Обережно, тригери

I. Маленькі тригери

Деякі речі мене засмучують. Але мова не про це. Я хочу поговорити про ті зображення, слова чи ідеї, які наче ляда прочиняються під ногами і жбурляють нас із безпечного, нормального світу у місце моторошне й непривітне. Наші серця шалено калатають у грудях, і ми хапаємо ротом повітря. Кров відринає від наших облич та пальців, ми бліднемо і вражено сапаємо.

І в ці хвилини, коли спрацьовує наш тригер, ми усвідомлюємо: минуле все ще з нами. Є речі, які терпляче чекають на нас у темних переходах нашого буття. Ми думаємо, що все минуло, ми викинули їх з голови, полишили зсихатись, морщитись та відлітати з вітром; та це не так. Вони чекають на нас, зачаївшись, готуються, відпрацьовують свої нищівні удари — різкі, важкі, безжалісні удари у живіт, — вони чатують, аж доки ми не завітаємо знову.

Потвори в наших шафах та думках нікуди не зникають у пітьмі, як цвіль попід долівкою та за шпалерами, і скільки там пітьми — невичерпний запас пітьми! Ночі там вистачить на цілий Всесвіт.

Чого нам слід остерігатись? У кожного з нас є маленькі тригери.

Я вперше натрапив на фразу «Обережно, тригери!» в інтернеті, де її основною функцією було попереджати людей про посилання на зображення та ідеї, які можуть їх засмутити або викликати неприємні спогади, тривогу чи жах, щоб вони могли відфільтрувати цей контент зі стрічки новин або були морально готові з ним зіткнутись.

Я був у захваті, коли дізнався, що попередження про тригери перейшли межу між інтернетом та світом матеріальних речей. Повідомлялося, що у кількох коледжах збиралися почепити попередження про тригери на твори літератури, мистецтва та кіно, щоб попередити студентів про те, що на них чекає. Ця ідея мене водночас порадувала (зрозуміло, що варто попереджати людей про речі, які можуть їх засмутити), але разом із тим і сильно збентежила: коли я написав «Піщану людину» і її почали публікувати у форматі щомісячного коміксу, на кожному випуску було попередження про те, що комікс рекомендовано для дорослих читачів — я вважав це доцільним. Так потенційні читачі розуміли, що перед ними недитячий комікс, який може містити неприйнятні зображення чи ідеї, і, якщо ви дорослий (що б це для вас не значило), рішення за вами. Що ж до речей, які могли їх стривожити, вразити або навести на помисли, які досі не спадали їм на думку, я вважав, що читачі розберуться самі. Ми дорослі, тож самі обираємо, що нам читати чи що не читати.

На мою думку, те, що ми читаємо у зрілому віці, слід читати без будь-яких попереджень чи застережень, окрім, хіба що, такого: «Ви входите на свій страх і ризик». Ми повинні дізнатися, що таке художня література, що вона значить для нас — цей досвід унікальний, адже кожен переживає історію по-своєму.

Ми творимо історії у власній голові. Ми беремо слова і надаємо їм сили, ми дивимося через чужі очі, крізь які бачимо і переживаємо те, що й інші. Часом я замислююсь: «Чи вигадані історії безпечні?» А потім запитую себе: «Чи повинні вони бути безпечними?» У дитинстві я натрапляв на історії, про читання яких потім жалкував. Я був неготовий до них і тому засмучувався: це були історії про безнадію, де люди були принижені чи знівечені, де дорослих показували вразливими, і батьки не могли нічим допомогти. Історії тривожили мене і з’являлися у кошмарах й мареннях, хвилювали та засмучували до глибини душі, але вони також навчили мене, що іноді, читаючи художню літературу, я зможу визначити свою зону комфорту лише покинувши її. Тепер, вже дорослий, я б нізащо не позбувся того досвіду, навіть якби міг.

Але і зараз існують речі, які мене сильно засмучують, коли я з ними стикаюсь: в інтернеті, у книзі або в реальному світі. Від них завжди однаково важко і серце збивається з ритму, від них не втечеш без негативних наслідків. Та вони чомусь вчать мене, відкривають очі, і хоч завдають болю, та змушують думати, рости й змінюватися.

Читаючи про обговорення у коледжах, я запитував себе, чи одного дня на мої твори теж почеплять попередження про тригери. І чи буде це виправдано. А потім я вирішив зробити це першим.

У цій книжці, як і в житті, є речі, які можуть вас засмутити. Тут є смерть і біль, сльози та труднощі, насильство всіх мастей, жорстокість і навіть знущання. Та часом, я сподіваюсь, тут зустрічається і доброта. І навіть кілька щасливих кінцівок. (Зрештою, нечасто історії закінчуються нещасливо для всіх дійових осіб.) Та це ще не все. У мене є знайома на ім’я Рокі, яку лякають щупальця, а надто з присосками, і їй справді потрібні попередження про те, що та чи інша річ їх містить, бо коли Рокі неочікувано стикається з куснем кальмара чи восьминога, вона враз із тремтінням пірнає за найближчий диван. Десь на цих сторінках є гігантське щупальце.

Багато моїх історій закінчуються погано принаймні для одного з персонажів. Вважайте, що вас попередили.

II. Передполітний інструктаж з безпеки

Часом важливі істини виголошуються у незвичних контекстах. Я надто багато літаю. Ця ідея, це речення були б незбагненними для мене в юності, коли кожен політ видавався захопливим і дивовижним, коли я втуплювався в хмари за вікном і уявляв їх містом чи цілим світом, де можна гуляти у безпеці. І все ж, на початку кожного польоту я замислююсь і роздумую над мудрими словами стюардес, неначе то коан,[1] коротка притча чи наймудріше з усіх знань.

Ось що вони кажуть:

«Закріпіть свою маску, перш ніж допомагати іншим».

