Обережно, тригери

Повернення Змарнілого Білого Герцога

Він правив усім, що бачив поперед себе, навіть зараз, коли стояв на балконі палацу вночі, слухаючи доноси і розглядаючи на небі нестерпні мерехтливі скупчення й витки зірок. Він правив світами. Довгий час він старався правити мудро, гарно, старався бути хорошим монархом, проте правити не так просто, а мудрість може стати нестерпною. А ще він виявив, що коли правиш, неможливо робити тільки добро, бо для будівництва чогось нового треба знести щось старе, і навіть він не міг перейматися кожним життям, кожною мрією чи кожним народом у кожному світі.

Потроху, раз за разом, велика смерть за маленькою, він взагалі перестав перейматись.

Він не вмирав — вмирали лише люди, які були нижче інших, а він був на самій верхівці.

Минав час. Одного дня в темниці глибоко під землею чоловік із закривавленим обличчям поглянув на Герцога і сказав, що той перетворився на чудовисько. За мить він став не більше ніж приміткою в книзі з історії.

У наступні кілька днів Герцог багато розмірковував над цією розмовою і зрештою ствердно кивнув.

— Зрадник мав рацію, — мовив він. — Я став чудовиськом. Нехай. Цікаво, чи ставить хтось собі це за мету?

Колись давно існували коханці, але це було ще в ранні дні Герцогства. Тепер, коли пройшли роки і будь-які втіхи стали вільно доступними (проте ми не цінуємо те, що дісталося задарма), а необхідність перейматися проблемами наступництва відпала (оскільки навіть сама думка про те, що одного дня місце Герцога займе інший, межувала з богохульством), не стало ні коханців, ні випробувань. Він почувався, наче уві сні, тільки з відкритими очима і вустами, з яких зринали слова, але пробудження не наставало.

Наступного дня, після того, як Герцогу спало на думку, що він став чудовиськом, проходило Свято дивовижного цвіту. На його честь люди вбиралися у квіти, які надходили до Палацу Герцога з усіх країв та світів. Саме в цей день всі мешканці Палацу Герцога, що простягався континентом, традиційно веселились і покидали свої турботи й смуток — всі, окрім Герцога.

— Як вас розрадити? — запитав з його плеча жук-інформатор, який повідомляв про примхи і бажання свого господаря силі-силенній світів. — Тільки скажіть, ваша світлосте, і імперії почнуть народжуватись й гинути, аби ви усміхнулись. Зірки погаснуть і засяють знову вам на втіху.

— Мабуть, мені потрібне серце, — відповів Герцог.

— Я накажу, щоб силу-силенну сердець негайно висмикнули, вирвали, видерли, вирізали, викраяли чи іншим способом дістали з грудей десяти тисяч досконалих представників людського роду, — заявив жук-інформатор. — Як ви бажаєте, щоб їх приготували? Кого слід повідомити: шеф-кухарів чи таксидермістів, хірургів чи скульпторів?

— Я хочу про щось піклуватись, — мовив Герцог. — Я хочу цінувати життя. Я хочу прокинутись.

Жук засюрчав і задзижчав на його плечі; він міг звернутися до мудрості десяти тисяч світів, та нічим не міг допомогти господарю, коли в того був такий настрій, а тому змовчав. Він передав свої переживання попередникам — старшим жукам і скарабеям, які тепер спали в пишно оздоблених коробочках у силі-силенній світів — і скарабеї, порадившись між собою, відчули жаль, бо на широких просторах часу таке вже траплялося раніше, і вони знали, що робити.

У хід пішов забутий ще з давніх часів маневр. Герцог виконував останній ритуал Свята дивовижного цвіту з відсутнім виразом на змарнілому обличчі, як людина, що побачила світ, яким він є, й ніскілечки його не цінувала, коли раптом на нього з квітки випурхнула маленька крилата істота.

— Ваша світлосте, — зашепотіла вона. — Ви потрібні моїй господині. Прошу вас. Ви — її єдина надія.

— Твоїй господині? — перепитав Герцог.

— Це істота з Потойбіччя, — просюрчав жук на його плечі. — Вона прийшла з країв, в яких не визнають Герцогового панування, із земель, які перебувають поза життям і смертю, між буттям і небуттям. Певно, вона зачаїлась в орхідеях, привезених з віддалених світів. Її слова — це пастка, западня. Я накажу, щоб її знищили.

— Ні, — мовив Герцог. — Не займай її.

