Останній шаман

Розділ XI НА ХВОСТІ

Письмовий стіл у казенній кімнаті, чистий від будь-якого канцелярського приладдя, гарячої робочої пори здавався геть осиротілим, і тільки посередині його лежав аркуш жовтуватого паперу, над котрим час від часу зависала рука з кульковою ручкою між пальців.

На папері вже з’явилася рамочка з заокругленими кутами, горизонтально розділена навпіл; у верхній половинці намальований був портрет якогось чоловіка, а в нижній догори дриґом віддзеркалювалася точна його копія, тільки зображення було не таким, як у дзеркалі, а наче оберненим на лівий бік. За мить поруч з’явилося ще дві рамочки, а в них — два схожих між собою юнака — і теж із оберненими віддзеркаленнями. Ручка миготіла й миготіла, і на папері почали з’являтися сердечка, ромбики, якісь трилиснички, словом, абсолютно хаотичні фігури, з чого видно було, що в голові особи, яка схилилася над папером, було повне сум’яття.

Особа ж, вдіта у сірий однострій, і справді мала вигляд дещо збентежений, тому коли в двері постукали й у проріз влізла скуйовджена голова, на обличчі особи намалювалася така неприхована мука, що будь-чиє серце могла розкраяти від жалю.

— Валерію Миколайовичу, — мовила скуйовджена голова крізь щілину, все ще вагаючись зайти досередини, — викликали?

— Угу, — буркнув Валерій Нечипоренко-молодший, зім’яв жовтуватий папір і сховав до кишені. — Зайди вже всередину, не хилитайся у дверях!

Скуйовджена голова, надіта на такий точно неоковирний і пом’ятий тулуб, що на ньому міліційна форма сиділа, як на городньому опудалі, нарешті протислася до кабінету й всілася на одинокий стільчик, приставлений до стіни.

— Сідай, — сказав Валерій Нечипоренко й тут помітив, що пом’ятий уже давно сидить, хитаючи ногою й зацікавлено позираючи у вікно, де через вулицю посварилися дві баби перед хлібним кіоском. — У мене для тебе є відповідальне завдання…

Той знехотя відірвався від сварки, що була саме в розпалі й зібрала вже чималий натовп вболівальників з кожного боку, і глянув на Валерія Нечипоренка синіми-синіми ясними очима. Здавалося, в ці очі глянеш — і побачиш людину до самого дна… Отак багато хто думав і потрапляв на гачок, бо і ясність, і занехаяний вид особи, яка тулилася на краю стільчика, були вельми оманливими.

— Марадоно, — звернувся Валерій Нечипоренко до пом’ятого, бо так він називався в тісному колі шкільних друзів, які ще пам’ятали, що за паси уміють давати ці кривуваті ноги, як управно обходять вони суперника… йой, що тут згадувати! — Марадоно, тільки ти знаєш: жодна жива душа…

Марадона кліпнув синіми ясними очима й побожно перехрестився.

Тоді Валерій Нечипоренко встав з-за столу, наблизився до свого підлеглого й жарко зашепотів щось йому у вухо. Щоки його пашіли чи то від азарту, чи то від зніяковіння, але того напевно ніхто не зможе сказати, бо таємниця розмови двох спільників так і лишилася нерозгаданою.

Варто тільки зауважити, що, вислухавши начальника, Марадона досить осмислено — як на свій дивакуватий вигляд — кивнув, докинув кілька фраз, від яких у Валерія Нечипоренка зразу виясніло лице, незграбно віддав честь і виплив у коридор. Двері за ним замкнулися, і ми більше не можемо бачити, чи вернувся Валерій Нечипоренко до малювання портретів у рамочках, чи застосував свої здібності до чогось кориснішого.

Зате ми можемо поспостерігати за його підлеглим, який, не гаючи часу, заскочив у кінці коридору в якісь двері, звідки з’явився вже в кашкеті, швидко збіг сходами донизу, кивнув черговому на виході й випірнув надвір. Останньої миті впіймавши автобус, який уже зачиняв двері, тож стулки защепили ззаду його пом’ятий мундир, Марадона проїхав зупинку, вивільнив мундир і вийшов. З усього, приїхав він додому, бо, забігши на хвильку в перший під’їзд двоповерхового будинку, звідти вийшов уже цілком нормальною цивільною людиною, в якій недавнього дивакуватого міліціянта видавало хіба те, що куртка на плечах висіла мішком, а розпатлане волосся і зовсім стало сторч.