У цю мить я думаю про всіх нас, людей, і про маски, які ми носимо, маски, які ховаємо і маски, які знімаємо. Я уявляю, як люди вдають, якими вони є насправді, а згодом дізнаються, що інші люди значно кращі чи значно гірші, аніж вони самі у власній уяві чи в очах інших. А потім я думаю про необхідність допомагати іншим і про те, як ми маскуємося для цього, і як без маски ми стаємо вразливими…

Усі ми носимо маски. Саме це робить нас цікавими. Ці історії — про маски і про те, які ми є під ними.

Ми, автори, заробляємо собі літературою на життя. Ми — сукупність усього, що ми бачили та чули, а головне, усього, що читали.

У мене є друзі, які критикують, гніваються та просто вибухають від розчарування, коли люди не розуміють посилань, не здогадуються про підтекст, забувають авторів, історії та світи. Я зазвичай дивлюсь на речі з іншого боку: колись я й сам був чистим клаптем пергаменту, чекав, доки на мені напишуть. Я дізнався про речі та людей з історій, і звідти ж дізнався про авторів.

Багато, якщо не більшість історій у цій книжці, — частина тієї самої сукупності. Вони існують, бо інші автори, інші голоси та інші думки вже існували до них. Сподіваюся, ви будете не проти, якщо у цьому вступі я скористаюся можливістю вказати вам на кілька авторів та місць, без яких ці оповідання не побачили б світ.

III. Удача в жеребкуванні

Це моя третя збірка короткої прози і я уявляю, наскільки мені пощастило.

Я виріс з любов’ю та повагою до оповідань. Вони видавалися мені найбільш чистим та ідеальним творінням людини: жодних зайвих слів у найкращих з них. Автор махне рукою, і навколо з’являється цілий світ зі своїми людьми та ідеями. Початок, середина та кінець, що проведуть вас Всесвітом і повернуть назад. Я любив різні збірки оповідань — від антологій жахів та історій з привидами, які я читав ще хлопчиком, до збірок окремих авторів, які змінили моє сприйняття світу.

Мої улюблені збірки не лише знайомили мене з оповіданнями, а й відкривали щось нове про історії у книзі та про письменницьку майстерність. Я поважав авторів, які не писали вступу, але я не міг любити їх так само щиро, як я любив тих, хто дали мені усвідомити, що кожна історія в антології була написана — дійсно вигадана слово за словом та записана — людською істотою, яка думала, дихала, гуляла і, можливо, навіть співала у душі так само, як я.

У видавничій справі мудрість полягає в тому, що збірки оповідань не продаються. Найчастіше збірки оповідань виходять як самвидав або публікуються в малих друкарнях — їх не вважають чимось «справжнім», як-то романи. Та все ж, для мене саме оповідання — це місце, де можна розгулятися, поекспериментувати та погратись. У мене є можливість помилитись і вирушити у коротку подорож, і є щось у процесі складання збірки, як оця, що одночасно лякає та відкриває очі: коли я складаю історії докупи, теми перероджуються, змінюються й чіткішають. Я дізнаюся, про що писав останнє десятиліття.

IV. Дуже перепрошую

Я цілковито впевнений у тому, що збірки оповідань мають бути об’єднані однією тематикою. Вони не повинні, неначе вінегрет, хоч-не-хоч зв’язувати історії, які явно не задумувались як частина цілого. Одним словом, вони не можуть поєднувати в собі жахи та історії про привидів, наукову фантастику та казки, магічний реалізм та поезію. Вони мають щось означати.

Дуже перепрошую, та я не дотримав цих правил.

За це та чимало іншого я сподіваюсь на ваше розуміння і лиш маю надію, що десь на цих сторінках ви зустрінете історію, яку б інакше нізащо не прочитали. Погляньте! Ось одна коротенька історія, що чекає на вас просто зараз:

Деякі створіння полюють. Деякі — шукають їжу. Шедери ж ховаються. Часом, правда, вони скрадаються. Але здебільшого ховаються.

Шедери не плетуть павутиння. Світ — їхня павутина. Шедери не риють ям. Якщо ти тут, то ти вже в ямі.

Є тварини, що переслідують, женуться, наче вітер, без упину, щоб вп’ястися зубами в твою шкіру й знесилити. Шедери не переслідують. Вони просто ідуть туди, де ти будеш, коли закінчиться погоня, й чекають там на тебе, десь у пітьмі, у закутку. Вони знаходять останнє місце, де ти б шукав, й чатують там, як є на те потреба, аж доки ти не дійдеш до того місця і не побачиш їх.

Від шедерів не сховатись. Вони прийшли першими. Від шедерів не втекти. Вони чекають на тебе в кінці твого шляху. Шедерів не подолати — вони терплячі і зволікатимуть, аж доки не настане день, коли ти втомишся від боротьби, коли не буде більше сил боротись, день, коли завданий останній удар, зроблений останній укол, сказане останнє болюче слово. Тоді і тільки тоді шедери вийдуть із тіні.

Вони не їдять те, що не готове до вживання. Озирнись.

V. Про зміст цієї книжки

Вітаю на сторінках цієї книжки. Ви можете прочитати мої коментарі до оповідань одразу або пропустити цей розділ і повернутися до нього після того, як прочитаєте оповідання. Робіть, як зручно.

Бувають дні, коли не знаходиш слів. В такі дні я зазвичай стараюсь переглянути те, що написав раніше. Того дня я зібрав стілець.

Я познайомився з Джином Вулфом тридцять років тому, коли був ще двадцятидвохрічним журналістом. Тоді я брав у нього інтерв’ю про його чотиритомник «Книга нового сонця». Впродовж наступних п’яти років ми подружилися й досі залишаємося друзями. Він хороша людина і чудовий письменник, чиї твори незмінно сповнені глибини, численних загадок і мудрості. Його третій роман «Мир», написаний, коли я був ще хлопчиком, — одна з моїх улюблених книжок. А його новий роман «По той бік океану» — книжка, читання якої принесло мені цього року неабияку втіху. Врешті-решт, цей твір не менш заплутаний та небезпечний, ніж інші історії Вулфа.

