Останній шаман

Розділ VII ЩЕЗНИК

— Що ж робити? Що його робити? — бурмотів хованець, нервово чухаючи чорне кошлате стегно. — Що ж робити? Ніхто, крім нас… І як усе швидко!.. Либонь, і не здогадуються… А ми тут сидимо… Ніхто ж не знає… Що робити?

Галявина, що на ній по-турецькому розсівся хованець, де-не-де проростала пролісками, і нявка переходила від кущика до кущика, встромлюючи гострого писка просто всередину кожної квітки, ніби хотіла випити весь квітковий аромат. Помалу вона віддалялася від свого супутника у бік ріки, де кущі з набубнявілими бруньками грілися на сонці, і сторонньому спостерігачеві могло здатися, що вона таким чином намагається накивати п’ятами, аби не вислуховувати хованцеві душевні терзання.

Насправді ж вона міркувала. Міркувалося їй краще на бігу, коли ноги наче б наздоганяють думку. Жовтоока нявка, як кицька, оббігла галявину, обнюхала всі до одної квіточки й повернулась до смутного товариша.

— Маю план, — промовила вона вагомо. Хованець здригнувся і застиг.

Нявка зробила коло довкруж нього. Тоді заговорила. Що далі слухав хованець, то смутнішим ставав його вид. Нявка наступала. Він супив волохаті брови й мовчав. У якийсь момент в очах його навіть майнув страх, але хованець швидко притлумив його і стер з обличчя наполохані зморшки. Знав хованець, надто добре знав, що нявчині плани рідко добром кінчаються, але у нього самого в голові було пусто, як у сухому колодязі! Він совався по землі і затято мовчав.

— То йдеш зі мною? — нарешті не витримала нявка.

Капловухий хованець скреготнув зубами, та знехотя підвівся. Товаришка миттєво оцінила ситуацію і, не даючи йому оговтатися, застрибала геть із галявини і за хвилину зникла поміж темними стовбурами старих сосон. Слідком за нею хованець ступив до бору, і сосни зімкнули верхівки, відрізаючи сонячні промені. Під чорними ногами тріскали гілочки, вгиналася суха брунатна глиця, а безтілесна нявка неслася десь попереду, майже не торкаючи землі.

Сосновий бір перетворився на загущений змішаний ліс. Світло гуляло у високості, але не могло пробитися крізь щільне шатро гілля. Земля під ногами зробилася вогкою і важкою, і хованцеві здалося, що далі й зовсім почнеться багнюка, і лишень він подумав про це, як п’яти провалились у зимну трясовину.

— Ох, де ж ти мене завела? — рикнув він.

— Цить, — приклала нявка палець до вуст, — гляди.

Хованець глянув. За кілька кроків від нього на горбку, який випинався з багнюки, сидів дивний дідок. Сам із лікоть, а сива борода — на сім ліктів. Голова велика, мов розпухла, а сам дрібненький. Дідок насвистував; закотивши ногавиці зашмарованих штанів, він ляпав ногами по воді та з цікавістю спостерігав, як далеко долітають брудні бризки. Хованець прислухався і зрозумів: те, що йому щойно видалося свистом, насправді було наспівуванням.

Хованець нервово заозирався. Безлюдне болото було тихим і неживим, навіть жаби, про яких співав дідок, і не думали ще кумкати.

— Це від тебе хатою пахне, подом, людським духом, — глянула на нього нявка знизу вгору. Хованець здригнувся, уявивши власні обсмоктані й обгризені білі кості.

— Хто це? — прошепотів він.

— Капуш.

— Ага, — мовив хованець і зробив два обережних кроки. Капуш підняв велику голову. Темні пронизливі очі зло зиркнули на двох непроханих гостей.

— Доброго дня, — привіталася нявка. Хованець кивнув.

Капуш невдоволено повів головою, відчув, що його щось не пускає, і маленькою чіпкою ручкою смикнув брудну довгу бороду. Почулося нахабне гиготіння, і хованець побачив, що якась крихітна потвора, яка було вчепилася в сиве волосся, нарешті випустила його й ляпнулася назад у болото. Капуш злісно засичав, потвора ще раз вигулькнула на мить і, примарилося хованцеві, скрутила бородатому дідку велику дулю. Капуш плюнув.

— Ми до вас у невідкладній справі, — суворо повідомила нявка. Капуш пажерно облизнув тонкі вуста, за якими майнули гостренькі коричневі зуби. О, ці зуби точно можуть до білого обгризти будь-яку кісточку!

— Ласкаво прошу, сідайте, — аж занадто люб’язно запропонував він, ховаючи в бороду хтиву посмішку.