Перевдягнувшись, Марадона вже не повернувся на роботу, а натомість спрямував ноги у протилежний бік, причому пішов він пішки, роздивляючись на всі боки, ніби вперше опинився в містечку Рябокінь і тут все його цікавить з туристичної, так би мовити, точки зору. Він уважно обдивився двоповерховий будинок бібліотеки, прочитавши, що працює вона з десятої до десятої щодня, крім середи (сьогодні був четвер, але на дверях висів замок розміром із диню), потім не менш зацікавлено хвилин п’ять вивчав вітрину крамниці, де у вікні поміж припалими порохами паперовими соняхами стояли глечики і виднівся напис «МОЛОКО», тоді перетнув вулицю, ступив на тротуар і втупив очі у вікно книгарні. Таким чином, нога за ногу, він нарешті дістався рогу, завернув на якусь бічну вуличку, пройшов іще два квартали й опинився перед парканом невідомої хати під зеленою стріхою.

Тут зі знудженого й лінивого Марадона раптом умить перекинувся на живого й рухливого. Озирнувшись, чи ніхто не бачить, він одним махом перелетів через паркан і за мент уже зазирав у шибку. Зсередини почулося спершу неголосне гарчання, а тоді чітке застережливе «гав». «Хованцю, хто там?» — долинув чоловічий голос, але Марадона не чекав, доки той, кому належав голос, вигляне: одним стрибком він знову опинився на вулиці й магічним чином зник за деревами, наче розчинився. Довший час його зовсім не було чути.

Тоді до хвіртки під’їхала брудно-біла «копійка», з якої з’явився зовсім юний хлопчина в синій курточці, нерішуче постукав і, зрозумівши, що відповіді не буде, бо в хаті його не чути, штовхнув хвіртку і пішов до ґанку. Не встиг він дійти, як двері відчинились, і з радісним гавкотом до нього вилетів здоровезний чорний пес, який від надміру почуттів поставив лапи йому на груди й повалив на стіну. Слідком за псом вийшла невеличкого зросту рудокоса жінка та привітно й заклично помахала хлопчині рукою. Марадона, який напрочуд ловко матеріалізувався з повітря в потрібний момент, мав нагоду все це спостерегти й оцінити ситуацію.

Наблизившись до машини, Марадона посмикав дверцята, які виявилися незамкненими, тоді відчинив капот і від’єднав одну клему від акумулятора. «Копійка» ображено писнула й якось зразу осіла. Марадона заспокійливо поплескав її по боці й захряснув капот. Зробивши свою чорну справу, він іще раз озирнувся на хату й побіг тим самим шляхом назад.

Повернувся він уже на мотоциклі, але не став під’їжджати до хвіртки, а зупинився в кінці вулиці і здалеку вдоволено спостерігав, як троє людей — двоє чоловіків і одна жінка — бігають довкола машини, яка не хоче заводитись. Марадона дочекався, доки вони здогадаються підняти капот і зазирнути всередину, і полегшено зітхнув. Робочий день його починався навдивовижу вдало. Тьху-тьху-тьху, і надалі все йтиме в тому ж темпі… Трійця вже розсілась у машині й готова була вирушати.

Мало хто б повірив, що у Марадони, такого недолугого на вигляд, може бути такий чудесний мотоцикл — сучасний, тихий і слухняний. Тільки-но «копійка», пихкаючи та кашляючи, від’їхала від хати, мотоцикл коротко диркнув й одразу ж загудів неголосно й рівно, наче хотів вибачитися за оте несподіване «дир-р-р».

Не знати коли на вершникові опинився чорний шолом, трохи припалий пилом, як і сам мотоцикл, який мало вирізнявся серед інших транспортних засобів на вузьких і здебільшого занедбаних вулицях містечка Рябокінь, і тільки чуйне вухо й гостре око зі звуку мотору і з виду окремих деталей мотоцикла могли спостерегти, що за чудо-машина петляє поміж горбів і ям ґрунтівки, задля годиться присипаної гравієм.

«Копійка», яка підскакувала на кожній нерівності дороги та скреготала, не помічала «хвоста». Зрештою, і помітити його було важко: Марадона незбагенним чином ще жодного разу не впустив потрібну машину з очей, але сам на очі не потрапляв і примудрявся весь час триматися в тіні. Виїхавши на ширшу вулицю, що вела вже за місто, він хвацько крутився між машинами, але дивна річ: жодного разу не порушив правила дорожнього руху.

Хвилин десять їзди Марадона радів приємній пригоді, яка впала йому на голову неждано-негадано завдяки чуйному ставленню начальства, але в якийсь момент райдужний його настрій вивітрився. Марадона зосередився. Він відчував незрозумілу тривогу, але ще не збагнув, звідки походить оте щемке передчуття небезпеки в серці, яке ніколи його не зраджувало. Ще один поворот — і невідь-звідки на дорогу просто перед його носом вигулькнув масивний джип, ледь не підрізавши мотоцикл і не перекинувши, а тоді на всі колеса полетів наздоганяти «копійку». Ні, сумнівів тут не могло бути: джип націлився на ту ж машину, що й сам Марадона.