Одне з найкращих оповідань Джина має назву «Сонячний лабіринт». У ньому йдеться про лабіринт із тіней, і це значно похмуріша історія, ніж здається на перший погляд.

Моє оповідання присвячується Джину. Якщо існують сонячні лабіринти, то мають бути й місячні, як і повинен бути вовчисько Вулф, що виє на місяць.[2]

Коли мені було десь чотирнадцять років, я виявив, що вигадати дівчину значно простіше, аніж запросити її на побачення — бо ж на побаченні треба говорити. Отже, я вирішив, що напишу ім’я дівчини на обкладинках зошитів і відмовлятимусь розповідати про неї, коли мене питатимуть. Я свято вірив, що всі подумають, неначе у мене й справді з’явилася дівчина. Не думаю, що це спрацювало. Нічого, крім імені, я так і не домислив.

Я писав це оповідання у серпні 2009 року на острові Скай, коли Аманда, яка на той час ще була моєю дівчиною, хворіла на грип і намагалася відіспатись.

Щоразу, як вона прокидалась, я приносив їй суп і напої з медом, а потім читав уголос написане. Не знаю, чи багато з того вона пам’ятає.

Я надіслав оповідання Гарднеру Дозуа та Джорджу Мартіну для їхньої антології «Пісні кохання й смерті» та відчув неабияке полегшення, коли дізнався, що воно їм сподобалось.

Газета «The Guardian» відзначала Міжнародний день води тижнем тематичних оповідань. Я тоді був в Остіні, штат Техас, на фестивалі «South by Southwest», де записував аудіоверсію роману «Океан наприкінці вулиці» та моєї першої збірки оповідань «Дим і дзеркала».

Я думав про театр Гран Гіньоль, про душевні монологи, що їх нашіптували артисти захопленій публіці, та згадував деякі до болю жорстокі історії з «Ньюгейтського календаря». І Лондон під дощем, такий далекий від Техасу.

Є історії, які будуєш, і є історії, які конструюєш, а є такі історії, які витісуєш із каменю, відкидаючи все зайве.

Я хотів скласти антологію оповідань, які були б вкрай захопливим чтивом, можливо, з відтінком фентезі чи наукової фантастики, головне — щоб людям було цікаво. Моїм співредактором на цьому проекті став Ел Саррантоніо. Ми назвали книжку «Історії», і це була б непогана назва, якби не вигадали «Google». Але мало було відредагувати книжку. Я мав ще й написати для неї оповідання.

За життя я відвідав чимало цікавих місць по всьому світу, місць, які можуть захопити розум і душу та міцно тримати їх, не відпускаючи. Одні місця екзотичні та незвичні, інші — звичайні. Найдивнішим із них усіх, принаймні для мене, є острів Скай, розташований біля західного узбережжя Шотландії. Я знаю, що я такий не один. Є люди, які, відкривши для себе Скай, ніколи його не покидають, але навіть ті з нас, хто залишають цей туманний острів, відчувають, як він по-своєму вабить та манить. Саме там я найщасливіший і найбільш самотній.

Отта Ф. Свайр у своїх книгах про Гебриди та, зокрема, про острів Скай, описує чимало дивних та маловідомих повір’їв. (Наприклад, чи знали ви, що третє травня — це день, коли диявола вигнали з раю, а тому цього дня непростимо чинити злочин? Я дізнався про це з її книжки про міфи Гебридів.) А в іншій книзі вона згадувала печеру в Чорних Куїллінах, куди будь-хто сміливий може піти і безкоштовно отримати золото, але кожен візит до печери робитиме людину злішою і роз’їдатиме їй душу.

Ця печера та її сили не давали мені спокою.

Отже, я взяв кілька справжніх історій (або історій, які вважаються справжніми, що майже одне й те ж саме) і наділив ними двох чоловіків, помістивши їх у світ схожий, але не ідентичний нашому, та розповів історію помсти та пригод, жадоби золота і таємниць. Це оповідання відзначили премією Ширлі Джексон у номінації «Найкраща коротка повість» («Історії» перемогли у номінації «Найкраща антологія»), а також премією Локус у тій же номінації. Я дуже пишався своїм оповіданням.

Перед його публікацією я мав виступити на сцені Сіднейського оперного театру і мене попросили щось придумати з австралійським струнним квартетом «FourPlay» (це найкращі рокери серед струнних квартетів, вигадливий гурт, навколо якого існує цілий культ): наприклад, щось з ілюстраціями, які б демонструвалися глядачам.

Я подумав, що зможу зачитати «Істина — печера в Чорних горах…» десь за сімдесят хвилин. Мені стало цікаво — а що, якби струнний квартет супроводив моє читання розкішним мінливим саундтреком так, неначе ми в кіно. І що, якби шотландський художник Едді Кемпбел, той самий, що намалював комікс «З пекла» Алана Мура, сценарист та художник мого улюбленого коміксу «Алек» зробив ілюстрації до мого найбільш шотландського оповідання, які б демонстрували на сцені під час мого читання?

Я боявся виходити на сцену Сіднейського оперного театру, але все склалося чудово: моє оповідання прийняли бурхливими оплесками, тож ми ще провели інтерв’ю (яке у мене взяв художник Едді Кемпбел) і я зачитав вірш — також під акомпанемент квартету «FourPlay».

Шість місяців по тому ми виступили знову з кількома новими картинами від Едді на фестивалі в Гобарті, Тасманія, в гігантському сараї перед аудиторією з трьох тисяч осіб, і їм теж сподобалось.