Він зробив те, чого вже не робив багато років: погладив жука кістлявим білим пальцем. Його зелені очі почорніли, і сюрчання остаточно стихло.

Герцог взяв крихітну істоту в жменю і повернувся до своїх хоромів, а та розповідала йому про свою мудру й благородну Королеву, і про велетнів — красивих, проте водночас величезних, небезпечних і страшних, — які її полонили.

Слова істоти повернули Герцога у ті дні, коли хлопчина з зірок прийшов у цей Світ шукати свого щастя (бо в ті дні щастя було всюди — тільки бери й шукай); і, блукаючи спогадами, він виявив, що молодість була не так уже й давно, як здавалося. Його жук-інформатор мовчки лежав на плечі.

— Чому вона відправила тебе до мене? — запитав він у маленької істоти.

Але, виконавши своє завдання, істота більше не зронила й слова і за мить щезла так само моментально і безповоротно, як зірка, котру загасили за наказом Герцога.

Він зайшов у свої покої і поклав вимкненого жука-інформатора в скриньку біля ліжка. Тоді наказав слугам принести до кабінету довгий чорний футляр. Герцог власноруч відкрив його і одним дотиком увімкнув свого верховного радника. Радник набув подоби гадюки. Він обтрусився і, звиваючись, виповз на плечі Герцога, встромивши свій зміїний хвіст у нейронний роз’єм на потилиці.

Герцог розповів змієві про свої наміри.

— Це немудро, — сказав верховний радник, який керувався розумом і порадами всіх попередніх Герцогських радників, за мить обміркувавши прецедент.

— Я шукаю пригод, а не мудрості, — відказав Герцог.

На кутиках його вуст заграла тінь усмішки; слуги вже навіть не пам’ятали, коли востаннє бачили, як Герцог усміхався.

— Раз ви так затялися, беріть бойового коня, — сказав радник.

Це була слушна порада. Герцог вимкнув свого верховного радника і послав по ключ до стайні з бойовими кіньми. На ньому не грали вже тисячу років: струни ключа вкривав шар пилу.

Колись бойових коней було шість, по одному для кожного Володаря й Володарки Вечора. Вони були блискучі, красиві та нестримні, і коли Герцогу, на жаль, довелося припинити кар’єру всіх Правителів Вечора, він вирішив не знищувати їхніх бойових коней, а натомість тримати їх там, де вони не становили загрози для навколишніх світів.

Герцог взяв ключ і зіграв арпеджіо, що відкривало стайні. Ворота відчинилися, і чорний, як чорнило, чорний, як сажа, чорний, як смола бойовий кінь вибіг з грацією кішки. Він звів голову і поглянув на світ гордими очима.

— Куди ми прямуємо? — запитав бойовий кінь. — І з ким ми будемо боротись?

— Ми прямуємо до Потойбіччя, — відказав Герцог. — А от з ким ми будемо боротись… це ще побачимо.

— Я можу відвезти тебе куди завгодно, — мовив бойовий кінь. — І я буду вбивати тих, хто спробує завдати тобі шкоди.

Герцог забрався на спину бойового коня, чий холодний метал прогнувся між його стегнами, мов живий, і помчав уперед.

Один стрибок, і він вже летів крізь піну й течію Підпростору: удвох вони неслися крізь божевілля між світами. Герцог сміявся, бо тут ніхто не міг його почути: вони летіли крізь Підпростір — крізь вічність, що звалася Підчас (який не порівняти з секундами людського життя).

— Це схоже на якусь пастку, — сказав бойовий кінь, коли простір під галактиками зринув у повітря й щез.

— Так, — погодився Герцог. — Я впевнений, що це вона і є.

— Я чув про цю Королеву, — відказав кінь, — або про щось подібне. Вона живе між життям та смертю і посилає воїнів і героїв, а також поетів і мрійників на вірну загибель.

— Схоже на правду, — сказав Герцог.

— І коли ми повернемося в реальний світ, я б очікував на засідку, — додав бойовий кінь.

— Таке цілком можливо, — відповів Герцог.

У цей момент вони досягли свого пункту призначення і виринули з Підпростору у звичну реальність.

Як і попереджав вісник, палацові вартові стояли на чатах — справді вродливі й люті.

— Що ви робите? — крикнули вартові, коли Герцог верхи на коні пішов на штурм. — Вам відомо, що чужинцям сюди не можна? Залишайтеся з нами. Дозвольте нам вас покохати. Наша любов поглине вас.

— Я прийшов врятувати вашу Королеву, — мовив Герцог.

