Обережно, тригери

Єрусалим

Єрусалим, подумав Моріссон, нагадував глибокий басейн, в якому дно поросло часом. Він поглинув їх обох, і Моріссон відчував, як тиск часу виштовхує його на поверхню, немов з глибин океану.

Він був радий вибратися на поверхню.

Завтра він знову піде на роботу. Робота — це добре. Буде на чому зосередитися. Він увімкнув радіо, а тоді, посеред пісні, знову вимкнув.

— Я ж слухала, — сказала Делорес. Вона прибирала в холодильнику, перш ніж покласти свіжі продукти.

— Вибач, — відказав він. Музика плутала йому думки. Потрібна була тиша.

Моррісон заплющив очі і на мить повернувся до Єрусалима — обличчя обпікала пустеля, а він дивився на старе місто і вперше розумів, яке воно мале. Справжній Єрусалим, що існував дві тисячі років тому, був меншим за провінційне англійське містечко.

Їхній гід, худа жінка з грубою шкірою, якій було вже десь за п’ятдесят, тицяла пальцем.

— Тут була виголошена Нагірна проповідь. Тут схопили Ісуса. Отам Його тримали під вартою. А там Його судив Пілат, з дальнього боку Храму. Розп’яли ж Його на горі.

Вона байдуже обвела рукою схили. Вони гуляли всього кілька годин.

Делорес робила знімки. Вони з гідом одразу порозумілися. Моррісон не хотів їхати в Єрусалим. Він хотів відпочити в Греції, але Делорес наполягла на своєму. Єрусалим біблійний, сказала вона йому. Він — частина історії.

Вони вирушили на прогулянку Старим містом, почавши з Єврейського кварталу. Кам’яні східці. Зачинені крамниці. Дешеві сувеніри. Повз них пройшов чоловік, одягнений у величезну хутряну шапку чорного кольору і тепле пальто. Моррісон поморщився.

— От він, напевно, спарився.

— Вони носили такий одяг у Росії, — сказала гід. — Тому носять його і тут. Вони вдягають хутряні шапки на свято. Деякі носять ще більші, ніж ви оце бачили.

Делорес поставила перед ним чашку з чаєм.

— Про що задумався? — запитала вона.

— Згадую відпочинок.

— Покинь це діло, — відказала вона. — Просто забудь та й усе. Чому б тобі он краще не вигуляти собаку?

Він випив чай. Коли чіпляв ошийник, собака очікувально поглянув на нього, наче збирався щось сказати.

— Гайда, хлопче, — мовив Моррісон.

Він звернув ліворуч і пішов по авеню у напрямку Пустища. Воно було зеленим. Єрусалим був золотим: це місто піску і каменю. З Єврейського кварталу вони рушили до Мусульманського, проминаючи метушливі крамниці, набиті під зав’язку солодощами, фруктами та яскравим одягом.

— І простирадла нема, — розповідала гід Делорес. — Єрусалимський синдром.

— Ніколи про таке не чула, — відповіла вона.

А тоді запитала в Моррісона:

— А ти чув?

— Я щось замріявся, — відповів Моррісон. — А що он те означає? Ті двері з купою візерунків?

— Це привітання для когось, хто має повернутися з паломництва до Мекки.

— Ну от, — сказала Делорес. — Наше паломництво було до Єрусалима. Інші люди відвідують інші місця. Навіть на Святій землі є свої паломники.

— Зате Лондон ніхто не відвідує, — відказав Моррісон. — Принаймні заради паломництва.

Делорес вдала, що не чула.

— Отже, його нема, — звернулася вона до гіда. — Дружина повертається з крамниць або музею, а простирадла нема.

— Саме так, — відповіла гід. — Вона спускається до стійки реєстрації і каже, що не знає, де її чоловік.

Делорес взяла Моррісона під руку, неначе хотіла заспокоїти себе, що він не зник.

— І де ж він?

— У нього розвинувся Єрусалимський синдром. Він стоїть на розі, одягнений в саму лише тогу. Це і є простирадло. Він проповідує — зазвичай про те, що треба творити добро і славити Господа. Ну, і любити ближнього свого.

— Приїздіть до Єрусалима і втрачайте клепку, — мовив Моррісон. — Таке собі рекламне гасло.

Гід осудливо поглянула на нього.

— Між іншим, — заявила вона, як здалося Моррісу, з гордістю, — це єдине психічне захворювання, обумовлене місцевістю. А також єдине, яке легко вилікувати. Знаєте, як це зробити?