Але тут назріла проблема. Наш виступ бачили лише австралійці. Це здавалося дещо нечесним. Тож нам потрібен був привід, щоб вирушити у світове турне разом із струнним квартетом «FourPlay» (вони чудові музиканти, які знаються на поп-культурі: я закохався у їхню версію мелодії з телесеріалу «Доктор Хто» ще до того, як із ними познайомився). На щастя, Едді Кемпбел взяв свої старі ілюстрації, намалював ще цілу купу нових, а потім переробив текст оповідання так, що вийшло щось середнє між ілюстрованим виданням і графічним романом, який у США опублікувало видавництво «Harper Collins», а у Великій Британії — видавництво «Headline publishing».

Ми, себто я, квартет «FourPlay» та Едді, з’їздили з гастролями до Сан-Франциско, Нью-Йорка, Лондона та Единбурга. У Карнегі-Хол нам аплодували стоячи — краще вже просто не буває.

А все ж, мені досі цікаво — що я написав сам, а що просто чекало на мене, як сірі скелі, що мов кістки стирчать низькими пагорбами Скаю.

Я написав це оповідання для публікації Всесвітнього конвенту жахів. Того року він проходив у Брайтоні. Нині це метушлива, пафосна, прогресивна та захоплива приморська метрополія. Однак, коли я був малим, ми їздили до Брайтона не в сезон, тож нас зустрічало моторошне, холодне і смертоносне місто.

Звичайно ж, ця історія розгортається у тому давно забутому Брайтоні, а не в теперішньому. Вам нічого боятись, якщо ви заночуєте в тамтешньому пансіоні сьогодні.

Це оповідання мене попросив написати Айра Ґлес для його радіопередачі «This American Life».[3] Воно сподобалося йому, але не його продюсерам, тож натомість мені довелося писати для них авторську статтю про те, що «пригоди — це, звичайно, чудова штука, але регулярне харчування й відсутність болю теж мають свої переваги». Ну, а оповідання опублікували в журналі «McSweeney’s Quarterly».

Я багато думав про смерть і про те, що коли люди помирають, вони забирають історії з собою. Це оповідання — такий собі додаток до мого роману «Океан наприкінці вулиці». Принаймні таким його бачу я.

Джонатан Стрейхен — хороша людина і гарний редактор. Він живе у Перті, штат Західна Австралія. У мене є погана звичка розбивати йому серце — я пишу щось для антології, яку він редагує, а потім забираю написане. Та я завжди намагаюся зцілити його розбите серце, написавши щось інше. Це оповідання якраз одне з тих «інших».

Те, як ведеться розповідь, так само важливо, як і сама розповідь, хоча те, як ведеться розповідь, зазвичай не настільки очевидно, як у цьому випадку. Я довго не міг вигадати, як написати історію, що крутилася у мене в голові, аж доки не подумав про формат анкети. Я писав її в аеропортах та на літаку до Австралії, де мав взяти участь у Сіднейському фестивалі письменників. Десь через день після прибуття я зачитав оповідання величезній аудиторії людей та моїй блідій і лячній похресниці Хейлі Кемпбел. Можливо, саме її бурчання про оранжеві сліди від автозасмаги на холодильнику і надихнуло мене на цю історію.

Це одна з найдивніших та найприємніших речей, які мені доводилося робити за останні кілька років.

В молодості я з насолодою читав збірки оповідань Гарлана Еллісона. Мені однаково подобались самі оповідання і його розповіді про те, як вони були написані. Я багато чому навчився у Гарлана, але з того, що я виніс з його коментарів, найбільше враження на мене справила сама ідея написання історій, яка полягала в тому, що твоя робота — це твоя заслуга. Ти взяв і виконав роботу.

Це ставало найбільш зрозумілим і очевидним, коли Гарлан пояснював, як він написав те чи інше оповідання біля вікна книгарні, в ефірі на радіо чи у якійсь подібній обстановці. Як люди пропонували назви чи слова.

Він показував світові, що письменництво — це ремесло, а не якась там магія. Десь собі сидів письменник і писав. Мене вабила ідея написати щось, сидячи біля вікна книгарні.

Та я подумав, що світ змінився. Тепер є такі вікна, що сотні тисяч людей можуть притулитися до скла й дивитись, як ти пишеш.

Компанія «ВlаскBerry» звернулася до мене з пропозицією зробити проект у соціальних мережах — щось на мій смак — і, здається, вони залишилися цілком задоволені, коли я сказав, що хочу написати «Календар історій», де кожна історія розкривала б відповідь на твіт про місяці з питаннями в стилі «Чому січень — небезпечний місяць?», «Що вас найбільше дивувало у липні?» (одна людина під ніком @mendozacarla відповіла: «Іглу, побудоване з книжок», і я одразу знав, про що буде моя історія) або «Кого б ви хотіли знову побачити в грудні?» Я поставив питання, отримав десятки тисяч відповідей і обрав дванадцять із них.

Потім написав дванадцять історій (почав з березня, а закінчив груднем) і попросив людей намалювати до них власні ілюстрації. Процес написання був задокументований у п’яти короткометражках, а історії я виклав у своєму блозі та Твіттері — доступні безкоштовно для всіх користувачів інтернету. Було весело писати історії на публіці. Гарлан Елісон — не великий любитель таких штук як Твіттер, але по завершенні проекту я подзвонив йому і сказав, що саме він підштовхнув мене до цього, і що, сподіваюся, мої історії теж надихнуть когось так, як надихнули мене його історії, написані біля вікна книгарні.

(Висловлюю свою найбільшу подяку користувачам @zyblonius, @TheAstralGypsy, @MorgueHumor, @_NikkiLS_, @StarlingV, @DKSakar, @mendozacarla, @gabiottasnest, @TheGhostRegion, @elainelowe, @MeiLinMiranda, та @Geminitm за їхні надихаючі твіти.)

Я познайомився з історіями про Шерлока Холмса ще хлопчиком і одразу ж закохався в них. Ніколи не забуду Холмса чи хороброго доктора Ватсона, який описував його розслідування, Майкрофта Холмса, брата Шерлока, або Артура Конана Дойла, генія, який усе це вигадав. Мені подобався раціоналізм історій та ідея, що кмітлива й спостережлива людина може зібрати кілька доказів і відтворити з них цілий світ. Мені подобалося вивчати персонажів історія за історією.