— Врятувати Королеву? — зареготали вартові. — Та вона й оком не змигне, як твоя голова опиниться на тарелі. З року в рік сюди приходять люди, охочі її врятувати. Їхні голови лежать на золотих тарелях у палаці. Твоя голова всього лиш буде найсвіжішою.

Там були чоловіки, схожі на грішних янголів і жінки, схожі на повсталих демонів. Там були створіння, які могли б полонити Герцога своєю красою, якби були людьми. Вони міцно притиснулися до нього — шкірою до обладунків, плоттю до лат — і відчули його холод, а він відчув їхнє тепло.

— Залишайтеся з нами. Дозвольте нам вас покохати, — прошепотіли вони і потягнулися, повиставлявши гострі пазурі та зуби.

— Не думаю, що ваша любов мені сподобається, — відказав Герцог.

Одна з жінок, з білявим волоссям і дивовижними світло-блакитними очима, нагадала йому когось давно забутого — коханку, яка полишила його життя багато років тому. Він віднайшов її ім’я у пам’яті і хотів було гукнути, щоб побачити, чи вона обернеться, чи впізнає Герцога, аж тут бойовий кінь різнув гострими кігтями і блакитні очі заплющилися назавжди.

Кінь був прудкий, наче пантера, і вартові один за одним попадали на землю й скарлючені завмерли.

Герцог спинився перед палацом Королеви. Він зісковзнув зі свого бойового коня на свіжу землю.

— Звідси я піду сам, — сказав він. — Чекай — одного дня я повернусь.

— Не думаю, що ти колись повернешся, — відповів бойовий кінь. — Як треба, я чекатиму до скону віків. Та я однак хвилююся за тебе.

Герцог приклав губи до чорної сталі конячої голови і попрощався. Він вирушив на поміч Королеві. Дорогою Герцог пригадав невмируще чудовисько, що правило світами, і всміхнувся, бо тепер він був іншою людиною. Вперше з часів юності йому було що втрачати, і усвідомлення цього зробило його знову молодим. У порожньому палаці серце Герцога закалатало і він зайшовся сміхом.

Королева чекала на нього в місці, де в’януть квіти. Вона була саме такою, як він уявляв. Проста біла спідниця, високі темні-темні вилиці і довге волосся — чорнюще, мов воронове крило.

— Я прийшов тебе врятувати, — сказав Герцог.

— Ти прийшов врятувати себе самого, — виправила його Королева. Її голос звучав майже як шепіт, як вітерець, що колише мертві квіти.

Герцог схилив голову перед Королевою, хоч був з нею одного зросту.

— Я маю три питання, — прошепотіла вона. — Відповіси правильно, і матимеш усе, що забажаєш. А ні, то твоя голова вічно лежатиме на золотому тарелі.

Її шкіра була коричнева, неначе зів’ялі пелюстки троянд, а очі — темно-золотаві, мов бурштин.

— Став свої три питання, — відказав Герцог із вдаваною впевненістю.

Королева простягнула руку і легенько провела кінчиком пальця по його щоці. Герцог не пригадував, коли його востаннє торкалися без дозволу.

— Що більше за Всесвіт? — запитала вона.

— Підпростір і Підчас, — відповів Герцог. — Бо вони обидва включають у себе Всесвіт і все, що знаходиться поза ним. Проте, гадаю, ти очікуєш більш поетичної, а не фактичної відповіді. У такому разі, розум, бо він може вмістити Всесвіт і уявити те, чого ніколи не було й не буде.

Королева мовчала.

— Правильно? Чи ні? — запитав Герцог.

На мить він захотів почути зміїний шепіт свого верховного радника, який через нейронний роз’єм передавав йому всю мудрість попередніх помічників, або принаймні сюрчання жука-інформатора.

— Друге питання, — мовила Королева. — Що величніше за короля?

— Звичайно, Герцог, — відповів він. — Бо всі королі, єпископи, канцлери, імператриці та інші служать мені і тільки мені. Втім, я гадаю, ти і тут очікуєш більш образної і менш буквальної відповіді. У такому разі, знову розум — розум величніший за короля. Чи Герцога. Бо хоч я й нікому не підкоряюсь, але є ті, хто здатен уявити світ, в якому наді мною хтось стоїть, а над ним стоїть ще хтось, і так далі. Ні! Чекай! Я знаю відповідь. На неї мене наштовхнуло Дерево життя: Кетер — Корона, концепція монархії — величніша за всіх королів.

Королева подивилася на Герцога бурштиновими очима і мовила:

— Останнє питання. Що неможливо повернути?