Вправний мотоцикліст, у якому прокинувся азарт мисливця, кілька хвилин задоволено спостерігав, яких зусиль коштує джипу не відстати на вузькій дорозі від «копійки», і з хвилини на хвилину очікував, що трійця в переслідуваній машині таки запримітить оте здорове страховисько з затемненими вікнами. Але минула хвилина, друга, і вдалині навіть уже можна було вгледіти лісок, а «копійка» виявляла злочинне недбальство до власної безпеки: ніхто з трійці не озирнувся назад, і навіть водій, якщо й зиркав у люстерко заднього огляду, нічого дивного там не помічав. Марадона натиснув на газ і наблизився впритул до джипа, щоб краще роздивитися номер.

Закарбувавши номер у пам’яті, Марадона стишив біг мотоцикла й кілька разів кинув рвучкий погляд на будинки обабіч вулиці — і зрештою запримітив те, що його цікавило. Зупинивши мотоцикл, він одним рухом скинув шолом і пожбурив його на сидіння, і шолом, який мав одразу ж злетіти з сидіння й котитися крутою вуличкою до самого низу, дивовижним чином зачепився за ручку керма й застиг.

Марадона ж у цей час перебіг на другий бік вулиці й уже тиснув на кнопки синього телефону-автомата. У щілині стирчала картка, а у віконечку висвітлювався загрозливий напис, що грошей стане хіба на одну хвилину місцевих розмов.

— Це я, — захекано сказав Марадона у трубку. — Слухай, дивна справа: за ним ще один «хвіст». Темний джип, номер… записуй… — Марадона на мить заплющив очі, викликаючи з пам’яті потрібний набір букв і цифр. — їдуть по Степана Бандери, вже майже на виїзді з міста. Бий мене вража сила, якщо зрештою вони не опиняться на тому старому тартаку… Ага…

Тут телефон-автомат сердито писнув і розірвав розмову, й у віконечку висвітився напис, який звучав приблизно як «бувай здоровий, приходь іншим разом із грішми». Не відомо навіщо Марадона витягнув зі щілини використану картку й запхнув собі до задньої кишені штанів. Перетинаючи вулицю, він подумки вже заводив мотоцикл, і той, наче вмів читати думки господаря, виструнчився й завівся від одного дотику.

Марадона добряче газонув, і мотоцикл рвонув уперед, бризнувши з-під коліс дрібним шутером. Якби хтось завдав собі труду спостерегти його збоку, то не міг би не зітхнути з заздрості, бо прекрасний мотоцикл вітром летів над шляхом, в повороти входив так, ніби для них і народився, а перешкоди обминав чітко, наче вони самі поступалися йому дорогою. Три хвилини — і він надолужив згаяний час, і попереду вже виднівся масивний зад джипа. «Копійки» ще видно не було, та Марадона не мав сумнівів, що з цього приводу нема потреби тривожитися: «копійка» з’явиться у відведений їй час.

Тим часом кавалькада заглибилась у ліс. Поодинокі машини, що ще траплялися на дорозі, тепер здебільшого рухались у зворотному напрямі, поспішаючи з лісу назад, у Рябокінь. Ще зовсім трошки, і дорога цілком знелюдніла, а кавалькада, що її вела брудно-біла «копійка» з гостроносим натхненним хлопчиною за кермом, зупинилась на роздоріжжі, кілька секунд поміркувала й повернула праворуч. Марадона вдоволено посміхнувся: чуття не підвело його. І переслідувані, і переслідувачі прямували до занедбаного тартаку.

Джип трохи відстав і мав вигляд дещо розгублений. Ловкий мотоцикл майстерно ховався від нього за деревами й задоволене муркотів.

Недоїжджаючи до тартаку, «копійка» зупинилась, мотор змовк. Трійця обережно вилізла з салону й попрошкувала за гостроносим хлопчиною углиб лісу й досить скоро вперлась у паркан. Хлопчина показав на грубу гілляку, чиєю допомогою він, вочевидь, уже мав нагоду якось скористатись, і трійця перелізла у двір, і навіть маленька рудокоса жінка моторно перестрибнула через паркан, не давши змоги чоловікам підтримати її й виявити свої чоловічі переваги.

У той час, коли трійця перелазила через півзогнилі колоди й наближалася до старенької будівлі контори, а за нею назирці рухалося двійко рум’яних коротко стрижених парубків, вдягнених у чорні пальта й важкі черевики. Марадона, який, попри свій вайлуватий вигляд, абсолютно безшумно й непомітно опинявся щоразу в найкращому для спостереження місці, побачив, як бічні двері контори відчинились і звідти вийшов горбун у сірому плащі. Марадона застиг на місці, боячись видати себе хрустом гілки абощо.

Горбун бачив, як до контори наближалися троє, які понад усе старалися бути непомітними, але виявляли в тому замало вправності. Бачив горбун також, що за трійцею навшпиньках рухалися двійко переслідувачів, й у горбуна на лиці намалювалося щось на кшталт задоволення, змішаного з іронією.

Дочекавшись, поки трійця по черзі зазирне у вікно, а тоді обережно відхилить двері контори, щоб вервечкою зайти досередини, горбун потер руки і помалу почовгав геть.