Холмс надавав речам значення. Коли я почав розводити бджіл, то цілком усвідомлював, що просто йду стопами Холмса. Та згодом я задумався: чому Холмс вирішив зайнятись бджолярством? Зрештою, це не найактивніше хобі для людини на пенсії. А Шерлок Холмс був щасливим лише тоді, коли розслідував справу: неробство та бездіяльність були для нього як смерть.

Я познайомився з Леслі Клінгером, коли вперше завітав на збори літературного товариства «Baker Street Irregulars»[4] у 2002 році. Він мені дуже сподобався. (Власне, мені усі там сподобалися: дорослі жінки та чоловіки, які були видатними правознавцями, журналістами, хірургами чи волоцюгами, але зголосилися вірити у те, що десь завжди був 1889 рік на вулиці Бейкер-стріт, 221-6, і що місіс Хадсон от-от подасть чай та приведе важливого клієнта.)

Я написав це оповідання для збірки Леслі та Лорі Кінг під назвою «Етюд за мотивами Шерлока».[5] На нього мене надихнула банка білосніжного меду, яку мені запропонували на схилі гори в Китаї.

Я писав цю історію більше тижня, сидячи у кімнаті готелю, доки мої дружина, наймолодша донька та її подруга проводили час на пляжі.

«Справу про смерть та мед» номінували на премії Ентоні Бучера, Едгара Аллана По та «Срібний кинджал» Асоціації детективних письменників Америки. Те, що жодної із них я не отримав, мене не засмутило: досі мої оповідання ще ніколи не висували на детективні премії та й навряд колись зроблять це знову.

Я забув свого друга. Точніше, я пам’ятав усе, крім його імені. Він помер за десять років до того. Я пам’ятав наші розмови по телефону, наші зустрічі, те, як він говорив та жестикулював, книжки, які він написав. Я твердо вирішив не шукати в інтернеті, а просто згадати його ім’я. Я ходив туди-сюди, намагаючись пригадати, і мене почала переслідувати думка: якщо я не згадаю його імені, він перестане існувати. Я розумів, що це дурня, та все ж…

Я написав оповідання «Людина, яка забула Рея Бредбері» у подарунок до дев’яностого дня народження Рея Бредбері, щоб розповісти про те, як він вплинув на мене в дитинстві, в дорослому віці та, наскільки я знав, про те, що він зробив для світу. Я писав це оповідання як любовний лист, як лист-подяку та як подарунок до дня народження автора, який навчив мене мріяти, розповів, що таке слова і чого вони дозволяють досягнути, автора, який ніколи не підводив мене ні як читача, ні як людину, коли я підростав.

Мій редактор з видавництва «William Morrow», Дженіфер Брейл, пішла до його ліжка і зачитала моє оповідання. Подяка, яку він надіслав у відео, значила для мене більше, ніж будь-що на світі.

Мій друг Марк Евеніер розказав, що він познайомився з Реєм Бредбері у віці одинадцяти чи дванадцяти років. Коли Бредбері почув, що Марк хоче стати письменником, він запросив його до себе в кабінет і півдня розказував йому про важливі речі: якщо ти хочеш стати письменником, ти повинен писати. Щодня. В настрої ти чи ні. Що ти не можеш просто написати одну книжку і зупинитись. Що це робота, але найкраща з усіх робіт. Марк виріс і став письменником — таким, що пише і заробляє письмом на життя.

Рей Бредбері був людиною, яка могла присвятити півдня дитині, що хотіла вирости і стати письменником.

Я познайомився з оповіданнями Рея Бредбері ще хлопчиком. Моїм першим оповіданням було «Повернення додому» про людську дитину, яка намагалася знайти собі місце у світі чудовиськ у стилі «Сімейки Адамсів». Це було перше оповідання, яке було звернене особисто до мене. У нас вдома валявся примірник «Срібної сарани» (британської версії «Марсіанських хронік»). Я з насолодою прочитав його, а потім купив усі книжки Бредбері, які тільки були у мандрівній книгарні, що раз в семестр приїжджала до нас у школу. Бредбері познайомив мене з По. У його оповіданнях була поезія, і мені не заважало те, що я багато чого не розумів: того, що я виніс з історій, було достатньо.

Деякі автори, яких я любив читати хлопчиком, з часом розчарували мене. Але не Бредбері. Його історії жахів залишилися такими ж моторошними, темне фентезі — таким же темним і фентезійним, а наукова фантастика (він ніколи не переймався наукою — лише людьми, тому його історії такі цікаві) так само вражає та дивує, як і в дитинстві.

Він був гарним письменником і добре справлявся з багатьма жанрами. Він був чи не першим науковим фантастом, якому вдалося покинути дешеві палп-журнали[6] і пробитися до «глянцю». Він писав сценарії для голлівудських фільмів. Багато гарних фільмів знято за його романами та оповіданнями. Задовго до того, як я став письменником, Бредбері був одним із тих, на кого рівнялися інші письменники.

Оповідання Рея Бредбері вирізнялися з-поміж інших — вони не розкривали про що буде історія, але знайомили читача з атмосферою, мовою та якоюсь магією, що просочувалась у реальний світ. «Смерть — діло самотнє», його детективний роман — це точно така ж бредберівська історія, як і «Щось лихе до нас іде», «451 градус за Фаренгейтом», чи будь-які інші жахи, наукова фантастика, магічний або звичайний реалізм, які можна знайти у його збірках оповідань. Він створив власний жанр із власними правилами. Родом з Вокігана, штат Іллінойс, він іще молодим переїхав до Лос-Анджелеса, де навчався у бібліотеках, аж доки не досяг досконалості, а потім вийшов за межі відомих жанрів та утворив власний неповторний і часто наслідуваний жанр.