Нявка підібрала білу сорочку й церемонно всілася на горбку навпроти головатого діда. Хованець тупцяв поряд і ніяк не міг знайти собі сухого клаптика землі: ноги він уже замастив до колін, і тепер між пальцями стовбурчилась забрьохана жорстка солома.

— Ох, яка гарненька дівонька, — солоденько заспівав капуш, простягаючи до нявки кістляві пальці. Він помацав її хазяйнувато, але нявка була худореброю, аж прозорою, і дідок невдоволено поплямкав губами і вже готовий був знову плюнути, але якась думка стримала його. Він перевів погляд на хованця. Той набундючився.

— У тебе нюх гострий, а очі зіркі, — підлабузничала нявка до капуша, — маєш носом чути, де яка звірина, де яка істота пробігає. Скажи нам, звідки мертвим духом пахне? Опирячим духом?

— Ох, скажу, скажу, — задріботів капуш, — тільки ходи-но до мене, дівонько, на коліна…

Хованець смикнувся. Нявка ж напрочуд спокійно злізла з горбка, обтрусила сорочку, розмазавши мокру землю по всій пелені, і ступила назустріч дідкові. Той простягнув руки, ловко підхопив її і, всадовивши на коліна, почав лагідно заколисувати, хитренько примружуючи очі.

— Ох, яка у тебе ніжна шийка, — бурмотів капуш, наближаючи зуби до нявчиної тонкої шкіри.

Просто казковий дідок Ох, — подумав хованець, — заговорить, улестить, а тоді хап! — і затягне до себе під землю. І сидітимеш там тридцять і ще три роки, доки не врятує тебе якась добра душа…

— Скажи спершу, що твій ніс говорить, — манірно відсторонювалася нявка.

— Ох, які в тебе тендітні плечі, — далі вів своєї капуш.

— Ні, — капризувала нявка, — перше про опирів!

— Ох, які в тебе тонкі ручки, — колисав її капуш, а гострі нігті малювали загадковий малюнок на нявчиній долоні.

— Ні, хочу про опирів! — у нявчиному голосі чулося роздратування малої дитини.

Якби хованець під свою чорною шерстю міг червоніти, довколишній ліс уже би паленів від пекучого сяєва. Але він міг тільки світити сердито очима й потай шкірити зуби.

— Опирі? — гойдався з боку в бік капуш. — А носик мій каже, що опирями оно звідти тягне, — махнув він сивою бородою.

— Звідки? — одразу пожвавилась нявка.

— А з тартаку! — ще один зліт бороди і ласкавий, медвяний голос: — Ох, які в тебе гарненькі очка…

Нявка спробувала звільнитися, але з обіймів капуша не так легко було випручатися. Хованець відступив на крок і оглянув місцевість. Ондечки лісок, а в ньому тартак, тож якщо він зараз дасть шалабана цьому миршавому дідугану, вирве з його кістлявих рук нявку й побіжить, то коло тартаку опиниться дуже швидко — скажімо, хвилини за три. Але то лишень у тому випадку, якщо десь не гепне у багнюку і їх двох не засмокче болото. А капуш своє діло знає: вмить усі горбки поховає під воду, шукай потім, де його стати на сухе! Ні, план кепський. Нездалий план, треба визнати.

Добре, план номер два. Хованець зміряв дідка з голови до ніг і спинив очі на бороді, яка зміїлася й викручувалася ледь не до самого лісу. Отож, він зараз робить кілька обережних кроків до лісу, хапає капуша за бороду й зав’язує вузлом довкола найближчого стовбура… Хованець позадкував. Капуш підняв голову й зло блимнув очима. Борода підстрибнула й поповзла, обкручуючись довкола горбка, що на ньому сидів дідок. План номер два провалився.

Гаразд, план номер три. Хованець занурив долоні в болото й набрав повні жмені бруду. Якщо він зараз добре ляпне капушеві в зморшкувате личко, та заліпить йому противні його очі, а тоді вхопить нявку і чкурне до лісу… Різкий біль, наче від долоні зараз відкрають шмат плоті чиїсь гострі зуби, стрельнув у руку.

— Ох! — скрикнув хованець. Він відсмикнув руку й утупився в темну долоню. Жодного сліду не проступило на шкірі. Що ж це було?

— Ох-ох-ох! — передражнив його хтось писклявим голосом. Крихітна потвора, підстрибуючи на кривих ніжках, тоненько підсміювалась і дражнила великого незграбного хованця. — Ох-ох-ох! — підспівувала вона.

— Хто ще сказав «ох»? — почув раптом хованець здушений голос. Капуш несамохіть випустив нявку і тепер хижо озирався. — Хто ще сказав «ох»?