— Забрати в людини простирадло?

Гід завагалась, але потім всміхнулася.

— Майже. Треба вивезти людину з Єрусалима. І їй одразу стане краще.

— Добридень, — привітався чоловік в кінці дороги. Вже одинадцять років вони кивали один одному, а він досі не мав жодного уявлення про його ім’я. — Бачу, ви трохи засмагли. Їздили відпочивати, га?

— Були в Єрусалимі, — відповів Моррісон.

— Брр! Я б туди нізащо не поїхав. Не встигнеш і оком кліпнути, як тебе вже підірвуть чи викрадуть.

— З нами такого не сталося, — заперечив Морріс.

— Однаково вдома спокійніше, чи не так?

Моррісон завагався. А тоді поспіхом затараторив:

— Ми пройшли через хостел і спустилися до підземного, гм… — він забув слово. — Місця, де зберігають воду. Воно існує з часів Ірода І Великого. Воду зберігали під землею, щоб запобігти випаровуванню. Сто років тому хтось проплив човном весь підземний Єрусалим.

Забуте слово застигло в глибині думок, наче дірка в словнику. П’ять складів, починається на «В», означає лунке місце глибоко під землею, де зберігають воду.

— Ну, до зустрічі, — попрощався сусід.

— До зустрічі, — відповів Моррісон.

Зелене Пустище спадало пологими схилами, які розділяли дуби і буки, а також каштани і тополі. Він уявив світ, у якому Лондон був поділений, у якому Лондон був містом, котре намагалися завоювати у хрестових походах — втрачаючи та відвойовуючи, а потім знову втрачаючи, і так раз за разом.

Мабуть, подумав він, справа не в божевіллі. Мабуть, там просто глибші тріщини чи небо тонше, і через нього чути, як Бог говорить до Своїх пророків. Але ніхто більше не зупиняється послухати.

— Водосховище, — промовив він уголос.

Зелень Пустища стала сухою й золотавою, а шкіру обдало жаром так, наче відкрили духовку. Здавалося, ніби він не полишав Єрусалим.

— У мене болять ноги, — казала Делорес. А тоді додала: — Я повернуся до готелю.

На обличчі гіда виникло занепокоєння.

— Я просто хочу трохи відпочити, — запевнила Делорес. — Стільки всього треба перетравити.

Вони проходили повз крамницю «Christ prison shop».[37] Там продавали сувеніри та килими.

— Я піду натру ноги. Ви двоє погуляйте без мене. Зайдете по мене після обіду.

Моррісон хотів заперечити, але вони найняли гіда на цілий день. Її шкіра була темною й обвітреною, а усмішка, коли вона всміхалась, вражала білизною. Вона повела його до кав’ярні.

— Отже, — почав Моррісон, — як у вас йдуть справи, добре?

— Туристів поменшало, — сказала вона. — Ще з початку інтифади.[38]

— Делорес, моя дружина, завжди хотіла тут побувати. Побачити святі місця.

— Так, у нас їх чимало. Знайдеться щось для кожного віруючого: християнина, мусульманина чи юдея. Це священне місто. Я тут прожила все життя.

— Гадаю, ви не можете дочекатися, коли нарешті все це вирішиться, — мовив він. — Е-е… Ну, тобто, палестинський конфлікт. Політичні питання.

Вона стенула плечима.

— Це не має значення для Єрусалима, — відказала вона. — Люди приходять. Вірують. А потім убивають одне одного, щоб довести, що Бог їх любить.

— Що ж, — сказав він. — Чим тут зарадиш?

Вона всміхнулася своєю білосніжною усмішкою.

— Іноді, — мовила вона, — я думаю, що було б краще, якби місто розбомбили. Щоб залишалася лише пустеля з радіацією. Кому б тоді воно було потрібне? Та потім я думаю, що люди однаково приходили б і збирали радіоактивний пил, який може містити атоми Куполу Скелі, Храму або Стіни, до якої притулявся Ісус, коли йшов до Хреста. Люди б воювали за право володіти отруйною пустелею, якби цією пустелею став Єрусалим.

— Вам тут не подобається?

— Ви мали б радіти, що ваша батьківщина — не Єрусалим. Ніхто не хоче розділити Лондон. Ніхто не відправляється в паломництво до священного міста Ліверпуль. Бірмінгемом не ходили пророки. Ваша країна ще дуже молода. Вона ще зелена.

— Англія не молода.