Я вперше познайомився з Реєм Бредбері ще молодим письменником, коли він приїжджав до Великої Британії на урочисте святкування свого сімдесятого дня народження, яке справляли у Музеї природознавства. Ми стали друзями у дивний, незвичний спосіб, сидячи поряд на автограф-сесіях під час різних заходів. Із року в рік я був присутній на виступах Рея. Часом я навіть представляв його публіці. Я був ведучим церемонії, коли Рею вручали премію «Гросмейстер фантастики» від Американської асоціації письменників-фантастів. Під час вручення він розповів, як бачив хлопчика, якого друзі дражнили за те, що він хотів увійти до магазину іграшок — вони казали, що це магазин для малюків. А Рею в цей час дуже кортіло переконати хлопчика не зважати на друзів і зайти погратись іграшками.

Він говорив про практичну сторону письменницького життя («Ви повинні писати! — казав він людям. — Писати кожного дня! Я досі пишу щодня!»), про те, як залишатися дитиною всередині (він казав, що має фотографічну пам’ять ще змалку, певно, так воно й було), про радість, про любов.

Він був добрим і чуйним та вирізнявся тією люб’язністю, що притаманна позитивним, а не безхарактерним людям із Середнього Заходу. Він був завзятою людиною і здавалося, що це завзяття вічно підтримуватиме в ньому життя. Він щиро любив людей. Він зробив світ кращим і залишив по собі кращі місця: червоні піски та канали Марса, Гелловіни Середнього Заходу, маленькі містечка та темні карнавали. І він продовжував писати.

«Озираючись на прожите, ти розумієш, що любов — це ключ до всіх загадок», — якось сказав Рей в інтерв’ю. У людей було чимало причин його любити. Тож ми любили. І досі його не забули.

Це оповідання я написав на замовлення «ВВС» до тижня Вільяма Блейка. Мене попросили написати історію, навіяну віршем Блейка, яку зачитають в ефірі «Radio Four».

Я саме повернувся з Єрусалима і роздумував над тим, чи могли б його збудувати на гарній та зеленій англійській землі, і кому б спало на думку це зробити.

Я багато чого вигадав у цій історії, але єрусалимський синдром — справжній.

Я писав це оповідання в домі моїх друзів Пітера Ніколса і Клер Коуні, які живуть в Саррі-Гіллс, муніципалітет Мельбурн, Австралія. Тоді було Різдво. На диво, незважаючи на надзвичайну спеку, то було «сніжне» Різдво: якраз коли ми сіли за різдвяну вечерю, почав падати град завбільшки з куряче яйце, який повністю вкрив газон перед будинком моїх друзів. Це оповідання призначалося для книжки нових чудовиськ, яку редагувала Кейсі Лансдейл і яка спершу була видана компанією «Audible» у форматі аудіокниги в США та Великій Британії. Вони роздавали її безкоштовно на Гелловін і жертвували кошти на доброчинність за кожного, хто завантажить книжку. Тож усі були задоволені, окрім людей, які завантажили і послухали оповідання пізно вночі, а потім ходили будинком, вмикаючи кожну лампу.

Прототипом дому в цій історії стало помешкання мого друга Торі, що у Кінслі, Ірландія. Певна річ, його будинок не кишить привидами, а звук совання шаф нагорі, коли ви перебуваєте поверхом нижче наодинці, це певно те, чим бавляться усі старі будинки, коли думають, що за ними не спостерігають.

Дітьми керує почуття несправедливості, яке нікуди не зникає з віком, хочеш ти цього чи ні. Мені досі муляє, що майже сорок років тому, у п’ятнадцять, я написав коротке оповідання для пробного екзамену з англійської і замість п’ятірки отримав чотири з мінусом, бо, на думку вчителя, воно було «надто оригінальне — явно звідкись списав». Багато років потому я використав свою улюблену ідею з тієї історії у цьому оповіданні. Я цілком упевнений, що ідея була оригінальною, але я отримав задоволення, використавши її в оповіданні, присвяченому Джеку Венсу, події якого розгортаються у світі «Вмираючої землі».[7]

Письменники живуть у будинках, створених іншими.

Вони були велетнями — чоловіки та жінки, які звели наші домівки. Вони почали з голої землі і побудували на ній спекулятивну фантастику, щоразу залишаючи будівлю незавершеною, щоб ті, хто прийдуть після них, могли надбудувати ще одну кімнату, ще одну історію. Кларк Ештон Сміт вирив фундамент під історії з «Вмираючої землі», а потім прийшов Джек Венc і збудував їх, як і чимало іншого, високими та пишними, і створив світ, в якому вся наука перетворилася на магію, наприкінці людського існування, коли тьмяне сонце от-от згасне.

Я дізнався про «Вмираючу землю» з антології «Блискучі мечі»,[8] коли мені було тринадцять. Оповідання, яке я прочитав, називалося «Моррайон», і саме після нього я почав фантазувати. Я знайшов британське видання «Вмираючої землі» в м’якій обкладинці з купою друкарських помилок, але головне, що там були історії, такі ж чарівні, як «Моррайон». У темному букіністичному магазині, де чоловіки в пальто з піднятими комірами купували вживану порнографію, я знайшов примірник книжки «Очі чужого світу» і кілька маленьких, припорошених збірок оповідань, — я досі вважаю, що оповідання «Місячна міль» — це найдосконаліша науково-фантастична історія з усіх написаних — і якраз десь у той період Джека Венса почали видавати у Великій Британії, тож тепер я міг із легкістю читати його книжки, просто придбавши їх у найближчій книгарні. Що я і зробив, діставши книгу «Принци-демони», трилогію «Аластор» та інші його твори. Я любив, як він відходив від теми, як фантазував, а понад усе я любив, як він записував історії: іронічно, м’яко, захоплено, неначе Бог, що ніяк не псувало враження від твору. Він скидався на Джеймса Бренча Кейбела, але окрім розуму покладався ще й серцем.

