Обережно, тригери

Моя остання господиня

Моя остання господиня? Вона була зовсім несхожа на

тебе,

зовсім-зовсім не схожа. У кімнатах її було вогко.

Сніданки не лізли до рота: масляниста яєшня,

тверді сосиски, оранжева гуща з печених бобів.

Її погляд міг псувати боби. Вона була недоброю.

Ти ж ніби добрий. Сподіваюсь, ти живеш у світі добра.

Ну, ми ніби бачимо світ не таким, яким він є,

а таким, якими є ми самі. Праведник бачить праведність,

вбивця — інших убивць і жертв. Я бачу мертвих.

Моя господиня сказала — з доброї волі вона не піде на

пляж, бо ж там повно зброї: великих каменів, що

просяться до рук,

готових вдарити. В маленькій сумці вона тримала зовсім

трохи

грошей, сальних від її пальців, але ж вони візьмуть і їх,

вважала вона,

а сумку залишать під валуном.

І вода, казала вона: потопить кого завгодно,

холодна, солона, і сіро-коричнева. Важка, наче гріх,

готова забрати тебе: так зникали діти, тонули у морі,

коли їх було забагато, або вони дізнавались

щось зайве, щось, що могли розбовкати тим,

хто готовий слухати. Тієї ночі, казала вона,

коли горів Західний пірс, там були люди.

Мереживні фіранки, всі в пилюці, прикривали міський

бруд

на вікнах.

Ніякого виду на море. Коли вона побачила, як я відхилив

фіранку, щоб глянути, чи дощить, вона вдарила мене

по руках.

«Пане Мароні, — мовила вона. — Тут ми не дивимося

на море крізь вікна. Це погана прикмета».

І продовжила: «Люди приходять на пляж, щоб забути

про свої проблеми. Такі наші правила. Такі правила

англійців.

Ти вбиваєш коханку, бо вона завагітніла, і хвилюєшся

про те, що скаже

дружина, якщо дізнається. Або підсипаєш отруту

банкіру, з яким спиш, заради страховки.

Або виходиш за дюжину чоловіків у дюжині морських

містечок.

Маргіт. Торкі. Прости, Господи, чого ж вони не

ворушаться?»

Коли я запитав хто, хто не ворушиться, вона відповіла,

що то не моя справа і щоб духу мого не було в будинку

між полуднем і четвертою, бо ж мала прибути поденниця,

а я плутатимусь під ногами.

Я жив у тому пансіоні вже три місяці, шукаючи постійну

оселю.

Платив готівкою. Інші пожильці були безрадісними

курортниками,

їм було байдуже — Хоув це чи Пекло, яка різниця. Ми

разом

їли маслянисту яєшню. Я дивився, як вони гуляли

у погожі дні й тіснилися під укриттям, коли дощило.

Моя господиня слідкувала тільки, щоб вони не снували

будинком

до вечірнього чаю.

Колишній дантист з Едбагстона, приречений на

самотній і дощовий тиждень біля моря, кивав мені

за сніданком, або якщо ми стрічалися на пляжі.

Вбиральня була в кінці коридору. Мені не спалося.

Я бачив, як він пройшов повз у піжамі. І бачив, як він

постукав у її двері й вони прочинилися.

Він увійшов — от і все.

За сніданком моя господиня світилась і раділа.

Вона сказала —

дантист поїхав, бо хтось з його сім’ї помер.

І не збрехала.

Тієї ночі дощ барабанив у вікна. Тиждень пройшов

і настав час: я сказав своїй господині, що знайшов собі

оселю

і з’їжджаю. Виплатив оренду.

Тієї ночі вона налила мені склянку віскі, а тоді

ще одну і сказала,

Що я завжди був її улюбленцем, а вона була жінкою, що

слідує

своїм бажанням,

квіткою, яку пора зірвати, а потім всміхнулася, і віскі

змусило мене

кивнути,

і подумати, що вона не така вже й кисла на лиці і стан її

нічого. Тож

тієї ночі я постукав в її двері. Вона відчинила:

я пам’ятаю її білу шкіру. Її білосніжну нічну сорочку.

Я не можу забути.

«Містер Мароні», — прошепотіла вона. Я потягнувся до неї

і ця мить застигла

навіки. Протока була холодна й насичена сіллю, а мої

кишені

вона набила камінням,

щоб мене тягнуло на дно. Тож якщо колись мене знайдуть,

Я вже буду не я, бо плоть зжеруть краби, а море омиє

мої кістки.

Думаю, мені сподобається моя нова оселя, тут, на березі.

І ви всі

так радо мене привітали. Я почуваюсь тут

бажаним.

Скільки нас тут? Я всіх нас бачу, але не можу полічити.

Ми стоїмо на березі і дивимось на світло у

верхній кімнаті

її будинку. Ми бачимо, як відхиляються фіранки, бачимо

біле

обличчя,

яке світиться крізь брудні вікна. Вона виглядає

налякано, так наче одного

безрадісного дня ми можемо почати кидати в неї гальку, щоб дорікнути браком

гостинності,

роздерти її за погані сніданки і кислі відпустки,

і наші долі.

Ми не ворушимось.

Чому ми не ворушимось?