— У цій країні досі точаться суперечки через рішення, прийняті дві тисячі років тому. Люди вже три тисячі років не можуть вирішити, кому належить місто — ще з тих часів, як цар Давид відвоював його у битві з євусеями.

Він потопав у Часі, відчував, що той чавить його, як чавлять зі старих дерев оливу.

Вона запитала:

— У вас є діти?

Питання заскочило Моррісона зненацька.

— Ми хотіли дітей. Але з цим виникли проблеми.

— Ваша дружина, вона сподівається на диво? Бо іноді й таке буває.

— Вона… вірує, — відповів він. — Я ніколи не вірував. Але ні, думаю, диво тут ні до чого.

Він відсьорбнув кави.

— То, цей, ви заміжня?

— Мій чоловік загинув.

— Від вибуху бомби?

— Що?

— Від чого він загинув?

— Від рук американського туриста. З Сієтла.

— Боже…

Вони допили каву.

— Підемо поглянемо, як там ноги вашої дружини?

Піднімаючись вузькою вуличкою до готелю, Моррісон сказав:

— Я зовсім самотній. Я працюю на роботі, яка мені обридла, та приходжу додому до люблячої дружини, якій я, тим не менш, не надто подобаюсь, і бувають дні, коли, здається, не можеш поворухнутись і хочеться тільки, щоб увесь світ кудись зник.

Вона кивнула.

— Та принаймні ви не живете в Єрусалимі.

Гід зачекала у холі готелю, поки Моррісон піднявся до своєї кімнати. Він чомусь зовсім не здивувався, коли побачив, що Делорес немає ні в спальні, ні в крихітній ванній, і що простирадло, яке ще зранку вкривало ліжко, зникло.

Його собака міг гуляти Пустищем до скону, але Моррісон вже почав втомлюватися, та ще й пустилась дрібна мжичка. Він вирушив назад зеленим світом. «Який приємний зелений світ», — подумав він, хоча і знав, що в цьому криється неправда. Його голова нагадувала картотечну шафу, що гепнулася зі сходів, тому вся інформація у ній змішалась і переплуталась.

Вони знайшли його дружину на Віа Долороза.[39] Попри те, що на ній було простирадло, вона здавалась зосередженою, а не божевільною. А ще вона виглядала спокійною — так, що аж було лячно.

— Усе любов, — повчала вона людей. — Усе — Єрусалим. Бог — це любов. І Єрусалим — це любов.

Якийсь турист сфотографував її, а от місцеві не звертали на неї жодної уваги. Моррісон взяв її під руку.

— Гайда, люба, — мовив він. — Ходімо додому.

Вона наче дивилася крізь нього. Він замислився: «Що вона там бачить?» Вона мовила:

— Ми вже вдома. У цьому місці стіни світу тонші. Тут можна почути, як Він гукає нас крізь стіни. Послухай. Його чути. Послухай!

Делорес не пручалася і навіть не кричала, поки вони вели її до готелю. Делорес не виглядала, як пророк. Вона виглядала, як жінка далеко за тридцять, загорнута в простирадло. Моррісон гадав, що їхньому гіду було весело, але коли він зустрівся з нею поглядом, то побачив лише занепокоєння.

Вони поїхали автомобілем з Єрусалима в Тель-Авів, і тільки на пляжі перед готелем, проспавши до цього майже добу, Делорес оговталася — трохи збентежена, вона ледве пам’ятала минулий день. Він намагався поговорити з нею про те, що бачив і те, що вона казала, але спинився, коли помітив її смуток. Вони вдали, наче нічого не сталося, і більше ніколи про це не згадували.

Іноді йому було цікаво, що відбувалося у неї в голові того дня, коли вона почула голос Бога крізь золоте каміння, але, по правді, він цього знати не хотів. Так було краще.

«Це обумовлено місцевістю. Треба вивезти людину з Єрусалима», — пригадалося йому. І він запитував себе, як і сотні разів за останні кілька днів, чи цього справді було достатньо.

Він радів, що вони повернулися до Англії, радів, що вони були вдома, де бракувало Часу, щоб зчавити, задушити і стерти тебе в пил.

Моррісон повертався додому під мжичкою повз дерева скраю тротуару, повз чепурні палісадники, літні квіти та всуціль зелені газони, і йому стало холодно.

Він знав, що вона зникне, перш ніж він зверне за ріг, перш ніж побачить, як відчинені вхідні двері грюкають од вітру.

Він піде за нею. І знайде її — подумав він майже радісно.

Цього разу він послухає.