Час від часу я ловлю себе на тому, що пишу венсівське речення, і це мене щоразу тішить, однак Венс не той автор, якого я б наважився імітувати. Не думаю, що це можливо. Є небагато авторів, яких я любив підлітком і до яких ще повернуся через двадцять років. Але Джека Венса я читатиму до скону.

Я був у захваті від того, що «Закляття проти допитливості» здобуло премію Локуса у номінації «Найкраще оповідання». І хоч я і вважав, що ця нагорода як моя, так і Джека Венса, це однаково потішило та виправдало мого внутрішнього підлітка, якому поставили чотири з мінусом на пробному екзамені багато років тому.

Досить довго для мене залишалося загадкою, чому жодні з винаходів, які нам обіцяли в дитинстві, ті, що мали зробити наше життя у світі майбутнього веселішим і цікавішим, так ніколи й не з’явилися. У нас є комп’ютери і телефони, які роблять те саме, що раніше робили комп’ютери, але досі немає ні літаючих авто, ні вишуканих космічних кораблів, ні вільних подорожей на інші планети (як у Теда Муні).[9]

Я написав це оповідання для книжки, яка збирала кошти на премію Артура Кларка. В основу цієї книжки під назвою «Байки „Фонтана“», редактором якої виступив Єн Вейте, була покладена книга Артура Кларка «Оповідання „Білого Оленя“», яка, в свою чергу, базується на клубних історіях[10] початку двадцятого століття. (Мої улюблені — це клубні історії Лорда Дансені про містера Джозефа Джоркінса.) Ім’я Овдій Полкінхорн я запозичив з одного оповідання Артура Кларка, щоб віддати належне письменнику. (Я познайомився з ним на інтерв’ю ще у 1985 році. Пам’ятаю, як мене здивувала його гаркавість, характерна для Вест-Кантрі.)[11] Це досить безглузда історія, то ж я надав оповіданню дещо пафосну назву.

Я завжди, не соромлячись того, всім серцем любив телесеріал «Доктор Хто» ще відтоді, як трирічним хлопчиком навчався у школі місіс Пепер в Портсмуті, а Доктора грав Вільям Гартнелл. І ось майже п’ятдесят років потому я отримав надзвичайне задоволення, пишучи сценарії до нових серій цього шоу. (Одна серія навіть здобула премію Х’юго.) На той момент Метт Сміт грав вже одинадцятого Доктора. Видавництво «Puffin Books» попросило мене написати оповідання для їхньої книжки під назвою «Доктор Хто: 11 Докторів, 11 історій». Я вирішив, що історія розгортатиметься під час першого сезону з Меттом.

Може здатися, наче вам треба добре знати серіал «Доктор Хто» (враховуючи, що він іде вже п’ятдесят років), щоб оцінити оповідання, але насправді все досить просто. Доктор — це інопланетянин, останній із роду Володарів Часу. Він подорожує крізь час та простір у синій будці, яка всередині більша, ніж зовні. Якщо пощастить, вона приземляється там, де треба. Коли трапляється яка пригода, Доктор розбирається, що до чого — він напрочуд кмітливий.

В Англії є (або принаймні була) дитяча гра під назвою «Який зараз час, містере Вовче?» Весела штука. Іноді містер Вовк каже тобі час. А іноді щось вкрай жахливе.

Я вперше провів час з майбутньою дружиною, коли та вирішила скласти фотокнигу зі знімків, які зображали її мертвою, до свого сольного альбому під назвою «Who Killed Amanda Palmer?»[12] Вона робила фото, на яких позувала мертвою, ще з вісімнадцяти років. Отже, вона написала мені, зазначивши, що ніхто не купить фотокнигу зі знімками мертвої жінки, яка насправді навіть не померла, але якби я зробив підписи до фотографій, це могло б когось зацікавити.

Разом з фотографом Кайлом Кесиді та Амандою ми зібралися на кілька днів у Бостоні, щоб зайнятися мистецтвом. Кайл зробив знімки, які виглядали наче кадри з загублених фільмів, а я написав до кожного з них коротке оповідання. На жаль, більшість оповідань неможливо читати без фотографій. (Моє улюблене — детективне оповідання про жінку, яку вбила друкарська машинка.)

Але це оповідання мені подобається, і вам не обов’язково бачити знімок (де молода Аманда лежить з відкритим ротом на підлозі, всипаній дешевими прикрасами), щоб його зрозуміти.

Назва оповідання взята з пісні Девіда Боуї, а історія ця почалася кілька років тому, коли журнал мод попросив відомого японського художника Есітака Амано зробити кілька модельних ілюстрацій з Боуї та його дружиною Іман. Пан Амано запропонував мені доповнити ілюстрації оповіданням. Я написав половину історії і планував підготувати решту до наступного випуску журналу. Але видання втратило інтерес ще до публікації першої частини, тож про оповідання забули. Укладаючи цю збірку, я подумав, що мені було б цікаво завершити оповідання та дізнатися, що буде далі та чим усе закінчиться. Може, колись я й знав, як все скінчиться (а я мав би знати), проте мені здавалося, що я читав уперше, ступаючи в туман, аби дізнатися, куди зверне історія.

Життя наслідує мистецтво, повторюючи кожен рух у свій незграбний спосіб, коли йому здається, що те не бачить.

Бувають історії, записувати які справжнє безумство, бо відчуваєш, що так вони почнуть впливати на реальний світ.

Мене попросили написати історію для збірки любовних листів. Я пригадав живу статую, яку побачив у Кракові — місті, під яким живе вогняний дракон.[13]

Коли я зустрів жінку, яка одного дня погодилася стати моєю дружиною, ми обмінялися історіями нашого життя. Вона розповіла, що якось теж була живою статуєю. Я надіслав їй це оповідання, однак воно її не налякало.