— Моє слово, — відповів Герцог. — Хоча, якщо подумати, буває, що я даю слово, а обставини змінюються, а інколи й цілі світи міняються у невдалий і непередбачуваний спосіб. Тому час від часу, коли таке стається, моє слово доводиться змінювати відповідно до існуючих реалій. Я б сказав «Смерть», але, чесно кажучи, якщо мені знадобиться той, кого я позбувся в минулому, його просто повернуть назад у тіло за моїм наказом…

Королеві уривався терпець.

— Поцілунок, — випалив Герцог. Вона кивнула.

— Ти не безнадійний, — відказала Королева. — Ти вважаєш себе моєю останньою надією, проте насправді все навпаки. Всі твої відповіді були неправильними. Але остання була кращою за інші.

Герцог замислився над перспективою залишитись без голови через цю жінку, і вона здалася йому не такою страшною, як він очікував.

У саду з мертвими квітами повіяв вітер, і Герцог уявив собі надушених примар.

— Хочеш дізнатися правильну відповідь? — запитала вона.

— Відповіді, — поправив він. — Авжеж.

— На всі питання відповідь одна: серце, — сказала Королева. — Серце більше за Всесвіт, бо в ньому можна знайти співчуття до будь-чого на світі, тоді як сам Всесвіт співчувати не може. Серце величніше за короля, бо серце знає, який король насправді, та однаково його любить. І серце неможливо повернути.

— Я ж сказав «поцілунок», — промовив Герцог.

— Ця відповідь була кращою за інші, — повторила вона.

Вітер завивав дедалі сильніше й гучніше, і на мить повітря сповнилося зів’ялими пелюстками. А тоді вітер зник так само різко, як з’явився, і зірвані пелюстки впали додолу.

— Отже, я не впорався з першим твоїм завданням. Проте я не думаю, що моїй голові місце на золотому тарелі, — сказав Герцог. — Чи на будь-якому іншому блюді. Тому дай мені завдання, ціль, якої я можу досягнути, щоб довести свою гідність. Дозволь мені тебе визволити.

— Мене не треба визволяти, — відповіла Королева. — Твої радники, скарабеї і програми покінчили з тобою. Вони відправили тебе сюди так само, як колись, давним-давно, відправляли твоїх попередників, бо для них ліпше, коли ти зникнеш з власної волі, ніж коли вони вб’ють тебе уві сні. До того ж це менш ризиковано.

Вона взяла його за руку і сказала:

— Ходімо.

Вони покинули сад мертвих квітів і рушили повз світлові фонтани, що проливали своє сяйво в порожнечу, до цитаделі пісні, де на кожному кроці чекали прекрасні голоси, зітхаючи, викрикуючи, мугикаючи та відлунюючи, проте ніхто з них не співав.

За цитаделлю був лиш туман.

— Ну ось, — сказала вона йому. — Ми дійшли до кінця всього сущого, де існує лише те, що ми самі створили зусиллям волі або відчаю. Тут, у цьому місці, я можу говорити вільно. Тепер ми самі, удвох.

Королева подивилася йому в очі.

— Ти не повинен помирати. Ти можеш залишитися зі мною. Ти будеш щасливий, що нарешті знайшов талан, кохання і сенс існування. І я любитиму тебе.

Герцог зиркнув на неї з виразом спантеличення і роздратування.

— Я хотів піклуватись. Я просив, щоб у мене було про що піклуватись. Я просив серця.

— І вони дали тобі все, що ти просив. От тільки ти не можеш мати все це і бути їхнім правителем. Тому вороття немає.

— Я… Я сам попросив їх, щоб все це сталося, — промовив Герцог.

Роздратування зникло. Скраю тьмянів туман, і коли Герцог вдивлявся у нього надто довго, йому різало очі.

Землю почало трусити, немов від кроків велетня.

— Тут є щось справжнє? — поцікавився Герцог. — Щось постійне?

— Все навколо справжнє, — відказала Королева. — Сюди йде велетень. І він уб’є тебе, якщо ти його не здолаєш.

— Скільки разів таке траплялося? — запитав Герцог. — Скільки голів опинилося на золотому блюді?

— Жодна голова не опинялася на золотій тарелі, — відказала вона. — Я не запрограмована їх убивати. Вони б’ються за мене, завойовують мене і залишаються зі мною, аж доки їхні очі не заплющаться навіки. Їх це влаштовує — так чи інакше. А от тебе… тебе все має не влаштовувати, правда ж?

