таким самим рішучим кроком вийшли. Потім вони ще раз були в лікарні… Ви хочете їх розшукати?

— Так, — мовила Ліна неуважно, бо на мить відволіклася на події, що вирували у вестибюлі.

До столу з труною підбіг чоловік у куценькій курточці, гримнувся на коліна, схиливши голову на стінку гробу, й безутішно заридав. Почесні гості з начальства обережно розступилися, щоб не заважати, і навіть тимчасово перервали церемонію прощання, але чоловік усе ридав і ридав і припиняти, здавалося, не збирався.

Гості неспокійно перезиралися, намагаючись не втратити скорботного виразу обличчя, хтось підійшов до чоловіка в куценькій курточці і спробував відвести його від труни, чоловік натомість почав заламувати руки, ридаючи ще невтішніше, і битися головою об стінку гробу.

— Це хто? — мимохіть спитала Ліна в передчутті назріваючого скандалу.

— А, це наш електрик, — махнула рукою аптекарка.

Ліна побачила, як Дзвінка Левківна підійшла до чоловіка, що бився головою об труну, і сказала йому декілька слів, після чого той витягнув величезну картату хусточку, висякав у неї носа (присутні мимоволі на крок відступили) та нарешті звівся на рівні ноги. Дзвінка Левківна відвела його у натовп працівників лікарні.

— Що вона йому сказала? — спитала заінтригована Ліна.

— А вона сказала, що взавтра в місті знов похорон буде, не варт сили витрачати.

— Похорон Мар’яни Богданівни Омелянич?

— Її, її, — підтвердила аптекарка. — То ви хочете дізнатися, де треба шукати тих двох у чорних пальтах?

— Обов’язково, — мовила Ліна.

Жінка в рожевому светрі дістала з сумки косметичку, відкинула кришку, на якій виявилося маленьке люстерко, й прискіпливо обдивилася своє обличчя. Явно не задоволена тим, що вона побачила, відьма провела легко пальцем по повіках — від носу до скроні — й під пучкою одразу проступили темно-коричневі, майже чорні тіні, які збільшили очі ледь не вдвічі. Тоді вона так само легко провела пальцем верхньою губою, далі нижньою — і темні її вуста вкрилися червоною помадою в колір лаку на довгих нігтях.

Ліна судомно ковтнула.

— Так от, — мовила відьма в рожевому светрі, — одна зупинка звідси автобусом — і ви потрапляєте в центр. Є там ресторанчик, називається «Нічне місто». До сьомої ранку гуде, останні клієнти на столах і засинають… Отож, у ресторанчику спитаєте пані Мокош, вона вам їх покаже. Ну, ідіть уже, церемонія прощання закінчилася, зараз тіло виноситимуть.

Ліна крізь скло дверей побачила, як віко обережно опустилося на гріб, хтось підхопив вінок, і труна поважно поплила в повітрі. Працівники лікарні, що скупчилися коло дверей, шанобливо розступилися, даючи дорогу Святославу Пилиповичу, який залишав приміщення лікарні назавжди, а тоді, мов хвиля хлюпнула, зімкнулися лави проводжаючих.

Ліна вийшла вслід за процесією, але повернула не праворуч, як та, а ліворуч, де на зупинку вже підкочував автобус: чи то питання транспорту було вирішене в одному окремо взятому містечку, чи просто Ліні катастрофічно щастило на автобуси.

Незважаючи на ранню годину, ресторан світився зеленою вивіскою «Нічне місто», де з одного боку чоловік мексиканської зовнішності намагався поцілити в більярдну кулю, а з іншого на стіл сипалися карти. Зійшовши сходинками вниз, до напівпідвального входу в ресторан, Ліна шарпнула важкі двері й натрапила на галантного швейцара.

— Прошу верхній одяг, — мовив він, відтісняючи Ліну до стійки, позаду якої нудився хлопчина у чорному напрасованому костюмі, а на вішаку хилиталося декілька пальт.

Ліна розстебнула зелену дублянку і впустила її з плечей таким недбалим жестом — чисто топ-зірка з американського серіалу! — що якби швейцар не встиг її підхопити, дублянка б за мить просто сповзла на підлогу. Ліна, не питаючи номерок, ступила у велику залу.

Стишене світло вихопило з півтемряви клітку з великим червоним папугою, зелень, що повзла стінами, фонтан у глибині зали. Навколо скляних столиків, хаотично розкиданих по залі, стояли плетені стільці з м’якими подушками на сидіннях. Ліна рішучим кроком перетнула залу й підійшла до барної стійки, щоб замовити «Маргариту». Після готелю потрапити в таку розкіш, — треба було трохи оговтатись.

Через тоненьку рурочку смокчучи лимонну «Маргариту» й оголюючи в бокалі льодяну гору, Ліна заговорила до бармена:

— Я можу побачити пані Мокош?

— Он вона, — махнув рукою бармен.

Ліна озирнулася. Коло скляного столика, закинувши ногу на ногу, хизуючись ладним маленьким чобітком, що виповз із-під довжелезної спідниці, сиділа жінка в рожевому піджаку, тримаючи в долоні карти й поводячи головою з боку в бік, причому чорні коси її зміїлись уздовж спини.

— Ви до мене? — обернулася відьма до Ліни, зачувши її кроки.

— Пані Мокош? — перепитала та, насилу видобуваючи слова з пересохлого горла. Відьма на ім’я пані Мокош солодко усміхнулась і пальцем підізвала Ліну ближче.

— Доброго дня. Знаю, знаю, до кого ви прийшли. Не до мене, не до мене! Ніхто до мене не ходить! Ніхто не хоче зробити приємність одинокій жінці!

Пані Мокош підкотила край рожевого піджака й витягла з-за пояса спідниці невеличку картку, простягаючи її Ліні. На картці була надрукована загадкова фраза: «Допуск третього рівня», а під нею нашкрябаний нерозбірливий підпис. Ліна взяла зелену картку в руки.

— Ідіть до них, — мовила відьма. — Он у ті двері. Ми вас давно чекаємо.