На мій день народження, незабаром після того, як ми познайомились, вона здивувала мене, з’явившись в образі живої статуї у парку. Працюючи живою статуєю, вона вбиралась у весільну сукню, яку купила за 20 доларів, і забиралась на коробку. Її називали Восьмифутовою нареченою. У день, коли ми одружилися, на ній була та сама весільна сукня, в якій вона зображала живу статую. Відтоді сукню більше ніхто не бачив.

Мене не лякають погані люди, злі лиходії, чудовиська або нічні створіння.

Мене лякають ті, хто щиро переконані у власній правоті. Ті, хто знають, як треба поводитись, і що мають робити їхні сусіди, щоб залишатися на боці добра.

Усі ми герої власних історій.

У цьому випадку мова йтиме про «Сплячу красуню». Яка також є героїнею наступної історії, хоч і у дещо іншому амплуа.

Я написав це оповідання для антології Мелісси Мар і Тіма Пратта під назвою «Лахміття та кістки» з підзаголовком «Старі історії на новий лад». Вони попросили кількох письменників написати оповідання на основі тих історій, які вплинули на їхню творчість. Я обрав дві казки.

Тому що я люблю казки. І досі пам’ятаю свою першу казку — «Білосніжку і семеро гномів» — із гарної ілюстрованої книжки, яку в два роки читала мені вголос мама. Я полюбив цю історію та ілюстрації до неї. Спочатку її читала мама, а згодом я вже і сам навчився читати. Я почав замислюватися над дивними фрагментами історії лише з віком, і тоді я написав оповідання «Сніг, скло, яблука» (видане у збірці «Дим і дзеркала»).

А ще я любив казку про Сплячу красуню — в усіх її обробках. Молодим журналістом я прочитав з дюжину товстих бестселерів і усвідомив, що можу переказати історію Сплячої красуні у форматі насиченого блокбастеру в стилі «секс і шопінг»,[14] у якому будуть задіяні транснаціональна корпорація зла, молодий благородний вчений і юна дівчина, яка впала в кому за таємничих обставин. Але я вирішив не писати цю історію: вона здавалася надто штучною і могла навіть зашкодити моїй омріяній кар’єрі письменника.

Коли Мелісса та Тім попросили мене написати оповідання, я почав роздумувати над тим, що вийде, якщо об’єднати дві мої улюблені казки і дати жінкам у центрі цих історій трохи більше контролю, перетворивши їх із пасивних на активних персонажів.

Мені здається, я люблю це оповідання значно більше, ніж потрібно. (Нині його можна придбати окремо у форматі ілюстрованої книжки з малюнками надзвичайного Кріса Ріддела.)

У дитинстві, коли я читав збірки віршів, мені було до болю цікаво знати, що за людина розповідає історію. Мені й досі цікаво, навіть якщо це мої власні вірші. У цьому вірші мова йде про відьму і спостерігача. Я також написав цей вірш як подарунок-вибачення для Джонатана Стрейхена, коли усвідомив, що «Океан наприкінці вулиці» почав переростати в роман.

Це правдива історія. Настільки, наскільки може бути правдивою історія про ірландського святого, який жив у шостому столітті. І кладовище досі там, на острові Йона. Ви навіть можете його відвідати.

Я не збирався писати цю історію у віршовій формі, але слова самі почали римуватися, і після цього я вже не міг нічого змінити.

Колись людей ховали заживо у стінах або фундаменті, щоб будівлі трималися купи. Навіть якщо ці люди були святими.

Ми вперше знайомимося з Бальдром Тінню Муном у романі «Американські боги», де він встряє у війну між богами Америки. В оповіданні «Монарх із Глену» зі збірки «Крихкі речі» Тінь постає перед нами в образі викидайла на вечірці у північній Шотландії.

Він повертається до Америки, але в цьому оповіданні він дістався лише до Пік-Дістрікт у графстві Дербішир. (З усіх оповідань у цій книжці це написане останнім, тож воно, як часто пишуть на суперобкладинках, з’являється у цій збірці вперше.)

Я хочу подякувати своїм друзям Коліну Грінленду та Сюзанні Кларк за те, що зводили мене до паба «Three Stags Heads»[15] у Вордлоу, який разом з котом, лерчерами[16] та всіма іншими надихнув мене на вступ до цього оповідання, та Коліну, який розказав мені, що Чорний Шак гуляв провулком Трот-Лейн, коли я запитав його про чорних собак.

Залишилася ще одна історія, в якій я розкажу, що сталося з Тінню, коли він дістався до Лондона. І якщо він переживе її, настане час відправити його назад до Америки. Врешті-решт, стільки всього змінилося відтоді, як він поїхав!

VI. Останнє попередження

На цих сторінках ви зустрінете чудовиськ, але, як зауважив Огден Неш у моїй першій збірці оповідань «Дим і дзеркала», де є чудовисько, там є і чудо.

Тут є довгі історії, а є й короткі. Є низка віршів, про які, мабуть, варто окремо попередити людей, яких лякає, турбує або глибоко бентежить поезія. (У моїй другій збірці оповідань під назвою «Крихкі речі» я намагався пояснити, що вірші додаються безкоштовно. Це бонуси для тих, кого не хвилює підступна та несподівана поезія, що причаїлася у збірках оповідань.)

Ну ось. Вважайте, що вас попередили. Навколо і так вистачає маленьких тригерів, які спрацьовують у пітьмі просто зараз, коли я пишу ці слова. Ця книжка належно позначена. Усе, що залишається тепер — це хвилюватися про інші книжки і, звичайно, про життя, велике і складне, яке не попереджає, перш ніж завдати болю.

Дякую, що зазирнули. Насолоджуйтеся тим, чого ніколи не було. Закріпіть свою маску після того, як прочитаєте ці історії, і не забудьте допомогти іншим.

НІЛ ҐЕЙМАН

Хатина у темному лісі, 2014 рік