Він завагався, а тоді кивнув.

Вона обійняла і поцілувала його — повільно і ніжно. Поцілунок — це те, чого назад не забереш.

— Отже, тепер я маю здолати велетня і врятувати тебе?

— Такий у нас план.

Він поглянув на неї. А тоді перевів погляд на себе: оглянув свої прикрашені гравіруванням обладунки, свою зброю.

— Я не боягуз і ніколи не відступав од бою. Повернутися я не можу, але й життя з тобою мене не влаштує. Тому я почекаю, поки велетень мене уб’є.

Вона сполошилась.

— Залишайся зі мною. Залишайся!

Герцог озирнувся і подивився на білу порожнечу.

— А що там? — спитав він. — Що ховається за туманом?

— Ти втечеш? — здивувалась вона. — Просто покинеш мене саму?

— Я піду, — відповів він. — Не втечу, а піду. Піду вперед. Я хотів здобути серце. Що там, по той бік туману?

Вона похитала головою.

— Там, за туманом, Малкут, тобто Королівство. Проте воно не існує, доки ти сам його не створиш. Воно буде таким, як ти захочеш. Втім, знай: ступивши у туман, ти або створиш світ, або припиниш власне існування. Ти можеш спробувати. Я не знаю, що станеться, проте знаю одне: якщо ти покинеш мене саму, шляху назад не буде.

Він досі чув гупання, але тепер сумнівався, чи то були кроки велетня. Воно більше скидалося на биття — биття його власного серця.

Він розвернувся до туману, і, поки не передумав, ступив у небуття, яке здалося холодним і вогким на дотик. З кожним кроком він відчував, як від нього залишається дедалі менше й менше. Його нейронні роз’єми зникли, не давши йому жодної нової інформації, а згодом він не пам’ятав вже ні свого імені, ні статусу.

Він не знав, що робить: шукає якесь місце чи створює нове. Проте він пригадав темну шкіру та бурштинові очі. Він пригадав зорі і вирішив, що там, куди він прямує, будуть зорі. Там мають бути зорі.

Він пришвидшив крок. Йому здавалося, наче раніше на ньому був обладунок, однак він відчував вогкий туман на обличчі та шиї і тремтів у легкому пальті від холодного нічного повітря.

Він спіткнувся, зачепившись ногою за бордюр, а тоді підвівся і вдивився крізь туман у розмите світло ліхтарів. Близько — аж надто близько — проїхав і зник автомобіль, забарвивши туман у малиновий колір задніх вогнів.

«Старий-добрий дім», — подумав він з ніжністю й одразу ж неабияк здивувався від того, що прийняв Бекенхем як щось «старе». Він тільки-но приїхав сюди. Тут можна було пристати на якийсь час, а потім поїхати далі. Такий був план, хіба ні?

Однак думка про чоловіка, який звідкись тікав («Гадаю, то був лорд чи герцог», — подумав він, задоволений таким образом), застрягла і крутилася в його голові, мов вступ до пісні.

— Я замість керувати світом краще напишу якусь пісню, — сказав він вголос, щоб оцінити, як звучать слова.

Приставивши чохол з гітарою до стіни, він сягнув рукою до кишені свого вовняного пальта, дістав огризок олівця та простенький записник, і занотував їх. Він сподівався, що незабаром знайде гарне двоскладове слово замість «якусь».

Після цього він пішов протискатися у паб. Всередині його зустріла тепла, п’янка атмосфера та звичні для паба гомін і гамір. Хтось гукнув його, і він помахав у відповідь блідою рукою, показавши спершу на годинник, а потім на сходи. Від сигаретного диму повітрям ширилося сизе сяйво. Він раз глибоко прокашлявся, а тоді й сам захотів сигарету.

Він піднімався сходами, вкритими подертим червоним килимом, тримаючи чохол з гітарою, мов зброю і з кожним кроком забуваючи все те, що було в його голові до повороту на Хай-стріт. Спинився у темному коридорі, перш ніж відчинити двері до верхньої зали паба. Гудіння голосів та дзвін келихів вказували на те, що всередині вже зібралося кілька людей — одні чекали, інші працювали. Хтось налаштовував гітару.

«Чудну?» — подумав молодик. «У цьому слові два склади».

Він прокрутив слово в голові кілька разів, а тоді вирішив, що зможе знайти щось краще, щось більше, щось вдаліше для світу, який мав намір завоювати, і, пошкодувавши лише мить, відкинув його назавжди та увійшов до зали.