Нявка зробила обережний рух і сповзла з дідових колін. Той крутив головою, але луна вже підхопила оте пискляве «ох» і понесла болотом далі, далі, і тепер здавалося, що те «ох» лунає з усіх кутків, з-під кожного куща, з-за кожного горбка. Капуш запаморочено вертів головою. Нявка тихо рушила до лісу. Хованець теж почав відступати. Крок. Іще крок. Гілка тріснула під ногами. Капуш хитнувся й от уже мав обернутися… Одночасно підстрибнувши й розвернувшись до лісу, нявка й хованець вдалися до ганебної втечі.

— Хух!

Хованець гадав, що вже ніколи не відсапається. Нявка впала на землю й, розтуливши маленького ротика, по-риб’ячому хапала повітря. Після забігу на коротку дистанцію її сил забракло навіть на коротке й змістовне «хух». Нарешті нявка перевернулася на живіт, тоді стала на коліна, а далі сіла.

— І чого, питається, я за тобою бігаю? — заговорила вона.

Хованець опустив очі. Непомітним рухом він помацав зелену нитку-волосину, якою нявка одного разу рятувала-зашивала його драну шерсть. Але нявка помітила його рух.

— Радієш, що я себе до тебе пришила? — зашипіла вона. — Не радій! Ото зараз видеру волосину свою від тебе, тоді подивимось, якої заспіваєш! Усі кучері по лісах-болотах розгубиш!

Хованець затулив латку чорною долонею. Вітер війнув і пригнав важкі звуки: дзижчання пили, тяжке «гах» дощок, що падають на землю, скрегіт металу і роздратовані крики.

— Тартак уже близько. Ти йдеш?

Нявка з незалежним видом знизала плечима й посунула на звук. А звук наростав. Спершу далеке дзижчання набрало голосу, розкотилося лісом, рвучися понад верхівки дерев. Лункі удари дерева об землю робилися дедалі важчими, земля щулилась і болісно видихала.

Що ближче підходили мандрівці до тартаку, то неспокійніше їм ставало: до звичних механічних звуків долучався звук дивний і потойбічний: монотонний, неживий, тяжкий для вуха. Нявка стишила ходу й наче ненавмисно спіткнулася, аж хованець налетів на неї, збиваючи з ніг. Підхоплюючи товаришку на льоту, він відчув, що під білою сорочкою нявка тремтить, як у пропасниці. Хованець покрутив головою і міцно взяв її за руку.

Звук наближався. Ось уже можна розрізнити слова.

Нявка йшла з широко розплющеними очима. Такого вона ще не бачила: тисячі малих, кудлатих, з хвостами й цапиними ріжками, у червоних жупанчиках тягнули, крутили, стукали, пиляли. Те, що тільки-но було деревом, раптом розпадалося на дошки, які самі собою вкладались у стоси й за мить зникали геть з очей. Нявка замружила очі, тоді зробила малу щілину й глянула. Їй здалося, що дерева лягають під пилу самі, і що пила крутиться сама, а курява стружки злітає в повітря, забиваючи дихання. І лише нав’язливий звук одностайної пісні вернув її до дійсності: не самі вертілися механізми — коло них миготіли волохаті руки.

Раптом хованець шарпнув її; вона заточилась і була би впала, якби товариш не встиг притиснути її до піраміди зрубаних дерев з обчухраним гіллям.

— Диви, — сказав хованець глухо. Нявка визирнула зі сховку.

Перед блискучим колесом пилки виросла темна постать. Великий горб випинав зі спини, руки звисали ледь не до колін, а ноги були якісь закороткі. Нявка розрізнила наглухо зашпилену коротку куртку й вузькі панталони, а на голові — круглий капелюх із широкими крисами. З-під капелюха стирчав великий ніс і цапина борідка. Але ні цапина борідка, ні незграбна постава істоти не могли применшити того підсвідомого страху, який піднявся нявці з нутра, лишень вона вчула глухий голос.

Голос роздавав вказівки; волохаті руки замиготіли ще швидше, ясне колесо пилки закрутилося веселіше, дерева востаннє стогнали розпачливо й гірко і, потрапляючи під ніж, захлиналися власним плачем і назавжди втрачали голос.

— Це він, — шепнула нявка.

— Він, — підтвердив хованець.

— Щезник, — вихопилось у нявки.

— Не промовляй уголос! — цитьнув на неї хованець, але темна істота здригнулась і рвучко обернулась у їхній бік. Вони застигли й затамували подих.

Щезник зробив два кроки, прислухався. Тоді махнув рукою, глухим голосом кинув вказівки, і тут піраміда покаліченого дерева почала розпадатись, а двійко шпигунів, заморожені страшним голосом, дивилися, як просто на них невпинно котяться важкі колоди.